Текст книги "Найкраще в мені"
Автор книги: Николас Спаркс
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
– Добре, давай так: що тобі найпершим спадає на думку, коли пригадуєш останню зустріч із ним?
– Як завше. Він говорив про Клару, я готувала вечерю, – вона знизала плечима. – Я вкрила йому плечі ковдрою, коли він заснув у кріслі.
Довсон повів її до вітальні й кивнув у бік комина.
– Тоді, мабуть, слід тобі взяти фотокартку.
– Не можу.
– То ліпше, якщо її викинуть на смітник?
– Ні, в жодному разі. Але ти візьми. Ти знав його ліпше за мене.
– Це не зовсім так. Мені він про Клару не розповідав. І коли ти дивитимешся на це фото, то пригадуватимеш їх обох, не тільки його, і саме тому він розповідав тобі про неї.
Коли він побачив її вагання, то підійшов до комина й акуратно витяг фото з рамки.
– Йому хотілося, аби для тебе це щось означало. Йому хотілося, аби вони обоє були важливі для тебе.
Вона взяла фото і стала роздивлятися його.
– Але якщо я візьму його, то що лишиться тобі? У тому сенсі, що тут не так вже й багато речей.
– Не переймайся. Я тут дещо бачив таке, що мені хотілося б зберегти, – відповів він і рушив до виходу. – Ходім.
Аманда пішла за ним вниз по сходах. Коли вони наближалися до гаража, її осяяло: якщо дім був тим місцем, де між нею й Таком виник зв’язок, то для Довсона таким місцем був гараж. І ще до того, як він знайшов те, що шукав, вона знала, що воно буде.
Довсон узяв випрану-перевипрану бандану, охайно складену в кутку верстата:
– Він хотів, щоби я взяв собі саме її.
– Упевнений? – Аманда недовірливо глянула на клапоть червоної тканини. – Це зовсім дрібниця.
– Оце вперше я побачив тут чисту хустину, тож ясно, що вона чекає на мене, – широко усміхнувся він. – І, так, я упевнений. Бо для мене Так був саме таким. Напевне, ніколи його без хустини й не бачив. І колір завше той самий був, звісно.
– Звісно, – повторила вона. – Це ж наш Так, наш містер Вірність Звичкам.
Довсон поклав хустину до задньої кишені джинсів.
– Це не так уже й погано. Зміни не завжди на краще.
Фраза повисла в повітрі, і Аманда не підхопила її. Та коли він сперся на капот «Стінґрея», вона відчула, як щось ворухнулося в ній, якийсь приплив невиразних спогадів, і вона зробила крок до нього, кажучи:
– Забула спитатися в Теннера, що робити з автівкою.
– Я саме подумав, що можу закінчити її. Тоді Теннер просто зателефонував би власникові, і той забрав би її.
– Правда?
– Наскільки можу судити, всі деталі є. Крім того, я більш ніж упевнений, що Так був би радий, якби я довів цю роботу до кінця. І ти ж сьогодні вечеряєш із матір’ю, тож я увечері вільний.
– А скільки часу це забере? – поцікавилася Аманда, роздивляючись пакунки з деталями.
– Не знаю. Може, пару годин.
Вона перевела увагу на авто й обійшла його з усіх боків, а тоді знов підійшла до Довсона.
– Добре, – сказала вона. – Тобі, може, допомогти?
Довсон стримано посміхнувся:
– То ти навчилася колупатися у двигунах за ці роки?
– Ні.
– Тоді не переймайся, візьмуся за це, коли ти поїдеш. Тут роботи кіт наплакав. Не хочеш усередину повернутися? Тут щось аж надто спекотно, – запропонував він, вказуючи на будинок.
– Я б не хотіла, щоби ти працював допізна, – відказала вона і, наче увімкнувши колись звичний, а тепер забутий режим, автоматично пішла влаштовуватися на своє улюблене місце: прибрала убік монтувалку, вилізла на верстат і зручно там всілася. – Завтра в нас великий день. До того ж, я завжди любила спостерігати за тим, як ти працюєш.
В її словах йому почулася обіцянка, і до нього прийшло розуміння, що просто зараз роки відмотуються назад, щоби вони мали можливість опинитися там і тоді, де почувалися найщасливішими. Відвертаючись, він нагадав собі, що Аманда тепер заміжня. Найменше за все їй були потрібні ускладнення, які неминуче виникли б через спроби переписати минуле. Він глибоко й повільно вдихнув, видихнув і взяв пакунок з деталлю, що лежав з протилежного кінця верстата.
