Текст книги "Чебрець в молоцi"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Настя і листя

Після того як Ліля закінчила навчання й повернулася до рідного міста, вони жили втрьох з Дариною і Настею, донькою Лілі. Улюбленою розвагою Насті було спостерігати за листям на деревах. Ніщо не тішило її так, як осіннє опадання листя: вона народилася влітку, тому почала свої спостереження саме з опадання, потім усю зиму вона розпачливо показувала на голі гілки й починала плакати, а весною знову страшенно тішилася появі зелених листочків і цвітінню дерев, за яким спостерігала з не меншим захопленням, – такого захоплення не викликали в неї ані пташки, ні песики, ні навіть котики, якими у її віці захоплюються діти. «Листя» було першим словом, яке Настя навчилася вимовляти, і Дарина, яка гуляла з малою в той момент, навіть трохи повагалася, чи не означає це по-дитячому спотворене «Настя».

– Листя, – упевнено й чітко повторила мала, і сумніви зникли.

Відтоді як з’явилася Настя, у Дарини раптом вивільнилося багато часу. Вона продовжувала працювати, але тепер уже тільки на півставки, щоб більше часу проводити вдома й гуляти з малою. Їй було трохи дивно почувати себе у ролі бабці, тому вона уникала слова онука, а Настя називала її Дариною. Прогулянки стали дуже важливим елементом існування Дарини – вона ні за що не погодилася б відмовитися від них і повернутися знову до того забіганого, зосередженого на дурницях і побуті ритму, у якому жила досі.

Спершу вона гуляла у мікрорайоні, де вони жили і що складався з висотних «спальних» будинків, панельних або цегляних, різниця у якості між якими була невеликою, – тут на кожному кроці стояли понурі цілодобові кіоски з вибитими шибами та товарами першої необхідності, чільне місце серед яких займав, ясна річ, алкоголь. Іншим важливим елементом архітектурного ландшафту були продуктові базари, чомусь аж п’ять, і всі п’ять поширювали довкола себе нестерпний сморід, мабуть, тому, що платні туалети довкола не користувалися серед працівників особливим попитом. Біля кожного продуктового ринку обов’язково ліпилися одна до одної розкладачки секонд-гендів, на яких Дарина любила шукати одяг для них із Лілею та Насті. Були в цьому районі і дитячі майданчики, на яких вперто бавилися діти, хоча і важко було збагнути, що саме їх туди приваблювало – розламані гойдалки, розкидані там і сям дохлі миші чи пісочниці без піску: навіть якщо хтось із батьків не витримував і привозив самоскид піску, насипавши його великою горою посеред майданчика, то вже через два-три дні з цієї гори все одно залишалася жалюгідна купка, – все решта безслідно зникало.

Колеса дитячого візочка застрягали поміж нерівними бетонними плитами тротуару, провалювались у глибокі ями на асфальті та буксували в болоті неасфальтованих стежок. І десь приблизно через місяць Дарина відчула, що більше не може щодня спостерігати за стрімким множенням сателітарних тарілок на балконах, стрімкішим за яке було лише зростання куп сміття, накиданого довкола помаранчевого кольору контейнерів, які зрідка вивозили комунальні служби. Кілька разів на день вміст цих контейнерів старанно екзаменувався місцевими бомжами, кількість і респектабельний зовнішній вигляд яких (ті самі секонд-генди) спонукав до припущення, що між ними були не лише бомжі, а і якась специфічна богемна публіка, якій порпатися по смітниках видавалося рентабельнішим, ніж заробляти на життя.

