Текст книги "Печатка янгола"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

ІХ

Тим часом французьке військо в Алжирі запроваджує тортури як звичний метод допиту, а смертну кару як спосіб розправи. Це означає, зокрема, що милих невинних білих французьких хлопчиків, учорашніх випускників шкіл, учать викликати страшні судоми смаглявим тілам, кріплячи до них електроди від індуктора й умикаючи струм; учать їх і кепкувати з цієї процедури, називаючи її «рок-н-ролом». Щодо підозрюваних, яких треба опускати головою під воду й тримати так якомога довше, не знищуючи водночас таке цінне джерело інформації, то їхні посмикування вони жартівливо називають «потопельним брасом». А якщо хтось із новобранців гребує знущатися із собі подібних, якщо хтось плаче, протестує або блює, їх висміюють, принижують, обзивають бабами і слабаками – і дресують, аби мали мужність виконувати накази.

Вояки Фронту національного звільнення не лишаються осторонь і продовжують чинити замахи, після яких їхні вороги з Франції (або Алжиру, з Алжирського національного руху) залишаються без носів чи голів, без статевих органів або нутрощів. 13 травня 1958 року після кількох додаткових «заходів» (збуджені генерали намагаються здійснити державний переворот, хтось захоплює Міністерство внутрішніх справ, а десантники заволодівають «Радіо-Алжир») Фронт оголошує себе тимчасовим урядом Алжирської республіки.

Ситуація непроста. Шарль де Ґолль усвідомлює це і вирішує взяти все під свій контроль; після одинадцятирічної перерви він заявляє про свою готовність знову взяти долю Франції в свої руки.

Ортанс де Трала-Лепаж також усвідомлює складність ситуації і, гортаючи сторінки «Le Figaro», здригається від думки про свої дорогі заморські виноградники.

Майже всім усе зрозуміло: як у Алжирі, де мусульманки зривають із себе покрови, так і у столиці, де люди масово виходять на демонстрації і невтомно вигукують: «Від Дюнкерка до Таманрассета: Франція єдина!»[32]32
  Дюнкерк – місто в департаменті Північ, одна з крайніх точок території Франції. Таманрассет (за часів французької колонізації – Форт-Лаперрін) – найпівденніше місто Алжиру.


[Закрыть].

Рафаель ні про що не здогадується: він подорожує.

Відколи полагоджено його бас-флейту і завдяки гучному успіху сольного концерту в Парижі, він дедалі більше зайнятий своєю кар’єрою. Тепер його вважають метром серед флейтистів. Слухачі в усіх куточках світу, насолоджуючись його грою, відчувають дивне сплетіння пристрасті й точності. Його кличуть усюди. Він дає згоду на участь в концертах і стажуваннях, турне і майстер-класах, що зумовлює дедалі довші поїздки до різних більш-менш віддалених країн.

І що частіше Рафаель помічає у своєї дружини перші ознаки щастя, то охочіше погоджується. Щоразу, як повертається до Парижа, Рафаель зауважує: Заффі, вочевидь, абсолютно спокійно гуляє з дитиною у візочку. Він помічає легкий рум’янець на її щоках, трохи м’яса на її кістках – і тішиться. Тож, квапливо сідаючи до таксі, поїздів і літаків, які везуть його геть від вулиці Сени, він радіє, знаючи, що дружина й синочок залишаються разом у щасливій ідилії.

Щастя Заффі помічає й інша особа, з чого робить висновки діаметрально протилежні: ця особа – мадемуазель Бланш.

Консьєржка вражена змінами, які відбулися в жінці. Вона впізнає цю ходу: легку фривольну ходу, позбавлену гризот дійсності. Вона й сама так ходила, коли, будучи секретаркою на підприємстві, переживала з одним одруженим колегою єдине велике кохання в своєму житті. Кінець історії був сумний: мадемуазель Бланш наївно думала, що чоловік кохається з нею, бо вже не відчуває потягу до дружини... А оскільки він уже мав двох синів, а вона не здогадувалася про шкоду, завдану її організмові кислотами Сент-Уана, то мріяла народити йому доньку. І коли її, разом з іншими колегами, запросили на дружню вечерю, щоби відсвяткувати народження доньки в її коханця, здавалося, що Бланш помре від сорому й болю.

О, якщо від адюльтеру і виростають крила, то політ майже завжди короткий, а падіння тяжке. Вона не може дати собі ради – дивлячись услід жінці, яка котить візок із дитям до Сени, мадемуазель Бланш відчуває тривогу. Як сказати правду людині, що так явно тішиться своєму щастю?

