Текст книги "Народні Думи"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

«Ей, соколя-моє, бездольне, безродаеЬ, Лучче ми будем по по.по літати ,,

Та собі живності доставати,

Аніж у тяжкій неволі У панів проживати.

Ей, тож-то у панів єсть що пить і їсти,

Та тільки не вілен світ по світу походити». Ей, як то б’ється птиця об ПТИЦІ,

А родина об родині,

Ей, то так-то б’ється отець і мати Об своїй кревній дитині.

Дай, боже, на здоров’є на многі літа Всім православним християнам,

На многі літа,

До конця віка!

КОВАЛЕНКО

Давно тому на Вкраїні ковалював Коваленко, І не було кувати ему легонько:

Покинув він ковалювати,

А пішов в козаки козакувати.

Зібрав сто хлопців таких, як він,

Бо він був сильний легінь,

У Чорне море він ся запускав,

Галери турецькі рабував,

Багато лиха наробив,

Тому султанові ся не здобрив.

То приказав султан єго шукати,

Живого в Туреччину припровадити:

«Бо я не буду їсти і спати,

Доки в руках єго не буду мати!»

Пішло триста турків і довго шукали,

Аж по трьох місяцях їх відшукали І добру тут баталію зчинили:

Козаки з турками добре ся били.

Але що? Турки в кінці перевагу взяли,

Бо більше війська мали.

То сімдесятьох козаків порубали,

В Чорне море рибі кидали,

А трийцятьох і Коваленка спіймали,

В тяжкі кайдани закували 1 втіхи не знали, що зробити,

Чи утопити,

Чи порубати

І всіх з башти на гаки покидати.

«Ні! – крикнув султан.– У льох киньте,

А самі по довгих трудах ідіть спочиньте,

Але іцоби-сьте потрійну сторожу дали,

Щоб ті схизмати не повтікали!

А ти, полководцю, от пас дорогий маєш,

^;3а ЩО ^обі даю, то ти знаєш!»

Вже третій рік в неволі,

Що взяли їх поневолі,

Третій рік в льоху пробувають,

Сонця праведного, України не видають,

А кайдани руки-ноги обривають,

Попід стіни льоху козаки сиділи Та кайданами дзеленькотіли,

Голосно закричали: «Віро бусурменська,

Ти земле, земле турецька,

Ой земле, де ж ми могли знати,

Що ми будем у тебе пробувати,

Що по степу гуляли,

Під голим небом спали...»

«Ой не згадуй, не згадуй,– крикнув Коваленко, Бо як про Україну почую, то болить серденько! Волів би я, щоб нас четвертували Або щоб завтра по степу гуляли».

Аж тут двері заскрипіли,

А козаки заніміли,

Сестра гожа увійшла,

Хліб-воду подала і сказала:

«Се дівка-бранка пекла!»

І по тих словах відійшла,

Козаки голодні скоро хліб розломили,

А в кождім хлібі ножі і маленькі пили.

«Ох, боже, се дівка-бранка дала,—

Бодай она здорова була!

Дівка-бранка довго хай жиє,

Нам, хлопці, робота є».

Козаки скоро кайдани розпилували Та доброї хвилі чекали:

«Ох, боже, коби ті два дні скоро зійшли,

Щоб за мною ви, орли, вилетіли!»

На другий вечір хліб-воду принесли,

А козаки на турків вітром ся понесли,

А щоби коло Очакова, Кизикермені не полапали,– То від гирла Дніпра степами^-лісами маширували, До Запорожжя прибували І тут ся остали.

А бандуристи про Коваленка думу складали Та по цілій Україні співали. : і

САМІЙЛО КІШКА

Ой із города із Трапезонта виступала галера, Трьома цвітами процвітана-мальована. -Ой первим цвітом процвітана —

Злато-синіми киндяками побивана;

А другим цвітом процвітана —

Гарматами ориштована;

Третім цвітом процвітана —

Турецькою білою габою покровёна.

То в тій галері Алкан-паша,

Трапезонтськоє княжа, гуляє;

Маєть собі ізбранного люду:

Сімсот турків, яничар штириста Да бідного невольника почвартаста Без старшини войськової.

Первий старший меж ними пробуваєть:

Кішка Самійло, гетьман запорозький;

Другий – Марко Рудий, суддя войськовий;

Третій – Меїсій Грач, войськовий трембач;. Четвертий – лях Бутурлак, ключник галерський, Сотник переяславський,

Недовірок християнський,

Що був тридцять літ у неволі,

Двадцять штири, як став по волі, Потурчився-побусурменився Для панства великого,

Для лакомства нещасного!..

