Текст книги "Печатка янгола"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

XII

Узимку в майстра музичних інструментів відвідувачів чимало, бо в нього тепло: коли є вугілля, то гріє піч – а ще гріють сердечні розмови і музика. Сьорбаючи чай чи пригублюючи підігріте вино, роздивляючись різноманітні інструменти, белькочучи кожен своєю говіркою, там проводять час: американські джазмени, євреї-скрипалі з ансамблю Гольденберга (Заффі з подивом вслухається в такий подібний до німецької мови їдиш), повії і трансвестити з похиленого готелю під номером 34 (яким заправляє дружина одного з поліціянтів, кричуще порушуючи закон Марти Рішар[43]43
  Прийнятий 13 квітня 1946 року Закон Марти Рішар забороняє режим узаконеної проституції, що діяв у Франції аж з 1804 року. Зачиняють усі борделі («будинки терпимості»). Закон названий іменем муніципальної радниці Марти Рішар.


[Закрыть]), біженці з Центральної Європи, які щойно прибули до Парижа... уже не кажучи про мадам Блюменталь, невисоку повненьку вдовицю-сердечницю, яка мешкає на сьомому поверсі і щодня опівдні заходить до Андраша з двома сітками покупок у кожній руці, аби набратися нових сил перед страхітливим підйомом сходами... Таке враження, що цілий світ знає дорогу до цієї майстерні.

Серед цього багатомов’я Заффі почувається затишно: говорить мало, натомість слухає, усміхається, подає чай і миє склянки в маленькій раковині, пишаючись, що її визнають за господиню цієї оселі.

Щодо Еміля, то з ним сюсюкають, його пестять і хвалять десятки незнайомих рук і голосів – невдовзі весь квартал називає його не інакше, як Принцом Сицилії. Відколи візочок із ним з’явився на цій вулиці, друзі й знайомі Андраша поспішають, аби на власні очі переконатися, що з Його Величністю все гаразд. Його перші потуги говорити – кумедні суміші різноманітних наріч. На щастя, Рафаель не знає жодної іноземної мови й у незграбних і дивних вигуках сина («Ой-вей! Салуд! Хей, мен!») чує лише безладне белькотіння.

Уже кілька тижнів, як Еміль називає Андраша Апу – так угорською буде «тато». А Рафаель – це «papa». Тож, навчаючись говорити, він одночасно вчиться й брехати.

Лише двічі впродовж зими 1959 року гості Андраша дратують Заффі. Ні, тричі: але втретє аж так кричуще, що йдеться далеко не про роздратування. Третього разу їхня пара мало не розпадається.

Якось у лютому в середу близько десятої ранку Андраш виходить купити цукру для чаю, залишивши Заффі й Еміля в себе самих. Двері раптом розчиняються, і до майстерні вривається злидар років п’ятдесяти: патлатий, у дранті і напідпитку, від нього тхне вином, він ледве стоїть на ногах; крізь дірки в черевиках визирають чорні безформні пальці. Нажахана Заффі кидається до Еміля, хапає його на руки і притуляє до себе, не в змозі вимовити хоч слово. П’яничку ж присутність жінки дивує більше, ніж її лякає його поява, він роззирається, скошує червоні очі й бурмоче: «Мсьє Андре тутки нема? Нема?».

Цієї миті у дворі чутно Андрашове наспівування. Заффі вже вибудовує в голові фрази, аби зменшити шок – мені дуже шкода, він зайшов, не постукавши, не сердься, будь ласка, він нам не погрожував – та, на її подив, Андраш упізнає клошара.

– Ну що, П’єро, все гаразд? – каже він, навіть не глянувши в його бік.

Диво дивне – але він просовує руку за книжки на полиці, дістає звідти гаманець і дає клошару.

– Тримай... Ну, до вечора! Щасти!

– Дяк, мсьє Андре. – І, кумедно кланяючись і задкуючи до дверей: – Моє пошанування, мадам!

Андраш зачиняє за ним двері.

– Приятель мій, – замість пояснення каже він. – Спить на ринку Червоних Дітлахів. Знаєш такий? На вулиці Шарло. Не чула? Це критий ринок, злидарі збираються там вечорами, щоби потеревенити, а потім сплять, тулячись один до одного між прилавків, щоби зігрітися. Проте серед них трапляються крадії. Тож коли у П’єро заводиться грошва, він залишає її в мене на ніч, бо, хильнувши винця, спить він досить міцно. Що, він тебе налякав? Отакої!

Андраш, розсміявшись, обіймає своїми широкими руками закам’янілих мати й дитя.

– Кохана, ти перелякалася!

