Текст книги "Чебрець в молоцi"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

І він справді сів за написання свого роману, який вирішив назвати «Анна», а в кінці кинути розчаровану в житті й вагітну після зґвалтування героїню під потяг «Львів– Москва», з якого все і починалося. Близько місяця він прогулював усі пари, старанно просиджуючи цілі дні за письмовим столом. Але текст не складався в захоплюючу і глибоку оповідь, яку так яскраво малювала його уява. Навіть друзям він переповідав свій задум краще, ніж реалізовував його на папері. Він замучив своїми розповідями й намаганнями почитати вголос окремі уривки всіх гуртожитських сусідів, його почали уникати. А через два місяці невпинних творчих мук він здався і знову пішов на пари – підтягувати прогуляне й здавати «хвости».

Але відтоді його постійно переслідували ідеальні сюжети, і він із гідною подиву регулярністю намагався їх записувати. Але вже при першому ж перечитуванні написаного впевнювався, що на папері від цих ідей нічого не залишається. Персонажі виглядали схематичними, сюжети надуманими, а проблематика занадто сентиментальною. З часом він перестав перечитувати власні книги, навіть ті з них, які вважалися найбільш успішними і про які читачі відгукувалися схвально. При перечитуванні ці тексти були схожими на сни, які намагаєшся записати або переповісти вранці і які вислизають крізь пальці, перетворюючись на уривчасті й позбавлені сенсу епізоди.

Одним із таких задумів, який повертався до нього особливо часто, була ідея написати книгу про подорожі. Але він хотів написати щось зовсім не схоже на звичайні подорожні нотатки з переліком відвіданих пам’яток, історичних дат і прізвищ на тлі власних асоціацій та вражень. Він хотів побачити в місцях, де побував, щось трохи інше від написаного в путівнику чи задокументованого на фотографіях із відпусток, враження про які стираються з пам’яті значно швидше, ніж вицвітають знімки.

Він не так багато подорожував, але кожна з подорожей міцно засідала в пам’яті враженнями, які він відчував необхідність записати. Скажімо, Зенону роками пригадувалося обличчя пияка, випадково побачене під час студентської екскурсії до Нижнього Новгорода. Це обличчя вразило його своїми ідеально правильними рисами, якоюсь перебільшеною слов’янськістю, воно ніби зійшло з ікони Рубльова, або от-от мало перетворитися на ілюстрацію до підручника давньої історії. Він міг би намалювати це обличчя, але не зміг би описати свого враження від цього селянина з очевидним і, мабуть, успадкованим від багатьох попередніх поколінь алкоголізмом, боротися з яким марно, та селянин і не намагається і вже о десятій ранку не може звестися на рівні ноги й піднятися з брудної калабані, у якій виглядає абсолютно неправдоподібно, ніби янгол, що зашпортався і впав з хоругви, коли селом проходила церковна процесія, ніби староруський поганський бог, що недоречно жартує, ніби посередній актор, який ніяк не увійде в роль п’яного. А при цьому з-за спини селянина сонце пробивається крізь листя яблуні й насмішкувато огортає його бездоганно русе волосся імітацією німба.

Так само добре Зенон пам’ятав і найдрібніші деталі картин Клода Моне на стінах московського музею, заснованого батьком Марини Цвєтаєвої, хоча побував у цьому музеї тільки раз. Він пригадував, як крок за кроком відходив від «Руанського собору», а на картині з незрозумілої каші мазків проступали спершу неясні контури, а потім усе чіткіша й стрункіша архітектурна будівля. І від цього перехоплювало подих, і ставало трохи моторошно, і хотілося пересвідчитися, що тобі тільки здається, ніби відчуваєш на шкірі тепло сонячних променів, які падають на ці вежі звідкись збоку. Він добре пригадував і бачений багато років назад дрібний фрагмент не менш знаменитої картини Едуарда Мане: пам’ятав пробите стрілою крихітне серце, намальоване на дереві, під яким снідають на траві аристократи в незручних позах і ще більш незручному вбранні. І це серце, яке й зараз малюють на деревах, а потім влаштовують під цими деревами сніданки на траві, це серце чомусь дуже розчулювало його.

