Текст книги "Народні Думи"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

ІВАН БОГУН

У Вінниці на границі,

Під могилою над Бугом-рікою —<

Там стояв Іван Богун вільницький Під обителем-монастирем кальницьким. Під кальницькою обителлю Богун стояв,

Із турками-пашами,

Крулевськими ляхами,

Камлицькими князями Богун воював!

Силу він ляхів-турків стріляв І шабельками рубав,

На аркан забирав,

В річку Буг їх утопляв.

А ляський круль І турецький коноїд-паша,

Нехрещена душа,

Силу війська збирали Івана Богуна і його військо Хмарою бусурменською обступали.

Веселились ляхи-турки,

Круль і князь раділи,

Що обложили Богуна на довгі неділі.

Обступили ляхи-турки,

Кругом обложили,

Козаченьків Богунових голодом морили.

Три тяжкі неділі Богун з військом У тяжкій облозі бував...

Од свого ума білими руками Хмельницькому листа писав,

Богун у Хмельницького батьківської поради пи Та собі підмоги з Чигрина прохав:

«Просю бога й тебе,

Дай помочі, порадь і повесели нас!..

Бо вже нас ляхи й турки обступають,

Кругом знаменами своїми обкидають,

І кругом нас облягають,

І дуже сильно побіждають».

Як Хмельницький цеє зачуває,

До Вінниці за штири доби прибуває, його військо гетьманськеє морем нахлинає, Турецько-польське крульське військо зничтожає, Богуна з козаками з неволі визволяє.

А сам Хмельницький До Богуна під’їжджає І словами промовляє:

«Не сам бог вас спасав —

І я не менше помагав!»

Іван Богун відмовляє:

«Слава богу і хвала гетьману,

Що не дав нас у неволю,, ляхам на поталу!»

Все козацтво І вояцтво У ряди ставало,

На всі голоси кричало,

Промовляло,

А кобзарі грали,

В струни дотинали Та Богдана із Богуном Піснями хваляли!

ПОВСТАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ПАНІВ

Ой чи добре пан Хмельницький починав,

Як з берестецького року всіх панів-ляхів на Вкраїну На чотири місяці висилав

І велів панам-ляхам на Вкраїні чотири місяці стояти,

Ані козаку, ні мужику ні жадної кривди починати.

Де вже ж пани-ляхи на Вкраїні три місяці стояли;

Стало на четвертий місяць повертати.

Стали пани-ляхи способ прибирати:

Од козацьких, од мужицьких комор ключі одбирати,

Над козацьким, над мужицьким добром

господарями знаходжатись,

То вже де бідний козак Розгадає п’ятак,

То нельзя по улиці пойти погуляти,

Ш,об у корчмі п’ятак прогуляти.

То вже не один козак, доброго клича

і луччої руки, один шостак розгадав, Да й той к катовій матері у корчмі прогуляв:.

То вже ж, каже, лях містом іде,

Як свиня, ухом веде;

То лях до корчми приходжає,

Як свиня, ухо до корчми прикладає,

А слухає лях, що козак про ляхів розмовляє.

То лях у корчму убігає І козака за чуб хватає,

То козак козацький звичай знає:

То будто до ляха– медом-вином

і оковитою горілкою припивав,

А тут ляха за чуб хватає,

І скляницею межи очі морськає,

І келепом по ребрам торкає:

«Не лучче б тобі, ляше, преуражий. сину,

На Вкраїні з жінкою спати,

Аніж в^ корчму входжати?

Да вже ж на Вкраїні не одна жінка курку зготувала,

Тебе, ляха, кручого сина, на ніч чекала!»

То вже ж, каже, козаки й мужики У неділю рано, богу помолившись, ласти писали,

В листах добре докладали І до. пана Хмельницького у Полонне посилали:

«Ей, пане Хмельницький,

І отамане чигиринський,

І батько козацький!

Звели нам під москалей тікати

$.бо звели нам з ляхами бунт великий зривати!»

То Хмельницький листи читає,

^!Д,о козаків, словами промовляє:

«Ей, стійте, діти, іПаду ждіте!.

Йе благословляю вам ні під москаля тікати,

Ні з ляхами великого бунту зривати».

То вже ж Хмельницький до козаків приїжджає І словами промовляє:

«Ей, нуте, діти, по три, по чотири з куренів вставайте,

І до дрючків і до голобель хватайте,

І ляхів-панів у нічку у Четвертеньку так,

як кабанів, заганяйте!» То вже ж із куренів по три, по чотири вставали,

До дрючків і до оглобель хватали,

І ляхів-панів так, як кабанів,

у нічку у Четвертеньку заганяли, ■То вже ж один козак лугом біжить,

Коли дивиться у кущ, аж кущ дрижить;

Коли дивиться у кущ, аж у кущі лях, як жлукто, лежить. То козак козацький звичай знає,

Із коня вставає,

І ляха за чуб хватає,

І келепом по ребрах торкає,

То лях до козака словами промовляє:

«Лучче б, козурю, могли мої очі на потилиці стати,

Так би я міг із-за річки Вісли на Вкраїну поглядати».

