Текст книги "Художниця"

Автор книги: Надійка Гербіш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

28

Ніжна мелодія Дмитрового дзвінка пробудила молоду жінку з якогось кошмару. Це що, довіку так буде – Дмитро мене витягуватиме з вічних депресій, поганих снів та інших жахів?

Неждана потягнулася за телефоном. Скасувала виклик.

Спершу потрібно дещо перевірити.

З острахом Неждана відкинула теплу ковдру, зсунула тремтячі ноги вбік. Простирадло ясніло теплим, свіжим, живим зеленкуватим кольором.

Жодної кровинки!!! Місячні так і не почалися!!!

Дев’ятий вал нескінченної радості окутав Неждану.

Усе навколо вимкнулось.

Був лише її живіт. Її дитя. І Дімка, так, так, Дімка!!! Усі сумні вечірні думки безслідно вилетіли з голови. Тепер вона почувалася любленою, люблячою, дружиною, дружиною!!! Майбутньою матір’ю… Жінка розплакалася.

І за що Бог мене так любить?

Вона сама набрала Дмитрів номер.

– Коханий, я повертаюся додому. Я вагітна.

Вагітність – це коли тобі все байдуже. Це коли ти любиш весь світ, і коли весь світ відповідає тобі взаємністю. Це коли ти погладжуєш свій живіт, ніби благословляєш усю земну кулю – ти всім бажаєш лише щастя, ти смієшся, ти постійно почуваєш ще ЧИЮСЬ присутність поруч із собою – ні, в собі, десь там під серцем.

І це тоді, коли чоловік виконує кожну твою захцянку з таким блаженним виглядом, ніби ти його ощасливила на мільйон доларів і золоту рибку в додачу.

І Неждана ніскілечки не шкодувала, що не залишилася в тому людному, шумному, такому самотньому Києві з надокучливою тіткою Галею працювати на якогось там біг боса – із тремтячими колінками, ледь не плазуючи перед ним і не поліруючи йому взуття язиком за ту величезну за провінційними мірками зарплатню – або й без неї, лише за те, що він удостоїв твої роботи своїм поглядом.

Їй було затишно вдома. Сваритися не хотілося. Пригод не хотілося. І працювати теж не хотілося.

Неждані було якось аж занадто добре. Стосунки з чоловіком більше нагадували ляльковий дім, ніж справжнє, здорове, відкрите сімейне спілкування – а ще й якщо врахувати історію хвороби їхнього кохання… Але Неждана намагалася відганяти від себе сумні думки – щоби вони не каламутили їй щастя. У цій боротьбі між сумнівами й радістю минали дні.

І те таке дещо патологічне, аномальне щастя набиралося в ній, як чиряк. Щось було нездорове в її радості, в її майже поганському преклонінні перед власною утробою. Але й ці думки Неждана відганяла від себе…

…Нарешті в неї знову знайшлося трішки часу для теревенів із Мартусею: хоча подруга була завантажена по вуха сімейним життям, курсовою і підробітками, для вагітної Неждани вона завжди знаходила час…

І попри те, що подруги познайомилися не так давно – Марта вийшла заміж за Нежданиного сусіда і декілька місяців пізнавала таємниці сімейні через стіну від кімнати, де схожі досліди проводили молоді Ярмолюки: Дмитро та Неждана. Але відтоді молоді жіночки постійно підтримували контакт.

Тепер Неждана частіше передзвонювалися з матусею. У них виникли нові цікаві теми для балачок.

Але все одно Дімка отримував більше, ніж інші, Нежданиної уваги, усмішок і всіляких ранкових скиглень.

Але він не заперечував. Тішився, як мала дитина. І щоранку та щовечора вголос, мало не на все горло, дякував Богові, що Той «так сильно благословляє його родину». Неждану це час від часу чомусь дуже дратувало. І вона не стримувала емоцій. «Вагітним все можна. Вони дуже запальні,» – виправдовувала вона себе.

Дімка завжди на це реагував сумним, зніченим поглядом, і ніколи не виправдовувався. Але й не припиняв своїх подяк.

Одного дня, коли черговий його вибух молитовності довів Неждану до істерики, він присів поруч із коханою, обійняв її за плечі й прошепотів на вушко: «Дівчинко моя, я ж не хочу зробити тобі неприємно. Я просто насправді дуже вдячний Богові, що Він дав мені тебе. Що він дав нам дитятко…» Дмитро лагідно торкнувся її живота, але вона різко відштовхувала чоловіка ліктем.