– Попереджаю: буде нудно. Це забере деякий час, – сказав він, намагаючись приховати неспокій.
– Не переймайся через мене. Я звикла.
– Нудитися?
Вона підтягла ноги під себе й відповіла:
– Звикла сидіти тут годину за годиною, доки ти не скінчиш роботу, щоб нарешті піти з тобою кудись, де можна розважитися.
– Ти б, може, якось давала зрозуміти тоді, що втомилася чекати?
– Коли вже не мала сили терпіти, то казала. Хоча розуміла, що коли часто відриватиму тебе від роботи, то Так не дозволить мені приходити до тебе. Саме тому я не відволікала тебе бесідами весь час.
Її обличчя частково приховувала тінь, у голосі чувся спокусливий заклик. Забагато спогадів, і вона сидить там само, де колись, і говорить так, як говорить. Він витяг карбюратор і став його роздивлятися. Відремонтований, але дуже пристойно, тож Довсон відклав його, щоби скласти в голові план роботи.
Він перейшов до капота, відкрив його й заглянув усередину. Тут вона кахикнула, і він глянув на неї.
– Що ж, оскільки Така тепер тут нема, ми можемо базікати про що завгодно, доки ти працюєш.
– Добре, – погодився він і, випроставшись, зробив крок у бік верстата. – Про що бажаєш говорити?
Вона замислилася трохи, а тоді відповіла:
– Як тобі таке: що тобі найліпше запам’яталося з того нашого першого спільного літа?
Він простягнув руку до набору ключів, зважуючи відповідь.
– Пам’ятаю, як не міг збагнути, навіщо ти витрачаєш на мене час.
– Я серйозно питаю.
– А я серйозно відповідаю. У мене не було нічого, а в тебе було все. Ти могла зустрічатися з будь-ким. І хоч ми намагалися тримати усе в таємниці, я знав, що, коли все випливе, тільки горя тобі завдам. І я не міг збагнути, як так усе вийшло.
Вона вмостила підборіддя на коліна, міцно оповивши їх руками.
– Знаєш, що я пам’ятаю? Я пам’ятаю, як ми поїхали в Атлантік-Біч на пляж. Там було повно морських зірок. Таке враження було, наче їх усіх одночасно повикидало на берег хвилями, і ми з тобою пройшли весь пляж з кінця в кінець і всіх їх позакидали назад у воду. А потім їли на двох бурґер і картоплю, і спостерігали, як сідало сонце. І говорили, говорили – мабуть, годин дванадцять поспіль.
Вона всміхнулася перш ніж продовжити – знала, що усе це він пам’ятає.
– Тому так добре було з тобою. Ми могли робити щось дуже просте – як-от вкидати морські зірки назад у хвилі, чи їсти бурґера на двох, чи просто говорити, і вже тоді я розуміла, як мені пощастило, бо ти був першим хлопцем, який не намагався справити враження. Ти приймав себе й своє життя, але й мене сприймав такою, якою я була. І ніщо більше не важило – ані моя сім’я, ані твоя, ані увесь світ навколо. Бо в нас були тільки ми, – вона на хвильку зупинилася і продовжила: – Не знаю, чи була колись в житті щасливішою, ніж того дня, але, знов-таки, так у нас завжди було, доки ми були разом. І я ніколи не хотіла, щоби це скінчилося.
Їхні погляди зустрілися.
– Може, воно й не скінчилося.
У той момент вона зрозуміла, з відстані віку й досвіду, як же сильно він любив її колись. І досі любив, – шепотіло щось у ній, і раптом у неї виникло дивне враження, наче все, що було в них у минулому, – насправді лише вступ до книги, яку ще випаде дописати.
Ця думка мала б налякати її, але так не сталося, і вона провела рукою по затертих ініціалах, нашкрябаних колись давно на стільниці верстата.
– Знаєш, я прийшла сюди, коли батько помер.
– Куди? Просто сюди?
Вона кивнула, і Довсон повернувся до карбюратора.
– Ти, здається, казала, що стала навідувати Така лише кілька років тому.
– Він не знав. Я й не казала, що приходила.