І тоді Дарина почала виїздити до центру, брала з собою в термосі їжу для Насті й проводила майже цілі дні на вузьких вуличках середмістя. Вона завжди мріяла жити в котромусь із таких будинків, де ще функціонують австрійські водотяги, на підвіконнях під’їздів стоять вазони, а стіни сходової клітки оточені старезними матовими дзеркалами у масивних бронзових рамах. Але на таке помешкання їй ніколи б не вистачило грошей, а якби вистачило, то тільки на якесь в аварійному стані, ремонт якого був би надскладним завданням і коштував би значно більше, ніж саме помешкання. Вона давно не бувала на таких вуличках, а ще давніше гуляла тут так неквапливо, розглядаючи орнаменти решіток на підвальних вікнах та балконах, ліпнину на фасадах, сигнатури на каналізаційних люках з минулого й позаминулого століть. Стрімке зростання кількості сателітарних антен біля балконів уражало й тут, але значно болючішим було те, що відбувалося з вікнами. Майже щодня Дарина натрапляла на процедуру вибивання із котроїсь стіни сецесійних дерев’яних рам, на місце яких понурі чоловіки в комбінезонах намагалися притулити металопластикові конструкції стандартних розмірів. Для цього їм потрібно було щоразу проявити фантазію: наприклад, повідбивати ліпнину і заліпити гіпсокартоном овальні луки над вікнами, щоб нічого не заважало білити фасад довкола вікна у яскраво-зелений, скажімо, колір, чи причепити на місці повідбиваної ліпнини прозорий пластмасовий дашок. Вона почала носити з собою фотоапарат і фіксувала те, що зникало в неї на очах. За кілька місяців назбирала три великих альбоми світлин.

Тривалі прогулянки спонукали до роздумів і особливо до спогадів. Їй пригадувалося, як виглядав ще кілька років тому овочевий магазин біля їхнього будинку. Нещодавно його закрили, але він і так протримався найдовше з усіх. Цей запах, сформований з великої кількості складників, що змагалися між собою в інтенсивності, – запах прянощів з бочок квашеної капусти, огірків та оселедців, яблук у дерев’яних ящиках, доповнювався вологуватим смородом сирої землі, що осипалася з підгнилої моркви й присохлих буряків. Можливо, це був не найприємніший у світі запах, але він і близько не здавався таким огидним, як сморід сечі й горілки, яким просякнутий асфальт, і не лише асфальт попід усіма п’ятьма продуктовими ринками їхнього району.

Потім пригадувала молочні магазини і їхній добротний та лаконічний, далекий від вишуканості інтер’єр. Масивні алюмінієві бідони, літрові пляшки шляхетної форми, банки різного розміру, кефір у трикутних пакунках, сирочки з родзинками й сірі макаронні вироби у великих полотняних мішках.

Час її юності з певного моменту почав віддалятися з подвоєною швидкістю, і до цього важко було звикнути. Тепер її спогади про юнацьку подорож із двома шанувальниками до Криму були чимось не менш віддаленим, ніж, скажімо, ілюстрації і тексти з підручника іспанської мови, яку вона вивчала в школі. У більшості з цих текстів ішлося про те, як проводить свій день студент з якоїсь екзотичної країни, який вчиться в Москві. Дарину ще тоді значно більше за гіперболізованість напханої в ці тексти пропаганди вражала армійська невблаганність способу існування цих студентів. Те, з якою невтомною радістю вони підскакували з ліжка о 6-й ранку, коли кожен, хто не був власником будильника, отримував безкоштовну нагоду бути розбудженим звуками радянського гімну, як старанно щодня робили зарядку, ставали під холодний душ і поспішали на заняття, після яких – до бібліотеки, а далі – знову додому, аби до пізнього вечора просидіти за книгами. У цьому житті з підручників іноземної мови не було нічого приватного: жодних вечірок, жодних прогуляних пар, ні найменшого натяку на особисте життя цих позбавлених статі студентів, які не мріяли більше ні про що, окрім пар, занять спортом і студіювання конспектів.

