Текст книги "Художниця"

Автор книги: Надійка Гербіш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Надійка Гербіш
Художниця

1

Дззззз…

Різкий звук старого Дімкиного будильника заповнив кімнату світанковим промінням. Неждана розплющила очі й у свідомості одразу «увімкнулися» рідні запахи: із кухні долинав аромат какао з молоком, а півтораметрова подушка пахла Дімкою. І його улюбленим одеколоном.

Неждана ліниво потяглася в ліжку.

Кімнату мляво заповнювала свіжа, пост-сонна, ранкова реальність.

У двері різко подзвонили.

Кволо розхитуючись, Неждана вилізла з-під легкої й пухкенької ковдри. Якби вона не проспала світанок, то побачила б, як сонне сонечко робить те ж саме – відкидає кучеряву ковдру з темно-синіх хмар і спускає промінці додолу. Молода жінка страшенно любила атмосферу ранку, шаленіла від світанкових кольорів, але все частіше лінувалася ставати до сходу сонця, щоби все це застати… А, все-таки, мама добре знала, що їм подарувати. Усе своє життя Неждана мріяла про таку перину.

Треба буде сьогодні мамі подзвонити… Вони вже за цими всіма клопотами не розмовляли кілька днів.

Молода жінка по-старечому потяглася і спробувала встати. Спина нила.

Дзвінок у двері повторився. На цей раз він був довшим і різкішим.

– Що за наглість… це ж треба з самого ранку так дориватися… Добре, що я вже проснулася… А то би влаштувала їм ранкові відвідини… – кректала Неждана, поки вайлуватою ходою, впираючись рукою в стіну, добиралась до дверей. Вона навіть не спробувала поправити розкошматіле волосся чи приховати те, що вона щойно з ліжка. Усім своїм виглядом жінка готувалася продемонструвати, що вона абсолютно НЕ РАДА бачити цього ранкового гостя, ким би він не був.

Навіть не заглядаючи в прозурку, Неждана відчинила двері. Але за ними нікого не було. Жінка тихенько вилаялася і вийшла на сходовий майданчик. Але й там не було нікого.

Тягучий біль розплився низом живота.

Стоп. Вона не має права хвилюватися.

Крім того, вона обіцяла собі прожити цей день дуже щасливо.

– Так, я повернуся в ліжко й спробую почати цей день спочатку…

Неждана усміхнулася власній ідеї.

– Забути, абстрагуватися, як каже Дімка… О, цікаво, як там Тата? – Нежданина усмішка стала ще ширшою і цього разу по-справжньому щасливою. Жінка прилягла, задивлена, заслухана в себе, і щось тихо промуркотіла…

***

Ліжко було м’яким і теплим. Як і її сни, як кольори, що її оточували віднедавна, як ранок, як її улюблене какао з молоком. М’яким і теплим було все, навіть вигляд «жахливого безладу» в кутку кімнати, як називав Дімка її творчу майстерню. Те, що той захаращений згорнутими полотнами, старим мольбертом, папками, з яких на всі боки вибивались листки з ескізами, баночками з фарбами й пензлями та ще всякою всячиною куток стане її творчою майстернею, було поки що мрією. Але настільки ж реальною, як і її м’який і теплий животик, із якого за якихось шість місяців мав з’явитися чудовий малюк. Неждана знала, що в неї буде донечка, і що вона намалює свій шедевр як подарунок на день її народження.