Якась нова істерична хвиля накочувалася на неї невідомо звідки.

Несподівано для самої себе Неждана почала плакати. Чого їй так раптово стало боляче? Чого їй так раптово стало сумно?

Змійка ревності, яка ніколи до того не під’їдала їй кістки та серце – шматок за шматком – почала вповзати в розум. І що це за нову моду він придумав собі? Чи він вважає себе ближчим до Бога, ніж усі решта? І для чого йому та Біблія? І заради кого він її читає? І хто його настановляє? І взагалі, чого він має бути вдячним ще комусь, крім неї?

Ну добре, не вконтролював він еякуляції. З ким не буває? Але це вона, вона, Неждана, відмовилася від роботи в столиці, передумала вступати до ВИШу, повернулася додому, накупила вітамінів – і навіть тести, цілу гору тестів на дві рисочки – купувала вона сама. І саме вона збиралася дев’ять місяців виношувати їхнє дитя, а згодом і народжувати – ну й хто вигадав стільки болю при тому благословенному процесі – хіба ж не Дмитрів коханий Бог? – їй потрібно було дякувати і на неї молитися. До чого тут ще хтось?

Про власну молитву в соборі молода жінка геть забула.

Неждана і не думала гамувати свої почуття. Вона стала на ноги, почала кричати на Дмитра – просто жбурляючи порціями негативу, що назбирався в ній за довгі роки (і де в голові чи серці є такі комори?), він намагався втамувати її порив – але вона лише кидала в нього всім, що потрапляло під руку. А потім знесилена, з незгасимим, палючим почуттям вини й незрозумілого страху – а може я психопатка? – заснула.

29

Неждана прокинулася від тягучого, дикого болю внизу живота. У кімнаті горіло світло. Вона сіла на ліжку. Відчуття неприємної, липкої мокроти одразу привернуло увагу.

Дитини більше не було.

І Дімки також.

30

Неждана розридалася.

Скільки сліз людина може виплакати? Мабуть, Неждана переплакала всіх.

Дімка так і не прийшов.

Заплакана, злякана, виснажена, жінка потягнулася за телефоном, набрала номер Дмитра. Слабеньким, зайчачим – ні, риб’ячим голосочком вона благала його повернутися і «зробити щось». І за декілька митей він увірвався в двері. Мабуть, примчав на таксі. Невідомо звідки. То не мало значення.

Він лагідно обійняв її за плечі, пригорнув до грудей, цілував тім’ячко – як дитятку – і шорсткими, мозолястими пальцями витирав їй сльози. Щось шепотів.

Але біль не втамовувався, страх не зникав, пустка не заповнювалася.

Пуста утроба. Спустошене серце. Витовчені мрії чиїмось важкими ногами – чи не її власними? І жодного, жодного просвітку навколо.

Неждана прокинулася в теплих чоловікових обіймах. За вікном стояв яскравий, теплий ранок. Дмитро заснув сидячи, а вона – поклавши голову йому на коліна.

Живіт все ще стугонів болем. Жінка спробувала встати. Але щось таке щемливе стиснуло серце, що вона не змогла втримати чергового потоку сліз.

Навіщо тепер ставати? Для чого тепер жити? Чи пробачить Дмитро? Чи зможу я себе сама коли-небудь пробачити? Чи зможу я коли-небудь забути те, що сталося? Егоїстична вбивця обох своїх дітей. І чого я не померла сама? І чого я тоді не перерізала собі вени?

Дмитро злякано сіпнувся і прокинувся. Він дивився на дружину здивованим, сконфуженим поглядом.

– Що сталося, Жадано?

Але вона відповіла лише гортанним схлипуванням і якимось потойбічним стогоном. Прилипла до його колін і ридала– ридала-ридала.

Ридала, коли він допомагав їй одягнутися, ридала по дорозі в лікарню, ридала, коли зайшли до лікаря.

А коли лікар оглянув її і виніс свій вирок: «Викидень. Маленький термін – нічого страшного. Чистки робити не будемо. Якщо хочете мати дітей – постарайтесь ще рік не вагітніти…» – перестала ридати. Вона оглухла, осліпла. Всі решта рецептори припинили працювати. Реальність вимкнулась. Включився північний кошмар.

