Текст книги "В погоні за привидом"

Автор книги: Николай Томан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

На археологічній базі

Ще вчора в їдальні майор Єршов домовився з Малиновкіним, що в разі, коли це не терміново, вони будуть зв'язуватися листами до запитання. Пригадавши тепер про це, лейтенант зранку пішов на пошту і через декілька хвилин одержав листа із знайомим почерком на конверті.

Єршов написав цей лист ще вчора ввечері, вже після того, як розстався з Малиновкіним у міській їдальні, йому раптом спало на думку перевірити на Перевальській археологічній базі, чи відомо там що-небудь про Жанбаєва. Саме про це Єршов і просив тепер Малиновкіна.

Тут же, на пошті, під пристойним приводом, лейтенант довідався, де міститься база археологів, і зразу ж пішов туди.

База була на околиці міста, в маленькому будиночку, огородженому високим парканом. Крім цього будиночка, за парканом виявилось два великих сараї, де, як потім дізнався Малиновкін, зберігався інструмент і деяке майно археологів. Базою все це господарство називалось дуже умовно, по суті це було щось подібне до складу.

Завідуючий базою, щупленький дідок у пенсне, пояснив Малиновкіну:

– У нас, молодий чоловіче, археологи переважно землерийний інструмент тут одержують. Адже вони, як кроти, в землі риються. Інколи, правда, і харчі до нас для них завозять. До речі, цьому самому Жанбаєву, про якого ви запитуєте, є особливе розпорядження видавати продукти сухим пайком. Він у них окремо десь колупається. Так би мовити, кріт-одиночка.

– А ви, дідусю, бачили його коли-небудь?

– Ні, не бачив, – байдуже відповів дідок, поправляючи своє старомодне пенсне з чорним шовковим шнурком. – І не дуже це мене засмучує. Я, молодий чоловіче, бачив на своєму віку чимало знаменитих людей і навіть особисто був знайомий з двома академіками: з Олександром Євгеновичем Ферсманом і Володимиром Панасовичем Обручевим. Я в знайомствах, знаєте, розбірливий. Цей ваш Жанбаєв був тут якось у мою відсутність, одержав продукти і мотоцикл свій бензином заправив. А ви ж хто будете? Теж, певно, який-небудь геолог-археолог? Чи історик?

– Я, дідусю, простий робітник-землекоп, – скромно відповів Малиновкін. – Хотів до кого-небудь з археологів найнятися. Мені порекомендували звернутися до Жанбаєва.

– А… – розчаровано сказав дідусь і відразу ж перейшов на «ти». – Нічим тобі нё можу допомогти в цьому, друже люб'язний. Одне тільки можу сказати – соромно, молодий чоловіче, у твої роки ніякого іншого фаху не мати.

Дідок знову поправив пенсне, пильно подивився на Малиновкіна і, докірливо похитавши головою, повернувся до нього плечима.

– Забалакався я тут з тобою однак, – пробурчав він, прямуючи до будиночка, де в нього було щось подібне до контори.

Того ж дня Малиновкін зустрівся з Єршовим у міській читальні і непомітно ткнув йому записку із звітом про своє відвідання археологічної бази.

Наступний день минув у лейтенанта нудно, без зустрічі з Єршовим і навіть без листів від нього. З нічого робити Малиновкін блукав по місту і двічі заходив на вокзал: спершу просто так, щоб згаяти час, а другого разу, щоб з власної ініціативи простежити за родичем Аскара Джандербекова – Темірбеком. Спостереження, проте, майже нічого йому не дали. Малиновкін прийшов на станцію саме перед відходом господарчого поїзда на будділянку.

– Скажіть, будь ласка, – звернувся Малиновкін до якогось залізничника. – Чи не бачили ви кондуктора Темірбека?

– Та он він, – кивнув залізничник на сутулувату людину з прапорцями у шкіряних футлярах, що висіли в неї на поясі.

