Текст книги "Печатка янгола"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

V

Перша шлюбна ніч нічим не відрізняється від уже пережитих ними разом у цьому самому ліжку ночей: Рафаель робить Заффі кохання і засинає. Він спить мирним дитячим сном – і вражає контраст між обличчям з янгольським виразом і лисиною зрілого чоловіка. Прекрасні волохаті груди, оголені цієї теплої червневої ночі, тихо підносяться і опадають, слідуючи за рівномірними рухами легенів. Поміж багатьох інших рис Рафаеля є й одна дуже цінна – він ніколи не хропе під час сну: завдяки майстерному володінню своїм диханням переходи між вдихом і видихом завжди вільні.

Щодо Заффі, то вона, як завжди, дивиться в стелю. Засинає лише близько четвертої ранку – і спить тривожно, здригаючись, хоч це аж ніяк не турбує сну її новоспеченого чоловіка.

Та їй невідомо, що Рафаель поставив будильник на шосту ранку. Він стоїть зовсім поруч на тумбочці – Рафаель сподівається, що прокинеться вмить і не дасть будильнику пробудити Заффі. Він хоче зробити їй сюрприз – купити круасанів у булочній навпроти; уперше саме він приготує сніданок і принесе їй його в ліжко. Він хоче побачити, як осяється її обличчя, як її плоть оживе під його пальцями... Йому відомо, що вона не кохає його – поки що не кохає; але він вірить у ліпше. Достоту як в музиці (вмовляє себе Рафаель): пристрасть – ніщо без терпіння і праці... та поволі вона приходить. Так буде і з їхнім шлюбом. Про інакше він навіть і думати не хоче. Досі він досягав усіх цілей, які ставив перед собою, винятків не було. Певно, саме тому він так добре спить.

Ніч іде собі геть так-сяк, і перші промені сонця проглядають крізь віконниці спальні на вулиці Сени. (Віконниці, звісно, зачинено, та якщо їх розчинити, можна побачити, що вікно виходить на внутрішній дворик, повний клумб і горщиків з квітами на підвіконнях, зарослий плющем і диким виноградом; можна почути спів голубів і синиць, ластівок і малинівок... правду кажуть – у старовинному центрі Парижа гроші дають змогу вуличним мешканцям відчути себе за містом.)

Дзвонить будильник.

Ідилія перекидається на хаос.

Заффі із заплющеними очима волає і б’ється в ліжку.

Рафаель навздогад простягає руку до тумбочки і перекидає будильник, який стрибає по всій кімнаті і зупиняється біля дверей, продовжуючи голосно дзеленчати – а Заффі тим часом реве пронизливо й болісно, реве майже як мале дівча.

Спантеличений Рафаель, у паніці, ще не прокинувшись остаточно, у темряві намацує клятий будильник, нарешті знаходить його, вимикає – і обертається.

Заффі скрутилася калачиком під ковдрою.

Рафаель знічений. Бідолашний приголомшений чоловік. Він підходить до ліжка і кладе на калачик тремтливу руку.

Калачик підскакує, відкидає ковдру, розгортається вмить, перетворюючись на оголене тіло жінки, яка прожогом кидається до ванної кімнати – і блює, блює, блює...

Он воно що... В очах Рафаеля зблискує розуміння. Йому здається, що він щось зрозумів (а як бути з будильником? і з виттям?). Невже його кохана Заффі, його люба, обожнювана дружина вже чекає від нього дитину?!

З головою, що обертом іде від щастя, він сідає на ліжку. Вслухається в тікання годинника. Майже метроном – сто двадцять ударів за хвилину; Рафаель заміряє за ним ритм свого серця. Ясна річ, скоро він стане батьком. Спокійний і водночас не тямлячи себе від радощів, він рахує: серце тікає майже так само швидко, як і годинник. Він буде батьком!

Повертається Заффі – на ній одна з дюжини льоль, що він їх подарував їй на весілля. Жовтий шовк надає її обличчю зеленуватого відтінку.

Та вона опанувала себе, навіть усміхається. Заффі каже:

– Наснився поганий сон. Вибач. Я не хотіла тебе налякати.

– Не вибачайся, – відказує Рафаель, куйовдячи її коси. – Мені до вподоби несподіванки! Ніби прокинувся посеред Будинку з привидами під час Ярмарку Трону[14]14
  Ярмарок Трону – велике щорічне весняне свято в Парижі у Венсенському лісі, яке відзначають з 957 року на честь Святого Антонія.


[Закрыть]. Слухай, тепер серйозно... усе гаразд?

– Так, але... трохи болить живіт.

