Текст книги "В погоні за привидом"

Автор книги: Николай Томан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

– Гаразд, пішли, – похмуро промовив Пенчо Вереш і насунув на голову простягнуту Кірєєвим кепку.

Догадка полковника Нікітіна

Повідомлення від майора Кірєєва полковник Нікітін одержав тієї ж ночі, коли парашутист приземлився в районі містечка Лужково. Сам Кірєєв прибув до Москви через декілька днів. Доповідав він Нікітіну коротко:

– Взяти парашутиста допоміг нам Пенчо Вереш… Адже він цілком був у наших руках, і йому нічого більше не залишалося робити… Але ми і без нього зловили б парашутиста, бо на ноги був піднятий увесь місцевий гарнізон. Допит парашутиста не дав нічого цікавого. Він зразу ж все виклав: підроблені документи, гроші, отруту, зброю і радіостанцію. Повідомив і завдання, з яким прибув до нас. І навіть зауважив зітхнувши: «Ех, громадянине начальнику, якби не попався вам так по-дурному, сам би прийшов і у всьому зізнався! А тепер хіба ви мені повірите?..» Не дуже я у все це повірив, звичайно, але, знаєте, може виявитися, що є в цих словах і частка правди. Нікітін здивовано звів брови:

– Чому так вирішили?

– Поки що лише невиразні догадки, – непевно відповів Кірєєв. – Безперечно тільки одне – не йому було доручене завдання роздобути мікрофотоплівку Джонсона. Він, мабуть, і не чув нічого про цього Джонсона. Льотчикам нашим вдалося, як я вже доповідав, приземлити і літак, який доставив до нас парашутиста, але екіпаж літака теж не повідомив нам на допиті нічого цікавого.

– «Надія», значить, тепер тільки на Голубєва? – спитав полковник, замислено розмальовуючи коробку з-під папірос вигадливими фігурами. – Мабуть, недаремно нам його в Москву доставили. Я тут під час вашої відсутності наводив про нього деякі довідки. Все, що стосується його біографії до 1943 року, підтвердилося цілком. От тільки зустріч його з батьками не вдалося організувати – загинули старі в роки війни. Ну, а в вас яке про нього враження?

– Важко поки що сказати що-небудь певне, – відповів Кірєєв. – Думаю однак, що він справді зможе стати в пригоді. Сьогодні, до речі, в мене повинна відбутися з ним ще одна зустріч – постараюсь придивитися до нього уважніше.

– А де він у вас зараз?

– Влаштували його тимчасово в окремій кімнатці гуртожитку вільнонайманих робітників нашого управління. У нього повинно скластися враження, що він має у нас цілковиту свободу, але ми будемо наглядати за ним на всякий випадок.

… Голубєв був явно стривожений, коли до нього зайшов Кірєєв, і це помітив майор. А втім, причини для хвилювання могли бути найрізноманітніші.

– Ну як? – нетерпляче вигукнув Голубєв, побачивши Кірєєва і мимоволі простягаючи до нього руки. – Приземлився він? Зловили ви його?

– Приземлився, – весело промовив Кірєєв, – і ми його зловили. Точнісінько все так було, як ви нам повідомили.

– Правда? – Голубєв весь якось засяяв і поривчасто схопив Кірєєва за руку. – Значить, тепер ви мені трохи вірите? Можна мені вас товаришем називати?

– Спробуйте, – усміхнувся Кірєєв.

– Спасибі, велике спасибі, товаришу майор! – знову радісно вигукнув Голубєв і ще раз потряс руку Кірєєву. – Я не знаю, що б я тільки міг зробити, щоб виправдати вашу довіру!

– Ви її вже виправдовуєте потроху, – серйозно сказав Кірєєв і простягнув Голубєву «коробку з папіросами.

– Спасибі, я не курю, – подякував Голубєв, але папіросу взяв, невміло прикурив її у Кірєєва і зразу ж поперхнувся. _

«Курити він справді не вміє», – подумав сам собі Кірєєв.

– А що, коли б я запропонував вам свою допомогу?.. – трохи збліднувши і заїкаючись, промовив Голубєв. Очі його при цьому дивно округлилися.

– Тобто яку допомогу? – здивувався Кірєєв.

– У вашій справі… У справі боротьби з «шпигунами. Адже я знаю техніку шифрування їхніх таємних повідомлень, таємниці радіопередач, фотографування. Ви самі знаєте, звичайно, багато, це я розумію, але ж мене вони спеціально вчили, тренували…

Голубєв запитливо подивився Кірєєву в очі, але в них можна «було прочитати лише глибокий роздум.

– Якщо ви тільки довірите мені, я доведу вам свою відданість… – продовжував Голубєв вже іншим тоном, в якому відчувалися нотки безнадійності: видно було, що він не дуже розраховував на успіх своєї пропозиції.

– Коли ви були ще в Берліні, – замислено, неначе щось пригадуючи, сказав Кірєєв, – то повідомили офіцерові нашої військової адміністрації, що вам випадково вдалося підслухати розмову якихось геленівських агентів…

– Ну аякже! Звичайно, я добре пам'ятаю все, що говорив тоді старшому лейтенантові і підполковнику, які мене допитували. А підслухати розмову геленівських агентів мені вдалося цілком випадково. Я сидів у прийомній нашого шефа, і коли до нього в кабінет заходила секретарка, до мене долинуло тільки декілька слів: «Зустрінемося в кафе «Світлячок» на Ленінградському шосе опівночі…» От і все. Потім я бачив, як вийшли від шефа ці агенти. Я не знаю їхніх прізвищ, але мені доводилося бачити їх і до цього. Думаю, що крупні птахи.

– А чому ж ви мене не повідомили про цю розмову? – запитально звіз брови Кірєєв.

– А про що тут повідомляти? – здивувався Голубєв. – Я вважав за свій обов'язок повідомити вас лише про речі певні, точні. Ну от, наприклад, про гадану висадку парашутиста. Мені і так мало поки що довіряють, і я дуже не хотів би, щоб у чому-небудь із сказаного мною можна було сумніватися. А в цій випадково підслуханій розмові не все ясно: прізвищ агентів я не знаю; чи саме вони мають зустрітися в кафе «Світлячок» – теж невідомо. Думаю, між іншим, що все-таки вони. І потім, де цей ресторан, в якому місті? Треба гадати однак, що в Москві, беручи до уваги Ленінградське шосе. Коли відбудеться зустріч – знову невідомо. Може, вона вже й відбулася. Як бачите, суцільний туман. На всякий випадок я повідомив про це в Берліні, а вам повторити просто, не наважився. Та до того ж я думав, що ви самі знаєте вже про все з протоколів мого допиту.

«Хитрує він чи говорить правду? Виходить досить правдоподібно», – подумав Кірєєв.

– А ви пізнали б цих геленівців, коли вам з ними довелося зустрітися? – помовчавши трохи, спитав Кірєєв.

– Звичайно, впізнав би! – енергійно кивнув головою Голубєв.

– Будемо. мати це на увазі, – майже спокійно сказав Кірєєв.

… Ввечері, доповівши полковникові Нікітіну результати своєї зустрічі з Голубєвим, Кірєєв зробив висновок;

– Поки що не можу розкусити його остаточна, товаришу полковник. Думаю однак, що повозити його а кафе «Світлячок» треба. Можливо, він і покаже нам цих геленівських молодчиків. І, хто зна, може, вони і виявляться посланцями за плівкою Джонсона.

– А цей «Світлячок» далеко? – запитав Нікітін.

– Далеко. Майже біля метро «Сокол». Доведеться возити Голубєва на машині.

– По дорозі гарненько придивляйтеся до нього, – попередив полковник.

– Це вже само собою, товаришу полковник.

– А як ідуть розшуки на дачі Іглицького-Джонсона?

– Як і раніше, безуспішна, хоч ми промацали буквально кожну пилинку в будинку і кожну пилинку навколо будинку. Зрозуміти не можу, куди Джонсон подів свій фотоапарат! З собою, у всякому випадку, не міг його забрати. Це неможливо.

– Мені спав на думку один випадок з дореволюційного минулого мого батька – старого комуніста! – жваво сказав раптом Нікітін. – Він мені розповів, якось, що. йому довелася одного разу сидіти в тюрмі разом, з карними злочинцями. Цілими днями карні злочинці різалися в «очко». Хоч які заходи вживали наглядачі, щоб відібрати у них карти, – все було марно. Обшуки були і вдень, і вночі, і в присутності арештантів, і копій їх не було – результат був той самий: карти немов розчинялися. І де, ви думаєте, вони їх ховали? У кишенях шинелі то наглядача, то одного із жандармів! Вправність рук, розумієте! А тим, звичайно, і на думку не спадало самих себе обшукувати… – Нікітін весело розсміявся і раптом запитав – Розриєте, навіщо я розповів вам це?

– Розумію, товаришу полковник, – відповів Кірєєв. – Ви думаєте, значить, що і фотоапарат Джонсона де-небудь, в такому місці, в якому нам і на думку не спадає шукати його?

– Все можливо, Антоне Івановичу… – замислено промовив Нікітін і, походивши трохи по кабінету, додав – А чи не поїхати і мені з вами на цю дачу?

Дорожня пригода

Вони виїхали на дачу Джонсона наступного ж дня рано-вранці. Дача називалася джонсонівською лише для зручності, а насправді вона належала радянському громадянинові Лопухову, у якого Джонсон, переховуючись під прізвищем Іглицького, наймав її.

День був ясний, сонячний. Але в Нікітіна всю дорогу виникали тривожні думки. Він повернувся в бік майора, який сидів за рулем, і побачив похмуре, зосереджене обличчя Кірєєва. Видно, він роздумував про щось не дуже веселе.

– А чи не здається вам, що ми придумали за Джонсона такий хід, якого він зовсім не робив? – замислено спитав Нікітін.

– Ні, не здається, – не дуже охоче відповів Кірєєв.

Нікітін замовк і почав уважно роздивлятися на веселий березовий лісок, в який вони звернули з шосейної дороги.

– Після того як ви мені розповіли історію з картами карних злочинців, я ще більше укріпився в своїй думці, – через хвилину заговорив майор.

Він вирулив машину по важкій ділянці дороги, пошкодженої дощами, які недавно пройшли, і говорив далі:

– Джонсон, звичайно, поклав плівку кудись в таке місце, що взяти її не так легко. А те, що поки що ніхто з іноземних агентів не виявляв інтересу до дачі Джонсона, де може бути ця плівка, ще ні про що не говорить. Адже можуть зайнятися нею і геленівські агенти, про яких нас повідомив Голубєв. А може, вони вже і займаються цим…

Нікітін не встиг відповісти, бо машина зробила раптом різкий поворот і мало не наскочила на дерево. Полковник боляче вдарився головою і побачив, що Кірєєв миттю вискочив з машини, вихопивши з кобури пістолет. Оглянувши найближчі кущі, майор повернувся на дорогу і підняв дошку, яка лежала поперек неї.

– От, полюбуйтесь, – звернувся він до Нікітіна. – Бачите, які цвяшки у цій дошці? І думаю, що не випадково. Такі проколи можна було б дістати, що застряли б ми тут надовго!

– Але кому це потрібно було? – спитав Нікітін, уважно розглядаючи дошку, обтикану цвяхами.

Дошка була стара, трухлява, а цвяхи нові. Забиті вони були так густо, що не виникало навіть сумнівів, з якою метою це зроблено.

– Значить, комусь потрібно, – відповів Кірєєв. – Якийсь тип кинувся із-за дерева в кущі, як тільки я з машини вискочив. Скидається на те, що він у засаді був. Коли б ми напоролися на цю дошку і почали ремонтувати машину, міг би і обстріляти нас. Треба буде негайно вислати сюди автоматників, нехай прочешуть цей район гарненько.

– Дуже дивно все це, – похитав головою Нікітін. – А вчора, як мені доповіли, хтось намагався украсти одну з наших машин. Може, є якийсь зв'язок між вчорашньою подією з сьогоднішньою?

… На дачі Джонсона все було гаразд. Молодший лейтенант, який очолював приховану охорону дачі, доповів Нікітіну, що за час його чергування не було помічено нічого підозрілого. Огляд дачі теж не дав ніяких наслідків.

До Москва контррозвідники поверталися мовчки. Несподівана подія надала нового напряму їхнім думкам..

Коли машина вже під'їжджала до Москви, Нікітін перший порушив мовчання.:

– Якщо ця дошка з цвяхами призначалася для нас, то комусь, значить, добре відомі номери наших машин. Чи не поцікавитися в зв'язку з цим нашим гаражем, Антоне Івановичу?

Майор Кірєєв натрапив на вірний слід

Того ж дня Кірєєв відвідав гараж, який обслуговував управління полковника Нікітіна. З розмови з начальником гаража вдалося взнати, що якийсь підозрілий суб'єкт проходжувався декілька днів підряд мимо воріт гаража саме в той час, коли з нього виходили машини.

– Чому ж ви не затримали його? – здивувався Кірєєв.

– Пробували затримати, але він спритно втік від нас і з того часу кудись зник.

– Коли це трапилося?

– Днів зо три тому. Я тоді ж і доповів про це майору Земцову, а він з мене посміявся. «Теж мені пінкертони, – каже. – Ви вже краще своєю справою займайтесь, а то вам кожний, хто проходить мимо гаража, почне іноземним шпигуном ввижатися». А я думаю, даремно він так про нас говорить…

Коли Кірєєв доповів полковнику про цю розмову з начальником гаража, Нікітін зауважив:

– Виходить, що догадка наша вірна, Антоне Івановичу: видно, справді є людина, яка цікавиться номерами наших машин. Спробуйте особисто поговорити з нашими шоферами. Може, і вони повідомлять які-небудь факти.

Кірєєв пробув у гаражі до пізнього вечора, але нічого цікавого взнати не вдалося. Зате наступного дня, як тільки майор прийшов на роботу, до нього зайшов шофер Куницин.

– От яка річ, товаришу майор, – зніяковіло промовив він. – Обшнвку заднього сидіння мені хтось бритвою порізав…

– Коли це сталося, Васю? – зразу ж насторожився Кірєєв..

– Важко сказати коли. Я не зразу помітив. Може, вчора, а може, і декілька днів тому.

– Як же те могло трапитися? Ти що, залишав де-небудь машину без нагляду?

– Що ви, товаришу майор! Я коли й виходжу з неї на хвилину, то завжди всі дверцята замикаю. От в тому і заковика, що незрозуміло, хто це міг зробити…

– А хто їздив на твоїй машині в останні три дні?

– Це я вам миттю перелічу…

– Ні, ні, це вже сідай краще та запиши, щоб не забути кого-небудь.

… Через півгодини Кірєєв був у полковника Нікітіна і квапливо доповідав:

– Ниточка розплутується, товаришу полковник! Скоро ми, мабуть, розгадаємо і всю загадку Джонсона.

– Спокійненько, спокійненько, дорогий мій! – усміхнувся. Нікітін, кивнувши Кірєєву на крісло. – Давайте все по черзі, і тільки факти, а вже там. побачимо, що з них вийде.

– Добре, от вам факти: спроба украсти одну з наших, машин – раз. Подія з нашою машиною – два. Підозрілий тип, який записував номери, наших машин, – три. А от вам і четвертий факт – у машині Куницина хтось порізав обшивку заднього сидіння і, мабуть, шукав щось під цією обшивкою..

– Все?

– Все.

– А тепер давайте і висновки.

– А висновки напрошуються самі гобою. – Кірєєв простягнув, руку за папіросою, яку запропонував Нікітін. – Джонсон сховав: свій мікрофотоапаратик у сидінні машини, на якій ми везла його з дачі Лопухова.

– І ця машина?..

– Машина номер 22–45!. – майже вигукнув Кірєєв. – Вона зараз, у Подольську… На ній майор Земцов у командировку поїхав…

– Почекайте святкувати перемогу, – пересторожливо підняв руку полковник. – У мене буде ще багато запитань… Те, що Джонсону вдалося сховати від вас мікрофотоапарат, коли він сідав у машину, я ще припускаю. Апаратики ці зовсім малесенькі. Ними можна робити зйомки навіть через отвір піджачного ґудзика. А ви, мабуть, не дуже старанно обшукували Джонсона перед тим, як посадити його в машину.

– Ну звичайно, ми шукали тоді тільки зброю і документи, а одяг і все інше досліджували вже потім.

– Це зрозуміло. Але чим же він у машині прорізав обшивку сидіння?

– А пам'ятаєте, ми зняли з його руки перстень? – торжествуюче запитав Кірєєв. – У ньому виявився камінець з гострою гранню. Джонсон, мабуть, ним як ножем користувався. А для того щоб просунути мікрофотоапарат під обшивку сидіння, потрібний зовсім незначний надріз. Перстень взагалі виявився універсальним: у ньому ціаністий калій вдалося знайти.

У словах Кірєєва була логіка, і Нікітін не міг з ним не погодитися. Але, як і раніше, залишалось незрозумілим: чому іноземні агенти не знають, в якій саме машині схований фотоапарат?

– Є і цьому пояснення, – відповів Кірєєв. – Джонсон, звичайно, мав можливість тільки по радіо повідомити своєму резидентові, куди він має намір сховати фотоапарат. Повідомлення таке потрібно було ще і зашифрувати, а робилося це, самі розумієте, при яких обставинах: ми ломимося у двері дачі, і всі вікна її – під вогнем наших автоматників. Джонсон, звичайно, поспішав, нервував. Міг в таких умовах і неточно зашифрувати номер нашої машини. Міг і резидент через атмосферні перешкоди прийняти лише частину цифр цього номера. Наприклад, тільки дві перші цифри.

– Стривайте, а сам же Джонсон як міг заздалегідь знати номер нашої машини? – запитав Нікітін.

– Ну, це просто. З вікна дачі він прекрасно бачив, на чому ми приїхали. Машина у нас була тільки одна, а автоматники прибули на мотоциклах. Джонсону, значить, ясно було, що ми візьмемо його в нашу машину. І номер її без особливого зусилля він міг прочитати. По радіо однак вдалося, видно, точно прийняти тільки перші дві цифри; вони і цікавляться тепер усіма нашими машинами, номери яких починаються з цих двох цифр. Факти це підтверджують: вкрасти хотіли машину з номером 22–51, ми з вами ледве не наскочили на дошку, коли їхали на «Победе» номер 22–47. Обшивку сидіння порізали у автомобілі Куницина 22–43. А номер «Победы», на якій ми Джонсона привезли з його дачі до Москви, – 22–45.

Полковник замислено пройшовся по кабінету.

– Скидається на те, що все це справді так, – сказав він тихо.

– Звичайно, так! – гаряче вигукнув Кірєєв. – Дозвольте викликати машину Земцова з Подольська. І я вам не тільки дістану з неї мікрофотоапарат Джонсона, але й піймаю за її допомогою того, кого прислали до нас за цим фотоапаратом.

– Дозволяю, – охоче погодився полковник Нікітін…. Було вже зовсім темно, коли машина Земцова прибула в Москву.

Майор, побачивши її з вікна, майже вибіг з кабінету полковника, а Нікітін, сівши за письмовий стіл, спробував зайнятися іншими справами. Зосередитись, проте, не вдалося. Нікітін механічно перебігав очима рядки тексту різних документів, майже не схоплюючи їх змісту, і раз у раз скоса поглядав на настільний годинник. Хвилинна стрілка, хоч і дуже повільно, переповзала все-таки від однієї цифри до іншої, а Кірєєв все ще не повертався.

Коли минуло чверть години, Нікітін рішуче встав із-за стола, збираючись піти у двір подивитися, чому там так довго возиться майор Кірєєв, але в цей час у коридорі пролунали поспішні кроки.

«Нарешті!» – з полегшенням подумав Нікітін і знову сів за стіл.

Двері кабінету відчинилися, і полковнику досить було тільки поглянути на щасливе обличчя Кірєєва, щоб зрозуміти, що розшуки тайника Джонсона закінчилися успішно.

– Ну, поздоровляю, Антоне Івановичу, від усього серця поздоровляю! – широко усміхнувся Нікітін.

Міцно потиснувши простягнуту руку, Кірєєв подав полковнику маленький, пофарбований темно-коричневою фарбою мікрофотоапаратик.

Полковник уважно покрутив його перед очима і, витягнувши з нього малесеньку круглу касетку з плівкою, сказав:

– Цю річ ми надішлемо до фотолабораторії. А ви, Антоне Івановичу, забирайте фотоапаратик і їдьте до «Світлячка».

Полковник знав уже задум Кірєєва і майже не сумнівався в успішному його завершенні.

О десятій хвилині на першу

О пів на дванадцяту ночі машина майора Земцова швидко мчала по Ленінградському шосе, прямуючи до Аеропорту. За рулем її сидів Кірєєв, на задньому сидінні – Голубєв. У дзеркальце над вітровим вікном машини майор бачив його заспане, здивоване обличчя, освітлене мерехтливим світлом вуличних ліхтарів. Здавалося, він ще й досі не опам'ятався після того, як Кірєєв несподівано розбудив його, заявивши, що треба негайно виїхати в кафе «Світлячок», де Голубєв зможе зробити цінну послугу радянській контррозвідці.

Відчувалося, що майор Кірєєв дуже поспішає. Він гнав машину майже на граничній швидкості. За правим вікном промайнули вогні готелю «Радянський», стадіон і метро «Динамо». Машина наближалася до Аеропорту. Ось і метро, а трохи далі – кафе «Світлячок».

Кірєєв загальмував машину і обернувся до Голубєва:

– Зачекайте мене тут. Я повернусь хвилин через п'ять.

Майор швидко вискочив на тротуар і зник за дверима кафе, з відчинених вікон якого чути було веселу музику. Коли Кірєєв повернувся до машини, Голубєва у ній не було.

… Дзвінок, якого Кірєєв чекав весь наступний день, пролунав лише ввечері.

– Київський вокзал, поїзд сімнадцятий, вагон шість, – лаконічно доповідав майору його помічник. – Купе четверте. Три місця у ньому наші.

– Коли відходить? – запитав Кірєєв.

– О десятій хвилині на першу.

… В купе м'якого вагона сиділи три пасажири. Двоє біля вікна безтурботно розмовляли, ділилися враженнями про столицю, третій читав газету. В тих, що розмовляли, з вимови легко було впізнати українців. Обидва вони були молоді, засмаглі, веселі. Пасажир, який заглибився в читання газети, на вигляд був старший. Здавалося, він так захопився якоюсь статтею, що і не помічав нічого, що відбувалося в купе.

Заговорило радіо поїзда. Диктор сповістив про відхід поїзда через п'ять хвилин і попросив проводжаючих вийти з вагонів. Пасажир, який читав газету, поглянув на ручний годинник.

Пролунав свисток паровоза. Протяжно заспівали гальма тяги під вагоном.

– Що ж це ми, неначе неповним комплектом поїдемо, – промовив один з молодих людей біля вікна. – Четвертого все ще немає.

Але в цей час обережно прочинилися двері і в купе просунувся спочатку чемодан, а потім худорлявий, блідий чоловік у плащі, окулярах і солом'яному капелюсі.

– Про вовка помовка, а вовк тут! – весело промовив той самий з молодих людей, усміхаючись. – Тільки що про вас згадували.

Чоловік у плащі допитливо подивився на молодих людей і перевів погляд на третього пасажира. Цей все ще не відривався від газети, яка заважала тому, що зайшов, роздивитися його обличчя.

– Мало не спізнився! – із зітханням сідаючи на вільне місце, проти пасажира, який читав газету, промовив четвертий пасажир. – У Москві майже завжди так: закрутишся, а потім летиш на поїзд, висолопивши язика, і ледве-ледве встигаєш сісти.

– Добре однак, що встигли, – серйозно промовив пасажир, який читав газету. – А то ми вже думали, що даремно вас тут чекаємо, пане Голубєв.

Чоловік у плащі поривчасто схопився з місця, але молоді люди, які сиділи біля вікна, зразу ж кинулися до нього і міцно схопили його за руки.

– Обшукайте його! – наказав майор Кірєєв.

Це він, закриваючись газетою, чекав тут Голубєва;

– Невже ви не догадалися, Голубєв, – говорив далі майор, – що, залишивши вас самого в машині, ми спеціально влаштували вам пастку? А я вважав вас розумнішим.

– У мене не було іншого виходу, – похмуро промовив Голубєв і додав із злою усмішкою: – Але тільки і ви даремно думаєте, що я захопив із собою фотоапарат Джонсона. Він тепер у надійних руках.

– Цілком можливо, – спокійно погодився Кірєєв. – Однак плівка у ньому не та, за якою ви полювали. Та, між іншим, і той, кому ви сунули фотоапарат на вокзалі, теж у наших руках. Адже ми вас ні на секунду не випускали з уваги, як тільки ви з машини моєї втекли.

Переглянувши відібрані у Голубєва документи, майор Кірєєв зауважив:

– А паспорт і гроші вам, видно, дали в обмін на фотоапарат? Виходить, що з автомата ви дзвонили резидентові: доповідали про виконання завдання. Так, хитро була задумана ваша операція, але і ми, здається, не осоромилися.

… Полковник Нікітін довго не відпускав руку майора Кірєєва.

– Не майстер я проголошувати урочисті промови, – усміхаючись, говорив він. – Скажу просто – молодець!.. А тепер скажіть мені: ви тоді запідозрили Голубєва, коли дізналися від Куницина, що він їздив на його машині до «Світлячка», чи раніше?

– Трохи раніше, товаришу полковник, – відповів Кірєєв, сідаючи в запропоноване Нікітіним крісло. – Першу підозру вселив мені парашутист. Здалося мені тоді, що його спеціально могли принести нам в жертву, щоб правдоподібніше мало вигляд повідомлення Голубєва. А потім, коли я почав догадуватися, що тайник Джонсона може бути в нашій машині, відразу ж подумав: «А чи не Голубєв підісланий до нас за плівкою Джонсона? Чи не спеціально він вигадав зустріч геленівських агентів в майже заміському кафе, щоб мати змогу їздити туди на наших машинах?» Ну, а потім, коли я прочитав прізвище Голубєва у списку Куницина, який він склав за моїм дорученням, мені цілком стало все ясно. Поклавши фотоапарат Джонсона на те саме місце, я майже не сумнівався, що Голубєв «клюне» на цю принаду.

– Так, – із задоволенням сказав Нікітін і ще раз потис руку Кірєєву, – щодо вас я не помилився! Знав, що не на один тільки щасливий випадок будете покладатися…