Поки Малиновкін роздумував, чи підійти йому трохи ближче до Темірбека, кондуктор уже виліз на тормозну площадку хвостового вагона і почав закріплювати сигнальний ліхтар на гачок кронштейна. А хвилин через десять поїзд рушив повільно в бік нової будділянки залізниці.

Хоч Малиновкін бачив Темірбека здалека, зовнішній вигляд його лейтенанту не сподобався. Було щось у постаті кондуктора похмуре, непривітне.

«Схожий на якогось східного фанатика…» – мимоволі подумав Малиновкін.

Тривожна ніч

Минув ще день, а звісток від Єршова все не було. Це почало серйозно турбувати лейтенанта. Він вирішив просидіти увесь вечір дома і постежити за вікном кімнати майора – може, Єршов подасть який-небудь сигнал. Вчора лейтенант написав йому листа до запитання і запропонував на випадок необхідності кинути вночі записку у вікно кімнати, де жив Малиновкін. Для цього потрібно було, щоб майор, перед тим як виходити з дому, тричі розвів руки в сторони, неначе потягуючись.

Давно вже стемніло, але лейтенант, не засвічуючи світла, терпляче сидів за столом і уважно дивився у вікно. На вулиці було трохи світліше, ніж у кімнаті, і просвіт вікна здавався сірим прямокутником на майже чорному фоні кімнатної стіни. Зрідка мелькали в цьому прямокутнику темні фігури прохожих, але Малиновкін не звертав на них уваги. Очі його невідривно стежили за будинком напроти, через вулицю. Вірніше, навіть не за будинком, а всього лише за одним вікном його, що яскраво світилося в імлі. У освітленому просторі лейтенант бачив частину кімнати, обклеєної газетами, стіл, майже біля самого вікна, і майора Єршова, що схилився над якоюсь книгою. Він читав, видно, з великою увагою, не відриваючи очей від книги, повільно перелистуючи сторінки.

Захлопнувши, нарешті, книгу, майор підвівся, потягнувся, розвів руки в сторони, пройшовся по кімнаті і погасив світло. Малиновкін, який уважно стежив за тим, скільки разів розведе Єршов руки в сторони, зразу ж, як тільки погасло світло, підвівся із-за стола і тихо відчинив вікно. Майор, мабуть, одержав його листа і збирався повідомити йому щось.

Сівши на деякій віддалі од вікна, Малиновкін знову почав пильно вдивлятися в сусідній будинок, тепер уже зосередивши увагу не на вікні його, а на хвіртці. Незабаром вона із скрипом відчинилась і з неї вийшла висока людина в тюбетейці. Малиновкін зараз же пізнав майора Єршова.

Майор, постоявши трохи біля хвіртки, повільно почав ходити туди і сюди вздовж будинку Джандербекова спочатку з одного боку вулиці, потім з другого. Коли він пройшов удруге повз відкрите вікно Малиновкіна, лейтенант почув, як якийсь легенький предмет упав на підлогу кімнати, майже біля самих його ніг.

Швидко нахилившись, Малиновкін пошукав руками по підлозі і намацав згорнутий в декілька разів папірець.

Сховавши його в кишеню, лейтенант вийшов у другу кімнату, вікно якої виходило в двір, і засвітив світло.

Стара хазяйка квартири уже спала: за дверима її кімнати чути було рівномірне хропіння.

