Текст книги "Народні Думи"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

Насті кабачній до рук добре оддавав,

А ще стиха словами промовляв:

«Ей,– каже,– ти, шинкарко молода, ти, Насте кабачна! Ти,– каже,– до сих бідних козаків-летяг хоч злая,

да й обачна:

Коли б ти добре дбала,

Сю денежку до рук приймала,

До погреба одходила,

Хоч норцового пива уточила,

Сьому козаку, бідному летязі,

На похміллє живіт його козацький скріпила».

От тогді-то Настя кабачна денежку приймала,

До погреба одходила,

Меду та оковитої горілки вточила,

Козаку, бідному летязі, коновку в руки втеребила.

От тогді козак, бідний летяга, як узяв коновку за ухо, Оглядиться – аж і в дні сухо.

От тогді-то козак, бідний летяга,

Як став у собі хмель козацький зачувати,

Став коновкою по мосту погримати,^-Стали в дуків-сребраників Із стола чарки й шклянки літати.

От тогді ж то козак, бідний летяга,

Як став у собі більший хмель зачувати,

Став з-під опанчини рогожової,

З-під поясини хмельової,

Щирозлотний обушок виймати,-

Став шинкарці молодій за цебер меду застановляти;

Стали дуки-сребраники

Один до одного стиха словами промовляти:

«Ей, шинкарко молода,

Настя кабачна!

Нехай сей козак, бідний летяга,

Не мається в тебе сеї заставщини викупляти,

Нам, дукам-сребраникам,

Нехай не зарікається воли поганяти,

А тобі, Насті кабачній, груб топити!»

От тогді-то козак, бідний летяга,

Як став сії слова зачувати,

Так він став по кінець стола сідати,

Став чересок винімати,

Став шинкарці молодій,

Насті кабачній,

Увесь стіл червінцями устилати.

Тогді дуки-сребраники,

Як стали в його червінці зоглядати,

Тогді стали його вітати Медом шклянкою І горілки чаркою.

Тогді й шинкарка молода,

Настя кабачна,

Істиха словами промовляє:

«Ей, козаче,– каже,– козаче!

Чи снідав ти сьогодні, чи обідав?

Ходи зо мною до кімнати,

Сядем ми з тобою поснідаєм ■

Ли пообідаєм».

Тогді-то козак, бідний летяга,

По кабаку походжає,

Кватиру одчиняє,

На бистрії ріки поглядає,

Кличе, добре покликає:

«Ой ріки,—каже – ви ріки НИЗОВІЇ, ’ . ' Помощниці Дншриьи'

Або мені помоч. дайте,

Або мене з собою візьміте!»

От тогді один козак іде, ■ ■■■

Шати дорогії несе,

На його козацькі плечі надіє; —

Другий козак іде,

Боти сап’янові несе,

На його козацькі ноги надіє;

Третій козак іде,

Шличок козацький несе,

На його козацьку главу надіє.

Тогді дуки-сребраники Стиха словами промовляли:

«Ей, не єсть же се, братці,

Козак,, бідний, летяга,

А єсть се Фесько Ганжа Андибер,

Гетьман запорозький!

Присунься ти до нас,– кажуть,– ближче, Поклонимось ми тобі нижче;

Будем радиться,

Чи гаразд-добре на славній Україні проживати», Тогді стали його вітати Медом шклянкою І горілки чаркою.

То він теє од дуків-сребраників приймав,

Сам не випивав,

А все на свої шати проливав:

«Ей, шати мої, шати!

Пийте, гуляйте:

Не мене шанують,

А вас поважають;

Як я вас на собі не мав,

Ніхто мене й гетьманом не почитав».

Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,

Гетьман запорозький,

Стиха словами промовляв:

«Ей, козаки,– каже,– діти, друзі, молодці! Прошу я вас, добре дбайте,

Сих дуків-сребраників '

За лоб, паче волів-,

Із-за стола виводжайте,

Перед окнами покладайте,

У три березини потягайте!»

Тогді ж то козаки, діти, друзі, молодці, Добре дбали —

Сих дуків-сребраників за лоб брали,

Із-за стола, паче волів, виводжали,

Перед окнами покладали,

У три березини, потягали,

А ще стиха словами промовляли:

«Ей, дуки,– кажуть,– ви, дуки!

За вами всі луги і луки,—

Нігде нашому брату, козаку-летязі, стати Й коня попасти!»

Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,

Гетьман запорозький,

Хоча помер,

Дак слава його козацька не вмре, не поляже! Теперешнього .часу,

Господи, утверди й подержи Люду царського,

Народу християнського На многая літа.

СЕСТРА НА ЧУЖИНІ

В неділю рано-пораненько Не сива зозуля закувала,

Як сестра до брата з чужої сторони поклон посилала, Жалібненько до себе прохала:

«Братику мій рідненький,

Як голубоньку сивенький!

Прибудь ти до мене,

Одвідай мене На чужій стороні,

При нещасливій фортувині!»

Брат тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Сестро моя рідненька!

Рад би я до тебе прибувати,

Да не знаю, где тебе шукати:

Не можно мені, сестро, за темними лугами,

За бистрими ріками,

За широкими степами».

сестра тоє зачуває,

До брата словами промовляє,

Дрібними сльозами обливає:

«Братику мій рідненький!

Через луги темнії, високії ясним соколеньком перелини, Через ріки бистрії, тлубокії білим лебеденьком перепливи, Через степи широкії малим-невеликим перепелоньком

перебіжи,

На мій двір, брате, сивим голубоньком прилини, Жалібненько загуди,

Тугу серцю моєму розділи,

Що в нашій, брате, землі християнській людям бог

празгіик дає,

Люди до церкви ідуть, /

Як пчілки гудуть,

Із церкви виступають,

Як рожа процвітають,

Одно до одного приступають, ⁴

По приятельству на хліб, на сіль до себе зазиває,

Мене, брате, нещасної, мов ніхто родом не знає;

Що як був у нас отець і мати,

Тогді могли нас всі люди родом знати,

Як помер отець і мати,

Не став нас ніхто вже знати,

Не стало ні кума, ні побратима,

Пришибла мене, брате, на чужій стороні злая,

нещасливая година,

Одцуралась сердечна названа родина;

Тілько у мене, брате, сердечного роду,

Що вийду я в божий храм, на святії отці подивлюся, Господу богу помолюся:

Ото у мене, брате, отець і матуся!»

СЕСТРА ТА БРАТ

Ой у святу неділю

То не сива зозуля закувала,

Ні дробная пташка в саду щебетала,– Як сестра до брата З чужої сторони.

У далекії городи Листи писала, ¹■

Поклон посилала.

Братика рідненького,

Голубонька сивенького,

У гості прохала:

«Братику, рідненький,,

Голубоньку сивенький!

Прибудь до мене,

Одвідай мене,

Бездольную,

Й безродную,

Й безплеменную На чужій чужині При нещасній моїй хуртовині.

Ой, чи я живу, чи я проживаю,

Я на чужій чужині

БіЛьшеє горювання собі принімаю.

Що я на чужій чужині завдовіла,

З мален^ими дітками осиротіла,

1 як-то братику, тяжко та важко Бездольній, безродній,

Безплеменній На чужій вужині Жити-проживати,

То так-то, братику, тяжко та важко,

Не по силі чоловікові,

Із сирої землі Важкий камінь підняти»,

«Сестро моя рідненька,

Голубонько сивенька!

Рад би я до тебе у гості прибувати,

Та не знаю, де тебе шукаїи вже й мати, Ой, що ти живеш за високими лісами, За бистрими ріками,

За великими городами».

«Добре, братику, учини,

Через високії ліси Ясним соколом перелини,

Через биеїрії ріки

Білим лебедоньком перепливи,

Через великії города Сивим голубоньком перелети,

Мов моє серце тугу розважає.

І як-то, братику, тяжко та важко На святий день, на великдень

Альбо на которий празник роковин, молебний, Що люди до церкви йдуть,.

Як бджоли гудуть,

А з церкви йдуть, як мак процвітає,

Пола з полою черкається,

Брат з сестрою не прощається;

Ой плече з плечем торкає,

Один одного з празником поздоровляє^

Плече з плечем торкає,

Один одного на хліб, на сіль, на бенкет зазиває, Я ж стою, пребідна сиротина,

Ой ніхто мене не привітає...

Альбо по отцеві, лібо по матері,

Наче воно мене вже й не знає.

Ти ж і сам, брате, добре знаєш,

Як у нашого отця лібо у матері Було що пити альбо з’їсти —■

І тогді ні світ, ні тьма В хату вступали,

Кумами, сватами,

Рідними братами називали.

Як пришибла худа, нещаслива хуртовина, Одреклася й уся названая родина.