– Знаєш що, о моя дорогенька Заффі? – каже на це Рафаель, просуваючи руку під жовтий шовк і проводячи нею по животу.

– Що?

– Я тут подумав... нудота... чи не носиш ти випадково отам маленького Рафаеля Другого, га?

Із зеленого обличчя Заффі миттю стає білим, як сніг.

– О ні, – дуже глухо мовить вона, і цілком ясно, що це «О ні» означає не «Я не вірю», а «Світу прийшов гаплик».

– Люба моя, серце моє! – шепоче Рафаель. І міцно пригортає її до себе.

Жінки при надії звичайно щасливі, – міркує він. Перші тижні через потрясіння гормональної системи вони часто страждають від нудоти, та потім – потім розквітають, наповнюються теплом і спалахують внутрішнім сяйвом... Рафаеля аж розпирає від гордощів. Він пишається не лише тим, що зачав дитя, а й тим, що знайшов (навіть і не шукаючи) геніальне вирішення проблем Заффі – материнство.

Авжеж, йому відомо, що в Заффі проблеми. Він не дурень і не сліпий. На початку, тієї самої миті, як побачив цю дівчину на порозі квартири, він помітив у ній рану й відчув, що в лоб тут не підеш. Саме тому він нічого не питав її про дитинство: окрім смерті батьків, він не знає нічого з того, що пережила його подруга до того моменту, як – сорок днів тому – натрапила на оголошення «Шук. прислугу жін. для прибир.» у «Le Figaro». Проте Рафаель – оптиміст. І волюнтарист. І – що важливіше – щиро закоханий. Він переконаний, що таємнича рана загоїться його зусиллями і завдяки його коханню, і до Заффі повернеться радість життя, яку з нею розділить він. І хіба можна знайти певніший спосіб досягнути цієї мети, аніж носити в собі і своїм тілом давати... нове життя?

– Я поставив будильник, – каже Рафаель з усмішкою, відхиляючись від Заффі. – Хотів купити нам круасанів, хотів зробити тобі сюрприз.

– Не варто, – зауважує Заффі. – Я не голодна.

Ніби не помічаючи погляду чоловіка, вона відвертається і починає одягатися.

– Ні! Ясна річ... – погоджується Рафаель. – І все ж, люба... дозволь призначити тобі зустріч у лікаря?

– Зачекай трохи, – відповідає Заффі, помовчавши. – Зачекай кілька днів... Аби упевнитися.

– Добре, серденько! Все, як ти хочеш. Та я... хтозна чому, вже переконаний у цьому. Певно, це чоловічий нюх! Я це чую... оцим! – І, схопивши руку Заффі, він кладе її на свої яєчка (голі, еге ж). Аби насмішити її. Та вона не сміється.

Пара не вирушає у весільну подорож, бо Рафаель підписав контракт на липневе турне до Сполучених Штатів. Він пропустив чимало репетицій через свій епічний герць супроти спруту французької бюрократії; тепер слід надолужити згаяне, тож він працює щодуху – більше сам, аніж з оркестром. Проте у нього все вийде!

Щодо Заффі, то під час відстрочки, яку вона попросила в чоловіка – «кілька днів» до офіційного визнання її вагітності – поринає з головою в господарство. Сама ухвалює рішення перефарбувати кімнату прислуги. Варто Рафаелеві відвернутися, вона підхоплюється і бігає поверхами, з третього на сьомий та з сьомого на третій, з важкими банками фарби в руках. Сусіди проводжають її поглядами, супляться і зачиняють вічка. Натомість мадемуазель Бланш передчуває біду.

Сама вона втратила здатність народжувати через хімічні сполуки, всотані її тілом на початку 1950-х років – тоді, працюючи на заводі батарейок «Wonder» у Сент-Уані[15]15
  «Wonder» – французька компанія з виготовлення батарейок, що існувала впродовж 1914–1988 рр. Перший завод компанії відкрили в індустріальному місті Сент-Уан неподалік Парижа.


[Закрыть], вона п’ятнадцять місяців провела в цеху, який називали «пеклом». Тому дівчина, яка носиться сходами, замість користуватися ліфтом, і у страшенну спеку працює при щільно зачинених вікнах у тісненькій кімнаті, де тхне скипидаром і фарбою... викликає в неї острах.

Мадемуазель Бланш підозрює вагітність – і це її непокоїть. Чи в курсі месьє Лепаж про те, чим за його відсутності займається юна дружина?

