Текст книги "Печатка янгола"

Автор книги: Ненсі Г’юстон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

ІІІ

Заффі у своїй кімнатці під дахом. Вона розібрала валізи, куди вмістилися всі її земні нажитки.

Ідеться передусім про одяг – адже погляд на мить затримується тільки на ньому: це однострій, украдений перед від’їздом із Дюссельдорфа в школі для дівчат-хостес; тоді вона подумала, що, хтозна, можна і в досить пристойних умовах опинитися. Однострій справді вишуканий: він складається з плаского круглого чорного капелюшка вражаючого діаметра (приблизно шістдесят сантиметрів), тісної чорної суконьки, яка залишає плечі оголеними, чорних мережаних рукавичок і трьох великих виноградних грон зі штучних білих перлин (брошка й сережки).

Того місяця в Дюссельдорфі, незважаючи на це цілком доладне вбрання і на досить задовільний рівень підготовки, Заффі не вдалося вжитись у роль хостес. Марно твердили їй: усмішка, скромність, крижана спокусливість, кокетування на відстані – достоту ходіння на високих підборах без рухання стегнами... нічого не допомагало. Під час постановочних вправ, коли вона мала приймати «клієнтів», буцімто ділків, які приїхали на Салон автовиробників, або готельного бізнесу, або господарчих товарів, або страхування життя, вона стояла, виструнчившись, із кам’яною посмішкою, з ручкою в одній затягнутій у рукавичку руці та блокнотом у другій... однак у потрібну мить вона не рушила з місця, не пожвавилася – їй не вдавалося перетворити цю вправу на щось жваве й значуще. Її вищі за посадою колеги грали роль клієнтів і, хоч і вважали її чарівною, все ж були змушені визнати, що, зважаючи на поставлені перед ними цілі (економічне диво і tutti quanti[8]8
  І таке інше (іт.).


[Закрыть]), ця юнка їм не підходила. Тож її відпустили – ввічливо і заплативши місячний заробіток; ці гроші вона того самого дня витратила на квиток на поїзд до Парижа в один кінець. А помітивши, що одна з її валіз достатньо простора (а саме шириною в шістдесят п’ять сантиметрів), аби покласти до неї капелюшок, Заффі вирішила не повертати школі вишуканий однострій.

Що там ще в її валізах?

Лист від матері, який вона так і не розкривала, відколи та померла дванадцять років тому.

Вовняна ковдра – це щоб у разі необхідності спати під мостом.

Пара чобіт із хутром.

Зимове пальто з добротного сірого драпу.

Плюшева лапка: усе, що лишилося від пуделя – найліпшого друга її дитинства. Пудель, як міг, захищав її від страшних снів. Відколи помер тато, страхіття заволоділи нею, і все ж вона вірно зберігає цю лапку. Вона втратила обох батьків і обірвала спілкування з братами і сестрами, та завдяки лапці Заффі ніби завжди разом з ними.

Ну ось. Усе розкладене, а ще ж тільки четверта і Заффі нічим себе зайняти аж до завтра. Вона лягає на ліжко і дивиться в стелю. Не спить. Не читає. Не мріє. За мить підводиться, йде до вбиральні і ледве стримує нудоту. Це суто французьке поєднання високого і низького, філософії і пісуара, найблискучіших духовних надбань і найгидкіших відходів тіла в усі часі приголомшувало німців.

Вона повертається до порожньої квартир на третьому поверсі, риється під мийкою, знаходить щітку і засіб для миття «Аякс», цебро і ганчірку, піднімається на сьомий чистити вбиральню «в турецькому стилі». З люттю тре, затримуючи дихання і зціпивши зуби, витирає екскременти десятків незнайомих людей, своїх сусідів по поверху. Вибору в неї немає. Інакше вчинити не може. Закінчивши, вона повертається до своєї кімнати і знову лягає на ліжко з розплющеними очима. Роздивляється стелю.

Тим часом Рафаель переживає небагатий на романтичні пригоди день. Він сходив на репетицію оркестру. Три з половиною години вони працювали над Ібером і Бахом – а потім, коли Рафаель відчув себе нарешті в чудовій формі (що траплялося нечасто), їх примусили слухати Марена Маре. Безперервне дихання працювало бездоганно...