І тогді нема ні кума, ні побратима,

Нікому в хату вступити,

Добрим здоров’ям навістити,

Ні з ким стати,

За здоров’я іспитати.

Тілько піду я до святої церкви,

До божого дому,

Богу помолюся,

На святості подивлюся,

Не раз, не два дрібними сльозами обіллюся —' Ой то ж у мене рідний отець і матуся.

Що вийду я з церкви,

Гляну вгору – високо,

І в землю – глибоко,

І в чужу сторону,

До родини —• вже й далеко».

Дай же, боже, миру царському,

Народу християнському,

Од сьогодні всім на здравія,

На многая літа,

Многая літа.

ПОВЕРНЕННЯ СИНА

В неділю ранньою зорею до божих церков задзвоиено,

Як у новім дворі раніш того говорено,

Як чужий отець, вторий, названий,

чуже дитя кляне-проклинає, Долю його козацьку-молодецьку зневажає,

За хліб, за сіль нарікає, з домівки зганяє!

Його мати стара жалослива була, словами промовляла: «Ой сину мій, удовиченку бездольний, безщасний!

Не велю я тобі зо вторим отцем жити-проживати —

Нех;ай не буде тебе старий отець, названий,

клясти-проклинати.

Долю твою козацьку зневажати,

За хліб, за сіль нарікати, з домівки зганяти;

А велю я тобі в чужу сторону од’їжджати».

То він з своєю матір’ю опрощеніє приймає,

У чужу сторону од’їжджає

Та у чужій стороні живе-проживає,

Нікого перед собою в вічі видом не видає,—

Ні отця, ні матері, ні родини кревної, сердечної.

Тільки має родину кревну, серде_чну – жінку-дружину!

То він словами промовляє:

«Дружино кревна, сердечна!

На чужині, на своїй стороні – мати старая!

Чи мені піти, чи поїхати її одвідати?!»

То жінка зачуває, словами промовляє:

«Ти те знаєш, те й відаєш!»

То скоро став удовиченко на коня сідати,

Скоро став удовиченко з двора з’їжджати,

Під ним коник спіткнеться,—

То удовиченко промовить словами, слізами обіллється:

«Не знаю, чи буду я свою матір живу заставати».

Та скоро став удовиченко четвертої неділеньки До второго, названого, отця прибувати,

Став вторий отець, названий, назустріч його виходжати: «Отже-то, панове-молодці, як же то господь чоловікові

привів,

Що з чужої сторони далекої прибував,

Свою матір старую при смерті заставав!»

Скоро його мати старая на божої постелі вздріла,—

На своє лице християнськеє хрест собі положила:

«Чого ж я бажала, того і діждала! —

Сина свого при смерті в вічі повидала!»

СОН УДОВИЧЕНКА

У неділю святую.снився-приснився вдовиченку Барзо пречуден сон, та ще дуже й предивен.

Скоро він з свого сна розбуджає,

Свого сна козацького не вгадає —

Матері старій словами промовляє:

«Мати моя старенькая! Ти людям вгадуєш,

малим діткам помагаєш,

Вгадай мені, мати, сей сон,

Що видиться: на отцевському дворі, на моєму,

Три гори кам’янії процвітали,—

Перва гора процвітала красним цвітом виновая».

«Желає за тебе мужняя жона на сторону мандрувати,– Не будеш ти з нею ніякого промешканія мати —

Дасть тобі господь діждати різдва Христова,

Альбо найпаче світлого воскресенія,—

То вона буде кватирку одсувати,

По ринку поглядати,—

Чи не йде муж. первий дружини шукати!»

«Друга гора процвітала зеленим цвітом виновая».

«Желає за тебе вдова багата, гордая,

Не велю тобі, сину, її брати —

Не будеш ти з нею щастя й долі мати,—

Дасть тобі господь різдва Христова,

Альбо найпаче пресвітлого воскресенія діждати —

Будуть до неї куми-побратими наїжджати,

Будуть пити та гуляти,

Будеш ти у порога стояти,

Будуть тебе наймитом нарікати,

Будуть тебе ще й на сміх підіймати!»

«Третя гора процвітала білим цвітом кам’яная».

«Желає за тебе сирота безщасна, безродна,

дівчина молодая,—

Велю я тобі, сину, її брати —

Будеш ти з нею щастя й долю мати.

Де муж з жоною живе-проживає,

Там святий Миколай на радость уходжає».