Вона винна в смерті своєї дитини. Або Бог карає її. Ще рік не вагітніти. Коли ж тоді? Чи доживе вона? Чи зможе коли– небудь мати дітей? І чи не покине її Дмитро після цього всього?

Ніколи вона не почувалася повноцінною особистістю. Тим паче тепер.

Бо тепер, коли всі ці підвалини, які в нормальних людей складають фундамент, стержень, – у неї були вибиті з-під ніг та ще й розтрощені в друзки.

Тепер, коли життя не мало змісту – бо не мало ні майбутнього, ні теперішнього, ні навіть минулого – воно не мало жодної ознаки, за якою його можна було би назвати життям, – її особистості не могло існувати – бо хіба буває особистість за межами життєвого простору?

Але якщо її не було, то хто ж відчував усю цю тяжкість болю, вини, суму й туги, на чиїй свідомості було так багато опіків? Кому належали увесь той страх і зневіра?

Реальність увімкнулася знову, коли Дмитро закрив за Нежданою дверці машини, обійшов її і сів на водійське крісло. Мотор легенько рикнув, кузов задрижав. Чоловік простягнув Неждані пляшку мінералки і жменю якихось пігулок.

Ач, який добрий…

– Шо за таблетки?

– Ти ж казала лікарю, що тебе дуже болить середина. Він порадив пити «ношпу». Ось, візьми, запий. Усе буде добре…

Краще б ти вже, голубе, мовчав… Ну і хто вигадав цю фразу? Банальщина – жах… Далі нікуди…

– Угу, – пробурмотіла вона вголос, – дякую. Все буде добре, так…

– Моя дівчинка…

Неждана відповіла німою, скупою, здавленою посмішкою.

Ніколи би не подумала, що така трафаретна, заїжджена, заяложена і взагалі казенна фраза зможе запалити в мені маленький теплий і світлий вогник… То все ще буде?…

31

Дивно, але після того страшного випадку їхні стосунки з Дмитром налагодилися. Між ними виникла якась інша довіра, солодке почуття близькості. Те, що їм довелося пережити разом, удвох – зріднило їх. Мрії – однакові, до речі, – які плекали поодинці, і які розбилися водночас, стали їхнім спільним фундаментом. Для мрій нових, які плекатимуть удвох.

І як би Неждані не було сумно й важко, вона тягнулася до чоловікового оптимізму, до його сили, їй хотілося шукати разом із ним того світла, того Бога, який надихав його. їй хотілося бути поруч із ним… Завжди й усюди.

Тепер їй було байдуже до свого малювання – таким воно здавалося їй тимчасовим і неважливим. А сім’я була важливою. Її цінності – вічними.

Неждані не хотілося колупатися у власних розмислах, у екскрементах власного розуму. Що там знайдеш, крім зарубцьованих ран, запліснявілого болю, древніх образ? Зате їй хотілося пізнавати Дмитрову душу – вона була такою величною і свіжою, як хвойний ліс у ранковому тумані – теж, до речі, один із улюблених дитячих спогадів…

Дмитрова справа йшла дуже успішно, і це дозволяло Неждані залишатися вдома й не працювати. Усе, що від неї тепер вимагалося – просто насолоджуватися життям, відживляти свій організм, бути щасливою і підтримувати чоловіка.

Вона знаходила заспокоєння в рівномірному стукоті Дмитрового серця, в ніжному блюзі Нори Джоне і Едуарда Драча, вона зачитувалася до пізньої ночі, сиділа, обійнявшись із паруючим горнятком запашного чаю, за книгами Дзвінки Матіяш, Луїзи Мей Елкотт і Франсін Ріверз – з останніми двома авторками її познайомила Мартуся, яка, на відміну від решти подруг – чи краще сказати знайомих, бо подруга в Неждани була одна – завжди знала, що Неждані насправді потрібно в кожен конкретний момент; або прогулювалася засніженими барвистим листям алейками, дивилася романтичні комедії – і розчулено від них плакала, і співала, і танцювала – з Дмитром і сама, і просто сміялася.

Зір почав ясніти, ямочки все частіше прикрашали Нежданине личко. На щоках з’явився повноцінний рум’янець – та й самі щоки нарешті з’явилися.

І, неочікувано для самої себе, жінка почала малювати.

