Текст книги "Чебрець в молоцi"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

– Сьогодні неділя, не знаю, чи знайдемо ми лікаря, – сказав Дмитро.

– Я пропоную їхати найближчим автобусом і вже звідти подзвонити до моїх родичів, – сказала Дарина. – Думаю, Олексі краще залишитися біля машини, подивитися, що пошкоджено, і подумати, як її дотранспортувати додому, – додала вона вже після паузи, усвідомлюючи, що саме вона має приймати зараз рішення, бо по-іншому вони сидітимуть тут ще тиждень, сперечаючись, кому ж із двох їхати з нею до лікаря. Олекса кивнув з приреченим виразом на обличчі й мученицьким зітханням.

На кухні господарі вже готували сніданок, принісши для цього з городу кілька капустин і трохи картоплі, – виглядало, що ці продукти є основою їхнього раціону. На сніданок було щось на зразок овочевої зупи, сильно пересоленої і присмаченої посмаженою на салі цибулею. Довкола триногого ослону вовтузилося двоє дітлахів приблизно чотирирічного віку. Вони були замурзані і вбрані в лахміття, як і батьки. Лєна і Толя, так звали господарів, які виявилися однолітками Дарини (і молодшими на рік від Олекси й Дмитра) запросили гостей за стіл, Олекса мовчки приніс із машини пачку з кавою, хліб і кілька бляшанок консервів. Сіли снідати. Господарі дружно нарікали на злидні й важке життя, Дарина звернула увагу на порожні пляшки з-під горілки в кутку і поглядом зупинила Дмитра, який хотів дістати гаманець.

– Ми привеземо з Херсона все необхідне, гроші ні в якому випадку не давай, – шепнула вона йому трохи згодом і показала очима на пляшки.

Доїхати до Херсона виявилося справою непростою: неділя була базарним днем, і мешканці довколишніх сіл штурмували рейсові автобуси, пхаючи поперед себе клунки, сумки і ящики, а на одній із зупинок Дарина побачила з вікна, як жінка рішуче рушила до дверей переповненого автобуса, тримаючи перед собою, наче зброю, згорток із немовлям, скерований головою немовляти вперед, – двері під тиском щільно напханих усередині тіл марно намагалися відчинитися. Дарина заплющила очі, щойно жінка наблизилася до автобуса, а коли розплющила, немовля було вже всередині. Її власна ключиця на цьому фоні відразу ж перетворилася на дрібну неприємність. Ця сцена міцно вріжеться у її пам’ять, і через кілька років, коли вона вже не відразу пригадуватиме, котра з ключиць була зламана, жінку із немовлям у загрозливо піднятих руках пам’ятатиме з найменшими подробицями. Навіть колір великих квітів на халаті цієї жінки, що туго напнувся на грудях, те, що у її домашніх капцях була дірка на пальці правої ноги, дрібні кучері зачіски й особливо запах. Згодом Дарина випадково підійшла до жінки ближче, виходячи з автобуса, і її обдало міцним духом кількаденного поту й застояного грудного молока.

Перед тим як узяти штурмом рейсовий автобус, вони з Дмитром більше години простояли на дорозі, зупиняючи всі засоби пересування, що їхали в напрямку Херсону. Але місце для них знайшлося тільки в одному легковому пікапі з закритим кузовом, на дверцятах якого було написано «Пиривозим тоже людей», а всередині мирно порохкували свині. Тоді вони вирішили, що дочекаються рейсового автобуса, але тепер Дарина була вже не дуже переконана в правильності цього вибору. Можливо, біля свиней їм було би навіть просторіше, менше тиснули б, а запахи навряд чи сильно різнилися.

Виявилося, що двадцять кілометрів – це дуже різні відстані залежно від способу їх долання. Учора, коли вона дрімала на розкритій книзі, похитуючись на задньому сидінні далеко не найкомфортабельнішого в світі автомобіля, ця відстань минула для неї цілком непомітно. Сьогодні ж подорож тривала загрозливо довго. Урешті вони приїхали до якогось базару і вийшли разом з усіма. Ще через годину пошуків телефонної картки, телефонної будки й виснажливого чекання на спеці до Дарини підбіг її дядько Степан, радісно, але обережно обійняв і зайойкав, енергійно скеровуючи їх до таксівки, якою приїхав. Посадив на заднє сидіння й продовжував позбавлений пауз монолог, з якого випливало, що сьогодні не просто неділя, а і День медика, тому великої надії на кваліфіковану допомогу немає, але вони спробують знайти чергових лікарів у травмпункті.