Рафаель може грати на флейті майже без перерв, без зупинок на відпочинок – він навчився вдихати ніздрями і видихати ротом. Це надзвичайно складна техніка (нею володіє мало хто з музикантів, навіть Рампаль мусив відмовитися від спроб її використання), однак Рафаель уперто вдосконалював її цілих десять років! Щоразу, знудившись, вислуховуючи нескінченний потік скарг матінки чи під час занять із сольфеджіо в консерваторії, він зосереджувався на своєму диханні.

До війни месьє Лепаж-батько учив малого сина шахам, побіжно переповідаючи захопливі перипетії Французької революції, цитуючи на пам’ять полум’яні промови Робесп’єра, у деталях описуючи механізм гільйотини, скупчення народу на Ґревській площі, глухий стукіт голів у кошику – часом наприкінці дня кошик аж розпирало від скривавлених волохатих голів з несамовито виряченими очиськами... «Сину мій, шах і мат!», – зловтішно скрикував тато раптом.

Саме так Рафаель навчився робити дві речі одночасно, розділяючи їх і тримаючи під контролем. Доволі своєрідний хист. Достоту як і безперервне дихання, це дало йому змогу підбивати рахунки і водночас теревенити по телефону з приятелем або ж розписувати в деталях принади нової пасії і водночас за дві щоки вминати полуничне тістечко.

Колеги з оркестру вітали його соло криками захвату – Рафаель був на сьомому небі від щастя. (Авжеж, йому подобається подобатись іншим, причаровувати публіку, вести її за собою в інший світ – ще з дитинства він був залюблений у казку про щуролова.) Ближче до вечора він скористався гарною дниною і прогулявся серед букіністів навпроти Нотр-Даму та відвідав дві музичні крамнички на набережній, симетрично розташовані по різні боки площі Сен-Мішель. Потім подався вечеряти в Сімнадцятий округ до приятеля-тромбоніста – а після вечері в колі друзі вийшли випити віскі на площі Кліши. Рафаель одним вухом зі співчуттям вислуховував плетеницю фінансових проблем друга, а другим тим часом дослухався до бурної дискусії за сусіднім столиком щодо «подій» у Алжирі. (Двісті п’ятдесят осіб – дітей, жінок і старих – було зарізано, скалічено, обезголовлено в містечку Мелуза бойовиками Національного фронту звільнення під час війни проти бійців Алжирського національного руху. У відповідь на це двісті п’ятдесят паризьких алжирців родом із того краю записалися до французького війська.)

Близько другої ранку Рафаель повернувся на вулицю Сени. Підвівши очі до горішнього поверху, побачив світло у круглому віконечку Заффі. Від несподіванки й подиву якусь мить його серце билося швидше.

Заффі – служниця незвична всім. Страви готує прості, але смачні, а на її однострої – вузькій чорній спідничці, білій блузці і фартуху – ніколи ні плями. Вона не забуває сказати: «Так, месьє», «Доброго дня, месьє», «Доброго вечора, месьє» – і обов’язково усміхається. Прибирає ретельно й безшумно. Коли Рафаеля немає вдома, вона користується пилососом – геніальним винаходом, що його Друга світова залишила тим, кому поталанило вижити, давши можливість прибирати сміття з килимів, не витрушуючи їх із вікон.

Дні минають, настає червень. Атож це відбувається якось увечері на початку червня.

Того вечора Рафаель знову повертається напідпитку вже після другої ночі. Того вечора знову помічає світло в кімнаті Заффі. Вона що, взагалі ніколи не спить? Щодня, вмита й одягнена, вона зі сніданком стукає в його двері о 7:45.

Наступного ранку Рафаель, потрактувавши, що вже досить заспокоїв своє сумління, вирішує виявити певну цікавість.

– Ви так пізно лягаєте, – усміхнувшись, звертається він до Заффі, – чи завжди спите при світлі?

Нефритові очі вергають у його бік погляд, повний образи, а то й ненависті. І слова не мовивши, Заффі відвертається, однак навіть цей пломінець гніву зворушує господаря. Він підводиться в ліжку, простягає руку і майже ніжно бере Заффі за руку – за найм’ясистішу частину цієї майже позбавленої м’язів частини тіла, там, де закінчується куценький рукав білої блузки.

Заффі кам’яніє.

Вона кам’яніє не так, як хтось переляканий, а як хтось, кому добре відомо, чого чекати. Ця непорушність не відрізняється від її звичної байдужості. Як і завжди – може, трохи по-іншому – її тіло й усе єство завмирають в очікуванні.