– Апу! – каже Еміль, обертаючись і стрибаючи Андрашеві на шию.

Наступного разу це жінка.

Заффі заходить до майстерні, а вона вже там: того самого віку, що й Андраш, вродлива кругленька білявка, всілася в її провалений фотель, який вона сама ремонтувала; еге ж, м’ясисті стегна нахаби вмостилися просто на стрічку, якою Заффі власними пальцями склеювала подерту шкіру, тим часом Андраш за верстатом чаклує над тромбоном.

Заффі різко зупиняється. Вона ніби дивиться фільм про своє життя з іншою актрисою в ролі себе. Фільм демонструють іноземною мовою і без субтитрів – бо Андраш і огрядна платинова білявка теревенять угорською, навіть не зважаючи на Заффі. Коли Андраш говорить рідною мовою, то міняється, вона вже це не раз зауважувала: голос у нього гучніший, слова сиплються швидше, ніж зазвичай – а від його слів товста білявка регоче, і груди в неї трясуться...

Шок. Наша героїня стає білою, мов полотно. Приголомшена, знищена. Достоту як коли ми побачили її вперше – закляклою перед дверима помешкання Рафаеля Лепажа.

– Це ж моя Заффі! Заходь!

Нарешті Андраш побачив її і підвівся.

– Представляю тобі Анну.

Заффі рухається, мов робот. Онімілі руки і ноги, рухи ривками, мов запрограмовані обслуговувати людей.

– Enchantée! Дуже приємно! – з виразним акцентом каже угорка Анна.

Напевно, оце «enchantée» – одне з небагатьох відомих їй слів французькою.

Заффі не може. Не може. Не може залишатися в одній кімнаті з цією такою зрілою, такою зверхньою дамою, співвітчизницею й однодумницею Андраша, закритій разом із ним у невимовній близькості рідної мови... Може, це його дружина? О Боже...

– Я... я проходила... випадково, – белькоче вона. – Вибачте! (І вона дивиться на свій годинник.) У мене немає часу. На мене чекають. Дякую! До побачення!

І вона вшивається, поки Еміль, сп’явшись на ніжки у візочку, тягне до Андраша ручки («Апу! Апу!»), а та інша жінка, Анна, вибухає сміхом, промовляючи щось угорською – але Заффі не розуміє, не розуміє нічого і хоче якомога швидше втекти із майстерні!

Андраш ловить її вже у дворі. Кладе руки їй на плечі. Пригортає її владно до себе і струшує, мов маленьку.

– Яка ж ти дурна, кохана. Дурна!

Тіло німкені пасивне, безформне; Андраш ніколи ще не відчував його таким; це тіло, яке вона зазвичай дає Рафаелю.

– Це дружина мого приятеля з Будапешта, – пояснює він. – Вона лише на два дні в Парижі, приїхала з невеличким оркестром. Хоче мені розповісти всі новини. Залишайся! Яка ж ти дурна! Не йди!

– Вона єврейка? – тихо запитує Заффі, ледве ворушачи губами, відчуваючи, як усі її члени скручує від ревнощів.

Обличчя Андраша перекошується так, ніби вона його вдарила.

– Авжеж, єврейка. Звісна річ, вона єврейка. Там усі мої друзі – євреї. І що? Ти...

– Вона подивилася на мене, – перериває його Заффі, – з... зі зневагою. Так, ніби я... нікчема! Німецька Laus[44]44
  Блошиця (нім.).


[Закрыть]!

Заффі не знає, як французькою буде «воша», Андраш тим паче, але німецькою це слово йому добре відоме – і він терпіти його не може.

– Казна-що... – каже він, повільно прибираючи руки від плечей Заффі.

Він стоїть перед нею, опустивши руки, дивиться на неї і хитає головою.

– Казна-що навигадувала. Якщо хочеш, можеш іти. Зрештою, йди.

Вона розвертається і йде геть, пряма, наче стовп, і забирає Еміля, що заливається плачем.

Третій епізод – той, що мало не поклав край їхньому коханню, – стався через місяць або два. За цей час вони мали можливість зустрітися, помиритися і заспокоїтися.

Того дня Заффі й Еміль приходять до майстерні раніше, ніж зазвичай. Рафаель щойно відлетів до Женеви після понад тижневого перебування вдома – у ліжку із грипом. Заффі піклувалася про нього, як зразкова дружина – так само дбала про неї в дитинстві матуся: гарячий чай із лимоном і медом, супчики з перетертих овочів, компреси з салом і корицею; уранці й увечері вона міряла йому температуру, збирала брудні носовички, міняла білизну; спокійна й усміхнена, примовляла щоразу: «Звичайно ж ти будеш у чудовій формі в понеділок на концерті – я тобі це обіцяю!».