Чергу вони побачили ще з вікна таксі. Виявилося, що багато хто з місцевих мешканців або й таких самих випадкових туристів активно провів вечір напередодні. Жінка, яка сиділа найближче до дверей, через кожних кілька хвилин непритомніла, і їй підносили до ніздрів вату з сильним запахом нашатирного спирту, – запах спирту долинав аж за двері. У жінки було щось із рукою, обмотаною в товсту ковдру: мабуть, вона втратила багато крові, бо весь її одяг, як і одяг чоловіка, що сидів поряд із нею, а також ковдра були у червоних плямах. Чоловік тримав щось у поліетиленовій торбинці. Як виявилося згодом, це були пальці жінки, які ще можна було б пришити, якби не неділя і не День медика.

Відразу кілька чоловіків у черзі трималися за переламані носи, замотані закривавленими бинтами, – могло скластися враження, що билися вони між собою. Дівчинку років десяти сильно покусав пес, – була підозра, що пес скажений. Ще двоє пацієнтів чергового травмпункту були на милицях.

Дарина відчула себе якось незручно за свою дріб’язкову проблему, адже зламана ключиця навіть не дуже боліла, просто час від часу неприємно відтягувало м’язи донизу. Чекали вони досить довго, відпроваджуючи поглядом спершу закривавлену жінку, яка ридала, мабуть, від усвідомлення, що назавжди втратила пальці, далі – чоловіків на милицях, потім – тих, зі свіжозабинтованими носами, дівчинку, якій зробили уколи й навіть наклали шви. Коли вони врешті зайшли до кабінету, лікар утомлено подивився на її ключицю в лупу й байдуже сказав, дихаючи хмільними випарами:

– Не страшно, до свадьбьі заживет.

Потім підморгнув Дарині й звелів роздягнутися. Не без задоволення провів пальцями по її плечу і щось записав у товстий загальний зошит.

– Шину, – сказав він медсестрі, і та перемотала Дарині плечі змотаним у багато разів бинтом, так що тепер їй довелося б постійно тримати ідеальну осанку, порекомендувала не мочити бинт і не міняти його самостійно, аби не порушити складені в правильній позиції уламки кістки.

Дарина вийшла в передпокій, де вже утворилася нова черга з дядечка, у якого звисав напіввідрізаний палець правої руки, і тітоньки з сильними опіками обличчя, на вулиці підвезли ще когось на «швидкій», нібито з ножовими ранами. Дарина знову відчула себе незручно на фоні цих каліцтв.

Усі подальші епізоди тієї подорожі збереглися в неї в пам’яті якимись позбавленими руху, ніби застиглі кінокадри або ж прокручений у надто швидкому темпі діафільм. Вона не змогла б відповісти на запитання, чому дала себе переконати Дмитрові та Олексі поїхати не назад, додому, а вперед, до моря, залишивши машину ремонтуватися в Херсоні. Вона погодилася, попри те, що відчувала приреченість цієї подорожі й на той момент уже не мала ніякого бажання їхати до моря.

Вони постановили винайняти помешкання й відпочивати «по-цивільному», а не в наметі, як збиралися і як відпочивала решта їхньої компанії, що їх вони ностальгійно навідували мало не щовечора, допізна засиджуючись біля вогнища, на якому смажилися зловлені вдень мідії, біля якого розповідалися історії про пірнання з аквалангом, про походи до джерела з прісною водою, де розгорялися суперечки про суть мистецтва та улюблених акторів, письменників і рок-групи, де споживалися великі кількості червоного місцевого кріпленого вина. Попри те, що до дикого пляжу було лише кілька кілометрів, вони почували себе там ніби в іншому вимірі.