Так і є. Рафаель тягне її до себе, садить на край ліжка; вона не опирається. Він повільно вкладає її і знімає гумку, що тримає хвостик – і її коси розсипаються по ковдрі, що прикриває його стегна; вона хоч би оком змигнула. Він глухим голосом промовляє її ім’я:

– Заффі.

Він розуміє, що крізь ковдру вона має відчувати його прутень, який міцніє й твердіє; вона не намагається підвестися, не обертається до нього.

– Заффі, – повторює Рафаель, ніяковіючи від торкання до її шкіри та від дивної невагомості тіла, що лежить упоперек його ніг. Він починає розстібувати – один за одним, адажіо, адажіо! – ґудзики на її блузці. Потім розвертає її, ставить на коліна, вона лишається так стояти.

Він не збирається повністю роздягати її – він хоче пестити її у цьому однострої. Він піднімає вузьку чорну спідничку, його рухи вже різкіші, та все ще позбавлені несамовитості, просто сповнені хоті, його прутень стоїть, наче скеля, він контролює його, еге ж, він уміє вести любощі так, аби отримати максимум від краси – мов у симфонії, з’єднуючи, модулюючи, не поринаючи різко у фортіссімо, але досягаючи піку poco a poco[9]9
  Помалу (іт.).


[Закрыть], смакуючи пароксизмом не менше, ніж неминучою і геніальною природною кульмінацією крещендо.

На Заффі нейлонові панчохи і пояс із підв’язками; під його пестощами її стегна пружніють і стають ніжнішими.

– О Заффі, Заффі... – шепоче їй на вушко Рафаель. – Я бажаю вас з першого ж дня...

Вона не відповідає. Його дихання важчає, він продовжує говорити їй у вухо, його тіло зливається з вигином її спини. Не знімаючи повністю панчіх, він обережно, пальцями приспускає шовковисту тканину і входить у неї – повільно і велично. Вона не виривається з його полону, ясно, це вже не вперше, їй відомо, що це таке, тож він грає на ній із довгими протяжними хрипами (Глюк, «Тріумф кохання»[10]10
  Арія з опери «Орфей і Евридіка» (1762).


[Закрыть]) – стримуючись, стримуючись, потім вже нестримно, віддавшись люті потоку, викрикуючи її імення, обожнюючи її, віддаючи себе, мало не розплакавшись наприкінці; можливо, ніколи в житті він іще так не віддавався, з жодною повією або подружкою, ніколи.

А Заффі вже йде. Підвівшись, вона дає лад одягу перед дзеркалом у великій шафі – раз на тиждень, щоп’ятниці, вона миє це дзеркало. Вона помічає його віддзеркалення: позаду неї, розкинувшись на спині, схрестивши руки, розвівши ноги серед зім’ятої ковдри, видніє особень з темними кучерями і передчасними залисинами. Їй про нього відомо ім’я, звички до та після прання, кулінарні смаки; тепер вона пізнала і його наготу, хрипкі стогони з його горла в мить сп’яніння.

Вона із задоволенням відзначає про себе, що на блискучій поверхні дзеркала немає ані найменшого розводу від ганчірки.

Уранці Рафаель не з’являється вдома. Опівдні вони поводяться так, ніби нічого не сталося. Заффі подає ніццький салат і переказує телефонні дзвінки.

Він безтямно закоханий в неї.

Того самого вечора в нього концерт, грає він натхненно, згадуючи про Заффі від перших акордів оркестру й аж до останніх аплодисментів. Повернувшись додому, він помічає в неї світло, піднімається на сьомий поверх, дряпається у двері, мов кіт. Вона відчиняє і не питає нічого. Вона у нічній сорочці, довгій негарній білій бавовняній сорочці, що давно пожовтіла від прання.

Цього разу він повністю роздягає її.

Роздягається й сам і, ставши перед нею посеред нестерпної спеки, шукає її погляду. Рафаель – дуже вродливий чоловік. І кохає він самобутньо. Він не думає про те, що перебуває зі служницею у її кімнатчині. Він намагається розбудити бажання – чи принаймні увагу – у цій дивакуватій юнці. Перш ніж оволодіти нею вдруге, він хоче, аби вона прийняла його – його – щоб усміхнулася йому – йому. Їхні оголені тіла стоячи туляться одне до одного, раз-у-раз труться одне об одного, у нього стоїть, та замість притулити її до себе, він нахиляється, всотуючи її вуста у свої, зволожуючи їх своїм язиком. Як і решта флейтистів, він має дуже чутливі, вмілі й чуттєві язик і вуста.

Заффі дозволяє йому все.

Рафаель розуміє, що вона ніколи не пручатиметься. Не опиратиметься ні йому, ні комусь іншому. Що вона дозволить усе. Цілувати і роздягати. Розвертати і обертати. Крутити й кусати. Шмагати і затикати рота. І бити, і навіть вбивати себе. І цієї миті перед очима Рафаеля туманною примарою пропливає лялька Ганса Беллмера, фотографії якої він якось бачив в одній галереї неподалік: побита, пошарпана, розібрана і знову зібрана до купи безліч разів – і незмінно усміхнена і байдужа, мов крижана[11]11
  Ганс Беллмер (1902–1975) – франко-німецький художник-сюрреаліст. «Лялька» – його найвідоміший твір. Це розмальована дерев’яна скульптура майже в натуральний людський зріст. Вона складається з великої кількості елементів, які можна рухати, як заманеться.


[Закрыть].

Боже милий, та що це з ним?!

Хоч вони і не рухаються, шкіра в обох від поту стає гладенькою і липкою.

Рафаель кладе руки на вузькі стегна Заффі. Поволі стає перед нею на коліна і глибоко вдихає її аромат. Зворушливо-ніжно торкається її язиком. Його руки з любов’ю повзуть від стегон до сідниць дівчини. І у вологій задушливій спеці паризької мансарди Заффі ніби звіддаля спостерігає за цим. Так, ніби це відбувається перед дзеркалом – або в якомусь фільмі. Майже лиса голова там, унизу, ворушиться. Атласні чорні кучері. Шум подиху, хлюпіт слизу і слини. Вона не знає, хто цей чоловік, хто ця жінка, чому нічого не відчуває. Зненацька ослабнувши, вона похитується, і стривожений Рафаель підводиться. Він підхоплює її на руки і веде до ліжка. Лягає поруч із нею. Дихає ніжно на чоло.

– Подих – це дивовижна річ, – мурмоче він. – Подих може все. Якщо вам зимно, він вас зігріє, якщо вам гаряче, він вас освіжить... Вам ліпше?

– Так, – відповідає Заффі. – Тут душно.

Він знову твердіє – лише почувши її голос. Вони голі, мокрі, тиснуться одне до одного на вузенькому ложі, він їй дарує кохання. Вони не кохаються вдвох, точно ні – це він, Рафаель, дарує кохання Заффі.

Як і вранці, він розкривається, кохаючи її, віддається безмежно. Байдуже, заплющені в Заффі очі або розплющені. Її тіло не інертне – воно просто відсутнє. Статичне навіть тоді, коли сповнене руху.

Рафаелеві не хочеться йти. Безпрецедентно, але йому здається, що цієї миті в його серці – наче у фузі Баха – зливаються врода й потреба. І він промовляє глухо:

– Заффі... (він трохи побоюється, що вона розсміється йому просто в очі після того, що між ними сталося, причому вже двічі в один день) я хочу звертатися до тебе на «ти».

Трохи помовчавши, вона – так само тихо – відповідає:

– Гаразд. А мені можна?

– Звичайно! О, я дуже хочу, щоб ти мені казала «ти»!

– Tu. Ти, – серйозно, без усмішки мовить Заффі, ніби пробуючи слово на язик.

– І... не лише це! – із запалом і поспіхом мурмоче Рафаель. – Мені хочеться... щоби ти спала внизу. Тут надто душно.

– Спала де?

– У моєму ліжку. Зі мною. Якщо хочеш. Ти цього хочеш?

Цього разу мовчанка триває довго. Рафаелеве серце б’ється безладно, ніби блукає. Він розуміє, що сторчголов кидається в не дуже нормальну пригоду.

А Заффі не відгукується. Тоді Рафаель Лепаж промовляє ще менш нормальну фразу – і його серце б’ється так, що заглушає слова, які злітають із вуст:

– Я хочу одружитися з тобою, Заффі.

Вона мовчить. Рафаель, божеволіючи від кохання, наполягає:

– Ти розумієш?