їй снилися різні сюжети, і вона, ледь прокинувшись, бігла до свого куточка, вмикала мамину «чарівну» лампу – ранок дуже пізно заходив у гості теплим промінням – і малювала– малювала-малювала. Повертаючись із прогулянки, вона знову поспішала до своєї імпровізованої майстерні, і з диким поривом кидалася до пензлика – він просто танцював у неї в руках! Навіть інколи увечері, п’яна від щастя, від Дімки, вона цілувала його в чоло, і знову бігла до чистого листка.

Картинки виходили дедалі гарнішими.

– Нежданко, я впевнена, що ти сьогодні після обіду будеш мати час для мене!!! – дзвінким голосом із шалапутськими нотками Марта завжди піднімала настрій кому завгодно. – Я прийду десь о третій.

Ну і що тут скажеш? Звісно, Неждана з нетерпінням чекала гостю.

– Знаєш, у нас сьогодні в честь дня народження шефа зробили скорочений робочий день – нібито, щоби ми зрозуміли, який він у нас добрий, і щоби любили його й шанували, – наспіх поцілувавши подругу, Марта ввалилася в двері, так-сяк скинула туфлі на височезній шпильці, жбурнула ними в сторони, потрясла втомленими ніжками й погналася на кухню, шелестячи пакетом з якимось там смакотульками. Неждана була певна, що серед Мартиних гостинців обов’язково знайдеться баночка «згущику» – дівчата просто шаленіли від цього делікатесу.

У Неждани вже парував чайник. Красивий чайний набір на дві персони також уже чекав на столі.

Вона навіть сама спекла пиріжки. Маленькі круасани з ванільним кремом.

А тепер стіл заповнився ще й виноградом, шоколадом, баночкою згущеного молока й купкою книжок.

Неждана часто дивувалася, як у них з подругою гарно плелися розмови – як плющ на стіні бабусиного дому – так витончено, з витіюватими завитками, покриваючи всі можливі теми (тобто, вікна, балкони, двері, потріскану штукатурку)… Молоді жінки обговорювали прочитані книжки, мистецтво, нові рецепти смачних страв, своїх коханих чоловіків – тоді з кухні долинав найгучніший і найщиріший сміх – обговорювали моду й раптово переходили на глибокі філософські теми, розповідали одна одній про посаджений вчора вазон – і згадували голод у якійсь африканській країні й фантазували, як можна вирішити різні глобальні проблеми.

Стенографіст зламав би перо. Якийсь прохожий, підслухавши їхню розмову під вікном, ніяк би не зміг відсортувати речення за темами, виокремити, за яким принципом відбираються думки, і хоча би щось зрозуміти. Але дівчатам було добре разом – і це було головне. Вони-то точно розуміли, про що говорять. І розуміли навіть набагато більше – і те, про що мовчали – просто за браком часу чи словесних образів.

– Неждано, ти малюєш чи нє? Коли їдемо на твою виставку в Париж? Слухай, я вже дуже хочу в Париж – не змушуй мене довго чекати… До речі, ти знаєш, яка виставка високої моди пройшла там кілька днів тому?…

Але Неждана вже тягла подругу в свою «майстерню».

– Та ти шоооооо?!!!!! – Марта закрила щоки руками. Пауза була довгою, але обірвалася надто раптово. – Ну ти даєш, Неждано!!! А я ще на тебе розраховувала!!! Ось тобі й на… І це довіряти найкращій подрузі… Всьо, тепер десятому закажу… Ну і як ти могла?! У мене ж ще закордонний паспорт не продовжений, а продовжувати його будуть мінімум місяць. І якось би з шефом – тим самим, добрим – наперед домовитися. А ти вже зібрала повну колекцію і точно вже домовилася з якимось-там Жан-П’єром!!! Ну хіба не нахабство? І я пропущу момент, коли ти станеш звездой “ЕИе”, і хтось – але вже не я – буде твоїм персональним стилістом на твоїй першій автограф-сесії, і де б ви думали? – в Парижі, місті моєї мрії. До побачення.

Марта демонстративно замарширувала в коридор і почала взуватися.

– Ой, замучили мене ті шпильки. Нікуди не піду. Хоч ти і паскуда. Геніальна, звичайно, але паскуда.