Це було очевидне самонавіювання, але Дарина із задоволенням їла тут консерви, яких удома терпіти не могла, не звертала уваги на комарів, пісок на зубах і вечірній холод. Тут її зовсім не дратувала неможливість скупатися, навпаки, навіть подобалося сидіти під імпровізованим тентом із простирадла і спостерігати за складними й малопередбачуваними маневрами хмар, які миттєво закривали сонце і протягом лічених хвилин затягували ідеально блакитне небо, а потім рясно поливали нагрітий пісок великими краплями сліпого дощу або й справжньої зливи. Її не дратував навіть запах власного поту, який відчутнішав у вологому повітрі й зникав на палючому сонці, – запах цей залишався у бинтах, які херсонська медсестра понамотувала їй під пахвами, і вночі вона часто прокидалася від цього запаху й роздратування через неможливість позбутися його. Але це роздратування миттєво зникало тут, на дикому пляжі, на який не наважувалися заходити відпочивальники з місцевих санаторіїв, адже на цьому пляжі прийнято було засмагати наголяса.

Щойно вони приходили сюди, як зникала напруга, здавалося, навіть у межах їхнього трикутника, і щойно всі вони знімали з себе одяг, а на Дарині залишалася тільки складна, переплетена за спиною, конструкція з бинтів, хлопці знову поверталися до своєї звичної поведінки з нею і вже не змагалися, наче два півні, хто першим завоює її серце, а ставали цілком нормальними, дотепними й цікавими, якими були раніше. Спрацьовувала якась обернена закономірність, коли еротична напруга спадала разом із одягом і з’являлася відразу після того, як вони вбирались і вирушали назад, до помешкання, де зупинилися. Хоча набагато логічнішим було б, якби все відбувалося навпаки. Мабуть, звичка і давно усталені в їхній компанії норми поведінки виявлялися сильнішими за те, що пов’язувало лише їх трьох у нестабільне замкнуте коло взаємних замовчувань.

Відтоді минуло багато років, і у житті Дарини з’явилося і зникло так багато різних чоловіків, що вона вже звикла думати про них усіх у спокійній, позбавленій зайвих емоцій та напруги манері, так, ніби йшлося про ділових знайомих, а не про коханців. Але цей епізод чомусь здавався їй особливим, і не лише тому, що вона не так уже й часто потрапляла всередину любовних трикутників, а тим більше таких, що в них їй складно було зробити вибір. Справа була не в цьому. Дарині так ніколи й не вдалося збагнути механізму, який керував тоді їхніми стосунками й примушував забути про звичну легкість та невимушеність, щойно вони опинялися втрьох у незатишній кімнаті на березі моря, механізму, який не давав їм можливості поговорити про свої почуття відверто, так само відверто, як обговорювали вони стосунки між своїми друзями, так само відверто, як вони раніше обговорювали з Олексою дівчат, що з ними зустрічався Дмитро, і з Дмитром дівчат, що з ними міг би зустрічатися Олекса (а він ще ніколи ні з ким не зустрічався), так само відверто, як вони раніше говорили про все на світі, і навіть про те, як почуває себе Дарина під час місячних або що почувають Дмитро з Олексою під час ерекції. Стосунки їхні були надзвичайно відвертими – як між трьома подругами чи трьома друзями – і продовжували залишатися такими навіть після того, як замкнулись у той безвихідний трикутник, але поверталися до цієї відвертості тільки тут, на дикому нудистському пляжі, що на ньому всі скидали з себе не лише одяг, а й відчуття статі і пов’язані з ним комплекси.