Затягнувши занавіску на вікні, Малиновкін дістав записку з кишені, квапливо її розгорнув і прочитав:

«Мій хазяїн передав мені недавно лист від Жанбаєва, У тексті його були цифри, розшифрувавши які, я прочитав розпорядження Жанбаєва: сьогодні о дванадцятій ночі виїхати на мотоциклі до Чорної річки по дорозі, що веде на Адири. Він наказує також звернути по дорозі увагу на мигтіння червоного ліхтаря, який подаватиме сигнали в такому порядку: два короткі спалахи і один довгий. Я повинен буду відповідати на це мигтінням прожектора мотоцикла в зворотному порядку: двома довгими спалахами, одним коротким. Після цього мені наказується заїхати в найближчий чагарник і залишити там мотоцикл із вмонтованою в нього рацією і новим кодом. Видно, Жанбаєв все ще не дуже довіряє мені і не наважується зустрітися зі мною. Я виїду рівно о дванадцятій. Ви залишайтеся на своїй квартирі і уважно стежте за будинком Аскара. Нічого до мого повернення не робіть. На всякий випадок ввімкніть після дванадцятої рацію – може, мені доведеться зв'язатися з вами по радіо на якій-небудь з трьох хвиль, розмір яких вам відомий».

Малиновкін перечитав записку і замислився. Чому Жанбаєв поводить себе так таємниче? Чому не показується Єршову? Невже справді ще не довіряє йому?

Ясно, що Жанбаєв страшенно обережний. Недарма дали йому шпигунську кличку «Привид». Майору не слід було їхати на це побачення самому. Треба було б взяти і його, Малиновкіна, з собою або послати по цій дорозі на велосипеді. У хазяйки висить в коридорі чийсь велосипед – можна було б ним скористатися.

Та наказ є наказ. Малиновкін знищив записку, погасив світло і повернувся до своєї кімнати. На вулиці Єршова тепер не було видно. Мабуть, він зайшов у будинок Джандербекова. Подивившись на світний циферблат годинника, Малиновкін знову влаштувався біля вікна. Було пів на дванадцяту. Через півгодини Єршову треба було виїхати з дому на мотоциклі.

Малиновкін ще дуже мало працював у контррозвідці. Він начитався і наслухався різних оповідань про контррозвідку, і йому все здавалося перебільшено складним, повним романтики і таємничості.

Мріючи про небезпечну оперативну роботу, він півроку провів в одному з відділів, підлеглих Сабліну. Поки все було для нього більш-менш новим, йому ця робота не здавалася обтяжливою; але як тільки йому здалося, що він «все збагнув», юнак почав нудьгувати за «справжньою роботою». Він не розумів, що саме буденні справи і гарантували успіх героїчних епізодів, бо були підготовкою до рішучої сутички з ворогом, розвідкою його позицій.

Діставши завдання супроводжувати майора в небезпечному заході, Малиновкін зрадів надзвичайно. І от тепер, коли є реальна можливість якщо не активно діяти, то вже, в. усякому разі, зустрітися із справжнім ворогом віч-на-віч, його знову усували від цієї небезпечної справи.

Малиновкін важко зітхнув і, зачинивши вікно, сперся ліктями на підвіконня. Час був уже Єршову виходити на вулицю.

Та ось хвилинна стрілка перейшла за дванадцять. От уже п'ять… сім… десять хвилин на першу. Чого ж Андрій Миколайович затримується, заснув, чи що?

Малиновкін почав нервувати. З'явилося бажання підійти непомітно до вікна кімнати Єршова і постукати чи кинути в нього жменю піску. Але ні, не міг досвідчений контррозвідник майор Єршов, який пройшов школу в знаменитого Астахова, заснути в такий напружений момент!

«А що, коли Єршову хто-небудь перешкодив виїхати вчасно? – виникла нова думка. – Мабуть, майор пішов з дому городами, щоб не привернути нічиєї уваги…»

Було вже чверть на першу. Малиновкін дістав з чемодана рацію, включив її на прийом, надів навушники і обережно почав настроювати то на одну, то на іншу хвилю короткохвильового діапазону. Тоненький писк морзянки, уривки музики, чийсь басистий, розкотистий сміх, благаючий голос жінки, сухий тріск грозових розрядів і знову морзянка поперемінно були чутні в його навушниках.