І Заффі не лукавила. Їй не треба силувати себе, щоби бути люб’язною з Рафаелем. Вона ж йому зобов’язана! Зобов’язана всім. Не Андраш дав їй французькі прізвище і громадянство. Їй ніколи не спадало на думку поселитися зі своїм коханцем у кварталі Маре. Навіть під час тривалих мандрів чоловіка вона й не думала ночувати не вдома: адже там немає окремої кімнати для Еміля, навіть ванної немає! Андраш миється раз на тиждень у громадській бані на вулиці Севіньє, а прати брудну білизну раз на місяць ходить на вулицю Розьє, де кидає свій вузлик до великого розжареного чану громадської пральні. Заробляє він небагато, харчується рідко і абияк, не має ані духової печі, ані холодильника. І Заффі не мучиться сумнівами. Її життя подобається їй таким, яким воно є: поділеним навпіл. Правий берег, лівий берег. Угорець, француз. Пристрасть, комфорт.

Тож, по-материнськи дбаючи про хворого чоловіка, вона аж ніяк не кривила душею.

Тому, щойно Рафаель вирушив у таксі до аеропорту в Орлі (напханий ліками і заохочений сотнями тихих і милих похвал), Заффі цілком природно цікавиться в Еміля: «Ну що, навідаємось до Апу?» – і вирушає.

Консьєржка дивиться їм услід. Вони віддаляються вулицею Сени. Мадам Лепаж лине вже звичною окриленою ходою. О, адюльтер може тривати довго! Роками. Часом і ціле життя. (А це означає, що дитя, дорослішаючи, стає свідком подібних історій. Мадемуазель Бланш кортить дізнатися, що про це думає хлопчик і чим він займається, поки його мати проводить час з іншим. Проте... неможливо спіймати Еміля, не натрапивши заразом на мадам Лепаж. Мати ніколи не відпускає від себе сина.)

Квітневе сонечко вже поволі сходить униз, вже по сьомій і спускається ніч – тим часом Заффі й Еміль доходять до вулиці Короля Сицилії. Дивна річ: хоча в майстерні світиться і чути голоси, засклені двері замкнено. Ну то й що, у Заффі ж є ключ! Вона вставляє його в щілину, тішачи себе думкою, що за мить побачить Андраша – і дійсно бачить його, але зі спини, він сидить за кухонним столиком з іншим чоловіком, якого вона бачить з лиця і якого вона не знає, молодим, чорнявим, вусатим і з палаючими очима...

Почувши її, обидва підскакують, явно розлючені – атож, Андраш теж дуже розлючений...

– Що ти тут робиш?

– Як це що, я... я...

Заффі знову пірнає в мовчанку. Усе це дуже схоже на поганий сон або на погане прокидання після чудового сну...

Андраш хапає її за лікоть, випихає на двір, зачиняє двері, навіть не зважаючи на радісні вигуки Еміля «Апу!».

– Заффі, даруй, – рішуче й тихо каже він. – Але цього вечора ти залишитися не можеш.

– Хто це? Андраше, що відбувається? Хто цей чоловік? Я не піду, поки...

– Розповім завтра. Завтра повернешся – і я все скажу. А тепер іди. Будь ласка.

І, не чекаючи відповіді, він повертається до майстерні і зачиняє двері просто перед її носом. Вона повторює шлях вулицею Сени, не усвідомлюючи, йде вона, пливе чи летить.

Усі наступні дні вона приндиться. Важко сердитися, утім, коли той, на кого сердишся, не телефонує. Мовчазних періодів чимало, тривають вони по-різному, кожен має певну причину – як знати, що Андраш витлумачить це мовчання як докір? Зв’язатися з нею він не може. Навіть не знає її адреси. Він ніколи не розпитував про її інше життя – буржуазне, яке вона веде зі своїм чоловіком-флейтистом.

Тим часом у неділю має повернутися Рафаель. Заффі нестерпна думка про те, що вона прийматиме його під час непорозуміння з Андрашем. Тож у п’ятницю вона повертається до Маре.

Андраш сам. Проте не схильний щось розповідати про свого вусатого гостя.

– Хто це був?

– Про кого ти?

– Годі... Ти обіцяв розповісти.

– Еміле, поглянь, що в мене є...

Це флейта, виготовлена з помаранчево-зеленого гарбуза, що його Андраш висушив і в якому повирізав дірочки; і от він дме у новеньку флейту – три прозорі акорди – і простягає її дитині...