Можна лише сподіватися, що наслідки будуть не такими вже й руйнівними.

У Андраша немає телефона. У кварталі Маре до проведення лінії ще треба чекати два роки. Та Андраш навіть і не думав просити про телефон; життя без телефона, як і життя без годинника, йому значно миліше. Що робить його доволі пасивним – тому ініціаторкою зустрічей без попереджень зазвичай є Заффі.

Вона вдруге вирушає, аби роздягнутися і щоб він роздягав її. Та опинившись перед заскленими дверима, вона чує кілька голосів і з розчаруванням розуміє – він не сам.

Він приймає її природно, допомагає з візком і знайомить зі своїм гостем, високим неповоротким чорношкірим:

– Заффі, Білл...

– Хай, Зеф!

Заффі ледве стримує мимовільне бажання відступити. Уперше від приключки з чортом у стодолі вона стоїть лише за десять метрів від чорного. І коли він простягає їй руку, вона бачить іншу простягнуту руку і чує слово «Water!», слово, значення якого тепер їй відоме, але яке ніколи не позбудеться для неї тривожного звучання. Wer hat Angst vorm schwarzen Mann?

Оговтавшись, вона піднімає свою руку і дозволяє чорному чоловікові потиснути її.

– Сідай! – кидає Андраш і, обернувшись до Заффі спиною, ніби показуючи їй тим самим, що вона в нього як удома, повертається до розмови англійською з гостем.

Отже, все просто. Незважаючи на візок, незважаючи на дитя, вона має право, явившись сюди, бути лише «Заффі». Її німецького життя не існує, так само як і її Лівого берега; вона може говорити й робити будь-що, бути будь-ким – вона вільна! Піднявши з підлоги газету, вона вмощується у провалений фотель і вдає, ніби читає, лише за десять хвилин усвідомивши, що газета – угорська. І вона потайки усміхається. Чоловіки спокійно перемовляються перед верстатом. Як вона збагнула, англійська майстра ще слабша за його французьку. Чоловіки запалюють цигарки, забувають їх у попільничці, по черзі беруть у руки мундштук саксофона. Еміль прокидається – і Заффі міняє пелюшки, потім знову сідає у фотель і спокійно чекає. Вона просто щаслива. Нарешті американець струшується, підводиться, бере в руки свій інструмент і котячим кроком рушає до дверей. Угорець проводжає його.

– So long, Saf. See you around, man[33]33
  До скорого, Заф. Побачимося, друзяко (англ.).


[Закрыть], – додає він, легко і дружньо вдаривши кулаком по плечу Андраша.

Андраш зачиняє за ним двері. Закриває скло картонкою. Повертає у щілині ключ.

– Цей хлоп – геній тенор-саксофона! Сходимо якось послухати його разом?

– Гаразд, – відповідає Заффі. – Її глухий голос затуманений, підрізаний нестримним бажанням. – Андраше, я піду, куди скажете.

– А ви добре вимовляєте моє ім’я.

(Угорською «Андраш» звучить дуже сильно, навіть різко, з тонічним наголосом на першому складі, літера «р» котиться небом, а не горлом; французьке «Андре» блідне поруч.)

Узявшись за руки і сплітаючись вустами, вони заходять за червону завісу.

Він її повністю роздягає – так, як вона і хотіла. Повністю роздягається сам – як вона і хотіла. Лягає поруч із нею на ліжко, його прутень стоїть, і він роздивляється білину́ її шкіри. Його прямокутні пальці біжать уздовж кривої гримаси, залишеної скальпелем, торкаються швів. Він ніби креслить колючий дріт на шкірі живота Заффі.

– Це через дитину? – запитує він.

Заффі ствердно хитає головою.

– Другої в мене не буде, – шепоче вона.

У кутиках очей Андраша спалахують маленькі сонця.

– Овва... – каже він. – Оце так проблема!

Нахилившись над нею, він вустами бере один із її сосків, грається з ним язиком і починає з силою ссати його. І тоді Заффі відчуває щось досі незвідане – у ній ніби шумує якась інша кров, наче вона стає вдвічі живою; із глибин її тіла цей чоловік дістає кілька краплин материнського молока – того самого молока, в якому їй навідріз відмовили медсестри в лікарні. Андраш відчуває на губах теплу солодкаву рідину і ковтає її. Він п’є з обох її грудей – після чого, зазирнувши одне одному в очі, вони єднаються.