Він добре пам’ятав, які тіні відкидали дерева в алеях Нескучного саду, де прогулювався майже щодня. Пам’ятав, як несподівано виринає в кінці Тверської Красна площа, і її перебільшена монументальність не перестала викликати в нього гнітючого враження навіть після того, як більшість московських краєвидів стали звичними й втратили яскравість новизни. Красна площа продовжувала залишатися недоречним монстром, який спершу дратує, але коли підходиш зовсім близько і знаходиш у собі сили змиритись із цим монументалізмом, із цим цілковитим браком відчуття міри, із несмаком і нездоровим підкресленням імперської самосвідомості у кожному архітектурному фрагменті, тоді площа раптом підкупає якоюсь безпосередністю, неприхованою наївністю, що з нею зліплені докупи цибульчані хатки собору Василя Блаженного, і навіть кічуватими ялинками вздовж мавзолею, які майже щодня бачиш по телевізору, але в житті вони все одно виглядають зовсім по-іншому. І тоді відчуваєш співчуття до цього монстра, якому не залишається нічого іншого, ніж намагатися переконливо приховувати закіптюжені стіни Казанського собору, що попри це виглядає значно привабливішим за помпезність Василя Блаженного, і виставляти напоказ ГУМ, гігантоманію якого просто неможливо сприймати серйозно.

Зенон роками зберігав найдрібніші враження зі своїх подорожей, не наважуючись сісти за написання книги про це, хоча ідея такої книги виникла в нього дуже давно і з роками подобалася йому все більше. Він часто уявляв собі, що у таких подорожніх нотатках не конче дотримуватися правди реалій і сміливо можна вставляти цілком вигаданих персонажів, випадкових і недоречних, позбавлених зв’язку одне з одним, химерних, але цілком логічних, коли йдеться про подорожування, адже все, що трапляється дорогою, випадкове і трохи химерне.

Коли він уже став досить відомим письменником, автором сценаріїв до численних телефільмів та серіалів, йому часто замовляли газетні репортажі та сюжети туристичних передач, і він із задоволенням їхав зі знімальною групою і робив такі сюжети, писав статті. Вони вдавалися йому добре, але були повною протилежністю до того, що йому насправді хотілося сказати. Тобто сюжети й тексти були саме такими, як замовляли, – багатими на подробиці, розповіді про якість сервісу, місцеву кухню та основні пам’ятки архітектури. Не було там лише приватних деталей, наприклад, про ідеальне світло, яке йому одного разу довелося бачити на Єлисейських Полях, і хоча він бував там не раз і до того, і пізніше, тільки в той єдиний, короткий момент йому вдалося збагнути, що ж такого гарного в цьому місці. Вся таємниця полягала у світлі, яке мало бути саме таким, і його теж неможливо було б описати – Зенон підозрював, що навіть намалювати чи сфотографувати це світло було б складно. Воно з’являлося в цьому місці, дочекавшись якогось майже алхімічного збігу обставин, і заворожувало, змушувало зупинитися на місці кожного, хто опинився там у цей момент. Зенон бачив, як поряд із ним зупинилася старенька парижанка з песиком і застигла, спостерігаючи за тим, як снопи світла підіймаються від землі, поринула у власну, але спільну для всіх присутніх на той момент там поганську молитву, медитативну зосередженість, під час якої думки розбігалися й тікали в різні боки, але залишалося відчуття якоїсь незбагненної сенсовності й глибини цього моменту.