Марта розвалилася на ліжку:

– Парижжжжжж…

32

Похвала надихала Неждану. І вона почала малювати ще несамовитіше. Тепер не просто «для душі», тепер вона вимальовувала кожен штрих, вкладаючи в нього велику мрію.

Щастя в сім’ї дало їй нове, глибоке натхнення.

Коли Дмитро повісив кілька картин у себе в робочому кабінеті, а якісь закордонні інвестори – які зацікавилися його бізнесом, але вкладати грошей чомусь не стали, – побачили Нежданині творива і одразу КУПИЛИ їх – натхнення стало ще більше.

Жінка малювала, малювала, малювала. Але намалювати омріяний шедевр не вдавалося. Чогось все одно не вистачало.

Неждана згадала, як у дитинстві намагалася впіймати «завтра» – і не могла. Так і зараз вона не могла впіймати абсолютного щастя. Щастя нагадувало марево. Тільки-но вона підходила ближче, ну зовсім близько – і воно зникало. І поставало перед нею у ще звабливішій формі – тільки на дві милі дальше, ніж попереднє.

Що саме було тим відсутнім «третім інгредієнтом», Неждана визначити не могла. Але його однозначно не вистачало.

Бо ще жодного вечора Неждана не засинала з приємним почуттям завершеності, з розумінням того, що вона все зробила, і що все було саме так, як мало би бути, і що вона абсолютно щаслива і вдячна за прожитий день.

І чомусь щоранку жінка прокидалася з невиразним, невиправданим почуттям тривоги.

Ця недовершеність і тривога гнітили її. Вона притлумлювала їх, як могла, заганяла якомога далі – десь у підкірку – але вони й звідти не давали жінці спокою: пролазили в щілинки нічних кошмарів і псували вранці настрій спогадами про те, що наснилося.

Неждана гамувала, маскувала, «перебивала» всі ці почуття теплом Дмитрового тіла, ароматом ранкової кави, свіжим дотиком світанкового туману, дзвінками-листами до й від матусі, запахом фарб, теревенями з Мартою за «згущиком», новими барвистими шаликами, шоколадом і красивими сережками, своїми відчайдушними мріями.

Але кошмари все одно були – невловимі, невидимі, але незмінно присутні – як мрець у щойно закопаній могилі. Ніби знаєш, що тіло вже стало порохом, і що ніякої сили не має – ні хорошої, ні поганої, але самотньо стояти поряд із ним все одно якось неприємно – чи то через нав’язані стереотипи, чи то через пращурівські забобони…

І щось таке відбивалося на Нежданиних полотнах – таке ж невловиме, таке ж невиразне – але відчутне; якийсь проблиск її туги – за чим? за ким? – якийсь відгомін нездійсненої мрії, ностальгії за дитинством, за непережитим щастям, за непочутими татусевими розповідями про армію.

– Дмитрику, – Неждана сиділа в чоловіка на колінах, обплівши йому шию руками, і заглядала у вічі, – скажи, для чого ми живемо? Чи може бути людина щасливою в принципі? Дмитре, ось ти, до прикладу, для чого живеш? Ти щасливий?

Чоловік ніжно дивився на неї. У його очах не було тої туги, яку вона так боялася побачити в дзеркалі. У його очі було легко дивитися.

– Жаданко, я чогось думаю, що Бог створив усіх нас для того, щоби ми були щасливими. Я вірю, що в кожного з нас є якесь своє призначення… Не знаю, як це пояснити, але відчуваю це. Ось ти, дівчинко, призначена бути геніальною художницею. І чудовою дружиною та мамою, – у його чистих, добрих очах заграли веселі іскорки, – це твоє призначення. Моє призначення… еее… бути добрим чоловіком і татом – це я знаю точно… ну і знайти істину – а тоді йти слідом за нею. Знаєш, у Біблії написано: «…пізнайте істину, і вона зробить вас вільними…» Ось цю істину я і шукаю. Поки бачу лише «до повороту». А там – буде видно…

Але я щасливий. Я дуже щасливий вже і зараз. Знаєш, я часто прокидаюся і думаю: який же Бог до мене добрий. У мене є все, що може бути потрібне людині в земному житті. Навіть більше: у мене є моє велииике кохання, – він знову усміхнувся і притиснув дружину до себе, – але крім того, у мене є Він. І є Його Лист до мене – Біблія. Я не знаю, як ти на це зреагуєш, але це вона робить мене щасливим. Вона відкриває мої очі на багато речей, яких я раніше не помічав…