Якщо говорити відверто, то про цей свій шедевр вона мріяла давно. Образ картини, назву якій вона вигадала ще в дитинстві, зародився, напевно, разом із нею самою ще в маминій утробі. Він ріс і змінювався, як змінювалася вона сама, інколи зникав, губився, а тоді заполонював її фантазію знову – чи то разом із новим шаленим коханням, чи то під враженням від якоїсь чергової подорожі. Як тільки Неждана перший раз узяла в руки олівець, вона знала, що колись обов’язково закарбує образ цього феєричного видива. Але як тільки вона, сповнена натхнення й честолюбних фантазій, сідала перед мольбертом і брала в руки пензлик, образ розпливався, сюжет зникав, а замість теплих і м’яких тонів на полотно хляпали якісь незграбні та занадто яскраві плями. Вона вже не знала, як малювати свій шедевр. Неждана дратувалася, як людина, яка ніяк не може згадати потрібне їй слово, те, що тільки-но крутилося на язиці, а потім ніби з водою стекло. Той образ кепкував над нею, лоскотав пам'ять, водив її за ніс, як лісова нявка, чи як віроломні ельфи зі своїми фокусами та загадками… Дівчина часом до пізньої ночі, а то й до ранку, силкувалася відновити його в своїй уяві, звізуалізувати, промалювати по думки деталі… А потім, втомлена й розчарована, знімала, прала, сушила, згортала полотно, полоскала пензлі, складала все назад у свою «чарівну скриню» і говорила собі, що обов’язково настане час, коли той шедевр сам зіскочить із її пензля. Тому всю свою жагу до малювання вона виливала в ескізи олівцем, ручкою, кольоровими олівцями – на численних листочках, так і не намалювавши жодної картини на полотні.

Колись дівчинка страждала від браку словесних образів, навіть виплекала в собі комплекс на ґрунті власної безсловесності, через який довго нишком страждала. Поки не почала замінювати слова малюнками…

Поки її подруги в період шаленого підліткового віку списували купу сторінок у своїх щоденниках, що закривалися на крихітні замочки, вона малювала. Малювала не те, що бачила, а те, що відчувала. А потім закривала свої малюнки в такому ж самому щоденнику на замочку, щоби всі думали, що й вона там щось пише. Добре, що в неї не було вреднючого молодшого брата, як у Свєтки, а то він би обов’язково розкрив той замочок і розповів усім про її таємницю… Хоча, вона не лише тому не хотіла молодшого брата. Нежданці здавалося, що якби у неї був молодший брат, їй неодмінно перепадало би ще менше любові та уваги. Але їй і так страшенно їх бракувало.

Вона часто малювала любов і увагу в своєму «щоденнику», не так, як їх малювали дівчатка з класу – всілякі там сердечка і складені до поцілунку губки – а по-справжньому: м’якими й теплими фарбами, які розпливалися по сторінці, не обмежуючись якоюсь конкретикою, а створюючи незвичайне, ефемерне відчуття комфорту та затишку…

А ще вона малювала біль. Багато болю. Інколи біль ставав для Нежданки основним персонажем. І… основним натхненням. Бо нічого не могло заспокоїти її краще в хвилини відчаю, ніж олівець чи пензлик.

Її малюнки завжди говорили ліпше за неї. І завжди розуміли її краще, ніж оточуючі. Ні, Нежданка не звинувачувала рідних і близьких їй людей у черствості – просто вони були інакшими… чомусь. І відчували все по-іншому, ніж вона. Коли вони не могли зрозуміти Неждану, то жартома називали її «дівчинкою з іншого світу». Це її найбільше дратувало. Тому що якраз цей світ вона бачила краще за них. Вона відчувала його, переживала його, знала його так, як їм навіть і не снилось.

Коли ж Неждана почала називати свої картини, то з цими її назвами ніхто ніколи не погоджувався. Тому вона перестала розголошувати їх. Це була маленька таємниця – її і її творінь. ЦІ імена стали однією з численних речей, якими Неждана ніколи ні з ким не ділилася.

Коли вона вперше розповіла Дімці про свій грандіозний задум і всі невдалі спроби його здійснити, то він порушив це табу: йому неодмінно хотілося знати, яке ім’я дасть вона своєму шедевру.

– Скажи мені назву, а я тобі придумаю сюжет, – сказав він тоді, лукаво креснувши на неї карими очима. Ці його очі завжди зводили Неждану з розуму, й вона ніколи не могла їм протистояти. Але її таємниця була міцнішою за його чари – і вона лише грайливо стукнула вказівним пальчиком йому по носі:

– Ах ти шибеник! Розігнався! Я не хочу потім ділити з тобою гонорари і славу!