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ МИР І НОВЕ ПОВСТАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКОЇ шляхти

Ей чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, Що з ляхами, з мостивими панами, у Білій Церкві замирив? Да велів ляхам, мостивим панам, по козаках, по мужиках

стацією стояти,

Да не велів великої стації вимишляти.

То ще ж то ляхи, мостивії пани, по козаках і по мужиках

стацією постали,

Да великую стацію вимишляли.

Од їх ключі поодбирали,

Да стали над їх домами господарями.

Хазяїна на конюшню одсилає,

А сам із його жоною на подушках почиває.

То козак, альбо мужик, із конюшні приходжає,

У кватирку поглядає —

Аж лях, мостивий пан, іще з його жоною на подушках

опочиває.

То він один осьмак у кармані має,

Пійде з тоски да з печалі у кабак да й той прогуляє.

То лях, мостивий пан, од сна уставає,

Юлицею йде,

Казав би, як свиня нескребена, попереду ухом веде,

Іще слухає-прослухає,

Чи не судить його де козак, альбо мужик.

У кабак уходжає,

То йому здається, що його козак медом шклянкою

або горілки чаркою вітає, Аж його козак межи очі шклянкою шмагає Іще стиха словами промовляє:

«Ей ляхи ж ви, ляхи,

Мостивії пани!

Хотя ж ви од нас ключі поодбирали І стали над нашими домами господарями...

Хотя б ви на нашу кунпанію не находжали».

Тогді ж козаки стали у раді, як малії діти;

Од своїх рук листи писали,

До гетьмана Хмельницького посилали,

А в листах прописували:

«Пане гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов наш чигиринський!

За що ти на нас такий гнів положив?

Нащо ти на нас такий ясир наслав?

Уже ж ми тепер ні в чому волі не маєм:

Ляхи, мостивії пани, од нас ключі поодбирали І стали над нашими домами господарями».

Тогді-то Хмельницький листи читає,

Стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі, небожата!

Підождіте ви мало, трохи-небагато,—

Як од святої покрови до світлого тридневного воскресенія. Як дасть бог, що прийде весна красна,

Буде наша вся голота рясна».

Тогді-то пан Хмельницький добре дбав,

Козаків до сход сонця у поход випроводжав

І стиха словами промовляв:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу вас, добре дбайте,

На славну Україну прибувайте,

Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,

Віри святої християнської у поругу не подайте!»

Тогді ляхи, мостивії пани, догадливі бували,

Усі по лісах, по кущах повтікали.

То козак і лісом біжить,

А лях за кущем і лежачи дрижить.

То козак ляха за кущем знаходжає,

Келепом межи плечі наганяє І стиха словами промовляє:

«Ей ляхи ж ви, ляхи,

Мостивії пани!

Годі ж вам поза кущами валяться —

Пора до наших жінок на опочивок іти.

Уже наші жінки і подушки поперебивали,

Вас, ляхів, мостивих панів, ожидали!»

Тогді-толяхи козаків рідними братами узивали:

«Ей козаки, ріднії братці!

Коли б ви добре дбали

Да нас за Віслу-річку хоть у одних сорочках пускали!» От тогді-то ляхам бог погодив,

На Віслі-річці лід обломив.

Тогді козаки ляхів «рятували»:

За патли хватали

Да ще й далі під лід підпихали

І стиха словами промовляли:

«Ей ляхи ж ви, ляхи,

Мостивії пани!

Колись наші діди над сією річкою козакували,

Да в сій річці скарби поховали.

Як будете скарби находити,

Будем з вами пополам ділити,

Тогді будем з вами за рідного брата жити.

Ступайте! Тут вам дорога одна —•

До самого дна!»

ДУМА ПРО СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Ей, зажуриться, заклопочеться Хмельницького старая

голова,

Що при йому-то не було ні сотників, ні полковників нема; Тільки пробував при йому Іван Луговський,

Писар військовий,

Козак лейстровий.

Тогді-то вони стали у раді,

Як малії діти,

Од своїх рук листи писали,

По городах по полкових, по сотенних розсилали,

А до козаків у листах приписували:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу вас, добре дбайте,

Борошно зсипайте,

До Загребельної могили прибувайте,

Мене, Хмельницького, к собі на пораду ожидайте!»

