Текст книги "Художниця"

Автор книги: Надійка Гербіш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

24

Дімка відкрив двері й втомлено ввалився до хати. Без квітів, звісно. Неждані хотілося підбігти до нього, пригорнути, втішити – аж надто жалісливий в нього був вигляд. Але ж не могла вона зіпсувати свій безпрограшний план! Крім того, їй вже набридло пробачати постійну забудькуватість чоловіка: скільки раз вона йому натякала, як сильно вона любить конвалії, тюльпани, волошки! На кожен сезон у неї була улюблена квітка! А він за майже цілий рік подружнього життя не примудрився подарувати їй жодного букета!

У Неждані закипала злість, але вона вирішила приберегти її на потім… Дімка заглянув у спальню, на його обличчі дружина помітила страх і зніяковіння: йому очевидно було не до романтики зараз. Але він переборов себе й весело усміхнувся:

– У нас якесь свято?

– Так, коханий. Невже ти забув, сьогодні три роки, як ми познайомилися! – Неждана знала, що каже неправду. Але їй так хотілося підловити Дімку «на гарячому»: він точно не пам’ятає такої дати!

І їй це вдалося. Дімка стояв на порозі розгублений, присоромлений.

– Вибач, я й справді забув. Я виправлюсь? – в його винуватих очах заблищали лукаві вогники. Її Дімка знову перетворювався на спокусливого хулігана, і Неждана була готова розтанути в його обіймах. Але не можна відкладати розмову. Саме сьогодні вона набереться сміливості й виведе все, що відбувалося в їхній сім’ї останні два місяці, на чисту воду.

Неждана допомогла чоловікові роздягнутися й сісти за стіл. Але розмова чогось не клеїлась. Він цілий час думав про щось своє. Неждана не любила, коли її не чули, тому взялася до «шпильок». Дімка, який дуже рідко критикував її кулінарні здібності, якими вони там не були, теж не втримався від них:

– Неждано, ти прекрасно знаєш, шо я не люблю всіх цих делікатесів. Ялюблю просту українську їжу!

Він готовий був повернутися і вийти, але Неждана, ображена і зневажена, не чула себе від злості.

– Іііііііііііі… – дикий, пронизливий, схожий на монотонну сирену, вереск розрізав кімнату дрібними лазерними цівками. Дмитро підняв очі на Неждану, і вона, немов несамовита, кинулася на нього. За кілька митей на його щоці заблистіли такі самі, немов лазерні, червоні смужки, які, здавалися, ще мить тому дзвинчали у вухах. Неждана роздряпала його обличчя, перекинула його тарілку. І завмерла…

Ще ніколи вона його таким не бачила: Дмитро повернувся до неї, в очах була ненависть.

Він вдарив її.

Несильно, але без жалю.

Страх у її очах тільки підлив масла у вогонь.

– Ти шо собі дозволяєш? Хто ти така, шоб так себе поводити?! Розпещена дитина, яка думає, шо їй можна витирати в людей ноги! Тримай руки при собі, а то, – його голос повис десь у повітрі. Очі налилися слізьми. Але він не розплакався, не пригорнув дружину, не попросив пробачення. Тільки подивився нажаханими очима на свою долоню і розпачливо махнув рукою.

***

Після цього випадку Неждана не покинула чоловіка, як часто погрожувала до того, і не почала бунтувати більше, як Дімка передбачав. Вона посмирніла, заспокоїлася. Більше не влаштовувала йому скандалів через розкидані по всій квартирі брудні шкарпетки чи за те, що він більше уваги приділяє роботі, ніж сім’ї. Але разом із тим збагнула – чи примусила себе повірити, що саме це вона втямила, – що більше не кохає Дімку.