І того дня, коли – почервонівши і з німецько-французьким словничком у руках – Заффі питає її, де поблизу можна купити в’язання, мадемуазель Бланш здригається з голови до ніг і відкидає підозри: тепер вона точно знає, чого чекати. Жінка на початку вагітності має лише дві можливі причини запасатися пряжею: або їй страшенно нетерпеливитися стати матір’ю, або вона зовсім не хоче нею ставати. Бо молодиці... не варто такого казати, та все ж... безглуздо в’язати пелюшки за вісім місяців до народження.

Що ж робити? Мадам Лепаж не вельми товариська. Певно, – міркує мадемуазель Бланш,– її відлякує моя гидка пика. І все ж, може, варто таки запросити її на хвилинку до себе, коли опівдні вона сходитиме по другу пошту? Пригостити лікером? Варто спробувати... Ага! ну от! вона перелякалася, знайшла привід для відмови – і тікає, драпає, пропадає. Хтось інший дасть їй адресу крамниці. Чи варто звернутися з цим до месьє Лепажа? І знову казатимуть, що консьєржки втручаються в те, що їх не обходить. І все ж, слід-таки сказати йому... але сказати що? Що його дружина вагітна? Щодо цього він напевно в курсі. Що вона хоче купити спиці? Це ж нормально, ніякого злочину тут немає... Що в очах його юної дружини я бачу той самий погляд загнаного звіра, який помічала в інших юнок, коли вони поверталися на завод після нетривалого відрядження до Бордо разом із босом, месьє Лонґкюїсом (авжеж, без жартів, саме так звали цього негідника[16]16
  Longue cuisse (франц.) – довге стегно.


[Закрыть]) – вони всі проходили через це, і навіть по кілька разів, якщо були гожі, а потім деякі з них...

Мадемуазель Бланш налила собі другу чарку лікеру і занурилась у спогади – тож ми можемо навшпиньки вийти з її кітчевої помаранчевої кухні, де кожен квадратний сантиметр прикрашено брязкальцями, дурничками, керамічними тарілочками із зображенням якоїсь відомої французької пам’ятки, рослинами в горщиках, кліткою з канаркою, рецептом, вирізаним із журналу «Elle», програмою радіопередач...

А поки ми затримуємося на кухні зі смачним лікером мадемуазель Бланш, розгортається справжня драма: Заффі, ванна кімната, розкручений металевий вішак, білі кахлі, червона кров, Рафаель, крики, телефонний дзвінок, швидка допомога, лікарня, медсестри, візки, лікарі, оглядини, перешіптування...

Мокрі щоки Рафаеля. Сухі щоки Заффі.

Спроба не вдалася: дитя ще живе. Заффі стане матір’ю – байдуже, хоче вона цього чи ні.

Вона докоряє собі, що не дочекалася від’їзду чоловіка до Сполучених Штатів; вона розуміє, що безсоння часом заважає їй усе чітко розрахувати.

Рафаель довіряє бліденьку дружину, яка ледве тримається на ногах, своїм приятелям з площі Кліши. Мартен і Мішель дуже їй співчувають. Авжеж, вони потурбуються про Заффі. Оскільки їхня старша донька поїхала з кузенами на море, Заффі може спати в її кімнаті. «Усе буде гаразд, – заспокоюють вони Рафаеля. – Телефонуй нам звідти. І ні про що не хвилюйся. Грай на своїй флейті, грай як бог!»

Рафаель у літаку з іншими членами оркестру. Він знеможений. Чому вона це зробила? Чому, погодившись вийти за нього, спробувала вбити дитину, яку вони разом зачали? Боялася, що вагітність спотворить її тіло? Чи, сама щойно вийшовши з віку дитини, почувалася недостатньо зрілою для материнських обов’язків? Він затуляє обличчя руками і намагається пригадати кольорове гудіння «Джмеля» Римського-Корсакова.

Заффі дивиться в стелю. Вона лежить на дитячому ліжку в дівчачій кімнаті зі стінами, вкритими незграбними малюнками, і меблями, заваленими ляльками. Дівчинці, яка вирушила до моря, вісім років. Вісім – як і Заффі, але не так. Як і Заффі – але не так, як зараз. Як Заффі, коли їй було вісім. Проте не зовсім так.

Вона попросила не відчиняти віконниці вдень.

І день за днем це росте в ній.

VI

Пришвидшимо хід подій – ця можливість п’янить, ніби сон, спершу солодко насолоджуєшся особливою миттю, а потім – яка насолода! – усе зсувається, дні минають, з’являються і розчиняються, тануть один у одному... Поплаваємо трохи на поверхні океану подій, що відбуваються на планеті Земля восени 1957 року. Унизу миготять брижі... Час від часу виринають клоччя піни, яку ми розпізнаємо – то Рафаель із засмученим поглядом, повним кохання й турботи, то Заффі, завжди задивлена в себе, – та ось їх відносить хвиля, заміняючи на новини, що сиплються щедро, заколисуючи і причаровуючи нас.