От тогді ж то козаки добре дбали,

Борошно зсипали,

До Загребельної могили прибували,

Воскресенія Христового дожидали,—

Хмельницького в вічі не видали,

Вознесенія Христового дожидали,—

Хмельницького в вічі не видали,

Духа-тройці дожидали,—

Хмельницького в вічі не видали,

Петра й Павла дожидали,—

Хмельницького в вічі не видали,

Іллі-пророка дожидали,—

Хмельницького в вічі не видали.

Тогді ж то козаки стали у раді,

Як малії діти:

«Хвалився нам гетьман Хмельницький,

Батю Зинов Богдану чигиринський,

У городі Суботові

На спаса-преображеніє ярмарок закликати...»

Тогді ж то козаки добре дбали,

До города Суботова прибували,

Хмельницького стрічали,

Штихи у суходіл стромляли,

Шлики із себе скидали,

Хмельницькому низький поклон послали:

«Пане гетьмане Хмельницький,

Батю Зинов наш чигиринський!

Нащо ти нас потребуєш?»

Тогді ж то Хмельницький стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу я вас, добре дбайте,

Собі гетьмана настановляйте.

Чи нема между вами котрого козака старинного,

Отамана курінного?

Вже ж я час од часу хорію,

Между вами гетьманувати не здолію;

То велю я вам между собою козака на гетьманство обирати, Буде между вами гетьманувати,

Вам козацькі порядки давати».

Тогді-то козаки стиха словами промовляли:

«Пане гетьмане Хмельницький,

Батю Зинов наш чигиринський!

Не можем ми самі между собою, козаками, гетьмана

обібрати,

А жолаєм од вашої милості послихати».

От тогді ж то Хмельницький стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу я вас, добре дбайте,

Єсть у мене Іван Луговський,

Котрий у мене дванадцять літ за джуру пробував,

Всі мої козацькі звичаї познав,

Буде между вами, козаками, гетьманувати,

Буде вам козацькі порядки давати».

Тогді-то козаки стиха словами промовляли:

«Пане гетьмане Хмельницький,

Батю Зинов наш чигиринський!

Не хочем ми Івана Луговського:

Іван Луговський близько ляхів, мостивих панів, живе,– Буде з ляхами, мостивими панами, накладати,

Буде нас, козаків, за нівіщо мати!»

Тогді-то Хмельницький стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Коли ви не хочете Івана Луговського,

Єсть у мене Павел Тетеренко».

«Не хочем ми Павла Тетеренка!»

«Дак скажіте,– говорить,– кого ви жолаєте?»

«Ми,– кажуть,– жолаєм Євраха Хмельниченка».

«Ще ж,– каже,– мойому Євраху Хмельниченку Тільки всього дванадцять літ од роду,

Ще він возрастом мал, розумом не дійшлий».

«Будем,– говорять,– попліч його дванадцять персон

саджати,

Будуть його добрими ділами наущати,

Буде между нами, козаками, гетьманувати,

Нам порядки давати».

От. тогді-то козаки добре дбали,

Бунчук, булаву положили,

Єврася Хмельниченка на гетьманство настановили,

Тогді із разних пищаль погримали,—

Хмельниченка гетьманом поздоровляли.

От тогді Хмельницький, як благословеніє синові здав,

Дак і в дом одправився І сказав йому:

«Гляди ж,– говорить,– сину мій!

Як будеш немного Ташликом-рікою гуляти,

На бубни, на цуромки вигравати,

Дак будеш отця живого заставати.

А як будеш много Ташликом-рікою гуляти,

На бубни, на цуромки вигравати,

Дак не будеш отця живого заставати».

Тогді ж то Єврась, гетьман молодий,

Ташликом-рікою довго гуляв,

На бубни, на цуромки вигравав,

Додому приїжджав І отця живого не заставав.

Тогді-то велів у Штоминім дворі На високій горі Гроб копати.

Тогді ж то козаки штихами суходіл копали.

Шликами землю виносили,

Хмельницького похоронили;

Із разних пищаль подзвонили,

По Хмельницькому похорон зчинили.

Тогді ж то козаки поки старую голову Хмельницького

зачували,

Поти і Єврася Хмельниченка за гетьмана почитали,

А як не стали старої голови Хмельницького зачувати,

Не стали і Єврася Хмельниченка за гетьмана почитати: «Ей, Єврасю Хмельниченку, гетьмане молодий!

Не подобало б тобі над нами, козаками, гетьманувати,

А подобало б тобі наші козацькі курені підмітати!»

ВДОВА ІВАНА СІРКА І СІРЧЕНКИ

В городі Мерефі жила вдова,

Старенькая жона Сірчиха-Іваниха.

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала,

Тілько собі двох синів мала:

Первого сина – Сірченка Петра,

Другого сина – Сірченка Романа.

Вона їх до зросту держала І ще од них слави-пам’яті по смерті сподівала.

Як став Сірченко Петро виростати,

Став своєї мати старенької питати:

«Мати моя, старая жоно!

Скільки я у тебе пробуваю,

Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю;

Нехай би я мог знати,

Де свойого отця, Сірка Івана, шукати».

Вдова стара промовляла:

«Пішов твій отець до стародавнього Тору пробувати,

Там став він свою голову козацькую покладати».

То вже Сірченко Петро тоє зачуває,

Пилипа Мерефіянського з собою підмовляє,

Голуба Волошина за джуру у себе має.

Стали вони до стародавнього Тору приїжджати,

Отамана торського, Яцка Лохвицького, познавати.

Отамане торський, Яцко Лохвицький, із куреня виходжає, Словами промовляє,

Сірченка Петра познаває:

«Сірченку Петре, чого ти сюди приїжджаєш?

Десь ти свойого отця Івана шукаєш?»

Сірченко Петро словами-промовляє:

«Отамане торський, Яцко Лохвицький!

Я сім год пробуваю —

Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю».

То вже Сірченко Петро з козаками опрощеніє принімає,

До трьох зелених байраків прибуває.

Козаки до Сірченка Петра словами промовляли:

«Сірченку Петре, не безпечно себе май,

Коней своїх козацьких од себе не пускай».

А Сірченко Петро на тоє не повіряє,

Под тернами-байраками лягає-спочиває,

Коні свої козацькі далеко од себе пускає,

Тілько Голуба Волошина до коней посилає.

Турки тоє забачали,

Із тернів, із байраків вибігали,

Голуба Волошина у полон до себе брали І ще словами промовляли:

«Голубе Волошине! Не хочем ми ні твоїх коней вороних, Хочем ми добре знати,

Щоб твого пана молодого ізрубати».

Голуб Волошин словами промовляє:

«Турки!

Коли можете ви мене од себе пускати,

Могу я сам йому з пліч головку зняти».

Турки того дознали,

Голуба Волошина од себе пускали.

Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,

Словами промовляє:

«Сірченку Петре, пане молодий!

На доброго коня сідай,

Меж турками поспішай!»

Не успів Сірченко Петре меж турки-яничари вбігати —■ Мог йому Голуб Волошин з пліч головку зняти.

Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,

З пліч головку козацьку знімали,

Козацьке тіло посікли-порубали.

Козаки стародавнії тоє забачали,

На добрії коні сідали,

Турок побіждали,

Козацьке тіло позбирали,

До стародавнього куреня привозили,

Суходол саблями копали,

Шапками, приполами землю носили,

Козацьке тіло схоронили.

Отаман торський, Яцко Лохвицький, тоє зачуває,

До вдови старенької Сірчихи-Іванихи в город

у Мерефу письмо посилає,

Сірчиха-Іваниха письмо читає,

Словами промовляє,

К сирій землі крижем упадає:

«Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:

Первая печаль – що я сім год пробувала,

Сірка Івана в очі не видала;

Другая печаль – що Сірченка Петра на світі живого немає* Третяя печаль – що Сірченко Роман умирає»,

СЕМЕН ПАЛІЙ І МАЗЕПА

Шведського року, нещасливого літа,

Не одна-то душа християнська

безневинно пішла з сього світа, То тогді-то у городі Лебедині Царі і князі великим всі дивом дивували,

Один до єдного словами промовляли:

«Про що-то, панове, у землі християнській

не стало порядку ставати?» «Про то, панове, що стали проклятії Бусурмени християн братами називати»,

«Хто ж теє зачинав?»

«Начинав теє проклятий Мазепа,

Як Іскру й Кочубея безневинно сам з сього світа зогнав, Семена Палія на Сибір завдав».

То царі і князі єдин до єдиного словами промовляли Да Семена Палія з Сибіру на Москву висилали.

Скоро-то став Семен Палій Великим постом, весняною погодою До білого царя на столицю прибувати,

То світ праведний государ велику радість має,

Що до себе великого лицаря Семена Палія у гості сподіває. То Мазепа тоді як почув,

Що його, проклятого Мазепу, лихо доганяє,

До короля шведського такі речі промовляє:

«Королю шведський, добродію, найясніший мій пане!

Чи будем ми більше города Полтави доставати,

Чи будем з-під города з-під Полтави утікати?

Бо недурно москва стала нас кругом оступати!

