Текст книги "Художниця"

Автор книги: Надійка Гербіш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

14

– Привіт, я знаю, ти не чекала, але я не знаю чого… Я просто вирішив прийти… Подивитися, чи все в тебе гаразд… Як ти? – Владік говорив швидко, ніби до того зазубрив напам’ять своє пояснення, а тепер боявся його забути.

– Заходь… – Неждані більше всього зараз хотілося якогось такого емоційного прихистку. Міцного чоловічого плеча, за яким би вона заховалася, і сильної чоловічої руки, яка покарала би всіх Нежданиних кривдників. Дівчина вперше взяла Владіка за руку й подивилася на нього благальним поглядом.

– Тато приїхав… – і її слабенький голосок погас десь у грудях, придушений тремтінням, що пробігло тілом, ніби електричний струм.

Владік не розгубився. Він давно знав Нежданину історію, розумів, чого вона так намагалася догодити Нестору, чого вона так сильно шукала чоловічої уваги. Вона завжди потребувала тата. Мужчини, якого вона могла би любити й у якому була би впевненою. Який любив би її безумовною любов’ю, дбав про неї, захищав її, пишався нею, хвалив і вважав її найкращою. А тепер цей тато вривався в її життя, розворушуючи рани, що встигли покритися тоненькою кірочкою, але ще не зажили.

– Добрий день, я Нежданин викладач, маю доручення від класного керівника наглядати за нею, поки мати дівчинки за кордоном, – чемно, хоча й дуже стримано відрекомендувався Владислав Олександрович. – Я так розумію, ви – батько Неждани.

Андрій зніяковів, відкашлявся і привстав, щоби подати руку доччиному вчителю. Але Владік діяв швидко, не даючи йому можливості оговтатися. Він одразу помітив, що чоловік не тверезий, і перейшов у наступ.

– Наскільки я знаю, ви вже багато років не провідували доньку, крім того, намагалися відсудити в неї частину квартири, яку колись залишили їм із мамою.

Чоловік спробував щось відповісти, але Владік випередив його.

– І тепер ви смієте з’являтися тут без дозволу Оксани Андріївни, своєї колишньої дружини, не попередивши дочку, її сусідку, якій ваша колишня дружина доручила наглядати за Нежданою, чи будь-кого іншого, хто відповідає за безпеку дівчинки, та ще й напідпитку?! Япопрошу вас вийти й більше не приходити сюди без дозволу. Або ж доведеться викликати міліцію.

Батько знову хотів щось заперечити, але Владік уже прочинив двері й узяв його за лікоть. Хлопець був високим і мав міцну поставу. У його руці відчувалася сила. І батько, не опираючись, не оглядаючись на доньку й не кажучи ні слова, вийшов.

***

…Неждана відійшла від вікна й примусила себе перестати думати про той день. Але почуття, що душили її тоді, клекотали в душі, й зараз, через стільки років, підняли з дна серця багато намули. Вона пам’ятала, що того вечора, як Владік вигнав тата, вона дуже сумувала за ним, забувши весь свій страх, ненависть і огиду. Тоді дівчина просиділа до ночі, притуливши чоло до вікна й мріючи про те, як батько кружляє її в своїх обіймах…

15

За вікном лунали гучні постріли. Такі натхненні, запальні, сміливі. Кожен із них вітали не менш гучними радісними вигуками. Неждана знала, що за п’ятсот метрів від її дому влаштовують щорічне піротехнічне шоу, але не збиралася виходити на вулицю, щоби поспостерігати за ним.

Колись, будучи малою, вона обожнювала феєрверки, хлопавки, бенгальські вогні… Вона взагалі любила полум’я і шум. Але тепер все було якось по-іншому. Дівчина ніби переситилася вогнем – тим, що спалював її зсередини, мучив безсонням, а в короткі хвилини нічного забуття переслідував у маревах.

То був привид, який поселився поряд із нею – привид ілюзорності життя. Інколи дівчині видавалося, що все навколо – несправжнє. Вона губилася у великій павутині існування, плуталася в її безладі, намагалася випірнути з неї – та лише глибше туди занурювалися. Навколо була лише пустка.

А потім померла бабця.

Бабця була єдиною людиною, якою Неждана захоплювалася і яку вона зовсім не розуміла. Можливо, так воно склалося тому, що дівчина дуже рідко бачила мамину маму – вона жила за тридесять земель від їхнього містечка.