– Чому не казала?
– Не могла. Це все, що я могла зробити, аби не розпастися на частини, і мені треба було побути на самоті, – вона зробила паузу й повела далі: – Це було десь через рік після смерті Беа, і я досі боролася з горем, коли мама подзвонила і сповістила про те, що в тата був серцевий напад. Усе це в голові не влізалося. За тиждень перед тим вони удвох з мамою приїздили до нас у Дарем, а тоді одразу ця новина. І вже я збираю дітей на його похорон. Ми тоді весь ранок їхали, і коли я зайшла до їхнього будинку, мати вже стояла в передпокої, вдягнена, наче на бал, і одразу почала мене інструктувати, що і як треба організувати на похорон. Тобто було враження, наче вона нічого не відчула. Здавалося, її більше турбує, які квіти замовити для церемонії, чи потреба впевнитися, що я обдзвонила усіх родичів. Це було як страшний сон, і наприкінці дня я почувалася такою… самотньою. Тому я пішла звідти посеред ночі, сіла в авто і з якоїсь причини приїхала сюди, лишила машину на дорозі, прийшла до гаража. Не можу цього пояснити. Просто сиділа й плакала, напевне, декілька годин поспіль, – вона зітхнула від хвиль спогадів, що накочувалися на неї. – Розумію, що батько ніколи не допускав можливості дізнатися про те, який ти насправді, та він не був поганою людиною. З ним мені завжди було легше, ніж з мамою, і з роками ми ближчали. Він любив моїх малих, особливо, Беа, – вона помовчала, тоді сумно посміхнулася: – Гадаєш, у цьому є щось дивне? Що я прийшла сюди поплакати, коли він помер?
Довсон наче зважував відповідь.
– Ні, не дивно. Зовсім не дивно, мені здається. Коли я відбув свій термін, то теж прийшов сюди.
– Тобі більше не було куди йти.
Він повів бровою:
– А тобі?
Звісно, він мав рацію. Такова оселя була не тільки сховком для їхньої ідилії. Це також був її прихисток, куди вона завжди приходила виплакатися.
Аманда міцно стисла кулаки, наче вичавлюючи з себе спогади, й присіла, спостерігаючи за тим, як Довсон деталь за деталлю взявся збирати двигун. День минав, вони невимушено говорили про звичайні речі, про минуле і теперішнє, складаючи по клаптиках картини власних життів й обмінюючись думками про все, від книжок до місць, в яких вони обоє мріяли побувати. Вона була вражена несподіваним відчуттям дежавю, коли чула знайомий з юності тріск торцевого ключа, що ним він прикручував деталі. Аманда спостерігала, як він воює з прогоничем – як стискає зуби, силкуючись відкрутити його, як м’язи його обличчя розслабляються, коли прогонич став піддаватися, як він витягає його й відкладає в сторону. Просто як тоді, коли він був молодий, він періодично зупинявся, наче показуючи їй, що уважно слухає усе, що вона каже. І розуміння, що він хоче – на свій ненав’язливий манер – показати їй, яка вона важлива для нього – найважливіша за все – було для неї майже болісним. Пізніше, коли він зробив перерву й сходив за холодним чаєм до будинку, була мить – лише єдина мить – коли вона могла ясно уявити собі інше своє життя – і це могло бути її життя, життя, яке вона насправді завжди прагнула прожити.
***
Коли пізнє вечірнє сонце вже ховалося за верхівки сосен, Довсон з Амандою вийшли з гаража й повільно пішли до її машини. За останні кілька годин з ними трапилася якась зміна – крихке й тендітне відродження минулого почуття, можливо, – яка одночасно приємно хвилювала й лякала її. Довсонові ж страшенно кортіло обійняти її, коли вони йшли поряд, та, відчувши її розгубленість, він не дав собі цього зробити.
Коли вони дійшли до машини, Амандина посмішка знов набрала спокусливого виразу. Вона подивилася на нього знизу, звернула увагу на його густі вії – таким позаздрила би будь-яка жінка.
– Як же мені не хочеться їхати звідси, – зізналася вона.
Він переступив з ноги на ногу.
– Упевнений, що ви з мамою матимете чудовий вечір.
Можливо, подумала вона, а, можливо, й ні.
– Ти позачиняєш усе, коли їхатимеш?