Ні, вона нікому не могла довірити своєї таємниці. Навіть Дімці. Бо й він її не завжди розумів.

Зараз Дімки вдома не було – мабуть не хотів будити її, як ішов на роботу. Тому Неждана ще раз потягнулася в своєму м’якому й теплому ліжечку, поволі піднялася і пошкандибала на кухню – розігріти своє улюблене какао з молоком. Сьогодні був великий день – вона вперше за довгий період знайшла час розібрати папки зі старими малюнками, щоби вималювати з них свій шедевр. З купи запилених листків молода жінка вигребла маленький записничок з витиснутими попсовими золотистими буквами назвою «Дівчачі таємниці».

***

Все колись почалось із того маленького щоденника. В ньому була така вражаюча палітра різнокольорових почуттів, яку неможливо передати однією картиною… Та й малювати це було б неправильно – Неждана хотіла показати світові своє внутрішнє бачення, але оголюватися перед тисячами жорстоких поглядів, здирати зі своєї вразливої душі останню шматину не наважилася би. Добре, що на цій маленькій книжечці був замочок – і ніхто не міг побачити тих сцен, які сформували в юній художниці її внутрішній світ, її власну картину. Адже й у театрі глядачам показують лише зрілий плід творчої уяви, а не роботу за лаштунками…

2

Ішов дощ. Він взагалі-то не йшов, він струменів із неба, ніби там розверзлися всі отвори: великі краплі води голосно барабанили в шибки, менші розсипалися ніжними іскорками й створювали сірий ностальгічний флер. Маленька дівчинка в симпатичному рожевому плащику й білих колготах міцно стиснула руку охайно вдягнутого чоловіка, який сміливо вів її вулицею догори, намагаючись оминати калабані, прикриваючи її своєю парасолею. Волосся дівчинки розвівав вітер, вона плаксиво кривила личко. Видно було, що дитя аж ніяк не намагається встигнути за чоловіком, а з усіх сил хоче натупати ніжками – на дощ, на вітер, на воду під ногами, на все на світі… Вона вередувала: благально підняла голівку, щось проскиглила чоловікові, й він, не роздумуючи, взяв її на руки.

Дівчинка своїми черевичками наставила мокрих плям на його світло-сірому плащі. Вітер мало не вирвав парасолю з його рук. Але чоловік, незґрабно переступаючи калабані, обережно пригортав малу, як міг робити тільки справжній тато…

Тато!

– Нежданочко, ти зробила уроки? – голос мами пролунав несподівано, і дівчина рвучко відстрибнула від вікна. Вона подивилася на свої розгорнуті зошити, розкидані на столі книжки. Тоді знову глянула у вікно. Батько з донечкою були вже зовсім близько від їхнього будинку. Чоловік був незбагненно красивим. Якраз таким, яким Неждана уявляла собі справжнього тата. Дівчинка вже заспокоїлася й манірно схилила голівку на сильне батькове плече…

Картина за вікном дратувала Неждану, але разом із тим заворожувала. Вона мріяла про тата, хотіла, щоби він у неї був, і їй було до сліз боляче дивитися, як інші дівчатка, ніби нічим і не кращі за неї, можуть ось так іти собі з татом за руку, можуть повисати татові на шиї і можуть слухати, як тато розповідає їм, як він служив у армії. Непочуті розповіді про армію видавалися Неждані вершиною втраченого блаженства…

Мама бачила, як її доня дивилася у вікно. Вона теж споглядала ту саму картину, ще з кухні. їй теж було боляче спостерігати за цим красивим, щасливим чоловіком, який із такою гордістю ніс свою донечку. Саме тому вона прийшла запитати Неждану про уроки. Аби відволікти дівчинку від думок, які роз’їдали її зсередини ще з того часу, як Андрій одного разу зібрав свою валізу, наговорив усіляких жорстоких слів і вийшов у дощ, навіть не поцілувавши донечку на прощання. З того часу Нежданка щодня виглядала його через вікно, всім знайомим стверджувала, що в неї є татко, який її дуже любить, ніби намагалася переконати в тому саму себе. Вона співала пісеньки про тата, малювала високих дядечок, завжди домальовуючи їм до рук великі пакунки, перев’язані барвистими стрічками. Або ж донечок… Єдине, чого вона ніколи не малювала – це валіз. їх вона боялася.