І дуже повільно, наголошуючи на кожному слові, повторює:

– Я хочу, щоб ти стала мені за дружину.

Пауза. І тоді вона каже:

– Гаразд. D’accord.

Не глянувши в його бік, не усміхнувшись, вона промовляє слово, якому він навчив її в перший день. Гаразд. D’accord.

IV

Коли Рафаель повідомив матері по телефону свій намір узяти за законну дружину німкеню, яку щойно взяв до себе служницею, Ортанс де Трала-Лепаж заледве не зомліла.

Чотири роки в окупованому німцями Парижі Ортанс страждала від страшенних злиднів. Навіть якщо наприкінці 1930-х років сімейні статки вже не були такими, як на початку століття, коли дідусь Трала збирав перші врожаї зі своїх алжирських виноградників, родина Трала-Лепаж була далеко не бідною. Проте не було чого купувати, особливо взимку. А те, що можна було купити, відзначалося такою низькою якістю, що вживати це було справжнім приниженням для пані, яка пишалася своїми точними і винахідливими гастрономічними інструкціями прислузі.

По кілограму картоплі кожному на два тижні. П’ятдесят грам масла на місяць. А ще: ріпа, кольрабі, буряк, корінь селери, бруква і топінамбур. Звучить майже як вірш, однак нагодувати таким не можна ні чоловіка, ні сина. День за днем на дверях крамничок з’являлося дедалі більше табличок з розпачливими словами: «М’яса немає», «Хліба немає», «Молока немає». А сімейство Трала-Лепаж на вулиці Сени зголодніло. А було ж іще і «Немає вугілля», – тому воно змерзло. Рафаелева мати добре це пам’ятає. Одного ранку у грудні 1941 року, щоби зігрітися, їм довелося спалити кілька стільців і старий фотель.

Отже, голод і холод були надто принизливими. А до цього додавались і повітряні тривоги: найбільше з принижень – бігти до підвалу в домашньому халаті, аби чекати годинами, торкаючись інших тіл і вдихаючи дихання сусідів, з якими вони навіть не віталися на сходах. Перелякані тремтливі жінки зі спицями і в’язанням; чоловіки, які, мов у траншеях, нервово ножем вирізали фігурки із деревини. І її янголятко – Рафаель. Їхнє любе янголятко у дванадцять і тринадцять років тихо грало на флейті в закутку сховища, заспокоюючи інших і розважаючи своїх засмучених батьків...

І в усьому – голоді, холоді, нестерпній тісняві сховиськ, уже не кажучи про трагічну загибель месьє Лепажа-батька, – завинили німці.

Зрештою, що знав Рафаель про цю особу, про цю... як там її? Якесь снодійне ім’я! Як можна думати, ніби добре спізнав когось за такий короткий час? І вручити своє життя в її руки?! Чим займалася ця Заффі під час війни?! Авжеж, тоді вона була ще дитям. Проте що робили її батьки? Рафаеле, тобі про це відомо?!

– Її батьки померли, обоє, мамо.

– Це зараз вони мертві. А під час війни вони ж не були мертві, правда?

– Ні.

– Тому я й питаю, чи відомо тобі, що вони робили тоді. Чи підтримували той... страхітливий режим! Ти щось про це знаєш?

– Ні.

– Ага! От бачиш!

Вона сказала це переможним тоном. Ніби щойно виграла партію.

– Бачу що?

– Ну-бо... можливо, це були... можливо, вони робили...

– Слухай, матусю...

Тримаючи у правій руці слухавку, лівою Рафаель проводить по відсутньому волоссю на своїй голові.

– ...Ти ж не вважаєш, що провина передається у спадок?

– Не в цьому річ...

– Чи ти думаєш, що Заффі успадкувала... не знаю... якусь специфічну тевтонську ваду... яка робить її схильною до жорстокості й збочень? Що саме ти хочеш сказати?

– Я ні на що таке не натякаю, янголе мій... Просто кажу – але вкладаючи всі сили, Рафаеле, усю любов до тебе, бажанням бачити тебе щасливим в особистому житті та кар’єрі: Не роби цього! Послухайся матері, довірся мені! Це ж божевілля!

І Ортанс де Трала-Лепаж, сидячи перед бюрком у блакитному будуарі на третьому поверсі свого майже шато в Бургундії, розридалася.