БІДНА ВДОВА І ТРИ СИНИ

Ой у святу неділеньку Та рано-пораненько,

То не сива зозуля кувала,

Не дробна птиця щебетала,

А не в борі сосна зашуміла,

Як та бідна вдова,

А в своєму домові гомоніла.

Ой та ручками-пучками А хліб-сіль роздробляла,

Та все синів годувала,

А й у найми не пускала, -

Чужим людям на поталу не подавала.

Ой чужим людям на поталу не давала,

Та все всевишнього господа-творця прохала: «Ой поможи ж ти мені, господи,

Синів погодувати,

До розума подоводити,

І дома їм построїти,

І їх подружити».

Ой то бідна вдова А скоро їх возростила І грамоти повчила,

До розума подоводила,

Дома їм построїла І їх подружила.

Як стали сини жити-проживатн,

То стали в себе різні маєтки то мати,

То стали молодих княгинь За себе заручати,

То стали бідну вдову А з свого подвір’я ізсилати:

«Ой то іди ж ти, мати, куди-небудь Собі проживати,

Бо будуть до нас Гості-панове наїжджати,

Та будуть пити-гуляти,

А тут тобі спокою то й не буде.

Бо будуть у нас У синіх каптанах,

В китаєвих штанах,

А ти будеш у сірій сімряжині .

Между нами проходжати,

Та будеш наших дітей оскорбляти,

Жінок зневажати,

Як-то нам на тебе своїми очима Хоч тяжко та важко й оскорбляти».

Гей, то бідна й удова А се зачуває,

Словами промовляє,

Сльозами проливає...

Ой що мовить словами,

Обіллється дрібними то й сльозами: «Як-то я вас, сини, годувала,

Як камінь глодала,

А чого тепер собі од вас діждала,

Що йти на чуже подвір’я проживати...» Гей, то в святу неділеньку,

То рано-пораненько,

То не в усі то дзвони дзвонять,

А то сини свою неньку,

Удову стареньку,

А з свого подвір’я то ізгонять.

Що старший за руку веде,

Середульший у плечі випихає,

А найменший ворота одчиняє, її, бідну, клене й проклинає:

«Ой іди ж ти, мати,

Куди-небудь собі проживати,

Бо ти нам не вдобна,

Проти діла не способна.

Отеє ж тобі шлях-дорога Широкая й довга!»

Ой то пішла то бідна вдова,

А плаче – стежечки не бачить, Потикається,

А то ще ж то найменший син Край віконечка Насміхається:

«Гей, то дивіться, хлопці, панове-молодці, Як-то наша мати потикається,

Чи вина напивається,

Чи ума лишається,

Що попід тином хиляється».

Ой середульший син обізвався:

«Ой брати ж то рідненькі,

Голубоньки сивенькі!

Гей, то ж наша мати ні вина не напивала, Ні ума не лишала,

А то вона з розкоші та в щасті Слізьми запивається,

Що попід тином хиляється».

Ой то пішла то бідна вдова,

А плаче – стежечки не бачить, Потикається...

А й ще чужа-чужанина,

Молода челядина,

А з. божого _:до му питається:

«Ей, чужа-чужанино,

Молода челяди по!

Та нащо ти мене питаєш?

Возьми ж ти мене На своє подвір’я!

Буду тобі сіни-хату вимітати,

Та буду діток доглядати,

Тобі, молодому челядину,

Порядок то й давати».

Ей, то чужа-чужанина,

Молода челядина,

Ворота одчиняє,

Бідну вдову до себе зазиває:

«Ой іди ж ти, вдово,

До мене проживати,.

Не будеш ти мені Сіней ані хати замітати:

Та й тим ти будеш Діток доглядати,

Мені, молодому челядину,

Порядок то й давати.

Ой то. буду тебе за рідну неньку почитати, Буду тебе до смерті годувати,

Тим ти будеш у мене По свою жизнь проживати»,

То бідна вдова А в чужої-чужанини,

Молодої челядини, проживала Аж тринадцять а три. роки.

На чотирнадцятому році

Та стали хуртовини наступати, '

Та стали вдовиченків побибатиз ^:

Що перва хуртовина Дома попалила,

А друга хуртовина Скотину поморила,

А третя хуртовина У полі й у домі Та хліб побила,

А нічого в полі й у домі Не й остановила.

Як стали вдовичєньки жити-проживати,

Не стали в себе нічого мати,

То стали двори бур’янами заростати;

Не стали люди поважати,

Не стали гості-панове До їх заїжджати,

До себе зазивати;

Не стали куми-побратими навіщати,

Хоч стало тяжко та важко На світі проживати.

