Текст книги "Печатка янгола"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

Андраш питає:

– Вони її..?

– Так.

– Тебе також?

– Так.

– А потім вони її вбили?

– Ні... Ні. Вона себе вбила сама. Тоді був листопад, як і тепер. Стало помітно, що вона при надії, а мій батько повернувся лише у вересні.

Андраш, поставивши лікті на коліна, нахиляється уперед і ховає обличчя в руках.

– Вона убила себе?

– Так. Після росіян вона стала іншою. Ніби... закам’яніла. Не співала, майже не говорила, а вночі всі чули, як вона плакала... Знайшов її маленький Петер. Він трохи доросліший за нашого Еміля. Заповз на кухню отак, ручками й ніжками – і знайшов її там... Вирішив, що вона грається з ним. Спробував стати на ніжки, аби схопити її за ноги, що бовтались у повітрі...

Минає кілька хвилин – довгих і сірих, мовчазних. Заффі констатує, що вона ще дихає, що ще вдихає паризький вогкий туман.

– Багато хто... – нарешті веде вона далі глухим голосом. – Не лише мама. У нашому кварталі... принаймні п’ятеро або шестеро наших знайомих. Відкривали газ, вішалися, приймали отруту... Потім нами опікувалася сусідка. Фрау Зільбер, мама моєї подружки Лотти, яка загинула. І її чоловік теж загинув – на фронті. Проте... не знаю... Мама, напевно, розповіла їй про росіян... Вона... Фрау Зільбер... була груба зі мною. Била паском... по спині, по обличчю... гадаю, вона боялася... бо це... сталося, тож... вона боялася, що я зіпсувалася... Відокремила мене від малих, особливо ж від моїх сестричок...

– А де твої сестрички тепер? – питає Андраш.

– Не знаю. Все закінчилось – і я не знаю.

Вона знову глибоко вдихає сіре й вологе повітря Парижа. Вона тут, у цьому місті.

– А ти? – питає вона. – Маєш братів і сестер?

– Ні, – відказує Андраш. – Я єдина дитина.

– Твоя матуся, певно, сумує?

– Авжеж, напевно.

Пізніше, у нестерпній спеці майстерні Заффі, схилившись над візочком, міняє Емілеві пелюшки. Андраш стоїть поруч, дивиться, як вона витирає сіднички дитини, як дує їй на животик, аби розсмішити. Роздивляється малюсінькі органи дитини – і потроху Андрашове обличчя знову стає далеким і суворим. Відчувши цю зміну, Заффі підводить на нього очі.

– Моя мати, – каже нарешті він, – коли я поїхав, сказала мені не... якщо матиму сина, не... не обрізати його.

– Вона так сказала? Чому?

– Бо... все могло початися знову. Щоби не впізнавали. Є одне прислів’я... Ліпше жид без бороди, аніж борода без жида.

Заффі сміється, зворушена. І опускає очі. Знову цілує синочка в животик. І шепоче йому:

– Чуєш, Еміле? Чуєш, що каже твій тато? Тебе залишать отак! Гаразд, ти згоден?

І вона пустотливо торкається пальчиком крайньої плоті хлопчини.

Наближається Різдво.

21 грудня де Ґолля обирають зі значною перевагою: шістдесят тисяч із вісімдесяти тисяч виборців (ще немає мови про загальне виборче право) віддають голоси за того, хто обіцяє розібратися в алжирському питанні.

Як і обіцяв тогоріч Заффі, Рафаель купує ялинку і виймає з шаф кулі, гірлянди й іграшки, якими тішився в дитинстві.

Мати, як і раніше, відмовляється зустрічатися з чужинкою. (Вона вставляє фотографії онука в рамки, але ті, на яких красувалася невістка, дере і палить.) «Шкода, – подумки сумує Рафаель – дуже навіть прикро, але нехай вже так». Тепер Лепажі з вулиці Сени стають окремою родиною, вони святкуватимуть Різдво у своєму колі.

Заффі купує необхідні продукти і два довгих дні проводить на кухні в засипаній борошном запасці, випікаючи Lebkuchen і Stollen[35]35
  Пряники і пиріжки (нім.).


