Текст книги "Печатка янгола"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Достатньо і трьох разів.

Насправді достатньо й одного разу – та Рафаелеві важко повірити власним очам.

Він кладе руку на переднє сидіння, майже торкається плеча водія, який мав би везти його з Мадридської вулиці на вулицю Сени.

– Даруйте...

Як йому вдається так добре вдавати спокійний голос – коли все у ньому скрипить, гудить, ламається і волає від жаху?

– Так?

– Ви не могли б іще раз об’їхати площу? Здається, я дещо помітив...

– Та мені байдуже! Лічильник же працює.

Авжеж, це точно він. Андре. Майстер.

А в руках він тримає парку – парку Еміля.

Рафаелеві Лепажу завжди на все вистачає духу, він уміє водночас вдихати і видихати, навчає правильному диханню юних флейтистів по всьому світу – і раптом йому перехоплює подих.

– Ще раз, – просить він. Таксист зиркає на нього в люстерко, знизує плечима і починає третє коло.

Атож, це таки він.

Сонце в голові Рафаеля розлітається на тисячі скалок.

– Тепер на вулицю Сени? – питає водій.

– Так, – відповідає йому Рафаель.

Він удома – дома в них, здається, що він пливе понад підлогою, наїжачений, повний страху і ляку; затамувавши подих, він ходить з кімнати до кімнати квартирою, яка здавалася йому осередком щастя. Усе таке чисте, таке гарненьке, і кожна деталь цієї краси завдає йому мук: герань на підвіконнях, таріль із фруктами на буфеті, білий паркет без жодної порошинки, блискучі синьо-білі кахлі, що прикрашають стіни кухні, і дитяча кімната – ні, кімната Еміля, бо він уже не дитина, хоч і досі не ходить до школи, цікаво, чому Заффі досі не відпускає його туди? – зі шпалерами з літачками й ідеально розставленими іграшками, та їхня спальня з акуратно застеленим ліжком, випраними і випрасуваними мережаними шторками, шафою з їхнім одягом – ліворуч Рафаелевим, праворуч Заффі, угорі взуття, начищене, дбайливо розставлене, взуття чоловіка і жінки, які поруч ідуть по життю, ходять разом на концерти і звані вечері, на церемонію вручення Ордена Почесного легіону... «Представляю вам свою дружину... – Дуже приємно! – Моя дружина... – Мадам Лепаж...» Чому того вечора вона не нагадала йому, що він уже знайомив її із майстром? Чому дозволила представити себе Андре, тобто Андрашеві?

З горла виривається дике гарчання. Рафаель відчуває, як скручуються його нутрощі. Він падає на коліна перед ліжком і промовляє молитву, як і в день народження свого сина: та цього разу з вуст злітають не безневинні слова, завчені в школі, ні, це його персональна, інстинктивна молитва, сповнена люті: «Господи! – стогне він. – Зроби так – молю Тебе! – зроби, щоби вона розповіла мені все, щойно повернеться. Зроби, щоби розповіла про свій день, про випадкову зустріч з Андрашем, про колесо. Зроби так, щоб вона розповіла!»

І він вибухає зливою сліз і шмарклів, що заливають бургундську ковдру, вишиту вручну під час Першої світової його бабусею з роду Трала.

Заффі й Еміль повертаються близько пів на п’яту, коли вже смеркає. За цей час Рафаель трохи оговтується. Сприскує обличчя холодною водою. Проводить гребінцем по рідких темних кучерях, які ще прикрашають задню частину його голови. Запалює кілька ламп і влаштовується на дивані з «Le Monde» у руках. Утім він не розуміє, що читає, і досі не може нормально дихати.

Він чує їхні голоси – веселі, змовницькі голоси – на сходах. Ллється Емілів сміх, за ним майже відразу сміється Заффі. У щілині повертається ключ – і ось вони перед ним, перемовляються, світяться від щастя. Рафаель підводиться, підходить до них, мов уві сні; дружина і син вітаються з ним щиро – але йому ці вітання здаються байдужими й автоматичними. Заффі, прямуючи на кухню, аби взятися до вечері, кидає через плече:

– Ми піднялися на колесі огляду на площі Злагоди!