– Звісно, – відповів він, помітивши, як сонце виграє на її прекрасній шкірі, як неслухняними пасмами її волосся грає легенький бриз.
– Як ми вчинимо завтра? Зустрінемося вже там, чи поїдемо разом, я за тобою, чи ти за мною слідом?
Вона зважила варіанти, не знаючи, який з них обрати.
– Нема сенсу їхати двома машинами, мені здається.
– То чому б нам не зустрітися об одинадцятій тут і не поїхати разом?
Він кивнув і подивився на неї. Вони обоє не ворушилися. Нарешті він зробив крок уперед, ніби розбиваючи закляття, і Аманда видихнула: вона й не помітила, що затамувала подих.
Сівши за кермо, вона дозволила Довсонові закрити за собою двері.
У контрастному світлі його постать здавалася ще менш знайомою, риси обличчя ховала тінь. Розгублена, вона відшукала в сумочці ключі й помітила, як сильно тремтять її руки.
– Дякую за обід, – сказала вона.
– Завжди прошу, – відповів він.
Поглядаючи у дзеркало заднього огляду, вона рушила уперед. Довсон так і лишився стояти там, де залишила його, начебто сподіваючись, що вона змінить рішення. Вона відчувала хвилювання, наче перед небезпекою, наче мала справу з чимось, що намагалася заперечувати.
Він досі кохав її, і це було ясно, та від усвідомлення цього факту в неї голова йшла обертом. Вона знала, що це було неправильно, тож чимдуж гнала від себе цю думку. Але їхнє спільне минуле знов дало корені, знов пустило пагони в ній, і вона вже не могла заперечувати простої істини: уперше за багато років вона почувалася вдома.
8
Тед спостерігав, як маленька міс чирлідер виїжджає на шосе, і вирішив собі, що виглядає вона збіса привабливо як на свій вік. Але ж вона завжди була тою ще цяцею, й були часи, коли він тільки й думав про те, як би з нею той-во. Просто затягти до машини, розважитися, закопати там, де ніхто не шукатиме. Та Довсонів татусь втрутився, казав, що дівку чіпати заборонено, і в той час Тедові здалося, що старий Томмі розумів, про що говорить.
Та Томмі Коул насправді ні біса не розумів. Це до Теда дійшло тільки вже після арешту, і коли він уже своє відмотав, то ненавидів старого Коула не менше за його синка, Довсона. Томмі нічого не зробив, коли Довсон принизив їх обох. Вони стали посміховиськами через нього, а тому Томмі був першим у Тедовому списку, коли той відкинувся з зони. Облаштувати все так, наче Томмі допився до смерті того вечора, було неважко: залити в горлянку спиртяги, коли він впаде без тями, а тоді дочекатися, доки він захлинеться власним блювотинням.
А тепер і Довсона час викреслити зі списку. Чекаючи, доки Аманда відвалить подалі, він не міг второпати, що ж там можна було так довго робити удвох. Певно, надолужували за довгу розлуку – спліталися там на ліжечку, чим уміли, імена одне одного викрикували. Як на Теда, то вона явно була заміжня, і от чисто цікаво: а чи знає її дорогенький, що тут робиться. Мабуть, не знає. Жінки такого на люди не виносять, особливо жінки на таких авто. Певно, вискочила за якогось багатенького членоголового й сиділа собі днями по педикюрах чи манікюрах, як її мамка. Певно, мужик її якийсь чи юрист, чи лікар; певно, він надто зарозумілий, аби припустити, що його баба може так виграватися за його спиною.
Може, вона просто вміє промовчати, де треба, й сліди замітати – може, і так бути. Більшість жінок такі. Та він і сам це знає. Заміжня, незаміжня – йому начхати було: як дає, то треба брати. Навіть, якщо родичка. Він переграв половину всіх баб на території – навіть тих, що були жінками братів. Та й дочок їхніх – теж. Із Клер, жінкою Келвіна, він гоцався щонайменше двічі на тиждень, і це років так зо шість, і нічого, Клер мовчала про це, як могила. Елла, певно, про щось здогадувалася, бо це ж вона йому кальсони пере, та рота на замку тримала, і триматиме далі, якщо знає своє місце. Що мужик робить – то його справа.