…Одного разу, коли мама вирішила повезти донечку в санаторій і почала пакувати речі у велику сумку, у Нежданки почалася справжнісінька істерика. А потім, заспокоївшись, дівчинка залізла на підвіконник і довго там сиділа, притуливши маленьке зажурене чоло до скла…

Зараз Нежданка знову дивилась у вікно. Вона була вже великою дівчинкою. Вже не малювала високих дядечок, не чекала тата й не боялася валіз. Інколи мамі здавалося, що доня взагалі забула про свою першу дитячу травму. І дуже хотіла, щоби так воно й було насправді.

Матуся з усіх сил старалася догодити Неждані, щоби зробити її життя радісним і казковим. Вона вигадувала різноманітні ігри, часто возила дочку в короткі подорожі, читала їй перед сном веселі книжки й купувала альбоми та олівці. Вона водила її до школи, брала з собою на роботу, говорила, як сильно її любить. Нежданка теж безмежно любила свою маму.

Але як тільки до них у гості приїжджав мамин брат, вона відразу ж забувала про мамине існування – разом із усіма її книжками й іграми.

Дівчинка залазила дядечку на коліна, клала голівку йому на плече, проводила ручкою по його жорсткому підборідді й вимагала розповідей про армію. Роман ніколи не відмовляв племінниці – він її просто обожнював. Своїх дітей у нього не було, тому він розбещував малу, потурав їй у всіх її забаганках. Аж поки раптом і він не перестав приїжджати.

Значно пізніше мама розповіла Неждані, що в дядька Романа був рак і він помер.

А Нежданка ще тоді зрозуміла для себе, що чоловіки, яких любиш, ніколи не залишаються надовго… І намалювала свій перший «дорослий» малюнок. Дорослим вона його пізніше називала тому, що закодувала в ньому своє перше доросле відкриття, чи то пак – перше враження від жорстокого дорослого життя. Вона намалювала вікно. Через яке востаннє дивилася на тата, а потім і на дядька Романа…

Мама не знала цього всього. Вона не розуміла, що її донечка якраз і стала великою дівчинкою саме тому, що навчилася від дорослих приховувати те, що творилось у її вразливому сердечку насправді. Жінка підійшла до доні, лагідно провела пальцями по її м’якому золотистому волоссі, що хвильками спадало на тендітні плечі, і заглянула у великі блакитні оченята, в яких бриніли старанно приховувані сльози.

– Ммммм… Ні, я… я ще не зробила, мамусю, – Неждана врешті відвела погляд від вікна. – Просто дощ такий гарний на вулиці… Я зараз, хутенько. Я сама принесу тобі зошити на перевірку, добре?

Нежданці було байдуже до дощу на вулиці. Так само байдужими їй були шкільні завдання. Але дівчинка-таки сіла за стіл і відкрила свій записник. І вже за декілька митей забула про всі свої болі. Вони залишилися в закритому на замочок щоденнику. У вигляді великих темних плям. І ще чорної пташки, що велетенськими крилами закрила майже весь місяць у захмареному сутінковому небі…

Мама нишком спостерігала за донечкою і мовчала. Кілька разів вона заглядала в її кімнату, але не наважувалася знову порушити тишу – тишу, у якій Нежданка відкривалася, а її справжня сутність починала вигравати всіма барвами. Вона не знала, як допомогти донечці. Боялася її злякати, боялася навіть притлумити її біль – Неждана його старанно приховувала і замикалася при будь-якій спробі його розворушити…

– Матусю, а чого мене назвали Нежданою? Бо татко мене не хотів і не чекав? Чи ти теж мене не хотіла? – дівчинка дивилася на маму великими очима, ніби передчувала почути вирок. Мама помітила, що в доньки м’якнуть коліна, і що її малесенькі ручки почали тремтіти. Вона теребила пальчиками ґудзик на светрику. Мама усміхнулася й пригорнула Нежданку до себе.