Скажімо, після секретної операції «Шампань» у січні тогоріч[17]17
  Ідеться про так звану Битву за Алжир (січень–жовтень 1957 року) під час Алжирської війни.


[Закрыть] чимало юних французьких призовників навчилися сяк-так допитувати фелахів або тих, кого підозрювали в належності до них чи в тому, що приховували фелахів, а також тих, кого підозрювали в тому, що ті могли щось знати про сховки фелахів – себто усіх, будь-кого з місцевого населення... Тим часом Федеративна Німеччина перетворювалася на найквітучішу країну Європи... Мао Цзедун, вдихаючи аромати Ста квітів[18]18
  Кампанію «Хай квітнуть сто квітів» Мао Цзедун розпочав у лютому 1957 року заради посилення гласності й критики. Це виявилося пасткою: відразу після першого етапу кампанія почалося масове цькування інтелігенції.


[Закрыть], збирався з силами перед Ривком... У Радянському Союзі виведення на орбіту «Супутника–1» щойно відкрило нову космічну еру... А президент Сполучених Штатів – той самий Дуайт Ейзенгауер, який розчавив Вермахт 1945 року, – почав придивлятися до В’єтнаму...

Щодо Лепажів з вулиці Сени, то їх ці події мало турбують. Рафаель щовечора, звісно, купує «Le Monde» – так само його батько купував раніше «Le Temps» – та найчастіше гортає сторінки газети, байдуже продивляючись заголовки. Найменше ж, що можна сказати про Заффі, – її мало цікавить навколишнє життя. Вони обоє далекі від нього, хоч і з різних причин. Заффі зачинилася у своєму болю – щільно, достоту устриця навколо перлини. А Рафаелеві зосередження дається ліпше, аніж цікавість: його голова забита і вагітною дружиною, і вечірнім концертом.

Тому, прокинувшись вранці 17 жовтня і з подивом зрозумівши, що не працюють ні світло, ні газ, ні ліхтарі зовні на вулиці, та почувши з перехрестя на Одеоні (у ста п’ятдесяти метрах від них) гудіння страхітливого затору, вони не могли збагнути, що трапилося. Усі ці тижні вони не читали про глухе і загрозливе буркотіння працівників електричних і газових компаній Франції. І коли ввечері того самого дня Нобелівський комітет вирішив вручити премію в сфері літератури Альберу Камю, вони не побачили політичного підтексту рішення. Про Камю вони не знали нічого, не читали ані рядка з його творів, навіть не знали, що це француз із Алжиру[19]19
  Альбер Камю (1913–1960) народився в алжирському містечку Дреан, відомому нині як «маленький Париж». Камю отримував Нобелівську премію 1957 року, змушений залишити Алжир через свою рішучу позицію – захищати незалежність цієї країни, а також змушений залишити посаду в ЮНЕСКО через своє рішуче засудження франкістської Іспанії.


[Закрыть].

Вагітність Заффі минає болісно. Цим вони і живуть.

За перші чотири місяці вона втрачала вагу, замість набирати її. Їсть вона мало. Те, що ковтає під заохочувальні вмовляння Рафаеля, миттю виходить із неї. Позбавлене їжі дитя харчується її кістками. І без того блякла врода Заффі згасає: обличчя марніє і нагадує череп, під очима висять глибокі мішки, ясна стікають кров’ю, сили немає.

Вона вже не ходить на закупи на вулицю Бюсі, не готує на кухні. Її вивертає від одного лише вигляду м’яса. Рафаель змушений повернутися до звичок юного одинака: перехоплює щось нашвидкуруч – вдома чи в бістро на розі.

Тим часом Заффі продовжує мучити себе господарством – бачити її за роботою нестерпно. Марія-Фелісе знала, як поставити старі чоботи Рафаеля біля його улюбленого крісла так, щоби наступного дня він їх одразу знайшов. Заффі ж їх миттю прибирає. Причому іноді так добре, що Рафаель не може нічого знайти і благає її повернути свої речі.

Він приголомшений і розпитує Мартена: Мішель так само дивно поводилася під час вагітності? Ні... не зовсім... принаймні точно не так.

І коли ввечері він повертається додому, від Заффі, закляклої в темряві за кухонним столиком (причому навіть під час перерв у страйках електриків), у нього стискається серце.

Найгірше (гіршого і не вигадаєш) – те, що вона навідріз відмовляється ділити з ним ліжко. Мовляв, її безсоння заважатиме йому спати, а він мусить бути в добрій формі, щоби грати на флейті – тож тепер вона спить на розкладній канапі в бібліотеці, у протилежній частині квартирі. Рафаель із недовірою хитає головою: лише через три місяці шлюбу вони вже сплять у різних кімнатах?!

Якось уранці, випадково зайшовши до бібліотеки, поки Заффі була у ванній кімнаті, серед розкиданих простирадл він помічає дивний предмет. Він миттю перетинає кімнату й хапає його. Із подивом крутить у руках. Цієї миті повертається Заффі – вона з люттю кидається до чоловіка і вириває з його рук лапку плюшевого ведмежати.

– Віддай!

Це крик відчаю. У Рафаеля шлунок зводить від передчуття. Він навіть не намагається чинити їй спротив.

– Заффі, що це таке? – бурмоче він.

– Це моє! – горлає Заффі й уся тремтить. І спантеличена власною надто бурхливою реакцією, додає: – Нічого такого. Іграшка... коли я була маленькою... Тому... вибач...

– Але що це?

– Просто дурничка. Ти сміятимешся...

– Заффі! Хіба я колись сміявся з тебе?

Заффі ховає дивний предмет під подушку і швиденько прибирає ліжко – бездоганно, мов медсестра, мов солдат.

– Ходімо. Тобі зробити кави?

Певно, це була найдовша їхня розмова за всю осінь.

А й справді, спілкувалися між собою вони дедалі менше. Дарма, що Рафаель покохав Заффі за її загадкове мовчання – відколи вона стала йому за дружину, особливо ж відколи була при надії, це йому не до вподоби. Її мовчанка здається йому важкою й загрозливою. Чому Заффі така закрита? Йому боляче про це думати – таке гидке для нього саме відчуття зажури.

Почасти до шлюбу із Заффі Рафаель ніколи не мав справжніх проблем. Авжеж, татова смерть засмутила його, але не була тим, що можна назвати проблемою.

Він не знає, як цьому зарадити, і відчуває біль.

Коли телефонують Мартен і Мішель, стривожені здоров’ям його дружини, він дає туманні і більш-менш оптимістичні відповіді. «Тепер це очевидно!», – приблизно так каже він.

Авжеж, вочевидь маленький і незручний мозоль: ніби дитя великого мозоля, на який Заффі обернулась улітку, того дня, коли Рафаель без попередження завів будильник. Він засмучено каже собі, що порівняно з нинішньою розгубленістю той ранок волань і страху перетворився мало не на приємну згадку.

– Я переконаний, що все буде гаразд, – запевняє він Мішель по телефону. – Хоча... іноді вона дійсно здається такою... пригніченою.

– Можливо, вона зберігає якусь похмуру таємницю? – припускає Мішель. – Можливо, під час війни вона стала свідком смерті якоїсь дитини, а вагітність їй нагадала про це? Хтозна... Вона часто плаче?

Рафаель не очікував на це питання.

– Ні, – каже він по нетривалій паузі, кілька разів провівши пальцями лівої руки по рідкому волоссю. – Ось ти запитала – і я розумію, що ніколи не бачив її у сльозах. Жодного разу.

Рафаель розраховує на появу дитини в березні, аби все залагодити, полегшити атмосферу... Атож, він дуже на це подівається. Зрозуміло, що з незбагненних для нього причин Заффі боїться цієї дитини-незнайомця. Та щойно вона з’явиться на цей світ, то стане цілком реальною – саме ця дитина, не якась інша! Не буває матерів, які встояли б перед власним дитям!

Отже, усе залагодиться. Так має бути.

Тим часом пригніченість Заффі просочується під двері й інфікує кожен квадратний сантиметр помешкання на вулиці Сени. Навіть повітря здається зіпсованим. Як вдувати таке повітря в любу його серцеві важку срібну флейту роботи Луї Ло? Аби підготувати «П’ять замовлянь» Жоліве[20]20
  Ідеться про «П’ять чаклунських танців» (1939) Андре Жоліве (1905–1974) – твір із п’яти частин для піаніно або оркестру.


[Закрыть], Рафаелеві нині потрібні всі сили й уміння. Тому навіть над своїми сольними партіями він працює у приміщенні, яке оркестр винаймає біля Орлеанської брами, і повертається додому пізно.

(Інші жінки? Ні. Йому таке й на гадку не спадає. Він закоханий в Заффі. Зворушений її вагітністю. Спантеличений її горем.)