Не було там і про усмішку маленької дівчинки в котромусь із провінційних німецьких готелів. Він вже навіть не міг би пригадати, в котрому саме – пам’ятав тільки, що на тій самій вулиці в тридцять третьому була одна з найактивніших організацій Гітлерюґенду. А сам готель – зовсім крихітний, на три поверхи, навіть без ліфту, у кімнаті, обставленій старими дешевими меблями, – велике ліжко, фіранки на вікнах замість жалюзі, тріснуті кахлі у ванній. У кімнаті було незатишно, як у всіх готельних кімнатах, ледь чутний запах тютюну нагадував про попередніх гостей і невисокий клас готелю. Дівчинка років п’яти, донька господині, бавилася ляльками у кімнаті, де був накритий сніданок, вона привітно всміхнулася йому, коли він марно намагався прокинутися після третього горнятка нікудишньої готельної кави, і ця посмішка зігріла його, додала сил і примусила забути і неприємний запах тютюну, і несмачний сніданок, і огидну каву. Дівчинка мала довге хвилясте біляве волосся і сукню з фольбанками.

Іншим разом він мав зустріти знайомого з вранішнього потяга у Варшаві. Зенон запізнився на годину, а потім вони пішли вздовж Нового Святу, шукаючи, де б можна було поснідати о шостій ранку. Обоє добряче замерзли, але в повітрі було щось таке, що примусило їх відчути себе добре, і навіть очевидна нездійсненність задуманого зовсім не дратувала. Порожні тротуари найбільш жвавої столичної вулиці о цій порі виставляли напоказ щось таке, що неможливо зауважити вдень. Холодний дотик дверних клямок заспаних кав’ярень, незвиклих до відвідувачів о цій порі, м’який шурхіт ранішніх автобусів і сповільнені рухи перехожих, які ніби заощаджують сили у передчутті довгого дня. Врешті вони сіли на лавці університетського парку, поділили на двох канапку, яку знайомий не з’їв дорогою, і відчули себе так свіжо, ніби щойно прокинулися після десяти годин приємних сновидінь.

– Тут, мабуть, зовсім інший атмосферний тиск: я зовсім не відчуваю втоми, – сказав тоді знайомий.

– Я теж не відчуваю, – погодився Зенон.

Але це відчуття легкості назавжди залишилось у диспозиції того ранку: можливо, справа дійсно полягала в особливостях атмосферного тиску.

Він не зміг написати і про прогулянку пішки вздовж морського берега з Сопота до Гданська, про товстих неповоротких чайок, що літали низько над головою і залишали на піску заплутані плетива слідів, про чагарі й невисокий ліс, який здалеку здавався ялівцевим, хоча навряд чи був таким насправді. Про те, як довго тривали ці півтори чи дві години прогулянки і як хотілося, щоб це тривало ще довше. Про курортні будиночки Сопота, з телевізорами випуску 60-х у кімнатах, ностальгійним компотом на обід і кельнерами в білих сорочках і з сильним запахом поту. Про літні сцени, на яких колись, мабуть, виступали найбільші зірки радянської естради, про те, як мріяв колись поїхати тележурналістом до Сопота під час фестивалю і якою недосяжною здавалася ця мрія. І знову про ідеальне світло, цього разу у Гданську, поміж вуличками середмістя, з яких воно, це світло, з’являлося перед ним кілька разів, щоразу несподівано, щоразу ніби навмисно, відволікаючи від позолочених лев’ячих голів на дверях із масивними кільцями в зубах, від розглядання ліпнини на старанно відреставрованих фасадах, від вишикуваних уздовж туристичного променаду фонтанів та водозбірних труб зі зміїними головами, що з них випліскується дощівка. Ідеальне світло зникало й переломлювалося, під настрій вириваючи з архітектурного контексту ту чи іншу деталь і примушуючи побачити її зовсім не так, як кілька хвилин тому. І справа була навіть не в захопленні чи розчаруванні, яке викликала ця деталь, – вражала миттєва зміна, коли два погляди, кинуті один за одним, давали цілком протилежні результати. Так, ніби навмисне, щоб змусити відчути непевність, недоречність усіх попередніх спостережень і захоплень, так, ніби не він, Зенон, вирішував, що йому тут подобається, а ці грайливі промені світла змушували його щохвилі міняти свою думку про ту чи іншу будівлю. Він так утомився від цієї нерівної гри, а можливо, від пішої прогулянки морським берегом, що вирішив випити кави й перепочити. А після кави ідеальне світло зникло. І більше не траплялося йому протягом кількох наступних років.