В тій галері од пристані далеко одпускали,. ; Чорним морем далеко гуляли,

Против Кефи-города приставали.

Там собі великий да довгий опочинок мали.

То представиться Алкан-пашаті,

Трапезонтському, княжаті, молодому паняті,

Сон дивен, барзо дивен, напрочуд...

То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,

На турків-яничар, на бідних невольників покликає: «Турки,– каже,– турки-яничари,

І ви, біднії невольники!

Котрий би мог турчин-яничар сей сон одгадати,

Мог би йому три гради турецькії дарувати;

А котрий би мог бідний невольник одгадати,

Мог би йому листи визволенії писати,

Щоб не мог ніде ніхто зачіпати!»

Сеє турки зачували, нічого не сказали,

Бідні невольники, хоч добре знали, собі промовчали.

Тілько обозветься меж турків

Лях Бутурлак, ключник галерський,

Сотник переяславський,

Недовірок християнський:

«Як же,– каже,– Алкан-пашо, твій сон одгадати, Що ти не можеш нам повідати?»

«Такий мені, небожата, сон приснився,

Бодай ніколи не явився!

Видиться: моя галера цвіткована-мальована Стала вся обідрана, на пожарі спускана;

Видиться: мої турки-яничари Стали всі впень порубані;

А видиться: мої бідні невольники,

Которії були в неволі,

То всі стали по волі;

Видиться: мене гетьман Кішка На три часті розтяв,

У Чорноє море пометав...»

То скоро тоє Лях Бутурлак зачував,

К нему словами промовляв:

«Алкане-пашо, трапезонтський княжату,

Молодий паняту!

Сей тебе сон не буде ні мало зачіпати,

Скажи мені получче бідного невольника доглядати, З ряду до ряду саджати,

По два, по три старії кайдани і новії ісправдяти,

На руки, на ноги надівати, з ряду до ряду саджати, Червоною таволгою, по два дубця брати,

По шиях затинати, кров християнськую на землю

проливати!»

Скоро-то сеє зачували, ^ ^{; і >!}

Од пристані галеру далеко одпускали.

Тогді бідних невольників до опачин руками приймали, Щироглибокої морської води доставали.

Скоро-то сеє зачували, ■

Од пристані галеру далеко одпускали: ■

До города Козлова,

До дівки Санджаківни на зальоти поспішали.

То до города Козлова прибували,

Дівка Санджаківна навстрічу виходжає,

Алкан-пашу в город Козлов Зо всім військом затягала,

Алкана за білу руку брала,

У світлиці-кам’яниці визивала.

За білу скам’ю саджала,

Дорогими напитками напувала,

А військо серед ринку Саджала. ;

То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,

Не барзо дорогії напитки вживає,

Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:

Щоб не мог Ляше Бутурлак Кішку Самійла одмикати,

У поруч себе саджати!

То скоро ся тії два турчина До галери прибували...

То Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Словами промовляє:

«Ай, Ляше Бутурлаче, брате старесенький!

Колись і ти був у такій неволі,

Як ми тепера,

Добро нам вчини,

Хоч нас, старшину, одімкни —

Хай би і ми у городі побували,

Панське весілля добре знали».

Каже Лях Бутурлак:

«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,

Батьку козацький! Добро ти вчини,

Віру християнську під нозі підтопчи,

Хрест на собі поломни!

Аще будеш віру християнську під нозі топтати,

Будеш у нашого пана молодого

За рідного брата пробувати!» '

То скоро Кішка Самійло зачував: «Ой Ляше Бутурлаче, недовірку християнський!

Бодай же ти того не діждав,. ^!. і.

Щоб я віру християнськую під нозі топтав!

Хоч буду до смерті біду да неволю приймати,

А буду в землі козацькій голову християнську покладати Ваша віра погана,

Земля проклята!»

Скоро Лях Бутурлак тоє зачуває,

Кішку Самійла у щоку затинає:

«Ой,^ каже,– Кішко Самійлу, гетьмане запорозький! Будеш ти мене в вірі християнської укоряти,

Буду тебе паче всіх невольників доглядати,

Старії і новії кайдани направляти,

Ланцюгами за поперек втроє буду брати!»

То ті два турчина тоє зачували,

До Алкана-паші прибували:

«Алкан-пашо,

Трапезонтськоє княжа, безпечно гуляй:

Доброго і вірного ключника маєш —

Кішку Самійла в щоку затинає,

В турецьку віру ввертає!»