Дні тягнуться дуже повільно. Це найкоротші дні року – і все ж нестерпно повільні. Нестерпні і довжелезні ночі.

Якось увечері, після вечері, ще нестерпнішої, ніж зазвичай (у меню страви, зроблені Рафаелем для Рафаеля, бо Заффі не терпить запах жиру під час приготування: оката яєчня і смажена картопля – смажена, на жаль, на завеликому вогні і недостатньо довго, тож зовні вона згоріла, усередині ж була сира, словом, неїстівна; для Заффі: кілька грінок без масла і трав’яний чай без цукру), дзвонить телефон.

Рафаель бере слухавку:

– Мамо!

Нічого вдіяти з собою він не в змозі – серце тьохкає радісно, мов у хлопчини.

– Ну як? – каже Ортанс де Трала-Лепаж. І після короткої паузи: – Як справи?

– Усе гаразд. Ça va, ça va, – відказує паралізований Рафаель.

Навіть якщо зараз у їдальні Заффі немає, Рафаелеві важко щиро розмовляти з мамою про ситуацію, яка склалася. То як підсумувати шість місяців шлюбу з наймичкою-німкенею? «Усе гаразд... Ça va, ça va...»

– Ти ж приїдеш до нас на Різдво? – веде далі Ортанс і (випадок безпрецедентний!) у її голосі вчувається натяк на ввічливість і навіть на ніжність. Рафаель розуміє, що її жахає сама думка про негативну відповідь.

– На Різдво? – перелякано перепитує він, намагаючись виграти час.

Мати і син Лепажі жодного разу не розлучалися на Різдво. Синові на гадку відразу спадає довжелезна низка довоєнних шкільних свят: батьки пожирають очима свого одростка із завитими кучерями, що десь у кутку великої сцени грає на флейті Пана в костюмі чередника... Щороку після вистави мамині щоки блищали від сліз. Чому ж Заффі ніколи не плаче?..

Мовчання триває надто довго, гнітить, Рафаель розуміє, що мусить знайтися із відповіддю. Байдуже, з якою саме – але хутчіш!

– Треба сказати... О, мамо! Було би просто чудово, якби ми могли приїхати...

– Я не сказала «ви». (І хоча мати перервала його, вона старанно зберігає цукор у голосі.) Я сказала «ти». О, Рафаеле, ти ж не хочеш сказати, що залишиш мене на Різдво саму з Марією-Фелісі?!

– Але ж мамо! – обурено скрикує Рафаель. І додає дуже тихо – так, аби Заффі його не почула, бо вона вже тут, поруч, на кухні, із лячною силою миє і тре посуд: – Я тепер одружений чоловік, ти мусиш прийняти це!

– Мені дуже шкода, – каже Ортанс, і по її голосу чути, що так і є. – Я не можу приймати цю жінку!

– Мамо... Ця жінка, як ти кажеш, нині виношує твого онука.

Тривала мовчанка по інший бік дроту. Нарешті до вуха Рафаеля долинає кілька притлумлених схлипувань.

– Мамочко люба, не плач, благаю! Ти мені робиш боляче.

– Це ти, ти раниш мене!

– Досить, будь ласка... Ти ж знаєш, як мені тебе бракує. І будинку нашого теж бракує... Яка там у вас погода? Як ведеться нашій молодчині Марії-Фелісі?

– Наступного року, – відказує мати, – чи іншим разом, як вирішиш, можеш приїхати із малим. Він ні в чому не винен. Але вона!.. Мені шкода... Після всього, що сталося...

Отже, Різдво Рафаель і Заффі проведуть удвох на вулиці Сени.

Та як святкувати з людиною, яка відмовляється їсти?

Засмучений Рафаель замовляє одну-єдину страву – собі. Він накриває на стіл: прегарний білий обрус, білі вишиті серветки, срібні прибори, свічки, високі бокали для шампанського. Йому коштує величезних зусиль умовити Заффі хоча б умочити губи у «Вдову Кліко».

– За тебе, серденько... і за наше дитя!

Вона ж ані пари з уст.

– Заффі, я кохаю тебе.

– Moi aussi. Я також.

Проте на ім’я його не називає. (Чи називала хоч раз? Він не пам’ятає.)

Щораз, як вони замовкають, між ними встає важкий сірий, мовби бетонний, мур.

– Наступного року поставимо ялинку, еге ж? – з удаваною веселістю звертається до неї Рафаель. – Для дитинки. А цього разу обійдемося.

Вона ані пари з уст.

– У вас удома ставили ялинку, як ти була маленька?