Не зміг би описати він і того відчуття, яке охоплювало його кожного разу, коли він потрапляв увечері до костелу в середмісті якогось старовинного європейського містечка. Одного разу під час такої прогулянки він натрапив на монахів у білих та чорних сутанах, які сиділи двома півколами, чорні навпроти білих, неначе шахові фігури, і співали по черзі псалми. Він не міг би розшифрувати символіки цього дійства, але добре відчув себе в якійсь майже надмірно урочистій атмосфері, що охопила його вже через кілька хвилин слухання. Він змушений був вийти, не витримавши таких сильних відчуттів і одночасно соромлячись такої нехарактерної для себе сентиментальності. Іншого разу в тому ж костелі відбувався концерт, мабуть, перед якимось великим святом. І знову ця надмірна урочистість, ще більш дивна, бо концерт не був надто добрим, а конферанс і зовсім нікудишнім, патетичним і надмірно солодкавим. Але щойно він потрапляв попід ці велетенські склепіння, розписані фресками, проходив довгим лабіринтом зі стінами, оббитими мармуром, позбутися цього відчуття надмірної урочистості вже не міг.

Не менш таємниче відчуття охоплювало його щоразу в середньовічному краківському костелі, де на стінах довгих і заплутаних коридорів під високими заокругленими склепіннями висіли роботи середньовічних художників. Більшість із них була присвячена традиційним біблійним сюжетам, але одна картина завжди примушувала його зупинитися надовше. На цій картині були зображені монахи в білих сутанах, на яких напали озброєні військові. На задньому плані насипом лежали тіла вже страчених, праворуч солдат рубав голову черговій жертві, а на передньому плані кілька безголових монахів урочисто несли поперед себе власні голови, складали їх на вівтар і відходили вбік, щоб померти. Ця буквалізація метафори вражала своїм брутальним натуралізмом і водночас загадковістю, тонкою грою фарб і світляних ефектів, підкреслених удалим розташуванням картини трохи збоку від великого заґратованого вікна навпроти, з якого навскоси падало на безголові постаті монахів приглушене денне світло.

В іншому краківському костелі – він навіть пам’ятав, що це був орден августинів, – він зайшов роздивитися знамениті вітражі, про які згадано у кожному туристичному путівнику, але як це переважно траплялося з порадами путівників, вітражі не вразили його настільки, як можна було сподіватися, проте було щось дивне в атмосфері цього костелу, можливо, справа була в портреті легендарного священика, який добровільно пішов до концтабора разом зі своїми парафіянами й тепер висів серед ікон, неначе святий в окулярах.

Відчуття, яке ще менше надавалося до опису, охопило його під час першої поїздки до Берліна. Вулиці цього міста були для нього сторінками улюблених книг, історія мала би тут вивалюватися під ноги з кожного камінця, а перехожі, яких питаєш, як пройти до тієї чи іншої вулиці, хитро посміхаються, мовляв, знаємо, це ранкова прогулянка Франца Біберкопфа, а потім треба буде відвідати місця, описані Набоковим, уявити собі, де саме жила свого часу наречена Кафки Феліція Бауер, і перейтися вулицею під її колишніми вікнами. На прогулянку в нього залишався лише один день, і цього було так катастрофічно мало, що Зенон вирішив розпочати екскурсію ще ввечері.