[Закрыть], як це робила колись її мати. Заффі прикрашає їх цукровою пудрою, мигдалевою стружкою і цукатами. Потім, позичивши в мадемуазель Бланш рецепт із журналу «Elle», мужньо береться готувати індичку із лікером «Куантро».

Святвечір виходить чудовий. Заффі легко підтримує розмову: ніжна і вправна, вона коментує новини й чутки з музичного світу, які переповідає Рафаель, і сміється з усіх його жартів. Еміль приндиться на своєму новенькому високому стільчику, він слухняний і навдивовижу непорушний упродовж усієї вечері – ніби загіпнотизований полум’ям свічок.

Наступного різдвяного дня, радіючи змінам, що відбулися з дружиною упродовж року, Рафаель їде грати разом з оркестром до Театру на Єлисейських полях. А Заффі рушає до коханця.

Андраш із уламків флейти і саксофона, які лежали без діла, споруджає переноску для Еміля. Він чіпляє її до стелі, просто над тим місцем побіля грубки, де звичайно стоїть візок. Еміль смикає за шворочку – і блискучі клапани й рурки дзеленчать і миготять. А він тішиться, аж заходиться сміхом, тягне знову і знову: золото, срібло, ритм, блиск, музика.

Вони лежать на канапі, старій розкладній канапі, пружини якої відчуваються при кожному порусі. Заффі простяглася, поклавши голову на коліна Андрашеві, і вони слухають платівку на 45 обертів, яку їм подарували: Шуберт, покладений на джазовий мотив флейтистом Г’юбертом Лоузом[36]36
  Г’юберт Лоуз (нар. 1939) – американський флейтист з величезним діапазоном: від джазу до класичної музики.


[Закрыть].

Заффі заплющує очі. Андраш вказівним пальцем обводить її профіль, починаючи від чола, де народжується волосся, поволі спускаючись поміж брів, проходячи вишуканим узвишшям носа й пірнаючи в ярок між носом і губами.

– Осюди, – каже він, – янгол кладе палець немовляті на вуста перед самим народженням. Гоп! І дитя забуває про все. Усе, про що дізналося там, у раю. Тож немовля приходить на світ невинним...

Повіки Заффі ліниво піднімаються, вона ніби перевіряє відбиток від торкання янголом на обличчі коханого, але її погляд всмоктує миготлива і промениста синява очей, що уважно її вивчають.

– Бо інакше, – веде далі з усмішкою Андраш, – хто захотів би народжуватися?! Хто погодився б вступати у це лайно?! Га? Та ніхто! Тому і потрібний янгол.

– І коли завершується невинність? – замріяним голосом, ледве рухаючи губами, на яких досі лежить палець Андраша, запитує Заффі. – От ти, приміром, невинний?

Андраш не відповідає. Його палець спускається нижче, лоскочучи під нижньою губою Заффі западинку над підборіддям, затримується в ній на мить, потім описує дугу самим підборіддям, прекрасну пряму вздовж шиї і ледве помітного горбика кадика і нарешті, уповільнюючись, пірнає в інтимну й чуттєву виїмку поміж ключиць.

– А знаєш, – зауважує він, коли музика Лоуза стихає, а платівка все ще крутиться і голка дряпає порожні доріжки, – коли я вперше тебе побачив... То вже знав про тебе дещо?

– Здогадався, хто я?

– Ні... не це... Однак я побачив тебе і зрозумів – о, оце справжня жінка, сказав собі я... якій невідома ностальгія.

– Невідома ностальгія?

– Ну... коли ти одночасно тут і не тут. Встаєш уночі, випиваєш склянку води на своїй паризькій кухні – аж раптом згадуєш про іншу ніч, давнішню, коли ти ще жила у своєму краї. Не знаю, якась мелодія або доторк руки до твого волосся, або якесь дерево – твоє улюблене дерево, скажімо. Усе це дуже далеко, в іншому житті, а ти тут, на кухні. Відчиняєш вікно, там небо Парижа, запах Парижа, але ти в іншій ночі, в іншому місті... однак... це твоє життя... Ти не розумієш?

Заффі, нахмуривши брови, дивиться на Андраша і заперечливо хитає головою.

– Бачиш, я маю рацію.

XI

Кожна історія про шалене кохання має свій поворотний момент: трапляється він здебільшого швидко, але зазвичай неочікувано; більшість пар не помічають повороту, відчайдушно гальмують, перевертаються і влітають просто в стіну, колесами догори.