Щось армійське і справді відзначало той час, воно вже не йшло у жодне порівняння із тим, що довелося пережити попередньому поколінню в сталінські часи, але військовий стиль зберігся й у всіх пізніших трансформаціях радянського укладу життя. Це встигла відчути й Ліля, яка також мала у школі уроки військової підготовки, вчилася перебинтовувати поранених і правильно поводитися під час хімічної атаки, вчилася крокувати у вишикуваній за зростом колоні, реагувати на команду: «Кру-гом!» і не звертати уваги, коли викладач, забувшись, крикне: «Налє-ва», замість відповідного новим стандартам: «Ліво-руч». А викладачка з кафедри військової медицини, знайома Дарини, розповідала, що на лекціях студенткам-медикам уже давно не розповідає про те, як виносити контужених з поля бою, натомість примушує конспектувати корисні поради, пов’язані з майбутнім материнством. Спершу вона робила це на власний страх і ризик, але потім про її ініціативу довідався декан, і замість очікуваного незадоволення вона отримала нову назву свого спецкурсу «Військова медицина у приватному житті». Слово «військова» не дуже пасувало до змісту цих лекцій, але наявності його в навчальному плані вимагали інструкції Міністерства освіти.

Дарина не любила розповідати про Лілиного батька. Ліля бачила його лише двічі: перший раз на фото, другий – по телебаченню. Тоді й з’ясувала, що він був послом України в якійсь далекій латиноамериканській країні. Чи то Колумбії, чи то Аргентині. Не те щоб Ліля не усвідомлювала, яка велетенська різниця поміж цими двома країнами, але на той момент її більше хвилювало дивне відчуття, коли вона бачила перед собою обличчя зовсім чужої людини й усвідомлювала, що ця людина мала б бути їй найріднішою у світі. Це було кумедне відчуття і чомусь зовсім не трагічне, як вона цього очікувала після постійних співчутливих зітхань дорослих через те, що вона «росте без батька». Ліля була зовсім не впевнена, що хотіла б, аби цей огрядний лисуватий чоловік із позбавленим виразу чиновницьким обличчям активно втручався в її життя. Максимум, що він міг би для неї зробити, це запросити в екзотичну подорож до своєї Колумбії-Аргентини або ж залагодити їй навчання в престижному вузі. Але батькові, мабуть, також не хотілося втручатись у її життя, тому він не запросив її в подорож, – обмежувався лише досить нерегулярними грошовими виплатами.

Попри відвертість їхніх стосунків, які більше нагадували стосунки двох подруг, а не матері з донькою, Дарина ніколи не розмовляла з Лілею про обставини її народження. Тільки одного разу, коли Ліля народжувала Настю, а Дарина сиділа біля неї у передпалаті для сімейних пологів.

– Як тепер все змінилося, – сказала вона Лілі. – Коли я народжувала тут тебе, все було зовсім по-іншому.

– Що саме змінилося? – не зрозуміла Ліля. – Адже дехто з персоналу тут працює більше двадцяти років, а деяким пристроям теж явно не менше.

Але тут на доньку накотився черговий напад переймів, обличчя її зблідло, і Дарина не стала розповідати їй, що зміни ці справді малопомітні зовні. Окрім того, що хоча й поволі, але таки все модернізується і що в Даринині часи ні про які спільні пологи не могло бути й мови. Змінилося щось в атмосфері, а ще імовірніше, у самій психології лікарів і жінок, які народжують. Дарині здавалося, що у Лілі просто не могло виникнути такого відчуття панічного жаху, яке охоплювало саму Дарину перед кожним годуванням, – тоді здавалося, що їй вже ніколи не принесуть дитину, яку забрала войовничо настроєна няня, не звертаючи уваги на те, що немовля не встигло поїсти, що її визнають нездатною до повноцінного материнства, що все вона робить не так і ніколи не навчиться робити як потрібно. Дивлячись на майже спокійне обличчя доньки, зосередженої на правильному диханні й тому, щоб заощадити сили на потуги, Дарина пригадувала власний клаустрофобічний жах від сірих стін у палаті, стогонів жінок на сусідніх ліжках, рудавих плям застарілої крові на запраних сірих простирадлах, сувору заборону носити труси й необхідність затискати між ногами ганчірки, які вбирають кров. Те, як складно було пересуватися з цією просякнутою кров’ю ганчіркою між ногами. Згадала обов’язкову клізму на третій день після пологів. Набряклі в камінь груди, з яких неможливо було вицідити й краплі молока, сувору няню, яка відмовлялася масажувати, поки їй до кишені не запихали відповідної купюри, далі витягала гроші з кишені, перевіряючи, чи їх достатньо, і, не відволікаючись на миття рук, бралася за болюче зціджування. Уже на другий день після пологів їх вишикували в коридорі, як на розстріл, усіх двадцятьох породіль, бо прийшов на огляд головний лікар із моторошним прізвищем Майданек, – він швидко пройшовся повз їхню сирітську колону (усі в поплямлених кров’ю сорочках, вихудлі й змарнілі обличчя із синцями попід очима, зігнуті в незручній позі тремтячі ноги, що намагаються втримати набухлу кров’ю ганчірку).