Задні фари Амандиного авто востаннє блиснули перед поворотом. Вона не помітила його пікапа – і не дивно, бо він з’їхав з дороги в хащу. Він вирішив вичекати пару хвилин – раптом вона повернеться. Свідки були йому не потрібні, але як все це діло прокрутити – цього він ще достоту не продумав. Якщо Ейбі ранком бачив Довсона, то ясно, як день, що й Довсон не міг не бачити Ейбі, і тому треба зважити, чи не сидить тепер Довсон з дробовиком в руках і не чекає на його, Теда, появу. Може, він мав план на випадок, як хтось з родичів забажає побачення.
Як тоді.
Тед почепив «Ґлока» до стегна. Найважливіше – застати Довсона зненацька. Підійти достатньо близько, аби поцілити, тоді вкинути тіло до багажника й кинути орендоване авто десь подалі від території. Зняти номери, підпалити – нехай горить, доки одна рама не лишиться. Та й тіла позбавитися буде не так уже й тяжко: обважити добряче, кинути в річку, а тоді вода й час зроблять своє діло. Чи закопати десь у лісі, де ніхто не знайде. Без тіла убивства не довести. Маленька міс чирлідер разом із шерифом можуть що завгодно підозрювати, та від підозр до справжніх доказів – як до неба рачки. Усі, ясно, забігають, але нехай, побігають і вгамуються. А тоді вже й з Ейбі можна буде стосунки з’ясувати. І якщо по-простому, то як Ейбі не триматиметься берегів, то і сам може опинитися на річковому дні.
Готовий, Тед вийшов з авто й пішов крізь ліс.
***
Довсон відклав ключа й закрив капот. Двигун був готовий. Відтоді, як Аманда поїхала, його не полишало відчуття, що за ним спостерігають. Коли він вперше відчув на собі чийсь погляд, то він чимдуж стис ключа в кулаку й визирнув із-за капота, але навколо нікого не було.
Тепер, ідучи до дверей гаража, він уважно дивився перед собою. Він бачив порослі кудзу дуби й сосни, бачив, як видовжилися вечірні тіні. У небі над ним промайнув яструб, його тінь подріботіла долом, і в кронах дерев зацвірінькали шпаки. Поза тим, то був звичайний тихий спекотний літній вечір.
Але хтось спостерігав за ним. Хтось, хто ховався десь поблизу, – він був певний, і в голові його промайнув спогад про дробовик, давно захований на розі, під деревом, замотаний у проолієну ганчірку й запакований. Удома в Така теж була зброя, мабуть, під ліжком, та Довсон не був упевнений, що вона була законною. Навколо нікого не було, наскільки він міг бачити, та в ту саму мить він помітив боковим зором різкий, але невловний порух серед дерев на тому боці доріжки.
Коли він придивився пильніше, там нікого не було. Він кліпнув очима в очікуванні нових ознак руху – намагався зрозуміти, чи не є це породженням його уяви – і тут волосся на його потилиці стало сторчма.
***
Тед рухався обережно, він розумів, що набігати різко було нерозумно. Раптом він пошкодував, що не взяв з собою Ейбі. З Ейбі було б зручніше – взяли б Довсона в обценьки. Але Довсон досі був там, якщо тільки йому не заманулося прогулятися пішки. Тед би почув, як Довсон заводить авто, якщо що.
Цікаво, де ж він ховається. У гаражі чи в будинку? Чи десь надворі? Тед сподівався, що надворі, бо місцина навколо будинку добре прострілювалася з вікон. Дім стояв на узліссі, за ним був струмок, та вікна були з усіх боків, і Довсон міг помітити його. В такому разі ліпше було б почекати серед дерев, доки Довсон вийде назовні. Та проблема була в тому, що виходів було два, а Тед не міг бути і там, і там одночасно.
Насправді треба було привернути увагу Довсона, і тоді Довсон вийшов би подивитися, що коїться, і наблизився би до Теда достатньо, аби можна було стріляти. Треба тридцять футів, і тоді «Ґлок» йому не зрадить.
Але як привернути увагу? Оце так питання.
Він виповз уперед, уникаючи гілок і каміння. По всій окрузі ґрунт був кам’янистим, і дощі постійно вимивали з землі гострий щебінь. Просто й ефективно. Можна кинути каменя – розбити фару чи вікно – і тоді Довсон вийде розбиратися, і на нього вже чекатиме Тед.
Він підняв із землі кілька камінців та поклав їх до кишені.