– Андраше!

– Заффі, у тебе ж є своє життя, правда?

– Це різні речі!

– Гаразд, різні... Ми з тобою таки дуже різні...

– Я від тебе нічого не приховую... Скажи ж, Андраше... це ж Алжир? Правда?

І потроху, вмовляючи, тиснучи, огортаючи своєю любов’ю (авжеж, Заффі вміє користуватися жіночими принадами, коли чогось дуже кортить), вона досягає мети. Вириває в нього певні відомості. Дізнається, кажучи правду, більше, аніж хотіла б.

Довідується, що чоловік, у якого вона закохана, вірить у комунізм – так само, як ті росіяни, які поглумилися з її дитячого тіла 1945-го.

– Я гадала, що ти проти росіян! Ти ж через них залишив Угорщину!

– У нас – так, проти. Але ж Заффі, усі євреї – марксисти, окрім хасидів. І майже всі марксисти – євреї, починаючи з самого Маркса! Згадай кращих з більшовиків – Троцького, Зинов’єва, Каменева, Гроссмана! Це ж природно! Лише комуністи кажуть: єврей ти чи ні, але релігія – це лайно, джерело брехні, якому тепер, коли всі освічені, буде покладено край!

Чоловіка, якого вона бачила тоді ввечері, звати Рашидом. Андрашеві мало що про нього відомо. Це співробітник Французької федерації Фронту національного звільнення Алжиру, збирає кошти. Йому двадцять п’ять років, він мріє вчитися на медичному і стати хірургом. Старший син у великій родині, який, однак, уже втратив двох братів там, у Константині[45]45
  Константина – одне з найстаріших у світі міст, розташоване на півночі Алжиру.


[Закрыть]. Мати його обожнює. Батька вбили 1945-го під час різанини в Сетифі (Заффі ніколи не чула про це, адже мала геть інші клопоти 8 травня 1945 року, коли французькі вояки перебили сорок тисяч алжирців за те, що ті наважилися попросити про незалежність).

Постійного місця мешкання Рашид не має. Спить там і сям, ніколи не проводить дві ночі поспіль в одному місці, намагаючись обходити пастки поліції. Спить, власне, він мало, переважно цілу ніч п’є каву і говорить про політику. Сміється нечасто, але коли вже сміється, заскочений саркастичними жартами Андраша, то зуби його біло виблискують на тлі смаглявого обличчя.

Саме Рашид, знаючи, яке місце це франкомовне хлоп’я посідає в серці його угорського приятеля, приніс крісло-гойдалку із барахолки в передмісті Обервільє... і розгнівався, коли Андраш став йому дякувати. Між братами так не заведено.

Атож, Андраша він сприймає як брата по боротьбі.

– Заффі, тут вавка, – він хотів сказати «явка» і, оскільки Заффі з нерозумінням нахмурилася, він пояснює їй: гроші, що їх мусебілати з кварталу Барбес щомісяця передають Рашиду, вночі проходять через його майстерню. Іноді зброя теж. Саме тому перший жарт Андраша щодо бомби у візочку був далеко не жартом.

– То ти допомагаєш війні? – відступаючи, каже Заффі. – Ці руки торкаються кларнетів... і рушниць теж? Ці руки вбивають?! Ненавиджу тебе!

– Але ж Заффі...

– Не чіпай мене! Я ненавиджу війну! Андраше! (Вона верещить. Цього разу справді істерично.) Я викажу тебе поліції!

Він дає їй ляпаса. Щосили. Лише одного ляпаса. Лише щоби її заспокоїти.

Еге ж, це її заспокоює... Вона кладе обидві долоні на палаючу щоку.

Нажаханий цим вибухом люті між обома такими рідними для нього людьми, Еміль кидає гарбузову флейту і втуплюється в них поглядом сухих очей, без сліз.

Насправді – вони не кажуть цього, але обидва це розуміють – вони досягнули нарешті природи своїх стосунків, їх священного потаємного центру. Кожен із них кохає в партнері ворога.

Поворот пройдено.

Через день Рафаель повертається до Парижа з подарунком для сина – дзиґарем із зозулькою; і його зустрічає не просто спокійна – квітуча Заффі, від чого його серце наповнюється теплом.

Увечері, коли подружжя готується до сну, вмивається, роздягається, Заффі розпитує Рафаеля:

– Як твої концерти? Усе гаразд?

– Авжеж, усе гаразд... Я мав натхнення... Дурний грип завдяки тобі зник... І все ж у середу була одна проблема...

– Яка?

– Ми грали концерт Моцарта – дует для флейт... Я стояв навпроти Матьє і, хтозна чому, просто посеред нашого соло ми зустрілись очима і обидва мало не розреготалися. Просто жах! Уявляєш? Обох охоплює сміх, ти маєш стримати його будь-якою ціною – адже музика триває! Для піаніста чи віолончеліста це не так страшно, але для флейтиста це справжній кошмар... Матьє почервонів, мов півонія, весь затремтів, його очі сміялися, кутики вуст сміялися – а я, що довше дивився на нього, то менше міг стримуватися, хай про що я думав, усе здавалося мені страшенно кумедним... І знаєш, що я зробив?

– Що? – запитує Заффі, поволі скидаючи з себе одіж і поступово складаючи її на спинку стільця.

– Просто-напросто повернувся до нього спиною!

– Отакої! – вигукує Заффі. І гола йде по свою льолю, що лежить під подушкою.

– Хіба не блискуча думка? Публіці це видалося дивним, і все ж нам вдалося дограти концерт... Але клянуся, Заффі, на мить я подумав, що доведеться зупинитися... Це стало б катастрофою, розумієш?! Нас передавали у прямий ефір радіо...

– Я дуже рада, – шепоче байдуже Заффі, через голову натягаючи на себе льолю.

– О, авжеж, я також, можеш мені повірити!

Раптом його голос змінюється, спускаючись до регістрів бажання.

– Гей, ходи-но сюди...

Він бере дружину за руку, присуває її до себе і занурює свій погляд у її два темно-зелені стави.

– Яка ж ти зараз гарна! Знаєш, ти стає дедалі вродливішою...

Він кладе руки їй на плечі, що прозирають крізь перлисто-сірий шовк льолі, і пригортає її до себе.

– Отже, – щасливим голосом каже він, відчуваючи, як його прутень встає уздовж живота Заффі, – я взяв і розвернувся... отак...

Він розвертає її, піднімає краї льолі вище сідниць і обережно кладе Заффі животом на ліжко.

– Отак, – каже він, задихаючись, схиляється над нею, ніжно кусає її потилицю і проникає в неї, – і зміг... продовжувати... грати... грав далі... і далі...

Чи Заффі хоч раз почувалася винною? Як вдається їй день за днем, місяць за місяцем зносити цю подвійність? Одне й те саме тіло вона віддає спершу одному, потім іншому чоловікові – невже вони ніколи не плутаються в її голові?

Ні: адже вона закохана в Андраша і ніколи не кохала Рафаеля.

Та хіба її не мучить сумління через брехню?

Ні.

Навіть у мить, коли вона присягається перед мером?

Навіть тоді. Адже церемонія відбувається французькою, а розмовляти іноземною мовою – це завжди почасти театр.

А що ж тоді Андраш..?

О, це геть інша річ! Коли коханці можуть спілкуватися лише мовою, чужою для них обох, то... як би сказати... ні, якщо з вами такого не траплялося, то, боюсь, я не зможу вам пояснити.

ХІІІ

Відколи вона розповіла Андрашеві історію про погано похованих тварин, відколи пояснила сенс закляклих у її горлянці колискових, Заффі стала ближчою до сина. Раптом стала бачити, чути і відчувати створіннячко, яке живе поруч із нею.

Еміль же її любить. Тягне до неї ручки («Візьми мене на ручки!»), а коли вона піднімає його, то стискає худенькі ніжки навколо її талії, б’є її по щоках, гладить волосся, засипає слинявими поцілунками... Заффі ж нарешті наважується, заплющивши очі, пригортати до себе тільце. Занурювати ніс у його чорні кучері і вдихати їхній аромат. Торкатися цілунком – довгим і ніжним – його голівки. Шепотіти тихенько на вушко «дитятко ти моє», «любий мій» і навіть іноді, зовсім ледь чутно, «mein Schatz», кошенятко. Наважується.

Еміль складає їй компанію в будинку на вулиці Сени. Поки вона порається по господарству, він слідує за нею з кімнати в кімнату, обповзає її, щось лопоче, засипає її запитаннями: щодня його словниковий запас загрозливо збільшується.

– Це що?

– Пилосос.

– Пі... сос...

– Пилосос.

– Пі... лсос...

– Це що?

– Це...

Заффі підшукує слово французькою. Часом знайти не вдається. Але цього разу вона знаходить потрібне.

– Un pichet. Глечик.

– Глишик.

– Глечччччик!

– Глечик.

– Так! Молодчинка!

Так багато маленьких перемог над невіглаством, втраченим сенсом, ворожою мовчанкою світу.

«Діді! Діді!» Щоразу, як горобець або голуб сідає на підвіконня, Еміль у захваті пронизливо верещить. «Діді» – це його власне слово, давненько вже обране на позначення пташок. Спершу Заффі каже «Так!», та потім починає виправляти його, дбайливо вимовляючи французьке слово, яке складається з самих голосних: oi-seau, аж ніяк не Vogel, не птах із її дитинства: Kommt ein Vogel geflogen, – що ніс у дзьобику листа від матусі —von der Mutter einen Brief, – цей птах нарешті помер.

Утім є пташка, яку вони обоє ненавидять – це та, що двадцять чотири рази на день виходить із дзиґаря, якого Рафаель привіз із Швейцарії. Аж до кісток швейцарський механізм страшенно дратує – він ніколи не запізнюється, ніколи не поспішає; оці «тік-так» незворушні, безжальні, відразливі. О першій чверті дзиґар робить «дзень», о половині «дзень-дон», о третій чверті «дзень-дон-дзень», а точно в годину чути скрипіння пружини, що відчиняє пофарбовані дерев’яні дверцята: звідти вигулькує дерев’яне пташеня, що роззявляє свій дерев’яний дзьобик і геть по-дурному горлає «ку-ку!», іноді дванадцять разів поспіль!

Оскільки, працюючи з флейтою, Рафаель не толерує жодного шуму на своїй половині, дзиґар встановлюють у протилежному боці від його кабінету, себто в дитячій кімнаті. Часто, зачувши посеред ночі дзвін, Еміль прокидається й плаче.

Це нестерпно.

Тому, коли наступного разу чоловік від’їжджає, Заффі знімає дзиґар і ставить на кухонний стіл.

– Ходи-но сюди, Емілю, – каже вона. – Ходи ближче, поглянь... А де живе зозулька?

– Отам. У будиночку.

– Правильно... Ти молодець... А тепер дивися... Відчиняємо дверцята... Бачиш?

І щипцями для льоду вона вириває пташку, мов гнилий зуб.

– Ага! – радісно зойкає Еміль.

– Погана зозулька!

– Зла!

– Знаєш, як чинять зозулі?

– Не знаю...

– Вони залишають своїх пташенят у гніздечках інших пташок і відлітають. Не хочуть опікуватися своїми дітьми.

– Це недобре!

– То як ми покараємо зозульку?

– Бити!

– Авжеж! Будемо бити! Тримай... (І вона простягає йому молоточок для подрібнення часнику.) Бий! Отак! Браво, Емілю! Тепер вона не будитиме нас ночами!

І, мов зловмисники, вони по деталях нищать нещасний дзиґар.

Незважаючи на загибель зозульки і хронічну недугу циферблата в майстерні Андраша, час стікає. Хвилями полоще тіла коханців та інших людей у Парижі й за його межами. Настає новий рік, 1960-й, і відразу тяжіє загрозами. Це також нове десятиліття: п’ятдесяті, що так пишалися кумедною модою і дивними вигадками – гелем для волосся «Брилькрім», пластмасою «Форміка» і матеріалом «Нейлон» – уже дуже скоро здаються потворними і смішними.

Де ж усі купчаться на початку нового десятиріччя? Джон Фітцджеральд Кеннеді висуває свою демократичну кандидатуру на президентську посаду. Салот Сар, відомий ще як Пол Пот, довчившись нарешті в Сорбонні, повертається до Пномпеня, аби втілити кілька щойно засвоєних теорій. Василь Гроссман завершує свій найбільший роман «Життя і доля», не здогадуючись, що КДБ невдовзі конфіскує рукопис і навіть стрічку із друкарської машинки; він помре, переконаний, що твір знищено назавжди. Щодо Альбера Камю, то він пише роман про своє алжирське дитинство, не підозрюючи, що той так і залишиться незавершеним; незабаром життя Камю урветься на шосе в Бургундії, зовсім поруч із маєтком Ортанс Трала-Лепаж[46]46
  Повертаючись до Парижа зі свого маєтку машиною друзів – подружжя Ґаллімар (Мішель Ґаллімар, який сидів за кермом, був племінником засновника однойменного видавництва), Альбер Камю гине під час аварії у містечку Петі-Вільблевен у департаменті Іонн. Камю помирає на місці, важко поранений Ґаллімар – через три дні.


[Закрыть]. Нікіта Хрущов хвалиться, стукаючи кулаком, своєю новенькою атомною бомбою, у тисячу разів потужнішою за ті, що впали на Хіросіму і Нагасакі...

В Алжирі також минають дні й місяці. Під надійним спекотним сонцем чи під потопами злив людей переміщують іменем Франції, палять села-мехта, піддають тортурам з науковим підходом, виставляють на огляд трупи. Війні виповнилося шість років. Потроху в душах кам’яніє ненависть, гнів нищить усе на своєму шляху, серця твердіють, воля слабшає, з’являються зобов’язання, селяни-фелахи збиваються в купки, ці групи множаться і озброюються до зубів...

Якось наприкінці січня, обурені зрадою голови держави, французькі генерали провокують нове повстання в Алжирі: бунти, завалені вбитими і пораненими вулиці, облога. Після придушення цього повстання з’являється загрозлива Організація таємного війська – незаконна смертоносна машина, покликана будь-якою ціною зберегти Алжир для Франції.

Тим часом у місті на півночі, де живуть наші герої, сіро й туманно.

Андраш уважно стежить за подіями, він дедалі частіше гнівно скрегоче зубами. Стискає також кулаки і відчуває в них силу вбити іншу людську істоту.

Рафаель перебуває на піку кар’єри. П’яніючи від успіху, він стає справжнім генієм. Коли він грає для публіки, не існує вже ні його, ні флейти: ніби випаровуються всі зусилля і виконані вправи, зникають тональності й темп, ноти стають безіменними, втрачають значення навіть композитор і час, коли він жив, бо йдеться про інше, музика вже розповідає не про саму музику, видатний виконавець відштовхується від конкретного факту, аби піднятися над усім у вищі сфери: пальці, губи, язик, горло, легені й діафрагма – не мають іншого вибору, тільки співпрацювати, адже Бахова «Сициліана» є квінтесенцією, позачасовим нетутешнім трансом, божественним нектаром, у якому плюскається Рафаель, окропляючи одночасно і слухачів. Успіх став його природним середовищем, повітрям, яким він дихає і яке вдихає у свій інструмент. Ноти, мовби магічне зерня, він розсіює родючим і пасивним ґрунтом публіки, відчуваючи, як воно зріє, як розпускається, як дозріває у зворушених серцях, як несе поживу і спокій – а отже, сенс. Звісно, є й почесті – потім: овації і похвали, квіти і гроші, медалі й дипломи... Проте Рафаелеве зілля не має з цим нічого спільного. Рафаелеве зілля – це блиск в очах слухачів, завзятий прекрасний блиск, що ніби каже: «Дякуємо, що показали нам це!». Відтепер цей блиск є невід’ємною частиною циклу. Рафаель потребує його, щоби грати, і грає, щоби запалити його. Що більше його люблять, то ліпше він грає. Що більше дає, то більше він може дати.

Ще зарано, щоб знати, чи успадкував Еміль музичний дар тата, однак сильні легені в дитини є. Наприкінці січня він одним духом задуває дві свічки на торті на свою честь, і Заффі радісно плескає в долоні.

Як на одній планеті можуть співіснувати так багато людей? Хто з них найцінніший, найправедніший, найважливіший? Їхні сплетіння складні, але не хаотичні, людський вир завжди рухається вперед, таємно сплітаючись і змовляючись; із причин випливають наслідки, своєю чергою обертаючись на причини, які спричинюють наслідки і так далі, до безкінечності...

Варто сказати, що безкінечність ця досить похмура.

Наприкінці весни великий Рампаль запрошує Рафаеля до Ніцци разом організовувати Міжнародну літню академію – школу флейтистів, що має стати найпрестижнішою у світі.

Заффі ж, перш ніж приєднатися до чоловіка там, унизу, на півдні, де він зняв віллу в Сен-Тропе, гуляє Парижем разом із сином і коханцем, гуляє довше й вільніше, ніж зазвичай.

Венсенський ліс, неділя, кінець червня. Вони утрьох грають у хованки – бігають, горлають, регочуть, стікають потом, ледве переводять дух, Еміль ошелешений такою увагою мами й Апу; потім вони вирушають на прогулянку лісом. Візочок у минулому: Принц Сицилії послуговується власними ніжками або ж (у крайньому випадку) дозволяє Андрашеві носити себе на плечах.

На вузькій стежці вони зустрічають іншу французьку родину – також на традиційній прогулянці: тато, мама, підліток-син і пухкенька доня. Зустріч сповнена емоцій, подібна до хмари статичного струму: «Гей, Жульєне! Пропусти пані!.. Франсуа, тримай міцніше пса! Налякаєш дитину!.. Сюзанно, ходи сюди, ти заважаєш!.. Куди я маю йти, тут кропива усюди!.. Коли проходиш повз когось, треба вибачатися!.. Бачиш, через тебе я набрав повні сандалі грязі!.. Не смій розмовляти так із сестрою!..».