То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа, великую радість

мало

Пополам дорогії напитки розділяло:

Половину на галеру одсилало,

Половину з дівкою Санжаківною уживало.

Став Лях Бутурлак дорогії напитки пити-підпивати,

Стали умисли козацьку голову ключника розбивати: «Господи, єсть у мене що іспити і ісходити,

Тілько ні з ким об вірі християнській розговорити».

До Кішки Самійла прибуває,

Поруч себе саджає,

Дорогого напитка метає,

По два, по три кубка в руки наливає.

То Самійло Кішка по два, по три кубка в руки брав,

То у рукава, то у пазуху, сквозь третю хусту

додолу пускав.

Лях Бутурлак по єдиному випивав:

То так напився,

Що з ніг звалився.

То Кішка Самійло да угадав:

Ляха Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати клав.

Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав.

На п’яти чоловік по ключу давав:

-А (ус.і •і/ЛЇ ,:.ч:ч«^::(ГУ'а І-ііВІІ– <{.0»

«Козаки-панове, добре майте,; і :: і О^!;; Мі №. &Щ(>ЛОдин другого одмикайте,,, ліц Н. ,-V, ч.-:– Гії-КГ-.. К-'К>І>і

Кайдани із ніг, із рук не кидайте, і– ї і*,•»/.

«Алкане-пашо, безпечно почивай!

Доброго і вірного ключника маєш:

Він бідного невольника з ряду до ряду посаджав*

По три, по два старії кайдани і новії посправляв,

А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв». ..

Тогді турки-яничари у галеру входжали,

Безпечно спати полягали;

А которії хмельні бували, на сон знемагали,

Коло пристані Козловської спати полягали.,. , ,

Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав,

Сам меж козаків устав,

Кайдани із рук і із ніг у Чорноє море пороняв;

У галеру входжає, козаків побуджає,

Саблі булатнії на вибір вибирає, _;

До козаків промовляє:

«Ви, панове-молодці, кайданами не стучіте, , ,

Ясини не вчиніте,

Нікоторого турчина в галері не збудіте...» . •

То козаки добре зачували,

Самі з себе кайдани скидали,,

У Чорноє море кидали,

Ні одного турчина не збудили. '

Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє:

«Ви, козаки-молодці, добре, братіє, майте,

Од города Козлова забігайте,

Турбк-яничар впень рубайте,

Которих живцем у Чорноє море бросайте!»

Тогді козаки од города Козлова забігали,

Турок-яничар впень рубали, ’

Которих живих в Чорноє море бросали.

А Кішка Самійло АЛкана-пашу із ліжка взяв,

На три часті розтяв, у Чорноє море побросав,

До козаків промовляв:

«Панове-молодці, добре дбайте,

Всіх у Чорноє море бросайте,

Тілько Ляха Бутурлака не рубайте:

Между військом для порядку,

За яризу войськового зоставляйте!»

Тогді козаки добре мали:

Всіх турків у Чорноє море пометали,

Тілько ляха Бутурлака не зрубали,

Между військом для порядку За яризу войськового зоставляли.

Тогді галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли...

Да ще у неділю барзо рано-пораненьку Не сива зозуля закувала,

Як дівка СанДжаківна коло пристані походжала Да білі руки ламала, словами промовляла:

«Алкане-пашо, трапезонтськоє княжату,

Нащо ти на мене такое великое пересердіє маєш,

Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш?

Когда би була од отця і матусі Сорома і наруги прийняла,

З тобою хоч єдину ніч переночувала!..»

Скоро ся тоє промовляли: галеру од пристані одпускали, Самі Чорним морем далеко гуляли.

А ще у неділеньку, у полуденную годину,

Лях Бутурлак од сна пробуджає,

По галері поглядає, що ні єдиного турчина у галері немає. Тогді Лях Бутурлак із ліжка вставає,

До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає:

«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,

батьку козацький!

Не будь же ти на мене,

Як я був на останці віка мойого на. тебе! у..... .,

Бог тобі да поміг неприятеля побідити,. . ;

Да не умітимеш у землю християнськую входити! . Добро ти учини: половину козаків у окови до опачин

посади,

А половину у турецькое дорогое плаття наряди,

Бо ще будемо од города Козлова До города Цареграда гуляти,

Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати, Будуть Алкана-пащу з дівкою Санджаківною По зальотах поздравляти,

То як будеш отвіт оддавати?..»

Як Лях Бутурлак научив,

Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив: Половину козаків до опачин у окови посадив,

А половину у турецькое дорогое пляття нарядив.

Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти, Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати І галеру із гармати торкати,

Стали Алкана-пашу з дівкою Санджаківною По зальотах поздравляти.

То Лях Бутурлак чогось догадав,

Сам на чердак виступав,

Турецьким біленьким завивалом махав:

Раз то мовить по-грецьки,

Удруге – по-турецьки,

Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, братія, ячіте,

Од галери одверніте,

Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,

На похміллі знемагає,

До вас не встане, голови не зведе.

Казав: «Як буду назад гуляти,

То не буду вашої милості і повік забувати!»

Тогді турки-яничари од галери одвертали,

До города Цареграда убігали,

Із дванадцяти штук гармат гримали,

Яссу воздавали.

Тогді козаки собі добре дбали,

Сім штук гармат собі ориштували,

Яссу воздавали,

На Лиман-ріку іспадали,

К Дніпру-Славуті низенько уклоняли.

«Хвалим тя, господи, і благодарим!

Були п’ятдесят штири годи у неволі, , .. . . ■

Єслі турки-яничари, то упень рубайте!

Єслі; бідні невольники, то помочі дайте!»

Тогді козаки промовляли:

«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Десь ти сам боїшся І нас, козаків, страшишся:

Єсть сія галера не блудить,

Ні світом нудить,

Ні много люду царського має,

Ні за великою добиччю ганяє —

Се, можеть, є давній бідний невольник Із неволі утікає».

«Ви віри не діймайте,

Хоч по дві гармати набирайте,

Тую галеру із грозної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте!

Як турки-яничари, то упень рубайте,

Єслі бідний невольник, то помочі дайте!»

Тогді козаки, як діти, негаразд починали,

По дві штуки гармат набирали,

Тую галеру із грозної гармати привітали,

Три доски у судні вибивали,

Води дніпровської напускали...

Тогді Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Чогось одгадав, сам на чердак виступав,

Червонії, хрещатії давнії корогви із кишені винімав, Розпустив...

До води похилив...

Сам низенько уклонив:

«Козаки, панове-молодці, сія галера не блудить,

“Ні світом нудить,

Ні много люду царського ;тє; ■ ■■■■■•,%і-»• Ні за великою добиччю ганяє– V-/ч,-:-/!' V Се ЄСТЬ давній бідний невольник :

Кішка Самійло із неволі утікає: – >~

Були п’ятдесят чотири годи у неволі, '

і : Тепер чи не дасть бог хоть на час по волі..;.» • • Тогді козаки у каюки скакали,

Тую галеру за мальовані облавки брали ¹ї: Да на пристань стягали,

Од дуба до дуба

На Семена Скалозуба паювали, ; ;

Тую галеру на пристань стягали.

Тогді злато-синії киндяки – на козаки, Златоглаві – на отамани,

Турецькую білую габу – на козаки, на біляки.

А галеру на пожар спускали,

А еребро-злато – на три часті паювали:

Первую часть брали, на церкви накладали,

На святого Межигорського спаса,

На Трахтемирівський монастир,

На святую Січовую покрову давали,

Которі давнім козацьким скарбом будували, Щоб за їх, встаючи і лягаючи,

Милосердного бога благали;

А другую часть помеж собою паювали;

А третю часть брали,

Очеретами сідали,

Пили да гуляли,

Із семип’ядних пищалей гримали,

Кішку Самійла по волі поздравляли:

«Здоров,– кажуть,– здоров, Кішко Самійлу, Гетьмане запорозький! Не загинув єси у неволі, Не загинеш і з нами, козаками, по волі!» Правда, панове, полягла Кішки Самійла голова В Києві-Каневі монастирі...

Слава не умре, не поляже!

Буде слава славна Помеж козаками,

Помеж друзями,

Помеж рицарями,

Помеж добрими молодцями!

Утверди, боже, люду царського,

Народу християнського,

Війська Запорозького, Донського. З усією черню дніпровою, Низовою,

На многія літа,

До конця віка!

ОЛЕКСІЙ ПОПОВИЧ

Ей, на Чорному морю,

На камені біленькім,

Там сидить сокіл ясненький, Жалібненько квилє-проквиляє І на Чорне море Спильна поглядає,

Що на Чорному морю Щось недобре начинає:

Злосупротивна хвилечна хвиля вставав, Судна козацькі-молодецькі ^:

На три часті розбиває.

Перву часть ухопило —

У біларапську землю занесло;

Другу часть схопило —

У Дунай в гирло забило;

А третя часть тут має —

Посеред Чорного моря 'ч

На бистрій хвилі,

На лихій хуртовині потопляє.