– Гей! – дивується Рафаель. – Що я чую? Мамуся аж так засмучена? Слухай, мамочко, я тебе дуже люблю, але не слід забувати, що я флейтист! І що вже двісті років флейта є символом франко-німецької дружби! Згадай Йоганна Йоакима Квантца, який винайшов ключ «мі-бемоль»: він же був знаним колекціонером французького мистецтва! Сам Вольтер відвідував його в замку Сан-Сусі![12]12
  Йоганн Йоаким Квантц (1697–1773) – німецький бароковий композитор, член Берлінської школи, викладав гру на флейті королю Фридриху ІІ Прусському. Автор популярної теорії гри на поперечній флейті.


[Закрыть]

Ортанс рюмсає ще голосніше. Таке враження, що вона із сарказмом повторює назву «Сан-Сусі» – але, хтозна, може вона просто чхнула?

– Згадай про Бьйома, – відчайдушно веде далі Рафаель. – На що було б схоже моє життя без флейти Теобальда Бьйома?[13]13
  Теобальд Бьйом (1794–1881) – баварський флейтист і винахідник. Автор нині відомого варіанту поперечної флейти.


[Закрыть]А де він вирішив патентувати свій винахід? У Парижі, мамо! У Паризькій академії наук!

І знову жодної виразної відповіді по той бік дроту – лише повискування й сопіння.

Поклавши слухавку, Рафаель якусь мить стоїть у коридорі, замислений і невдоволений. Він не передбачив такої лютої реакцію з боку мами, і це вкрай сильно його бентежить. Незалежність – це дуже добре, і все ж цілком природно, коли на вашому весіллі присутня матір.

А мадам Трала-Лепаж не відступиться. Вона не просто не захоче їхати до Парижа на заручини сина – вона категорично, раз і назавжди відмовиться знайомитися з невісткою.

Рафаель не піддається смутку через її жорстоке рішення. Намагається бути щасливим – така вже його природа; до того ж, він розуміє, що саме йому належить навчити щастю Заффі.

До речі, де вона?

Він знаходить її на кухні, рачки, у гумових рукавичках – вона натирає підлогу. Відколи вони заручилися, вона не вбирається в однострій, але господарство веде бездоганно, як і перше, з такою ж відсутньою посмішкою...

Він спостерігає за нею. Зненацька від її вигляду йому стає лячно.

– У день нашого весілля ти будеш справжньою красунею, – бурмоче він, аби заспокоїтися.

– Так. У мене є сукня, – каже Заффі й підводиться. На його подив, вона йде до своєї кімнати переодягатися.

І постає перед ним у вишуканому однострої школи хостес у Дюссельдорфі.

Рафаель здригається при виді жінки-вамп у чорному.

– Ні, – каже він, – дозволь мені придбати тобі гарну білу сукню. Мені буде приємно зробити це для тебе. Чому тобі весь час кортить бути в чорному? Це ж не похорон зрештою!

– Хіба? – відказує вона з жартівливими бісиками в очах. – Ти ж сам казав, що ховаєш своє хлоп’яче життя, от я й ношу жалобу по ньому!

Рафаель вибухає реготом – овва, та мала вже й жартувати французькою вміє! – і поступається. Геть втративши від неї глузд, він цілує її в шию, знову і знову, лиже й покусує її плечі, що їх оголила ця сукня, потім поволі починає розв’язувати і розстібати численні бантики, застібки й блискавки, що тримають це вбрання на тілі тієї, яку він кохає...

Ясна річ, це ще не все. Тепер він мусить продемонструвати спритність. Заффі неповнолітня; вона іноземка; крім паспорту, не має жодного іншого офіційного документа, який би доводив, що вона одна, що втратила обох батьків. А як відомо, 1957 року французькі чиновники ставилися до подібних речей дуже серйозно. Вони вимагали, щоби їм представили фото відповідного розміру – ні міліметром більше, ні міліметром менше, анфас, а не розворотом у три чверті, на сірому, а не білому тлі – або навпаки, на білому, а не сірому; а ще оригінали, завірені нотарем, підписані і з печатками шести-семи різних установ.