– Люба, що ти таке вигадуєш? Звісно, ні. Просто коли ми ще з татком зустрічалися, то дивилися якось старий український фільм у кіно. І там була дуже красива дівчина – її звали Нежданою. Після того фільму тато мені освідчився. Він сказав, що ми обов’язково одружимося, і що в нас народиться чарівна донечка. І ми назвемо її Нежданкою. Так ми і вчинили.

В очах дівчинки тріпотіла недовіра.

– Але якщо тато хотів мене, то чому ж тоді він пішов?

Мамі було важко відповідати на це запитання.

– Доню, причина була не в тобі. Просто ми з татком не змогли порозумітися. Але він все одно дуже тебе любить, хоч і не живе з нами.

Нежданка відчувала, що мама говорить неправду. А їй зовсім не хотілося, щоби її обманювали. Тому вона більше не зачіпала цієї теми.

3

…Спогади ставали нестерпно пекучими. Тим паче Неждана пообіцяла собі щасливо прожити цей день.

Вона не втрималася і з гнівом затріснула щоденник. Як же вона ненавиділа свого тата! У більшості випадків їй було до нього просто байдуже. Але тільки не тоді, коли вона згадувала, на що він прирік їх із мамою, коли пішов із дому.

Какао вже майже вистигло, і Неждана повернулася на кухню, щоби його підігріти. Вона сполоснула жменю сухофруктів і виклала їх у блюдце. Лікар сказав, що їй потрібно з’їдати в день щонайменше триста грамів «засушених вітамінів», окрім, звісно, щоденної дози аптечних пігулок, і вона старалася сумлінно виконувати його рекомендації.

Жінка згадала, як Свєтка вперше принесла в школу фініки й курагу. Маленькій Нежданці так тоді хотілося ними поласувати! Але Свєтка з пихатим виглядом пригостила ними лише свою найкращу подругу, Оксанку. Мама теж відмовила доньці в її захцянці – їм тоді й так ледве вистачало грошей на хліб із маслом і якихось два-три види крупи для різноманітності – ковбаса на столі взагалі не появлялася, а шматок халви вважався розкішшю…

– Матусенько, коли я виросту, стану відомою художницею, буду малювати дорогі картини, то ми обов’язково, обов’язково викарабкаємося з отих злиднів, і будемо їздити за кордон на мої виставки, і їсти в ресторанах, і… – Неждана розчулено охопила втомлені мамині ноги й припала голівкою їй до живота. Як добре, що вона не бачила тоді матусиного обличчя…

– Тато мусив про мене піклуватися! – Неждана інстинктивно стиснула кулаки. Вона до сих пір ніяк не могла йому пробачити свого напівголодного дитинства, мамині недоспані ночі, одяг, що ніколи не зношувався, і стандартний літній відпочинок у рідному місті чи на його околицях.

На холодильнику, між купою інших фотографій, малюнків і списаних жовтих клейких листочків із написаними на них зізнаннями, нагадуваннями й пересторогами, висіла весела фотка Дімки з його чотири– й дворічним племінниками. Хлоп’ята повисли в нього на шиї, а він обіймав їх своїми красивими сильними руками. Він дуже дорожив цим знімком, адже його сестра разом із чоловіком і цими двома симпатичними карапузами ще два роки тому виїхала до Штатів. Можливо, тепер він зможе сфотографуватися з Ростиком і Владиком, аж коли вони самі будуть вищі за нього…

Та й узагалі, Дімка страшенно любив дітей. Як і вони його.