Незважаючи на свій вік, бабуся постійно чимось займалася. Колись вона була швачкою, але літа, зір і мода зробили свою недобру справу – тепер всім було начхати на її шиття. Хіба дві-три сусідки – бабусині однолітки, та ще дідусева сестра своїми скромними замовленнями інколи нагадували старенькій, що колись її талантом захоплювалося все місто.

Але бабця ніколи тим не переймалася. Весь час бігала, брала участь у всіх громадських акціях, де потребували волонтерів, півпенсії роздавала для бідних та хворих, мало не щовечора співала в пенсіонерському хорі та щонеділі – дуже справно – ходила до церкви, ставити по два десятки свічечок за дуже дорогих їй людей.

Вона любила стояти й дивитися, як віск розмореними краплями сповзає по тендітній свічечці – її це заворожувало. Коли Неждана приїжджала до бабусі на літо, то часто ходила з нею до церкви. І чомусь завжди асоціювала собі ті жовтенькі крихітні свічечки зі своєю бабунею – такою ж делікатною, такою ж ранимою, такою ж світлою і доброю. І такою ж сакрально-таємничою.

А тепер бабусі не стало. Вона зотліла, наче жовта церковна свічка, згоріла, як іскра, що летить догори і губиться десь у просторі, стає нічим, зникає, розтворяється у абсурдності життя.

Мама навіть не змогла приїхати зі своєї «панщини», щоби провести бабусю в останню дорогу. Чомусь Неждані здавалося, що то було навіть на краще – адже бабусі однаково би це не допомогло, були би лише зайві сльози й дужчий жаль…

Але її особисто смерть бабусі докорінно спустошила. Неждана перестала хоч якось боротися, хоча би чогось сподіватися. Вона вигадувала свою філософію, свою віру в те, що життя – це примара, це якась сукупність відчуттів, інколи приємних, а інколи болючих. Це те, що ти бачиш, як ти це бачиш, і що ти хочеш – а чи не хочеш – бачити. Вона більше ні за що не розкаювалася, ні про що не шкодувала, ні про що не мріяла. Просто ховалася в шкарлупу своїх вигадок, своїх потрактувань. Розівчившись творити, вона все ж моделювала свій власний замкнутий світ, особистий Всесвіт, куди іншим вхід був суворо забороненим.

Кожен день вона залишалася наодинці з собою, зі своїми спогадами, зі своїм протистоянням. Владік провідував її щовечора і з усіх сил намагався допомогти. Це втомлювало. І набридало. Дівчина спочатку замкнулася, а потім почала уникати безглуздо закоханого й надокучливо турботливого вчителя.

Життя видавалося таким складним і абсурдним. Нічого навколо не мало сенсу. А якщо й не так – якщо й було десь вирішення конфлікту буття (ах, пафос-пафос, і він уже безкінечно набрид), якщо десь і був зміст, якщо десь збувалися мрії, якщо комусь і давалися шанси, якщо навіть щастя все ж існувало – то Неждані до того не було ніякого діла. Вона ще замолоду склала свою долю сама. А антидолі не існувало. Вона мала тепер пожинати все, що посіяла – розруху, біль, деградацію і постійне відчуття непоправної втрати.

І тоді вона вирішила просто піти.

16

Неждані було страшно – і хоча їй не був знайомий властивий більшості людей страх перед невідомим, смерті вона все ж боялася. І тим більше про неї мріяла. Смертю вона хотіла покарати себе. І через неї ж хотіла вивільнитися із жаху, у якому жила.

Ніхто ніколи не розповідав Неждані, що чекає її на другому березі Лети. Зате багато-хто говорив їй про способи туди добутися. І одного разу вона видряпалася на підвіконня зі своїм щоденником і спробувала намалювала їх усіх, а потім вибрати найбільш “гуманний”.

Дівчина швидко накидала контури графічним олівцем, промалювала чіткі лінії антуражу для своїх крихітних «гільйотинок» – стелю і вікно без штор і тюлі – фон для намиленої мотузки; ванну з великими бульбашками – для леза; стіну з графіті – для пістолета; широку автомагістраль, вокзал із перетином залізничних шляхів у формі знаку вічності – для машини та потягу… Самі предмети, які мали би доправити її на той світ, вона чітко не промальовувала – боялася.