– Невже? – це єдине, що вдається вимовити Рафаелю. І він знову займає своє місце на дивані, бо коліна слабшають і не в змозі тримати його тіло.

– Просто казка! – додає Еміль.

– Наповниш собі ванну, Schatz? – кричить із кухні Заффі.

Рафаель залишається сам у вітальні, задихаючись, відхекуючись, душачись: щойно йому на голову, мов будинок Лотти, знищений бомбами, впало власне життя.

Вечеря для нього минає болісно – він з му́кою переводить погляд із Заффі на Еміля: якщо вони так вправно брешуть, отже, брехня вже давня.

– Хочеш іще гратена, любий?

– Ні, дякую.

– У тебе немає апетиту? Сподіваюся, ти не підхопив застуди від Еміля.

– Усе гаразд.

Застуда Еміля. Гратен. Це, певно, сон. Йому це сниться.

Цього разу ніч минає без сну для нього – а поруч солодко спить дружина. Дихає Заффі глибоко і спокійно; час від часу вона із задоволенням тихо стогне. Їй сниться... Що? Хто? Відколи? «Під час любощів, – стривожено думає Рафаель, – вона ніколи не називала мене іншим іменем. Зрештою... і моїм також».

Близько четвертої ранку він підводиться, не в силах терпіти безсоння, і починає міряти кроками вітальню.

О шостій виникає рішення: він зробить так, аби залишитися з Емілем сам-на-сам і розпитати його. Проте як? Еміль ніколи не розлучається із Заффі. «Йому майже шість років, а він постійно тримається за її спідницю – сором який! – раптом думає Рафаель. – Жахливе збочення!»

О сьомій (Ортанс де Трала-Лепаж завжди встає дуже рано) він набирає номер бургундського маєтку.

О восьмій, коли зі спальні раптом виходить Заффі, закутана в кімоно з розшитого золотом чорного шовку, яке він їй подарував на двадцятип’ятиріччя, Рафаель заявляє:

– Після обіду їду до Бургундії. З Емілем.

– Що? – каже вона, примружившись, ще глухим після сну голосом.

Він наливає їй кави.

– Щойно дзвонила мама, – відповідає він (що ж, брехуха цілком заслуговує на брехню). – Молила привезти його... Знаєш, мама вже не така молода, а після подій у Алжирі здоров’я в неї не в ліпшому стані. Еміль – єдиний її спадкоємець... Заффі, маєш її зрозуміти. І пробачити їй.

– Надовго ви їдете?

– Впораємося за день. Мама просто хоче познайомитися з ним, вручити різдвяний подарунок... Зрештою, Емілеві скоро шість, а він ніколи не бачив єдиної бабусі! Хіба це нормально?

Заффі не заперечує ні словом. Сидить, опустивши голову, не відводячи погляду від кави. Підносить чашку до вуст, робить ковток, аби приховати (принаймні так ввижається Рафаелю) легку посмішку.

– Що ж, добре, – мовить вона. – Цілком розумію твою матір.

– Ти ж потерпиш без сина до завтра? – відчуваючи себе збоченцем, далі питає він.

– Потерплю.

Він її ненавидить.

XVII

Отже, близько першої Рафаель з Емілем сидить нічичирк у таксі, що везе їх до Ліонського вокзалу. Батько з сином уперше виходять із дому разом.

Тієї ж миті Заффі радісно мчить під дощем: вона вперше йде до коханця сама! Звісно, вона спатиме вдома (їй відомо, що консьєржка стежить за її пересуваннями), але зможе обідати з ним, тинятися містом... На Мосту Митців порив вітру вириває з її рук парасольку – і вона щасливо регоче.

Між Емілем і Рафаелем панує тиша, у купе вони самі. За вікном похмурий одноманітний пейзаж, безугавний дощ. Злива батожить поїзд. Еміль пальчиками малює на вкритому парою склі. Вивчає рух краплин на вікні – достоту як у Андраша, того далекого дня, коли співали «Qué sera, sera», про який він, утім, не пам’ятає – однак цього разу траєкторію краплин грубо порушує поїзд, що мчить.

Знервований Рафаель не знає, з чого почати, як сказати синові те, що він мусить сказати.