Причина проста: хай там що ви собі думали в перші години, дні й місяці захоплення, інша людина поруч не змінила вас. Стіна, об яку можна розбитися за рогом, це стіна вашого «я». Це ви самі: такі ж злі, підступні і посередні, як і раніше. Зцілення не відбулося. Рани ось вони, на місці, і жахіття приходять знову. І ви починаєте сердитися на іншу людину за те, що не оновилися повністю; за те, що кохання не вирішило всіх проблем існування; за те, що, зрештою, опиняєшся не в раю, а (вже за звичкою) на землі.

Поворот у стосунках між Заффі й Андрашем не був позначений якоюсь помітною подією. Відбувся він непомітно: узимку 1958–1959 років кожен відчув, як у гроті душі прокинувся і завовтузився – достоту ведмідь навесні – старий демон. Давній змій, якого (як гадав кожен із них) вдалося настрахати чистим незамутненим лезом кохання іншого.

Аж ні! Звір, виявляється, ще живий!

Січневий ранок, дощить надто сильно, щоби йти на прогулянку. Вітер шарпає місто.

Еміль, стоячи на стільчику біля скляної стінки, роздивляється (із зосередженням страхітливим для такого маленького створіння) візерунки від дощу на склі. Стеля теж частково скляна, тож хлопчик підводить очі, вслухається в густий і нерегулярний цокіт крапель, намагається зрозуміти, яка там, нагорі, відбувається драма, що оминає його, не зачепивши.

Тим часом із радіоприймача лунає пісня Дорис Дей «Qué sera, sera», яка – з’явившись два роки тому – досі перебуває в хіт-параді. Андраш підсвистує, розбираючи гобой. Заффі, зручно вмостившись у старому шкіряному фотелі, який вона нещодавно заклеїла чорною липкою стрічкою, сьорбає чай і спостерігає за роботою Андраша. Його руки ніби діють окремо від решти тіла, беруть щоразу потрібне знаряддя, обертають, вивертають, ляскають і мастять, обмацуючи блискучу шкіру інструмента в пошуках шишечки.

Заффі не розуміє.

Можливо, оце і є перша ознака майбутнього повороту у їхніх почуттях: сьогодні вранці Заффі не може збагнути неспішної зосередженості, з якою Андраш орудує з гвинтами, болтами й пружинами, готує гумілак для фіксації шкіри, вирізає кружальця з вовни – кожен його рух, кожен жест вирізняється обережністю й точністю – але як бути з...

Авжеж. У голові Заффі знову виринають незавершені фрази.

Щоби нематеріальна музика змогла злетіти, руки мусять замаститися, але як бути з...

Заглушка стає на місце і входить точно у клапан, Андраш постукує, натискає і знову береться до інструментів – о, яка вправність, яка точність, і все тільки заради музики – аби лише один звук – аби лише одна нота колись змогла якусь мить бриніти в повітрі – ця надмірна турбота, неймовірна любов до деталей, до найменших деталей, тільки щоби одна нота на мить у повітрі...

«Whatever will be will be», – реве різкий голос Дорис Дей, і занурений у роботу Андраш наспівує в унісон: «The future’s not ours to see, qué sera, sera, what will be will be»[37]37
  Хоч що буде – нехай... Майбутнє належить не тільки нам, нехай іде, як ідеться... (англ.)


[Закрыть].

Наступного дня – перше причастя на центральній площі містечка. Маленькі тіла в білих сукнях, залитих кров’ю, швидко прибирають. Залишається величезний порожній простір, усюди уламки каміння і скалки. Розвалено церковку. Розбито школу, де вчилися Заффі та її братики й сестрички. Палають молитовники і парти, дошки і книжки. Порвані й скручені труби орга́на – і все ж (думає Заффі), хтось колись майстрував цей інструмент так само ретельно, як Андраш, хтось вивчився на майстра органів і з маніакальною увагою підбирав труби і клавіші, регістри й педалі – щоби музика – щоби музика – щоби акорди – в повітрі... Тож – навіщо? Як можеш ти, Андраше, так спокійно схилятися над інструментом і постукувати, наспівуючи?