Він вийшов із метро на Фрідріхштрассе і зрозумів, що не користуватиметься планом міста. Вулиці приваблювали своєю нічною загадковістю, і він бездумно блукав поміж монументальними будівлями, вздовж порожніх проспектів, намагався роздивитися заховані в сутінках брами й не помічати яскравих неонових плям на фасадах, які своєю недоречною святковістю тільки псували враження. Він не міг би відтворити жодної назви вулиці, кварталу чи номера будинку, біля яких проходив тієї ночі, але, проблукавши до світанку, вирішив відмовитися від екскурсії Берліном при денному світлі. Атмосфера нічного міста, створена ніби спеціально для нього, в єдиному примірнику тієї ночі, була занадто цінною, аби псувати її роздратуванням через натовпи перехожих на вулицях, черги до музеїв та різкий скрип автомобільних гальм. Він вирішив не порівнювати розхристаний і демократичний Берлін з помпезною монументальністю Москви, вирішив не перевіряти, чи контрастні враження від цих двох міст, неодноразово чуті ним від інших, правдиві. Він залишив собі Берлін уявним і таємничим, містом літературних алюзій і нічних каналізацінних випарів, містом зручного метро і так і не побачених ним китайців в екскурсійних автобусах із виставленими назовні камерами.

Саме таким, далеким від реального і набагато кращим за нього, видається смак першого ковтка вина й кусника шинки після Великого посту. Саме так виглядали перші імпортні джинси його юності, привезені батьком із закордонного відрядження, та скуштований вперше в житті ананас. Ішлося зовсім не про те, що шинка та вино були якимись особливими, хоча на Великдень купувалося, ясна річ, усе найкраще, не про те, що джинси не надто добре на ньому сиділи, а ананас був мороженим і всі шматочки в пакунку були відрізані зовсім близько від середини, найтвердіші й найменш солодкі. Важливо було отримати щось, чого так довго хотілося, і не звертати уваги на дріб’язкові недоліки, які намагаються зіпсувати тобі задоволення від втіленої мрії.

Кожного разу, повертаючись після своїх подорожей, він мріяв написати про все це найважливіший у своєму житті текст. Або й цілу книгу, яка стане його найкращою книгою. Адже мало просто поїхати кудись, зробити фотографії і потім перебирати їх під час нападу ностальгійного настрою, недостатньо самої лише присутності в якомусь місці, навіть дуже важливому в історії людства чи особливо мальовничому, потрапити до якого мріялося роками. Справжнє усвідомлення побаченого відбувається, коли краєвиди та архітектурні красоти залишаються позаду, коли розповідаєш про все це, одночасно намагаючись усвідомити, що ж насправді було побачено, перетворюючи емоції на слова, візуальний ряд на вербальний. Тільки тоді приходить розуміння. Те, що не розповідається, не описується, швидко й безслідно зникає з пам’яті, так, ніби цього ніколи й не відбувалося насправді.

Цей механізм мимовільних утрат, який супроводжував кожне пригадування пережитого, незалежно від того, яке саме це було враження і наскільки яскравим воно було, мав би стати темою його книги. Окремим розділом цієї книги були б історії міст, про які він пам’ятав лише те, що колись був там кілька днів, а то і тиждень, а також міст, де він, мабуть, побував, але не мав у цьому певності. Зенон ніколи не їздив у туристичні мандрівки на зразок «Париж за три дні», «Європа за тиждень» чи «Будапешт за 100 у.о.», але бачив очі людей, які спокусилися на це, а потім визирали з автобусів, безмежно втомлені, із єдиною мрією – повернутися якнайшвидше додому. Він бачив їхні сутулі постаті під час екскурсій до омріяних міст і пам’яток архітектури: вони безсило опускалися на бордюри тротуарів і втуплювались у бруківку під ногами, не звертаючи уваги на розповідь екскурсовода. Він бачив їхні розпухлі ноги, відразу, з якою вони відсахуються від ентузіастично налаштованої пенсіонерки, яка жваво нотує почуте в записник. Він бачив приреченість на їхніх обличчях, коли після цілого дня ходіння великим стадом їх знову вишиковували в колону по двоє і вели вечеряти до середмістя, вели від кнайпи до кнайпи, бо ніде не було такої кількості вільних місць, і вони щулилися під іронічними поглядами тих, хто сидів за столиками на вулиці, відчуваючи свою туристичну неповноцінність, залежність від складеної кимось програми, приреченість на цей стадний режим існування.