Пригнічений мовчанкою дружини, він починає співати (голос у нього чудовий) єдину відому йому пісеньку німецькою мовою:

– O Tannenbaum, o Tannnenbaum...[21]21
  Німецька колядка про ялинку, першу згадку про яку датовано 1550 роком.


[Закрыть]

– Годі, зупинися! – недобрим голосом мовить Заффі.

Рафаель хилить засмучено голову. І повертається до фаршированої каштанами індички.

– Скажи... – за десять хвилин каже він, не в силах стриматися і бажаючи за будь-яку ціну розбавити мовчанку, що ніби глузує зі святкового столу. – Ви з батьками тоді... раніше... ходили на Різдво до церкви?

– Так. Звісна річ, – примирливо відповідає Заффі.

– А мій тато був атеїстом, не хотів переступати поріг церкви, але мати наполягла на його присутності, коли я брав перше причастя. А потім ми з нею разом ходили на служби – принаймні на Різдво і на Великдень... Мені так подобався хоровий спів! Якщо хочеш, можемо сходити на опівнічну месу. Гарно буде... І хор співатиме... Навіть якщо не знаєш слів, арії всюди однакові...

– Ні, іншим разом. Я втомлена.

– Але ж мова саме про цей вечір! – збентежено скрикує Рафаель. – Завтра ж уже не буде Різдва! А втім... роби як знаєш.

Миттю налетіла мовчанка – і він одразу відчув нагле бажання розбити її.

– А ти... ти теж певної миті втратила віру в Бога?

Очі Заффі зиркнули зеленими блискавками: ти порушуєш правила, ти підходиш занадто близько!

«Хто ж складав ці диявольські правила?!», – із розпачем думає Рафаель. Він вирішує не зважати, наступати на неї, трохи порушити її рівновагу; йому кортить почути від неї хоч щось, адресоване саме йому. А вона віддає йому своє тіло, наче поживу, не поділившись з ним ні своєю історією, ні своїм минулим, ні музикою своєї душі...

– Чим займався твій батько? До війни, я хочу сказати.

Як не дивно, Заффі відповідає просто:

– Лікував тварин.

– Ветеринар?

– Так. Vé-té-rinaire, – повторює Заффі, червоніючи несподівано. – А моя мати була просто матір’ю.

І вона підводиться, щоби прибрати зі столу.

«Ми не можемо просто сидіти за столом до другої ночі, розмовляючи і випиваючи, – думає Рафаель. – Хоче це саме те, що подобається мені найбільше. Коли ж я знову зможу це пережити?»

– Піду ляжу, – заявляє Заффі, щойно завершує мити посуд.

Так закінчується їхній різдвяний вечір.

Рафаель грає на флейті.

Грає дедалі ліпше й ліпше, адже тепер його надто інфантильна й оптимістична вдача забарвлена стривоженістю. Вона домішалася до несамовитого кохання (ні, не заступила його), немов прослизнувши у щілини в його музиці і збагативши її, надавши їй нових барв – складніших і густіших. Особливо в адажіо кожна зіграна Рафаелем нота скидається на поверхню ставка, під якою мерехтять незліченні скарби.

В оркестрі це помітили всі: Лепаж грає, мов навіжений, так, ніби від цього залежить його життя. Він став одним з найвідоміших флейтистів свого віку. Сам Рампаль запримітив його.

А Заффі знай собі миє. Миє та й миє.

Одного холодного дня наприкінці січня вона на кухні тре підлогу жавелевою водою – так, як робить це щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці, – аж раптом глухий затаєний біль розриває живіт, відступаючи і зникаючи згодом.

– Рафаеле! – налякано зойкає вона, коли до неї повертається мова.

Вони у «швидкій», над ними блимає світло.

– Занадто рано, – бурмоче Рафаель глухо, стривожено. – Тільки сім із половиною місяців. Напевно, дадуть тобі щось, аби конвульсії припинились... а потім ти відпочиватимеш. Ти мусиш лежати... О, Заффі! Невже аж так необхідно було мити ту кляту підлогу!? На тій кухні нікого не буває, там завжди чисто!

Він боїться втратити дитину. Піт стікає його чолом, мов дощ на лобовому склі. Заффі його не слухає. Оніміла і перелякана, вона хапається за нього автоматично, не усвідомлюючи, що це він. Щодві-три хвилини, щоб не закричати, вона хапає вустами його світло-бежевий шовковий шарфик.

«Швидка» доправляє їх до пологового відділення однієї з велетенських паризьких лікарень (не тієї, де вона так невдало робила аборт), і Рафаель бачить обличчя дружини – знеможене, непізнаване, – яку каталка везе на материнську Голгофу.