Тільки тепер вона усвідомила, наскільки вони з ним різні. Неждана визнала, що він зовсім не цікавить її як чоловік – вона більше сприймала Дімку як тата, який може або похвалити, або й насварити – по-батьківськи, з «рукоприкладством». Вона ненавиділа його за той удар, але, з іншого боку, боялася провокувати на інший – у неї не було нікого, хто міг би її захистити. Тому вона з усіх сил шукала нової роботи та… мріяла зустріти нове кохання – романтичне, пристрасне, шалене. Вона мріяла зустріти того, хто не лише буде кохати її як жінку – й дарувати, відповідно, дім, затишок і обов’язки, але того, хто буде цінувати її як особистість, як музу, як мрію – й подарує їй захоплення, скажені емоції і багато квітів.

Вона навіть почала інколи згадувати зневаженого, зрадженого, покинутого В.О. Він же колись так палко її кохав! Може, у його серці не згасли почуття? Може, з ним Неждана була би щасливішою?

***

А Дімка після того випадку замкнувся в собі.

Йому було соромно за той удар. Він не зміг стриматися, вгамувати свій гнів, він проявив слабкість. І Дмитро ще більше заглибився у читання Біблії – трохи дивно, бо попри всю незрозумілу жорстокість, присутню в цій книзі, як видавалося йому на перший погляд, саме в ній він черпав заспокоєння, натхнення, любов… «Любов довготерпить…» То чому ж не вмів довготерпіти він?

Він дуже любив Неждану, але довіряти їй, як раніше, не міг. їй були непотрібні його емоції, переживання, він сам, врешті– решт.

«Любов усьому вірить…» Але чи варто дослівно сприймати ці слова? Чи можна їх виконати?

Вона шукала в ньому ідеал, яким він не міг бути. Хоча би тому, що й зараз йому не вдавалося віддаватися коханій сповна – адже був зайнятий пошуками нової роботи.

Коли він прийшов у той вечір додому, щоб розповісти дружині те, що його звільнили, вона навіть не захотіла його слухати. Вона взагалі його не чула. Тому він вирішив помовчувати. І мовчав.

***

Неждана усміхалася, згадуючи ті епізоди. Гіркота з часом вивітрилася, й тепер вона прокручувала їх, ніби дивилася старий комедійний фільм. Тільки інколи їй ставало так шкода-шкода безнадійно втраченого часу, нервів і сил. На місці цвяшків, які вони колись вбивали один одному в душі, тепер де-не-де зяяли незатягнуті рани, хоча самих цвяшків уже давно не було.

25

Неждана довго складала валізу. Вона вже встигла пробігтися по магазинах і купити собі найкращий одяг для такої важливої зустрічі. Вчора їй подзвонили з однієї столичної фірми, куди вона відправляла своє резюме, і запросили на співбесіду. Там вона мала малювати справжнісінькі малюнки, а не конструювати якісь там нудні реклами. Фірма випускала популярні дитячі мультики, й Неждана ніяк не могла повірити, що там зацікавилися її роботами!

Але раділа жінка не лише тому. Нарешті вона на трохи поїде з дому, розважиться. Якщо говорити відверто, Неждана десь у душі знову сподівалася на якесь казкове диво. І вперше за довгий період часу вона прокинулася з бажанням малювати!

Дімка явно нервував, боявся її відпускати. Йому не хотілося втрачати дружину. А, з іншого боку, він відчував полегшення – тепер, коли її постійно кислий вигляд не буде псувати йому настрій щовечора, він зможе нарешті розібратися в собі.

Він кохав свою дружину й хотів бути з нею. Він хотів бути вірним їй, бути справжнім чоловіком, бути батьком її дітей. Але чомусь останнім часом вигляд цієї юної самовпевненої особи не викликав у нього жаги. Чогось йому все менше й менше хотілося говорити з нею про все на світі…

Біблія, яку він тепер читав щовечора, і яка западала йому в серце неземною мудрістю, переконувала його, що Бог завжди за сім’ю. Але вона описувала зовсім іншу жінку, ніж була в нього!!!

Бог завжди за сім’ю.