У якийсь момент Неждані подумалося, що було би добре виглядати красивою на своєму похороні.

Тому вона викреслила мотузку… Викреслила пістолет, потяг, машину. Викреслила міст із річкою – дівчина завжди боялася холоду й висоти. Крім того, там могли опинитися небажані свідки. Неждана викреслила таблетки – так її ще могли врятувати. Якщо раптом Владік “відчує” щось і примчить перевірити, “чи з нею все гаразд”. Він уже, бувало, влаштовував їй такі набіги, і це Неждану дико дратувало: такий собі Чіп-ен-Дейл, Матінка Тереза та Юнатан-Лев’яче-Серце в одній особі… Він завжди міг перешкодити її планам зі своїми «найкращими намірами».

Тому єдиним прийнятним способом було лезо… Казали, якщо відкрити вену в гарячій ванні, то боляче не буде зовсім. Неждана згадала про ванну й поморщилася. Нестор, Владік… Обкурена компанія… Може, спочатку самій спробувати “дурі”, а тоді вже прощатися з цим життям… У ньому ж, мабуть, є стільки всього цікавого, незвіданого, захоплюючого, чого Неждана ніколи не пробувала… Але… Після всього того, що вона пережила, не можна було сподіватися на щось хороше.

Ось тільки маму шкода… Ну й Владіка – трошки. Він, швидше за все, буде сумувати…

***

Неждана поморщилася, згадуючи про ті свої дурні витівки. І чому ледь не кожен підліток переходить через ці нестерпні суїцидальні настрої? Хтось переростає їх, у когось вони переходять у затяжну депресію, довічно кислий вираз обличчя і туман згаслих очей, а хтось і не доживає до того, щоби подивитися на всі ці думки якось збоку, з висоти постпідліткового віку… Причому, кожного року число останніх зростає.

Неждана обгорнула руками свій округлий животик.

– Якщо наша донечка буде проходити цей важкий для неї період, я буду поруч із нею. І буду знати, що сказати їй. Яніколи не приховуватиму від неї свого минулого. Нехай знає. І вчиться на моїх помилках… Нехай доня буде щасливішою за мене…

Неждана спробувала зручніше вмоститися в кріслі. Папка з ескізами вислизнула з рук і впала на землю. Один зім’ятий листок ковзнув далі за інших. Неждана нахилилася й підняла його.

Новий рій спогадів заполонив уяву…

***

Ще місяць – і буде випускний бал. Екзаменів дівчина не боялася, бо, хоч і не претендувала на медаль, зовсім слабенькою у навчанні не почувалася. Але думка про те, що доведеться разом зі своїми однокласниками провести «бурхливу ніч», яка для всіх стане щасливим, радісним спогадом, що викликатиме ностальгію, а для неї може перетворитися на суцільний кошмар, нависла над нею грозовою хмарою.

У дівчини ніколи не було тісних стосунків із класом. Вона ніби існувала в якомусь відгородженому від них просторі – сама по собі, окремо від усіх. Не те, щоби були з кимсь якісь конфлікти, непорозуміння чи сварки. Не те, щоби її хтось ображав. Просто вони були там, а вона – тут, а між ними була невловима прірва. Ніхто і не намагався її переступити. Усім так було добре.

Проте, після гучного скандалу на всю школу, що чемна, хороша, спокійна дівчина (завучка й класний керівник навіть у один голос стали стверджувати, що колись ця «хороша дитина» була «сумлінною, виконавчою ученицею» – звідки взялася у них ця версія, Неждана не могла зрозуміти, адже насправді такою її ніколи ніхто не вважав. Можна було би лише припустити, що як про покійника говорять лише хороші (інколи навіть вигадані) речі, так і про її безповоротне минуле можна було доплітати які завгодно факти, лишень аби додати ситуації драматизму) – так ось, що чемна, хороша, спокійна учениця раптом, після виїзду мами за кордон (ага, яблунька від яблуньки недалеко падає, – що ж може робити в тій Італії така красива розлучена жіночка, як не…? Та й звідки тоді мораль у дитини може взятися? От і росте мале байстря розпущеною к…) стала жити в одній квартирі з сумнівним хлопцем, який уже давно закінчив школу, причому не їхню, рідну, а якусь незрозумілу школу-інтернат із сусіднього районного центру. Чемна дитина раптом «забила» на навчання, її бачили, коли та торгувала якимось дешевим непотребом на Музейній, а ще знають, що вона нібито була навіть у гінекологічній клініці – чи не аборт вона там робила?

Плітки розносилися, як метастази, у нових і нових варіаціях. Однокласники її не висміювали, не ображали, але напруга по дві сторони прірви явно зросла: дівчатка заздрили, що то саме Неждану сподобав собі такий гарний і модний юнак, а хлопці злилися, що то не перед ними вона так радо й так регулярно, що навіть не ночує у власній квартирі, розставляє ноги. У розпал пубертатного періоду учні дев’ятого-«Бе» класу ні про що інше не думали. Нікого не цікавила мораль чи пропущені уроки. А от приховане статеве життя їхньої однолітки труїло їм спокій. І викликало непереборну заздрість.

Правда, коли Неждана повернулася до школи, стала регулярно відвідувати уроки, пішла від Нестора, пересуди трішки стихли. Але дівчата запідозрили, що вона вже встигла спокусити ще і їхнього молодого історика, і заздрощі, перемішані з ображеною гідністю, примножилися. Рівноцінно зросла й нашорошеність, сталева, мовчазна напруга.

Неждана того й не помічала особливо – у неї було й так багато власного болю, своїх, колючих і неприємних, спогадів. У неї були її картини, навчання, якому тепер доводилося вділяти значно більше часу. У неї був Владік. І папуга, якого він їй подарував на день народження.

Вона й не хотіла набиватися нікому в подруги. Просто інколи, коли при її появі в класній кімнаті розмови стихали, коли її проводжали скептичними позирками, коли тихенько хіхікали в неї за спиною, – ставало боляче. Дуже, дуже боляче.

Тоді вона просто йшла від них, намагалася абстрагуватися, відключитися, зайнятися малюванням. На дискотеки й інші їхні тусовки Неждана не ходила.

Промайнули дев’ятий, десятий і пів одинадцятого класи. І ось тепер вони закінчували школу. Люди, з якими вона провела понад десять років свого життя, були їй чужими й нецікавими. Серед них вона була білою вороною. І не мала ніякого бажання проводити з ними жодного свята.

Тим більше, випускний бал…

17

Уроки мали початися за якихось півгодини, а Неждана все ще стояла вдома на кухні й зі сльозами на очах пакувала бутерброд. Учора в їдальні за її спиною дівчата пліткували про неї з Владіком, і то так голосно, що Неждана чула кожне їхнє слово. Мабуть, навмисне для її вух вони вигострювали свої хльосткі репліки, приправляючи їх кисло-солодким соусом вигаданих деталей, натягували тятиву діткливих, уїдливих голосочків, і запускали в її беззахисну спину потруєні бридкою слиною бабських ревнощів стріли. Не буває ефективнішого способу зіпсувати апетит.

Тому вона вирішила більше не їсти разом із ними. Владік теж давно вже не обідав у їдальні – правда, про причину він ніколи їй не казав. Тепер дівчина все зрозуміла сама – але й розповідати йому про своє рішення не збиралася. У нього й так були наїжачені, сторожкі стосунки з її класом. Нежданині однокласники демонстрували Владиславу Олександровичу відверту неповагу. Дівчата вели себе особливо виклично. Владислав Олександрович намагався хоч якось налагодити дисципліну, не реагував на жодні провокації. Намагався не реагувати. Він, мабуть, також мріяв чимшвидше відівчити й випустити цих монстриків. Звісно, він нікого не буде «валити» на екзамені. Мстивість не була йому притаманна. Але й Неждані просто так високої оцінки не поставить. Мусить бути прискіпливим – заради пильного, невсипущого ока місцевої публіки. І Неждані треба визубрити напам’ять якомога більше параграфів із історії – щоби зняти з себе й Владіка це дебілкувате клеймо, яким заплямували їхню репутацію отруйні дівчачі язики.

Крім того, вчора Владік чомусь був на диво сухим із нею. Напевно, йому теж уже набридли її безкінечні соплі й підліткові депресії. А може, він ображається на той поголос, що ослячим хвостиком приріс до його колись бездоганної репутації? Може, він думає, що це вона похваляється його прихильністю до неї перед подружками? Але ж і подруг-то в неї немає… А якби й були, то хіба би вона розповідала їм про таке?

І чого він вчора не подзвонив? І чого пройшов повз неї у шкільному коридорі, нібито вона зовсім йому чужа? Він навіть не усміхнувся їй, навіть поглядом не виказав отого рідного «привіт, Нежданко». Чого? Чого? Чого?

Неждана присіла на стілець. Життя здавалося жорстоким– жорстоким-жорстоким. Безглуздим-безглуздим-безглуздим. Таким непотрібним.

А що, коли я сьогодні не піду на уроки? Чи хтось помітить? Чи хтось подумає, де я і що зі мною? Чи всі вирішать, що я знову повернулася до Нестора? Або загуляла з якимось іншим паршивцем? Чи Владік завдасть собі клопоту й подзвонить? Чи в нього появилася якась інша, розумніша й симпатичніша учениця?

І взагалі, кому я потрібна? Нестору? Йому давно наплювати на мене… Владіку? Я для нього – лише дрібна життєва пригода, педагогічний досвід, так би мовити… Татові? Йому потрібна хіба котрась із моїх нирок чи ще якийсь там орган – хіба йому ще щось, крім грошей, цікаве?

Мама… Мамі я потрібна, звичайно. Але їй краще не мати ніякої дочки, ніж мати таку… Краще нам ніколи не бачитися знову… Я не зможу подивитися їй у вічі, а вона не зможе пробачити мені все, що я зробила, поки її не було…

Мені взагалі краще ні з ким більше не бачитися. Мені краще взагалі більше не жити…

Жалість до себе зціпила горло сталевим обручем – зараз задушить. Неждана обхопила голову руками, ніби захищаючись від невидимих ударів. Сльози палили око зсередини, але не скочувалися долі – щось їх не випускало.

Неждана увімкнула газову колонку й відкрила кран – за якихось декілька митей у ванній вона втопить увесь свій біль і спустошення, змиє з пам’яті весь бруд і кров. Вона викупить свій гріх, смерть ненародженої дитинки, власного кров’ю, власного смертю.

Руки тремтіли, але в кожному своєму порухові Неждана помітила якусь приречену впевненість – і злякалася. Вона присіла на диван, на якому колись втратила цноту, – і нарешті заплакала. Терпкий смак сліз перемішався зі звуком води, що ллялася з крана й булькотіла у ванній, з гіркими спогадами, із дзвінким дівочим сміхом під вікном.

Прогіркла, давно настояна й ніколи так і не випита до кінця мікстура відчуттів нарешті вдарила Неждані в голову. І дівчина вирішила пити до дна.

Увімкнула тяжкий рок у музичному центрі – навмисно російський, на зло Нестору, і Владіку (і Владіку теж!), і вчительці української, яка «бігала» за Владіком, їм усім вкупі – тяжкий РОСІЙСЬКИЙ рок. Зашторила вікна.

Стала перед дзеркалом і танцювала. Її молоде, красиве, хоча й уже понівечене грубими чоловічими руками й лікарськими інструментами, тіло було ще гнучким і гарячим. Тільки нікому не потрібним – навіть зболеній душі всередині нього.

…Дивовижно красива булгаковська Маргарита з запаленими інфернальним полум’ям очима. Нага, одержима, невідступна. Божевільна…

Неждана провела долонями по животу – так, як це робив колись Нестор – обвила себе тонкими руками, ніби це її тіло намагалося стримати, здавити розм’якле серце, що ось-ось збиралося з нього вислизнути – і не могло: Неждана опустила руки.

Золотисте волосся лоскотало їй плечі. Вона зав’язала його в ґульку – таку, яку носять бабуні – усе, відслужили своє, ой коси-коси ви мої, досить. Ваша краса не врятувала світ, не врятувала мене – лише привабила до мене моїх нищівників.

Неждана запалила маленькі ароматичні свічечки із запахом опіуму – подарунок Нестора – і розставила їх по краях ванни. Якщо вмирати – то принаймні романтично. Але писати прощальних записок вона не стала.

Маленьке лезо, куплене заздалегідь – при першому напливі суїцидальних настроїв і гострого відчуття власної неважливості – Неждана поклала між двома свічечками. Зараз усе звершиться…

18

Вода була майже окропом (Я ж не варитися живцем збиралася…), і Неждана відкрила кран з холодною водою. (Значить, не все мені так байдуже…) Щось охолодило й Нежданин запалений мозок. Але раптом спогад про холодні очі Нестора підпалив ще один смолоскип.