А поза тим тут справді було надзвичайно гарно. Бухта під абсолютно невиправданою назвою Тиха була мальовничо закрита з обох боків скелями, що врізалися далеко у море. Мабуть, саме це створювало тут своєрідний мікроклімат, і тутешня погода рідко збігалась із погодою на «материку», як називали вони віддалене на кілька кілометрів містечко. Тут було справді затишно, поки яскраво світило сонце і море з лагідним плюскотом облизувало гладкий піщаний берег. Але ця затишність бувала дуже підступна, і їм не раз доводилося рятувати з води свої пожитки й рятуватися від раптового шторму, який за лічені хвилини виникав нізвідки, змивав із берега намети й тенти, хоча ще за кілька хвилин на небі знову не було ні хмаринки й здавалося, ніби вся ця буря тобі лише наснилася. Після того як їхні намети кілька разів мало не зникли у морі назавжди, вони почали розбивати їх на підвищенні над пляжем. Це було не дуже зручно, бо замість піску під ногами була вигоріла трава й дрібні камінці, до наметів часто заповзали сколопендри, вечорами там було не так затишно, а кожен метр, що відділяв від моря, ставав додатковою незручністю. Хотілося прокидатися і виставляти ноги просто у вологий пісок, щоб п’ятки лоскотала прохолодна вранішня хвиля, змивала рештки дрімоти, а увечері щоб крізь отвори для повітря зблизька відсвічував планктон на воді.

На тутешньому пляжі не було бичків від цигарок, бо вони визбирували їх ще в перший день і більше не смітили, не було порожніх пляшок з-під вина, викинутих звечора в море разом із іншим сміттям. Навіть комарів, здається, було менше, хоча це вже точно Дарина сама собі придумала, бо не могло їх тут бути менше, навпаки, тут водилися сколопендри й навіть змії, що кусаються, а в місті їх не було. Але в порівнянні з цивілізованим відпочинком це все одно були приємні дрібниці.

Їм дуже хотілося залишитися там ночувати, але Дарина змушена була спати на твердому, і вони поверталися до своїх «койкомєст» у дерев’яних хитких прибудовах, під ощадливий душ, у якому нагріта на сонці вода закінчувалася задовго до їхнього приходу, а часом і просто закінчувалися запаси води, і господар тільки розводив руками на всі їхні претензії. Море тут чомусь було зовсім іншим, ніж біля дикого пляжу, розташованого за кілька кілометрів: брудним, холодним і непривітним, – зайти у воду вдавалося лише на кілька хвилин, а потім судома зводила ноги. Дарина лягала на повітряний матрац, одягнувши дощовик на свою пов’язку, яку не можна було мочити, і хлопці виштовхували її на глибину, де вона занурювала руки до крижаної води й дослухалася, як дощовик прилипає до тіла. Діти з усього пляжу збігалися подивитися, як її, забинтовану, виштовхують у порожнє море, а потім забирають назад, а самі хлопці у воду не заходять, як не заходить ніхто, бо попри нестерпну спеку вода біля міського пляжу крижана і судома хапає за ноги вже біля берега.

Вони щодня мандрували між цими двома світами, не схожими між собою нічим, окрім хіба що запаху шкіри у повітрі, солоної, терпкої, трохи підсмаженої на сонці, і щоразу це була ніби подорож із кольорового фільму в чорно-білий, із кіно, в якому всі рухаються й розмовляють, до примітивних застиглих картинок-слайдів. Була межа, яка знаходилася при виході з Тихої, і, переступаючи цю межу, вони різко змінювали тон, тему розмови, манеру тримати голову й дивитися одне на одного. Так, ніби дощ нависав над ними й починали боліти голови, все довкола напружувалось утомою і роздратуванням, і в цьому всьому була повна безнадія, а море, пісок і зоряне небо раптом перетворювалися на кічові театральні куліси, на вирізану з картону декорацію з отвором для голови, у яких колись було модно робити фотографії.

І справа була не лише в тому, що закохані хлопці поводилися по-півнячому, а Дарина не вміла дати з цим раду.

Щось було не так, і це щось висіло в повітрі, зникаючи лише на кілька годин, проведених у Тихій. І ще хіба пізно вночі, коли затихали звуки кнайп і біля моря ставало порожньо. Тоді Дарина часом відчувала полегкість і ледь помітне знайоме піднесення, яке вдома охоплювало її від самої лише згадки про море, а на пляжі у Тихій ставало звичайним станом, трохи спадаючи лише вночі, на короткі години їхнього сну, поміж сидінням біля вогнища, яке тривало далеко за північ, і першими променями сонця, які будили їх, проникаючи в намети, від чого тіло відразу скидало втому недоспаної ночі і наповнювалося енергією сонячного тепла.