Вороття назад немає.

І він знав, що кохає, мусить кохати, буде кохати свою Неждану – хай там що.

Було дуже нелегко.

Але він знав, що витримає – і вийде переможцем: над своїми сумнівами, над Нежданиним бунтом, над сімейними негараздами.

А сумні вечори без коханої він зможе присвятити для вивчення специфіки своєї нової роботи – Дмитро вирішив зайнятися власною справою і навіть уже знайшов партнера.

Неждана ніби підтримала його в його починаннях, але зараз – він бачив це – їй було байдуже. Вона була юна й гаряча, і їй хотілося яскравого життя. Діма шкодував, що в них все склалося саме так. Колись він мріяв про велику, щасливу сім’ю – таку, яка була в його тата і мами. Ні, навіть кращу. Незважаючи на те, що він рано втратив батьків, чоловік ніколи не ідеалізував їх.

А тепер його власна сім’я буквально тріщала по швах. Але він чогось знав, вірив, що все ще налагодиться. Тому вирішив зараз приділяти час тому, що справді вартувало його уваги – своєму пошуку та своєму бізнесу. А Неждана – вона заспокоїться, переросте. І в них обов’язково все буде добре.

***

На вокзалі вони довго цілувалися. Як колись. Коли Неждана сіла у вагон, а Дімка стояв за вікном і шепотів їй по телефону, як сильно він її кохає, у неї щеміло серце. Але потяг рушив, і молода жінка постаралася не думати про сумне. Завтра в неї почнеться нове життя.

Дімці чомусь хотілося плакати. Він стояв і дивився на хвіст потяга й згадував своє знайомство з Нежданкою. Вона тоді була юною шістнадцятирічною дівчинкою. Сиділа на лавці в парку і плакала. А йому чомусь захотілося сісти поряд із тендітною незнайомкою і втішити її, захистити – таке з ним було вперше в житті.

І він таки її втішив і захистив… З того часу його внутрішнім інстинктом стало берегти цю дівчину. І зараз, коли вона від’їжджала в далекий Київ, сама, така ще наївна й гаряча, він хвилювався. Готовий був бігти за нею, рити землю, кричати, але був безсилий захистити її – свій шлях вона вибрала сама.

Неждана вмостилася якомога зручніше на сидінні й притулилася чолом до вікна. Як тоді, коли її тато йшов від неї. Але зараз все було по-іншому. Не падав дощ. І чоловіка, якого любила, вона залишала сама…

Дімка йшов і згадував її – в білому-білому платті, яке він сам вибирав для неї, такою наляканою, розчервонілою… Він згадував запах її волосся, коли вона вперше спала в нього на грудях… Згадував її перелякані очі, коли він вдарив її…

Яким же він тоді був дурнем… Він так хотів її берегти і захищати, і ніколи навіть подумати не міг, що колись сам завдасть їй болю, скривдить…

Але він виправиться. Неждана повернеться, і все буде інакше. Він обов’язково зустріне дружину з квітами, і обов’язково подарує квитки на її улюблену джаз-вечірку. Два квитки. І піде разом із нею…

Неждана думала про те, що чекає її завтра. Вона мріяла, як її приймуть на роботу в цю круту фірму, як вона стане відомою художницею, як зустріне свого принца, як подивиться тоді на Дімку й своїм поглядом скаже йому: «Тепер бачиш, шо ти втратив?!» І йому буде боляче. Вона бажала помсти. За що – не знала сама. Мабуть, за те, що він зруйнував ідеал, який вона плекала в своїй уяві стільки років…

Мабуть, він зараз щасливо дивиться свій футбол. Неждана ненавиділа футбол тільки тому, що його любив Дімка. І тому, що він його завжди дивився тоді, коли вона хотіла, щоби він просто пообіймав її. Ну й нехай дивиться. Вона ж їде підкорювати світ – і здійснювати власну мрію.

Дімка прийшов у пусту квартиру й заплакав. Йому не хотілося дивитися футбол. Йому навіть не хотілося вмикати комп’ютер і шукати в Інтернеті той список інформації, який він запланував «покрити» за час відсутності Неждани – якби вона була дома, то обов’язково знайшла би причину не дати йому комп’ютера. Але її не було, і йому нічого не хотілося. Лише хіба того, щоби вона зараз поклала свою голівку йому на плече й сказала, як колись:

–  Я така щаслива з тобою!

26

Офіс «Whinny the Puh Production» знаходився поряд зі станцією метро «Республіканський стадіон». Неждана колись тут часто гуляла з мамою, коли та брала її з собою у відрядження. Неподалік був її улюблений собор…

На серці було важко. Неясна тривога роз’ятрювала душу. А що, коли щось трапилося з Дімкою? Він телефонував вранці, як тільки Неждана приїхала в Київ. Вона хвилювалася, але дзвонити не наважувалася. Просто була не готова чути його голос.

До зустрічі з менеджером «Whinny the Puh Production» залишалася ще ціла година. І дівчина вирішила пройти до собору й знайти там заспокоєння. Чомусь Неждані вірилося, що там вона обов’язково натрапить на якусь чарівну «заліпку» для свого надщербленого серця.

Неждану завжди цікавив Бог. Саме та велика Сила, яка створила Всесвіт, створила її. Якимось невловимим внутрішнім чуттям жінка розуміла, що й Бог цікавився нею.

І чомусь саме в моменти, коли на серці було так тяжко, вона думала про Нього.

Вона згадала ту страшну ніч після того, як зробила аборт. Тоді їй, здається, приснився Він. Він плакав.

А ще раніше, коли вона була маленькою дівчинкою і часто ходила кудись на природу зі своїм старим альбомом і олівцями, Він був так близько біля неї… Одного разу, коли Неждана сиділа на горі біля розбитого хреста й малювала небо, їй здалося, що вона почула, як говорить Бог. «Я – це вічність. Я - постійність. Я - безкінечність. Я ніколи не залишу тебе й не покину тебе. Я ніколи не порушую Своїх обіцянок. І я вмію любити по-справжньому. Безумовно».

Правда, дівчина не була певна, що то було насправді. Можливо, той голос їй наснився, а чи вона бачила щось таке в якомусь містичному фільмі… І лише інколи, у миті щасливого споглядання прекрасного чи, навпаки, відчуваючи шалений біль, Неждана готова була поклястися, що це відбулося з нею саме тоді й саме там. І що Той, Кого вона так щиро шукала, Сам говорив із нею.

А, можливо, то Дмитрові безперестанні й трохи надокучливі розповіді про Великого Доброго Бога, який дуже любить Неждану й бажає з нею особисто спілкуватися, так подіяли на молоду жінку з вразливою, перейнятливою душею? Але хто ж тоді навіював їй ці незнані-нечувані, ба навіть святотатські роздуми ще задовго до того, як Неждана зустріла свого чоловіка?

Жінка поморщилася: їй уже набридли ці постійні дискусії всередині неї самої. Інколи Неждані думалося, що люди, які стоять поруч із нею, можуть чути деякі її думки – так голосно вони звучали в голові.

Жінка зайшла до собору. Двері до самої храмової зали були зачинені, тому вона залишилася стояти в тісненькому коридорчику.

Усюди стояли плакати з якоюсь рекламою, але Неждана їх не помічала. Вона сіла навпочіпки, опустила голову й заплющила очі.

Вона не знала, як правильно молитися, щоби Бог почув, але часу залишалося не так уже й багато, тому зволікати не було як. Неждана подивилася на годинник, зручніше переставила ногу, склала руки й прошепотіла:

– Дорогий Боже, мій чоловік Дмитро колись казав, що Ти маєш Свій план для кожного. Що ніхто не проходить у цей світ просто так. Будь ласка, допоможи мені знайти Твій план для мого життя. І допоможи мені не наробити нових помилок. Дякую Тобі. Амінь.

Неждана продовжувала сидіти так само, аналізуючи, що не так вона сказала в своїй молитві. Але «перемелюватися» уже не збиралася. А що, коли вийде ще гірше?

Неподалік почулися кроки, веселий сміх. Мабуть, до собору прийшли якісь туристи. Неждана швиденько стала, поправила одяг і вийшла з храму. Настільки впевнено, наскільки їй то дозволяв страх, художниця попрямувала до офісу.

***

Неждана стояла перед великими вхідними дверима. Серце витьохкувало в грудях запальні африканські ритми. Пальці стали липкими. А що, коли вони мене з соромом випхають за двері й «легким порухом руки» відправлять назад, у підходяще мене місце – рідну задрипану провінцію? У мене ж крім комп’ютерних курсів, незначного досвіду й ве-еликих амбіцій більше нічого й нема!!!

Нова, уже доросла хвиля відчуття власної меншовартості в парі з неважливістю накотилася на жінку.

І чого я в житті досягла? І на що я замірялася? Хто я взагалі така? Нещасна невдаха з великою мрією?

Сумка завібрувала телефонним дзвінком. Ніжна мелодія підказала жінці, ХТО телефонував.

– Сонечко, де ти там?! – Боже мій, скільки ніжності в цьому голосі!!! І що я тут роблю? Треба повертатися, кутатися в цю ніжність із головою і не вибадувати…

– Дім… – Нежданин голосочок більше нагадував скавучання, – я невдаха… Усе, що я в житті вмію – це мріяти…

Дімка розсміявся. Він завжди сміявся, коли чув мінорні нотки в голосі дружини. Здавалося, ніби вони йому чоловічності додають – Дмитро одразу поривався виступити в ролі видатного рицаря-рятівника.

– Жаданочко, людину, яка вміє мріяти, уже не можна назвати невдахою!!! Тільки скімлити перестань. І все буде добре. Ти ще не була на співбесіді?

…Жадана… Одне це тільки вживання її імені, яке він вигадав, було вже такою великою підтримкою! І цей його голос…

Дімка абсолютно не підтримував Нежданине рішення їхати до столиці. Але й силою переконувати у зворотному не став. Можливо, боявся, що це принукування може стати останнім: Неждана навідріз відмовлялася виявляти хоч якусь покору як жінка. На кожне його прохання вона вибухала згустком нігілізму. Вона заперечувала, ставала в опозицію, бунтувала. І він не насмілився її дражнити: перебіситься, переросте. Бачили очі, що брали. Неждана ніколи не була спокійною, милою, привітною дівчиною. Творча натура, художник-імпресіоніст. І що тут поробиш? Нехай.

Але навіть зараз він не скористався миттю її слабкості – не почав вимагати повернення, хоча вже, мабуть, встиг безмежно за нею затужити. Він підбадьорював її!!! І вона ще більше його за те кохала. Але відступати все одно не збиралася. Нехай і страшно. Нехай і рветься серце на шматки. Нехай і тіло тремтить від бажання опинитися в Дмитрових обіймах. Але вона піде туди, куди запланувала. Вона досягне того, що собі вимріяла!!!

– Дякую, Дім… Ну добре… то я заходжу?

– Тримайся, – він намагався приховати розчарування, але воно просочилося в трубку, перелилося в Неждану й наелектризувало ще більше атмосферу довкола неї: вона хотіла додому. Бо все ж була слабкою жінкою. І вона хотіла зайти в цей офіс. Бо вона була художницею…

У голові знову почалася ненависна дискусія. І художниця в ній перемогла.

– Ну що ж, цікаво, дуже цікаво, – місцевий бог у дорогій краватці й дуже красивому сірому піджаку говорив стримано й із таким виглядом, ніби одночасно вирішував ще з добрий десяток складних математичних задач. Неждана ледь могла триматися в кріслі. – Ми візьмемо вас на випробувальний термін. Перших два тижні ми не будемо вам платити, звичайно. Комп’ютер і робоче місце виділимо. Приходьте через три дні, коли все буде готово.

Про фрілансерський графік Неждана не насмілилася питати. А до такого повороту подій вона не була готова.

«Утро вєчера мудрєннєє,» – любила повторяти її покійна бабуся. І Неждана поїхала до маминої подруги, яка згодилася дати їй прихисток на два-три дні, на Русанівку. Гуляти містом сил уже не вистачало. Низ живота віддавав скімливим болем. Мабуть, від перенапруги…

Раптом Неждана відчула себе такою крихітною, слабкою і беззахисною. У холодному, людному, заклопотаному метро їй захотілося плакати.

Але вона одягнула темні окуляри й упевнено закрокувала вперед. Кому яке діло до її самотності? їй потрібно жити далі – і усміхатися. І не дозволити нікому здогадатися, що насправді коїться в її серці…

27

Тітонька Галя зустріла її гостинно й радісно. Це була мамина інститутська одногрупниця. Жила сама – спершу була надто закохана в свою роботу, щоби дозволити собі розкіш людського спілкування і, тим паче, кохання (зі спільною ванною, ліжком і письмовим столом – вона не була готова до таких жертв); потім була надто перебірлива стосовно кавалерів, ну а потім просто занадто – якби це його правильно сформулювати – занадто сформована, з укоріненими звичками й не надто свіжим личком, та й підходящого чоловіка, який би пасував їй за віком, не було: усі порядні сорокалітні мужчини вже були зайняті… Тому на Неждану чекала не лише смачна гостина, але й запилена купка тем для розмов. Звісно, нецікавих молодій жінці.

Тітка Галя пашіла негативізмом.

Тітка Галя була запліснявілою песимісткою.

Тітка Галя вміла насилати головний біль.

І Неждана вчасно попросилася спати…

Проте, заснути не могла. їй не вистачало заколисуючого Дімкиного тепла. Крім того, болів живіт. Неждана довго крутилася в ліжку. Щоби замучити себе до сну, почала рахувати дні. Скільки вона вже заміжня. Скільки їх пройшло відтоді, коли вона послала резюме. Скільки днів від останніх місячних…

Відчуття, схоже на затерпання, пробігло по щоках. Вона не відмічала ці дні кружальцями в календарику вже два місяці!!! І вона навіть не пам’ятає дат!!!

Неждана настільки захопилася вираховуванням, що геть забула про сон. Вона сіла в ліжку й почала перебирати пальці, згадувати події, шукати хоча б якусь червону ниточку, якийсь слід… За її підрахунками місячні мали початися ще півтори тижні тому!!!

їй захотілося негайно подзвонити Дімці й виказати йому все, що накопичилося в ній за довгі-довгі останні місяці. їй захотілося плакати й звинуватити його, його одного, у всіх своїх бідах: навіть у тому, що вона до цього часу ще не стала справжньою художницею. А тепер ще ця потенційна вагітність. Звісно, повторного аборту вона не зробить. Але приймати дитину в сім’ю, де мама з татом самі не можуть вжитися – хіба ж то не верх безглуздості? Народжувати дитину й приковувати себе на припін провінції, хати, памперсів і зцідженого з грудей молока – прощай, Америка! Прощай, шедевр! Прощай, розвиток! А тобі – деградація, пліснявіння, нудьга смертельна – ми кажемо «велкам ту ауве хоум»!

Як він міг не вконтролювати цю вагітність?

Неждана здавлено розридалася. Якби тітка Галя почула, то довелося би вислухати ще одну, майже підліткову, лекцію на тему «ох, цей жорстокий-жорстокий світ». Тільки цього якраз і не вистачало.

Обійнявши подушку, Неждана заснула неспокійним, виснажливим сном.