При той часті Було війська много,

А був старшиною Грицько Коломниченко,—

По всьому війську барзе окличен,– Словами промовляє,

Сльозами обливає:

«Ей, козаки, панове-молодці!

Добре ви дбайте,

Гріхів не тайте!

Ісповідайтеся ви Милосердному богу,

Чорному морю,

Отаману кошовому,

Хто на собі гріхи має!»

Тут всі козаки так замовчали,

Як в рот види набрали,

Тільки озоветься Олексій Попович,

Гетьман-запорожець:

«Ей, козаки, панове-молодці!

Добре ви чиніте,

Самого мене, Олексія Поповича, возьміте, До. моєї шиї камінь біленький прив’яжіте, Очі мої козацькі-молодецькі Червоною китайкою затміте,

У Чорне море Самого мене спустіте:

То нехай я буду Своєю головою Чорне море дарувати,

Ніж я маю

Много війська безневинно На Чорнім морі погубити,

Ніж я маю много душ,

Вір християнських,

На Чорному морі потопити».

Тоє козаки як зачували,

Словами промовляли,

Сльозами обливали:

«Ей, Олексію Поповичу,

Славний лицарю і писарю!

Ти ж святе письмо По тричі на день читаєш І нас, простих козаків,

На все добре научаєш;

Про що ж ти од нас Гріхів більше маєш?»

Олексій Попович Тоє зачуває,

Словами промовляє,

Сльозами обливає:

«Ей, козаки, панове-молодці!

Я святе письмо По тричі на день читаю І вас, козаків простих,

На все добре научаю,

Од вас таки гріхів більш маю:

Що як в охотне військо од’їжджав,

І з отцем, і з матір’ю

Триста душ дітей маленьких Конем своїм добрим розбивав,, і Кров християнську Безвинно проливав,

А молодії жони За ворота вибігали,

Діток маленьких На руки хватали,

Мене, Олексія Поповича, Кляли-проклинали.

А ще мимо сорока церков пробігав,

Шляпи не здіймав І на себе хреста не покладав,

І отцевської-матчиної Молитви не споминав...

Либонь мене, козаки, панове-молодці, Найбільше той гріх спіткав.

А ще мимо царської громади пробігав,

За своєю гордощю шляпи не здіймав,

«На день добрий» не давав...

Либонь мене, козаки, панове-молодці, Найбільше той гріх спіткав.

Ей, се не Чорне море мене утопляє:

Се отцевська-матчина мене молитва карає. Ей, коли б мене отцевська-матчина молитва • На Чорному морю не втопила,

Од смерті боронила,

Як буду я до отця, до матері І до роду прибувати,

То буду я отця і матір Штати, шанувати, поважати,

І старшого брата За рідного отця почитати,

І близьких сусід За рідну братію У себе вживати».

Як став Олексій Попович

Гріхи богу повідати,

То зараз стала злосупротивна ^;Хвилечна хвиля і

На Чорному морю притихати: ^:Притихала і впадала,

Мов на Чорнім морі не бувала/' Усіх козаків до острова Живцем прибивала.

То козаки на остров виходили, Великим дивом дивовалн,

Словами промовляли,

Сльозами обливали,

Що на Чорнім морі,

На бистрій хвилі,

На лихій хуртовині потопали, :

Ні одного козака Через Олексія Поповича Между військом не стеряли. Олексій Попович На чудо виходжає,

Бере в руки святе письмо,

По тричі на день читає,

І всіх простих козаків На вСе добре научає:

«Слухайте, козаки, панове-молодці, Як се святе письмо просвіщає,

На все моленіє указує:

Которий чоловік Отцевську-матчину молитву Штить, шанує, поважає,

Того отцевська-матчина молитва Зо дна моря винімає,

Од гріхів душу одкупає,

До царствія небесного проводжає; Та отцевська-матчина молитва У купецтві і в реместві,

І на полі, і на морі На поміч приспіває;

Нам годиться тоє спам’ятати,

За которими молитвами Стали ми хліба-солі поживати»:. Дай, боже, миру царському, : Народу християнському,

Усім на здравіє, на многі літа мати

БУРЯ НА ЧОРНОМУ МОРІ

Ой на Чорному морі.

На білому камені,

Ой то там сидить ясен сокіл-білозорець:

Низенько голову склонив,

Та жалібно квилить-проквнляє;

Та на* святеє небо,

На Чорноє море, .