Але тут, у приморському містечку, де вони ночували цього разу, це відчуття було дуже слабким, наче радіохвилі короткого діапазону, які з віддаленням від міста поволі зникали й перетворювалися на крихке потріскування в ефірі. Це було навіть не відчуття, а якесь намагання примусити себе щось відчути. Колись раніше, після двотижневого життя в наметі, все було навпаки: потрібно було примушувати себе не відчувати, не помічати, не реагувати. Коли вперше потрапляєш між людей після навіть такої невеликої перерви, відчуття загострюються і все видається якимось перебільшеним. Надто сильні й переважно неприємні запахи, надто голосні звуки, надто вульгарні жести, багато непотрібного, практично все непотрібне. Таке враження, ніби у тебе в голові поприбирали й перевітрили, і тепер дуже не хочеться, аби все це сміття знову нашаровувалося хвилями втоми й байдужості, тупого спостерігання за мухою за вікном, похмурих роздумів про щось невеселе. Дуже не хотілося повертатися до звичного безладу й отупіння, до якого звикаєш за час життя в місті, за час життя поміж відпустками.

Під час тієї поїздки все було не так, як раніше. Замість повільного занурення в приємний і розслаблений стан вона відчувала, як усе більше наростає в ній напруга, розчарування і втома, як з кожним днем усе сильніше хочеться додому. І саме це нав’язливе відчуття, постійне безпричинне розчарування вона пам’ятала найкраще. Так, ніби її запросили в кіно, зачинили в темному залі, але замість цікавого фільму показують одну й ту ж понуру світлину, від якої хочеться відвести очі, хочеться вирватися звідси і втекти якомога далі. Дарина наполегливо шукала в собі межі, яка відділяє відпочинок від тривалого періоду очікування відпочинку, але цієї межі не було. Помічала вона лише дрібні побутові незручності й механічно фіксувала особливо красивий колір моря чи рельєф хвиль. Усі краєвиди були на місці, вона навіть упізнавала місцевих, упізнавала продавців на базарі, але у ній так і не прокинулося жодне з тих відчуттів, до яких вона звикла тут.

Можливо, причина була в порушенні звичного порядку чи навіть ритуалу. Адже вони вперше приїхали машиною, вперше уникнули виснажливого півторадобового лежання на полиці поїзда, марного намагання заснути в розпеченому безповітряному просторі купе, тимчасового полегшення від випитої на зупинці пляшки пива й болісного прокидання перед світанком, бо потрібно виходити, а тільки стало прохолодно і добре спиться. Чекання на електричку посеред заповненого клунками і ящиками вокзалі, недоброзичливих поглядів місцевих, які кожного пасажира сприймають як особисту образу, адже на це місце можна було б поставити товар. Гнівні погляди, які отримуєш замість вибачень щоразу, коли тобі на голову звалюється абрикос чи вишня з горішньої полиці, – можна ж якось обережніше, щоб не псувати товар. А потім кілька кілометрів пішки – по виснажливій спеці, з важким наплічником, коли кожен наступний крок видається чимось більшим за те, на що ти здатна. Але робиш цей крок і пересуваєш внутрішню межу (тепер ти можеш і це), – і згодом якась неправдоподібна полегкість скинути наплічник і весь одяг, зануритись у хвилі, забути про все, відокремитися від власної втоми, від електричок і поїздів, залишити все далеко позаду й почати новий відлік часу.

Мабуть, забракло лише кількох деталей, можливих тільки коли живеш у наметі. Прокидаєшся на пляжі від променів сонця, які прогрівають твій спальник лінивим теплом, з розгону вбігаєш в море, і воно миттєво змиває з тебе усю втому ще до того, як починаєш відчувати холод води. Тут важливо не зупинятися, а швидко пливти вперед, – тоді холод минає, м’язи вперше за день напружуються, а потім випускають цю напругу, віддають її воді, разом із усіма скаргами хребта на незручності спальника й піщаного ложа.