Якраз посеред єднання починає плакати Еміль. Не пищати, як того разу, а саме плакати. Йому лише три місяці, його оченята вже вміють виділяти справжні сльози. Схлип за схлипом – личко червоніє, стає багряним. Там, за завісою, його оголена мати мліє від грубих рук майстра, під його дужим тілом, від повільних ударів його прутня. Вона вигинається аркою і опадає. І плаче теж. Залізши на коханця, вона стікає сльозами і потом. На нього падають солоні краплини, які вона злизує з його щік. Андраш їй на вушко угорською шепоче короткі гортанні слова, яких вона не розуміє, але від яких паморочиться в голові. А дитя волає від безсилої люті.

І чоловік, не здатний її запліднити, чоловік, який витрачає сім’я на стерильну істоту, чоловік, якого вона кохає і завжди кохатиме, чоловік, вага і сила якого на ній і в ній доводять її майже до сказу, нарешті пірнає, голосно зойкнувши, і ще раз; і Заффі вже не рахує сплесків, які накривають її з головою.

Першим підводиться він. Саме Андраш іде до дитини, яка задихається від ридань, повертається і кладе дитя поміж ними на ліжку. Еміль, упізнавши материн запах і обернувшись до неї, заспокоюється миттєво.

– Поглянь, – каже Андраш, – як він любить свою матусю.

Заффі кладе руку на голівку дитини. Її долоня лягає на м’яку падину черепа. Вона накручує на пальці чорні кучері, напрочуд подібні до кучерів Рафаеля. Від слів, які щойно мовив Андраш, у неї стискається все всередині.

– Ти прекрасний, – бурмоче вона Андрашові.

– Ні! – відказує він. – Прекрасна ти!

Квітень переростає у травень. Заффі ніби витає у хмаринці кохання, а її син тим часом користається цим: коли вона торкається його тіла, щоби одягати, мити і годувати, її жести стають уважнішими й турботливішими, ніж раніше. Маленький нарешті відчуває до неї довіру.

А Рафаель, проїздом у Парижі, лиш тішиться.

Їхні нічні стосунки не зазнали змін – в обіймах чоловіка Заффі, як і раніше, пасивна – та Рафаель каже собі, мовляв, не варто вимагати неможливого. Цей шлюб і так вартий кількох інших! Мартен і Мішель, приміром, повсякчас гризуться з приводу грошей... А погляньте-но на моїх дружину й синочка – вони ж аж сяють від щастя!

Заффі дійсно щаслива. На ринку вона купляє горшки, щоби прикрасити вікна вітальні, та герань різних кольорів. Цієї миті (Еміль сидить поруч із нею на килимі, обкладений оксамитовими подушечками) вона стоїть, опершись голими ліктями об підвіконня, і тихо-мирно обриває мертві листочки. Відчуває на обличчі свіжий подув весняного вітерцю. Вдихає аромат щойно висаджених квітів. Чітко усвідомлює свої дії і рухи – бачить білу дугу, яку описують її руки, відчуває долонями шерехате листя... хіба не це зветься щастям? Якщо існує інше визначення, то мені воно невідоме. Її голова вже не темна шафа, де зачинені жахіття минулих років і де ми досі жили; вона раптом перетворилася на цілком обжиту місцину. Заффі може тепер милуватися теперішнім, адже кожна його секунда веде її неминуче до нової зустрічі з Андрашем. І якщо вона все ще страждає від безсоння, то бувають у неї й періоди мирного сну.

Прокинувшись уранці 29 травня – сьогодні де Ґолль офіційно заступає на посаду, – Заффі з подивом констатує відсутність світла. Французька Електрика знову страйкує! Неможливо запалити пальник, щоби стерилізувати пляшечки для Еміля. Що ж, хай так... Її сину вже чотири місяці, трохи холодного молока йому навряд чи зашкодить.

Вона почувається жвавою і веселою, адже Рафаель в Англії, а завтра неділя, тож вони з Емілем підуть до Андраша.

– Правда ж, синочку? Правда, Емільчику мій? Ми підемо до нього, еге ж?

Андраш приготував їм сюрприз: торбинку з ременями його власного виробництва, яка дасть Заффі змогу носити Еміля на грудях.

– Але навіщо?

– Так треба! Сьогодні в нас подорож!

І він показує їй у кутку подвір’я біля громадських убиральнь ровер-тандем, щойно виміняний у тандитника в одинадцятому окрузі. Справжній раритет, залізо і чорна шкіра. Диво-машина!

– Андраше!

Він сідає попереду, Заффі з дитиною вмощується позаду... і вони рушають. Збентежений незвичною близькістю до тіла матері і заколисаний погойдуванням велосипеда, Еміль куняє.

– Куди ми?

– На барахолку!

Андраш обожнює тинятися ринком під відкритим небом на площі Кліньянкур; тут він часто знаходить потрібні деталі. Проте сьогодні довго їхати не доводиться: на бульварі Барбес, на півшляху до площі Кліньянкур, шлях перекривають поліціянти на мотоциклах. Оточено цілий квартал, вулиці безлюдні, атмосфера напружена, мовби свинцева.

Андраш, спустивши одну ногу на землю, роззирається й супиться. Заффі помічає, як рухаються його щелепи – він скрегоче зубами.

– Що таке?..

Їй не вдається навіть сформулювати запитання. Від самого вигляду людей у військових одностроях вона кам’яніє.

– Як це «що таке»? – роздратовано перепитує Андраш. – Алжир. Ти газет не читаєш?

Заффі німує.

– Ти не в курсі? – наполягає Андраш. – Заффі, війна!

– Ні...

Слово мимоволі зривається з її вуст. Це сильніше за неї. Війна? Ні!

– Заффі... Ти живеш у країні, яка воює. Франція витрачає сто мільярдів франків на рік на війну в Алжирі.Ти хоч знаєш, де це – Алжир?!

Андраш майже переходить на крик. Еміль підстрибує вві сні і міцніше чіпляється за матір. Заффі, пополотнівши, обіймає синочка і опускає очі.

– Війна завершилася, – ледь чутно каже вона.

– Війна не завершилася! – кричить Андраш. – У 1940–1941 роках Франція дозволяла Німеччині взувати себе, тож французам стало соромно, і 1946-го вони розпочали війну в Індокитаї. У 1954-му Франція програла, її взули в’єтнамці, французи знову відчули сором і вже за три місяці розпочали війну в Алжирі. Хіба ти не чула про це?

Заффі, похнюпивши голову, гойдає синочка й мовчить.

Ця тиша між ними стає нестерпною. Аби покласти їй край, Андраш, відвернувшись, запалює цигарку. Розвертає тандем. Зітхає, випускаючи дим і лють, та тисне на педалі в напрямку кварталу Маре.

Їхня перша вилазка – і перша невдача.

Ціле літо вони не користувалися тандемом. Французи й алжирці різали і калічили одне одного, билися на смерть, засовували ворогові геніталії в горлянку. Бомби вибухали в різних кварталах міста. Палали комісаріати.

Столиця, розлючена нівеченням свого прекрасного стану, у відповідь кинула правоохоронців усіх можливих підрозділів. Алжирців (і тих, хто, на біду, скидався на них) перевіряли з приводу і без привода, ображали, затримували за найменшої нагоди, били, штовхали, ганяли, лупцювали, зганяли сотнями до гімназії на вулиці Жапі чи до старого шпиталю імені Божона – так вони ліпше могли відчути себе в цій країні своїми, адже, розуміли вони це чи ні, ця країна таки була їхньою.

Рафаель, збираючись у турне Південною Америкою, радив дружині не надто віддалятися від дому. І Заффі охоче корилася – адже солдати купчилися на всіх перехрестях. Між червнем і вереснем вона лише двічі водила Еміля до майстерні в кварталі Маре, щораз ненадовго. Решту часу вона марить і мріє, подумки розмовляє з Андрашем, ставить йому запитання й регоче з його відповідей. Стоїть зовсім гола перед дзеркалом, оповита денною спекою, і, роздивляючись з-під повік віддзеркалення свого тіла, пестить його, уявляючи, що це руки Андраша. Піклується про дитину, про квіти і господарство.

У середині серпня Еміль навчається сидіти. Заффі плескає в долоні, радісно цілує його, з гордістю повідомляє по телефону цю новину Рафаелеві.

Бачте, тепер Заффі повна життя. Вже не поводиться зі своїм дитям, мов із пакунком. Принаймні тимчасово вона поповнила ряди відданих батьків. Неймовірно прискіпливо стежить вона за природними успіхами свого дитяти – зауважує, що Еміль уміє перевертатися з животика на спинку і зі спинки на животик або ж сам піднімає свою важку голівку і стежить за мамусею очима.