***
Довсон тихенько прокрадався до місця, де помітив рух, пригадуючи галюцинації, що траплялися в нього після вибуху на платформі. Усе це дуже нагадувало попередні видіння. Він дійшов до краю узлісся й став удивлятися в гущавину, намагаючись дихати спокійніше й притишити серцебиття.
Він зупинився, почувши шпачине щебетання: у кронах ховалися сотні пташок. А то, може, й тисячі. Коли був малий, він часто відчував захват від того, як вони роєподібними зграями зривалися з дерев, варто було лиш плеснути в долоні – наче їхній політ обмежували невидимі тенета – а тоді знов всідалися по місцях. І тепер вони щебетали. Але до кого?
Попереджали його?
Він не знав. Перед ним був ліс, він шумів і невпинно рухався, мов суцільна жива істота. Повітря було важким і солонуватим через запах гнилої деревини. Гілляччя низькорослих дубів повзло долом, а тоді лізло догори. Кудзу й іспанський мох затуляли собою усе, обмежуючи світ до кількафутової живої келії.
Краєм ока він знов зувидів порух і повернувся обличчям до його джерела – йому перехопило подих, коли просто на його очах темноволосий чоловік у синій штурмівці ступив за дерево. Довсон чув, як у вухах відлунює шалений пульс. Ні, думав він, такого не може бути. Це не насправді. Це не може бути насправді. Йому ввижається.
Але, розсуваючи гілки й зарості, він побіг крізь ліс слідом за чоловіком.
***
Уже близько, – думав Тед. Крізь гілля він розгледів верхівку димаря й пригнувся, старанно обираючи, куди ступити. Жодного шуму, жодного звуку. Це на полюванні найголовніше, а Тед був знаним мисливцем.
Людина чи звір – немає різниці, якщо знати своє діло.
***
Довсон пробирався крізь підлісок, вихляючи між дерев. Тяжко дихаючи, він намагався скоротити відстань. І зупинитися боявся, і з кожним кроком його сильніше охоплював страх.
Він дійшов до місця, де востаннє бачив чоловіка, і пішов далі в пошуках слідів. Піт стікав його обличчям, грудьми й спиною, наскрізь мокра сорочка прилипла до тіла. Він стримав несподіване бажання погукати чоловіка – йому було цікаво, чи з може він вичавити з себе бодай звук. Але горло йому наче наждаком потерли.
Земля була суха, соснове гілляччя хрупотіло під підошвами. Коли він перестрибнув через сухе повалене дерево, то помітив чоловіка, що тікав від нього крізь хащу, й незастебнута штурмівка лопотіла за його спиною.
Довсон перейшов на стрімкий біг.
***
Тед нарешті доповз до стосу дров на краю просіки. Будинок був тепер як на долоні. Зі свого сховку він міг зазирнути й до гаражу. Там досі горіло світло, і Тед вичікував майже хвилину, сподіваючись помітити хоч якусь ознаку руху. Довсон був там, колупався в машині, він був майже впевнений у цьому. Та тепер Довсона там не було, і надворі не було теж.
Тоді він був або в будинку, або за будинком. Тед пригнувся, перебіг у лісову тінь, а тоді обійшов будинок, пробираючись між дерев. Там теж нема. Тед повернувся до свого сховку за дровами тою самою дорогою. А в гаражі Довсона досі не було. Це означало, що він був у будинку. Може, попити пішов, а може, відлити. Хай там як, а повернеться скоро.
Він влаштувався зручніше й став чекати.
***
Довсон побачив чоловіка утретє, цього разу ближче до шосе. Він помчав за ним, гілки дерев і кущів хльоскали по обличчю, та здавалося, що того чоловіка він ніколи не наздожене. Тяжко дихаючи, він поступово притишував ходу, аж доки не зупинився коло шосе.
Чоловік зник. Якщо, звісно, він взагалі там був, у чому Довсон раптом втратив упевненість. Лоскітливе відчуття, що за ним спостерігають, відступило, як і крижаний жах; усе, що залишилося, було відчуття втоми й перегріву з домішками розгубленості й ошуканості.
Такові ввижалася Клара, а тепер Довсонові ввижався темноволосий чоловік у штурмівці, і це в розпалі літньої спеки. Чи був Так таким само божевільним, як і він? Довсон стояв незворушно, чекаючи, доки дихання прийде до норми. Він був переконаний, що чоловік стежив за ним, та якщо так, то хто він такий? І чого хотів від нього?
