Текст книги "Народні Думи"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

До війська до табору козацького прибивати,

Буду Килимськоє поле вихваляти,

Що маю здобичі з військом козацьким пропивати».

КОЗАК ГОЛОТА

Ой полем, полем Килиїмським,

То шляхом битим гординським,

Ой там гуляв козак Голота,

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. Правда, на козакові шати дорогії —

Три семирязі лихії:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлів незгожа.

А ще, правда, на козакові постоли в’язові,

А онучі китайчані —

Щирі жіноцькі рядняні;

Волоки шовкові —

Удвоє жіноцькі щирі валові.

Правда, на козакові шапка-бирка —

Зверху дірка,

Травою пошита,

Вітром підбита,

Куди віє, туди й провіває,

Козака молодого прохолоджає.

То гуляє козак Голота, погуляє,

Ні города, ні села не займає,—

На город Килию поглядає.

У городі Килиї татарин сидить бородатий,

По гірницях походжає,

До татарки словами промовляє:

«Татарко, татарко!

Ой чи ти думаєш те, що я думаю?

Ой чи ти бачиш те, що я бачу?»

Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!

Я тільки бачу, що ти передо мною по гірнидях походжаєш, А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».

Каже: «Татарко!

Я те бачу: в чистім полі не орел літає —

То козак Голота добрим конем гуляє.

Я його хочу живцем у руки взяти Да в город Килию запродати,

Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,

За його много червоних не лічачи брати,

Дорогії сукна не мірячи пощитати».

То теє промовляв,– дороге плаття надіває,

Чоботи обуває,

Шлик бархатний на свою голову надіває,

На коня сідає,

Безпечно за козаком Голотою ганяє.

То козак Голота добре козацький звичай знає,—

Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає. ^;,

Каже: «Татарине, татарине!

На віщо ж ти важиш:

Чи на мою ясненькую зброю,

Чи на мого коня вороного,

Чи на мене, козака молодого?»

«Я,– каже,– важу на твою ясненькую зброю,

А ще лучче на твого коня вороного,

А ще лучче на тебе, козака молодого.

Я тебе хочу живцем у руки взяти,

В город Килию запродати,

Перед великими панами-башами вихваляти І много червоних не лічачи набрати,

Дорогії сукна не мірячи пощитати».

То козак Голота добре звичай козацький знає,

Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.

«Ой,– каже,– татарине, ой, сідий же ти, бородатий! Либонь же ти на розум небагатий:

Ще ти козака у руки не взяв,

А вже за його й гроші пощитав.

А ще ж ти між козаками не бував,

Козацької каші не їдав І козацьких звичаїв не знаєш».

То теє промовляв,

На присішках став,

Без міри пороху підсипає,

Татарину гостинця в груди посилає.

Ой ще козак не примірився,

А татарин їк лихій матері з коня покотився! Він йому віри не донімає,

До його прибуває,

Келепом межи плечі гримає,

Коли ж огладиться, аж у його й духу немає. Він тоді добре дбав,

Чоботи татарські істягав,

На свої козацькі ноги обував;

Одежу істягав,

На свої козацькі плечі надівав;

Бархатний шлик іздіймає,

На свою козацьку голову надіває;

Коня татарського за поводи взяв,

У город Січі припав,

Там собі п’є-гуляє,

Поле Килиїмське хвалить-вихваляє*

«Ой поле Килиїмське!

Бодай же ти літо й зиму зеленіло,

Як ти мене при нещасливій годині сподобило! Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли, Хороші мислі мали,

Од мене більшу добичу брали І неприятеля під нозі топтали!»

Слава не вмре, не поляже Од нині до віка!

Даруй, боже, на многі літа!

СМЕРТЬ КОРЕЦЬКОГО

Од неділі першого дня Стояв обоз невелик В чистім полі на Цецорі.

А в тім обозі був гетьманом,

Всім жолніром і всім паном Князь Дмитро, князь Корецький, Третього дня з своєю дружиною Обід з ними обідає,

А о своїй пригоді не відає.

Аж де ся взяв хан татарський, Вдарив на обоз син поганський, Весь табор преч розгромив.

Там всі полки вирубали*

Аж третього дня наступає.

Приходили од турецького царевича яничари

його наглядати, Стали до нього словами промовляти:

«Княже Дмитер, пан Корецький,

Високо сидиш,

Далеко глядиш,

Чи не бачиш на морі де джавра?»