Заффі майже стала нормальною матір’ю.

Натомість неприродними здаються суворий погляд Еміля, його нечасті усмішки. Таке враження, ніби він міркує про щось, чим не мусив би перейматися у своєму віці.

Х

На початку осені Фронт звільнення і Національний рух заспокоюються, зрозумівши, що сплеск насильства в метрополії погано впливає на їхнє сприйняття. Присутність військових на вулицях Парижа вмить стає не надто помітною, і вже в середині вересня Заффі може нарешті дозволити собі провести цілих півдня у кварталі Маре.

Та дійшовши до вулиці Короля Сицилії вона, яка ніколи нічого не помічає, змушена таки роззирнутися, бо юрма на тротуарі така щільна, що їй із візочком протиснутися непросто. Над бруківкою кружляють тисячі білих пір’їн. Кюветами тече кров. У повітрі лунає абсурдний і тривожний зойк курей... Заффі відчуває, як страх сковує її нутро. Піт укриває її, вона згинається і щосили штовхає візок уперед, осипана прокльонами жінок у чорному. Вкрай вимотана, вона зачиняє за собою хвіртку подвір’я майстра.

Андраш, на щастя, сам. Він бере її у свої обійми, уважно дивиться на її обличчя: що сталося?

– Що там таке, на вулиці? – схлипнувши, питає вона.

– О! – відповідає, заспокоївшись, Андраш. – Нічого страшного. Просто свято.

– А я подумала... я... візочок... Це просто жах!.. Що за свято таке? Нащо вбивати курей на вулиці?

– Йом-Кіппур. День прощення.

– Не знаю такого. Це французьке свято?

Андраш дивиться на неї ошелешено. Дивиться довго й мовчить.

– Заффі... Ти не знаєш такого свята?

Вона заперечливо хитає головою. Не знає.

І Андрашове обличчя хмурніє. Він хапає її за руку і, залишивши Еміля в майстерні самого, тягне її на вулицю. Іде разом з нею широким кроком, так швидко, що їй складно встигати за ним; вона послизається на нутрощах, її взуття облипає пір’ям і кров’ю курей. Він тягне її усією вулицею Дез-Екуфф, де скупчення ще щільніше: тут тхне, чутно гортанні крики, де-не-де вигулькують регіт, приглушені поклики – справжнє жахіття, і їй недобре і боляче, пальці Андраша, мов лещата, стискають руку, їй хочеться затулити очі, вуха і ніздрі, навіщо, заради Бога, коханець піддає її цим тортурам?!

Нарешті вони виходять на вулицю Розьє. Тут, відпустивши руку, Андраш поволі і з люттю сичить їй у вухо:

– Дивися, Заффі! Дивися! Дивись!

І вже нічого не каже. Чекає.

Жінка, вагаючись, невпевнено починає усвідомлювати картину перед очима. Синьо-червоні й зелені фасади вулиці Розьє. Дивні знаки, свічники, зірки, тернові вінки... і вишиті камилавки на головах хлопчиків... і жінки в перуках... і пейси на скронях дорослих чоловіків... а ще їхні бороди, жупани й крислаті капелюхи...

Їй недобре. Вона не може ні дихати, ні говорити. Не наважується дивитися на Андраша. Наче земля розколюється під її ногами.

Андраш обіймає її за плечі, і вони ідуть далі, вже повільніше. Завершують обхід. Повертаються до вулиці Короля Сицилії вулицею Фердинанда Дюваля, що колись її прозивали Єврейською.

Усе, кінець. Андраш зачиняє за ними засклені двері. Еміль прокидається, але не плаче.

– Це...

Заффі ніколи не вимовляла це слово французькою. Лише безліч разів чула з вуст месьє Ферра – чи, радше, Жульєна – влітку 1952 року, під час його безжальних уроків кохання й історії. І тепер нарешті вона його вимовляє вголос.

– ...євреї? Des juifs?

Андраш не відгукується, він насвистує собі під носа. Він цілком розслаблений. Насвистуючи, він чимчикує до кухонного закутку і ставить на вогонь воду для чаю. Звихнутий годинник відбиває час. Заффі, дедалі слабнучи, падає на стілець і завмирає в очікуванні, поки кімната припинить кружляти довкола неї. І її ледве чутно, коли вона знову наважується заговорити.

– Але ж... ти... ти... ти теж єврей?

Андраш регоче. Обертається до неї – його обличчя сяє, наповнене водночас любов’ю й сарказмом. Та помітивши, як червоніє Заффі, він замовкає і прокашлюється.