Малиновкіну подобалася ця «ефірна суміш», як він її називав. Вона здавалася йому гарячим, напруженим диханням планети. З іноземних мов він знав тільки англійську і німецьку, але легко відрізняв за вимовою, за темпераментом французьку, італійську і іспанську мови. А слов'янські мови він розумів досить вільно, бо знав українську і білоруську.

Малиновкін звичайно любив робити догадки з уривків фраз, «виловлених з ефіру», коли не поспішаючи настроювався на потрібну йому хвилю. Цікаво було уявити собі, про що говорило і співало людство в ефірі.

Багато дечого можна було підслухати у навушниках в томливі години чергування. Але не тільки голоси людей і звуки музики говорили радистові, чим живуть люди і що їх хвилює. Комарине попискування морзянок теж могло розповісти багато про що: про небезпеку в морі, про зведення виконаних завдань, про прогнози погоди. Звуки радіотелеграфу були і головними носіями таємниць. Ними передавалися зашифровані відомості комерційного характеру, службові розпорядження і завдання, повідомлення таємних агентів і секретні розпорядження їхніх резидентів.

Малиновкін давно вже звик до цієї «ефірної суміші» і досить легко орієнтувався в ній. Але сьогодні він цікавився тільки морзянками в межах одного з діапазонів коротких хвиль і уважно прислухався до звуків у навушниках, ловлячи найменший шурхіт в ефірі.Була вже друга година ночі, коли Малиновкін вирішив, що Єршов, мабуть, не має можливості зв'язатися з ним по радіо або немає потреби в розмові.

На всякий випадок він вирішив почергувати ще трохи, раз у раз поглядаючи у вікно на будинок Аскара Джандербекова.

Прошуміла за вікном машина, освітивши на мить стіни кімнати Малиновкіна, і знову все поринуло в темряву. Навіть будинок Джандербекова зник у ній на деякий час. Тільки зірки у чорному небі блискали так само яскраво, повільно змінюючи своє розташування над дахами будинків.

Вже час був Єршову повернутися… Та може, Жанбаєв дав йому нове завдання і послав куди-небудь? А коли з Єршовим щось трапилося?

Малиновкін уже не міг спокійно сидіти біля рації, і він підсунув її ближче до вікна і майже ліг на підвіконня. Потім, коли хвилювання і нетерпіння його досягли межі, виключив рацію і обережно вийшов на вулицю. Постоявши трохи проти будинку Аскара, він пройшовся по своїй стороні вулиці до кінця кварталу і знову зупинився в нерішучості. Як бути далі? Що робити?

Потрібно було терміново знайти рішення, але лейтенант вперше був у такому становищі і не знав, що робити. Найбільше йому хотілося взяти хазяйський велосипед і вирушити тією дорогою, по якій поїхав декілька годин тому Єршов. Але чи правильне буде це рішення? А що, коли він більш за все потрібний буде саме тут? Ні, треба твердо виконувати наказ майора і не йти нікуди.

Засмучено зітхнувши, лейтенант повернувся до своєї кімнати і знову сів біля вікна. Вулиця стала світлішою, ніж раніш. Він подивився на годинник: стрілки показували три години ранку – значить, уже почало світати.

Жанбаєв усе ще не довіряє

Кинувши у вікно Малиновкіна записку з повідомленням про завдання Жанбаєва, Єршов повернувся в будинок. Хазяїн Аскар Джандербеков був на чергуванні – інколи в нього бували і нічні чергування. Темірбек теж не повернувся ще з поїздки. Здавалося б, у такій обстановці майор міг діяти цілком вільно, але він з досвіду знав, що обережність ніколи не зайва.

Рація була тепер у мотоциклі. За допомогою Малиновкіна Єршову вдалося так ловко вмонтувати її всередину коляски, що користуватися нею можна було, не виймаючи з тайника.

Як же тепер краще виїхати з двору Аскара: вивести мотоцикл на вулицю чи непомітно провести його городами? Мабуть, краще городами.

Єршов викотив машину в двір. Вона була легка, рухома. Котити її було неважко. Тільки на городі довелося трохи повозитись, щоб не пом'яти грядок. Та ось, нарешті, він у полі. Сівши в сідло, майор засвітив прожектор і завів мотор. Дорога була погана, польова, їхати без світла рисковано. Єршов увімкнув першу швидкість і повільно рушив уперед.

Глушитель мотоцикла був добрий, і мотор його гуркотів не дуже голосно. Жовтуватий конус світла тьмяно освітлював піщану дорогу. Інколи він вихоплював з темряви то білі султани ковили, що росла обабіч шляху, то напівчагарники кокпека з невеличкими стеблинами і листочками. Разів зо два попадався в смугу світла степовий тхір, який вийшов, мабуть, на полювання за ховрашками.

Єршов збільшив швидкість, пильно поглядаючи на всі боки, але все навкруги було звичайне. Цікаво, де Жанбаєв подасть умовний сигнал: біля самої Чорної річки чи раніше?

Ось в конусі світла спалахнули кущі білолізника. Непоказний білолізник вночі здався Єршову красивішим, ніж вдень. Дрібні сивувато-сірі листочки його були схожі на язики тьмяного полум'я. І раптом майор побачив, як трохи зліва від куща білолізника замигтів червоний вогник: два короткі і один довгий спалах.

Єршов зупинив мотоцикл і теж дав сигнал своїм прожектором. І зразу ж червоний ліхтарик знову відповів йому звичайною азбукою Морзе:

«Вимкніть світло. Вкотіть мотоцикл в кущі. Самі повертайтесь на дорогу. Ждіть дальших наказів».

Після цього тексту йшла цифра «33». Це був агентурний номер Привида, відомий Єршову з даних, одержаних від полковника Осипова. Відкриття це обрадувало Єршова. Значить, він вірно намацав слід невловимого Привида і рано чи пізно візьме його за горло.

Жанбаєв закінчив подавати сигнали і Єршов відповів йому своїм прожектором, що зрозумів його. Вимкнувши світло, він витягнув з кишені томик віршів американських поетів і розкрив його на тій сторінці, на якій був надрукований «Ворон» Едгара По. Поклавши книжку на сидіння коляски, майор зштовхнув з місця мотоцикл і покотив його в кущі білолізника. Коли машина була посередині чагарника, Єршов залишив її там і вийшов на дорогу.

Ніколи не відчував майор Єршов великої любові до нічного світила, але тепер, подивившись на небо, пожалкував, що на ньому, немає місяця: золотисті піщинки Млечної Путі не в силі були освітити землю. Чагарник білолізника, в заростях якого ховався Привид, поринув у густій темряві.

Вже більш ніж п'ять хвилин ходив майор вздовж дороги, а з кущів не чутно було жодного звуку. Та ось в кущах засвітився ліхтарик, і стало ясно, що там хтось є і, мабуть, оглядає рацію, вмонтовану в кожух мотоцикла. А втім, про це теж можна було тільки здогадуватися – майор не міг стежити за ворогом, щоб не виказати себе.

Єршову здавалося, що минуло вже дуже багато часу, коли нарешті з чагарника пролунав голос Жанбаєва:

– Значить, кодувати будемо по «Ворону»? Правильно я це зрозумів?

Голос у Привида був високий, звучний, без найменшого акценту.

– Так точно, – поспішно відповів Єршов.

– Робота ваша по монтажу рації мене влаштовує, – продовжував Жанбаєв, і, судячи з того, що голос його стало краще чути, Єршов зрозумів, що він вийшов з гущавини чагарника. – А те, що я не показуюсь вам, хай вас не бентежить – такий стиль моєї роботи. Ну, а тепер ідіть назад пішки, дорогий колего… Таїре Олександровичу, – додав Жанбаєв з неприємним смішком. – Адже так, здається?

– Так точно.