Іспильна поглядає,

ХЦо на святому небі,

На Чорному морі негаразд починає:

На святому, небі,усі звізди потьмарило,

Половина місяця у тьму уступило;

На Чорному морі, негаразд починає:

Ізо дна моря сильно хвиля вставає,

Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває. Першу часть одбивало —

У тихий Дунай заношало;

Другую часть одбивало —

У землю Грабськую На каторгу турецьку заношало;

Третю часть одбивало —

Да на Чорному морі затопляло.

То-то же при тій часті два братики рідненькі.

Як голубоньки сивенькі,

То вони потопали,

Порятунку собі нівідкіля не мали.

Да вони один до одного припливали,

Словами промовляли.

Гірко ридали —

Прощенія домагали,

Перед господом милосердним гріхи свої сповідали. Ой между ними третій чужий-чужениця, Бездольний, безродний і безпомощний, потопає, Порятунку собі нівідкіль не має.

То він до їх припливає,

Словами промовляє,

Гірко сльозами ридає,—

Прощенія домагає,

Перед господом милосердним Гріхи свої сповідає.

То ті брати промовлять словами.

Обіллються гірко сльозами: «Се ж то нас, браття, не сильна морська хвиля затопляє, Се-то отцева молитва і материна Нас видимо карає:

Що як ми у охотне військо виряджалися,

То од отця, од матки прощенія не приймали,

Да старую матусю ми од себе а й стременами одпихали; То тоже ми собі превелику гордость мали:

Старшого брата у себе за брата не мали,

Сестру середульшу марно зневажали,

Близькому сусіді хліба і солі ізбавляли;

То же ми собі превелику гордость мали:

Проти божих церков їжджали,

Шличків із голов не здіймали,

На своє лице хреста не клали,

Милосердного творця на поміч не призивали,

Да по улицях кіньми вигравали,

Да проти себе нікого не стрічали,

Діток малих кіньми розбивали,

Кров християнську на сиру землю проливали!

Ей, коли б то нас, браття, могла

отцева і матчина молитва відсіля визволяти, То нехай же б ми могли вже знати.

Як отцеву і матчину молитву штити-поважати,

І старшого брата за рідного батька мати,

Сестру середульшую штити-поважати,

Близького сусіду у себе за рідного брата мати!»

То як стали словами промовляти,

Отцеву і матчину молитву споминати,—

Став господь милосердний їм помагати,

Стало Чорне море утихати;

Та так-то утихало,

Ніби не гуляло.

То стали ті два брати к берегу припливати,

Стали за білий камінь рученьками брати Да на край виходжати,

На край веселий,

Между мир хрещений,

У города християнськії,

Та до отця, до матки в гості прибувати.

То тоже отець-мати навпроти синів виходжали,

Синів питали:

«Ой сини, пани-молодці!

Чи добре вам у дорозі починало?»

«Добре, отець і мати, нам було на Чорному морі гуляти;

Тільки недобре було, отець і мати, Чужому-чужениці на Чорному морі потопати: йому прощенія ні од кого прийняти І на чужині порятунку дати!»

Да услиши, господи, у просьбах, у молитвах Люду царському,

Народу християнському І усім головам слухающим На многая літа,

До конця віка!

ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ 13 ГОРОДА АЗОВА,

З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ

Ой у святую неділеньку рано-пораненьку Не синії тумани уставали,

Не буйнії вітри повівали,

Не чорнії хмари наступали,

Не дрібнії дощі накрапали,

Когда три брати із города Азова,

З турецької-бусурменської Великої неволі утікали.

Два ли то брата кінних,

А найменший – піший-піхотинець,

За кінними братами уганяє,

За стремена хапає,

По білому камінню, по сирому корінню Свої козацькі-молодецькі ноги собиває, Кров’ю сліди заливає,

Піском рани засипає,

Между коні убігає,

За стремена хватає,

До братів словами рече-промовляє: «Братія мої рідненькі,

Як соколи ясненькі!

Станьте ви, братія, підождіте,

Свої козацькії-молодецькії коні припиніте І мене, пішого-піхотинця,

Между себе возьміте,

Хоч мало-немного, версту місця, підвезіте, У християнськії городи підвезіте,

А ні – ви мені, браття,

У чистому полі по своїй добрій волі З пліч головоньку здійміте,

Козацьке моє молодецьке Тіло в сиру землю поховайте,

Звіру-птиці на поталу не давайте». Середульший брат добре дбає,

До найстаршого брата словами промовляє: «Брате мій рідненький,

Як соколе ясненький!