Аж он промовить княже Дмитер:

«Високо сиджу,

Далеко гляджу,

Не бачу ніде на морю джавра,

Тільки бачу на дубі високім голуба з голубкою. Коли б при мені мій тугий лук і мої стрілки, Убив би голуба з голубкою:

Єдно вашому пану на сніданнє,

А другое на обіданнє».

Яничари на сміх тоє піднімали,

Тугий лучок йому подавали.

Дві стрілки-калинівки на лук накладає,

А до голубів міряє.

Як налучив,

Так умірив

Та забив голуба з голубкою.

Назад тугий лучок подає,

До яничар промовляє:

«Підіте, яничари,

Візьміте два голуби,

Свему пану єдного на сніданнє,

А другого на обіданнє».

Аж прийшли яничари до свого пана:

«Пане, пане наш, царю турський,

Вбив князь Корецький два голуби,

Одного на вечерю, другого на обіданнє,

Аж не вбив княже Корецький голуба

з голубкою,

Вбив царевича з царівною,

З його рідною сестрою».

А що мовить турський царю до яничар:

«Подіте князя Корецького з гаків здійміте,

А перед мене приведіте».

Княже Дмитер перед царем став,

На криж свої руки складав,

До пана свого промовляв:

«Ой пане мій, пане царю,

Зготував я тобі з голубів вечерю». Рече турський цар до князя Дмитра: «Не голуби то, мої то діти,

Син царевич з царівною,

Княже Дмитер, тожесь хитер,

Ніхто тебе не ухитрить,

Хіба тебе смерть ухитрить».

ОТАМАН МАТЯШ СТАРИЙ

На усті Самари-Богу,

Семенова козацького рогу,

Усі поля самарськії пожарами погоріли:

Тілько два терни-байраки не горіли,

Що под собой гостей великих іміли:

Там пробувало дванадцять козаків

бравославців-небувальців. Меж ними був отаман.Матяш старенький.

Стали козаки вечора дожидати,

Стали терновії огні розкладати,

Стали по чистому полю коні козацькії пускати,

Стали козацькії сідла од себе далеко одкидати,

Стали козацькії семип’яднії пищалі поза кустами ховати. Отамане Матяш старенький тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Козаки, панове-молодці!

Не безпечно ви майте,—

Козацьких коней із припона не пущайте,

Сідла козацькії под голови покладайте,

Бо се долина Кайнарськая,

Недалече здесь земля татарськая».

Тогді козаки з отамана Матяша насміхали:

Десь ти, отамане, Матяшу старенький,

меж козаками не бував,

Десь ти козацької каші не їдав,

Десь ти козацьких звичаїв не знав,

Що ти нам, козакам-бравославцям, великий страх задав». Тогда отаман Матяш од них далеко одступав,

Терновий огонь розкладав,

Коня свого козацького осідлав,

Біля себе припинав.

То саме вночі заждав малую годинку, невелику часинку,—

Як не буйнії вітри повівали, •

Як турки-яничари з чистого поля в долину припали, Дванадцять козаків бравославців-небувальців

в полон забрали. Отаман Матяш старенький на доброго коня сідає,

Шість тисяч турок-яничар побіждає, Бравославців-небувальців із полону одбивае,

Ще й словами промовляє:

«Козаки бравославці-небувальці!

На коні козацькії сідайте,

Мені, старому, помощі давайте!»

Тогді козаки на коні сідали,

Чотири тисячі безбожних бусурменів побіждали,

Сребро і злото турецькеє од них забирали,

До города Січі швиденько поспішали,

В городі Січі безпечно себе мали,

Серебро і золото турецькеє между собою розділяли-,

За отамана Матяша господа бога прохали:

«Десь твоя мати в небі пресвятилась,

Що тебе, лицаря, да породила,

Що ти в чистом полі пробував,

Із нас, бравославців-небувальців,

ні одного козака із войська не утеряв»..

ФЕДІР БЕЗРОДНИЙ, БЕЗДОЛЬНИЙ

Ой по потребі, по потребі барзе царській,

То там-то много війська, гей, понажено Да через мечу положено,

Да й ні єдиного тіла козацького-молодецького Живого не оставлено.

Тільки поміжду тим трупом Федор бездольний, Посічений да порубаний,

Да й на рани смертельнії не змагає;

А коло його джура Ярема, гей, промешкає!

То Федор бездольний, безродний, гей, Промовляє словами Да обіллється гірко сльозами:

«Гей, джуро Яремо,

То дарую я тобі по смерті своєї Коня вороного,

Ей, а другого білогривого,

І тягеля червонії,

Од піл до коміра золотом гаптовані,.

І шаблю булатную,

Пищаль семип’ядную!

Ой да добре ж ти дбай,

Да на коня сідай,

Да передо мною повертай,

Да нехай я буду знати,

Ай чи удобен ти будеш проміжду козаками

пробувати».

То джура Ярема, ой да добре дбає,

Да на коня сідає,

Ой да перед ним повертає.

То Федор бездольний, безродний,

Ей, да промовляє словами,

Да обіллється гірко сльозами:

«Ой да благодарю ж тебе, господа милосердного,

Ой що не ледай кому,

Гей, моя худоба буде доставати

То він буде за мене господа милосердного прохати.

Ей, джуро Яремо,

Да добре ж ти дбай,

Да на коня сідай,

Да їдь понад лугом Базалугом,

Та понад Дніпром-Славутою.

То як ушкала гудуть, ей,– то ти схоронися,

А як лебеді ячать, ей,– то ти озовися,

А як козаки йдуть Дніпром-Славутою —*

Ой, то ти об’явися Да шличок на копію іскладай,

Ой да сам низенько укланяй Наперед господу богу,

І батькові кошовому,

Отаману войськовому,

І всьому товариству кревному, сердешному».

Ой добре же то він дбає,

Ой да на коня сідає

Да понад лугом Базалугом проїжджає,

Понад Дніпром-Славутою,

Ей, да козаків стрічає,

Да шличок на копію складає,

А сам низько укланяє Наперед батькові кошовому,

Отаману войськовому,

І всьому товариству кревному й сердешному,

То-то батько кошовий,

Отаман войськовий,

Промовляє словами:

«Ей, джуро Яремо!

Да не своїми ж ти кіньми гуляєш,

І не свої тягеля червонії,

Од піл до коміра золотом гаптовані,

І не свою шаблю булатную,

Не свою пищаль семип’ядну маєш.

А десь ти свого пана убив, або істребив,

Або ж ти молодого душі ізбавив».

«Ой батьку кошовий,

Отамане войськовий,

Я свого пана ані вбив, ні стребив,

Ані молодого душі я не збавив —

А мій пан лежить у лузі, в Базалузі Постріляний да порубаний,

І на рани смертельні не змагає.

Да прошу я вас всенижающе У луг Базалуг прибувати,

Ой да тіло козадьке-молодецькеє поховати,

Да звіру-птиці на поталу не дати!»

То-то батько кошовий,

Отаман войськовий,

Та добре він дбав,

Да в суботу із семисот п’ятдесят козаків вибир Да в суботу проти неділі,

У четвертій полуношній годині,

У луг Базалуг козаків висилав.

Ой то вони прибували Да тіло козацькеє знаходжали,

На червону китайку клали,

Тіло козацьке-молодецьке обмивали,

А шаблями суходол копали,

А шапками да приполами персть носили,

Да високу могилу висипали І прапірок у головах, ей, устромили,

Да премудрому лицарю славу учинили.

А тим його поминали,

Що в себе мали,—

Цвіленькими войськовими сухарями!

Услиши, господи, у просьбах, у молитвах Люду царському,

Народу християнському

І всім головам слухающим, Вот на многії літа До конця віка,

До конця віка!

СМЕРТЬ ФЕДОРА БЕЗРОДНОГО

Понад сагою Дніпровою

Молодий козак обід обідає,

Не думає, не гадає,

Що на його, молодого,

Ще й на чуру малого,

Біда настигає.

То не верби луговії зашуміли,

Як безбожні ушкали налетіли,

Федора безродного,

Отамана курінного,

Постріляли, порубали,

Тілько чури не піймали.

То малий чура до козака прибуває,

Рани йому глибокії промиває.

То козак йому промовляє:

«Чуро мій, чуро!

Вірний слуго,

Піди ти степом Понад Дніпром,

Послухай ти, чуро, чи то гуси кричать,

Чи лебеді ячать,

Чи ушкали гудуть,

Чи, може, козаки Дніпром ідуть?

Коли гуси кричать Або лебеді ячать,

То ти зжени.

Коли ушкали гудуть —

Мене схорони.

Коли ж козаки йдуть,

То об’яви: нехай вони човни до берега привертають, Мене, козака Федора безродного, навіщають».

То чура малий по берегу пробігав,

Козаків забачав,

Шапкою махав,

Словами промовляв:

«Панове-молодці, добре ви дбайте, Човни привертайте,

До отамана курінного поспішайте!»

То козаки теє зачували,

До берега привертали,

Отамана навіщали.

Тогді козак чуру вихваляє,

Словами промовляє:

«Чуро мій, чуро,

Вірний слуго!

Коли ти будеш вірно пробувати,

Будуть тебе козаки поважати».

То теє промовляв,

Опрощення зо всіми брав, Милосердному богу душу оддав.

Тогді козаки шаблями суходіл копали, Шапками, приполами персть виймали, Федора безродного ховали,

В семип’ядні пищалі гримали,

У суремки жалібно вигравали!

То ще добре козацька голова знала, Що без війська козацького не вмирала!

ТРИ БРАТИ САМАРСЬКІ

У річки Самарки,

У криниці Салтанки,

Там усі поля самарські пожарами погоріли, Тілько не горіло два терни дрібненьких,

Два байраки зелененьких,

Бо там подлі них лежало три брати рідненькі: То они постріляні,

Порубані,

На рани смертельнії знемагали,

Що у їх рани рубанії кров’ю ізошли,

А стрілянії до серця прийшли.

Промовить старший брат до середульшого

словами,

Обіллється дрібними сльозами:

«Коли б ти, братику, добре дбав,

Щоб ти на ноги козацькії вставав,

Збанок козацький в руки брав,

До криниці Салтанки приходжав,

Холодної води набирав,

Наші б рани козацькії смертельнії промивав».

Середульший брат тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Як же мені, брате, на ноги козацькії вставати,

Що у мене ноги козацькії порубані,

Руки козацькії постріляні,

Головка козацькая моя побита,—

Попросимо ми свого меншого брата,

Нехай наш найменший брат на ноги козацькії вставає,

У тонкії войськовії суремки заіграє,

То будуть козаки чистим полем гуляти,

Будуть наші ігри козацькії зачувати,

Будуть вони до нас приїжджати,

Будем ми добре дбати,

Отцеві й матері в землю християнськую поклон передавати, Щоб нас отець і мати добре знали,

Вони б до нас приїжджали,

Вони б нас хорошенько поховали».

Менший брат тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Брати мої милії,

Як голубоньки сивії!

Чи, не ті ж мене шаблі турецькії порубали, що й вас?

Чи не ті ж мене стрілки-яничарки постріляли, що й вас?

Як вам, братця, не можна на ноги козацькії вставати,

Так же й мені.

Хоч я, братця, буду в тонкії суремки жалібненько іграти, То будуть турки-яничари, безбожні бусурмани,

чистим полем гуляти,

Будуть наші ігри козацькії зачувати,

Будуть до нас приїжджати,

Будуть нам живйом каторгу завдавати.

Лучче нам, братця, от тут в чистом полі помирати,

Отця, і паніматки, і родини сердечної в очі не видати»... Стала чорная хмара на небі наступати,

Стали козаки во чистом полі помирати,

Стали свої голови козацькії в річці Самарці покладати... Чим тая Самарка стала славна,

Що вона много війська козацького у себе видала.

Гей, усі поля самарські почорніли Та ясними пожарами погоріли,

Тільки не згоріли У річці Самарці,

В криниці Салтанці,

Три терни дрібненькі,

Три байраки зелененькі.

Ото тільки не згоріли три брати рідненькі,

Як голубоньки сивенькі,

Постріляні та порубані, почивають.

Ой то тим вони спочивають,

Що на рани постріляні та й порубані Дуже знемагають.

Гей, як обізветься старший брат До середульшого словами,

Обіллється дрібними сльозами:

«Ой брате мій середульший!

Та добре ти, брате, учини,

Хоч з річки Самарки Або з криниці Салтанки Холодної води знайди,

Рани мої постріляні та порубані Окропи, охолоди!»

«Гей ти, брате мій рідненький,'

Голубочку, сивенький!

Чи ти мені, брате, віри не діймаєш,

Чи ти мене, брате, на сміх підіймаєш?

Чи не одна нас шабля порубала,

Чи не одна нас куля постріляла?

Що маю я на собі

Дев’ять ран рубаних, широких,

А чотири стріляні, то й глибокі...

Ой то добре ми, брате, учинімо,

Хоч свого найменшого брата попросімо,

Нехай наш менший брат А ще добре дбає,

Хоч на колінка й уставає,

В військову суремку Добре грає-програває.

Нехай же нас будуть странні козаки зачувати, Гей, та будуть до нас приїжджати,

Будуть нашої смерті доглядати,

Ар^'НДЙе дФзацьй&-молодещ>ке

4:!А*#-ЗДС^Йу ^ІІПбІЇІ ІЮХОІіаТІІ». ^,,|!

Гей, то менший брат теє зачуває,

До старших братів словами промовляє: ■ ' ^{; 1}

'«ОЙ брати' рідненькі, . П':':.','"-;' г І.м .мО Голубочки сивенькі!

Не єсть то нас куМ ^;яничарська пострі’ЛйЛйг ч ^{!! !}А єсть то нас та й отцева молитва покарала. ■'

Собі на поміч не прохали.

Хотя й я, браття, буду у сурму турецьку Жалібненько грати,

То тільки нас будуть Турки-яничари,

Безбожні бусурмани,

Наші ігри козацькі зачувати,

То будуть до нас приїжджати,

Будуть наше тіло Сікти та рубати

Або будуть у тяжку неволю завертати.

Ой уже ми будем, брати рідненькі,

Голубоньки сивенькі,

От тут помирати,

Уже нам отця, паньматки й родини сердешної Повік у вічі не забачати...»

Гей, як стала то на небі.

Чорна хмара наступати,

То стали бідні козаки

А в чистому полі помирати.., '

Гей, свої голови козацькі-молодецькі А в чистому полі коло річки Самарки покладати. Сотвори їм, господи, та вічную пам'ять,

А всім слухающим головам,

І всьому товариству кревному, сердешному,

І військам запорозьким Пошли, боже, на многая літа,

До конця віка!

На узбоччі долини, біля двох сокор і в козацьких*

Там козак, постреляний, порубаний, на рани смертельні

............. , знемагає,

І прав£дрдго,судію а неба бажає;

При доЩоздя-неньки не має...,

Постреляні – кров’ю зійшли,

То вже козак молодий отця й мати споминає: .

«Поможи мені отцева-матчина молитва, на колінця встати, Семип’ядну пищаль у руки достати,

По три мірці пороху підсипати,

По три кульки свинцевих набивати,

Орлам-чорнокрильцям,

Козацьким дозірцям,

Великий подарунок посилати».

То вже козак молодий,

Товариш войськовий, .

По три мірці підсипає,

ІІо. три кульки набиває,

Орлам-чорнокрильцям,

Козацьким дозірцям,

Великий подарунок посилає...

Сам на себе в землю щирим серцем впадає,

Тичячу пищаль на колінця одкидає,

Ще й на море поглядає, .

Що море трьома цвітами процвітає:

Первим цвітом – островами,

Другим, цвітом– кораблями, , . – '

Третім цвітом– молодими козаками.

Що козаки, добрі молодці,

На долину Кодину прибували,

Срібла-злота много набирали,

Козака постреляного-порубаного знахояжали, Шаблями, наділками яму копали;

В семип’ядну пищаль продзвонили: _

Славу козацьку учинили,

Шапками, приполами семикопну висипали, :, .

На могилі прапір устромляли:

Славу козацьку учиняли.

У неділю барзо рано-порану* зорями пораненьку Сива зозуля налітала,

На могилі сідала,

Жалібненько закувала:

«Голово козацька, голово молодецька!

Да чи є в тебе на Русі отець, або мати,

Або сестра найменшая?

Якби отець або мати видали,

Білу кошулю на смерть би твою присилали,

Або сестра найменшая видала,

То в неділю б рано-раненько уставала,

Жалібненько оплакала,

Так як би зозуля закувала...

Голово козацька, голово молодецька!

Ти по чужих землях пробувала,

Дорогими кіньми трибувала,

А тепер не потребуєш ні шат дорогих, ні коней вороних, Атільки потребуєш спасения з неба».

Ой помер козак,

Слава козацька не вмре, не поляже Од нині до віка.

НЕВОЛЬНИКИ

Що на Чорному морю,

Потребі царській,

Громаді козацькій,

Там много війська понаженб,

Утри ряди бідних, безщасних невольників посаджено, Подва та по три докупи посковано,

Го двоє кайданів на ноги покладено,

Сирою сирицею назад руки пов’язано: ^{: !}– к

Тогді бідні; безщасні' невольники на коліна упадали,V ^і;-І Вгору руки ПІДІЙМйМЙ^ ^!‘ ⁵■■■■■. О і

Господа милосердного прохали та благали:

«Господи милосердний, создай з неба ясне еОйще-йа№! ^;Нехай ^;будуй йайданй коло ніг ослабати,

Сирая сириця коло рук ослабати,

йи ^:будек,' бідні, безщасні невольники, ^І!м/

У чужій землі хоч мале число полегкості собі мати».

Тоє промовляли,

Землю турецьку кляли-проклинали:

«Земле турецька, ■

Проклята віро бусурманська,

Розлуко ти на світі християнськаГ

Що ти не одного розлучила мужа з жоною,

Або брата з сестрою,

Альбо кровну родину з родиною,

Альбо близьку сусіду з сусідою.

Хто у тобі срібло ¹злато виробляє,

По всіх землях проходжає,

У турецькій землі нікогда собі отрадності не має». Визволь, господи, невольника з неволі На простії дороги,

На ясні зорі,

На руський берег,

На край веселий,

Меж мир хрещений*

ПЛАЧ НЕВОЛЬНИКА

Не ясний сокол квилить-проквиляє,

То син до отця, до матусі в городи християнськії

поклон посилає,

Сокола ясного рідним братом називає:

«Соксіле ¹ясний, брате мій рідний,

Ти високо літаєш і далеко буваєш,

Чого ж ти у мого отця й матусі у гостях ніколи не буваєш? Полети ж, соколе ясний, брате мій рідний,

В городй християнські

Та сядь-впади у мого отця, у матусі у дворі,

Жалібненько заквили ’

Та про мою козацькую незгодоньку і тяжкую неволеньку*

Отцеві-матусі розкажи: _ ₎

Нехай;шедьД.м.ат^уся мою козацькую незгодоньку, >

Тяжкую неволеньку будуть добре знати,

Грунти й маєтки будуть збувати,

Великії шкербоги собнрати

Та мою козацькую головоньку з тяжкої неволі визволяти. Бо як стане Чорнеє море зогравати.

Тоді отець і матуся та не знатиме, де свого сина шукати: Чи в цристані Козловській, чи в городі Царграді на базарі, Що як будуть турки та яничари набігати Та за Чорнеє море в землю агарськую продавати, Д .

Срібло та злото, не-лічачи, ^ »

дорогії сукна поставнямй за нас брати». То тоді брат-товариш се Слово почуває ../.і

Та до брата-товариша словами промовляє:

«Товаришу вірненький, брате мій рідненький,

Не треба було б нам в городи християнські Поклону подавати

Та отцеві-матусі великого жалю завдавати:

Хоча отець і матуся будуть добре дбати,

Грунти-маєтки збувати,

Великії шкорбети збирати,

Та не будуть вони знати, в якій тяжкій неволі

своїх синів шукати. Сюди ніхто не проходжає ,

І мир християнський не заїжджає.

Тільки яснії соколи залітають _;,

Та на темниці сідають,

Жалібненько квилять-проквиляють Та нас, козаків, бідних невольників*

Добрим здоров’ям навіщають».

Тоді козакам, бідним невольникам,

Тяжкая неволя добре далась знати: ,

Кайдани руки та ноги повривали,

Сирая сириця тіло козацьке-молодецьке

до жовтої кості проїдала.

Тоді козаки, бідні невольники,

Стали плакати-ридатн,

До сирої землі припадати

Та землю турецьку і віру бусурменську

Клясти й проклинати:

«Ти, земле турецька, ти, віро бусурменська,

Ти:;наповнена среблом та злотом, дорогими напитками, Тільки в тобі трудно пробувати.

Що в тобі козаки, бідні невольники, пробувають,

Празника святого різдва й великодня не знають Та про віру християнськую думають та гадають,

Землю турецьку, віру бусурменську клянуть-проклинають: Ти, земле турецька, ти, віро бусурменська,

ти, розлуко християнська! Не одного ти вже розлучила за сім літ войною Мужа з жоною, брата з сестрою, а малих діток З отцем, з ненькою».

Тоді ж то козаки, бідні невольники,

На коліна упадали,.

Господа милосердного прохали:

«Визволь нас, боже, з тяжкої неволі На святоруський берег,

На край веселий, між мир хрещений, в города християнські!» Слава про козаків, бідних невольників,

Од нині до віка, а вам пошли, боже, здравіє і многая літа.

НЕВОЛЬНИКИ НА КАТОРЗІ

Ой та у святую неділеньку Барзе рано-пораненько,

Ой да то ж то-то не сизії орли заклекотали,*

Як то біднії невольники У тяжкій турецькій неволі заплакали, гей!..

Угору руки підіймали,

Кайданами забряжчали,

Господа милосердного прохали та благали,_ гей!

«Гей, подай, подай нам, господи, з неба дрібен дощик, А з Низу та буйний вітер,

Ой чи не встала би та на Чорному морі бистрая хвиля Та чи не позривала б якорі з турецької каторги, гей! Бо вже ж нам сяя турецькая каторга надоїла, Кайдани, залізо ноги повривало.

Білеє тіло козацьке пані-молодське Коло жовтої кості пошмугляло, гей!»

Отож-то баша турецький, бусурманський,

Недовірок християнський,,

Ой да то ж то-то він на чердаки ісходжае Да сам-то теє добре зачуває,

А на свої слуги,

Турки-яниченьки,

Зозла гукає, гей! ;

«Ой кажу, кажу я вам,

Турки-яниченьки, гей!

А добре ви дбайте,

Барзе гадайте,

По тричі в однім місці бідного невольника затинайте! Ой да то ж то-то тії слуги,

Турки-яниченьки,

Отож то-то вони добре дбали,

Барзе гадали, ■

По три пучки тернини,

По чотири червоної таволги ' ^;

У руку набирали,

Із ряду до ряду заходжали,

По тричі в однім місці,бідного невольника затинали, Кров християнськую неповинно прОяивали, гей!

Ой як стали то тії козаки пані-молодці,

Ой як стали то на собі кров християнську забачати, То стали землю турецькую,

Віру бусурманськую,

Клясти-проклинати,гей!

«Гей,– каже,– земле, земле турецькая,

Віро проклята бусурманськая!

0 розлуко ти християнськая!

Ой да же то ти не одного розлучила:

Чи брата з сестрою,

Чи мужа з вірною жоною,

А чи вірненького товариша з товаришем, гей!

Гей, визволь нас, визволь нас, господи,

Усіх бідних невольників,

Із тяжкої турецької неволі!

На тихі води,

На ясні зорі,

У край веселий,

Промежду народ хрещений,

В городи християнськії,

До отця, до неньки,

До родини сердечної ' ' _;

1 на многії літа '

Й до кінця віка!»

Ой уклоняюся наперед господу богу, , _гІ отаману, батькові кошовому,

І всьому товариству кревному й сердечному, І всім головам слухаюіцим, _:

І на многії літа.

До конця віка! ,

ІВАН БОГУСЛАВЕЦЬ

15 городі Козлові стояла темниця кам’яная,

Нас, бідних невольників, поминати».

То всі невольники теє зачували,

Дрібними сльозами обливали,

Іванця Богуславця лаяди-проклинали;

«Бодай ти собі, Іванець Богуславець, щастя і долі

не мав,

Що ти нам сей празник одказав»,

Іван Богуславець теє зачуває, ■

Словами промовляє:

«Не лайте мене, братці, не проклинайте,

Може, нам, братці, бог милосердний буде помагати, Чи не будем ми з неволі виступати?»

То в неділю рано-пораненько Алкан-пашова турецькя од мужа зоставала,

Свого мужа поховала, , ,

До темниці приходжала,

Темницю одмикала,

Я б твоїх невольників усіх із темниці випускала,

В землю християнськую хорошенько проводжала».

Іванець Богуславець теє зачуває,

Словами промовляє:

«Алкан-пашова, пані молодая!

Як не будеш ти мні християнською вірою урікати,

Буду я тебе за жону до себе брати!»

Тс вже Алкан-пашова, пані молодая,

Сім неділь хмелю не заживала,

Християнською вірою не урікала,

Всіх невольників із темниці випускала,

В землю християнськую хорошенько проводжала.

Як стала на восьмій неділі хміль заживати,

Стала з молодими турецькими панами гуляти,

Стала Іванцеві Богуславцеві християнською вірою урікати: «Дивіться, панове,

Який у мене муж прекрасний!

Та він у нас побусурменився для розкоші турецької». Іванець Богуславець теє зачуває,

До Чорного моря швиденько прибігає,

В лодку сідає,

Козаків серед Чорного моря доганяє,

До козаків в судно вступає.

Алкан-пашова, пані молодая, до Чорного моря приходжає, Іванця Богуславця в судні забачає,

Дрібними сльозами обливає:

«Іванче Богуславче!

Бодай тебе господь милосердний на сім світі ізбавив, Як ти мене, молоденьку, зрадив!»

То ще як стала темная ніч наступати,

Стали козаки до города Козлова назад прибувати,

Стали на турок, на сонних, набігати,

Стали їх рубати,

Город Козлов огнем-мечем воювати,

Стали турецькії льохи розбивати,

Сребро-злато, дорогую одежу забирати.

Став Іванець Богуславець Алкан-пашовую, паню молодую, рубати, Стали од пристані козловеької поспішати І ще до світа до города Січі прибувати,

В городі Січі сокровища турецькії розділяти, Стали уже козаки словами промовляти: «Іванче Богуславче, гетьмане запорозький! Десять літ ти в неволі пробував,

Ні одного козака не утеряв!»

Визволь, господи, невольника із неволі На край веселий,

Между мир християнський!

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам’яная,

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вони тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.

То до їх дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Приходжає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки,

Ви, біднії невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?» Що тоді бідні невольники зачували,

Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

По річах познавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко!

Почім' ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,

То ми не можемо знати, .

Що в нашій землі християнській за день тепера».

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой козаки, ,,

Ви, біднії невольники! ,

Що сьогодні у нашій землі християнській великодня субота,; А завтра святий празник, роковий день Великдень»,

То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

Кляли-проклинали:

«Та бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко, і

Шастя й долі собі не мала,

Як ти нам святий празник, роковий день Великдень, сказала!» То тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачувала,

Словами промовляла:

«Ой козаки,

Ви, біднії невольники!

Та не лайте мене, не проклинайте,

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,;

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день Великдень,

Став пан турецький до мечеті від’їжджати,

Став дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає —

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невольників,

На волю випускає І словами промовляє:

«Ой козаки,

Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки-бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

З неволі не викупає,

Бо вже я потурчилась, побусурменилась Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой визволи, боже, нас, всіх бідних невольників,

З тяжкої неволі,

З віри бусурменської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Вислухай, боже, у просьбах щирих,

У нещасних молитвах Нас, бідних невольників!

СОКІЛ І соколя

У неділю барзе рано-пораненьку Налетіли соколи з чужої далекої сторони,

Да сіли-упали в лісі на преудобному дереві на орісі, Да звили собі гніздо шарлатное,

Знесли яйце жемчужное,

Да і сплодили собі дитя —

Бездольное, безродное соколя.

Як полетів ясен сокіл у чистеє поле Живності доставати;

Ой да живності не достав,

А соколя своє, бездольне, безродне дитя, утеряв.

То сокіл прилітає —

Аж його соколяти немає.

То сокіл літає Та орла питає:

«Орле-брате, чи не бачив тй гсйго соколяти,

Безродного, бездольного дитяти?

Чи його сильні дощі затопили,

Чи буйні вітри заносили?»

«Соколе-брате, твого соколяти Ні сильні дощі не затопили,

Ні буйні вітри не заносили:

А йшли стрільці-булахівці,

Та й набачили твоє гніздо шарлатноє,

Та взяли твоє соколя, бездольне, безродне дитя,

Та у срібні пута запутали,

Жемчужжю очі завішали,

Та понесли у город, у Царигород До Івана Богословця.

А Іван Богословець по ринку ходить,

Твоє соколя безродне, бездольне на руці носить.

Та якби ти, соколе-брате, добре дбав,

Та над город, над Царигород налітав, та на валу сідав,

Та якби ти жалібно квилив і проквиляв,

Щоб твоє соколя зачувало

Та смутно ся мало, і головку склоняло, і крилечка опускало, Ой то чи не мог би Іван Богословець Великого милосердія мати:

Чи не звелів би він з його ніг Срібних путів познімати,

Коло очей жемчужі позбирати;

Та чи не звелів би він його на вал виношати?»

Так сокіл добре дбав,

І на город Царигород налітав,

І на валу сідав, жалібно квилив-проквиляв,

То соколя зачувало,

Смутно ся мало,

Головку склоняло І крилечка опускало.

Ей, тож-то він, Іван Богословець,

Велике милосердіє мав,

Срібні пута з ніг познімав І жемчуж коло очей познімав Та й звелів його на вал виношатн:

«То як буде воно утікати,

Так я велю його знов забирати Та до мене приношати!»

А сокіл налітав, та на крила взяв,

Та на високу висоту-гору підношав: