Текст книги "Чебрець в молоцi"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

Він лише на два роки молодший за батька. Цікаво, чи батько так само похропує на нижній полиці, коли возить за кордон своїх на двадцять років молодших коханок. Цікаво, що сказав би батько, якби побачив цю сцену. Ні, нецікаво, що він сказав би, – що тут вже скажеш, цікаво було б відчути те, що він відчуває, хоча б раз проникнути глибше у цю загадкову чоловічу психіку, яка не бачить ні найменшої суперечливості в намаганні спокусити молоду дівчину і полатаними на колінах старими спортивними. Можливо, варто було б запитати його, чи не заважають йому ці спортивні, але швидше за все в його очах тільки знову погасне вогник і з’явиться та сама погано прихована знудьгованість, яка з’являється завжди, коли йому доводиться переходити від ролі оповідача до ролі слухача. Весь його вигляд ніби говорить, що він усвідомлює неминучість такої зміни ролями і готовий трохи постраждати, але дуже просить не зловживати і висловлюватися якомога лаконічніше, бо у нього є ще стільки цікавих нерозказаних історій про боротьбу з податковою.

Він не приховує своєї гордості за проплачений наперед студентський готель з найдешевших, розповідає, що завжди зупиняється тут, і його справді впізнає жіночка на рецепції. Чи принаймні робить вигляд, що впізнає: мабуть, заможні гості трапляються тут рідко, і вона сама дивується, що привабило такого солідного клієнта в їхніх скромних апартаментах. При погляді на мене вона навіть стримується від поблажливої масної посмішки й мовчки реєструє нас в одному номері. Мене трохи зачіпає така відсутність вибору і те, що мене взагалі ніхто ні про що не питає, я збираюся з силами, аби запротестувати і повимагати окремого номера, але в момент, коли я збираюся сказати про це, Сильвестров раптом кладе свою долоню на мою і зазирає мені в очі. У його погляді немає відстороненої байдужості, до якої я вже встигла звикнути, натомість з’являється щось тепле, майже батьківське, від чого я почуваюся захищеною і втрачаю бажання протестувати. І ще його долоня суха і тепла. Цього виявляється досить, аби зламати мій слабкий опір, і ми підіймаємося нагору.

Сильвестров ретельно зачиняє за собою двері, ставить на підлогу сумки й підходить до мене. Його погляд знову втрачає звичну відсутність, очі стають вологуватими, він запитально дивиться на мене і цілує мою долоню зсередини, не зводячи з мене очей.

Потім повільно роздягає мене і швидко роздягається сам, я заплющую очі, аби не бачити його спортивних штанів, а коли розплющую, виявляється, що без одягу він виглядає далеко не так погано, як можна було б припустити. Він дуже швидко стискає мене в обіймах і впевнено входить у мене, – його член дуже напружений і з першої спроби вдирається в глибину. Я знову заплющую очі й намагаюся прислухатися до відчуттів у себе всередині, але відчуваю лише терпке поколювання й легкий біль.

– Я недолго, – винуватим тоном говорить він і справді майже відразу кінчає, випустивши з себе щось схоже на зітхання.

Потім витягує з сумки пляшку червоного вина і наливає до склянок на столі. Він зовсім не соромиться своєї оголеності, його член виглядає трохи задовгим, а сам він худорлявий, із ледь помітним черевцем. Погано пошитий костюм сильно спотворює його фігуру. На шкірі його члена, ще трохи збудженого, сліди крові.

– Я не знал, извини, – каже він, а мені здається, що переді мною якась зовсім інша людина. Можливо, тому, що він уже дуже давно мовчить і відтоді, як ми познайомилися, це найдовша пауза в його монологах. – Расскажи, – просить він, і я знову не розумію цієї фрази, як і попередньої. Але питати не хочеться: у всьому тілі відчуваю якусь приємну напругу.

Ми проводимо кілька хвилин у мовчанці, і мені подобається цей новий Сильвестров. Коли він мовчить, я дізнаюся про нього набагато більше, бо тоді у його рухах з’являється якась невластива йому повільність, а його обличчя стає цікавим і хочеться уявляти собі, що насправді він закоханий у мене і не наважується сказати про своє почуття. А я насправді також закохана в нього, і тепер ми довго-довго будемо коханцями, і він навчить мене багатьох приємних речей, я буду сміливішою і зможу не лише пасивно віддаватися йому, а й прагнути його тіла, пестити його так, як йому цього хочеться, але він не наважується сказати. А він також вгадуватиме мої потаємні бажання. І все буде романтично, у найкращих традиціях любовного кічу. Бо це тільки так здається, що любовний кіч потрібно зневажати і в цьому немає нічого цікавого, а насправді всі потай прагнуть саме такої романтики в рожево-голубих стрічках, із закочуванням очей і зітханнями у місячному світлі.

– У тебя месячные, да? – недоречно перериває він мої романтичні мрії, я раптом отямлююся й усвідомлюю, що він так нічого й не збагнув, а кінчив у мене зовсім не тому, що не міг більше стримуватися, а тому, що був переконаний у безпечності сексу.

Усе раптом утрачає романтичні барви, і я знову бачу перед собою того самого Сильвестрова, який зараз або почне розповідати про свою податкову, або витягне з сумки домашні капці. І невідомо, що з цього гірше. Але найжахливіше в цьому всьому те, що більше мені не вдасться забутись і вимріяти собі старшого, досвідченого й ніжного коханця, а доведеться постійно бачити перед собою цілеспрямованого чоловіка дії, для якого інтенсивність любощів вимірюється тривалістю акту, якомога більшою кількістю механічних рухів, зосередженим совганням у мені й коротким зітханням у кінці. І ще він чомусь пощипував пиптики моїх грудей, – це було не дуже боляче, але неприємно. Мабуть, груди його дружини, що вигодували двох дітей, більш загартовані. А можливо, їй це навіть подобається.

Його розповіді про сім’ю дуже фрагментарні та неохочі. Не можу збагнути чому: соромиться своєї зради чи справді так мало думає про сім’ю, що навіть розповідати не хочеться. А можливо, це його спроба захистити від мене свій світ, поставити чітку межу в наших стосунках.

Його дружина має красиве слов’янське ім’я Леда, хоча, можливо, мені просто почулося і насправді вона Ліда, дружина схожа на мене «внешностью», хоча і не відомо, що саме це означає, бо про деталі її зовнішності мені так і не вдалося довідатися нічого конкретного, вона категорично проти впровадження у побут сім’ї української мови. На питання «чому» Сильвестров тільки невизначено знизує плечима. Їхні діти вже ходять до школи, але їхнім вихованням займається переважно дружина; обов’язком Сильвестрова є наповнення сімейного бюджету. Йому подобається, що я швидко збуджуюся і що секс мені цікавий: із дружиною в них це відбувається у кращому випадку раз на місяць, бо «устаем оба». На питання про те, чи вистачає йому такої частотності, він лише знову знизує плечима. Довідавшись про причину моєї кровотечі після першого стосунку, він реагує досить несподівано:

– Ти знаешь, если что, я готов помочь материально, но оставить семью не могу.

Цікаво, чи бувають у нього моменти, коли він керується самими лише емоціями і забуває про обов’язки, плани й боротьбу за виживання на ринку.

Але найбільше мене дратує моя власна поведінка, те, що я ведуся на все це і намагаюся викликати емоції у цього чоловіка, психіка якого надійно захищена від будь-яких емоцій, як негативних, так і позитивних. Мабуть, це вже ближче до спортивної цікавості і спроб позбутися комплексу меншовартості. Зрештою, сама собі винна, адже моя теорія про те, що втрата цноти не повинна ставати жодною травматичною чи, навпаки, романтичною подією, що це просто механічний акт і потрібно його пережити, не прив’язуючи надто сильної емоційної ваги до особи людини, яка позбавляє тебе цноти. Тільки тоді можна подолати психологічний бар’єр залежності й дозволити партнерові зробити необхідне замість того, аби змиритися з його наполегливістю. Чомусь мені здавалося, що саме така пригода, фактично з першим-ліпшим чоловіком, дозволить мені пережити цей процес без традиційного в таких випадках психологічного дискомфорту. І позбавлена емоцій натура Сильвестрова ідеально вписується у вимоги моєї концепції. Але і в цьому випадку, як і в багатьох інших, теорія виявилася набагато більш далекою від практики, ніж я сподівалася.

Замість зверхності і легкості я почувала невпевненість у собі і майже приниження. З кожною наступною годиною, проведеною разом, Сильвестров ставав усе сміливішим, – мабуть, вважав, що безкінечні оповіді про його бізнесові успіхи зачаровують мене все більше. Можливо, йому здавалося, що його невтомна ерекція й спроможність здійснити статевий акт тричі на день переконують мене в його коханні і мені не заважає, скажімо, відсутній вираз його обличчя, який повертався до нього щоразу після того, як він кінчав, а потім, мало не позіхаючи, ретельно гладив мій клітор, час від часу підслинюючи палець. Мені щоразу здавалося, ніби він дивиться на годинник і дратується через те, що я так довго не можу кінчити, я відчувала себе майже винною і часом порушувала прийняте колись рішення ніколи не симулювати оргазму. Мабуть, йому здавалося, що він поводить себе цілком природно і закохано, коли одягає вранці свої позашивані спортивні й заглиблюється у перечитування привезених із собою газет.

Він ніби замотаний скотчем, – ця плівка прозора, майже непомітна зовні, хіба що підозрілий блиск шкіри і вічно розширені пори, – можливо, через це у нього понижена чутливість. Або ж, навпаки, він настільки вразливий, що це доводиться ховати під грубим шаром показної черствості. Як, наприклад, він ховає власне тіло, яке все ще у досить непоганій формі, ховає під турецьким светром у класичних кольорах, купленим у підземному переході в Тулузі, так ніби там немає більш пристосованих для шопінгу місць, ховає за враженням від китайських дерматинових черевиків із жахливими позолоченими пряжками, привезених із Гамбурга, хоча і не зрозуміло навіщо, – ніби в Полтаві бракує турецького й китайського. Під вітчизняною білизною в квіточки, ніжні голубенькі фіалки, під шкарпетками в «йолочкі» кольору канцелярського фіолету.

Цікаво, що сказав би про нього батько, у якого ідеальний смак у всьому і який ненавидить дешеві й випадкові речі, поп-музику, кічові картини, ненавидить людей, які ходять в оперу в брудних чи спортивних речах, людей, які харчуються неякісними продуктами, хоча можуть собі дозволити якісні, людей, яких у житті не цікавить ніхто й ніщо, крім них самих. Хоча останнього не позбавлений і сам батько – можливо, тому найбільше ненавидить це в інших.

На поезії, та і на літературі загалом, Сильвестров знається непогано. Усі вірші, крім своїх власних, здатен оцінювати критично й самостійно, не прислухаючись до думки «знающих людей». Непогано орієнтується і в сучасному живописі. Принаймні з частиною його смаків у цьому я могла б погодитися. Але тим більше незбагненним виглядає його цілковитий спокій і брак докорів сумління у всьому, що стосується його бізнесу. На запитання, як він себе почуває, коли пенсіонери віддають останні копійки за його нафту-«панацею», Сильвестров мовчки дивиться на мене спокійним незворушним поглядом. Мабуть, його підлеглих цей погляд гіпнотизує, але мене тільки дратує.

– Так нада, – каже він. – В бізнесє па-другому нєльзя.

Я не дуже розумію, що і як треба, не зворушує мене й історія про різдвяні знижки для пенсіонерів, як і харитативна діяльність на користь юної літературної ґенерації. Сильвестров власним коштом видав три збірки молодих полтавських поетес – Куїнджі, Сурікової і Васнєцової: «О, любовь», «Серенади сердца», «Листопад». Каже, прізвища йому сподобалися – віршів не читав. Прізвища справді нічого, але, напевно, сподобалося йому зовсім не це.

Мій страх перед втратою цноти насправді був страхом перед великим, значно більшим, ніж в інших. Так само перебільшено я соромилася свого шраму від апендициту, який колись запалився і його довелося вирізати похапцем, у черговій лікарні. Цей неакуратний шрам доповнювався велетенською родимкою у формі серця. Я дуже соромилася цього поєднання: і червоного рубця, який і через кілька років після операції виглядав, наче свіжий, і цієї великої чорної плями, а тим більше її кічової форми. Мені здавалося, що чоловік, який уперше побачить це все, відразу ж втратить до мене цікавість. Мабуть, звідси і виникла моя теорія про першого-ліпшого, з яким потрібно спробувати, і якщо моя підозра виправдається, то принаймні не буде так прикро. Але я так і не довідалася, як саме відреагував на мої «особливі прикмети» Сильвестров, адже його вічно відсутній вираз обличчя й байдуже знизування плечима у відповідь на більшість питань не давали можливості робити про це якісь висновки. Можливо, він намагався не звертати на це уваги і його стриманість пояснюється саме цією втратою зацікавлення, якої я побоювалася. А може, він завжди себе так поводить і просто нічого не помітив. А те, що він часто не помічає важливих речей, я вже встигла зауважити. Наприклад, він не відразу згадав, якого кольору волосся й очі в його дружини, не міг знайти дорогу до ресторану, у якому ми обідали напередодні, й щодня робив мені комплімент, як добре я виглядаю у «нових» штанах, хоча штани я взяла з собою в дорогу тільки одні. Не тому, що так було зручно, а щоб не виглядати «по-дамськи», із великою валізою, набитою зайвим одягом «про всяк випадок», косметикою, взуттям, – одна знайома возила з собою в кількаденну подорож навіть сушку для ніг.

Того разу я вперше так незатишно почувала себе у Варшаві. Це місто належить до розряду тих, які відкриваються далеко не з першого разу. Масивна монументальна архітектура середмістя переважно відлякує шанувальників середньовічних європейських міст із ратушами, замками, вежами, ліпниною на фронтонах, до якої підіймається каналізаційний сморід, що його позбутися неможливо навіть за допомогою найновіших здобутків цивілізації.

Смороду у Варшаві також не бракує, особливо у легендарних околицях центрального залізничного вокзалу та будинку культури. Останній свого часу змагався в гігантоманії з московським. Не бракує неприємних запахів і в середмісті, попри те, що воно не автентичне, а відбудоване в післявоєнний час. Мої перші враження від цього міста були схожими на нарікання більшості туристів – потворне, надто квапливе, надто індустріальне, з якого хочеться чимшвидше втекти. Але згодом, як це трапляється всюди, починаєш відкривати для себе дрібниці, які назавжди змінюють твоє ставлення. Вигляд Вісли з одного-єдиного місця, на яке випадково натрапляєш під час прогулянки, уривок із шопенівського концерту, почутий у парку Лазєнки, коли зупиняєшся перепочити й сідаєш під деревом, велетенський короп у вузенькому потічку навпроти королівських оранжерей, – короп виринув з води, і я раптом побачила його очі, широко розплющені і сумні водночас, короп заковтнув щось у брудній від шматків їжі воді й знову пірнув під воду. Такі епізоди трапляються у кожному місті й загалом не мають нічого спільного ані з атмосферою цього міста, ані тим більше з архітектурою, – вони просто налагоджують між тобою і містом якийсь дуже своєрідний емоційний зв’язок.

І от цього разу цей зв’язок знову було втрачено. Ніби вперше я блукала вулицями поряд із Сильвестровим і намагалася відчути настрій, який охоплював мене на тій чи іншій вулиці попереднього разу. Але настрій не повертався. Часом мені здавалося, ніби я дивлюся на місто очима Сильвестрова, трохи ворожим і непевним поглядом чужинця, який розуміє тільки кожне третє слово й комплексує, коли люди на вулицях сахаються від його російської. Він хотів поводити мене по магазинах, повних різдвяних презентів і різдвяних знижок, але першого ж дня, мабуть, коли ми обідали в якійсь підозрілій кнайпі, одній із тих дешевих забігайлівок, де він звик харчуватися тут, у Сильвестрова витягли гаманець, і виявилося, що там були всі його гроші. Думаю, варшавські злодії були здивовані не менше за мене тим, що досі хтось наважується носити при собі стільки готівки замість того, аби заплатити за банківські послуги. Але Сильвестров вважав банківські послуги невиправдано дорогими (як невиправдано дорогими були тут, на його думку, ціни на транспорт і в ресторанах), тому свідомо пішов на такий крок. Готель та зворотні квитки були проплачені наперед, тож бракувало тільки кишенькових. Довелося знімати їх із мого банківського рахунку, – Сильвестров обіцяв вдома повернути.

Католицьке Різдво ми відзначили в номері, «чтоб дешевле», випили шампанського і з’їли курку.

– Интересно, а тут тоже такую сладкую кашицу едят на Рождество, как у вас, на Западе? – запитав він, і я не відразу збагнула, що саме він має на увазі.

– Ні, – кажу, – куті тут не їдять: це православна традиція. Та і не п’ють взагалі-то на Святвечір.

– А у нас можна, – зрадів Сильвестров.

Після шампанського він розповів мені, що любить їздити на Різдво за кордон, бо там гарно прикрашають вітрини до свят, усе блискуче, «нарядне», а потім, мабуть, під впливом цього «нарядного» раптом скептично оглянув мої єдині джинси, що їх я взяла з собою у поїздку.

– А юбки у тебя нет, шпилек там? – запитав він, а я лише невизначено знизала плечима.

Мене починала дратувати в ньому ця неуважна манера розмови, постійні зміни теми, короткі речення, які зводять усе до простого обміну інформацією, а коли новини вичерпуються, зависає гнітюча тиша. З ним неможливо поговорити, наприклад, про те, чому на Сході часто так вороже ставляться до галичан, а у Галичині до східняків. Він обов’язково обмежиться ідіотською відповіддю на зразок:

– Привычка, – і продовжить бездумно перемикати канали телевізора.

Чи, скажімо, про те, що почуває чоловік, який щойно зрадив свою дружину:

– Ну она же не знает, – і знову невизначене знизування плечима.

Я не могла зрозуміти, чи це маска, за якою він ховає свою вразливість, яку вважає завеликою згідно зі своїми уявленнями про ідеал справжнього бізнесмена, чи ніякої маски не існує, і дійсність саме така, якою здається, – проста й нуднувата. Приблизно як цей вечір. Шампанське, огляд новин, трохи спортивно-сексуальних вправ.

Але було під час тієї поїздки кілька моментів, коли на нього находив сентиментальний настрій і він починав розповідати. Наприклад, про їхній із друзями проект відбудувати в одному з сіл під Полтавою стару дерев’яну церкву. Попри аварійний стан вона ще донедавна була діючою і під час служби на голови віруючих падали хробаки з трухлявих крокв, часом завалювалися прогнилі перекриття. У церкві стояв гнилуватий запах, який кудись зникав щоразу після того, як священик відсував завісу перед іконостасом. Ця завіса не була одним із нововведень малоосвічених, але наділених невгамовним ентузіаз

мом парафіян, які приносять до церкви вазони з живими квітами, пластмасові вази з засушеними екібанами та жертвують гроші на «євроремонт» стін. Цей шматок тканини невизначеного кольору давно мав би зітліти, бо висів тут, скільки пам’ятали себе старожили, й перетривав період, коли церкву за радянських часів спершу було закрито, а потім влаштовано у ній склад мінеральних добрив. Важко пояснити, що врятувало від злодіїв цей іконостас із рясною позолотою, але, мабуть, він мав у собі якусь надприродну силу, бо фарби на іконах, датованих фахівцями шістнадцятим століттям, блищали як новенькі, хоча експерти були цілковито певні, що це ніяка не підробка й не робота реставраторів. Іконостас ніколи не виносили зі стін церкви, як ніколи не знімали й завіси невизначеного кольору.

Друг Сильвестрова, як і більшість його однолітків, довший час був атеїстом. Але після того, як одного разу мало не загинув в автокатастрофі, став ревним християнином. Ідея відновити цю церкву належала другові, а Сильвестров мав би стати співінвестором. На момент, коли друг уперше побачив іконостас, церкву вже закрили і парафіяни активно збирали пожертви на будівництво нової, а тимчасово служба відбувалася в сусідньому із церквою сільмазі: під час богослужіння продавці не обслуговували клієнтів, священик правив із-за прилавку, а дзвони були записані на двокасетний магнітофон. Так тривало вже два роки, і до села навіть почали заїжджати канадійські туристи, аби відзняти химерну церемонію на відеокамери.

Згідно з планом друга Сильвестрова, вони повинні домовитися з сільською громадою про те, що жертвують необхідну для повного завершення нової церкви частину грошей, а за це громада віддає у їхнє розпорядження стару дерев’яну церкву, і вони стають її приватними власниками. Далі друг Сильвестрова передбачав два варіанти на вибір: або ж вони відбудовують церкву і роблять із неї капличку для двох родин, або ж забирають іконостас і запрошують священика додому. Сильвестрову більше подобався перший варіант, але для цього в них було замало грошей – друг схилявся до другого варіанту. На цьому справа наразі зупинилася, і якщо їм не вдасться домовитися протягом найближчого року, то стара дерев’яна церква має шанс зовсім розвалитися.

Ця гротескова історія дуже мені сподобалася, а особливо те, яким прогресивним виглядав Сильвестров на фоні свого побожного друга. Хоча, можливо, саме з метою досягнення такого ефекту він мені це і розповів. Як і про іншого свого друга, кредитного аналітика й співвласника одного середньовеликого полтавського банку, кандидата філософських наук Льошу. Льоша народився у Львові, але з ідейних міркувань перебрався до Полтави, вважаючи західняків зарозумілими й обмеженими, а крім того, хибно переконаними в окремішності української мови та історії від російського начала. Великодержавний шовінізм Льоші доповнювався захопленням езотерикою та окультизмом, за допомогою яких він планував продовжити молодість. Льоша був переконаним самітником і вважав, що розумовий розвиток жінки ніколи не сягає вище рівня п’ятнадцятирічного хлопчика. У нього було дві секретарки, і він пишався тим, що ощасливив їх «престижною роботою»:

– Это же счастье – такой шеф, как я. Чуть что не так, сделала минет, и все в порядке. Не то что в других фирмах.

Але мінетом на робочому місці потреби Льоші не вичерпувалися, і він щотижня проводив вечір в одному з нічних клубів міста, часто запрошував із собою Сильвестрова, пропонуючи груповуху.

– Не панімаю, як така інтелігентна людина може бути такою примітивною, – від хвилювання Сильвестров навіть перейшов на українську.

Це був один із тих рідкісних моментів, коли він ніби прокидався зі свого вічного заціпеніння й зафіксованості на справах і починав говорити як нормальна людина. Він почувався дискомфортно у колі своїх знайомих, більшість із яких покинула свого часу академічну кар’єру і, скориставшись зв’язками впливових батьків, почала свій бізнес. Помічав, як з кожним роком на уродинних забавах стає все нудніше, як гаснуть погляди людей і подружжя стають чужими одне одному, зраджують, сваряться. Ідеалізовані спогади з часів власного дитинства зовсім не так малювали йому сімейні стосунки його батьків – зразкового подружжя, яке досі разом їздило відпочивати й принаймні назовні випромінювало цілковиту гармонію.

Мабуть, він вважав себе вищим за цих своїх знайомих, не хотів банально напиватись у нічних клубах і бридився тамтешніх повій. Можливо, механіка мимовільних втрат, яких неможливо уникнути ні у власному житті, ні у стосунках подружжя, також мучить його, і він не говорить про це тільки тому, що боїться справити на мене надто сентиментальне враження. Можливо, не знає, як про це говорити. Я, зрештою, також не знаю. Або неправильно розумію те, що він мені говорить, адже між нами лежить ціле покоління і його досвід може виявитися для мене занадто герметичним просто через банальний вік і відсутність відповідного досвіду.

Я взагалі не вірю в те, що можлива якась інша гармонія в стосунках, аніж короткотривала. Ось ми провели разом лише кілька днів, і загалом непогано провели, але потенціал наших стосунків на цьому вичерпаний, і коли Сильвестров пропонує «встретицца через недельку», то чудово розуміє, що ніякої зустрічі не буде. І краще, щоб її не було, бо для нього вже подолано найважливіший бар’єр: він довів собі, а заодно й мені, що все ще цікавий для набагато молодшої за себе коханки, його інстинкт мисливця заспокоєний, і далі він підтримуватиме наші стосунки з дистанційованою ввічливістю так довго, аж поки я сама не зникну з його життя. Сам він занадто порядний і по-старосвітськи моральний, щоб сказати мені вже зараз, що нічого важливого між нами немає і бути не може, ми занадто розділені часом, який пройшов від дня його народження до моєї появи на світ, і час цей був занадто інтенсивним, запровадив стільки змін, що їх вистачило б на життя кількох поколінь, і тому наша різниця у віці значно більша, ніж цифра, якою вона вимірюється. Я ніколи не зможу збагнути, як можна не пам’ятати, якого кольору очі в твоєї дружини, які книги читають зараз твої діти, про які іграшки мріють, чим займаються, поки тебе немає вдома. Не зможу збагнути, навіщо тоді мати дружину і дітей, якщо все це тебе не цікавить.

Я не сказала цього Сильвестрову, але мені здається, що його проблема зовсім не в тому, що він переріс своє оточення і тому тепер нудиться. Навпаки, він занадто добре відповідає своєму оточенню, і коли розповідає про своїх друзів, то насправді дуже добре розуміє мотиви їхніх вчинків, просто намагається краще виглядати в моїх очах. Його проблема в тому, що він уже досягнув успіху. Що його енергійна та діяльна натура цілком змогла себе реалізувати, і тепер, коли бізнес уже налагоджено і він не вимагає таких нелюдських зусиль, як раніше, у Сильвестрова раптом почав з’являтися час на відпочинок. Людині менш діяльній і його теперішня зайнятість видавалася б надмірною, але такі люди не досягають високих позицій у бізнесі. Вільний час і надмір енергії почали з’являтися й у друзів із оточення Сильвестрова. Але звичка концентрувати всі зусилля в одному напрямку, без якої вони ніколи не досягнули б того, чого досягнули, ця звичка уже встигла стати їхньою другою натурою. І тому навіть у Варшаві, під час кількаденної відпустки з свіжозавойованою і суттєво молодшою за себе коханкою, Сильвестров не може позбутися потреби щоранку перечитувати привезені з собою газети, які давно втратили свою актуальність, нервово клацає по каналах телевізора, хоча не розуміє польської, слухняно прогулюється зі мною по моїх улюблених місцях Варшави й робить вигляд, ніби все це йому подобається, хоча відчутно, що насправді він нудиться. Йому бракує напруженого робочого ритму, бракує постійних телефонних дзвінків, бракує проблем, які терміново потрібно вирішувати і щоразу доводити власну спритність і боєздатність, бракує підлеглих, готових занотувати кожне слово, кожну цінну вказівку шефа. Він розівчився відпочивати і тепер може тільки накопичувати втому і стрес, намагаючись забути про них, постійно збільшуючи дозу цього стресу та ігноруючи все більшу втому й роздратованість.

Аби отримувати нові й нові перемоги у щоденній боротьбі з конкуренцією, він повинен непохитно вірити у власні сили, – імідж переможця виключає наявність будь-яких проблем, тим більше особистих. Тому не залишається нічого іншого, як просто ігнорувати все, що по-іншому могло б стати проблемою. Це у його друзів погаслі очі й проблеми в сім’ї – його власні очі, як і сім’я, у повному порядку, а на дрібниці можна не звертати уваги. І ця стратегія боротьби загалом могла б бути правильною, якби не результат. Замість повільних і малопомітних утрат Сильвестров опинився перед загрозою повної капітуляції, адже те, що він ігнорував, боячись виникнення проблем, просто зникло з його життя. І залишило по собі пустку, відсутній погляд і невиразне знизування плечима замість відповідей на певні питання.

Цікаво, що він розповідатиме дружині, коли повернеться в Полтаву? Мабуть, про те, як матюкаються прибиральниці в готелі, – смачно матюкаються, я мало від кого таке чула: «Смєрдзі, як ясни ґвінт».