Коли хмара минає, Заффі й Андраш переглядаються і обіймаються зі сміхом. Сміється й Еміль, хоч і не знає, з чого, просто він хоче бути присутнім у їхньому щасті.

На кінець дня, коли вони повертаються до Парижа на метро, від утоми дитина засинає на колінах матері. Ручка, якою він обіймав її за шию, сповзає й безсило падає вздовж її тіла, з його вуст злітає зітхання, голова хилиться назад, осліпляючи перламутровою ніжністю шию.

Одна пані в окулярах у роговій оправі – вона сидить навпроти – зворушено нахиляється над поснулим малям.

– Ач, яка ляля! – каже вона Заффі медовим мазохістським і змовницьким тоном матусі. – Вони всі такі гарні у цьому віці.

– Ні, без усмішки спокійно відказує Заффі. – Мадам, ви помиляєтеся. Ця дитина – наполовину німчура, майже есесівець! Він уже вміє вбивати пташок.

Пані, побагровівши від гніву, підводиться і пересідає.

– Навіщо ти таке кажеш? – здивовано запитує Андраш.

– Овва! Так просто бути люб’язним з дітьми. «Милий, гарнюня...» Чому вона тебе гарнюнею не назвала? Або мене, га? Бо ми не заслужили на її ввічливість? Або... або він, отам? – і вона скошує очі на старого мусульманина у тюрбані й джелабі, який спить, скоцюрбившись, у кінці вагона.

– Заффі! – з удаваним подивом скрикує Андраш. – Тільки не кажи мені, що ти стала помічати людей навколо себе!

Середина липня, гаряче, важке надвечір’я, повітря схоже на теплий суп. Блукаючи вузенькими вуличками Шаронн – маловідомого їм кварталу, – вони випадково виходять на площу Сен-Блез. Перед терасою облізлої забігайлівки двоє музи́к виводять нестерпні мотиви. Отакої! А вони й забули – сьогодні ж 14 липня! Незабаром – танці, петарди і феєрверки – місто порине у святкування.

Заффі не відводить очей від сцени. Звичайні підмостки, скромні розкоші злиденних парижан. Музи́ки – один із трубою, другий з акордеоном – старі й поганенько вдягнені; і все ж вони грають, і якоїсь миті люди на вулиці беруться до танцю, ось дві пари за сорок років, кілька літніх жінок, купка підлітків, що байдикують і незграбно наслідують рухи дорослих.

Зненацька Заффі охоплює втома – і не через довгу ходу під гарячим липневим сонцем – ні, це давня нерушима втома. Ноги підкошуються. Вона спирається на плечі сина. Маленький Еміль стоїть перед нею і дивиться на неї. Не біжить до інших дітей, які грають у бабки на хіднику.

Заффі пригнічена, придушена, осліплена цією миттю: її наповненням... таким майже прозорим. Здається, достатньо пориву вітру, порошинки в оці, ноги, що випадково наступає на іншу ногу, щоб усі зреклися і з буркотом та прокльонами, попльовуючи на землю, розійшлися. Ненависть, злість і відчай... Вона відчуває, як її тіло поволі заливає хвиля розплавленого свинцю, авжеж, давнє віко Blei накрило всі її члени, і вона чує вальси Штрауса, бачить жінок, які абияк танцюють одна з одною, вона ніби помирає знову, і немає нічого з її нового життя, ні Парижа, ні літа, ні Рафаеля, ні Андраша, ні Еміля...

А що ж Еміль? Чи відчуває по легкому стисканню пальців на своїх плечах, що матуся мертва?

Хитаючись від цієї важкої непевності, вона хапається за руку Андраша, який, неправильно витлумачивши її жест, відводить Еміля до одного зі стільців на терасі, обертається до коханої, бере її в обійми і цілком природно, навіть романтично вводить у танець, час від часу дмухаючи їй у чоло, аби не було так спекотно – завдяки Андрашові жахлива нереальність речей уже вкотре зникає: рух знову стає рухом, а не перебраною непорушністю, скуте тіло м’якшає, слідуючи за простеньким ритмом вальсу – «ум-па-па! ум-па-па!» – миті пожвавлюються, повертаються на своє місце в ланцюжку дійсності, уся ця пригода спалахує і перевертається, ніби заявляючи своє право на існування, що тепер ніщо її не зупинить, пари кружляють у танці, музика пнеться вперед, її три темпи помалу чергуються, не заважаючи одне одному... З рукою Андраша на талії Заффі могла би півсвіту обійти в ритмі вальсу!