– Відкрити груди! – голосом тюремного наглядача скомандував лікар Майданек, і вони почали неслухняними пальцями шпортатись у ґудзиках. Він ще раз пройшов повз усю колону, помацав кожну за груди й кількох із них вивів наперед, серед них була і Дарина. Ще раз обмацавши груди Дарини й кинувши скептичний погляд на її худорляву постать, категорично заявив:

– Молока в тебе не буде, і не старайся!

Потім їй всю ніч снилися жахіття, у яких доктор Майданек відрізав їй груди й примушував власноручно згодовувати їх вуличним псам, які дерлися за ці невеличкі шматочки м’ яса, намагаючись заодно відхопити й шматок руки.

Наступного ранку вона прокинулася в гарячці і з набухлими від молока грудьми. Зціпивши зуби, вона масувала і зціджувала, а коли не мала більше сили, кликала чергову медсестру і пхала їй купюри до кишені. Молока вистачало Лілі й ще трьом немовлятам, матері яких мали замало, хоча давати молоко чужим дітям лікарі чомусь забороняли, наполягаючи на тому, щоб матері переводили дітей на штучне вигодовування. Деякі так і зробили, і молока в них більше не було, але ті троє, які потай брали молоко Дарини, потім таки почали повноцінно годувати своїх дітей. Дарині навіть удалося уникнути маститу, майже обов’язкового у всіх породіль, яким приносили немовлят не тоді, коли ті хотіли їсти, а за визначеним доктором Майданеком графіком, а якщо дитина у цей час спала, її забирали голодною, підгодовуючи потім водою з глюкозою, до якої потай домішували димедрол, щоб діти менше плакали й краще спали. І хоча тоді ще не було відомо, що димедрол дуже шкідливо впливає на діяльність мозку, давати його новонародженим усе ж таки було заборонено. А молоко застоювалось у грудях породіль і викликало запалення, яке переважно закінчувалося втратою здатності годувати грудьми, а часом могло викликати утворення ракових пухлин.

Про все це Дарина розповість Лілі вже згодом, коли вони з Настею будуть вдома. Ліля і Дарина довго розмовлятимуть про те, чи мають усі ці безпідставні страхи і фобії зв’язок зі шкільною формою і військовою виправкою, які були такими важливими елементами виховання в часи Дарининої юності, з беззаперечним авторитетом учителя, якого потрібно боятися, а не поважати й любити, з досконало розвинутою в школах системою штрафів за будь-яку навіть найменшу провину, з самим духом навчання, головним у якому була ідеальна дисципліна і здатність беззастережно підкорюватися волі вчителя, тупо і некритично запам’ятовуючи належний об’єм інформації замість того, аби вчитися мислити й аналізувати самостійно.

Усього цього Ліля була позбавлена принаймні вдома, і це виробило в ній внутрішній опір до будь-яких форм примусу й відсутність страху, пов’язаного з невпевненістю в собі. І хоча Ліля не менш часто сумнівалася в собі, ніж Дарина, це була інша невпевненість, ніж та, яка примушувала Дарину капітулювати перед кожною хамуватою продавчинею, перед співвітчизниками, які штовхалися ліктями в трамваях, перед водіями маршруток, які курили в салонах і голосно вмикали попсове радіо, перед малярами, які халтурили, а на зауваження відповідали матом. Ліля значно краще за Дарину вміла давати собі з цим усім раду, ніколи не опускаючись до перепалок на рівні взаємних образ, але завжди з гідністю даючи відсіч. Дарина тішилася цьому і не була певна, чи вважати це власною педагогічною перемогою, чи таким був загальний вплив на це покоління обставин і часу, який все пришвидшував свій біг, примушуючи зосередитися й уважніше стежити за внутрішніми й зовнішніми змінами.

Це уважніше стеження краще вдавалося Дарині відтоді, як вона стала менше часу проводити на роботі. У неї було відчуття, що вона відчинила вікно у кімнаті, в якій довго сиділи багато людей, і через це вікно увірвалося холодне зимове повітря, від якого всі зіщулилися, але одночасно й глибше вдихнули. Вона багато років просиділа в такій кімнаті, в герметично закупореному просторі поліклініки, у якій час рухався значно повільніше, ніж за її стінами.

Особливо гостро Дарина відчула це під час забави, на яку запросила співробітників з нагоди свого виходу на пенсію. Поряд із нею в їдальні поліклініки зі старосвітським інтер’єром і керамічними колонами біля стін сиділи Ліля з Іриною, а за довгим столом весільного штибу, заставленим дрібними тарілочками з салатами та закусками, співробітниці, з більшістю яких Дарина пропрацювала більше двадцяти років. Слухаючи традиційні в таких випадках тости й жарти, незмінні протягом усіх цих років, спостерігаючи за розповнілими співробітницями, які намагаються танцювати під музику своєї юності, Дарина вперше чітко усвідомила, що цей острівець незмінного часу незабаром зникне з її життя. Зворушливі привітання профспілки, яка ще досі сприймала себе не менш поважно, ніж у старі часи, хоча її функції вже давно звелися до розподілу серед численних бажаючих лічених санаторних путівок за нижчими цінами. Відділ кадрів, у якому й досі користувалися масивною дерев’яною рахівницею і бланками десятирічної давності. Цитати з пісеньок радянської естради, які роками не набридали Дарининим співробітницям і досі звучали в більшості тостів, викликаючи ввічливий сміх захмелілих медпрацівників. Усі ці люди нарікали на низьку зарплатню й хотіли змін, не згадуючи або й не усвідомлюючи, що самі ж стануть першими жертвами цих змін, нездатні пристосуватися до вимог часу, що занадто швидко рухається за межами їхньої фортеці-поліклініки, вікна якої все ще вдається тримати міцно зачиненими.

Дарині здавалося, що все це символічно: цей старосвітський інтер’єр, анахронічні жарти й зачіски, ці відчайдушні, але від того не менш безнадійні спроби зупинити час. Мабуть, для Лілі, яка мовчки спостерігала за святкуванням, не виходячи з-за столу, все це більше скидалося на якийсь фільм у стилі ретро, попри те що всіх присутніх вона знала змалечку. Дарина подумала, що всі суспільно-політичні зміни тут ні до чого і час насправді рано чи пізно зупиняється для кожного покоління, яке не помічає цього і власної законсервованості, час зупиняється навіть для тих, кому досить довго вдається не погоджуватися з цим. І з моменту цієї зупинки постійно збільшується кількість моментів, зрозуміти які можливо тільки з перспективи цього зупиненого часу, а також моментів, зрозуміти які з позиції певного покоління уже неможливо. І це стосується не лише конкретних подій, які з часом перетворюються на історію, отримують численні інтерпретації, абсурдні з точки зору очевидців. Це стосується навіть простих побутових предметів, які нас оточують протягом певного періоду нашого життя і за цей час перестають бути просто елементами інтер’єру, а перетворюються на символи певних подій, настроїв, а часом і цілої епохи. Тому ці страшненькі керамічні колони у їдальні сприймаються Дарининими співробітниками не як елемент старосвітського інтер’єру, а як символ власної юності, під час якої такий стиль зовсім не вважався кічовим і старомодним. Те саме стосується жартів гумористів радянської естради, які звучать у кожному тості, пісень, під які сьогодні ніхто вже не танцює. І якщо раніше Дарина завжди соромилася виявів такої старосвітськості й законсервованості, то віднедавна усвідомила, що починає бачити у всьому цьому певну привабливість.

У їхньому помешканні ніколи не було «модного» ремонту: повз нього пройшли часи побілок із золотистим «набриском», виконаним за допомогою пилосота «Ракета», часи «розеток» на стелі довкола масивних кришталевих люстр, візерунки до яких спершу малювали сажею через спеціальні картонні шаблони, схожі на дитячі сніжинки, приклеєні на вікнах до Різдва, часи сервантів із виставленими в засклених вітринах наборами кришталю, часи килимів, які робили помешкання схожими на шафи і від яких у Дарини з’являлося клаустрофобічне відчуття й свербіло в носі.

Єдине, що кардинально змінилося у їхній квартирі, стосувалося підлоги. Тепер у них уже ніколи не пахнутиме мастикою і вони не танцюватимуть на щітках-натирачках під музику «Абби», як робили це багато років підряд. Дарині було трохи шкода цього ритуалу, але діставати мастику ставало все складніше, а підлога під нею виглядала все гірше – довелося поциклювати й залакувати підлогу матовим лаком. Це було зручно, але це була втрата. Ера ламінату, псевдодерев’яних дверей, гіпсокартонних перегородок і навіть арок, виготовлених із каналізаційних труб, яка прийшла на зміну набриску, теж, мабуть, омине їхнє помешкання, не надто затишне і зовсім не стильне, але зручне й функціональне. Дарина ніколи не розуміла задоволення вкладати гроші в стіни за тахтою, тим більше в безнадійне вирівнювання цих стін. Неможливо вирівняти плоди праці радянських будівельників, – це вона знала напевно і не потребувала підтвердження.

Вона помітила за собою, що чомусь дуже тішиться, зауважуючи десь на бічній вуличці кав’ярню з вицвілою вивіскою ще зі старих часів, з кількома столиками для стояння й прибалтійським автоматом для варіння кави, з якою не зрівняється жодне еспресо. Так само тішили її колись перші елегантні кав’ярні зі столиками, зробленими з антикварних швейних машинок, з красивими тістечками у вітринах, з меню кількома мовами. Вона й тепер любила такі кав’ярні, але у цих спартанських забігайлівках був якийсь інший дух, і вона хотіла зберегти його в пам’яті, перед тим як він остаточно зникне. Тут уже не допомагали фотографії.

Так само тішилася вона, випадково знайшовши десь за трубою витяжки на кухні стару вижовклу пачку «Орбіти»: вони розкурили з Іриною по цигарці, але закашлялись і зі сміхом загасили недопалки, – виявилося, легені відвикли від такого міцного курива. Те саме стосувалося мадери, в пошуках якої їм довелося обійти півміста, – уже не кажучи про теперішню її ціну.

Не те щоб раніше вона не помічала всього цього зникання, просто реагувала на нього притуплено, зайнята побутовими клопотами. Вона здавалася сама собі старою театральною афішею, яку вже до половини заклеїли оголошеннями про курси англійської мови та вироблення еміграційних документів, але яка все ще тримається, все ще визирає з-за яскравих папірців, намагаючись не зауважувати власної вицвілості і втішаючи себе тим, що вистава ця й досі продовжує йти на академічній сцені і задіяні в ній усе ще ті самі актори, а квитки з видрукуваними на них старими цінами продають ті самі білетерки у сірих ангорових хустках довкола попереку, які ще за часів її молодості вже були бабцями і які будуть сидіти на своєму посту, здається, вічно.

Чоловіки почали зникати з її життя так само поволі, як справжній шоколад став перетворюватися на теперішній. Часом їй здавалося, що, можливо, і не було в її житті ніяких чоловіків, як не було науково-дослідних інститутів та гуртожитків у багатоповерхових офісних центрах, щільно заліплених вивісками, серед таких опинився й інститут, у якому колись працював Микола Іванович. Цей чоловік також зник із її життя раптово і безслідно, як телефон на блокіраторі, – невідомо як це трапилося, просто одного дня до квартири навпроти вселилися інші сусіди, а ще через кілька днів телефон був не на блокіраторі – вона навіть не відразу зауважила це. Так само, не питаючи їхньої згоди, їх під’єднали до кабельного телебачення, і якогось дня просто виявилося, що існує або кабельне, або ніякого – стандартний набір із трьох державних програм просто недоступний: обов’язковим є перегляд ще й інших каналів.

Часом їй здавалося, що з вулиць почали зникати чоловіки – навіть зі сквериків та парків, де раніше так багато їх грало в шахи та доміно. Але це було помилкове враження, бо хлопчиків народжувалося явно більше, ніж дівчаток, принаймні згідно зі статистикою.

Побут ставав усе простішим і зручнішим, – цього вона не могла не зауважити. Усе менше часу вона витрачала на закупи й приготування їжі, все рідше траплялися спонтанні розмови на вулицях чи в чергах, зменшувалась і кількість знайомих. Тепер уже не було потреби дзвонити до колишніх пацієнтів, аби дістати дефіцитні товари чи отримати якісь послуги, відповідно втрачався контакт із колишніми пацієнтами, і тільки від медсестри терапевта вона час від часу дізнавалася, що хтось із них помер. До терапевта приходили за довідками про смерть.

Дарині здавалося, що одночасно зникають із її життя два різні світи, один із них – затхлий, позначений смородом комунальних вбиралень і радянських поїздів, світ спальних районів, до яких поволі проникає автономне опалення, супермаркети й модернізований транспорт, витісняючи овочеві магазини, бабць із городиною і домашній сир, зав’язаний у марлю, цей світ лише починає своє зникання, і його також шкода, хоча і лише частково. А інший світ продовжує зникати за поспіхом перефарбованими фасадами класицистичних будинків та сецесійних особняків, за металевими та алюмінієвими дашками, недоречно приліпленими до конструктивістських будівель, прикривається пластиком та гіпсокартоном, стріпуючи на землю не лише старий тиньк, а й кам’яних химер із фронтонів, – і в порівнянні з цим глобальним зниканням все інше видається дріб’язковою ностальгією.

Одним із небагатьох острівців, які залишилися незмінними і встояли під тиском часу, була школа, до якої ходила Ліля і в якій тепер працювала Софійка. Тут незмінним залишилося майже все – запах із дитячих туалетів, обдерті картонні двері кабінетів, дошки зі старими оголошеннями й правилами техніки безпеки на випадок пожежі. Висіли на стінах і протигази, – мабуть, неторкані з часів Лілиного дитинства. Уособленням цієї незмінності можна було б вважати Галину Степанівну в канадійській перуці, що їх регулярно надсилає їй старша донька, – Галина Степанівна вже багато років збирається вийти на пенсію і виїхати до старшої доньки в Канаду, зайнятися онуками й вставити нарешті зуби, щоб перетворитися на стандартну канадійську бабульку, тільки без водійських прав. Але все ніяк не збереться і що три роки виводить на першовересневу лінійку нових першачків, притихлих і переляканих. Дарина часто зустрічає її, гуляючи з Настею, і їй постійно кортить запитати, чи Галина Степанівна і далі пише на дошці розмір своїх колготок.