Він не знав, та що дужче прагнув зосередитися на побаченому, тим далі воно тікало від нього. Наче сни одразу після пробудження, спогади блякли, аж доки він повністю не втрачав упевненості будь у чому.
Він похитав головою, щасливий, що майже завершив роботу над «Стінґреєм». Він хотів повернутися до готелю, прийняти душ, прилягти й все обміркувати. Темноволосий чоловік, Аманда… рівно з моменту вибуху на платформі його життя пішло шкереберть. Він подивився в напрямку, звідки прийшов, і вирішив, що дорогою назад нема сенсу кружляти лісом. Ліпше піти по шосе, а тоді піднятися під’їздом. Вийшовши на асфальт, він був рушив до будинку, але раптом помітив старий пікап, запаркований у кущах.
Йому стало цікаво, що це могло би означати: у цій частині лісу не було нічого, окрім Такової садиби. Колеса були цілі, й він припустив, що пікап вийшов з ладу, і його водій міг піти під’їзною дорогою в пошуках допомоги. Спустившись до пікапа, Довсон побачив, що двері зачинені. Він поклав руку на капот: теплий, та не гарячий. Може, стоїть тут з годину чи дві.
Те, що авто було прибране з дороги і заховане в кущах, не влізалося йому в голові. Якщо його власник чекав на евакуатор, то був би сенс лишити авто на дорозі. Складалося враження, наче водій не хотів, аби пікапа взагалі помітили.
Тобто його сховали навмисно?
І тут раптом усі частинки головоломки встали на свої місця, починаючи тим, що він ледве не перестрів Ейбі ранком. Це був не його пікап – уранці він був за кермом іншого авто – та це нічого не означало. Довсон обережно дослідив протоптану кимось навколо кузова стежку і зупинився, помітивши декілька загнутих гілок.
Тут хтось зайшов у ліс.
І цей хтось приїхав сюди, аби непоміченим прокрастися до будинку.
***
Тед утомився чекати. Він витяг камінця з кишені й заходився вибудовувати план: якщо зараз він розіб’є вікно, аби виманити Довсона, той може не захоче вийти. А от несподіваний шум – інша справа. Коли щось надворі лясне чи хрусне, то захочеться вийти й подивитися, що ж там таке. І тоді він, можливо, пройде повз купу дров, просто в кількох футах від Теда. І тоді Тед не промаже.
Задоволений, він поліз до кишені й витяг жменю камінців. Обережно, він визирнув із-за дров і нікого не побачив крізь вікна. Тоді, швидко підвівшись, він щосили жбурнув щебінь і встиг сховатися, коли камінці, відбившись від стіни, голосно посипалися додолу.
За його спиною зграя шпаків з криком зірвалася з дерев.
***
Довсон почув притишений стукіт, і зграя шпаків злетіла над ним, а тоді одразу ж всілася назад. То не був звук пострілу, то було щось інше. Сповільнивши ходу, він тихо наближався до Такового будинку.
Там хтось був. Він знав це напевне. Без сумніву, хтось із родичів.
***
Тед сидів наче на голках, не розуміючи, куди в біса подівся цей Довсон. Він не міг не почути гуркоту щебеню, але де ж він? Чому не виходить?
Він витяг з кишені ще камінь і жбурнув його з більшою силою.
***
Новий, голосніший стукіт змусив Довсона завмерти на місці. Поступово він розслабився й підкрався ближче, визначивши джерело звуку.
Тед. Ховається за стосом дров. Озброєний.
Він сидів спиною до Довсона й виглядав на будинок. Невже він чекав, що Довсон вийде звідти? Хотів виманити його на шум?
Несподівано Довсон згадав про дробовик і пожалкував, що не відкопав його. І що не мав при собі хоч якоїсь зброї. У гаражі дещо було, проте він ніяк не пробрався б туди повз Теда. Він обдумав варіант повернення на дорогу, але Тед навряд чи пішов би з засідки просто так, якщо не мав би вагомої причини. Та все одно, по тому, як Тед вовтузився, було видно, що він стомився чекати, а це був добрий знак. Нетерплячість – ворог мисливця.
Довсон заховався за деревом, намагаючись придумати, як вийти з цього всього неушкодженим, а то й не загинути.