– Повертайтесь до Аскара Джандербекова, а зв'язок зі мною будете тримати по своїй рації. Сеанси призначаю о дванадцятій годині ночі. Може, я не зможу інколи вести передачу, але ви включайтесь щодня і будьте на прийомі не менш як півгодини. Вам усе ясно?

– Все.

– Розмову вестимемо за новим кодом. Мій позивний – «Френд», ваш – «Комрад». Довжина хвилі – десять і тринадцять сотих. Завдання вам таке: дізнавайтесь по можливості детальніше, які вантажі йдуть зі станції Перевальської на будівельну ділянку залізниці. Не намагайтесь тільки підкупити Аскара і його двоюрідного брата Темірбека. Це небезпечно: можете провалити всю справу. Вам усе ясно, Мухтаров?

– Так точно.

– Ну, тоді до побачення!

Чути було, як зашелестіли гілки, – видно, Жанбаєв викочував з кущів свій мотоцикл. Потім пролунав скрекіт мотора. Мотоцикл попрацював трохи на холостому ходу, потім Жанбаєв увімкнув швидкість і поїхав кудись в поле, не вмикаючи світла, бо дорогу, мабуть, він раніше завчив.

Єршов постояв ще трохи, зважуючи все те, що зараз оце відбулося, і подумав невесело:

«А я, як і раніше, знаю про нього рівно стільки ж, скільки знав до цього. Навіть обличчя не бачив…»

Але тут же він втішився: «Привид, мабуть, перевіряв мене всі ці дні, спостерігаючи за мною, і, напевно, знайшов тепер за можливе довірити дещо. Можна сподіватися, що з часом він стане відвертішим…»

Ідучи в Перевальськ курною дорогою, Єршов раз у раз повертався до одного й того ж питання: що цікавить Жанбаєва на будівництві залізниці? Але навіть приблизної відповіді поки що не було.

Тільки на світанку добрався майор до міста і так само, як і вночі, городами пройшов у будинок Аскара. На сході вже займалася зоря. Підійшовши до вікна, він розсунув занавіски і подививсь на будиночок навпроти. Зараз же відчинилося в ньому вікно, і скуйовджена голова Малиновкіна висунулася на вулицю. Лейтенант зробив вигляд, що вихлюпує щось із склянки на тротуар, а Єршов запалив сірника і закурив – це був умовний знак, який означав, що в нього все гаразд.

Вікно навпроти знову зачинилось.

«Похвилювався, видно, Дмитро!» – тепло подумав Єршов про Малиновкіна і, з насолодою опустившись на диван, почав скидати покриті пилом черевики.

За стіною кімнати Темірбека хтось з присвистом хропів. «Очевидно, кондуктор повернувся вже з поїздки», – вирішив Єршов, пригадавши, що, проходячи через кухню, він наштовхнувся на оковану залізом скриньку, яку Темірбек звичайно брав з собою, ідучи з дому.

В Міністерстві шляхів сполучення

Генерал-директор шляхів і будівництва Вознесенський дуже стомився сьогодні після тривалої наради в міністра шляхів сполучення і найбільше мріяв про відпочинок. Він уже зібрався був додому, як раптом згадав, що о пів на шосту повинен заїхати Саблін. Вони домовились про це вранці по телефону.

Колись Вознесенський був у дружніх взаєминах з Сабліним, але з того часу багато води спливло. Останнім часом вони бачились все рідше і рідше, так що Вознесенський тепер навіть не міг пригадати, коли вони зустрічалися востаннє: три роки це було тому чи цілих п'ять?

Генерал-директор пам'ятав тільки, що Саблін працює в Комітеті державної безпеки, і, коли Ілля Ілліч заявив йому, що справа у нього службова, відмовити в прийомі чи перенести зустріч на інший день визнав за незручне.

Згадавши тепер, що скоро прийде Саблін, Вознесенський незадоволено зморщився і закурив папіросу.

«Навіщо однак я йому потрібний? – розгублено думав він. – Гадаю, що це не зв'язано з якою-небудь неприємною справою? У мене і своїх неприємностей вистачає…»

Саблін прийшов рівно о пів на шосту. Він був у скромному цивільному костюмі і справив на Вознесенського враження людини, що досягла не дуже великих успіхів у житті. Це чомусь заспокоїло його, і він зразу ж взяв свій звичайний, покровительський тон.

– А, дорогий Ілля! – весело вигукнув він, підводячись назустріч Сабліну. – Заходь, заходь!.. Дай-но я на тебе подивлюсь, старина. Е, та ти посивів уже, дружище! Адже ми з тобою – однолітки.

– А ти не змінився майже, хіба поповнішав тільки, – теж усміхаючись і потискуючи руку генерал-директору, промовив Саблін.

Ще вранці, коли вони розмовляли по телефону, йому не сподобався тон Вознесенського, і тепер він остаточно вирішив, що друг його молодості, видно, «зазнався».

Запропонувавши Сабліну крісло, генерал-директор нетерпляче поглянув на годинник, даючи цим зрозуміти, що він не має багато часу і поспішає кудись.

– Я тебе ненадовго затримаю, – помітивши нетерпіння Вознесенського, сказав Саблін. – У мене, власне кажучи, тільки одне запитання. По телефону, проте, не можна було його поставити – от і довелося приїхати особисто… Ти ж, звичайно, добре обізнаний з будівництвом залізниці Перевальськ – Кизилтау?

– Кому ж тоді бути обізнаним, як не мені? – здивувався Вознесенський, і кудлаті його брови піднялися вгору, наморщивши високого лоба.

– А запитання ось яке: там у вас великий обсяг земляних і скельових робіт. Чи застосовуєте ви для цього атомну енергію?

– Спочатку ми справді мали намір застосувати її, на особливо важких ділянках, – відповів Вознесенський, – але потім довелося від цього відмовитися з ряду чисто практичних міркувань. Зараз ми виймаємо породу вибуховим способом за допомогою амоніту. Вибухові роботи провадить спеціальна організація – «Желдорвзрывпром». У неї солідний досвід у цій справі. Зовсім недавно американські спеціалісти твердили, ніби у вибуховій справі попереду йде Аргентіна, яка витрачає на рік біля півтори тисячі тонн вибухових речовин. А ми ще в 1936 році одним тільки масовим вибухом на Уралі підняли в повітря тисячу вісімсот тонн вибухівки.

Вознесенський задоволено засміявся. З обличчя його зник тепер вираз самовдоволення. Відчувалося, що говорив він про добре відому й близьку йому справу. Саблін згадав, що під час громадянської війни Вознесенський служив у саперній частині і ніколи не був байдужим до вибухівки.

– Не хвастаючись, скажу тобі, Ілля, – розговорився генерал-директор, – не без моєї участі створювався цей «Желдорвзрывпром». Чув ти що-небудь про спрямовані вибухи і вибухи на викидання? Дуже цікава справа! Закладається по тисячу двісті – тисячу триста тонн вибухових речовин, повертається ключ вибухової машинки, електричний заряд проходить по електровибуховій мережі, вступають в дію електродетонатори, летять в повітря тисячі кубометрів породи – і кілометрова залізнична виїмка глибиною до двадцяти метрів готова. Точнісінько так спрямованим вибухом створюємо ми і насипи. А скільки на це пішло б часу при розробці виїмок екскаватором, навіть найпотужнішим!

– Якщо ви за один раз висаджуєте в повітря по тисячі з гаком тонн амоніту, то це повинно сколихувати землю подібно до землетрусу? – запитав Саблін, думаючи про щось своє і розгублено поглядаючи у вікно на висотний будинок біля Красних воріт.

– Так, сколихує добре! – підтвердив Вознесенський.

– Спасибі за довідку, Омеляне Петровичу! – Саблін встав і простяг генерал-директорові руку.