Андраш відчиняє коханці двері – її щоки почервоніли від холоду. Він бере парасольку із її рук і ставить розкритою в кутку кімнати. («Чому французькою парасолька буде un parapluie, чоловічого роду? Ця річ граційна, мов жінка! Казатиму une parapluie!») Він обертається, широко розводить руки – і Заффі кидається в його обійми.

– Можу лишатися довго! – шепоче йому на вухо вона. – Еміль поїхав з Рафаелем до Бургундії.

Тим часом у поїзді «Париж–Ліон–Марсель» розпочинається допит. Еміль не підстрибує від здивування, коли з татових вуст злітає ім’я Андраша, але часто моргає. Рафаель помічає це – і цього йому досить: подальші заперечення вже не мають ваги. Він притискає сина в кут, засипає його запитаннями, примушує відступати. Еміль нажаханий. Хто ця людина? Він не знає – він її не впізнає. Від переляку він починає рюмсати. Рафаель, втративши голову, відважує сину два щедрих ляпаси, від яких у Еміля дзвенить у вухах.

Батько й син дивляться один на одного. До цього дня вони ніколи не дивилися одне одному в очі по справжньому. Це триває дві-три секунди, і Рафаель не витримує. Він ридає перед Емілем, притискає його до себе, молить пробачити. Однак слабкість тата лякає хлопчика більше, ніж його сила. Випручавшись із мокрих труських обіймів, він кидає вирішальні слова:

– Залиш мене в спокої... Зрештою ти ніколи на нас не зважав. Мій справжній батько – він.

Тіло Рафаеля вигинається неприродно від нестерпного болю.

Тіло Заффі вигинається від насолоди. Вона плаче, мов уперше, стискаючи ногами м’язисту спину Андраша. Нарешті вона може не стримувати крик через Еміля – і втрачає від цього голову. Відпускає себе. Відпускає далеко.

Рафаель, мов покинута маріонетка, лежить на сидінні в купе. Між ним і сином знову панує мовчанка. Він пригадує жахливе мовчання Заффі під час вагітності... Як вона змінилася відтоді! І яким дурнем він був, повіривши, що це завдяки йому, завдяки материнству...

Минають сірі безформні години. Заколисаний рухом і рівномірним гудінням потяга, Рафаель поринає в сон, ніби виборовши в пекельної яви коротку мить перепочинку. Він прокидається, мало не підскочивши, від руки Еміля на своєму плечі – жахіття продовжується.

– Я голодний, – каже Еміль. – Уже п’ята, а я нічого не їв.

Рафаель оговтується. Гарячково пригладжує розтріпане волосся. Бурмоче:

– Справді... Полудне. Треба поїсти. Я й забув. Ходімо до вагона-ресторану, у них напевно є гарячий шоколад.

Заффі, яка досі лежить у ліжку, Андраш приносить ароматний чай із ромом. Запалює цигарку і, крізь клуби диму, милується поміркованими, природними рухами оголеного тіла коханої.

– Заффі, я кохаю тебе.

Вона підводить очі й очима зустрічає його погляд.

– Андраше, я кохаю тебе.

Еміль іде попереду, і Рафаель змушений перехилятися через його плече, щоби відчиняти дверцята. У проміжку між вагонами він дає синові руку, щоби той зміг переступити металеву платформу, чиї зморшкуваті пластини скриплять і хаотично рухаються під ногами. Він помічає, що Еміля лякає ця суміш вітру і шуму – і пригадує власний страх, у такій самій ситуації, коли він був хлопчиком. Вони минають вагони – шість, сім, вісім вагонів – прямують, балансуючи, від задухи вагонів до холоду переходів, від тиші до грюкоту. Щоразу Рафаелеві дедалі важче дається відчиняти і зачиняти важкі металеві дверцята. Безсонна ніч виснажила його, а короткий сон лише збаламутив думки; і тоді в його розпаленій свідомості спалахує питання, яке він хотів поставити Емілю: відколи?

– Як довго все це триває? – глухо питає він у коридорі дев’ятого вагона.

Та Еміль, образившись на ляпаси, вирішив надалі не говорити ні слова. Якби ж то мамочка була поруч і допомогла!