Він не хотів, щоб у нього колись були такі очі, такі розпухлі ноги й така відраза на обличчі від споглядання собору Паризької Богоматері. Не хотів, щоб його водили в колоні по двоє і перераховували, випускаючи з автобуса. Тому він рідко подорожував і ніколи не їздив у туристичних групах. І завжди намагався якщо не записати, то хоча б переповісти комусь свої враження, хоча уже під час перших застільних розповідей після повернення усвідомлював, яка велетенська прірва відділяє те, що він бачив, від того, що здатен розповісти. Різниця не менша, ніж між історичним фактом і легендою, між дійсністю й міфом, які розповідають про те саме, але нічого схожого в цих розповідях немає. І це викликає найбільші сумніви, найбільшу непевність у тому, що взагалі існує яка-небудь дійсність, об’єктивна чи суб’єктивна, побачена чи описана. Сумніви в тому, що побачена й описана дійсності коли-небудь зможуть наздогнати одна одну, створити хоча б ілюзію певності, нехай короткотривалу. Цього б Зенонові вистачило, аби знайти в собі сили і впевненість для приречених на поразку подальших спроб описувати побачене, а особливо відчуте.

Що саме він відчував при погляді на цю маленьку дівчинку в німецькому готелі біля колишньої школи Гітлер-юґенду, яка показала йому свою ляльку і розповіла, що вчора цілий день не заважала мамі працювати? Звичайне сентиментальне розчулення при погляді на маленьких дітей із їхніми наївними, але такими справжніми радощами й розчаруваннями? Чи смуток через неможливість повернутися до світу цих простих речей світу дитинства? А можливо, цей епізод запам’ятався йому як чергове свідчення його власної поразки в ролі батька, однієї з багатьох поразок у його тільки позірно успішному житті? Можливо, усі ці поїздки, увесь цей псевдоуспіх, до якого він так прагнув і якого досягнув, насправді був чимось цілковито зайвим і змусив його пропустити в житті якісь справді важливі речі, відсутність яких ще досі ним належно не усвідомлена, і саме це примушує відчувати постійне легке роздратування і невпевненість у собі? І чи справді відчуте ним у той короткий момент могло мати аж такі складні асоціації та пояснення, чи все це лише доточені згодом інтерпретації, які мають із епізодом у готелі так само мало спільного, як його дотепні та жваві розповіді з тим похмурим мізантропічним настроєм, який часто охоплював його під час подорожей і примушував уже наперед дратуватися через неможливість адекватно відтворити все побачене, неможливість повернути час і настрій, пережити той самий момент двічі.

І хоча його застільні історії про епізоди з мандрівок, як правило, викликали захоплення й регулярні вибухи реготу слухачів, сам він не міг позбутися відчуття, що описуване ним зовсім не відповідає баченому насправді, що всі описи зводяться до поверхових і стандартних, позбавлених настрою та деталей, як ті, що їх доводиться вислуховувати від знайомих після кожної відпустки. Коли різні люди розповідають про різні місця такими однаковими, позбавленими будь-яких відхилень від стандарту фразами й супроводжують свої розповіді не менш уніфікованими фотографіями, що здається, ніби всі вони вже багато років відпочивають разом в одному й тому ж місці й протягом усього відпочинку займаються повторенням старанно вивченого напам’ять тексту, який відтворюватимуть потім, намагаючись не помилитися навіть в інтонаціях. На фотографіях з року в рік міняються лише розміри черевця голови сім’ї та об’єм талії його половини, ростуть і дорослішають діти, і все це на фоні безхмарного голубого неба, відділеного від такого ж безхмарного голубого моря лише лінією горизонту. На цих світлинах пляжі Болгарії мало чим відрізняються від пляжів Єгипту, а далекі пансіонати на фоні кримських гір дуже схожі на контури готелів на фоні Альп, Карпат або Татр.

Зенона завжди дратували такого типу фотографії та розповіді, але з віком не менше дратували його й власні спроби описати побачене. Щоразу, коли він оглядав свої аматорські світлини, на яких рідко можна було побачити людей, хіба що випадкових перехожих у кадрі на фоні безкінечних архітектурних фрагментів, які з часом відокремилися в нього в пам’яті від своїх географічних координат, причому деколи йому доводилося довго зосереджуватися, аби пригадати, до якого саме собору належить сфотографована ним зблизька химера, іржава пляма на масивних дверях входу під номером 13 чи обісрана голубами потилиця пам’ятника. Але переважно при погляді на ці світлини сторінки з його ненаписаних текстів оживали в пам’яті, і він знову відчував себе перед входом до монументальної катедри в Реґенсбурзі, у театрі Вільгельміни у Байройті, біля берлінського Райхстагу, на польсько-німецькому кордоні. Важливими були не ці історичні місця, не почуті під час випадкових екскурсій цифри, не прізвища та легенди – важливим був раптово відчутий і назавжди втрачений момент, коли раптом усвідомлюєш, встигаєш виловити з потоку зайвої інформації щось важливе, що має сенс тільки для тебе і тільки в цю мить, щось, що ти ніколи й нікому не зможеш описати, переповісти, дати зрозуміти, щось, що назавжди залишиться в минулому і що ніколи не вдасться відтворити під час наступних візитів чи розповідей про побачене. У колекціонуванні таких моментів, на його думку, полягав справжній сенс подорожування, і про це йому хотілося написати книгу. І що чіткіше він усвідомлював нездійсненність свого бажання, то більше йому хотілося довести собі й усім, що він на це здатен, що можливо розвинути в собі талант і що йому це вдалося. Що Алла могла б пишатися ним, якби могла, що Софійка зможе пишатися ним по-справжньому і перечитувати його книги з захопленням, із яким перечитує книги інших письменників. Що виправдала себе його одержимість написанням справжнього тексту і все, чим він пожертвував заради цього. Що коли він нарешті напише цей текст, то його більше не мучитимуть ідеальні сюжети, яких йому ніколи не втілити в геніальні тексти, що відтоді в його житті з’явиться щось, чого йому завжди бракувало, хоча він і не зміг би з певністю сказати, що саме це було.

Однією з так і не написаних, хоча багато разів описаних тем була й історія його батьків, а також не названа, хоча й повсюдно присутня історія їхнього мовчання. Мовчання при ньому, мовчання одне з одним. Часом йому навіть здавалося, що якби йому хоч раз, принаймні в уяві чи уві сні, вдалося б порушити цю затяту мовчанку, то всі його проблеми відразу б вирішилися, і він зміг би написати усі свої так талановито придумані книги й стати справжнім письменником, а не просто «розкрученим іменем». Він часто провадив уявні діалоги з батьками, ставлячи їм питання, які ніколи б не наважився поставити насправді. А в кожній наступній своїй книзі заново вигадував своїх батьків.

Практично в усіх його книгах та сценаріях батьки героя були розлученими, заводили коханців та коханок, травмуючи дітей своїм невпорядкованим сексуальним життям. Або, навпаки, були селянами, далекими від тонкої чуттєвості подружніх стосунків, звиклими до грубого й діловитого ставлення одне до одного. Але попри те, що він старанно намагався робити основний акцент саме на приватному житті своїх героїв, виходило в нього щось зовсім протилежне. У його творах люди переважно брали активну участь у насиченому політичному житті своєї епохи. В одній зі своїх перших книг він зробив батька червоним розвідником у німецькому тилу, який загинув, підірвавши разом із собою кілька високих чинів ворожої армії, – ця книга вийшла ще за радянських часів, завдяки їй він став членом спілки письменників, отримав квартиру й майстерню в центрі міста і познайомився зі столичними колегами. Завдяки цим зв’язкам йому вдалося пережити важкі часи перших пострадянських років, коли в його книгах уже не фігурувала Червона армія, а навпаки, з’явилися боївки УПА, які боролися з партизанами. В одній із таких історій його батько підірвав штаб червоноармійців, а сам залишився живим. Або ж були історії на зразок тих, яку він колись надіслав Софійці.

Справжню історію своєї родини він знав, хоча й не міг пригадати звідки, принаймні не від самих батьків: на такі теми вони ніколи не розмовляли.

Критики переважно дорікали йому за те, що в книгах замало приватності, психологізму, деталей, дорікали за «зловживання селянським дискурсом», але, як він не старався, уникнути цього йому не вдавалося. І він уже навіть починав підозрювати, що винен у цьому не брак таланту, а якась неправильність у його стосунках зі світом, корені якої заховані глибоко в шухляді маминого антикварного «Зінґера». Часом йому здавалося, що в житті його батьків усе було саме так, як у його книгах: вони жили в епоху, настільки насичену подіями й труднощами, що їм було не до того, аби заглиблюватися в тонкощі власних стосунків, не до того, аби перейматися, як їхній син сприймає ці стосунки. Брак приватності компенсувався надлишком історичних моментів та усвідомленням відповідальності власної місії. Найважливішою була надійність і можливість покластися одне на одного: у тому далекому дивному світі вони не могли розраховувати більше ні на кого.

Він ревниво спостерігав за тим, як його мати ставилася до Софійки, і не впізнавав цієї стриманої і суворої жінки, часом йому було навіть шкода свого власного дитинства, у якому він не пригадував стільки материнської ніжності. Йому здавалося, що батьки хотіли якнайкраще підготувати його до суворої реальності дорослого життя й боялися бути з ним занадто ніжними, аби не розпестити. А результат виявився прямо протилежним. І мама зрозуміла це, тому з Софійкою поводилася зовсім по-іншому. Але потім упевненість зникала, йому ставало соромно за власні ревнощі, і він починав думати, що просто не пам’ятає, як все було насправді, а дитячий егоїзм не давав йому тоді належно оцінити зусилля батьків, прикладені для його виховання. Тим більше що сам він вихованням власної доньки майже не займався.

Тепер, коли минуло багато років від того дня, коли він востаннє бачив Аллу, він розумів, що вони поводилися неправильно. Намагалися ні в чому не наслідувати власних батьків, але чим стараннішими були ці намагання, тим мізернішим результат. Хоча він не був переконаний, що, якби вони поводилися по-іншому, це могло б їм допомогти. Якби він зустрівся з Софійкою і не посилав їй тої вигаданої історії, якби розповів їй про те, що батьки завжди все приховували від нього, а вони з Аллою все приховували від Софійки, і що люди, які все приховують, рано чи пізно перестають бути чесними навіть із собою і вже не знають, які вони насправді. І що він не знає, як правильно, хоча завжди був переконаний, що знає. Що він шкодує зараз, бо прожив життя тільки для себе і тепер дуже самотній, хоча і не впевнений, що було б по-іншому, якби він присвятив своє життя комусь. Що він так мало міг дати Софійці, бо завжди був зайнятий собою, але не переконаний, що зміг би дати більше, якби примусив себе займатися нею. Що він не знає, чи його батьки дійсно жили так гармонійно, як удавали, чи вдавали це настільки майстерно, що з часом заплуталися самі. Що він хотів би порадити щось Софійці, якийсь рецепт на життя, який зробив би її щасливою, або принаймні якесь застереження, чого не варто робити, аби не стати нещасною. Але він нічого такого не може порадити, і тому нехай між ними залишається та безглузда й нікому не потрібна історія про сільських партизанів, нехай Софійка так ніколи й не довідається про шухляду в «Зінґері», нехай спробує протриматися на тому, що змогла і встигла дати їй бабця. У бабці принаймні була переконаність, що вона знає, як потрібно. Або вона тільки вдавала таке знання перед Зеноном, а можливо, і сама перед собою.