«Хоч би не... – думає він. – Хоч би оминуло...»

У 1958 році чоловіки ще не супроводжують дружин до пологової кімнати. Не спостерігають безсило і з жахом за розп’яттям коханого тіла. Не хапають – чи то з огидою, чи то із зачудуванням, відвертаючись – своє щойно народжене дитя, щойно воно виходить із пекельного раю, ще липке від крові й слизу... Ні, 1958 року вони мають право спокійно триматися осторонь усього цього у чекальній залі, чисті й сухі, немов мудреці. Як відомо, більшість із них міряють залу кроками, випалюючи по кілька цигарок. Оскільки Рафаель не курить, як четверо-п’ятеро майже батьків, які чекають разом із ним, він знову і знову проводить лівою рукою по свій майже лисій голові. Уперше йому зрадила схильність до зосередження: піднявши одне зі старих чисел газети «Paris-Match», що лежали на столику, він не може збагнути смисл репортажу. Усе єство Рафаеля тягнеться до подій, що розгортаються просто зараз, так близько, але недоступні для його очей: народження або смерть – він не може знати, що саме, – його дитини...

Господи, ну навіщо було мити підлогу?!

Крики породіль чути навіть через зачинені двері. Часом можна розрізнити слова («Маааааамочкооооо!», «Боооооляче!», «Нііііііі!», «Уже не моооооожу!»), та переважно це пронизливі схлипування, невиразні клики, дикий рев... опісля такого раз і назавжди можна відмовитися від альковних утіх.

«Господи!» – зітхає приголомшено Рафаель. Намагається уявити, як Ортанс виштовхує його з-поміж своїх стегон, волаючи, як оці... але миттю відмовляється від цих думок.

Жоден з цих криків, здається, не належить Заффі... але чи зможе він упізнати цей крик, почувши його? Напевно, це буде не той крик, що він чув того літа – різкий і навдивовижу дитячий...

Заффі й справді не кричить. І не тому, що стійкіша за інших матерів – просто десять хвилин тому їй прописали загальну анестезію. Її обличчя і ноги прикриті рядниною, а гінеколог тим часом розкриває скальпелем її черево.

Ця мала не хотіла народжувати.

Ця мала не хотіла тужитися.

І безсила тепер: хоче вона чи ні, дитя в неї буде.

А ось і воно, вже виходить, падає в руки лікаря – хлопчик! Негарний. Синенький. Синя дитинка.

Його забирають – швидше, швидше, йому потрібні кисень, перфузії і трансфузії! – і все таки сердечко б’ється! – бум бум бум бум – так, воно б’ється!

Дитинка важить менше двох кілограмів. Це надто мало – навіть для народженого завчасно, на сьомому з половиною місяці.

Це матуся годувати його не хотіла.

Це вона не давала йому нічого, окрім своїх кісток.

І ось Заффі тут, знеможена, переможена, розверста, в оточенні анестезіологів і медсестер. Вона стікає кров’ю, вона вже втратила чимало крові, людей відволікла загроза для дитини, навіть гінеколог пішов, та ось він уже біжить назад, це молодик, який щойно закінчив інтернатуру, його лякає ця надзвичайна ситуація, але він хоче довести свій авторитет – тому, розуміючи необхідність за будь-яку ціну зупинити цей кривавий потік, він схиляється до простішого рішення:

– Ріжемо!

Медсестри шоковані, анестезіологи теж, але вирішує лікар, і він починає видаляти зазначений орган, потім зашиває непритомну жінку, стібок за стібком, скоби, накладені шви... Довгий потворний фіолетовий шрам назавжди проріже її живіт.

Тепер у залі очікування Рафаель сам-один, і самотність лише посилює його страх. Якби він мав волосся на передній частин черепа, то, навчено, зараз затято виривав би його. Він стоїть, не рухається, із заплющеними очима, двома руками схопившись за голову. Волею випадку інші чоловіки розійшлися по своїх виснажених подругах і галасливих немовлятах – і лише Рафаеля ще ніхто не кликав. Страх душить його. Дуже зворушливо (адже під кінець дитинства він таки перейняв упертий атеїзм батька) він починає молитися. Пригадує давні молитви, завчені на заняттях катехізисом, і глухо проказує одну з них: «Богородице Діво‚ радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою. Благословенна Ти в жонах‚ і благословен плід утроби Твоєї...». Порившись у пам’яті і не знайшовши більше нічого, він починає спочатку: «Богородице Діво...».