Зненацька Рафаелеві спадає на думку, що вони, напевно, йдуть у неправильному напрямку, що від початку вони були поруч із рестораном, а тепер доведеться знову пройти весь шлях, знову відчиняти і зачиняти дверцята, знову у проміжках простягати Емілеві руку... Це видається йому непосильним. Він не хоче визнати, що помилився, і вперто тягне Еміля до хвоста поїзда, наполягаючи і дедалі втрачаючи над собою владу:

– Як довго? Коли ти зустрівся з Андре вперше?

Мов у поганому сні, спротив поїзда й сина зливаються в одне ціле; він відчуває, що ніколи не досягне ні вагона-ресторану, ні відповіді... Нарешті вони потрапляють до останнього вагона, до багажного відділення – дверцята на рейки широко розчинені. Не тямлячи себе, усвідомивши раптом, що жодній із мрій уже не збутися, Рафаель обертається до Еміля:

– Ти скажеш мені!

Щоби перекричати гудіння, яке долинає з відчинених дверцят, він змушений кричати з усіх сил – і ця зовнішня ознака люті здіймає у ньому вир справжнього гніву. Він підхоплює хлопчика під руки, висовує його у прочинені двері – і ноги Еміля гойдаються над рейками, що несуться на повній швидкості.

– Тату! Тату!

– Авжеж, ТАТО! – горлає Рафаель. – Авжеж, я твій тато, я люблю тебе так, як ти й не підозрюєш!

Гнів росте, підбадьорений ревом поїзда, що жене, тонни металу дзвенькотять і гудять, ніби тлумачать безлад у голові Рафаеля.

– То ти згоден з тим, що тато я, а не він?

– Так! – волає нажаханий Еміль.

– І як довго все це триває? – репетує Рафаель, струшуючи сина, мов грушку.

Від страху і сильного вітру в Еміля перехоплює подих, він не в змозі відповісти. Він просто крутить ногами в пустці, намагаючись знайти собі опору.

І вже за мить його не стає.

Андраш ставить платівку з піснями Роланда Керка – геніальний сліпий грає одночасно на стрітчі і носовій флейті[60]60
  Роланд Керк (1935–1977) – сліпий американський джазмен-мультиінструменталіст. Стрітч – різновид саксофона.


[Закрыть]. Поки Заффі одягається, він вирушає на вулицю Дез-Екуф за туніськими ласощами: ріжки, злабія, захебакія, макруд... Андрашові це видається більше їстівним, ніж Appelstrudel і решта Mohnkuchen Центральної Європи[61]61
  Яблучний пиріг і решта маківників (нім.).


[Закрыть].

Вони уперше «обідають» разом, удвох. Після чого, стікаючи медом, облизують одне одному пальці, гигочучи, наче діти. І знову кохаються серед бруду й недопалків, майже не роздягаючись, голова Заффі б’ється об спинку крісла, кожен удар Андраша викликає в ній спазм насолоди і шал.

Рафаель смикає за стоп-кран, щоб зупинити поїзд.

Заффі збирає волосся перед люстерком над раковиною. Одягає черевички й пальто, бере парасольку під пахву, перетинає двір, кожною клітиною відчуваючи велике Андрашове тіло. Наостанок вони цілуються серед вулиці, дозволяючи холодному дощу змішуватися з теплою слиною.

А потім – лише пів на дев’яту – вона віддаляється, розкриває парасольку й іде містом з широко розплющеними очима. Проходить повз «Самаритянку»[62]62
  «Самаритянка» – на той час найбільший універмаг Парижа, розташований у 1-му окрузі. Зачинений 2005 року.


[Закрыть], розкішно прикрашену напередодні Різдва. Підходить до Сени, насолоджуючись своєю самотністю й силою посеред найпрекраснішого міста у світі.

Це вже сталося – а вона й не підозрює. Еміль вже загинув – тієї самої миті, як дитячий череп торкнувся рейок, він розколовся, це сталося – але матері ще не відомо, вона аж тремтить від кохання і музики.

Зрештою, чи справді варто їй знати? Поки що це маловідомий факт, який не має аж такого значення. Крім Рафаеля, в курсі начальник поїзда, двоє кондукторів і кілька пасажирів, переляканих різкою зупинкою. Може, залишити все так, як є? Чому б часу й історії не зупинитися на цьому? Навіщо продовжувати іншими фактами – завжди іншими й сумними?

Повідомляють поліцію. На третьому поверсі у квартирі на вулиці Сени лунає дзвінок. Проте відповісти на нього ні́кому. Заффі танцює під дощем сама на Мосту Митців.

Зрештою Ортанс Трала-Лепаж вдається зв’язатися з консьєржкою, вирвавши ту із солодкого сну о 21-й (консьєржка лягає дедалйраніше, одурманена сумішшю смородинового лікеру й анальгетиків, які приймає щовечора, аби вгамувати біль у венах).

Отже, Лізетта Бланш у сльозах і пеньюарі застигає перед вікном, чекаючи на повернення мадам Лепаж.

Повірте, вона не відчуває злорадства. Це глибоко порядна і добра особа.

«Нещасний випадок». На цьому протягом усього процесу, що триває майже весь 1964 рік, наполягає славетний флейтист Рафаель Лепаж. «Він вислизнув – вітер вирвав його з моїх рук – я зробив усе, щоби врятувати його...»

За браком свідків його виправдали. Одначе ми були там, і знаємо істину. Ми розуміємо, що безмежний відчай підштовхнув Рафаеля, і він на долю секунди відпустив сина.

Щодо Заффі, то вона зникла; ніхто ніколи в Парижі її вже не бачив. На ранок після смерті Еміля, коли поліція подзвонила у двері на третьому поверсі в будинку на вулиці Сени, не залишилося жодного сліду перебування Заффі в житті Рафаеля. Вона просто випарувалася. І вперше в житті консьєржка нічого не бачила.

Навіть мені не відомо, що трапилося з нашою героїнею. Ми так мало знаємо одна про одну... Так легко втратити одне одного з виду.

Звісно, можна зробити чимало припущень: у неї був французький паспорт; можливо, вона вирішила розпочати нове життя в Іспанії або Канаді. Та якщо так і було, то вже поза нашою історією. А правда в тому, що Заффі зникла.

Ми всі зникнемо наприкінці.

Епілог

Не витрачаючи багато слів, зазирнемо на тридцять п’ять років уперед. Отже, ми в самому кінці ХХ століття.

Тепер майже у всіх французів є телевізори, телефони і приватні вбиральні; у багатьох навіть невеличкі комп’ютери є. Франція і Німеччина – ліпші подружки; вони разом будують Європу і навіть мріють колись об’єднати армії. Берлінський мур упав – по черзі впали й усі комуністичні режими в Центральній Європі; і наймайстерніше перехід від планової до ринкової (ні-ні, не капіталістичної, так не кажуть!) економіки здійснили саме в Угорщині. Щодо Алжиру, то тридцять років соціалістичного виродження пробудили в багатьох його мешканців старі ілюзії про релігійний лад: тож країна занурилась у криваву і нескінченну громадянську війну.

Париж є Париж, у своїй красі і схильності до пишноти він став ще сміливішим. Людям дозволено безкоштовно сидіти на кріслах у парках, однак навіть склянка води на терасі кафе коштуватиме, мов золотий злиток. Пісуари замінили на платні вбиральні з автоматичними раковинами і класичною музикою. Шарль де Ґолль віднині – просто назва аеропорту і станції метрополітену, однак парижани віддають перевагу іншим назвам – Руассі й Зірка – плутаючи тим самим туристів. Нетрі прибрали, однак жахливі так звані «народні» передмістя тріщать по швах від новоспечених французів – дітей чи онуків алжирців; вони постійно бунтують проти відсутності в себе майбутнього – і навіть теперішнього. Брижіт Бардо дорікає їм у щорічних ритуальних убивствах тисяч невинних ягнят. Безробіття перетворилося на епідемію, шукати ліки від якої вже навіть не намагаються. У Голденбергів на вулиці Розьє вам досі покажуть сліди від куль, залишені під час замаху на вбивство в серпні 1982 року[63]63
  У славетному ресторані Джо Гольденберга 9 серпня 1982 року відбувся жахливий теракт, унаслідок якого загинули шестеро й були поранені двадцять дві особи. Виконавців теракту так і не знайшли. Ресторан було зачинено 2006 року.


[Закрыть]. Неподалік, у колишньому приміщенні хамаму[64]64
  Хамам на вулиці Розьє існував з 1863 року. Це була публічна баня – саме туди ходив митися Андраш.


[Закрыть] відкривали по черзі крамницю одягу в стилі «вестерн», кошерну піцерію й елітний чайний салон. Загалом Маре перетворився на одну з вишуканих місцин паризької моди.

Безпосередньо ж наша історія завершується там, де і починалася, де Заффі вперше ступила на французьку землю: на Північному вокзалі. А якщо точніше, то в барі «Terminus Nord», просто навпроти центрального входу.

Зимна, похмура дощова днина – треба визнати, що більшість днів у Парижі саме такі. Важко зрозуміти, який нині місяць – березень чи листопад.

Друга година дня, Рафаель Лепаж, який щойно приїхав з об’єднаного Берліна на борту швидкісного поїзда, смакує шукрутом і дорогим рислінгом. Останнім часом він призвичаївся до німецької кухні.

Лляною серветкою з ініціалами TN він отирає гусячий жир зі своїх тонких губ флейтиста. Для свого віку (йому шістдесят дев’ять) Рафаель у досить непоганому стані. Зберігає певну грацію. Звісно, погладшав, а від волосся йому лишилася тоненька тонзура білих кучериків – та якщо уважно придивитися до його обличчя, то можна впізнати: це його ніс, його щічки, а за круглими окулярами – його лагідний погляд...

Відсунувши газету, яку він читав під час обіду, він підводить очі... і ціпеніє. Перед стійкою на високій дзиґлі у кількох метрах від нього – Боже, невже це можливо?! – відбиваючись у дзеркальній стіні так, що Рафаель бачить його водночас і у фас, і зі спини, сидить Андраш, авжеж, без сумніву, точно він! Він курить і пригублює каву з кальвадосом. Постарів страшенно. Сиве волосся зав’язане хвостиком на потилиці. Безладне мереживо зморшок робить його обличчя схожим на поле, яке орав божевільний. На носі в нього пенсне, на шиї червоний шарф: авжеж, є ще такі дивні люди, які уперто не хочуть відмовлятися від своїх революційних ідей...

Рафаель кладе лляну серветку на стіл і підводиться. Рухається він неквапно, проходить рестораном, не відводячи погляду від дзеркала. Потроху бачить, як з’являється його віддзеркалення, як воно збільшується і примощується поруч із Андрашем, саме перед тим, як той піднімає очі.

І їхні погляди зустрічаються в дзеркалі.

Бачте, це двоє старців. І в цих машкарах – сиве волосся, зморшки і окуляри – вони дуже схожі. Усі старці – ви помічали, напевно – набувають невинного вигляду. Час ніби зі співчуттям проводить губкою по їхніх тілах і думках, затуляючи виразні риси, розмиваючи спогади, поступово втоплюючи в забутті тяжкі уроки життя. Знаєте, все можна забути...

Адже нічого не було, правда ж? Хіба що якась дрібниця... і так давно... Словом, майже нічого цікавого. Могли б і про цікавіше щось нагадати.

Перш ніж стати янголом, слід повернути собі невинність.

А ми всі досі невинні.

Андраш і Рафаель дивляться у дзеркало. Один на одного. Андраш не ворушиться, не обертається, аби побачити справжнього Рафаеля; вони не обмінюються словами, не тиснуть руки. Що відбувається у глибині цього безмовного і безмежного погляду? Кожен з них позбавив іншого коханих жінки й дитини. І тепер кожен обмацує своє серце: чи досі болить? Чи досі горить полум’я гніву? Чи, може, вже згасла й остання вуглинка?

Погляди в дзеркалі зливаються в один. Відкриті, чесні, майже безтурботні очі.

І ніхто не бачить, як вони розлучаються.

Що, отакий кінець?

О ні! Повірте – ні!

Достатньо просто розплющити очі: довкола вас триває Історія.