Станьмо ми, брате, надождімо,

Свої козацькії-молодецькії коні припинімо, Брата свого найменшого,

Пішого-піхотинця, надождімо,

Хоч мало-немного,

Версту місця підвезімо,

У християнськії города підвезімо.

Лучче не ми йому, брате, у чистому полі У своїй добрій волі З пліч головоньку здіймімо,

Козацькеє його молодецькеє Тіло в землю сиру поховаймо,

Звіру-птиці на поталу не подаваймо,.

Що моє ли серце не осмілиться,

Война моя рука не зніметься,

Булатная шабля не йме сікти-рубати.

Лучче було, брате,

У турецькій-бусурменській неволі Усім трьом помирати,

Чим нам свого брата, пішого-піхотинця,

У великій неволі покидати».

Найстарший брат худо дбає,

З плеча нагайкою крає,

Своєму братові рече-промовляє:

«Що як будемо ми, брате,

Свого брата найменшого, пішого-піхотинця, Ждати-ожидати,

Козацькії-молодецькії коні обіждати,

Буде за нами великая неволя,

Сильна погоня ганяти,

Будуть нас у полон, у гіршу неволю завертати, Будуть наше тіло на три часті Сікти-рубати;

То нум же ми, браття, тікати.

Лучче нашому брату найменшому, Пішому-піхотинцю, у турецькій неволі Самому помирати,

А ми ли будем, брате, тікати,

Безпечно лісами та байраками гуляти,

З клену-древа верхи ламати,

Своєму братові найменшому, пішому-піхотинцю,

На прикмету покидати».

їхали ли ті брати не день, не два,

Не три й не чотири,

Стали ті брати до лісів, до байраків доїжджати, Став середульший брат З клену-древа верхи ламати,

Своєму братові найменшому,

Пішому-піхотинцю,

На путі-дорозі покидати.

Став найменший брат доходжати,

Гірко плакать і ридати,

Дрібні сльози проливати,

Своїх братів споминати:

«Невже ж моїх братів на світі немає?

Невже ж за ними турецька-бусурменська Сильна погоня ганяла,

У плін, у гіршу неволю завертала, їхні тіла на три часті сікла-рубала?»

Стали ті брати за ліса, за байраки виїжджати, Стали вони до тихих вод доїжджати. Середульший брат добре дбає,

До тих вод доїжджає,

До свого брата словами промовляє:

«Брате мій рідненький, як соколе ясненький!

Що тут же, брате, трави зелені І води холодні,

Станьмо ми, брате, надождімо,

Свої козацькі-молодецькі коні припинімо.

Свого ли брата найменшого,

Пішого-піхотинця,

Хоч мало-немного підождімо,

Версту міста підвезімо;

Або не ми ли йому, брате, у чистому полі,

По своїй добрій волі,

З пліч, головоньку здіймімо,

Козацьке його молодецьке тіло У сиру землю поховаймо,

Звіру-птиці на поталу не подаваймо»,

«Моє серце не осмілиться,

Война моя рука не здійметься,

Булатная шабля не йме сікти-рубати,

Лучче нашому брату найменшому, Пішому-піхотинцю,

У турецькій неволі самому помирати».

Стали ті два брати за ліса, за байраки виїжджати, Стали вони у вольнії степи виїжджати,

У вольнії степи виїжджати,

Нічого у себе не мати.

Середульший брат добре дбає,

На собі єдиний дорогий синій каптан має,

Та й той обриває,

Своєму братові, пішому-піхотинцеві,

На путі-дорозі покидає.

Став найменший брат За ліса, за байраки виходжати,

Став він дорогії вещі у вічі забачати,

Став він до їх доходжати,

Дорогії прикмети по сирій землі забирати,

Ой у свої руці брати,

К своєму серцю принімати,

Гірко плакати-ридати, дрібні сльози проливати, Своїх братів споминати:

«Невже ж моїх братів на світі немає,

Бо й не об чому їх дорогії вещі По сирій землі валяються,

Невже ли за ними турецька-бусурменська Велика неволя сильну погоню ганяла,

У плолон, у гіршу неволю завертала, їхнє тіло на три часті сікла-рубала,

А мене, найменшого, пішого-піхотинця,

По лісам, по байракам На спочивках минала?»

Став найменший брат до Савур-могили доходжати, Став ли буйний вітер повівати,

Із козацьких-молодецьких його ніг валяти.

«Що перше горе – безвіддя, друге – безхліб’я, Третє горе – братів не догнав,

Уже ли мені своїх братів не наганяти,

Уже ли мені в отцевському дворі не бувати,

Уже ли мені свого отця-неньку у вічі не видати. Наслідував мені господь

У турецькій, у бусурменській у великій неволі На Савур-могилі смертю постраждати».

Стало ли сонце намеркати,

Стали сизокрилії-орли налітати,

На козацький на молодецький На чорний чуб наступати;

Стали вони з лоба очі винімати,

Християнською кров’ю запивати;

Туди звірі надходжали,

Коло жовтої кості тіло оббирали,

По лісам, по байракам розношали,

У сиру землю загрібали,

На путі-дорозі не покидали.

Стали ті два брати

До християнських городів доїжджати,

Став середульший брат свого старшого брата Правди-неправди питати:

«Що то ми будем, брате,

Своєму отцю й неньці отвічати,

Що в одному ми городі бували,

Однії листи писали,

Що ми свого брата найменшого, пішого-піхотинця,

У турецькій неволі покидали?»

Найстарший брат худо дбає,

З плеча нагайкою крає,

Своєму брату слова неприятні рече-промовляє: «Брате рідненький, як соколе сивенький!

Як маємо ми, брате, свого найменшого брата, Пішого-піхотинця,

Ждати-ожидати,

Буде за нами турецька-бусурменська велика неволя,-Сильна погоня уганяти,

Буде наше тіло на три часті сікти-рубати;

А ще худо, брате, отцеве імущество "На три часті розділяти,—

Лучче ли будемо, брате,

На дві часті паювати,

Своєму отцю-неньці неправду казати:

Не в одному ми полку бували,

Не одному ми пану служили,

Що ми свого брата найменшого,

Пішого-піхотинця,

Дев’ять літ у вічі не видали».

Стали ті два брати

До отцевського двору доїжджати,

Стали отець і матуся Із хлібом і сіллю виходжати,

Стали вони свого найстаршого сина За гостя приймати і за стіл саджати,

Стали вони про найменшого сина Усю правду питати.

Став же найстарший син за стіл сідати,

Своєму отцю-неньці неправду казати:

«Не в одному ми полку бували,

Не одному ми пану служили,

Що ми свого брата найменшого За дев’ять літ у вічі не видали».

Став середульший брат за стіл сідати,

Гірко плакать і ридати,

Дрібні сльози проливати,

Став він своєму отцю-неньці Усю правду казати:

«Що в одному ми полку бували І одному ми пану служили —

У турецькій-бусурменській у тяжкій неволі,

У городі у Азові пробували,

Із города Азова умісті із полону утікали,

Тільки ми свого брата найменшого,

Пішого-піхотинця,

У турецькій, у бусурменській великій неволі покидали». Стали отець-мати обіди справляти,

Молебні наймати,

Стали найстаршого сина із двору зсилати,

Стали його обществом-народом До розстрілу випроводжати.

Став найстарший брат Гірко плакати-ридати,

Свого брата найменшого,

Пішого-піхотинця, споминатн:

«Лучче мені було тебе, брате,

У турецькій, у бусурменській великій неволі Тебе доглядати,

А чим мені, брате, між своїм народом,

У своїм безрідді смертю постраждати».

Ой та то ж не пили пилили Гне тумани вставали,

Як із землі турецької Та із віри бусурменської З города Озова, з тяжкої неволі Три брати утікали.

Що двоє та брати кінних,

А третій піший-пішаниця,

Що як він чужий-чужениця,

За кінними біжить-підбігає,

На сире коріння Та на біле каміння

Ніжки свої козацькі-молодецькі посікає,

Та сліди свої кровію заливає,

До кінних братів добігає,

За стременечка хапає,

Словами промовляє:

«Станьте ж, братці, коней попасіте І мене підождіте,

1 з собою на коней возьміте,

До городів християнських хоч мало підвезіте.

Та й нехай же я буду знати,

Куди в городи християнські до отця, до матері

доходжати».

І ті брати теє зачували Та словами промовляли:

«Братику наш менший, милий,

Як голубонько сивий!

Що ми самі не втечемо І тебе не ввеземо,

Бо буде з города Озова велика погоня вставати,

То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках

– минати,

А нас, кінних, буде доганяти,

Стріляти й рубати

Або живцем у полон завертати.

Як жив ти, здоров будеш,

То й сам у землю християнську прибудеш».

І тії брати сеє промовляли,

Відтіль побігали.

А менший брат,

Піший-пішаниця,

За кінними братами уганяє,

Коней за стремена хапає Та словами промовляє 1 сльозами обливає: