Текст книги "В погоні за привидом"

Автор книги: Николай Томан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Нічний рейс

Ніч була надзвичайно темна: за два кроки нічого не було видно.

– І треба ж було затягнути відправлення такого ешелону до ночі, – бурчав Шатров, поглядаючи у вікно паровозної будки на похмуре, беззоряне небо.

– Черговий каже, що перегін був зайнятий, – зауважив Рябов, підкачуючи інжектором воду до котла. – З Абдулаєвим щось трапилося. Застряв він на перегоні Голубий арик – Сосновий бір. Тільки за допомогою штовхана ледве витягли його на підйом.

Крізь вікно Шатров бачив різнобарвні вогники станційних сигналів і жовті плями ліхтарів у руках оглядачів вагонів, які перевіряли щойно прибулий на станцію товарний состав. Сяйнув удалині промінь прожектора поїзного локомотива, який відходив від пасажирської станції в бік Аксакальська.

Шатров знав уже про загрозу, яка нависла над його поїздом, і хоч зовні нічим не виявляв своєї тривоги, на душі в нього було неспокійно. Пильніше ніж звичайно стежив він за роботою помічників, вимагаючи від них бездоганної точності виконання всіх своїх розпоряджень.

– Держи по всій колосниковій решітці вогонь рівним шаром, Федоре!.. – наказував він Рябову, заглядаючи в топку. – Тимченко! – кричав він кочегарові, який сортував вугілля на тендері. – Крупніше вугілля подавай. Дрібне іскрити буде, а це небезпечно для нашого вантажу.

Оскільки поїзд відправляли вночі, вживалися особливі застережні заходи. Шатров помітив навіть двох працівників МВС, які декілька разів проходили повз состав. А коли поїзд мав рушити, до Шатрова підійшов кремезний військовий і, приклавши руку до козирка кашкета, відрекомендувався:

– Капітан Бегельдінов. Сподіваюсь, вас не треба попереджати, товаришу Шатров, про необхідність бути пильним? У нас сьогодні є підстава турбуватися за ваш поїзд.

– Що ці військові паніку піднімають? – незадоволено зауважив Рябов, коли капітан відійшов од їхнього паровоза. – Настрій тільки псують!

З технічних причин поїзд затримався на станції ще на півгодини. Навколо, як і раніше, було темно і безлюдно. Дув вітер, сумно завиваючи в щілинах паровозної будки. Тривожний настрій поступово передався і Рябову, і він все частіше поглядав у вікно будки на хвіст состава, що зник десь у темряві, і на примарні вогники сигнальних ліхтарів, які мерехтіли на станції.

Нарешті головний кондуктор дав сигнал, і поїзд рушив. Замиготіли по обидва боки звичні силуети станційних будівель, різнобарвні вогники нічної сигналізації, тьмяно освітлене передмістя, і поїзд, набираючи швидкість, вийшов нарешті у відкрите поле. Здавалося, в цій непроглядній імлі нічого вже не можна було розгледіти обабіч, але Костянтин за вихопленими з темряви променем прожектора кущиками, пікетними стовпчиками, уклонопокажчиками, схожими на похмурі хрести, і за іншими попереджувальними знаками та знайомими предметами вільно читав місцевість і впевнено вів свій локомотив.

Коли поїзд прийшов на станцію Червона Юрта, на якій йому належала невелика зупинка, Рябов зійшов з паровоза і пройшовся вздовж состава. Повернувшись, він мерзлякувато пересмикнув плечима і неголосно промовив:

– Справді страшнувато, розумієш…

– А от тепер я можу сказати тобі – не здіймай паніку, – усміхнувся Костянтин.

З поїздом Шатрова на гальмових площадках вагонів, переодягнені в форму стрільців залізничної охорони, їхали цієї ночі Єршов і Малиновкін: майор – разом з головним кондуктором в голові поїзда, лейтенант – з кондуктором на останньому вагоні. Ще троє стрільців розташувалися на інших гальмових площадках.

Малиновкін був у піднесеному настрої – нарешті він бере участь у справжньому ділі!

«Страшенно потрібна наша професія контррозвідників! – з гордістю думав він, вдивляючись у темряву. – От десь вночі нечутно повзуть зараз гади – шпигуни і диверсанти. Вони можуть отруїти колодязі, викрасти важливі військові документи, вбити великого державного діяча, висадити в повітря поїзд із вибуховими речовинами. Щоб перешкодити їм зробити їхню мерзенну справу, треба уперто йти по їхніх слідах: довгі, томливі дні терпляче вичікувати і вистежувати ворога, розраховуючи кожний свій крок і вгадуючи кожний його крок і не маючи права помилитися. А коли, нарешті, ворога наздоженеш, коли ти його схопиш за горло і притиснеш до стіни, нікому не можна буде розповісти про цю справу, хоч дуже захочеться розповісти про неї, бо це буде справжній подвиг, яким зможуть гордитися і твої друзі і твоя наречена, якщо тільки вона в тебе є…»

У Малиновкіна не було поки що нареченої, і він тяжко зітхнув. У нього була дівчина, яка йому тільки подобалася, але для того, щоб назвати її нареченою, треба було полюбити її так, як Шатров полюбив Ольгу.

Думки Малиновкіна відхилилися убік: він згадав про Бєлову, яку бачив недавно на станції Великий Курган. Вона сподобалася йому тоді, хоч він і не назвав би її красунею. Але, відігнавши від себе ці спогади, він знову почав думати про контррозвідників:

«Так, чекістові не можна ляпати язиком про свою роботу, інакше він може погубити і себе і справу, яку йому доручено. А якщо він не вміє володіти собою і пустий гонор виявиться сильнішим від його волі, то він вже не контррозвідник, не чекіст. Значить, він випадково зробив подвиг і його даремно нагородили. А слава і без того піде слідом, якщо тільки заслужити її чесно».

Малиновкін пригадав, як вперше дивився кінокартину «Подвиг розвідника». Якою повагою він пройнявся тоді до головного героя! «Треба бути тільки таким, як майор Федотов, – говорив він сам собі, – і я буду таким. Іншим просто не можна бути, нема чого іти тоді в розвідники…»

Єршов теж задумливо дивився у цей час в непроглядний темний степ за гальмовою площадкою вагона. «Чи пробрались уже вороги на поїзд, чи вони це зроблять десь у дорозі? – напружено думав він, – і хто вони, ці вороги: чи це сам Жанбаєв, чи Темірбек, чи Аскар Джандербеков?»

Звичайно, і Аскар міг би за наказом Жанбаєва підкласти що-небудь в один з вагонів, але за ним тепер пильно стежили, і Єршову було відомо, що до відходу поїзда він не виходив з приміщення кондукторського резерву.

Єршов не боявся, що Привидом підкуплений хто-не-будь з кондукторської бригади, його ще вдень повідомили, хто буде супроводити поїзд. Всі люди були надійні. Одного з них, – головного кондуктора Бейсамбаєва, – він знав особисто. Підійти непомітно до поїзда в Перевальську теж було неможливо, бо він охоронявся посиленим нарядом. У Жанбаєва був лише такий хід: підкрастися до поїзда на одній з проміжних станцій. Отже, треба бути уважнішим на зупинках.

– Скільки ще у нас по дорозі зупинок, товаришу Бейсамбаєв? – спитав Єршов головного кондуктора.

– Дві лишилось, – відповів головний кондуктор. – Зараз Курганча буде, а потім Абайська.

Коли поїзд прийшов на станцію Курганча, почало вже розвиднятися. Небо тепер було майже безхмарне, Вітер, який всю ніч старанно розганяв хмари, теж трохи вщух. Контури великовантажних вагонів поїзда поступово ставали все виразнішими. Можна було розгледіти уже й состави, що стояли на сусідніх коліях, і станційні будівлі.

Декілька місцевих залізничників, які вийшли зустрічати поїзд Шатрова, повільно йшли вздовж вагонів. Розмірено погойдувались у їхніх руках ліхтарі, кидаючи тьмяні плями світла на сірий пісок баласту. Бейсамбаєв привітався з одним з них, видно з черговим по станції, і пішов поруч.

Майор теж зіскочив із східців гальмової площадки і пройшов вздовж вагонів, поглядаючи на всі боки. З паровоза зіскочив хтось з бригади Шатрова, здається Рябов. Пройшли мимо оглядачі вагонів, трохи піднімаючи довгими гачками кришки вагонних букс.

Стрільці залізничної охорони теж ходили тепер вздовж состава, тримаючи гвинтівки наперевіс. До майора підійшов сержант залізничної міліції, який чергував на станції. Видно, Бейсамбаєв повідомив його, що Єршов тут найстарший. Приклавши руку до козирка, він доповів:

– У нас тут все в порядку, товаришу начальник. А у вас як?

– Та теж неначе все благополучно, – відповів Єршов. – Ви покараульте тут за мене, а я пройдуся трохи.

– Слухаюсь, – відізвався сержант.

Поцікавившись у Рябова, як у них ідуть справи на паровозі, Єршов повернувся назад і повільно пішов до хвоста поїзда, зупиняючись біля гальмових площадок і розмовляючи із стрільцями охорони. Коли він підходив уже до кінця поїзда, з хвостового вагона зіскочив Малиновкін і поквапливо попрямував назустріч йому.

– Ну, як тут справи у вас, Митю?

– Все гаразд, Андрію Миколайовичу, – відповів лейтенант і додав, понижуючи голос: – Але ви знаєте: виявляється, хвостовим кондуктором їде зі мною Темірбек. Я його тепер тільки впізнав, коли почало розвиднятись. Колишній хвостовий кондуктор несподівано захворів перед самим відходом поїзда, і його замінили Темірбеком. Так принаймні пояснив мені це сам Темірбек.

– Це дуже важлива обставина! – схвильовано промовив Єршов. – Як він поводиться?

– Флегматично, як завжди. За всю дорогу ні слова не промовив, якщо не вважати пояснення, яке дав мені всього півгодини тому.

– Мені не можна показуватися йому на очі, але ви ні на хвилину не випускайте його з уваги! – поквапливо розпорядився Єршов. – Хто зна, може саме йому доручив Жанбаєв диверсію, хоч не віриться мені, щоб він доручив цій людині таку справу.

Коли Єршов повернувся до своєї гальмової площадки, Бейсамбаєв повідомив його:

– Ну, скоро вирушимо далі. Тепер уже без зупинок. Поїзний диспетчер обіцяє «зелену вулицю» до самого Великого Кургана. Цілих півгодини на цьому зекономимо.

– Скільки ми простоїмо ще тут? – спитав Єршов.

– Хвилин п'ять, мабуть. Не більше.

– А те, що у вас на хвостовому вагоні замість Дослаєва їде Темірбек, вам відомо?

– Так, звичайно, адже Дослаєв несподівано захворів. Я забув вам про це доповісти. А Темірбека я добре знаю. Старанна людина. Родич начальника нашого, Джандербекова.

Нічого не відповівши Бейсамбаєву, Єршов знову пішов вздовж состава до хвоста поїзда.

«Чи це випадково так все вийшло, чи Темірбек має завдання від Жанбаєва? Аскар міг же спеціально все так влаштувати, щоб Темірбек потрапив на цей поїзд» – думав Єршов.

І все-таки він не дуже йняв віри, щоб головним виконавцем плану Жанбаєва був цей похмурий, тупуватий Темірбек. Ще в Москві, перед від'їздом у Перевальськ, Єршов докладно познайомився у довідковому відділі міністерства з усіма більш-менш достовірними матеріалами про знаменитого Привида. Архів міністерства мав переважно нариси і статті буржуазних журналістів у відділах міжнародної хроніки. Вони, звичайно, багато що вигадували, огортали особу Привида ореолом романтики і таємничості. Статті про нього були написані в дусі пригод досить відомого полковника Лоуренса—героя англійської розвідки, майстра міжнародних провокацій на Сході.

До всіх цих статей, вирізаних з іноземних газет і журналів, були відповідні коментарії працівників архіву. На основі всіх цих даних виходило, що Привид звичайно мав дуже невелику кількість спільників, нікому з них не довіряв і не відкривав основних своїх планів. А головний свій задум він звичайно здійснював сам, без помічників.

Але нащо тоді тут цей Темірбек? Може, Привид змінив тактику або доручив Темірбеку що-небудь таке, що відвернуло б увагу від самого Привида? Для другорядної ролі міг, звичайно, пригодитися і цей фанатик.

А взагалі щось вже багато помічників знадобилося Привиду цього разу. Виходило, що на нього працювали Аскар, Темірбек і Мухтаров. Чи, може, не всі вони його спільники? Єршов підходив уже до хвостового вагона, коли поїзд повільно рушив з місця.

«Куди ж мені тепер стрибнути?» – захвилювався майор, прикидаючи в думці, чи доречно буде йому з'явитися на гальмовій площадці хвостового вагона віч-на-віч з Темірбеком.

Вирішивши, що хвостовому кондуктору краще не показуватися, майор побіг був до найближчої гальмової площадки, як раптом почув тривожний вигук Малиновкіна:

– Гей, Темірбек!

Майор зупинився і знову швидко обернувся до хвостового вагона. Що б це могло означати? Чому Малиновкін кличе Темірбека? Хвостовий вагон тепер підкочувався до нього, і він побачив лейтенанта, що перехилився з протилежного боку гальмової площадки.

– В чому справа, Дмитре? – спитав він, поспішно стрибнувши на східці вагона.

– Темірбек зник кудись!.. – злякано промовив Малиновкін. – Хтось з місцевих станційних працівників тільки що проходив тут мимо, і Темірбек сплигнув, щоб узнати, як поїзд піде далі.

– Ну і що ж? Кажіть швидше!

– Я почув тільки його вигук «Апирай!». Але поїзд раптом рушив – і Темірбек наче крізь землю провалився.

Деяку мить майор розмірковував. – Він знав, що вигук «Апирай» означає у казахів подив і навіть переляк. Що ж здивувало чи перелякало Темірбека? Видно, те, що поїзд піде далі без зупинок. Значить, це якось порушувало його плани?..

А поїзд тимчасом все збільшував швидкість, і по обидва боки частіше і частіше миготіли вагони, що стояли на сусідніх коліях. Темірбека треба було затримати негайно! Відомі йому задуми Жанбаєва чи ні – це з'ясується пізніше, а зараз його треба спіймати що б там не було. Тут, на станції, не важко буде це зробити. На ній тільки два состави порожняка, а сама станція – лише декілька службових будівель. А навколо простягався голий степ. Темірбеку тут не втекти нікуди. Спіймати його допоможуть Малиновкіну сержант міліції, що чергував на станції, і місцеві залізничники.

– Дмитре! – майже вигукнув Єршов, схопивши лейтенанта за руку. – Стрибайте негайно і впіймайте Темірбека що б там не було!..

Малиновкін поквапливо хитнув головою і передав Єршову свою гвинтівку: у нього в запасі був пістолет.

Поїзд майже проминув станцію і розвинув таку швидкість, що стрибати з нього було рисковано. Але Малиновкін був добрим спортсменом і стрибнув благополучно.

Тепер уже майже зовсім розвиднілось. Невелика хмарка на сході стала яскраво-червоною. Червонуватий відблиск від неї ліг на землю.

«Чому все-таки Темірбек утік з поїзда так поспішно?» – напружено думав майор Єршов, спостерігаючи, як лейтенант Малиновкін перебігає через рейки до состава порожняка, що стояв на станції.

І тут у нього промайнула тривожна думка: Темірбек, мабуть, поставив на цьому поїзді міну уповільненої дії, яка повинна вибухнути на останньому перегоні або на кінцевій станції – Великому Кургані, де зосереджувались не тільки найбільш цінні вантажі і механізми, але й було багато робітників. Він розраховував, видно, залишити поїзд на передостанній зупинці, бо спочатку передбачалося, що ешелон зупинятиметься на всіх станціях. Піти з поїзда Темірбек, очевидно, не мав можливості, оскільки це викликало б підозру, та й міну, певно, не можна було залишати без догляду.

Але де ж може бути ця міна?

«Вона, мабуть, десь тут…» – вирішив Єршов і почав поспішно оглядати гальмову площадку.

Поїзд приходить до Великого Кургана

Розвиднялось, коли Ольга Бєлова, за дорученням свого начальника, прийшла на станцію зустріти поїзд Шатрова з вибуховими речовинами. Тривожно було в неї на душі. За день до цього начальник ознайомив її з документами, надісланими з МВС. В них повідомлялося про можливість диверсії з боку ворогів і пропонувалося посилити пильність в районі вибухових робіт.

До того ж була вчора у Ольги неприємна розмова з черговим по станції Великий Курган інженер-лейтенантом Грачовим. Він дорікав Ольгу за те, що підлеглі їй підривники досі не вивезли із станції значну кількість амоніту, що був у вагонах-складах. Вчора начальник Ольги наказав інженеру, який відповідає за безпеку вибухових робіт, негайно вивезти амоніт із станції, але той не встиг ще виконати його наказу. А станція і без того була забита цистернами з бензином і іншими матеріалами, які легко займаються.

Ольга ходила тепер по перону, тривожно роздумуючи про це і напружено вдивляючись в той бік станції, звідки повинен був з'явитись паровоз Шатрова. Вона вже хотіла довідатися у залізничного начальства, чи не спізнюється поїзд Костянтина, але в цей час до неї поквапно підійшов оператор Єрохін і покликав до чергового по станції.

Інженер-лейтенант Грачов здивував її блідістю обличчя і неспокійним блиском очей. Вона зразу ж подумала, що трапилося щось незвичайне, якщо так змінилась зовнішність цієї спокійної людини.

– Що чути про поїзд Шатрова, товаришу Грачов? – спитала Ольга, з тривогою дивлячись в очі черговому.

– Поїзд Шатрова близько, – відповів Грачов, і голос його затремтів трохи, хоч він, видно, з усіх сил намагався приховати своє хвилювання. – Прибуде з хвилини на хвилину, але…

Грачов зам'явся, ніби не наважуючись вимовити якесь страшне слово, але, зробивши над собою зусилля і поглянувши на всі боки, промовив, понижуючи голос майже до шепотіння:

– Він замінований.

– Як?.. – вигукнула Ольга, зразу ж відчувши, що долоні її рук стали вологими.

– Диверсанти, мабуть, поставили на ньому міну уповільненої дії. Вона може вибухнути кожну мить, – пояснив черговий, взявши, нарешті, себе в руки. – Треба діяти негайно! Прошу вас допомогти. Необхідно попередити всіх про небезпеку. Я закрию семафор і не пущу поїзд на станцію. Але якщо він вибухне, навіть не доїжджаючи до станції, все одно лихо буде велике.

– Що ж я повинна робити?

– Підніміть робітників у бараках і одведіть їх за пагорби. Адже бараки в кінці станції, саме за вхідним семафором.

– Значить, якщо там вибухне поїзд…

– Так, так! – нетерпляче перебив її черговий. – Саме тому треба виводити їх з бараків якнайшвидше!

– Гаразд, я зроблю це! – з несподіваною рішучістю промовила Ольга.

Вона відчула раптом незвичайний приплив сил і вже збиралася вибігти з контори чергового по станції, але Грачов швидким жестом зупинив її:

– Хвилиночку, Ольго Василівно! Я пошлю з вами Єрохіна. Він попередить поїзну бригаду про небезпеку, бо вони ще не знають, що поїзд замінований… Єрохін! – повернувся Грачов до оператора, молодого чоловіка, який насторожено прислухався до розмови чергового з Бєловою. – Зрозуміло вам, що ви повинні зробити?

– Так точно, товаришу інженер-лейтенант!

– Дійте!

Ольга і Єрохін майже одночасно вийшли з контори чергового. До вхідного семафора було ще досить далеко, але вони не витримали і побігли вздовж колії, стрибаючи із шпали на шпалу.

Вони пробігли вже значну частину відстані і наближались до семафора, коли крило його важко опустилося, немов прострелене кимсь живе крило смертельно пораненого птаха. І саме в цей час із-за пагорбів виринув паровоз Шатрова із ще не погашеним прожектором і якимсь гарячковим блиском буферних сигнальних вогнів.

– Знаєте шо, товаришу Єрохін, – Ольга зупинилась на мить і схопила оператора за руку, – паровозну бригаду попереджу я сама, а ви біжіть до бараків!

Єрохін подумав, що дівчина втомилась і не може бігти далі.

– Добре, – відповів він. – Попередьте їх, а я побіжу рятувати робітників.

Поїзд Шатрова помітно зменшив швидкість і от-от готовий був зупинитися. Ольга бігла до нього, спотикаючись і загрузаючи в сипучому піску. Але її помітили з паровоза. Костянтин, зупинивши вже поїзд, поквапно злазив з будки машиніста їй назустріч.

– Костянтине, Костю!.. – майже задихаючись, прокричала вона, хапаючись за східці паровоза. – Ваш поїзд замінований! Міна повинна скоро вибухнути!.. Залишайте негайно паровоз!

– Як – залишати? – Костянтин зупинився на останньому східці. – Бараки ж навколо… Хіба можна? Ти чуєш, Федю?

Сполотнілий Рябов висунувся з вікна паровозної будки.

– Хто такий божевільний наказ дав – покинути паровоз?.. – гукнув він, міряючи дівчину злими очима.

– От що, – перебиваючи Рябова, промовив Шатров, – перегін ще вважається зайнятим нами, і ми зараз заднім ходом відправимо на нього поїзд. Біжіть швидше на станцію, Ольго Василівно, і повідомте про це чергового.

– Не рискуйте ви даремно, Костю! – злякано промовила Ольга, але, помітивши з виразу обличчя Шатрова, що він не змінить свого рішення, з усіх сил побігла до станції.

– Тимченко! – крикнув тимчасом Шатров кочегарові. – Негайно злазь з паровоза і біжи попередь охорону і нашу поїзну бригаду! Хай вони швидше зіскакують з поїзда. Ти теж лишайся з ними.

Переляканий кочегар майже скотився з паровоза. Побачивши, як поспішно злазить з паровоза Тимченко, Шатров повернувся до Рябова:

– Іди й ти, Федоре…

– Та ти що?.. – Рябов сердито вилаявся.

І Костянтин зрозумів, що той нізащо не піде з паровоза…

А час гаяти ніколи було. Шатров поспішно схопився за рукоятку перевідного механізму і встановив її для пуску паровоза заднім ходом. Відпустивши потім гальма, він відкрив трохи регулятор, впускаючи пару в циліндри, і состав повільно зрушив з місця. Блідий, тремтячи від хвилювання, Рябов судорожно вчепився спітнілими руками в підвіконня паровозної будки, ніби побоюючись, що хтось може силою стягти його з локомотива. Він механічно стежив за швидкими, впевненими діями Шатрова, але, здавалося, не розумів, що той робить.

А поїзд поступово набирав швидкість і все далі відходив од станції. Місцевість по обидва боки залізничної колії ставала щодалі пустиннішою. Лише жорсткий, запилений чагарник, що ріс на схилах невисоких пологих горбів, трохи оживляв похмурий пейзаж, та перші промені сонця, яке виглянуло із-за обрію, додали декілька яскравих бліків до тьмяних в що пору року барв місцевої природи.

Поступово опам'ятовуючись, Рябов подивився у вікно на вагони, що швидко віддалялися. В червонуватих променях раннього сонця вони здавалися залитими кров'ю. Федір різко обернувся до Шатрова.

– То, значить, і загинемо ми тут, Костю?… – промовив він тремтячим, незнайомим голосом.

Костянтин не відповів. Він висунувся у вікно і сказав, ніби міркуючи вголос:

– Ну, досить, здається… Тепер вже безпечно.

Потім прикрив регулятор і почав обережно загальмовувати поїзд. Федір, нічого не розуміючи, здивовано дивився на нього. А коли состав уже майже зовсім зупинився, Шатров різко обернувся до нього і крикнув:

– Чого стоїш?.. Швидко відчіплюй паровоз!

Тут тільки Федір зрозумів задум Шатрова і стрімголов кинувся вниз по східцях паровоза. Злізши на землю, він ледве устояв на ногах і побіг по обочині залізничного полотна вздовж тендера, який ще повільно котився. Пісок під ногами здавався незвичайно хистким, ноги загрузали в, ньому, бігти було важко. Піт заливав збуджене обличчя Федора, а серце калаталося так прискорено, наче він без перепочинку подолав величезну відстань.

Добігши нарешті до кінця тендера, він чіпко схопився за його буферний брус і, підхопивши важіль розчіпного приводу автозчепу, що стирчав збоку, з силою підняв його вгору, вивів з прямокутного паза кронштейна, потім до відказу повернув на себе і опустив у те ж саме положення. Брязнув ланцюг, скрипнув валик підйомника, і величезні кулаки автозчепу розімкнули свою сталеву хватку.

Поїзд тепер зовсім зупинився. Федір хотів уже бігти назад, до паровоза, але згадав, що не роз'єднав ще повітряну магістраль автоматного гальма. Нахилившись, він швидко перекрив кінцеві крани магістральної труби і, схопившись за резинові рукава, легко роз'єднав їх половинки.

– Чого ти там вовтузишся, Федоре? – сердито крикнув Шатров, висовуючись з паровозної будки.

Рябов спритно виліз з-під вагонних з'єднань і стрімголов кинувся до паровоза. А коли він схопився нарешті за поручні східців, локомотив почав повільно відходити від состава, готового щосекунди злетіти в повітря. Рябов уже майже виліз на паровоз, як раптом почув чийсь гучний оклик:

– Рябов! Шатров!

Юнак поспішно обернувся і побачив, як вздовж состава бігла до паровоза якась людина у військовій формі, енергійно розмахуючи руками.