Далі міцна кава, з молоком і піском, який тут домішується до всіх страв і на який дуже швидко перестаєш реагувати. Сніданок, обов’язкові о цій порі року вишні, неквапливі розмови й постійна зосередженість на воді. Навіть читаючи, відчуваєш потребу час від часу порозглядати хвилі, зауважити, як протягом дня міняється рельєф берега, як поводять себе чайки, чи вся рослинність уже вигоріла, чи десь ще збереглися зелені плями, які урізноманітнюють краєвид і одночасно роблять його екзотичним. Тут дерева влітку обходяться без зеленого. Годинні блукання вздовж моря, вслухання не так у шум хвиль, як у те, що цей шум робить із тобою, як міняє зсередини, примушує зосереджуватися на речах справді важливих, відкидати другорядне. Розглядання камінців, від якого неможливо стриматися, як і від колекціонування їх. Водорості на піску, розкладені дбайливо, як до знімки.

Пірнання з маскою: голова паморочиться від браку кисню, і хочеться протриматися ще трохи, допливти он до того камінчика. Пошуки мідій та крабів, запах водоростей, який піднімається в повітря, коли смажаться мідії, і перебиває запах самого вогню. Лікувальна глина, якою так приємно обмащуватись і відчувати приємну прохолоду під цим захисним панциром навіть у найбільшу спеку, – глиною можна мити волосся, воно стає від цього блискучим і незвичним на дотик. Ліниве уникання спеки, марне й обтяжливе, а потім щоразу несподівана й приємна вечірня прохолода, парування попеченої на сонці шкіри, загострене відчування одягу і взуття, пиво в обід і вино увечері. Комарі, ящірки, сколопендри, джерело прісної води. Сидіння біля багаття й лежання під зорями. Шурхіт піску під ногами, приємна прохолода ранкового й нічного піску, сіль, яка висихає на шкірі, вибудовуючи примхливі рельєфи.

Усього цього вона не знайшла тоді, попри напружені намагання заспокоїтись і повернутися до звичних тут відчуттів. Можливо, потрібно було хоча б раз переночувати на пляжі, ігноруючи лікарську пораду спати на твердому, й уникнути прокидання на скрипучій сітці старенького ліжка (яке тільки з великою долею умовності можна було вважати твердою поверхнею), прокидання під неприємно вологою ковдрою в кімнаті з вкритими грибком стінами, уникнути черги до рукомийника і погляду на забуту відставним полковником із сусідньої кімнати вставну щелепу в склянці, не слухати, як господар свариться зі своєю дружиною, не вдихати запаху пригорілого сала і яєчні, якою щоранку снідало подружжя похмурих пенсіонерів із Москви. І не реагувати на глухувату дружину відставного полковника за сусіднім перекошеним дерев’яним столиком в альтанці на подвір’ї. Щоразу, коли Дарина перепитувала Олексу чи Дмитра розсіяним:

– Прошу?

Полковничиха дивувалася:

– И что она все время просит?

А можливо, і ця теорія з часом ставала для Дарини все переконливішою, вона вигадала собі все це, і Крим її мрії ніколи не існував насправді – це була якась масова галюцинація, що з’являлася в їхній компанії і зникала, щойно вони розходилися, якийсь масовий гіпноз. Після того разу вона більше не їздила до Криму з наметами, а компанія їхня потроху розпалася, як це завжди буває після того, як люди заводять сім’ї і пов’язані з цим проблеми. Але чим більше віддалявся в її спогадах той Крим, тим більше зусиль вона докладала, аби зберегти його в уяві саме ідилічним і зануреним у таємничу та незбагненну атмосферу Тихої.

Але це не завжди вдавалося – часом у пам’яті виринали епізоди, які їй все більше хотілося забути. Наприклад, вечеря перед виїздом додому, коли доїдали останні консерви й зробили салат із огірків. Вечір був прохолодний, і Дарина сховала свої бинти на спині під светром. Вони вже майже все доїли, коли їй раптом застряг у горлі шматок огірка, вона закашлялася й почала задихатися. Дмитро й Олекса синхронно підстрибнули зі своїх місць і підскочили до неї ззаду, аби вдарити по спині, так само синхронно підняли й тут же опустили руки. Але не тому, що їй полегшало, зовсім навпаки, просто не наважилися стукати по замотаній бинтами спині. Неправдоподібна, анекдотична ситуація, над якою вони згодом не раз сміялися і яка все за тою ж дивною, оберненою механікою їхніх тодішніх стосунків, раптом послабила на якийсь час напруженість між ними й навіть уможливила повернення додому в більш-менш людській атмосфері. Дарина відчула цей спад напруги, і шматок огірка подівся кудись, вона знову змогла дихати й засміялася зі сльозами на очах. У Дмитра помітно трусилися руки, але і він, і Олекса також засміялися. Вони вперше за всю цю поїздку сміялися так, як колись, сміялися, як нормальні люди, відчуваючи якесь просто неймовірне полегшення, особливо помітне після піку напруження, що виник в останні кілька днів після того, як Дарині погіршало.

