Текст книги "В погоні за привидом"

Автор книги: Николай Томан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Утікач

У одному з приміщень Радянської військової адміністрації в Берліні сидів блідий молодий чоловік у сірому пильовику з роздертою полою і одірваними ґудзиками. Чорний пом'ятий капелюх його лежав на столі. Русяве, вологе від поту волосся було скуйовджене. Під час кожного гучного звуку, що лунав у сусідньому приміщенні, відвідувач злякано здригався і різко повертався до дверей. Поступово, проте, він заспокоївся і роздивився.

Погляд його затримався на письмовому столі, але ненадовго – рівно настільки, щоб помітити чорнильне приладдя, декілька книг і невелику купку газет.

Задумавшись про щось, молодий чоловік не почув, мабуть, як відчинилися двері. До кімнати ввійшов високий, широкоплечий старший лейтенант з двома рядами орденських планок на гімнастьорці, яка добре на ньому лежала.

– Ну як, заспокоїлися? – майже весело спитав він, прямуючи до письмового стола.

Молодий чоловік здригнувся і, квапливо обернувшись, поспішно схопився з свого місця.

– Сидіть, сидіть, будь ласка! – замахав на нього руками старший лейтенант і сів у крісло за письмовим столом.

Перегорнувши якісь папери в папці, яку він приніс з собою, старший лейтенант спитав:

– То ви кажете, що прізвище ваше Голубєв?

– Так точно, – відповів молодий чоловік, знову намагаючись підвестись з місця. – Голубєв Степан Олександрович.

– Вас у сорок третьому вивезли з Києва в Німеччину, і ви працювали потім на верфях у Гамбурзі, так я записав? – розпитував далі старший лейтенант, заглядаючи в папку.

– Так точно, товаришу старший лейтенант, – поспішно підтвердив Голубєв, помітно хвилюючись. – Тільки не вивезли, а погнали. В Гамбурзі я працював на суднобудівних верфях «Блом і Фосс», а потім на «Дейче верфт».

– Ну, а потім?

Голубєв важко зітхнув і витер хусточкою спітнілий лоб.

– Потім нас, тобто мене і інших росіян, хто був молодший і міцніший здоров'ям, вивезли за океан, в Америку. Це було вже після війни…

Раптом Голубєв нервово обернувся до вікна: до нього долинули приглушені звуки радіо.

– Що це?.. – злякано вигукнув він. – Що вони передають, ці мерзотники з «РІАС»? Я чую їхню радіопередачу…

– Заспокойтесь, це не «РІАС», – посміхнувся старший лейтенант. – Це передача демократичного сектора Берліна.

– Не може бути, щоб вони мене залишили… – все ще нервово здригаючись, промовив Голубєв. – Їм не вдалося наздогнати мене, поки я добирався до східного сектора, але вони не залишать мене в спокої. Вони вже повідомили, мабуть, по радіо, що я який-небудь кримінальний злочинець – утікач…

Старший лейтенант присунув ближче до Голубєва графин з водою.

– Випийте і заспокойтесь, – вже суворо сказав він. – Вони справді передали щось подібне до цього по своєму радіо, але ж нам відомі їхні трюки… Продовжуйте, будь ласка.

Голубєв випив декілька ковтків води і обережно поставив склянку на скляний піднос. Рука його при цьому помітно тремтіла.

– Як тільки закінчилася війна, – говорив він далі, розстібаючи комір сорочки, – нас усіх зігнали до таборів так званих переміщених осіб. Відала ними створена західними державами Міжнародна організація у справах біженців. А втім, справедливіше було б назвати її компанією по торгівлі «живим товаром».

Голубєв зморщився, немов від фізичного болю, і важко зітхнув.

– Так, погана це річ – відчути себе рабом, як за часів… Бічер-Стоу! У розкішному готелі «Кургауз» в курортному містечку Бад-Кіссінген, в американській зоні окупації Німеччини, нас без особливого зволікання продали американським промисловцям, посадили на пароплав і переправили за океан. Ввіз нашого брата у Сполучені Штати був на той час дозволений спеціальним законопроектом конгресу. Було серед нас чимало простих, чесних людей, – дешевої робочої сили, але ще більше, мабуть, військових злочинців, зрадників усіх мастей, есесівців—гестапівців і агентів фашистських розвідок…

– Розкажіть, будь ласка, докладніше про себе особисто, – перебив його старший лейтенант.

– Вибачте, – зніяковів Голубєв і знову простягнув руку за склянкою. – Такого довелося надивитися… Ну, а про себе що ж іще? В Америці нами, російськими хлопцями, відразу ж зацікавилася одна білоемігрантська контора по вербуванню агентури для американської розвідки. Нас там почали обробляти спочатку підкупом, потім погрозами. Ми до того часу встигли вже у всьому розчаруватися і, як кажуть, набратися лиха. От мені і запропонував тоді мій приятель Василь Кравець: «Давай, каже, підемо до них на службу. Хай вони засилають нас на батьківщину своїми агентами, а ми там самі у всьому признаємося. Розкажемо, від якого життя пішли на це… Адже немає іншої можливості вирватися звідси».

Голубєв витяг хусточку і довго тер почервонілі очі. Старший лейтенант терпляче ждав.

Через деякий час Голубєв вів далі свою розповідь вже зовсім тихо, майже пошепки:

– Страшно було зважитися на це, але іншого виходу у нас не було. Як тільки ми дали свою згоду, нас знову переправили через океан, у Західну Німеччину. Потримали деякий час на збірному пункті завербованих на шпигунсько-диверсійну роботу в Оберферінзі, передмісті Мюнхена, а потім зарахували у шпигунську школу в Обераммергау, теж поблизу Мюнхена. А коли ми закінчили, нарешті, школу, видали нам ось такі «Записні книжки парашутистів».

З цими словами Голубєв простягнув старшому лейтенантові невелику, трохи більшу від сірникової коробки, жовту книжечку із штампом військового відомства США.

Старший лейтенант розкрив її і прочитав на першій сторінці:

«Ця форма заведена для всіх парашутистів. Вона служить для обліку виданих коштів і повинна зберігатися в потайній кишені парашутиста, поки він перебуває на службі».

– З виданих коштів, – посміхаючись, зауважив Голубєв, – залишилось у мене тільки ось це. – Він подав старшому лейтенантові скляну ампулу в якимсь порошком і додав – Ціаністий калій. Рекомендується як диверсійна зброя. Спеціальна інструкція приписує також, на випадок «провалу», за допомогою цієї ж отрути кінчати самогубством.

Голубєв хотів додати ще щось, але в цей час пролунав різкий телефонний дзвінок, і він замовк на півслові.

Старший лейтенант зняв трубку.

– Товариш Лунін? – почув він голос свого начальника.

– Так точно.

– Ну, ми все з'ясували. Київський інженер Олександр Андрійович Голубєв справді робив свого часу запит про сина Степана Голубєва, 1925 року народження, у 1943 році насильно вивезеного до Німеччини. Останній лист від сина прийшов у грудні 1944 року з міста Гамбурга. Батьки Голубєва загинули під кінець війни, тому точних прикмет їхнього сина не вдалося поки що взнати. Запитайте у нього домашню адресу його батьків.

– Скажіть, а ви не забули ще вашої київської адреси? – звернувся старший лейтенант до Голубєва.

– Як же не пам'ятати! – жваво вигукнув Голубєв. – Київ, вулиця Котовського, будинок номер тридцять, квартира двадцять сім, третій поверх. Чудово все пам'ятаю! Вікна виходять у двір. У дворі під вікнами – три дерева: дві тополі і один ясен.

– Не повторюйте його відповіді, – пролунав у трубці голос начальника. – Я все чув. Адреса збігається, хоча в той будинок попала фашистська бомба і на його місці споруджено тепер новий будинок. Ну, у мене все поки що. Продовжуйте допит.

Старший лейтенант поклав трубку на важелі апарата і хотів поцікавитися ще чимсь, але Голубєв квапливо перебив йото:

– Я розумію, товаришу старший лейтенант, всього цього, звичайно, дуже мало, щоб повірити мені… Але у мене є ще й інші докази.