…Хиже лице лікарки. Пусті Владикові очі. Тато, тато!!! Хмиз спалахнув із небаченою силою.

Спалити відьму!!!

Мамо, не вбивай мене!!!

Спалити відьму!!! Спалити відьму!!! Перепотрошит курву!!!

Неждані раптом дико захотілося, щоби кат її тягав голу, по камінцях, по склу, за волосся, щоби її бив, забив до смерті, спалив спаплюжене тіло, закопав гнилий попіл…

Недобрі вогники свічок відбивалися у воді, полум’янилися у її власний очах.

Неждана взяла лезо й зопалу різонула ним по лівому зап’ясті. Тонка лінія проступила пекучим багрянцем. Дівчина заскавуліла від болю. Але ніякого фонтанчику, навіть ніяких грубих потоків. Неждана не втрапила лезом по вені…

Розум вмить став крижано-холодним.

Хтось затарабанив у двері. Навіть через гучну музику вона це дуже добре почула.

А потім всі звуки вимкнулися.

Усвідомлення того, що щойно мало не відбулося, і що відбулося тільки що, проходило перед її закритими очима швидко, концептуально, як заповнюються кадрики її фотоапарата в режимі «секунда». Лаконічно. Уривчасто. Лише головне.

Вона ж ледь не вчинила самосуду!!! Вбивства! Другого в своєму житті.

Лише півміліметра розділили її і той, не зроблений, останній крок до прірви.

А тепер прірва була за спиною. А перед очима – мама, мама; Нежданина вимріяна в дитинстві виставка в Токіо, ще раз мама. Нежданина не намальована картина. Чітка. Підписана. У неї тепер була назва…

Неждана подумки повернулася до прірви. Вона все ще була там – глибока, страшна, з тягучою, сірчаною темнотою всередині.

Дрібна цівочка крові горіла різким болем.

Дівчина боязко торкнулася леза, провела по ньому тонкими дрижачими пальцями. З ненавистю зіштовхнула його з краю ванни на підлогу.

Яжива!… Ця думка пронеслася зі швидкістю світла по всіх закутках розуму.

Звуки й решта реальності увімкнулися знову.

Владік верещав щось із коридору. Неждана вилізла з ванни, скинувши всі свічки у воду. Недбало накинула на мокре розпашіле тіло рушник. Відчинила несамовитому відвідувачу двері. І впала в його теплі обійми.

Неждані було байдуже до того, що він говорив – вона не розрізняла жодного складу. їй тільки хотілося його рук, теплого чоловічого тіла, їй хотілося сексу, кайфу, драйву… їй хотілося того життя, якого тільки що мало не позбулася.

Вона цілувала свого вчителя в губи, обвивала його руками й ногами, тулилася до нього, як ото, напевно, туляться до берегу після того, як мало не потонули, – або ні, вона тулилася до нього, як тулилися храмові проститутки, як туляться німфоманки й блудниці до своїх коханців, до тих, кому ладні віддатися заради однієї миті кайфу…

Але Владік злякано віддирав її оскаженіле тіло від свого, він затуляв їй рота, шукав бинт, перев’язував її зап’ястя, накидав на цей тремтячий згусток одержимості махровий халатик…

Але він відмовився її поцілувати – не хотів? – але ж ні, його очі горіли бажанням, тільки він не торкнувся, не вивільнив свою таку ж саму гарячу плоть від сковуючого галстука, не розстібнув сорочки – він зберіг її!!!

Він не хотів лише скористатися нею – він її кохав… І був першим, ну або другим – після дядька Романа – чоловіком, якому вона була потрібна ціла, неподілена – і душа, і тіло, і Дух.

І Неждана була вдячна. І готова на все. Все-все-все… Від сьогодні вона була готовою стати його покірною рабою…

Тільки ж візьми мене… Будь зі мною… Не залишай мене…

***

Коли вона, через кілька років, у пориві глибокого самовідкривання, вивертання душі навиворіт перед коханим, жаданим, омріяним нареченим, розповіла Дімці це своє переживання, він лише притиснув її до себе сильніше, а потім розсміявся і пафосно завершив: «Для художника-імпресіоніста будь-яке потрясіння – це здобутою).

Якби ж тих здобутків було не так багато…