Текст книги "Художниця"

Автор книги: Надійка Гербіш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

34

Неждана стояла на березі моря і плакала. Дмитра поруч не було. їй так хотілося трохи побути самій.

Усе своє життя вона на палітру почуттів збирала болі, образи, мрії, у які сама часто не вірила, навіть своє кохання, розріджене сумнівами та хвилюваннями. У неї так мало було справжнього щастя!

Неждана дивилася на ці ніжні, але все одно такі чіткі та насичені, кольори навколо. Пастель, акварель. Ось трішки олії на горизонті. Вона сіла навпочіпки, торкнулася ще холодного ранкового пісочку. Пальчики намацали щось тверде. Неждана піднесла до очей крихітну ракушку і заплакала.

Оце вперше в житті вона знайшла ракушку! Для неї це відчуття було схожим на те, яке було в першовідкривачів землі Ельдорадо, що розглядали «камінці» на дорозі й готові були цілувати землю.

Неждана протерла своє «золотко» від піску і вирішила, що обов’язково зробить собі з нього кулон – на пам'ять. І для натхнення. Вона стиснула ракушку в кулачку й притисла руку до серця.

Ранкове сонечко ніжно пестило Неждані обличчя. Обриси набирали різкості, контрасти розпливалися. Неждана знову глянула на свою знахідку та усміхнулася. У її житті таки було багато щастя! Багато людей, які її любили. У неї була матуся, у неї був дядько Роман, і бабуся, і Дмитро, і Марту ся. І навіть Владислав. Хто зна’, чи була би вона сьогодні жива, якби не той молодий вчитель? Здавалося, Хтось великий завжди окутував її своїм невидимим покривалом, щоби зберегти, захистити. Але вона цього ніколи не помічала, не хотіла помічати.

Вона бачила тільки все погане. Вона пам’ятала тільки горе. Вона пам’ятала тата, пам’ятала злидні, смерть дядька Романа, неприйняття класу, пам’ятала від’їзд мами, аборт, зраду Нестора, вона пам’ятала викидень і моменти, коли Дмитро робив їй боляче. І вона завжди боялася, що щось страшне може трапитися з нею знову.

І цей страх заплутував думки, заступав образ її майбутнього шедевру, травив щастя, розбивав серця тим, хто її насправді любив, і відштовхував їх від неї. Вона колись помічала холодний пісок і бите скло де-не-де в ньому, але не знаходила своїх ракушок. Запхавши ноги в морську воду, відчувала зимне пощипування, але не п’янливе лоскотання піни.

Неждана обійняла себе, повернулася й побігла до Дмитра. Він уже ставив намет.

Ну як? – чоловік весело помахав їй рукою.

Неждана підбігла до нього, обвила його шию, всім тілом притислася до його розпашілого тіла, і розтиснула кулачок. Дмитро засміявся і кинув їй шнурки.

Час від часу переговорюючись, пересміюючись, Дмитро з Нежданою поставили свій намет і облаштували його. Два теплих спальника, дві подушки. Надувний матрац, на якому вони збиралися спати вночі, поки що кинули біля входу в намет. Сьогодні вони ще будуть на ньому плавати. Ніжно обійнявшись і дивлячись на небо. А хвилі гойдатимуть, заколисуватимуть…

Дмитро розклав мангал. Тут вони готуватимуть сніданок. Прісної води вони взяли кілька пляшок, решта можна буде докупити. Неждана спостерігала за своїм чоловіком і чудувалася його передбачливості.

Дмитрик навчив її готувати яєчню в польових умовах, вона швиденько зробила його улюблений салат, поки він кинув варити чотири сардельки. Неждана ще ніколи не мала такого несамовитого апетиту. І як тільки вони взяли в руки свої алюмінієві миски та кружки з польовим чаєм, Неждана готова була проковтнути все за раз. Але Дмитро рукою зупинив її.

– Давай помолимося.

І вони схилили голови.

Їхній намет стояв неподалік від води. Так що вночі вони зможуть чути етюди морського прибою. Трохи далі від них стояли ще декілька наметів. Один належав молодим хлопцям, п’ять інших – сім’ям із дітьми, – мабуть, ті сім’ї відпочивали разом, бо всі їхні п’ять наметів стояли кільцем, ніби формуючи маленьке поселення. Намет Дмитра та Неждани стояв якось відокремлено, але то молодятам зовсім не заважало. Вони раді були опинитися наодинці. Дмитро заслонив вхід до їхнього тимчасового пристановища, обв’язав велосипедним джгутом і закрив його на ключик. На машину накинув брезент і теж його зашнурував.

Взявшись за руки, молода пара побігла до моря. Дмитро підхопив Неждану на руки і зайшов із нею на глибину – вода сягала йому губ. Тоді різко впустив дружину.

– Тобі треба навчитися плавати! – гукнув він.

– Ааааааааааа, – несамовитий радісно-переляканий вереск – і відпочиваючі на березі раптом подивилися в одному напрямку. Через хвильку вони вже знову займалися кожен своїми справами, усміхаючись собі під ніс від щойно побаченого романтичного епізоду…

А Неждані з Дмитром було байдуже до того, що на них зглядаються люди – їм усі ці борсання, крики, вовтуження, поцілунки у воді приносили стільки радості! Зовсім швидко вони почувалися виснаженими та щасливими. І, головне, – Неждана таки навчилася плавати.

Коли Дмитро з дружиною, взявшись за руки, дійшли до свого намету, Неждана готова була з’їсти слона. Вона ніколи не могла подумати, що в неї може бути та-ааакий апетит!

– Дівчинко, ти ж луснеш! – пожартував Дмитро. Але Неждані було байдуже. Вона продовжувала оскаженіло наминати куплені харчі.

35

Коли Неждана почала розбирати вміст своєї валізи, а Дмитро допомагав то все розфасовувати, у нього знову десь із живота піднімався добрячий шмат обурення: ну й нащо було так завантажувати машину? Неждана привезла з собою мало не всю свою творчу майстерню. Хоча за минулий день вона навіть не згадала, що в неї ще одна валіза нерозпакована. Ганяла по пляжу, як навіжена, збирала всілякі ракушки та камінчики, ловила медуз і хлюпала на засмагаючого Дмитра водою. А сьогодні зранечка бігала фотографувати схід сонця, а потім одразу взялася будувати піщані замки, для чого й розбудила змореного чоловіка.

– Нежданко, а ти не подумала, шо можна було би всі свої враження законсервувати – ну, в пам’яті, на фотографіях, ну ракушок набрати з собою, врешті-решт, і дома те все малювати? Як ти на цьому піску розкладеш мольберт, про альбом я взагалі мовчу?…

Неждана винувато опустила голову й почала рвучко запихати то все назад. Таки не за мальовидлом вона на море приїхала.

– Сім’я важливіша за кар’єру, – по-піонерськи кинула Дмитру, чмокнула чоловіка в щоку, як-небудь зашпилила валізу й побігла – знову до моря…

Але жити без зображуваних образів було для художниці нестерпно. Дмитро не без подиву побачив, розпалюючи ватру, що дружина моститься поряд із розкладеним вогнищем із якимось своїм творчим приладдям. У проблисках вогню Неждана малювала свої враження.

Вона не могла забути цю мить: внутрішню гармонію, море ніжності, комфорт – у своїх старих протертих джинсах і вив’язаному матусею голубому светрику, з розпущеним волоссям, яким бавився солоний морський вітерець – і здійснену мрію, і прохолодний пісок, і звук хвиль, і зірки на небі, і ватру, і теплий-теплий погляд Дмитрових очей.

А Дмитро сидів, мовчки, зачарований, замилуваний – нею. Її рум’янцем, що ще не встиг перетворитися в повноцінну засмагу, але дуже їй личив, і цими блакитнющими, ніби підсвічені кольором затишного светрика, очима, і привідкритими в творчому азарті губками, і красивими лініями тендітного личка.

Дмитро не хотів перебивати симфонію внутрішніх відчуттів, яку зараз відчувала тільки Неждана, але згодом міг побачити цілий світ – він знав, що недомальовані образи не даватимуть їй спокою, і вона не зможе зосередитися на коханому, аж ніяк. Тому вирішив зачекати. Вогонь весело спалахував танцюючими язичками. А в тілі молодого чоловіка загоралося полум’я пристрасті й чуттєвості.

Нежданині ніздрі легенько роздулися. Вона прикусила нижню губу. Від напруження, від зосередження, від того, що народжувала маленький шедевр. Дмитро тихенько підвівся і навколішки заліз до намету. Він приготує для своєї Жадани маленьку казку. Сьогодні він зробить усе можливе, щоби ця маленька, але така сильна, така натхненна, така чудова жінка почувалася дійсно щасливою.

Прибравши в наметі й розстеливши м’які спальники так, щоби вони повністю покривали надувний матрац і утворювали своєрідний «плінтус» по периметру намету, Дмитро виліз назовні. Неждана все ще вдумливо малювала. Він підвісив велике залізне горня з водою над вогнем, а в маленькі розсипав запашного чаю, який купив напередодні в одного галасливого, але дуже приємного грузина.

Неждана підвела на Дмитра погляд і усміхнулася.

– Я закінчила, – чомусь прошепотіла вона. – Хочеш подивитися?

Дмитро підійшов до коханої і ніжно-ніжно обійняв за плечі. Його руки були гарячими. Неждана відразу відчула добре знайому хвилю жаги в тілі. Легесеньке тремтіння пробіглося по спині. Дмитро взяв малюнок із її рук. Він мовчав.

Малюнок був виконаний олівцями – у ніжних пастельних, Нежданиних улюблених, тонах. Вона часто малювала звичайними кольоровими олівцями, коли хотіла відобразити щось дуже особисте, що стосувалося тільки її. Було тут щось від її інфантильності. А ще, мабуть, від тих спогадів про незайману чистоту, наївність і розбите вщент дитяче щастя, коли можна було скільки завгодно малювати в маминих блокнотах і навіть по книжках, а світ навколо був таким доброзичливим і цікавим.

Останнім часом, коли сімейні стосунки зміцніли, Дмитро нерідко бачив Неждану з олівцями. Але ніколи ще він не помічав у її малюнках ні такої ніжності, ні такої майстерності.

На картинці було зображене ранкове море, за яким сходило сонце: неймовірно вдало підібране багатство та відтінкова гра кольорової гами вражали. Та все це було лише тлом: на передньому плані чітко вимальовувалися дві фігури. Смаглявий чоловік із виточеним, м’язистим тілом сидів на піску, спиною до глядача, і дивився на сонце. Щось у його фігурі видавало впевненість, спокій, гармонію. Поруч із ним, у профіль, навколішки стояло крихітне дівча. Нічого в образі дівчини так не впадало в очі, як м’яке світле волосся, яким бавився вітер, і закоханий, захоплений погляд. Вона дивилася на мужчину, поклавши одну делікатну ручку йому на плече. Можливо, Дмитро звернув увагу на ці деталі тому, що вони були такими знайомими… Він підвів погляд на Неждану. Вона сиділа, усміхнена, щаслива, заспокоєна, повна якогось світлого миру, і дивилася на нього тим самим захопленим і закоханим поглядом. На малюнку були вони. Чоловік і дружина. І безмежність навколо. Дмитро поцілував кохану в чоло, заніс малюнок у машину й акуратно поклав у папку з документами. Йому не треба було запитувати Неждану ні про що – він знав, що це подарунок, і вже знав, куди він його поставить. Малюнок стоятиме в його кабінеті на столі й надихатиме його на досягнення мрій. І нагадуватиме йому про ту, заради якої варто це робити.

Чоловік повернувся до Неждани. Вона так само сиділа біля вогнища і вдивлялася в нього. Її личко світилося щастям. Дмитро тихенько потягнувся за фотоапаратом. Такою красивою вона ще, мабуть, не була ніколи.

Вода закипіла й Дмитро заварив духмяного чаю. Неждана тим часом розклала на тарілочці печиво. Обоє мовчали. Говорили тільки їхні погляди…

Потонувши в Дмитрових гарячих обіймах, Неждана тремтіла всім тілом. Бажання, замішане з терпким почуттям ніжності – вражаюча суміш. Кожен його дотик, кожен порух, кожен поцілунок, його запах, його тепло, його дихання – все це відбивалося у скроня ударами. Вона вже не чула себе. Уже був тільки він, тільки вони двоє, тільки це неймовірне почуття єднання.

А потім її свідомість розкопала звідкись іще один образ – образ її Тарзана. Він теж колись був таким ніжним, пристрасним, таким могутнім. Він теж так само палко цілував – і розбив їй серце.

У гущі ейфорії десь напінювалася гіркота. Неждана намагалася зняти її, викинути, відкривши очі й вдивляючись у темноті в обриси чоловіка, який ніколи її не образить, не скривдить, ніколи не кине напризволяще, не розіб’є серця. Але чи так воно? За гіркотою прийшли сумніви. І вони розбавляли Нежданину насолоду. Вони робили її нестерпною.

А Дмитро ловив кожен подих коханої. Він зціловував їй із губ стогони, ніжними пальчиками забирав волосся з чола. Він був близьким, і відданим, і люблячим.

Неждана відкрила очі й вбирала його образ. Вона боролася із картинками з минулого, протиставляючи їм картину її теперішнього – і майбутнього. Вона вже не намагалася втекти від спогадів – вона їх переписувала.

Тільки цього разу на сцені були не ті актори. І цього разу був Інший режисер.

Відчуття, залишені Нежданиним першим коханням на її тілі, потроху блідли – Дмитрове виконання мелодій любові перевершувало те, яким вона колись захоплювалася. А ще – він додав нових інструментів, нових фарб. Він додав до їхньої близькості той «третій інгредієнт», якого Неждана сама не могла відшукати.

36

Ніколи ще Неждана так не раділа поверненню додому. Адже це був її дім – не просто дім, де жили її спогади. Це був дім, освячений її коханням. Із кожного його куточку до неї усміхалося щастя.

Неждана знала, що Дмитро вибрав для них нову квартиру, меншу за цю, але їхню, власну, і вже до середини осені вони зможуть перебратися туди. А в цю квартиру повернеться мама. Але їй не було сумно змінювати дім. Дім тепер був там, де було її серце. А її серце було в Дмитрові.

Приємні сімейні будні перетворилися з рутини на щоденні маленькі свята. І звідкись бралися у неї і натхнення, і час, і ідеї. Вона майструвала, малювала – і продавала це все старенькому художнику з Музейної – його вона прозвала своїм менеджером. Але це не заважало їй готувати чоловікові найсмачніші страви, читати й щодня витягувати Дмитра на прогулянки.

І одного дня Неждана дізналася, що знову вагітна. Відчула якось інтуїтивно, ще навіть не помітивши затримки місячних. Вона одразу побігла в аптеку.

Вночі довго не могла заснути – все чекала ранку. Задрімала – але той сон був неспокійним, збудженим, часто переривався. Та за вікном ще було темно, і Неждана знову закривала повіки.

Ще тільки сіріло, але жінка не могла влежати в ліжку. Вона рвучко підвелася, схопила малесенький пакуночок, придбаний напередодні, і поспішила у ванну, намагаючись не розбудити Дмитра.

Тремтячими пальцями вийняла стрічку. Ну будь ласка, будь ласочка, нехай буде дві смужки!!!

Неждана збуджено рахувала секунди.

Тонесенька змійка пробігла по всій довжині. Дві жирні, впевнені лінії заясніли впоперек неї. Неждана тихо заплакала й стала на коліна.

Вперше вона так довго, відверто, так по-справжньому молилася. І вперше точно знала, що Він її почув.

Тихесенько підвелася з колін і прочинила двері до коридору. Там уже стояв Дмитро й усміхався. Він міцно-міцно притиснув дружину до серця.

Він про все здогадався. Він усе зрозумів. І говорити нічого не потрібно було…

У них буде дитина, дитина, донечка! Господи, нехай я її виношу, нехай народжу!!! Я згідна на увесь той пологовий біль, і на муки, на все згідна, лиш би дитя народилося живим і здоровим!…

Неждана усміхнулася чоловікові. Вони обоє знали, що готові стати батьками.

…Земля достигла, визріла, розтеплілася – вона була готова прорости буйним врожаєм, виколоситися добірним плодом, їхня з Дімкою сімейна колія була добре втрамбована, душі, й характери, й думки, – усе сплелося в один міцний, гармонійний союз: Неждана вже й не пам’ятала, коли між ними спалахувала сварка; конфлікти – то так, бувало, але обов’язково хтось із них жбурляв на підозрілий полум’яний язичок відро холодної води – чистої, безкорисної, всепрощаючої любові.

«Вибач, ріднятко. – Ну й нехай буде по-твоєму – я не проти. Так навіть краще. – Ти справді так хочеш? Гаразд. Знай, як я тебе кохаю».

Найдивнішим було те, що тепер уже не лише Дімка кидався з брезентом у руках навколішки, придушуючи раптовий спалах – а вона, вона сама, встигала загасити будь-яку суперечку ніжною усмішкою, схиленою до плеча голівкою, теплим поглядом, лагідним дотиком долоньки, покладеної поверх його руки – її крихітна ручка закривала лише половину його – чоловічої, натрудженої, з грубуватими вузличками на пальцях – але цей доторк, цей щирий, істинно жіночний, вибачливий доторк, загладжував будь-який її гріх, будь-яке криве слово. І тоді вона легко, без усяких докорів сумління, знову занурювалася в Дмитрове тепло, у його ніжність, його ледь-не– батьківське всепрощення…

Тепер вони обоє читали Біблію. Хай і не розуміли багато, і з чимось не погоджувалися, але читали – і воно змінювало їхнє життя.

Разом вони відвідували лікарів і студіювали книги про виношування та народження дитятка.

І тепер Неждані не доводилося витягувати коханого на прогулянку. Він і сам поспішав провести зі своїм невеличким сімейством кілька щасливих хвилин у ніжній прохолоді ранньої осені.

Неждана сама не знала, чому, але переїзд на нову квартиру для неї видався символічною подією.

У неї таки починалося нове життя. Тонесенька талія дуже швидко видала маленьку кульку знизу живота. Неждана одразу відчула себе мамою. І часто порівнювала себе із кенгуру. Навіть намалювала серію малюнків із цією мамою– непосидьком і крихітним цікавим малям, що великими очима роздивлялося світ, визираючи з матусиної сумки.

А ще в Неждани з’явилося місце, про яке вона завжди мріяла, і яке вона саме таким і уявляла – її творча майстерня.

Хоча квартира була однокімнатною, сама кімната була немалою – її запросто можна було перегородити й зробити із неї дві менших. Але Неждана прагнула вільного простору. І навіть скоре народження дитятка не могло примусити жінку «прибрати в кутку», як часом жартома висловлювався Дімка. Майбутня мама була переконана, що її малюк повинен розвиватися, пізнаючи світ без обмежень. Жінка навіть мріяла, як вони з малечею розфарбовуватимуть ватмани, рачкуючи по підлозі, яскравими фарбами.

І даруватимуть свої шедеври щасливому татусеві…

***

Хтось знову подзвонив у двері. Якщо це той самий ранковий хуліган, то йому доведеться несолодко.

Неждана кволо підвелася з ліжка, акуратно склавши свої дитячі малюнки, які якраз перебирала, на табуретку. Намагаючись натягнути на обличчя приємну усмішку й водночас підбираючи гострі словечка в розумі, жінка рушила до дверей.

– Ви… вибачте, – на порозі стояв низенький хлопчик-підліток, переминаючись із ноги на ногу, і від хвилювання не міг вимовити чіткого слова. У його руках був чарівний горщик із дрібними блакитнющими фіалками і маленький голубий конверт. – Ваш… еее… чоловік… просив передати Вам, а я… цей… загубився, думав, переплутав будинок. Я Вас, напевне, розбудив, вибачте! Я не навмисне! – хлопчик протягнув худі руки з подарунком Неждані.

Щось було в тому підлітку таке, що вся злість раптом вивітрилася з її язика, і, піддавшись незрозумілому для самої себе імпульсу, вона всміхнулася малому й сказала:

– А ти… любиш гарячий шоколад?

Хлопчик ще дужче знітився і знизав плечима.

– Люблю, – невпевнено відповів він.

– То заходь, бо я теж люблю – а без компанії він не так смакує.

Неждана провела хлопчика на кухню. Ного звали теж Дмитриком. І він роздавав на вулицях реклами. У школу не ходив, бо маму позбавили материнських прав, а тато з мачухою часто пили й ображали малого, не давали ні їжі, ні грошей. Дмитрик часто ночував у бабусі – вона була хороша.

Ще ніколи спілкування з цілком незнайомою людиною не приносило жінці стільки насолоди. Неждана нагодувала

Дмитрика, напоїла й дала кілька гривень із собою. А ще… запропонувала йому час від часу навідуватися до них у гості. Для хлопчика обов’язково знайдеться робота, за яку вони даватимуть йому гроші та їжу – бо ж якщо давати просто так, гордість не дасть малому їй взяти, – а в Неждани буде друг, із яким вона зможе ділитися тим, чим її поблагословив Всевишній.

Коли Дмитрик пішов, Неждана підійшла до вікна й помахала хлопчаку рукою. Він ще довго обертався і дивився на її вікно, аж поки не зник на рогом будинку.

А Неждана розгорнула голубий конверт.

Там було Дмитрове запрошення на їхню звичну вечірню прогулянку (щоби не перетворити її в рутину, Дмитро вирішив час від часу влаштовувати дружині справжнісіньке побачення – і Неждана це дуже цінувала), а також маленький допис:

«P.S. Кохана, я вірю в твою геніальність.»

Неждана розсміялася. Після всіх тих радісних ранкових подій жінку чогось потягло в її творчу майстерню.

Вона довго закріпляла полотно на мольберті. Довго вибирала фарби. А потім Неждана сіла на м’якому та теплому ліжку, взяла оберемок своїх робіт і почала розглядати старі малюнки. У них вона, і лише вона, могла бачити все, що сприяло їх появі на білих листках і маленьких полотнах… Вона явно бачила перед собою ті сцени, які створили її – таку, якою вона була зараз. А ще, «між рядками», у кожному штриху бачила Того, який вдихнув у неї життя. І надихнув на творчість.

Коли Дмитро повернувся додому, він побачив сплячу Неждану – вона все ще сиділа на кріслі перед мольбертом, ніби щойно милувалася полотном, закріпленим на ньому. Але голівка була схилена набік, а на обличчі застиг вираз цілковитого задоволення.

Чоловік навшпиньки обійшов кохану, щоби побачити зображення.

Там було те, про що Неждана мріяла довгі роки. Там був її шедевр, Дмитро знав це.