Імпровізована пов’язка, чомусь названа лікарем шиною, постійно злітала й зміщувалася, і від цього рука починала боліти сильніше. А коли одного ранку, за кілька днів перед від’їздом, біль став особливо сильним, Олекса переконав Дарину з’їздити до лікарні.

Вони довго їхали у якомусь, навіть на тутешні масштаби, неймовірно повільному автобусі й мовчки ковтали пилюку розпечених під сонцем польових стежок, потім блукали вулицями районного центру, шукаючи лікарні, і врешті опинилися на кріслах навпроти приймального покою. Їм сказали, що скоро перша, тому лікарів уже немає, денний обхід закінчився і хтось буде аж увечері. Але спробують додзвонитися до чергового лікаря: якщо він не пішов на дачу, то приїде. На відстані кількох метрів лежав чоловік із кривавою раною голови й тихо постогнував, а потім затих.

Минуло півгодини відтоді, як медсестра пішла дзвонити по лікаря. Не змовляючись, Дарина й Олекса встали й вийшли надвір із лікарні. Дарина пригадала, як вони були тут попереднього разу, робили рентген. Апарат займав півтори кімнати, Дарина ще ніколи не бачила такого велетенського апарату, – її поставили в якийсь чудернацький пристрій, що нагадував лінійку для вимірювання зросту із причепленим збоку прицілом. Тітонька в білому халаті пояснила Дарині, що якась там деталь відлетіла і тепер замість неї пристосували лінійку, тому потрібно уважно стежити, щоб ця лінійка під час фотографування не врізалася занадто глибоко в плече.

Потім Дарині поміняли пов’язку і знову порадили спати на твердому. Про те, чи зростеться ключиця в такому незафіксованому положенні, нічого не сказали. Та Дарина не дуже й допитувалася: її початкових знань із медицини вистачало для того, аби збагнути беззмістовність таких питань.

Вони їхали назад тими ж польовими дорогами й похмуро мовчали, ковтаючи ще сильніше розпечений пісок і підстрибуючи на ямах. Ця поїздка до районної лікарні була зайвою, як ті двісті останніх кілометрів після Херсона, як виїзд зі Львова під вечір, після важкого робочого дня, як непродумана подорож із дірявим баком у поламаній машині. Як усе під час цьогорічного відпочинку, від якого потрібно було відмовитись на самому початку і ностальгійно шкодувати про це протягом цілого наступного року, аж до червня, коли знову потрібно буде збиратися до Криму. Але тепер усе якось занадто заплуталося. Щось зламалося тієї ночі серйозніше, ніж ключиця, ніж лобове скло в машині, яке вони примотали скотчем і збиралися доїхати так назад, до Львова. Тоді трапилося щось зовсім інше, ніж банальна легка аварія. Дарина не знала, що саме це було, але розуміла, що відтепер усе буде по-іншому. Як у житті цього чоловіка, який стікає кров’ю там, у лікарняному коридорі. Напевно, лікар таки з’явиться, і все буде гаразд. Чоловік видужає і повернеться до свого Львова, але навряд чи ще коли-небудь приїде сюди. Не тільки на роботу, а й у відпустку: він відпочиватиме де завгодно, тільки не тут, може, взагалі не їздитиме влітку ні до якого моря, робитиме ремонт у себе в помешканні щоліта, садитиме помідори на дачі – що завгодно, тільки б не бачити більше цих лікарняних стін. У львівських лікарнях вони так само обшарпані, але чомусь там не так страшно. Дарина не змогла б пояснити, чому вона така впевнена в цьому всьому.