– У наш час, Заффі, коли німці запитують у євреїв, чи вони євреї, то євреї хочуть передусім знати, чому це так цікавить німців.

Пауза. І він веде далі:

– Заффі...

Пауза.

– Ти єврей? Так? – повторює вона вже певнішим тоном.

Він бачить, як уважно вона роздивляється його обличчя, знову і знову вдивляється закоханими очима.

– Ти єврей? – утретє питає вона. – І ти кохаєш мене?

Андраш хитає головою – лише один ствердний рух.

– Я нічого не приховав від тебе.

Заффі, яку охоплює дивна ейфорія, усміхається. Її голос знову звучить глибоко й повно.

– Я також, – каже вона, – я не приховала нічого... Я ж не казала, буцімто я невинна.

– Це було очевидно.

– Що саме?

– Що ти була невинна.

Вони зближаються. Обіймаються. Цілуються з новою, досі незвіданою палкістю. Заходять за червону завісу, забувши про воду, що вже тремтить на вогні. Коли вони повертаються до майстерні, вода вже випарувалася, і дно каструльки чорніє.

– І ти нічого не помічала... Заффі, ти мене розчаровуєш. Яка ж ти неспостережлива! Не розглядатися на вулицях, не читати газет – гаразд, нехай, це я ще розумію. Але оце! (Удаючи гнів, він кладе руку на свій прутень.) Це вже інша річ! Мій zob, мій бугай, такий прекрасний бугай, що так тебе любить! І ти дивилася на нього, мов на бугая когось із гоїв?! О ні, тут я змушений розсердитися, Заффі... Як мені тебе покарати? Навіть не знаю, на що ти заслужила за свою... неспостережливість.

– Бо я не очима дивлюся, – зауважує Заффі, підходячи до Андраша і рукою стискаючи прекрасний шмат плоті. – Я дивлюся усім, окрім очей. Тож пробач. Прошу тебе уклінно.

І, ставши на коліна перед його стільцем, вона цілує його ноги.

– Pardon. Даруй... Хіба сьогодні не День прощення?

Сміх Андраша клацає батогом.

– Ти... віриш? – погодом запитує Заффі, тримаючи Еміля у згоні лівої руки і ложечкою годуючи його банановим пюре.

– Ні, – відказує Андраш. – І ніхто в моїй родині. Уже давно. До синагоги ми не ходили. Бога немає, а ми – Його народ... як правильно казати? Його обраний народ. Старий жарт. Дуже старий.

Потроху, поки спливають осінні тижні, коханці обмінюються клаптиками з минулого. Лише клаптиками, авжеж. Безладними клаптями. Словами, безцінними, наче перли. Обережно просуваючись замінованим полем спогадів. Кожен боїться почути від іншого фразу, що стане для їхнього кохання фатальною.

Отже, Заффі стає відомо, що Андраш прибув до Парижа лише два роки тому. Восени 1956 року в Угорщині сталася революція: люди вийшли на бій за вільніший режим, незалежний від Москви. Народні радощі тривали лише дванадцять днів – потім з’явилися радянські танки.

– І мама сказала: їдь, сьогодні кордон відкритий, а завтра його зачинять назавжди, тож їдь! Рушай до Франції!

– А вона?

– Не поїхала. Воліла залишитися вдома зі спогадами, не захотіла закидати важкий наплічник за спину, бігти, стрибати в потяги й переховуватися.

Поїхав він разом із другом Йожефом, але той, причарований яскравими вітринами Відня, вирішив залишитися в Австрії. Андрашові ж не хотілося чути німецької мови, тож він вирушив до Франції, тягнучи за собою лише старого плаща і велику торбу, куди склав потрібні йому інструменти.

Тижнями він відчував страх, потерпав від голоду, холоду і проносу, блукав засніженими полями, нескінченними ночами чогось чекав, переходив ворожі Альпи, мав десятки зустрічних – поліціянти, прикордонники, шинкарі, його оточували підробні документи, шахраї, повні підозри погляди та брехня... а нині все звелося до трьох слів, до трьох назв:

– Австрія, Швейцарія, Франція. У матері є кузина в Безансоні, вона й позичила мені грошей на перший час.

– Чому твоя мати хотіла, щоб ти поїхав? – питає Заффі.

– Бо в Угорщині розуміють, що для євреїв усе може повторитися. Це дуже католицька країна... Ти католичка, еге ж?