Гей, то в святу неділеньку,

То рано-пораненько,

То не в усі то дзвони дзвонять,

А то про вдовиченків Все люди то й говорять.

А в святу то неділеньку,

То рано-пораненько,

То не сизі орли засвистали,

Як ті бідні вдовиченки Од сна вставали,

Біле лице промивали Та божі молитви сотворяли.

Ой що мовлять словами,

Обіллються дрібними то й сльозами.

Ой що старший син то мовить словами, Обіллється дрібними сльозами:

«Ой брате середульший,

І брате мій найменший!

Негарно ми всі втрьох то й зробили,

Що ми свою неньку,

Удову стареньку,

А з свого подвір’я зослали.

Ходім тепер перед богом, перед людьми,

А гріх-страм потерпімо,

свою неньку

Вдову стареньку,

На своє подвір’я й упросімо!

Ой чи не прийде то наша мати До нас проживати,

Бо вже нам тяжко та важко На світі пробувати».

Ой то скоро шапки в руки забрали,

На коліна й упали,

Свою неньку,

Вдову стареньку,

До себе жить закликали:

«Ой іди ж ти, ненько,

До нас проживати!

Будем тепер дітей научати,

Жінок спиняти,

Тебе за рідну неньку почитати».

Ой то бідна вдова А те зачуває,

Словами промовляє,

Сльозами проливає.

Що мовить словами,

Обіллється дрібними то й сльозами:

«Як-то я вас, сини, годувала,

Як камінь глодала,

А чого тепер собі од вас діждала,

Що на чужому подвір’ї проживаю?

Ой не піду я до вас, сини, проживати,

Щоб ваших дітей не оскорбляти,

Жінок не зневажати,

Щоб вам не тяжко та не важко було на мене Своїми очима й оскорбляти».

Ой то бідна вдова добре знала, бо вже виділа Ой на коліна й упадала,

Руки вгору підіймала,

Молитви сотворяла,

А своїх синів то прощала.

Як стала синів прощати,

То став їх господь милувати:

Стали люди поважати,

То стали куми-побратими навіщати;

А бідна вдова на чужому подвір’ї проживала. На чужому подвір’ї проживала І на чужому подвір’ї помирала.

Ой то тільки бідної вдови,

А прийшла то слава, її пам’ять,

Между царями,

Между князями,

Между православними християнами.

Ой то її слава! —

Ой сотвори-то, господи, їй вічну пам’ять, А всім слухающим головам,

Пошли їм, боже,

На многая літа!

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТА БАРАБАШ

Як із день-години

Зчиналися великі войни на Україні,

От тогді ж то не могли обібрати,

За віру християнську одностайно стати;

Тільки обібрався Барабаш, да Хмельницький,

Да Клиша білоцерківський.

От тогді вони од своїх рук листи писали,

До кроля Радислава посилали.

Тогді ж то кроль Радислав листи читає,

Назад одсилає,

У городі Черкаськім Барабаша гетьманом настановляє: «Будь ти, Барабаш, у городі Черкаськім гетьманом,

А ти, Клиша, у городі Білій Церкві полковничим,

А ти, Хмельницький, у городі Чигирині хоть

писарем військовим». От тогді ж то небагато Барабаш, гетьман молодий,

гетьманував,

Тільки півтора года.

Тогді ж Хмельницький добре дбав,

Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав,

А ще дорогими напитками його вітав І стиха словами промовляв:

«Ей, пане-куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий! Чи не могли б ми з тобою удвох кролевських листів

прочитати,

Козакам козацькі порядки подавати,

За віру християнську одностайно стати?»

От тогді. ж то Барабаш, гетьман молодий,

Стиха словами промовляє:

«Ей, пане-куме, пане Хмельницький,

пане писарю військовий!

Нащо нам з тобою кролевські листи удвох читати,

Нащо нам козакам козацькі порядки давати?

Чи не лучче нам із. ляхами, ^:

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-соль по вік вічний уживати?»

От тогді ж то Хмельницький на кума свого Барабаша Велике пересердіє має, :

Ще кращими напитками вітає.

От тогді-то Барабаш, гетьман молодий,

Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь, Дак у його і спать поваливсь.

От тогді-то Хмельницький добре дбав,

Із правої руки, із мезинного пальця щирозлотний перстень

ізняв,

Із лівої кишені ключі виймав,

З-під пояса шовковий платок висмикав,

На слугу свого повірного добре кликав-покликав:

«Ей, слуго ти мій, повірений Хмельницького!