Він почекав якусь мить, переводячи подих, і почав говорити раптом швидко, наче боячись, що йому можуть перешкодити:

– Я тому і тікав до вас, щоб повідомити про це. Мій друг, Василь Кравець, про якого я вже говорив вам, учора вночі несподівано розбудив мене. «Знаєш, Степане, – сказав він, – мені не довіряють». – «Як не довіряють? – здивувався я. – Звідки тобі це відомо?» – «Сам подумай, – відповів Василь. – Вони вивели мене тільки що із складу диверсійної групи і навіть, здається, встановили стеження. Хтось їм доніс, мабуть, про мій настрій». – «І мене, значить, можуть тепер запідозрити?» – злякався я. – «Поза всяким сумнівом», – «втішив» мене мій приятель. І от ми тоді вирішили негайно тікати до східної зони Берліна різними шляхами, щоб заплутати сліди. Мені повезло, а Василь, мабуть, попався до них в лапи…

– І це все? – здивовано запитав старший лейтенант.

– Ні, що ви, товаришу старший лейтенант! Головне ось що: один з учасників диверсійної групи, в яку входив і Василь Кравець, минулої ночі повинен був сісти у диверсійний літак і вилетіти, до Греції. Дальший маршрут його лежить на Західну Україну. Американський літак скине парашутиста там недалеко від містечка Лужково. Це десь трохи на південний схід від Хлуста. Диверсант – уродженець Закарпаття і добре знає цю місцевість.

Старший лейтенант швидко записував, зрідка допитливо поглядаючи на Голубєва, а коли Степан зупинився, щоб трохи перевести дух, квапливо запитав його:

– Коли ж саме повинні скинути диверсанта над територією Закарпатської області?

– Цього я не знаю, – зітхнув Голубєв. – Випадково тільки удалось взнати Василеві, що в Лужкові є місцевий житель Пенчо Вереш, який повинен подати сигнал літакові і організувати «прийомку» диверсанта… От і все, що мені відомо, – з полегшенням закінчив Голубєв і жадібно допив воду, яка залишилася у склянці.

– Ще одне запитання, – промовив старший лейтенант. – Вам знайоме прізвища диверсанта?

– Зенон Турениця.

– У вас є ще які-небудь важливі повідомлення? – запитав старший лейтенант.

– Це, мабуть, найважливіше, – відповів Голубєв. – І потім це цілком точно, а решта, на жаль, не дуже певно…

– Ну, тоді продовжимо нашу розмову трохи, пізніше, – закінчив старший лейтенант і поспішив, повідомити свого начальника про тільки що одержані відомості.

Сумніви майора Кірєєва

Майор Кірєєв, похмуро вдивляючись у відображення свого намиленого густою піною обличчя, перебирав у пам'яті події останніх днів.

Зовні неначе все було гаразд. Остання операція вдалася блискуче: іноземний агент Іглицький (він же Джонсон) не тільки здався майору Кірєєву, але ще й повернув йому креслення, які викрав у інженера Гурова.

Кірєєв однак все ще не хотів вірити в цю надто вже легку, як здавалося йому, перемогу. Звичайно, становище у Джонсона було майже безвихідне. Контррозвідники оточили його, як дикого звіра. Він майже не відстрілювався. Вистрілив тільки двічі, та й то для того лише, щоб стримати автоматників, виграти час.

Навіщо однак потрібний був йому цей час? Зв'язатися по радіо із своїм резидентом? Можливо. Адже у нього знайшли рацію (він і її здав під час капітуляції).

Але що ж він міг повідомити по радіо своєму резидентові? Про безвихідність свого становища і намір здатися радянській контррозвідці? Навряд…

А тимчасом Джонсон зовсім не схожий був на переможеного, коли він з піднятими руками вийшов з дачі.

Кірєєв провів бритвою по намиленій щоці і зморщився – лезо бритви якось деренчало, це свідчило, що воно «не бере». Кірєєв дужче закріпив лезо і провів ним по другій щоці.

Неполадка з бритвою відвернула на декілька секунд увагу майора, але незабаром він знову почав думати про те ж саме. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що Джонсон обдурив його. Джонсон не один рік займався агентурною роботою і мало не у всіх європейських державах. Такі хижаки не здаються так просто…

Але що ж робити із своїми сумнівами? Піти до полковника Нікітіна і розказати все? З ним можна, звичайно, поговорити відверто – він людина чуйна, зрозуміє, мабуть, причину сумнівів, але вимагатиме і більш переконливих фактів. А де їх візьмеш?

Майор Кірєєв був людиною діяльною. Він не міг довго роздумувати. Закінчивши голитися і критично оглянувши у дзеркало своє схудле за останні дні обличчя, він старанно протер його одеколоном, одягнув кітель і пішов на роботу, вирішивши сьогодні ж ще раз побувати на дачі Джонсона.

… Полковника Нікітіна теж цілий день турбували тривожні думки про «справу Джонсона». «Цікаво, що думає про всю цю історію майор Кірєєв?» – багато разів питав він себе.

Полковник знав Кірєєва вже досить давно. Якось їм довелося разом виконувати серйозне завдання генерала. Робота була напружена, нервова. Полковник Нікітін в таких випадках був неговіркий, дратівливий. Він вимагав від своїх підлеглих, щоб його розуміли з півслова, з непомітного жеста, з міміки, з виразу очей. Кірєєв у такій обстановці був майже ідеальним помічником. Але головне його достоїнство полягало в тому, що він умів передбачити черговий хід ворога. Це не було однак лише витонченою інтуїцією, надчуттєвістю, якою так люблять похвастатися деякі розвідники. Кірєєв більше покладався на розум, на точні закони логіки. До того ж, як справжній контррозвідник, він мав не тільки тверезий розум, а й фантазію, яка давала змогу уявити найнеймовірніший маневр противника.

Роздуми полковника Нікітіна перервав черговий офіцер, який доповів, що майор Кірєєв просить прийняти його в терміновій справі.

– Про вовка помовка, а вовк тут, – усміхаючись, сказав Нікітін і простягнув руку Кірєєву, коли той зайшов до кабінету. – Я щойно думав про вас і хотів уже посилати за вами.

Пильно подивившись на майора, він додав:

– Мабуть, я не помилюсь, коли скажу, що ви зайшли до мене в зв'язку з справою Джонсона?

– Так точно, товаришу полковник, в зв'язку з цим.

– Ви мені нічого поки що не кажіть. Давайте спочатку я сам висловлю вам свої міркування. Порушу, так би мовити, узаконений порядок спершу вислуховувати підлеглих, а вже потім висловлювати істину, – зауважив Нікітін з посмішкою. – Ну, а тепер поговоримо серйозно. У вас є, мабуть, якісь нові факти, невідомі мені?

– Так точно.

– Мені хочеться перевірити себе і розгадати дещо без цих додаткових фактів. Турбує мене в цій справі легкість удачі. А коли маєш справу з таким противником, як Джонсон, легка удача не може не здаватися підозрілою… Чи все ви знаєте, Антоне Івановичу, про цього Джонсона?

Кірєєв попросив дозволу закурити. Глибоко затягнувшись і повільно випускаючи дим через ніс, промовив неквапливо:

– Насамперед, він дуже досвідчений агент міжнародної категорії…

– А те, що він, Джонсон, – племінник Джорджа Стефенса, одного з крупних промисловців Сполучених Штатів, – примружившись, запитав Нікітін, – і що він має диплом вихованця Колумбійського університету – це вам відомо?

– Мені особисто це не було відомо, але я весь час відчував, що це ворог материй.

– Отже, він не міг здатися так просто, навіть потрапивши в пастку, – зробив висновок Нікітін і, піднявшись з-за стола, повільно почав ходити по кімнаті. – Подивимося тепер, що він міг зробити з обстановці, яка склалася. І Джонсон і його начальство добре знали ціну кресленням Гурова. Знали вони і про те, що Гуров і його співробітники майже півроку над ними працювали. Обставину цю я підкреслюю тому, що на випадок зникнення креслень чи знищення їх довелося б багато потрудитися, перш ніж відновити все у первісному вигляді. Отже, такий противник, як Джонсон, міг би і знищити їх. Адже для цього досить було тільки чиркнути сірником. Чому ж він цього не зробив?

Полковник знову сів за стіл і мовчав так довго, що Кірєєву здалося, ніби він чекає від нього відповіді.

– Джонсону, очевидно, треба було повернути нам ці креслення, щоб приспати нашу пильність! – переконано сказав Нікітін. – Створити враження цілковитої капітуляції, тоді як насправді він знайшов, видно, якийсь інший шлях викрадення креслень… Але який? – знову запитав Нікітін. – Рація, звичайно, відпадає.

– Рація відпадає тільки частково, товаришу полковник, – обережно зауважив Кірєєв. – Тільки лише в розумінні неможливості передачі креслень з її допомогою. Але рація тут відіграє все-таки якусь роль. Адже Джонсон користувався нею незадовго до того, як здався нам. Лампи його рації не встигли ще охолонути, коли я їх помацав.

– Який же висновок робите ви з цього?

– Джонсон, мабуть, зв'язувався з резидентом для того, щоб повідомити його про новий план викрадення креслень Гурова.

– Що ж, з цією догадкою можна погодитись, – подумавши трохи, сказав Нікітін. – Але який же все-таки цей новий план?

Майор Кірєєв мовчки вийняв з кишені фотографію і поклав на стіл перед Нікітіним. її взяв полковник і з цікавістю почав роздивлятися.

– Якщо не помиляюсь, – зауважив він, – це зовнішній вигляд дачі Джонсона?

– Так точно, товаришу полковник. Зверніть увагу на вікна. Бачите, як вони прикриті диким виноградом? У кімнатах дачі завжди була напівтемрява. Спочатку ми якось не врахували цієї обставини, але, відвідавши сьогодні ще раз дачу, я зрозумів, чому над одним з вікон її виноградні лози грубо обірвані. З тієї ж самої причини, звичайно, зірвана і гардина, яка прикривала вікно зсередини…

– Ви, значить, гадаєте, – квапливо промовив Нікітін, зупиняючи Кірєєва, – що Джонсону потрібно було для чогось яскраве світло? Але як же ви зразу не звернули уваги на обірвані лози винограду і зірвану гардину?

– А ми, товаришу полковник, зразу ж звернули увагу, але вирішили, що Джонсон збирався тікати через це вікно.

– А тепер?.. – нетерпляче спитав Нікітін.

– А тепер напрошується інший висновок – Джонсону потрібне було яскраве світло…

Нікітін неголосно, але рішуче плеснув долонею по столу:

– Так, це вірно! Йому потрібно було світло, щоб сфотографувати креслення!

– Я теж так гадаю, товаришу полковник… – зауважив Кірєєв і мимоволі подумав про те, як легко працювати з людиною, яка розуміє тебе з півслова. – Очевидно, Джонсон застосував для цього апарат для мікрофотозйомки, – додав він.

Але Нікітін уже не слухав майора. Думки його були зайняті новою догадкою. Він вийшов з-за столу і поквапно ходив по кабінету, зрідка, за давньою своєю звичкою, поляскуючи пальцями.

– Значить, креслення Гурова тепер на мікроплівці… – замислено промовив він, ні до кого не звертаючись, – Куди ж однак міг він цю мікроплівку заховати?.. – І, зупинившись перед Кірєєвим, запитав: – Ви обшукали його?

– Звичайно, товаришу полковник. І його обшукали і на дачі нічого не залишили без уваги. А сьогодні я знову все обстежив там якнайпильніше.

– Що ж він проковтнув її, чи що? Що ви думаєте відносно цього, майоре?

– Думаю, що він ухитрився все-таки заховати її кудись, і можна не сумніватися, що скоро хто-небудь із-за кордону завітає до нас за цією плівкою.

– Треба б поставити таємну охорону біля дачі Джонсона. Ви не догадалися зробити це, Антоне Івановичу?

– Догадався, товаришу полковник…

Відпустивши майора, Нікітін ще деякий час ходив замислений по кабінету. Потім сів за стіл і почав переглядати принесені черговим офіцером папери. Креслення Турова однак не давали йому спокою доти, поки він не звернув уваги на підкреслене олівцем генерала повідомлення з Берліна про визнання, зроблене Голубєвим, який утік із західнонімецької шпигунської організації.

Того ж дня полковник Нікітін ще раз зустрівся з майором Кірєєвим. Він дав Кірєєву прочитати донесення з управління Радянської військової адміністрації у Берліні і звернув його увагу на передбачувану висадку парашутиста, про якого повідомляв Голубєв.

В районі висадки десанту

Вже другий день провадилося спостереження за будинком Пенчо Вереша, однак нічого підозрілого поки що помічено не було. Наведені про Вереша довідки теж нічого не дали.

Майор Кірєєв нервував. «Чи не занадто пізно встановили спостереження за цим Верешем? Може, він давно вже встиг прийняти парашутиста і допоміг йому сховатися?» – думав майор.

Щоб розвіяти ці сумніви, Кірєєв зв'язався з авіаційною частиною місцевого гарнізону і з прикордонниками. Виявилося однак, що випадків порушення кордону за останні дні помічено не було. Довелося набратися терпіння і вести далі спостереження за Пенчо Верешем.

Майор влаштувався в одному з будиночків селища і з горища за допомогою бінокля ретельно вивчив житло, в якому мешкав Вереш. Зовні все здавалося в ньому звичайним і не викликало підозрінь. Сам Вереш був людиною немолодою, ніде не працював і жив на пенсію за сина і на деякі доходи від городництва. Город його був тут же, біля дому, і виходив у поле. Пенчо майже весь день порпався на ньому, прополюючи і поливаючи грядки.

На третій день спостереження за Верешем Кірєєв спробував пробратися в його житло. Для початку він направив до нього лейтенанта Шагіна.

Пізно ввечері лейтенант під'їхав до будинку Вереша на легкому візку і, зіскочивши з нього, не поспішаючи підійшов до дверей. Вереш, який завжди лягав спати о десятій годині, цього вечора чомусь дуже засидівся – крізь щілини віконниць на його вікнах було видно світло.

Шагін постукав тихо, але енергійно. Двері розчинились через стільки часу, скільки треба було б для того, щоб пройти через одну з кімнат (ту, в якій горіло світло) до дверей будинку. Вереш відчинив Шагіну, не запитавши навіть, хто стукає до нього в такий пізній час.

– Чому ж ви не питаєте, хто до вас завітав? – весело спитав лейтенант. – Адже можуть і грабіжники ввірватися.

– А в мене нічого грабувати, – спокійно відповів Пенчо, запрошуючи Шагіна до кімнати.

Лейтенант, переодягнутий у цивільний костюм, зняв кепку і переступив через поріг.

– Я до вас, папашо, ось у якій справі, – з удаваною ніяковістю промовив він. – Коня мені треба напоїти, чи не можна відро роздобути?

– А чому ж не можна?

З цими словами Вереш не поспішаючи пішов через задні двері в коридор, який виходив, мабуть, у двір. Незабаром звідти пролунав гуркіт залізних відер.

Залишившись у кімнаті сам, лейтенант швидко її оглянув. Все тут було дуже просто і ніби на виду: стіл посередині кімнати, дерев'яний диванчик біля вікон, старовинний комод, овальне дзеркало на столі, декілька стільців вздовж стін.

Світло до другої кімнати падало так, що можна було роздивитися ліжко – мабуть, там була спальня Вереша.

Ледве Шагін встиг поглянути на всі боки, як Пенча вже зайшов до кімнати з відром води у жилавій руці, яку було видно з-під засуканого до ліктя рукава,

– Ось, візьміть, – промовив він, ставлячи відро на підлогу.

– Навіщо ж ви самі несли, папаша! – з жалем похитав головою Шагін. – Сказали б, де взяти, я б миттю… – Недобре вийшло, слово честі!

Вереш недбало махнув рукою:

– Та що там!

Лейтенант швидко схопив відро і вибіг з дому. Кінь його, який справді томився спрагою, опустив морду у відро і, форкаючи, почав жадібно пити. Напоївши коня, Шагін ще раз подякував Верешу і, скочивши у візок, торкнув віжки.

Через декілька хвилин лейтенант вже доповідав майору Кірєєву:

– Цей Пенчо – справжній артист. Настільки у нього все натурально, що просто сумніваєшся, чи це та сама людина? Прямо як по нотах розігрує доброзичливого дідугана.

Розповівши. Кірєєву подробиці свого візиту до Пенчо, Шагін з цікавістю заглянув йому у вічі, чекаючи, що вирішить майор.

– А, ви що ж, думали хіба, що як тільки, до нього зайдете, то відразу і застанете йога за передачею таємних повідомлень по рації? – посміхнувся Кірєєв. – Або що він в цей час готує вибухівку для диверсійного, акту? Ні, дорогий! Не так все це просто, на жаль. Але вже і те добре, що ми розташування його кімнат тепер знаємо і. обстановку в них.

– Треба думати, що сьогоднішня, ніч пройде спокійно, – чи то запитав, чи то зробив висновок лейтенант.

– А це ще побачимо, – знизав плечима Кірєєв. – Хто у нас сьогодні в дозорі?

– Єфрейтор Марченко, – товаришу майор.

– Ну гаразд, ідіть відпочивати.

Було біля дванадцятої години ночі, але спати Кірєєву ще не хотілося. Він погасив світло, відчинив вікно і запалив папіросу. Ніч була темна, душна. Дуже пахло квітами, що росли під вікном. Навколо було тихо, тільки десь далеко тріщали коники…

І раптом пролунав різкий звук телефонного дзвінка, ший здався майору незвичайно голосним. Кірєєв здригнувся від несподіванки. Скочивши з підвіконня, він майже бігом кинувся до телефонного апарата.

– Біля телефону майор Кірєєв.

– Говорить черговий хазяйства Пчелов, товаришу майор. – (Пчелов був командиром авіаційної частини). – Повідомляю, що, здається, з'явився довгожданий птах. Курс у всякому разі збігається. Ви зрозуміли, товаришу Кірєєв?

– Зрозумів.

– Тоді дійте. Птаха засікли п'ять хвилин тому – значить, хвилин через п'ятнадцять він буде у вас. На зворотному курсі ми його приземлимо, звичайно.

«Як же це виходить, – подумав Кірєєв. – Пенчо Вереш сидить собі дома, а літак, якому він повинен подавати сигнали, вже майже в районі, де повинні вистрибувати парашутисти. Та чи той де Вереш? Чи немає ще й іншого Верегла?..»

Майор засвітив світло і, поглянувши на годинник, швидко кинувся до кімнати, в якій спав лейтенант.

– Шагін! – крикнув він. – Вставайте швидше!

Лейтенант миттю скочив з ліжка і, ще не зрозумівши після сну, що трапилося, схопив штани і одягнув їх з незвичайною спритністю, виробленою тривалим тренуванням у військовому училищі. Ще декілька секунд – і він уже натягував на свої широкі плечі гімнастьорку.

А майор Кірєєв тимчасом дзвонив черговому місцевого гарнізону.

З його уривчастих слів лейтенант зрозумів, що майор просить підняти по тривозі черговий підрозділ для спіймання парашутиста.

– Наших теж піднімайте по тривозі! – закінчивши розмову з черговим, обернувся Кірєєв до Шагіна. – 1 швидко за мною до будинку Вереша!

Поки Шагін побіг будити солдатів, Кірєєв поспішив до будиночка Пенчо. У зарослях чагарника тихо оклякнув його єфрейтор Марченко.

– Ну, як тут у вас? – ледве переводячи дух, спитав його Кірєєв.

– Все в порядку, товаришу майорі – бадьоро відповів єфрейтор.

– Хіба Вереш не виходив?.. – здивувався Кірєєв.

– Ні! Спить, як бабак!

«Що ж робити, хай йому чорт! – Лоб майора зразу став мокрий. – Невже помилились? Як він може спати, коли літак ось-ось буде над Лужковим?»

Кірєєв прислухався, намагаючись впіймати шум авіаційного мотора, але замість цього почув лише важке дихання Шагіна, який підбіг до нього, і приглушений тупіт солдатів, які бігли.

– Шагін, – наказав Кірєєв, – стукайте до Вереша!

– А коли це не той?

– Стукайте, вам кажуть! – майже крикнув майор.

Лейтенант кинувся до вікна будинку Вереша, а єфрейтор Марченко побіг у двір до другого виходу. Шагін стукав спочатку тихо, потім все голосніше і голосніше, але ніхто не озивався.

– Ламайте двері! – наказав майор, вихопивши пістолет з кобури.

Лейтенант і два дужих солдати налягли на легкі двері, і вони з гуркотом злетіли із завіс. Кірєєв засвітив ліхтар і першим вбіг у будинок, освітлюючи одну за одною обидві кімнати. За ним ішли Шагін і Марченко. Лейтенант заглянув під ліжко, єфрейтор розчинив гардероб.

– Проґавили, значить, Марченко? – роздратовано промовив Кірєєв. – Джека швидко!

– Єсть, Джека! – відповів молодший сержант, відпускаючи накручений на руку поводок овчарки, яка рвалася вперед.

– Дайте Джеку понюхати що-небудь, і нехай візьме слід! – наказав майор.

Вибігши у двір, він поспішно поглянув на небо. Літака все ще не було чути.

Кірєєв зняв кашкета і ребром долоні змахнув піт з лоба.

– Чорт би його взяв, гада! – почув він приглушений шепіт єфрейтора Марченка. – Через димар він вискочив, чи що? Адже я очей не зводив з його дверей…

– Припинити розмови! – незадоволено промовив Кірєєв.

– Джек взяв слід, товаришу майор, – доповів Шагін. Кірєєв побачив високу фігуру молодшого сержанта, який пробирався через городні грядки слідом за Джеком.

Майор наказав лейтенантові силами чергового підрозділу гарнізону оточити лужок, на який, найімовірніше, міг бути скинутий парашутист, а єфрейтору Марченку і автоматникам скомандував іти за ним.

Проминувши город, Джек рвався вперед все швидше і швидше. Тепер за ним доводилося вже бігти, а Кірєєву все ще здавалося, що вони йдуть дуже повільно.

– Шумить наче, – задравши догори голову, невпевнено промовив єфрейтор Марченко, який біг поруч з майором.

Кірєєв зупинився і прислухався. Так, тепер і він почув далекий, але вже виразний шум авіаційного мотора.

А Джек все тягнув і тягнув уперед, пориваючись Через широкий луг до узлісся. Селище. залишилося далеко позаду, коли літак почав робити широкий розворот. І майже зараз же, метрів за триста від групи майора Кірєєва, на узліссі часто заблимало червоне очко сигнального ліхтаря.

– Вперед! – неголосно сказав капітан, виймаючи пістолет і кількома великими стрибками обганяючи Джека.

Попереду все ще сигналили. Світло спалахувало то з короткими, то з довгими проміжками. Скидалося на те, що сигнальник передає щось за допомогою азбуки Морзе. Та ось ліхтарик спалахнув востаннє і більше не засвічувався.

За два кроки від майора тепер починався ліс, і Пенчо Вереш був, очевидно, десь зовсім близько. Кірєєв зупинився, щоб за звуками його кроків визначити, куди попрямував Пенчо, відчувши небезпеку, – в тому, що він виявив переслідувачів, не було сумніву. Однак навкруги було тихо.

Кірєєв подав автоматникам сигнал, щоб вони розійшлися в сторони і взяли Вереша в кільце.

Але тут Джек, який впевнено йшов по сліду Пенчо, несподівано зупинився і, відшукавши в траві якийсь темний предмет, з приглушеним гарчанням почав трясти його. Молодший сержант-провідник Джека – нахилився і намацав руками кепку.

Не могло бути сумніву, що кепка належала Пенчо Верешу. Але чому він загубив її тут? Майор нахилився і, освітивши кишеньковим ліхтариком собаку, побачив, що Джек стоїть на задніх лапах біля дерева, розлючено дряпаючи кору стовбура.

– Ану, хто-небудь до мене! – покликав Кірєєв. Звідкись із темряви виринули єфрейтор Марченко і ще декілька автоматників.

– Трусніть, хлопці, це деревце! – наказав їм майор.

Вони міцно схопилися за досить тонкий стовбур дерева і почали його розгойдувати. До них приєдналися ще декілька чоловік, і скоро вгорі хтось злякано скрикнув.

– От і добре! – радісно промовив Кірєєв. – Подав нарешті свій голос Пенчо Вереш. Прошу вниз, Вереш, з то так і впасти недовго.

Солдати стиха засміялися, а з дерева пролунав хрипкий від страху голос:

– Добре, злізу, тільки заберіть геть вашого собаку. Через декілька секунд, важко дихаючи і сердито

шморгаючи носом, з дерева повільно зліз Вереш.

– Кому це ви ліхтариком сигнали подавали, шановний? – спокійним, майже веселим тоном запитав Кірєєв: тепер, коли зрадник був у нього з руках, до нього повернувся добрий настрій.

– Який ліхтар? – слізливим голосом промовив Вереш. – Нема в мене ніякого ліхтаря. Чого причепилися до старого?

– Досить тобі придурюватися, Вереш! – починаючи сердитись, прикрикнув на нього майор. – Кажи, де парашутиста повинен зустріти?

Вереш мовчав. Чути було тільки його сердите сопіння.

– Не зволікай, Вереш! – грізно продовжував Кірєєв. – На шкоду собі гаєш час. Ми і без тебе їх виловимо, а за те, що допомогти нам не хотів, – тобі ж гірше буде.

Вереш все ще вагався.

– Ти що думаєш, ми не знаємо, кого ти зустріти повинен? Зенона Туреницю доручено тобі зустріти. Адже так?