– Ні, – каже Заффі. – Так, – каже Заффі. – Раніше була. Тепер не знаю. Гадаю, тепер я ніхто.

І Андрашові стає відомо, що якось уночі мати Заффі, аби відвернути увагу доньки від бомбардувань, у деталях описала їй вбрання при першому причасті: біла сатинова сукня, біла вуаль із тафти, вінок з білих квітів на голові...

Утім цьому не судилося бути.

– Вона ще жива?

– Ні. А твоя?

– Так... Мешкає в Будапешті.

Наступного разу:

– Чому саме Париж? – питає Заффі.

– О, про Париж мріяла мати... Місто Світла у країні Просвіти... А Париж похмурий і темний. А ще брудний. Гидке місто. Ти згодна?

– Авжеж. Гидке.

Вони сміються.

– Як щодо тебе? – питає Андраш. – Чому саме Париж?

– Через учителя в ліцеї у кварталі Теґель. Він казав, що Франція – це край свободи.

– Ой-йой!

Наступного разу:

– А твій батько, – шепоче Заффі, – помер...

– Так. Як і вуйко.

– Це були... німці?

Якусь мить Андраш вагається. Чи варто їй казати? Авжеж, усі четверо – його дідусі і бабусі. Тринадцятеро дітей і онуків. В Угорщині нацисти узялися до справи досить пізно, але для такого ніколи не буває запізно: починаючи з травня 1944 року євреїв з різних провінцій (і місцевих, і біженців) зачиняли в гетто, а влітку (Париж тоді вже звільнили!) відрядили всіх на бійню. Чотириста тисяч. Понад сто тисяч ромів. Айхман збезлюднив Угорщину[34]34
  Адольф Айхман (1906–1962) – високопосадовець Третього Райху, автор плану «остаточного вирішення» (проблеми з євреями). Керував депортацією євреїв до концентраційних таборів.


[Закрыть]... а в серпні застряг у Будапешті, бо Червона армія перейшла кордон. А восени переворот Схрещених стріл, місцевих фашистів: зник цілий квартал, справжнє жахіття винищення двохсот тисяч євреїв, які ще купчились у столичному гетто.

Чи варто їй про це розповідати? Зрештою (думає Андраш), я міг би вигадати собі інше життя. Співвітчизники Заффі не кидали в газову камеру моїх співвітчизників. У мене ніколи не було ні дядьків, ні тіток, ні дідусів, ні бабусь – кожен і кожна з особливою формою носа, вигином шиї, кольором очей, зморшками від усмішки, кулею в потилиці, розтоптаним чоботами лицем... Я не угорського походження і звати мене не Андрашем... Чому б не сказати їй це, а не інше? Чим ця вигадка гірша? Зрештою, як стосується її моя правда? Про які істини ми зобов’язані знати і які можна собі дозволити ігнорувати? Чи можу я знехтувати тим, що сталося цього ранку на іншому кінці світу – або ж на цьому самому місці, але тисячу років тому? Чи відома Заффі хоча б назва – Хіросіма? «Чим, – упродовж леткої миті міркує Андраш, – маємо право ми нехтувати?»

– Ні, – поволі й з гіркотою мовить він. – Мого тата вбили не німці. Проти німців я нічого не маю. У мене претензії до цілого світу.

Тож він розповідає їй отаке: історію двох братів, його батька і вуйка, заарештованих наприкінці грудня, коли вони ризикнули вибратися назовні в пошуках харчу. Облога радянським військом унеможливила депортацію, тож Схрещені стріли впроваджували власну політику винищення: вони зв’язували євреїв по двоє за зап’ястки і вели на берег Дунаю. Одна куля на двох. Економія куль. І мертве тіло тягнуло на дно тіло живе.

Андраш так і не дізнався, хто – батько чи вуйко – отримав кулю.

– А ти? – після тривалої паузи питає Заффі. – Ви з мамою?

Вони зобов’язані життям консьєржу-комуністу, який заховав їх за купою вугілля у підвалі одного з арійських будинків – авжеж, у будинку з табличкою з арійським сертифікатом; а тимчасом Будапешт трощили два монстри – Вермахт і Червона армія...

– Так само Берлін руйнували американці і росіяни, – зауважує Заффі.

Андраш німує.

– Скільки тобі було років? – далі розпитує Заффі.

– Сімнадцять.

– Отже... тепер тобі лише тридцять?

– Тридцять, авжеж.