«When I was just a little girl, I asked my mother, what lies ahead?»[38]38
  Коли я дівчинкою була, то питала в мами – що ж буде далі? (англ.)


[Закрыть]

Стріл – вогонь – стріл – вогонь! Труби органа порвані, скручені – дбайливо виготовлені дерев’яні і металеві деталі знищені за кілька гучних і смердючих хвилин – полум’я досі жере кущі і стодолу – синє небо задихається від сірого диму, і єдине, що можна вдихати – це попіл.

З вікон віталень раптом постають напрочуд чіткими силуети дерев: підводиш очі – а стелі немає – дерева!

Заффі біжить площею, уламки і скалки скриплять під ногами, скоро туди кидаються і решта дітей у пошуках решток шрапнелі – і завтра у воді, що заповнить воронки від вибухів, вони ловитимуть пуголовків.

Андраше, не варто так захоплюватися речами, не варто до них прив’язуватися, приділяти їм таку величезну увагу, Андраше, не варто бажати чогось так сильно, Андраше... Заффі завмерла в безодні відсутності, тож коли Еміль, причарований дощовими потоками на склі, втрачає рівновагу й валиться зі стільця, на його ревіння вона реагує з несквапністю сновиди. Андраш кидається, щоби підняти дитину, сідає з Емілем до новенького крісла-гойдалки та гойдається, наспівуючи: «I asked my sweet-heart, Will there be rainbows...»[39]39
  Питала я в коханого, чи буде там веселка... (англ.)


[Закрыть].

Заффі оговтується і підходить до них. Нахиляється над синочком, та все ж мовчить.

– Чому ти не співаєш? – запитує в неї Андраш згодом, коли затихає Еміль.

Заффі червоніє, ніби він щойно звинуватив її в якомусь злочині – в якому, до того ж, вона була винна.

– Щ-що?

– Чому ти не співаєш?

Він навіть не дивиться в її бік – тре ґулю на голівці дитини, набиту під час падіння об одну із полиць.

– Я... – бекає Заффі, – я... не знаю слів.

– Та ні, я хотів сказати... будь-що! Заспівала б щось для Еміля.

– Але ж...

І знову Заффі здається, що на неї нападають і слід захищатися, тож вона чіпляється за перший-ліпший аргумент:

– Це ж французька дитина! Розумієш? А французьких пісень я не знаю.

Андраш насуплюється і мовчить; він і далі гойдає Еміля, наспівуючи слідом за Дорис Дей до останнього слова.

– Здуріла? – м’яко каже він Заффі. – Співай усе, що тобі заманеться! Ти ж його мати, Заффі! Він тебе любить! Ти маєш право співати німецькою.

– Ні! – дедалі більше дратуючись, відказує Заффі. – Я погано співаю.

Андраш підскакує.

– От дурна! – каже він уже твердіше. – Дитині ж байдуже! Це голос її матері – оце головне! Твій голос, Заффі. Тому для нього це буде гарно.

Давно, ще з провалу у школі хостес у Дюссельдорфі Заффі не відчувала такого тиску на себе. Вона зиркає на годинник:

– Час іти. Ходімо, Емілю! Давай одягну на тебе пальто – і гайда... Попрощайся з Андрашем.

Андраш не намагається втримати їх. Не підводиться, щоби провести до хвіртки. Дозволяє їм піти і знову починає наспівувати «Qué sera», хоча по радіо вже давно передають новини.

Ну от.

Вони дісталися свого повороту.

Так сталося, що Рафаель удома й увечері, коли Заффі купає Еміля, він заходить до ванної з фотоапаратом.

– Заффі, це так прекрасно! – повторює він, буквально розстрілюючи її спалахами. – Я хочу, щоби ця мить тривала вічно! Щоб Еміль завжди був маленьким, а ти завжди купала його. Не знаю, чому це так гарно – але це ніби образ із втраченого раю. Знаєш, що каже Фройд? Що немає любові чистішої і менш двозначної, аніж та, яку мати відчуває до сина.

Рафаель пригадує, що колись батько зацитував цей вислів його матері, кепкуючи з її надмірної любові до сина.

– Двозначної? – тихо перепитує Заффі, якій невідоме це слово.

– Можливо, саме тому всі музеї Європи переповнені «Мадоннами з немовлям». Досі я не розумів, але тепер це просто кидається в очі: кожен чоловік упізнає себе в маленькому Ісусі, а кожна жінка – в Пречистій!