О, Неждана на те реагувала добре. У неї більше не виникало ніякої ревності: після того випадку, коли вона пережила стільки болю, коли вона завдала стільки болю йому – а він все одно був поруч, він тримав її за руку, він пригортав її до своїх грудей – і він залишився з нею, і – Неждана була певна – не збирався її покидати, вона йому повністю довіряла. Крім того, це чоловікове читання, ці його пошуки справді змінювали його. Дмитро став вдумливим, зосередженим на чомусь дуже важливому, хоча й відстороненому. І він дійсно виглядав щасливим. І те його щастя не було поверхневим, воно не було награним – воно БУЛО в ньому. І Неждана теж воліла мати його. Тому тягнулася до чоловіка, розпитувала його про все на світі – а він відповідав, і це лише зміцнювало їхні почуття.

Неждана теж почала читати Біблію. Правда, у неї виникла закупорка на Книзі Чисел. Але Дмитро пообіцяв, що далі буде цікавіше, і Неждана вперто гортала сторінки, бурмочучи про себе невідомі слова…

33

– Жадана, пакуй валізи! Швидко!

Наказовий тон Дмитра здивував Неждану. Вона підняла голову від в’язання і пильно подивилася на чоловіка. Він стояв до неї спиною, вибираючи книжки з полиць.

Легенький холод пробігся по тілу жінки. Що це він задумав? Що трапилося? Знову якісь зміни… Ну ж тільки все втрамбувалося трішки…

Неждана відклала шпиці й обійняла себе – ніби захищаючись чи намагаючись зігрітися. Нижня губка відстовбурчилася сама по собі. Брови з’їхалися докупи і вигнулися здивованою дугою. Неждана думала.

Дімка, все ще стоячи спиною до дружини, крадькома глянув на неї через плече. Ого, серйозний вигляд цієї жінки кого завгодно міг розсмішити. І він розсміявся.

Неждана підвела на нього зляканий, здивований, дещо розгніваний погляд.

Але він присів біля неї, обійняв за плечі й притиснув до себе. І Неждана вже усміхалася.

– Сонечко, я взяв відпустку і заправив повний бак. Ми їдемо на море!!!

Жінка ще ніколи не була на морі. Вона часто його малювала – ще з дитинства, мріяла про нього, уявляла, але ще ніколи не бачила!

Їй хотілося розплакатися, розсміятися, поскакати, потанцювати, кинутися Дмитру на шию – але вона навіть йому не подякувала: зірвалася з крісла, кинула абияк своє в’язання і, вистрибуючи, як молода кізонька, побігла в коридор – витягати з шафи свою велику валізу. За хвилю звідти почувся шум, гам, стукіт, але Дімка не йшов на допомогу дружині. Він знав, що Неждана мусить виразити якось свої емоції. А її поспіх нічим не загнуздаєш. Така вона вже є.

Цілу дорогу жінка не могла нормально всидіти. Вона постійно відкривала-закривала вікно, просила Дмитра зупинити машину, щось фотографувала, наспівувала, пищала, одним словом, потроху виводила чоловіка з рівноваги.

А він так давно мріяв про цю відпустку! Так хотів розслабитися, забути про всі проблеми, негаразди, робочі клопоти. Так довго вмовляв партнера, щоби той погодився попрацювати тих десять днів наодинці! І так сподівався на такий самий спокій з боку дружини. Йому вже хотілося, щоби вона нарешті сама спакувала валізи, наготувала їжі в дорогу, сиділа в машині, наче штурман, із картою, і допомагала йому відшукати правильний напрямок. І тихенько собі насолоджувалася разом із ним.

Але де там. Здається, він подорослішав на багато років скоріше, а вона застрягла в своїй підлітковості. Дмитро зціпив зуби й навіть намагався усміхатися, але коли дружина налякала його черговим писком на трасі, і він мало не врізався в автомобіль, за яким їхав, його терпіння луснуло.

– Жадана, заспокойся!!! – гримнув він. – Скільки можна пищати, вищати! Я за кермом, і це траса, траса, розумієш? Я ше ніколи не їздив по трасі. І мене вже голова болить від твоїх криків і співів. Чесно.

Уже в наступну мить він пожалкував, що накричав на дружину, але просити вибачення не збирався. Адже ж нічого такого поганого він не зробив – просто був змушений трохи притишити збуджену Неждану.

Жінка принишкла, ображена, і притиснула чоло до скла.

Її маленька психологічна втеча.

По дорозі Неждана заснула, і Дмитро знову розхвилювався. Він сам не знав, у чому проблема, чому раптом він почав помічати стільки недоліків у дружині. І чому раптом йому так гостро захотілося її підтримки, навіть просто того, щоби вона зараз не спала, а разом із ним вартувала на дорозі.

– Боже, допоможи мені. Жадана мене чомусь виводить із себе. Може, я вже зовсім розслабився? Розслабився з роботою, розслабився і в сім’ї? Але мені набридло, чесно набридло, весь час панькатись із нею, бавити її. Я хочу бути чоловіком для неї, а не татом. Хочу, щоби вона піклувалася про мене, як має піклуватися дружина. А вона навіть не додумалася зробити достатньо канапок у дорогу… Боже, допоможи мені не зірватися. Я не хочу розрушити те, шо ми так довго будували. Але я вже просто починаю падати на силах. Мені потрібні і її зусилля, також!!!

Дмитро стиснув кермо й навіть не відчув, як почав молитися вголос. Він часто так робив, коли сам їхав у машині.

Неждана прокинулася. Вона чула цю сповідь. Чула, як Дмитро ділився з Тим, у Кого чомусь так палко почав вірити, наболілим. Своїми турботами і страхами. І навіть розповідав Йому про неї. На очі вибігли сльози, але Неждана завмерла, намагаючись не поворушитися, аби не виказати того, що не спить.

І вона почала молитися. Молитися подумки, але, мабуть, на небі її слова звучали громом, наче підсилені найпотужнішими концертними колонками.

– Боже, я теж так не хочу. Я хочу бути доброю дружиною для свого чоловіка. Хочу його кохати так, як Ти це запланував. Хочу піклуватися про нього. Хочу догоджати йому. Хочу бути для нього радістю, а не болем. Хочу жити для нього, а не для себе. І хочу навчитися любити Тебе, як робить це він… Допоможи мені, будь ласка, в цьому! Амінь.

Дмитро також закінчив свою розмову з Богом. Ще кілька хвилин Неждана вирішила повдавати свій сон, а тоді потягнулася, позіхнула, і дуже вдало зіграла своє пробудження.

– Ой, ми ше їдемо? Ти не хочеш лягти трішки поспати? Нічого, якшо ми трохи пізніше приїдемо на море…

– Так ми всю відпустку проведемо в дорозі, – все ще не вірячи в можливість позитивних змін, буркнув Дмитро. Він чомусь був переконаний, що Неждана хоче, аби він зупинився тільки тому, що її трясе, і вона не може спокійно спати. Звісно, їй байдуже до нього.

– Хм… Якби я тільки вміла водити машину! Я би повела, а ти би спав… Ти виглядаєш втомленим…

– Нічого, нормально. Я би тобі все одно не довірив машину на трасі. З твоїми емоціями…

– Дмитрику, вибач мене. Я просто так тішилася!!! – Неждана м’яко поклала руку на чоловікове коліно. -1 навіть не того, шо Їду на море, хоча і того – теж, але більше всього тішилася, шо ми оце з тобою вдвох, і такі щасливі, і шо ти такий хороший, ну, коротше… Дімчику, давай, зупиняй машину. Ну й нехай піввідпустки в дорозі, зате вдвох. Ти і я. Хіба ж ми не заради того їхали?

Дмитро здивовано подивився на кохану. Гм, цікавий поворот… Неждана так раптово стає хорошою дружиною? Молитва так швидко діє? А, може, ця молитва була вголос? Та ну, чого би молитися вголос при сплячій Неждані. Вона би негайно прокинулася… А це ж ні…

Дмитро проїхав ще трішки й припаркував машину неподалік якоїсь заправки. Неждана потягнулася до нього руками.

– Я люблю тебе.

– І я тебе, – Дмитро опустив сидіння, дістав свій картатий плед, і поправив Нежданин. – Тобі не холодно?

– Зовсім нє, – вона усміхнулася, витягнулася і почала допомагати йому закутатися.

Дмитро тільки здивовано дивився. Якщо це в неї не просто тимчасовий вибух ніжності, то відпустка обіцяє бути приємною пригодою.