– Я думала, більше. Принаймні тридцять п’ять.

– Так, я знаю.

Ще іншим днем:

– А твій... тато помер як?

– Крововилив у мозок... Три роки тому.

– Ти сумувала?

– Не знаю...

Інших запитань щодо тата Заффі Андраш не ставить.

– А мама... вона як померла?

Тривала мовчанка. Заффі дасть відповідь аж за місяць.

Вони живуть за межами світу – і це загострює їхнє сприйняття світу. Тижні минають – і очі Заффі дивляться на світ ширше.

«Поглянь на Еміля!»

Еміль сидить у візку прямо. Йому десять з половиною місяців, він тягнеться за голубами на Вогезькій площі – і робить свої перші кроки. Заффі і Андраш аплодують йому. Перехожим вони здаються звичайною парою, яка гуляє із сином. Однак вони не звичайні – неприродно розкуті, неприродно щасливі. Із цікавістю і байдужістю спостерігають вони за бідолашними французами, які квапливо проходять садом, не піднімаючи голови, аби помилуватися листям, подібним до іржавих камей.

Ніщо їх не підганяє. Вони разом насолоджуються неквапним часом. Якогось певного розкладу в Андраша немає; він може працювати вночі, якщо треба, і спати вдень. Заффі, проходячи Мостом митців, скидає з себе машкару мадам Лепаж, дружини видатного флейтиста (цю роль вона виконує покірно, а віднедавна – навіть граційно, зокрема під час урочистих концертів і званих вечерь із Рафаелем); за мостом вона ніби входить у всесвіт свого кохання.

Вони часто виходять і подовгу гуляють Парижем. Прогулюються й теревенять навіть під дощем, потім зупиняються, мовчать, знову йдуть. Їм більше до вподоби північна і східна частини міста: Сент-Антуанське передмістя, цвинтар Пер-Лашез, Бельвіль... Інстинктивно вони уникають кварталу Сен-Лазар і всього лівого берега, які асоціюються з Рафаелем. У гожу днину вони ровером їдуть на пагорби Бютт-Шомон; Еміль у торбинці з ременів тулиться до грудей Заффі. Часом, сівши до громадського транспорту, вони їдуть аж до кордонів міста – дивокраю височезних споруд і пустирів, зруйнованих вулиць і небесного безкраю. Вони тиняються там просто так, насичуючись патетикою заводських труб, поїздів і густого диму.

Та найчастіше вони просто гуляють, штовхаючи поперед себе візок. Їхнє кохання ніби зліплює докупи бруківку, повертає кожен предмет на належне місце, прикрашає блискучою глазур’ю навіть запліснявілі стіни та брудні дворики старого Маре.

Якось у листопаді, на цвинтарі Пер-Лашез, вони сидять поруч на одній із плит і роздивляються дахи кварталу Менімонтан, теплий полиск покрівель в імлі – і вона розповідає йому про матір.

Вистачає лише кількох слів. Якщо комусь треба їх чути – що ж, вона їх зронила. Андраш тут, поруч із нею.

Заффі бачила. Бачила все. Вона була на кухні разом із мамою, що якраз прасувала. Не електричною, а старою чавунною праскою, яку гріла на вугільній печі. Мама прасувала, а Заффі акуратно складала спіднички і блузки своїх братиків і сестричок. Вона ж бо була старшою. Якщо не рахувати старшого брата, якого тоді не було вдома.

– А де він був?

– Точно не знаю. Був на три роки старший за мене. Йому було одинадцять.

– Гітлерюґенд? – байдужим тоном питає Андраш, не відводячи погляду від блискучих дахів Менімонтану.

– Так, – каже Заффі. – Звичайно. Це було обов’язково з одинадцяти років. Тож його не було вдома, і за старшу була я, восьмирічна. Потім прийшли росіяни. Ми з мамою почули їхні чоботи перед нашими дверима. Мама поставила праску на піч. Побігла ховати малих. Не знаю, куди... Росіян було четверо, вони мали гвинтівки, усі дуже голосно й одночасно розмовляли. Я не розуміла, що саме вони казали. Вони схопили маму, кинули її на підлогу там, на кухні, переді мною. Схопили розжарену праску і притулили... сюди, до грудей. Вони удвох сиділи на ній. Вона не кричала. Зціпила зуби, щоби малі її не почули...

Заффі підводиться, йде перевірити, чи спить у своєму візочку Еміль, потім знову сідає поруч із Андрашем на могильну плиту. Її очі сухі.