– Авжеж, – байдужим тоном відгукується Заффі.

Цієї миті Еміль, нахилившись у ванночці вперед, хапає пасмо волосся Заффі і чітко вимовляє:

– Ма-ма.

– Чула?! – тріумфує Рафаель. – А що я казав? Молодець, синку! «Ма-ма»! Чудово! «Ма-ма»!

– Ма-ма, – із серйозним виглядом повторює Еміль, втопивши свій погляд у нефритово-зелених материних очах і ніжно смикаючи її за волосся.

Збентежена Заффі дивиться на нього. Потім, схрестивши руки на стінці ванночки, кладе на них голову і починає безгучно ридати. Еміль долонькою хлюпоче по воді, оббризкуючи батьків і радісно повторюючи: «Ма-ма! Ма-ма!».

Рафаель німіє. Він завжди шкодував, що ніколи не бачив Заффі в сльозах: а тепер ніби величезна чорна хмара виросла всередині неї, крізь очі проливши потоки сліз. На мить, при згадці про похмурі часи її вагітності, він клякне від страху. А що, як вона знову порине в себе? Господи, тільки не це... Хіба що...

– Ти плачеш від щастя? – глухим голосом запитує він.

І вона ствердно хитає головою, ридаючи ще більше

Зворушений Рафаель допомагає їй стати на ноги, бере її в обійми, пригортає до себе.

– Кохана, ти з голови до ніг мокра! – ніжно каже він їй. – Мокра від сліз і купання дитини!..

Ще через день дощ ущухає і місто вкриває важкий металевий холод. Заффі повертається до Андраша, відчуваючи не бажання і навіть не любов – радше гостру потребу побачитися.

– Ходімо гуляти? Мушу з тобою поговорити.

Андраш хапає пальто (те саме сіре пальто, тепле й зручне, яке було на ньому, коли він тікав із Угорщини), і вони виходять.

Проходять вулицею Малера. Вулицею Фран-Буржуа. Усією вулицею Тюрен. Вулицею Беранже. Вандомським пасажем, що веде до площі Республіки. Біля підніжжя статуї[40]40
  Статуя Республіки, зведена 1883 року архітектором Леопольдом Морисом.


[Закрыть] вони купують смажені каштани, повертають на вулицю Храмового передмістя і йдуть до каналу Святого Мартина. Сідають на лавці біля води і ласують гарячими каштанами. Шкурки кидають качкам, що, втім, не вшановують їх навіть поглядом.

Еміль сидить у візку напоготові, закутаний від холоду – його чорні оченята блимають крізь шарфи й вовняні ковдрочки пастельних тонів.

Заффі відчуває, що прийшла слушна мить. І вона розповідає Андрашові те, що мусить розповісти.

Починає з найнесподіванішого – а саме з плюшевої лапки.

– Це татів подарунок... Коли я була зовсім маленька. Два чи три рочки. Тепер лишилася тільки лапка...

Тато – молодик зі жвавими зеленими очима – нахиляється, щоби поцілувати донечку, ховаючи щось за спиною; а вона стрибає навколо нього від нетерплячки, адже просила принести їй з центру міста песика; та коли вона позаду тата, пакунок опиняється попереду, а як попереду вона – пакунок позаду. «Дай! – кричить вона. – Дай!» – її голос пронизливий, вона верещить, тато ж бо на одне вухо (ліве) глухий – за столом вона зазвичай звертається до нього з правого боку, але зараз вони кружляють надто швидко, неможливо завжди бути з потрібного боку. «Дай!» Чує він чи не чує? Ніколи не можна бути впевненим, що Vati чує тебе, тож Заффі стрибає і бігає, вона вся червона, скоро вибухне від нетерплячки. «Дай!» «Еге! Треба казати “будь ласка”!» «Будь ласка, будь ласка, будь ласка!» «Будь ласка, любий таточку!» «Будь ласка, любий таточку!» «Будь ласка, любий, прегарний мій таточку!» – і нарешті він дозволяє їй вирвати зі своїх рук подарунок, розірвати жадібними пальчиками шовковий папір. «О!»

Жахливе розчарування: це ж іграшка, підробка! Вона мала б здогадатися, звісно, але у два роки вона ще не знає, що справжнього песика в папір не загорнеш... І вона піднімає на тата повні докору очі. «Це ж навіть ліпше за справжнього пса! – запевняє він. – Він ніколи не захворіє!»

– Бачиш, – каже вона Андрашеві, – тепер я вибачаю його. Я так пишаюся ним... Він уміє лікувати усіх тварин... Сусіди приходять до нас зі своїми песиками, котиками, канарками... і йдуть щасливі! Хіба що тваринка надто стара чи надто хвора, тоді вони просять про укол. І все одно потім вони щасливі, бо тато, коли робить укол, такий незворушний, він каже їм, що тваринка не страждатиме... Вони йому дякують, платять і відводять тваринку додому, щоб поховати.

Тривала пауза.

Андраш не каже нічого... нічого... нічого...

Каналом поволі сунуть баржі, їхні труби часом майже торкаються пішохідних мостів у формі перевернутої літери V. Еміль у захваті від цього видовища. Він тихо, ніби про себе, вигукує коротко «О!».

Цієї миті набережною навпроти крокує Мішель, у якої Заффі мешкала на початку вагітності. Мішель вийшла зі шпиталю Святого Людовика, де їм повідомили, що її наймолодше дитя (хлопчик, а не дівчинка, чию кімнату займала Заффі) має ниркову недостатність. Мішель іде, понуривши голову, заглиблена у свій біль, як і Заффі, не в силах відвести погляду від сірої маси свого минулого – однак жінки одна одну не помічають. Подібні речі трапляються нерідко. Можна дивуватися випадковим зустрічам і нечуваним збігам: «Господи, який же цей світ тісний!» – щоразу хтось зауважує... та насправді в житті набагато більше зустрічей, що не відбулися, майже зустрічей і майже збігів.

– А потім, – продовжує Заффі, – після війни... як тобі сказати б... Через Будапешт, однак... ти не можеш знати.

Після чергової тривалої паузи, вона ще глухішим голосом веде далі:

– Страх ми п’ємо. Смерть ми їмо. Ми вдихаємо... як це правильно буде... Blei... свинець. Усе таке важке! Тиша здушує нас. Удома всі мовчать. Mutti померла. Діти голодні. Усі голодні. Мешкаємо в підвалі власного дому, а нагорі французи. Як це збагнути? Малі не розуміють. Чому живуть у підвалі свого ж будинку. Чому вода аж до кісточок. Чому немає ні ліків, ні одягу, ні харчів. Чому мама пішла. Чому «шоломи» на вулиці знущаються з Vati, штовхають його, плюють у нього жувальною гумкою. Ніхто нічого не каже. Фрау Зільбер розтуляє вуста, тільки щоб віддавати накази чи проказувати молитви. Тиск... schrecklich, жахливий... Андраше, ти розумієш?

Андраш втягує руку Заффі до кишені свого пальто, щоби зігріти її. Він пестить її своїм лівим пальцем, не відповідаючи.

– І ще... оскільки їсти ні́чого, людям нічим годувати своїх тварин, і вони ведуть їх до нас. До мого тата... Стоять у черзі, кожен зі своїм вихованцем, якого привів на смерть – у клітці, в кошику чи на руках, а вони ж навіть не хворі, ці бідолашні тварини! Просто голодні, як ми! Мені дев’ять років, і я бачу, як усі зі сльозами несуть собак, котиків і хом’ячків... І залишають їх нам. Не хочуть забирати додому. І так забагато мертвих. Тому щовечора тато ховає їх у садочку за нашим будинком. Лопатою копає ями на галявині, вкладає туди тваринок і засипає їх. Мовчки. І ніколи нічого про це не каже. Ніколи. Він надто втомлений. Але я... не можу...

Заффі стримує тремтіння. Не дає голосу злетіти до високих істеричних нот.

– А я не можу залишати їх так! Тому ввечері... я співаю для тваринок, яких поховав тато. Одного разу... було це в серпні, сонце сідало... був один здоровенний пес, тато вколов йому ціанід... і він носився садком... у різні боки... з... знаєш... з піною на морді... Нарешті впав і дуже важко дихав...

І знову Заффі змушена стримувати себе.

– А я, щоби допомогти йому відійти, співала дитячу пісеньку, якою нас заспокоювала мама під час нальотів... Послухай...

Вона співає тихо, однак мимохіть голос її зривається, на очі набігають сльози, вона змахує їх нетерпляче рукою і продовжує спів. Андраш мусить збагнути, інакше їм не поминути цього повороту.

– Guten Abend, Gute Nacht, Mit Rosen bedacht, Mit Nelken besteckt, schlüpf unter die Deck. Morgen früh, wenn Gott will, wirst du wieder geweckt...[41]41
  Добривечір, на добраніч. / Ніч пахне трояндами / І ароматом гвоздик. / Ліжечко легко скрипить... / Відпочивай і не думай про ранок, – / Хай буде благословенним твій сон... (пер. з нім. Ю. Григор’єва).


[Закрыть]

Вона з відразою замовкає.

– Андраше, ти розумієш?

Він розуміє. Ще й як розуміє. Ця колискова Брамса втілює все, що він так ненавидить у німцях – побожну претензійність і покору. Та він німує. Не каже «так», не хитає головою. Уже не пестить пальцем руку німкені в своїй кишені.

– Це означає (вона вагається, підбираючи слова): «Доброго вечора... добраніч... вкрита трояндами і... не знаю, інша якась квітка... прослизай... під ковдру... завтра вранці (вона знову плаче)... якщо буде ласка Божа, ти ще прокинешся». Це жахливо, ти розумієш, га? Квіти ж бо в саду, тож якщо це співають дітям, отже, вони мають померти... Коли я щовечора лягала до ліжка, то ніби кидалася до могили. І у снах квіти на віці труни змішувались і починали гнити...

Заффі притуляється обличчям до пальта Андраша – та відразу сахається, адже вона ще не все сказала.

– Андраше, часто... тварин ховали абияк... Розумієш, тато був дуже втомлений, тому ями копав неглибокі... Земля рухалася, піднімалася, визирали лапи... Коли я ходила до саду, то йшла... ніби по м’якій ковдрі із падла.

Її нудить і вона замовкає.

По всьому тілу Андраша, на потилиці, на руках і грудях, навіть на спині волосся дибом стає. Це не симпатія, а відраза. Слова Заффі пробудили у ньому спогад про інші погано поховані трупи – євреїв, а не домашніх тварин. Андраш читає все, не може заборонити собі читати все – згадку про точнісіньку таку саму сцену він читав у відомого радянського письменника Василя Гроссмана[42]42
  Василь Гроссман (1905–1964) – радянський письменник родом із Бердичева. Андраш, напевно, читав його книжку «Треблінське пекло».


[Закрыть]. Той відразу по війні розповів, що трапилося з євреями в його рідному місті Бердичів, що в Україні. Їх примусили копати власну могилу, перш ніж попадати туди абияк від пострілів в голову. П’ять велетенських ровів, повних мертвих євреїв – це всі місцеві євреї, кілька тисяч, серед них і мати Гроссмана. А далі ті самі слова – земля ворушиться, тіла здуваються, смикаються, стікають кров’ю, лускаючи під тиском ґрунту... Глиноземи Бердичева не могли всотати всю цю рідину, тож єврейська кров розтікалася по землі, люди брьохалися в калюжах крові, німці примусили місцевих селян притрусити рови землею, але доводилося робити це знову і знову, бо земля щоразу ставала дибки, розкривалась і вивергала потоки крові...

Вони й не помітили, як вологий холод просякнув їхній одяг. Вони змерзли. Проте з місця рушити не можуть, скуті спогадами, що повернулися до них. Заффі й Андраш мовчать. Вони забули, що сидять разом на каналі Святого Мартина в місті Париж у січні 1959 року. Цієї миті вони загублені, кожен занурений у криваві згадки, позбавлений надій і сподівань, пригнічений смертельною самотністю болю.

На щастя є Еміль.

Він щойно накаляв: його личко аж червоне від напруги. Оченята блищать сльозами.

– Отакої! – каже, підводячись, Андраш. – Хлопче, ну й момент ти обрав! Випустив усе із себе так далеко від дому? Чому ти так хочеш обваляти нас із мамою у лайні?

І вони хутко повертаються до майстерні, тримаючись за руки і разом штовхаючи візок.