Бо в Семена Палія хоч і невеликеє військо охотнее,

Тільки одна сотня,

А буде нашу тисячу гнати й рубати,

Буде нам, великим панам, великий страх завдавати».

То король шведський тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Мазепо, безумная главо!

Чи в мене войсько не збройне?

Чи в мене войсько не панцерне?

Да я ще тую москву могу сікти й рубати,

Ще не зарікаюсь у білого царя й на столиці побувати». Скоро став Палій Семен На святого отця Миколая

Із Шереметом Борисом Петровичем під Полтаву прибувати,

То став король шведський із Мазепою тайно втікати,

На царських людей вдаряти;

Много царських людей побивал»,

А в городі у Батурині мужиків да жінок упень сікли

да рубали,

Церкви палили, святості да ікони під ноги топтали,

Плоти справляли,

На той бік Дніпра утікали.

То Семен Палій під Полтаву прибуває,

Січе й рубає, на всі сторони, як полову, метає,

До Дніпра прибуває, на той бік Дніпра поглядає,

Що король шведський із Мазепою на тім боці Дніпра*

походжає,

То він-то мечем махає,

Словам» промовляє':

«Помоли ти, Мазепо, за мене бога', що я тебе не– догнав,– Альбо б посік, альбо порубав,

Альбо живйом на вічну каторгу завдав!»

Земле, земле християнська,

Єгда ти була смутками і печалями наповнена,

Не знала, де родина об родин-і: промишляє.

Дай, боже, честь і х-валу Світ-праведному государю Да й Семену Палію,

Превеликому пану,

Що не дав шведу християн на поталу!

Ой дай, боже, усім християнам многая; літа До щасливого прожитія. у цім світі!

ЧОРНА НЕДІЛЯ У СОРОЧИНЦЯХ

А чи то чорна хмара та синєє небо вкриває, Та синєє небо вкриває,

Навкруги облягає,

Снігом-завірюхою доріженьки у полі замітає, Ой, замітає та, ой, замітає!

А то ж з Миргорода, славного города,. Барабаш виїжджає,

Донців та черкесів за собою викликає:: «Анумо ж, черкеси й донці,

Славнії молодці,

Нумо у Сорочинці у гості!

Нумо у гості гостювати,

Пристава визволяти

Та царський маніфест у народа одбирати,

Та, ой, одбирати!

Та маніфест одбирати,

Зачинщиків у кайдани кувати,

Щоб нам, чиновникам, по вік вічний панувати,

Ніякого нового закону не знати,

Народ у вічній темноті держати!»

Ой у суботу ввечір У Сор.очинцях у дзвони задзвонили,

А в неділю рано козаки з Барабашем до волості приступили Та й народу говорили:

«Ануте, сорочани, нашій силі покоряйтесь Та на маніфест надії не покладайте,

Пристава випускайте,

Зачинщиків покірно оддавайте Та нуте й поспішайте,

Та, ой, поспішайте, не гайтесь!»

«Ой Барабаше, Барабаше!

Ти й сам не пишайся,

Сам не пишайся,

Царському маніфесту покоряйся;

Нащо ж було й вам той новий закон ламати

Та наших людей безвинно та безсудно в тюрму забирати,

Та жінкам, та малим діткам жалю завдавати,

У народа волю одбирати!»

Ой як крикнув той Барабаш та на козацьку силу:

«Бийте ж тих сорочан та не жалійте,

Кіньми топчіть,

З рушниць стріляйте,

Рани й смерть завдавайте!

Покажемо їм, ворожим синам, як начальство не вважати Та на маніфест надію покладати,

Та ще й пристава рештувати,

Землю й волю добувати!

Буде їм земля й воля —

Діткам та онукам нещасная доля Та, ой, нещасная доля!»

Та чи то ж вп’ять тая хмара яснеє сонце вкривала, Молоньями світила Та громами й загриміла,

Чи то орда набігала,

Що колись дідів-прадідів у неволю заганяла

Та била й рубала,

Лютій смерті предавала?

А то ж не чорная хмара яснеє небо вкрила Та й не громом загриміла,

То й не орда набігала,

Що дідів-прадідів у неволю забирала,—

Кинулись на сорочан донці й черкеси, підковами топтали, З рушниць стріляли Та на вулицях доганяли,

На дворах та на левадах лютій смерті предавали,

Били й мордували,

Жалості не мали.

Ой у неділю увечір вп’ять тая завірюха закружила Та доріженьки снігом крила,

А у Сорочинцях жінки, та батьки, ще й малі діти Дрібні сльозоньки проливають Та мерців обмивають,

На столи покладають,

На столи покладають,

Барабаша проклинають:

«Ой Барабаше, Барабаше,

Лихо твоє й наше!

Що ти наших діток посиротив Та й сам свою голову положив».

А у Миргороді, славному городі,

Та над Барабашевою хатою чорний ворон кряче,

А у хаті вдовиця-Барабашиха плаче:

«Ой Барабаше, муже-покойнику, Барабаше,

Лишенько наше,

Та, ой, лишенько наше!

Було б тобі, Барабаше, з Миргорода не виїжджати Та донців не викликати,

Та у народ не стріляти,

Рани й смерть завдавати!

Ой Барабаше, Барабаше,

Лихо твоє й наше —

Та, ой, лишенько, лихо твоє й наше!» •

ПРО СОРОЧИНСЬКІ ПОДІЇ 1905 РОКУ

Що у.святу неділю рано-пораненьку У Сорочинцях сочинилося —

Усі люди союз собі великий мали,

Собі кумпанію велику ізбирали І все собі розмовляли:

«Як би то нам свободи дістати,

Щоб землі дістати,

Щоб було чим малих дітей годувати!»

Не діждали свободи сії знати,

А діждали Барабаша своїми очима повидати.

У понеділок рано-пораненьку

Із Миргорода, із славного города, Барабаш приїжджає, З козаками прибуває,

До людей словами гукає:

«Ой що ж собі маєте,

Що ви собі свободи дожидаєте?

Не будете ви свободи знати,

А будем ми вас стинати,

Щоб ви собі заробляли,

А свободи не дожидали!»

Ось стали люди словами промовляти:

«З чого ми должні жити-проживати,

Як у нас нічим бідних дітей годувати!»

Ой став Барабаш гнів великий покладати:

«Ви должні ще козаків і коней погодувати,

Бо нам було тяжко та важко сією дорогою проїжджати!» Усі люди руки підіймали,

Словами промовляли:

«Ми вас відтіля не визивали,

Не будем ми козаків годувати,

Не будем вашим коням і сіна доставати!

За віщо ми будем свою жизнь покладати?

Де ми будем брати,

Щоб вас годувати?»

То Барабаш і козаки великий гнів положили,—

Великий сор ізробили!

Од людей од’їжджали,

Великий гнів покладали,

За царину виїжджали І совіт собі мали:

«Що ми будемо тепер од’їжджати,

А правди собі не шукати?

А треба їм, треба дати,

Щоб вони знали, як свободу шукати!»

Тоді коні назад обертали,

Усіх людей на місці.заступили,

Орудія оружили —

Усіх людей на землю положили,

Тіло їх християнське на землю поклали,

Кров безневинно проливали.

Которі живі – живі зостались,

Руки вгору піднімали,

Барабаша кляли-проклинали:

«Барабаше, Барабаше, .

Лишенько твоє і наше!

Людей побиваєш І сам тут погибаєш,

Свою голову покладаєш!

Стільки ти крові безневинно проливаєш,

А тіла християнського на землю положив 1 сам свою жизнь покладаєш!»

Ой у середу рано-пораненьку Стільки-то усього сочинилось —

Пан Филоненко із Полтави прибуває,

З козаками приїжджає,

Всіх людей бідних собирає,

На колінах поставляє,

Безневинно обвиняє,

Тіло їх коло кості канчуками оббиває,

Кров їхню безневинно проливає!

Ой стільки-то їх, бідних, побили,

Шматками порубали І кров безневинно проливали,

По темних темницях забрали,

А бідних сиротят без хліба оставляли!

Ой, як то тяжко та важко було сиротятам

різдво Христове дожидати Без батьків без своїх рідних празник пробувати Без хліба, без солі загибати.

Словами промовляли,

Сльозами проливали,

Батьків своїх споминали:

«Нехай ми будем тепер знати,

Як батьки наші помирали,-Безневинно кров проливали І голови свої покладали,

Колись-то ми будем знати —>

Своєю кров’ю батьків одкупляти!

Ой тяжко та важко нам тепер на світі проживати,

Що нікому нам пораду дати».

Стали діти тихо говорити,

Котрих батьки по темних темницях пробувають:

«Ой колись-то ми будем добре знати,—

За цю неволю будем визволяти!

Як то тяжко та важко по темних темницях пробувати,

За неправду загибати!»

Бідні невольники у неволі пробувають,

У темній темниці проживають-пропадають,

Суда праведного дожидають:

«Коли-то нас буде праведний суд осуждати,

То тоді нас будуть із неволі випускати!»

То товариш до товариша словами промовляє, Филоненка-полковника кляне-проклинає:

«Бодай тебе перша куля не минула,

Гостра шабля шеменула!

Як буде тяжке його горе побивати Та будуть тіло його ховати,

То тоді нас буде праведний суд осуждати,

То будем ми тоді з неволі виступати-визволяти.

Та визволь нас вже, визволь, господи, з оцієї каторги, Із темної темниці на край веселий,

Между мир хрещений!»

Сотвори, боже, вічну пам’ять тим, которих побили,

А всім слухающим головам І товариству кревному й сердечному Пошли-, боже, на многа літа!

ХТО ж ТОЙ СОКІЛ, ТОВАРИШІ?

Гей, гей, гей, гей!

Була зима з відлигою,

А другая люта,

Настраждалися солдатеньки залізом окуті. Куди не глянь – біле поле Людським трупом вкрите,

А по селах плачуть жінки та голодні д'іти. Царі, купці, генерали

Війну вихваляють

Та на полях скривавлених

Бенкети справляють.

Та ось над шанцями здійнявся сокіл. Прилетів сокіл,

Прилетів ясний,

Над шанцями літає,

До солдатеньків,

Та товаришів,

Словами промовляє:

«Чи не годі вам, товариші,

В окопах зогнивати?

Бо вже час настав, солдатеньки, Свою волю здобувати!»

Та зачули генерали соколину мову, Наказали стрільцям убити сокола: «Ой хто ж зіб’є його кулею – Нагороду одержить той від царя». Узяв стрілець рушницю в руки Та й пустив кулю,

Тільки не в сокола, а в генерала... Зашуміли люди, немов ріки,

Що кайдани рвуть,

Що стремлять у море;

Ревуть хвилі,

Б’ють пороги,

Земля у загравах...

Сокіл все літає,

Зове людей, закликає:

«До зброї! До зброї!

Поки пани не полягли,

Як бур’яни під косою!»

Стало краще всім робітникам, Зітхнули на повні груди селяни,

І раптом його не стало:

Умер сокіл,

Знемігся він,

Перетрудився...

Та ім’ям його великим Весь світ обновився!

Хто ж той сокіл, товариші,

Куди линув, де він?

То не сокіл, товариші,—

То наш любимий Володимир Леніні

ПРО ВІЙСЬКО ЧЕРВОНЕ, ПРО ЛЕНІНА-БАТЬКА І СИНІВ ЙОГО ВІРНИХ

Анумо, співці-кобзарі,

На голос давайте затягнем Та вдаримо в кобзи журливі,

Хай струни орлами клекочуть,

Хай думи весною плюскочуть,

Як в небі пісні журавлині!

Анумо, співці-кобзарі,

Давайте свій строй перестроїм З сумного на кличний Та вдаримо в кобзи про волю прийдену І люд наш відважний, величний!

Нехай ще лиш трохи спочинуть Пісні старини України:

Неволя турецька,

Орди татарські,

Могили високі І Січ низова молодецька;

Нехай старина почекає,

Бо час нас усіх обганяє На крилах своїх переможних І нас за собою гукає!

Анумо, співці-кобзарі.

Співаймо своїй Батьківщині,

Хто ж кращої пісні од нас заспіває,

У кого є кобза гучніша!

Кому ж, як не людям трудящим і нам,

Воля у світі миліша!

Хто ж перший з співців,

Як не ми, кобзарі,

Думи про волю складали,

Чи ж не ми про відвагу народу В виру на майданах співали!

Анумо, співці-кобзарі, ,

Оспіваєм Червону заграву,

Про військо Червоне могутнє,

Про щастя народів майбутнє,

Про Леніна любого славу!

Ой надворі метелиця, грає хуртовина, ,

А на Київ з Скоропадським суне німців сила,

А за німцем пани й князі, ще й шляхетські графи Сунуть хмарой в Україну, як та орда з Кафи. Зажурилась Україна, села запалали,—

То так бідну Україну пани привітали.

Заплакали малі діти, жінки затужили,

Зачорніли по Вкраїні братськії могили.

Пішли сироти по світу з голоду вмирати —

Батька вбили, мати вмерла, ще й спалили хату... Склали «спілку хліборобську» куркулі поганські,

Та й пішла на них робити голота бідняцька.

А в городі в Половенці, де заводи Брянські,

Б’ють та вішають робочих жандарі гетьманські.

Ще й не вспіли бідні люди покосити сіна,

Пани кажуть, що Вкраїна стала «самостійна».

Яка ж вона «самостійна», як кругом чужинці І на пана одробляють бідняки вкраїнці?!

Бодай така «самостійна» повік не верталась, Панам-дукам дала жнива – з бідних насміялась! Напились пани пузаті з України крові,

Хазяюють, наче дома, у чужій коморі.

Забирають в селян бідних житечко, пшеницю Та все даром відправляють панам за границю.

Не стерпіли бідні люди гетьманської «ласки»

Та й почали бить чужинців, ще й псів гайдамацьких. Пани бачать: діло кепське,

Не виходить ладу —

Та й придумали, прокляті,

Якусь Центральну раду.

А в Києві лиха буря —

Появивсь якийсь Петлюра...

Та збирає все ту раду —

Куркульню й панву пузату,

Та все радиться з панвою:

«Як нам бути з голитьбою Та ще з тими шахтарями,

Що ще здавна бунтарями,

Не вважають добре панство,

Поглядають на багатство,

Щоб у панів одібрати Та голоті роздавати;

Нам, бач, треба таку владу,

Щоб остались бідні ззаду...

І маєтки, як були,

І пани щоб в них жили,

Бо й сам бог про це ж велів,

Що не можна без панів».

У неділю, в день покрови,

Попи дзвонять в усі дзвони:

«Поможи нам, святий Юрій,

Зібрать золота Петлюрі...»

Пожурились бідні люди:

«Що ж то дальше воно буде?»

Анумо, співці-кобзарі,

На голос давайте затягнем Та вдаримо в кобзи журливі,

Хай струни орлами клекочуть,

Хай думи весною плюскочуть,

Як в небі пісні журавлині!

Зима хижим звіром виє,

Пургою заносить Вкраїну,

Пани криваві бенкети справляють,

Нема людоїдам упину.

Та ось в хуртовині Чийсь голос почувся:

«До зброї, голото! До зброї!

За мною, голото,

Я шлях покажу До щастя-життя і до волі!»

Ой, хто ж той орел, що відваживсь літати У хмарах і в бурі шаленій?

Та бідна голота по слову пізнала,

Що був то учитель наш – Ленін!

Вже буряне небо од хмар прояснилось,

А в ясній блакиті на крилах орлиних Бунтарськеє серце носилось.

І з того великого серця бучного Посипались іскри-стожари —

Кругом охопили Вкраїну повстання, Криваві і гнівні пожари.

То не села тепер горять,

Не бідняцькі хати,

То горять кубла куркульські,

Ще й панські палати.

Наварив Петлюра каші В автономнім казанку Та й забув, що тая каша Не до смаку бідняку...

Ой Петлюро-розбійнику,

Шельма превелика,

Подивися, чи не в тебе Мазепина пика;!..

Сидять пани в Німеччині Та й чогось похмурились, їм досадно, що в Петлюри Діла розпетлюрились...

В небі гайворони крячуть На бурю велику —

Б’є Петлюру військо Красне І в спину, і в пику!

Анумо,, співці-кобзарі,

На голос давайте затягнем Та вдаримо в кобзи журливі,

Хай струни орлами клекочуть,

Хай думи весною плюскочуть,

Як в небі пісні журавлині!

Не всі ще пропали пани-генерали,

Купці і князі чужоземні.,,.

їм сниться Вкраїна., «сердешна небога»,

Не так Україна, як землі.

Пароходи ідуть морем,

Прорізають хвилі, їдуть пани лихо діять Вільній Україні.

Наїхало чуже військо із країв далеких... Англічааи, італійці та іще і греки.

А з-за Дону пре Денюка,

Генерал, стара падлюка,

І кадети, і есери,

Ще й кубанські офіцери.

А з-під .Польщі .знову буря —

Появився пес Петлюра.

А за ним пани-магнати Йдуть йому допомагати;

Всі на Київ поспішають,

Та богунці не пускають...

Як узявсь Щорс .за Петлюру —

Чуть не здер із нього шкуру! .

А Боженко тих магнатів Добре теж одколошматив!.

Всилу встиг втекти Петлюра —

Аж облізла з його шкура!

А магнатам дід Боженко

Пом’яв ребра хорошенько!

Затраймо-во жалібно в кобзи,

Боженка і Щорса згадаєм,

Що вмерли за справжню Вкраїну,—

Цю пісню про них ми співаєм.

Ніч вороном чорним упала на землю, Славута-Дт'про посинів...

Послухай, Вкраїно, про двох, з багатьох Твоїх найлюбимих синів.

Що перший – Боженко,, старий твій заступник,—* Він бився за долю Вкраїни І чесною смертю народного сина За тебе, Вкраїно, загинув.

А другий – це Щорс, що під прапор покликав Єднатись робочу голоту,

Бо Ленін йому наказав і навчив,

Як битись за діло народу!

Не вмре ваша слава, богунці відважні, .

Бо слава од смерті не гине,

Вас слава сама між народом прославить Синами справжньої Вкраїни!’