Велю я тобі добре дбати,

На доброго коня сідати,

До города Черкаського, до пані Барабашевої прибувати, Кролевські листи до рук добре приймати».

От тогді-то слуга, повірений Хмельницького,

Добре дбав,

На доброго коня сідав,

До города Черкаського скорим часом, пильною годиною

прибував,

До пані Барабашевої у двір уїжджав,

У сіни ввійшов – шличок із себе скидав,

У світлицю ввійшов – низький поклон послав,

Тії значки на скам’ї покладав,

А ще стиха словами промовляв:

«Ей, пані,– каже,– ти, пані Барабашева,

гетьманова молодая! Уже ж тепер твій пан Барабаш, гетьман молодий,

На славній Україні з Хмельницьким великі

банкети взчинаЮть, Веліли вони тобі сії значки до рук приймати,

А мені листи кролевські оддати,

Чи не могли б вони із кумом своїм Хмельницьким Удвох прочитати

І козакам козацькі порядки давати?»

От тогді ж то пані Барабашева, гетьманова,

Удариться об поли руками,.

Обіллється дрібними сльозами,

Промовить стиха словами:

«Ей, не з горя-біди мойому пану Барабашу

Схотілося на славній Україні з кумом своїм Хмельницьким

Великі банкети взчинати!

Нащо б їм кролевські листи удвох читати?

Не лучче б їм із ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-соль вічнії часи уживати?

А тепер нехай не зарікається Барабаш, гетьман молодий, На славній Україні огнів да тернів ізгашати,

Тілом своїм панським комарі годувати —

Од кума свого Хмельницького».

От тогді ж то пані молодая' Барабашевая Стиха словами промовляє:

«Ей, слуго, повірений Хмельницького!

Не могу я тобі листи кролевські до рук подати,

А велю я тобі до воріт отходжати,

Кролевські листи у шкатулі із землі виймати».

От тогді-то слуга, повірений Хмельницького,

Як сі слова зачував,

Так скорим часом, пильною годиною до воріт отходжав, Шкатулку з землі з кролевськими листами виймав,

Сам на доброго коня сідав,

Скорим часом, пильною годиною до города Чигирина

прибував,

Свойому пану Хмельницькому Кролевські листи до рук добре оддавав.

От тогді-то Барабаш, гетьман молодий, од сна уставає, Кролевські листи у кума свого Хмельницького зоглядає, Тогді й напитку дорогого не пропиває,

А тільки з двора тихо з’їжджає

Да на старосту свого Крачевського кличе, добре покликаєі «Ей, старосто,– каже,– ти мій, старосто Крачевський! Коли б ти добре дбав,

Кума мого Хмельницького живцем узяв,

Ляхам, мостивим панам, до рук подав,—

Ще б нас могли ляхи, мостивії пани,

за білозорів почитати». От тогді-то Хмельницький як сії слова зачував,

Так на кума свого Барабаша велике пересердіє мав,

Сам на доброго коня сідав,

Слугу свого повіреного з собою забирав,

От тогді-то припало йому з правої руки

Чотири полковники:

Первий полковниче – Максиме ольшанський,

А другий полковниче – Мартине полтавський,

Третій полковниче – Іване Богуне,

А четвертий – Матвіє Бороховичу.

От тогді-то вони на славну Україну прибували,

Кролевські листи читали,

Козакам козацькі порядки давали.

Тогді-то у святий день, у божественний, у вовторник Хмельницький козаків до сходу сонця пробуджає І стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі, молодці!

Прошу я вас, добре дбайте, од сна уставайте,

Руський оченаш читайте,

На лядські табори наїжджайте,

Лядські табори на три часті розбивайте,

Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,

Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подайте!» От тогді-то козаки, друзі, молодці, добре дбали,

Од сна уставали,

Руський оченаш читали,

На лядськії табори наїжджали,

Лядськії табори на три часті розбивали,

Ляхів, мостивих панів, упень рубали,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,

Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подали.

От тогді-то Барабаш, гетьман молодий, конем поїжджає, Плаче-ридає і стиха словами промовляє:

«Ей, пане-куме, пане Хмельницький,

пане писарю військовий! Нащо б тобі кролевські листи у пані Барабашевої визволяти Нащо б тобі козакам козацькі порядки давати?

Не лучче б тобі з нами, із ляхами,

З мостивими панами,

Хліб-соль з упокоєм уживати?»

От тогді-то Хмельницький Стиха словами промовляє:

«Ей, пане-куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий! Як будеш ти мені сими словами докоряти,—

Не зарікаюсь я тобі самому з пліч головку,

як галку, зняти, Жону твою і дітей у полон живцем забрати,

Турському салтану у подарунку одослати».

От тогді-то Хмельницький, як сі слова зговорив,

Так гаразд-добре й учинив:

Куму свойому Барабашеві, гетьману молодому,

З пліч головку, як галку, зняв,

Жону його і дітей живцем забрав,

Турському салтану у подарунку одослав, ■

З того ж то часу Хмельницький гетьманувати став.

От тогді ж то козаки, діти, друзі, молодці,

Стиха словами промовляли:

«Ей, гетьмане Хмельницький,

Батю наш, Зинов Богдане чигиринський!

Дай, боже, щоб ми за твоєю головою пили да гуляли, Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подали!» Господи, утверди люду царського,

Народу християнського,

Всім слухающим,

Всім православним християнам Пошли, боже, много літ!

ПЕРЕМОГА КОРСУНСЬКА

Ой обозветься пан Хмельницький,

Отаман-батько чигиринський:

«Гей, друзі-молодці,

Браття, козаки-запорожці!

Добре дбайте, барзо гадайте,

Із ляхами пиво варити зачинайте:

Лядський солод – козацька вода,

Лядські дрова – козацькі труда».

Ой з того пива

Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.

Під городом Корсунем вони станом стали,

Під Стеблевом вони солод замочили,

Ще й пива не зварили,

А вже козаки Хмельницького з ляхами барзо посварили.

За ту бражку

Зчинили козаки з ляхами велику драчку;

За той молот

Зробили ляхи з козаками превеликий колоті А за той не знать-який квас

Не одного ляха козак, як би скурвого сина, за чуба стряс* Ляхи чогось догадались,

Від козаків чогось утікали,

А козаки на ляхів нарікали:

«Ой ви, ляхове,

Пеські синове!

Чом ви не дожидаєте,

Нашого пива не допиваєте?»

Тогді козаки ляхів доганяли,

Пана Потоцького піймали,

Як барана, зв’язали

Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.

«Гей, пане Потоцький!

Чом у тебе й досі розум жіноцький?

Не вмів ти єси в Кам’янськім Подільці пробувати,

Печеного поросяти,

Куриці з перцем та з шапраном уживати,

А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати І житньої соломахи з тузлуком уплітати.

Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,

Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати!» Тогді ляхи чогось догадались,

На орендарів нарікали:

«Гей ви, орендарове,

Поганські синове,

Нащо то ви великий бунт-тривоги зривали,

На милю по три корчми становили,

Великії мита брали:

Від возового —

По півзолотого,

Від пішого – по два гроші,

А ще не минали сердешного старця —

Відбирали пшоно та яйця.

А тепер ви тії скарби збирайте Та Хмельницького єднайте,

А то як не будете Хмельницького єднати,

То не зарікайтесь за річку Віслу до Полонного прудко

тікати».

Орендарі чогось догадались,

На річку Случу тікали.

Которі тікали до річки Случі,

То погубили чоботи й онучі;

А которі до Прута,

То була від козаків Хмельницького доріженька барзо крута. На річці Случі Обломили міст ідучи,

Затопили усі клейноди І всі лядські бубни.

Которі бігли до річки Росі,

Тб зосталися голі й босі...

іртсе, панове-молодці,

Над Полонним не чорна хмара вставала,—■

Не одна пані-ляшка удовою зосталась,

Озоветься одна пані-ляшка:

«Нема мого пана Яна!

Десь його зв’язали козаки, як би барана,

Та повели до свого гетьмана».

(Ззоіетьсядруга пані-ляшка:

«Нема мого пана Кардаша!

Десь його Хмельницького козаки повели до свого коша», Озбвеїься Іретя пані-ляшка:

«Нема мого пана Якуба!

Десь Хмельницького козаки.

Тй, либонь, повісили його десь на дубі».

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ВАСИЛІЙ МОЛДАВСЬКИЙ

(Похід в Молдавію)

Як із низу із Дністра тихий вітер повіває,

Бог святий знає, бог святий і відає,

Що Хмельницький думає-гадає.

Іогді ж то не могли знати ні сотники, ні полковники, Ні джури козацькії,

Ні МуМі громадськії,

Що наш пан гетьман Хмельницький,

Батю Зинов Богдану чигиринський У городі'Чигрині задумав вже й загадав: Дванадцять пар пушок вперед себе одіслав,

А ще сам з города Чигрина рушав;

За їм козаки йдуть,

Яко ярая пчола, гудуть;

Которий козак не міє в себе шаблі булатної,

Пищалі семип’ядної,

Той козак кий на плечі забирає,

За гетьманом Хмельницьким

Ув охотне військо поспішає!

От тогді ж то, як до річки Дністра прибував,

На три часті кЬзаків переправляв,

А ще до города Сороки прибував,

Під городом Сорокою шанці копав,

У шанцях куренем стояв,

А ще од своїх рук листи писав,

До Василія молдавського посилав,

А в листах приписував:

«Ей, Василію молдавський,

Господарю волоський!

Що тепер будеш думати й гадати:

Чи будеш зо мною биться,

Чи мириться?

Чи города свої волоські уступати,

Чи червінцями полумиски сповняти?

Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?» Тогді ж то Василій молдавський,

Господар волоський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Пане гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов Богдану чигринський!

Не буду я з тобою ні биться,

Ні мириться,

Ні городів тобі своїх волоських уступати,

Ні червінцями полумисків сповняти:

Не лучче б тобі покориться меншому,

Нєнужлі мені тобі, старшому?»

От тогді ж то Хмельницький, як сії слова зачував, Так він сам на доброго коня сідав,

Коло города Сороки поїжджав,

На город Сороку поглядав Іще стиха словами промовляв:

«Ей, городе, городе Сороко!

Ще ти моїм козакам-дітям не заполоха,

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великії скарби мати,

Свою голоту наповняти,

По битому тарелю на місяць жалования давати». От тогді-то Хмельницький як похваливсь,

Так гаразд-добре й учинив:

Город Сороку у неділю рано за добіддє взяв,

На ринку обід пообідав,

К полудній годині до города Січави припав,

Город Січаву огнем запалив І мечем ісплюндрував.

От тогді-то інії січавці гетьмана Хмельницького у вічі

не видали,

Усі до города Ясси повтікали,

До Василя молдавського істиха словами промовляли:

«Ей, Василію молдавський,

Госйодарю наш волоський!

Чи будеш за нас одностайне стояти?

Будем тобі голдувати;

Коли ж ти не будеш за нас одностайне стояти,

Будем іншому пану кров’ю вже голдувати».

От тогді-то Василь молдавський,

Господар волоський,

Пару коней у к-олясу закладав,

До города Хотині од’їжджав,

У Хвилецького-капітана станцією стояв.

Тогді ж то од своїх рук листи писав,

До Івана Потоцького,

Кроля польського, посилав:, ■

«Ей, Івану Потоцький,

Кролю польський!

Ти ж бо-то на славній Україні п’єш-гуляєш,

А об моїй ти пригоді нічого не знаєш;

Що ж то в вас гетьман Хмельницький, русин,

Всю мою землю волоську обрушив,

Все моє поле коп’єм ізорав,

Усім моїм волохам, як галкам,

З пліч головки познімав;

Де були в полі стежки-доріжки,—

Волоськими головками повимощував,

Де були в полі глибокії ДОЛИНИ,—'

Волоською кров’ю повиповнював».

От тогді-то Івану Потоцький,

Кролю польський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Ей, Василію молдавський,

Господарю волоський!

Коли ж ти хотів на своїй україні проживати,

Було тобі Хмельницького у вічнії часи не займати.

Бо дався мені гетьман Хмельницький гаразд-добре знати? У первій войні – .

На Жовтій Воді —

П’ятнадцять моїх лицарів стрічав,

Невеликий їм одвіт оддав —

Всім, як галкам, з пліч головки поздіймав,

Трьох синів моїх живцем узяв,

Турському султану в подарунку одіслав,

Мене, Йвана Потоцького,

Кроля польського,

Три дні на прикові край пушки держав.

Ані пить мені, ні їсти не дав.

То дався мені гетьман Хмельницький гаразд-добре знати, Буду його во вік вічний пам’ятати!»

От тогді-то Хмельницький помер,

А слава його козацька не вмре, не поляже!

Теперешнього часу, господи, утверди і подержи Люду царського І всім слухающим,

І всім православним християнам,

Сьому домодержавцю,

Хазяїну й хазяйці,

Подай, боже, на многа літа!