***
Минуло п’ять хвилин, тоді десять, Тед закипав. Нічого. Нікого. Жодного руху ані в дверях, ані у вікнах. Та орендоване авто стояло перед будинком – він міг розгледіти наліпку на бампері – і хтось нещодавно працював в гаражі. І то точно не був клятий Так, чи та клята Аманда. Тож як Довсона не було надворі, не було за будинком, то він мав би бути всередині.
Але чому він не виходив?
Може, він дивився телевізор чи слухав програвач… чи спав, чи мився, чи бозна-чим ще займався. З якоїсь причини він нічого не чув.
Тед посидів за дровами ще пару хвилин. Лють виходила з-під контролю, і він нарешті вирішив, що годі чекати. Визирнувши з-за купи дров, він стрімголов гайнув до будинку й зазирнув за ріг. Нічого не побачивши, він навшпиньки рушив до ґанку й притисся до простінку між дверима й вікном.
Він напружився, намагаючись наслухати хоч якихось звуків усередині, які означали б рух. Та долівка не скрипіла, телевізор мовчав, музики чути не було. Упевнившись, що його не помітили, Тед зазирнув крізь вікно й помацав ручку: та легко піддалася.
Незамкнені. Прекрасно.
Тед витяг пістолета.
***
Довсон дивився, як Тед повільно прочиняє двері всередину. Коли він зайшов, Довсон шугонув до гаража: за його підрахунками, він мав хвилину, може, навіть менше. Він схопив з верстата іржаву монтувачку й безшумно перебіг до фасаду, прикинувши, що зараз Тед перевіряє спальню чи кухню. Господи, аби тільки не помилитися.
Довсон вискочив на ґанок й причаївся там само, де кілька хвилин тому був Тед. Стискаючи монтувачку в руках, він намагався підготуватися до удару. Довго чекати не довелося: він чув, як Тед, сиплячи брудними лайками, кульгає до дверей. Коли двері розчахнулися, Довсон встиг помітити переляканий вираз на Тедовому обличчі тоді, як той побачив його на мить пізніше, ніж було потрібно.
Довсон замахнувся монтувачкою й відчув, як вона завібрувала в руці від удару об Тедове перенісся. І коли брат у перших подався назад, заливаючи кров’ю все навколо, Довсон пішов за ним. Тед повалився на підлогу, і Довсон щосили вломив йому монтувачкою по розпластаній долом руці, щоби вибити пістолет. Почувши хрускіт власних кісток, Тед навіжено заверещав і поповз до дверей, але Довсон схопив пістолет й навів його на Теда:
– Казав же, щоб ти не смів повертатися.
То були останні слова, які Тед почув перед тим, як закотити очі й втратити свідомість від сліпучого болю.
***
Хоч як він ненавидів родичів, однак убити Теда рука не підіймалася. Поміж тим, він не знав, що тепер з ним робити. Може, викликати шерифа, та якщо він поїде з міста й не повернеться, то – з судом чи без – Тедові нічого не буде. Довсона затримуватимуть годинами, змушуватимуть давати свідчення, і, звісно, його слова піддаватимуть сумніву. Він же й досі мав прізвище Коул, та ще й сам був з кримінальним минулим. Ні, вирішив він, такі проблеми йому не потрібні.
Але не міг же він лишити Теда тут. Він потребував лікаря, і якщо відвезти його до лікарні, то, знов-таки, не вдасться уникнути спілкування з шерифом. Те саме, якщо викликати швидку.
Він нахилився й перевірив Тедові кишені. Знайшов мобільний. Відкривши його, знайшов телефонну книгу. Імен там було небагато, і більшість з них були йому знайомі. Тоді він знов промацав кишені в пошуках ключів від пікапа, збігав до гаража й за допомогою знайдених там мотузок і дротів надійно зв’язав Теда. Коли сонце остаточно зайшло за обрій, він закинув непритомного кузена на плече й поніс.
Він відніс його під’їзною дорогою до пікапа й кинув у багажник. Тоді сів за кермо, завів пікап і попрямував до клаптя землі, де колись виріс. Він не хотів привертати уваги родичів, а тому, під’їжджаючи до території Коулів, вимкнув фари й зупинився коло знаку «Прохід заборонено». Там він витяг Теда з багажника й всадив під знаком.