– Дімка буде класним татом, – усміхаючись до вух, подумала Неждана.

Вона поклала руку на живіт і почала розказувати донечці про її татка. Який він у неї красивий, розумний і добрий. І як сильно він її любить. А ще про те, що татко ніколи її не залишить…

Це було таке незвичне відчуття – з кожним днем потроху усвідомлювати, що чоловік, якого Неждана так сильно кохала, тепер уже належить не лише їй, і що свою любов до неї він тепер поєднує в серці з іще однією любов’ю… Неждана ніяк не могла повірити, що Дімка для неї тепер – не лише найрідніша в світі людина – тепер він ще й батько її майбутньої дитини!

Коли вона про це думала, їй ставало якось дуже терпко, тепло й солодко. Аж так, що вона мружила очі й потягалась, як кішечка, щоби розігнати по тілу ті дрібні голочки, що завжди розсипалися в неї по спині, коли Неждані було дуже добре.

Так, Дімка мав бути найкращим татом. Він же був таким дбайливим, таким люблячим, таким… Неждана ніколи не могла підібрати вдалого слова, щоб описати, яким же був її Дімка.

Але вона точно знала, що все те, що було в її серці для нього, можна було вкласти в слово «кохання»…

Неждана поснідала, допила своє какао й випила призначені лікарем вітаміни. їй помітно полегшало, як завжди після ситної їжі, й вона повернулася до свого старого щоденника на замочку…

4

Нежданка не любила хлопчиків. Тобто, не любила так, як любили їх інші дівчатка. Коли вони сиділи на гойдалках, спостерігали, як хлопчики грають у футбол і ворожили, хто кого кохає, хто кого поцілує і навіть хто з ким одружиться. Як тільки виходив «результат» їхньої «ворожби», вони дзвінко сміялися і поглядали на розчервонілих футболістів через спини подруг. Неждана не розділяла їхніх забав, не розділяла їхніх мрій і захоплень. Вона навіть не червоніла, коли хтось смикав її за кіски. Неждана просто поверталась і давала здачі. А коли хтось безсоромно жбурляв записки на її парту, вона не розгортала їх так, щоби бачила сусідка, і не хихотіла собі під ніс. А демонстративно шматувала їх і викидала в смітник. Але, незважаючи на все це, хлопчики її любили.

І навіть лупили один одному пики – аби тільки вразити її, завоювати її якось не по-дівчачому холодне серце. Неждані приносив невимовну радість вигляд хлопців, які тягали один одному чуби й розхристували сорочки – через неї. Переможця вона «нагороджувала» ще одним побаченням – не через захоплення його силою, а просто, щоби розігріти його азарт. І щоби він знову бився з кимсь.

Проте одного разу, коли вона прийшла, розгарячіла, з блискучими очима, після якогось чергового «поєдинку» додому, і з насмішкою почала розповідати мамі про «дурних хлопчаків», мама подивилася на неї таким поглядом, якого дівчинка раніше не бачила.

– Неждано, ніколи більше такого не роби, чуєш? Настане момент, коли навіть ці «дурні хлопчаки» зрозуміють, що ти з ними просто граєшся і, щоби ти знала, поступаєш дуже нечесно. І тоді будуть в тебе проблеми.

Більше через Неждану ніхто не бився.

Мама рідко дорікала доньці й ніколи її не «точила». Мабуть, саме тому Неждана завжди прислухалася до її порад.

Відсутність бійок спровокувала в Неждані ще одне жорстоке бажання: вона хотіла довести, що за нею потрібно «бігати», домагатися її. Вона вдавала з себе горду й неприступну, «кидала» хлопців за найменшу провину «без права поновлення». Дівчинка з якимось садистським самовдоволенням спостерігала, як хлопці через неї страждають. А потім гордо розповідала мамі про свої «досягнення». Мама мовчала. Але одного разу, перед тим, як поїхати в дводенне відрядження, передала Неждані листок з інструкціями, як їй жити самій удома ці дні. Неждана закинула його на холодильник зі словами «Впораюся, не хвилюйся».

Але вже в перший вечір пішла по нього – просто щоби побачити мамин почерк. Вона ніколи не думала, що буде так сумувати за ненею.

Лист був довгий, і Нежданка з насолодою сіла його читати, захопивши із собою пачку чіпсів – сьогодні була єдина можливість поїсти їх удома. Мама ніколи не дозволила би їй «травитися тою гидотою», якби побачила.

«Сонечко, будь певна, я вже за тобою сумую. Та, мабуть, ти теж – якщо все-таки вирішила прочитати мої «нотації». У холодильнику – борщ, салат і сосиски. Звариш собі ще макаронів. Хоча, як я розумію, ти той вечір будеш травитися якоюсь гидотою – ти ж не проґавиш таку нагоду, правда? Та не хвилюйся, я не серджусь. Бачила я твої чіпси в шафі під светриками. Я саме хотіла попрасувати тобі їх (без мене ти би точно у зім’ятих ходила, а потім би ще й переконувала мене, що то така мода, хіба не так?) Ну ось, коли я їх діставала, там щось підозріло зашелестіло. Я посміла подумати, що то моє золотко мамі подарунок приготувало – та де там, гидотою запаслась. Не викинула тільки тому, що знаю: заборонений плід солодкий. Утім, що тут казати – я не краща. Взяла із собою ті самі срібні сережки, яких ти так не любиш. Треба ж їх коли-небудь провітрити, а вдома ти ж не даси…

Але якщо повертатися до макаронів, то звари їх хоча би завтра. І не розтринькай ті гроші, які я тобі залишила на їжу, на свої фарби, чуєш?! Куплю я тобі нормальний набір на твій день народження.

З мокрою головою на вулицю не виходь. Я знаю, ти зараз верещиш на цей бідолашний листок, що «вже тепло». Але, чесно кажучи, особисто я не горю бажанням потім тебе відвідувати в лікарні, де ти, боронь Боже, опинишся з менінгітом, і слухати твої скарги на головний біль. Будь така добра, позбав мене від зайвого клопоту. Ну а раз ми вже заговорили про твою голову, а відповідно й про твої вечірні прогулянки, то я хочу написати тобі те, що так давно не зважуюсь сказати. Ти ж знаєш, я звичайна газетна журналістка. І що в тверезої людини на умі, то в мене на пері.

Доцюся, повір, я розумію тебе більше, ніж ти сама. Твоя жорстокість по відношенню до хлопців – то суміш помсти твоєму батькові за те, що він нас покинув, і спосіб зберегти себе від болю. Вибач за прямоту. Але мій обов’язок – захистити тебе від тої небезпеки, на яку ти сама себе наражаєш. Ти боїшся закохатися, бо не хочеш розчарувань. Ти кидаєш хлопців, бо боїшся, що вони тебе можуть покинути. Ти розбиваєш комусь серце, щоби не розбили твоє. Але, донечко, так не уникнути болю. Я теж страшенно не хочу, щоби ти зараз у когось закохалася – ти ще не в тому віці, коли тобі це насправді потрібно. Але коли-небудь це обов’язково станеться. Нежданко, пам’ятай, не всі чоловіки однакові. Не всі такі, як твій тато. Але любов – то лотерея. Ніколи не знаєш, кого ти покохаєш. Єдиний закон, який діє без змін: що посієш – те пожнеш. Тому краще не сій болю. Не розбивай комусь серця. Ці хлопці – то теж чиїсь діти, розумієш?

Я знаю, що все в тебе буде добре. Я люблю тебе. До зустрічі. Мама».

Нежданка плакала, склавши листок на колінах. Вперше мама заговорила з нею про тата. Вперше вона заговорила з нею про її справжні почуття. Вперше мама розповіла про неї те, що вона сама про себе навіть не підозрювала…