(О, звісно, відтоді все змінилося до невпізнанності! Працівники паризьких мерій і комісаріатів уже не зневажливі, похмурі й недоброзичливі – чим так славилися раніше. У наш час, переступаючи поріг паризької установи, потрапляєш у стан, близький до екстазу. Стіни вкриті радісними, яскравими фресками, що аж очі сліплять; усі без винятку працівники вранці, перш ніж встати з ліжка, обов’язково кохалися, тож їхні обличчя досі напружені і схвильовані, вони дивляться на вас вологими поглядами, вислуховують ваші проблеми зі щирою приязню, внаслідок чого, запросивши вас ґречно сісти до зручного крісла, вкладають вам до рук один із шедеврів світової літератури – Антона Чехова чи Карсон МакКаллерс – і просять трошечки зачекати... і ваші проблеми миттю знаходять гавань і вирішення.)

Рафаель із запалом віддається справі, не боїться нічого. Сімейні гроші матері і ліберальні погляди батька з ранньої юності навчили його повністю довіряти собі. Він має права – а якщо якимсь дивом якогось права йому бракує, має засоби придбати відсутнє. Отже, він супроводжує Заффі кабінетами мерії, замість неї заповнює формуляри, ввічливо сперечається з бурмилами-чиновниками, обличчя яких немов кам’яні, а слова годі розібрати.

Аби в подібній ситуації виграти справу, треба мати майже казковий набір козирів (французьке походження, біла шкіра, особистий шарм, грошовий шарм, притлумлена погроза звернення до начальства тощо); у Рафаеля Лепажа всі ці карти наявні; отож, його шлюб із Заффі здійсниться в мерії VI-го округу Парижа, на площі Сен-Сюльпіс, уже за два тижні після подання заяви.

21 червня – межень. Цього дня, ще не усвідомлюючи цього, Заффі вже носить під серцем дитя. Вагітна вона лише тиждень, менструальний цикл іще не порушився – саме тому на ранок заручин Рафаель тривожиться, коли вона на кілька хвилин зникає у ванній, щоби зблювати.

21 червня 1957 року – чудова погожа днина! Не так спекотно, як того дня – лише три тижні тому, – коли тіла Рафаеля і Заффі сплелися вперше. Ранок ясніє, мерія заповнена сонячним промінням, воно співає на світлій деревині паркету, балюстради і поручнів сходів; важко повірити, що це та сама будівля, де Рафаель уже два тижні бігає з кабінету до кабінету, застосовуючи весь свій шарм, максимум грошей і впливу, щоби вирвати чиновників із затятого тупого мовчання. Саме слово «мерія – mairie» цього рання скидається на анаграму слова «наречений – marié».

Вони взяли шлюб. Проста цивільна церемонія, без усіляких співанок. За свідків стали Мартен – приятель-тромбоніст із площі Кліши – і його дружина Мішель. Кожен присягнув у тому, в чому мав присягнути, і підписав те, що мав підписати. Прийшла мить цілуватися. Рафаель поклав на вуста Заффі чистий тремтливий цілунок, найніжніший цілунок у своєму житті, цілунок у дусі Дебюссі – достоту «Прелюдія до пообіднього відпочинку фавна».

Однак прощання із цнотою не змінило вуст Заффі. Як і до шлюбу, вони ані літери чуттєвості не промовляють.

Відтепер Заффі зветься мадам Лепаж.

Наступного ж опісля церемонії дня, прихопивши свідоцтво про шлюб, вона чимчикує до посольства Федеративної республіки Німеччини (ніби за іронією розташованого на авеню Франкліна Рузвельта) і залишає свій паспорт. Німецькі чиновники прудкіші за французьких – новий документ вона отримує вже за тиждень. Старий їй повертають із обрізаним кутком – щойно опинившись удома, вона розриває його на шматки і кидає у смітник.

Прізвище її батька, фамільне прізвище, яке вона носила впродовж двадцяти перших років свого існування, забуте назавжди.

Чи не з цієї причини Заффі пожадливо і проти всіх сподівань відповіла Рафаелеві «Гаразд» на пропозицію шлюбу?

Хтозна, що це було – нерозважливий вчинок із його боку чи приховані мотиви з її боку, – однак лінії їхніх доль відтепер нерозривно пов’язані: навіть якщо їм про це ще невідомо, юна німкеня та її француз-чоловік чекають на дитину. Будується нова ера, що стане генетичним перехрестям двох таких різних людей...

І немає на те вже ради: їхні рішення, їхні вчинки матимуть неминучі наслідки.