Текст книги "Щедрий вечір"
Автор книги: Михайло Стельмах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)
– Більше, більше нагинай стебло, щоб не порізатись, ― каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмінну.
Я так і роблю, як радить тато, а від хвилювання мене аж кидає в жар.
– От і дочекалися женчика собі, ― підхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.
Її похвала підбадьорює мене, я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились біля самої землі, ― і знову за роботу.
– Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, ― озивається тато. ― Не поспішай так ― день і сьогодні великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б'є мені у вічі, а тато й мама дивляться на мене, посміхаються, і я не знаю, чи вони підсміюються, чи любуються мною.
– Ану складай, що нажав, ― каже тато, ― і гарненько рівняй. ― Нажате мною він оперізує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує сніп і ставить його гузирем на стерню. ― Ось, Михайлику, твій перший сніп, твій перший хліб, ― ще й рукою проводить по стеблах снопа. ― Запам'ятаєш його?
– Як же його запам'ятати?
– А ти за перевесло косарики чи петрів батіг засунь. Тоді ми твій сніп на святвечір на покуті поставимо.
– Е? ― не знаю, що сказати, бо страх остерігаюся, чи не кепкує тато. І все одно так мені хороше дивитися на свого снопа, наче він із самого золота вилитий.
За цим снопом пішли інші, і, коли їх стало дев'ять, піт зовсім об'юшив мене, а в крижі просочився вогонь. Воно б і відпочити не завадило, але ж соромно. І в цей час до мене обізвався тато:
– Михайлику, чи не збігаєш до кринички по воду?
– По воду? ― спочатку зрадів, а далі здивувався, бо ще хвильку тому було півглечика води. ― Хіба випили всю?
– Та вона нагрілась, і я вилив її. Принеси свіженької, і не з шляху, а з долинки.
– Та це ж далеченько.
– Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далі житами, та пшеницями, та вівсами біжу на долинку, де так принадно вимлівають на сонці підкучерявлені верби і стихенька попискує під ногами волога земля. І так мені хочеться когось зустріти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо ні лялечки, всі жнивують у полі, ― теперішній день годує рік. І нікому похвалитись мені, бо не будеш щось казати он тій булькатій жабці, що розчепірилась на воді й назбирує на широкі губи презирство до всього, що не тримається води... І чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу і що я роблю тепер?
Я лягаю на землю біля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вічок, що зацвіли в струмку, і думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалів малого. Тому не буду баритися біля кринички.
А піді мною земля така свіжа, така м'яка, мов колиска, а наді мною небо таке синє, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрімота і шепче: "Засни собі, засни собі..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я підводжуся, беру з землі в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек і повагом іду робити ділечко. А на долинці і на стежці знову ні лялечки, тільки жито покриває мене з головою, тільки сонце крізь житню дрімоту накупуе мене промінням і тінями.
І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!
Розділ четвертий
Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що прибивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір'я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало біля мене: і ясени з блакитнавими тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і навіть ледачі гарбузи, що повдягали різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.
А вулицею іде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пні, чи дрімаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю і не дрімаю". А він допитується: "Чого це ти такий?" А я відповідаю: "Який є, такий і є". То після цього чоловікові хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, і дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко відкочується од землі, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.
– Ніяк не можу в самісіньку точку підібрати масть.
А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковій кишені ще не висвистівся вітер, і регочу, а дядько знає, чого мені смішно, й собі посміхається. А над нами гуде дзвін, і вище нього летять лелеки, а біля нас шелестять ясени і маківки, а під ногами сонце смикає за поводи тіні, ― і все це зветься вересень, перший день до школи.
Всмак погомонівши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клуні я мало не поздоровкався з стовпом і, розпашілий, зупиняюсь на порозі, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.
– Що? Десь горить? ― питається від печі мати.
– Дзвін! ― відповідаю одним словом і заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на підвіконні.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усміхається і зітхає:
– От і дочекалися свята.
– А ви думаєте! ― кажу гордовито і вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лінійку і коробку від сірників, у якій лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олівець. У ті часи путящий, що не викришувався, олівець був цілим скарбом, тому його так берегла дітвора.
– То я, мабуть, і пішов.
– Квіти ж візьми вчительці, ― підходить мати до столу, на якому лежать і стікають росою чорнобривці, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. От візьму букет і зненацька подам їй із-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Він оглядає мене так, неначе я з місяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
– Це ж для чого вам? ― придивляюся до того батькового ока, що найбільше назбирує насмішку.
– Пригодиться, ― каже тато. ― Хочу надивитися, який ти є.
– Давно бачили? ― показую зуби, вихитуюсь на місці, а на мені погойдується олівець.
Тато підходить до скрині й виймає звідти приплюснуту, схожу на півкоржа шапочку, її він дістав десь, мандруючи по Херсонських степах.
– Ось тобі подарунок, сину.
З підозрілою цікавістю дивлюсь на цю блаватну, із справжнісінького сукна шапочку й питаю:
– І що воно таке, і до чого воно?
– Це, вважай, австрійський картуз ― од війни залишився. Дуже гарне сукно.
– Не хочу я австрійського наголовника, хоч і з гарного він сукна.
– А в чому ж підеш до школи? В шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.
– Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, ― кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.
– Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насовує мені на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:
– І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.
– Потемнів? І назовсім?
– Вважай, назовсім.
– І вже мене більше не будуть звати Пшеничним? ― з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.
– Напевне, не будуть.
І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня,
– То я й пішов, ― зітхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
– Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, ― і тепер уже він зітхнув.
– Ви, тату, не журіться, ― підбадьорюю його. ― Ви ж читати он як умієте!
– Та навчився ж, ― ходив у школи аж до першого снігу.
За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.
– Добрий ранок, Насте Василівно!
– Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо! ― дивується й оглядає мене вчителька. ― Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
– А чого ж, ― не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора! ― Ось нате вам, ― соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.
– От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, ― сміється Настя Василівна. ― Спасибі, Михайлику.
– Я ще можу вам принести.
– Як тато-мама?
– Живі.
– Що вони роблять?
– Тато збирається жито сіяти, а мама ― вибирати коноплі.
– Ти ж пособляв їм улітку?
– Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.
– Ти жито жав? ― аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.
– А чого ж! Наше селянське діло таке... ― і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.
– І в'язати навчився?
– Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, ― кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
– Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?
– Трохи, ― і від однієї згадки посмутнів мій погляд.
– Щось страшне було? ― одразу догадалась учителька.
– Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.
– А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! ― і собі зажурилась учителька, ― Біжи, Михайлику.
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
– Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?
– Дві копійки без копійки і копійку здачі, ― відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь ― Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:
– А що це в тебе?
– Австрійський картуз із справжнісінького сукна, ― кажу, не моргнувши оком.
Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.
– А я й годую з неї Обмінну, ― кажу, щоб відвести від себе насмішку.
– Брешеш! ― відрізав Улян.
– Ось подивись, ― і сьогодні годував! ― показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.
– Справді! ― не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:
– І ви до нас?
– І я до вас, Михайлику.
– Може, вчитися?
– А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.
– Спасибі. А що ви несете?
– Дивись! ― дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга ― школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. ― Що, Михайлику? ― кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.
– Де ж ви дістали стільки?
– Аж у Вінниці.
– І що з цим добром будете робити?
– Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.
– Це, виходить, подарунок нам? ― радію я.
– Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! ― Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. ― А це, халамиднику, що за новина у тебе?
– Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.
– То бідність наша ув'язує! ― гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. ― Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?
Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.
– Ось тобі від мене.
– Може, не треба? ― засумнівався я.
– Чого це не треба? Пиши на здоров'я.
Я засміявся.
– Ти чого хихоньки справляєш? ― під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.
– Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я ― не чув.
– Іще почуєш, ― маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.
– Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?
– Політграмота.
– Політграмота? Це ж про що?
– Як тобі сказати? ― зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок. ― Ось космографія ― це наука про те, що робиться на небі, а політграмота ― що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, ― дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.
Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.
– Везе ж декому, ― заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: ― І що то за штука ― політграмота? Знаєш, чи де там?
– То чом не знаю? ― відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: ― Є дві найвищі науки ― космографія і політграмота...
– Чим же вона найвища?
– Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.
Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.
– Михайлику, це ти?! ― дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.
– І ти вже прийшла до школи? ― не знаю, що сказати їй.
– Я перша прийшла, ― і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. ― Все боялася, щоб не спізнитися.
– А може, ти хотіла всім сережки показати?
– Безсовісний, ― відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: ― Я тобі щось принесла. Знаєш що?
– Звідки мені знати.
Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".
– Ти чого? ― одразу накостричився я.
– Бо щось знаю, ― хитро дивиться на мене й Любу. ― От розкажу всім хлопцям.
– Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? ― скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. ― Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:
– Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.
– Пусти! ― раптом заскиглив Цибуля. ― Он розчавиш перо.
– А набріхувати будеш?
– Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.
Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?
Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:
– Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, ― я зараз! ― Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. ― Здогадався, що в мене?
– Де там.
– Дивись! ― і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. ― Це твої.
– Чого ж вони мої?
– А хто рвав липовий цвіт?
– То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.
– От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
– Тоді спасибі.
– Пиши на здоров'я, ― точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?
– То заробила ти срібного карбованця?
– Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце ― одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?
– Чого ж, підемо.
– То й добре, ― чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.
І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:
– Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую ― наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.
– Ти чого, дівко, гойдаєшся? ― вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.
– Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, ― вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.
– І дослухалась! ― Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. ― Ти й сьогодні першою в школу прийшла?
– Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, ― каже таємниче, а погляд її аж зоріє. ― І по гриби ми сьогодні не підемо.
– Це ж чого?
– Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.
– І ти їдеш? ― обізвався жаль у мене.
– Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.
– Ти ж скоріше приїжджай.
– Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця ― скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.
І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.
Розділ п'ятий
День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати ― і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля ― до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, ― краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.
– Е? ― не вірю я.
– Поглянь у дзеркало.
І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.
– То сиплються іскри?
– Ще й як! ― відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.
Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову ― та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ ― клямка, ключ ― клямка!
– Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, ― застерігає мати, щоб я не длявся. ― Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.
– А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду! ― Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.
– Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.
– Мушу пам'ятати! ― безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір ― і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!
А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу...
Блакитний із памороззю цвіт б'є мені в очі, і вони не знають, що їм робити: чи засміятися, чи скинути кілька сльозин. З того чи якогось іншого дива-радості я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на місці, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспівав:
Вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка.
Пісня одразу наблизила до мене весну, і ставок із вербовою дощечкою, і Настечку над водою, і зорі у воді ― усе те, в чому я живу.
"Так-так-так", ― бадьоро обізвалася на пісню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи від мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб із нею щось гомоніли про життя. І що не скажеш їй, вона буде підтакувати і притиратись до тебе здоровим крилом.
Тільки, на жаль, качка вже почала старіти, і не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось під осінь ковтнула великого жука, а він застряг, не дійшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадійно підвелася вгору і звалилась на спину. А під пір'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потім, заточуючись, качка підвелася, сумним оком поглянула на світ, присоромлено забилася в закуток, і цього дня не чули її бадьорого притакування...
Я дивлюсь на птицю й питаю її:
– Правда, сьогодні гарний день? Так чи не так?
"Так-так-так", ― радісно погоджується качка і підіймає вгору потрісканий од старості дзьоб.
Від цієї розмови навіть Обмінній стає весело, вона, мотнувши головою, ошкірює зуби і каже "Ги-ги-ги!"
"Ги-ги-ги", ― обзивається у третьому дворі її молодша подруга, що саме розжилась на звіздочоле, з зовсім блакитними очима лошатко.
А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. Я кулаком даю йому "бокса", він відповідає головою і лапами, і ми одразу обоє опиняємось у кучугурі: сторож ― зверху, господар ― знизу; від цього Рябко має більше радості, аніж я: він, жируючи, повискує, крутить хвостом, сміється, пританцьовує, ще й лізе цілуватися, а я лише боронюся від нього і снігу і ніяк не можу вивернутись зісподу: вхоплюся за сніг ― м'який, вхоплюсь за Рябка ― вислизає.
– Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, ― чую знайомий в'їдливий голос, і він мене враз ставить на ноги.
Посеред вулиці із кужелем в руках зупинилась тітка Марійка, жінка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвітськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломі. Вона й кужіль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тітка підходить до воріт і докірливо хитає головою:
– То скажи після цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
– А чому й не вийде? ― обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі, а бідніших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, після того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!
– Хіба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снігу?
– Е, тіточко, а хіба ви не знаєте, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск, ― згадую прочитане в якомусь давньому журналі.
– Що-що? ― спочатку дивується тітка Марійка, дивиться на свій виношений, уже без блиску, сачок, а далі зневажливо відкопилює м'які, з шафранистою окантовкою губи: ― Що той блиск, коли головне ― міцність. Ось так треба думати, господарю! ― переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горіхових очей от-от капне весела олія.
– Чи так, чи не так ― не скажу: чого не знаю, того не знаю. ― Я хочу здиміти з двору, але балакучій тіточці, в якої, кажуть, язик не має спочинку і в сні, неодмінно хочеться чимось в'їсти меншого.
– То не знаєш? Так-так. І який же після цього буде з тебе хазяїн-господар! І що ти знаєш, опріч писати-читати? ― допікає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бідних ― це чужа худоба і свій батіг.
– Еге, чого я тільки не знаю! ― одразу поважнію, прикидаючи в голові, що тут мене голіруч не візьмеш.
– Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусідів.
– От лишень лічіть! ― загинаю великий палець на руці. ― Читати ― вмію, писати ― знаю, шарувати ― теж, підгортати ― так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступі ― знаю і політграмоту ― також. А на більше ― не вистачає пальців.
Але не мої чорнилом завазькані пальці, а політграмота доконала тітку Марійку.
– А що воно таке ― ця політграмота? ― запитала збентежено, усі її зморшки втихомирились, пригасли на обличчі, а з очей стекла весела олія.
– Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема ніякого часу, ― переможно став на підніжку біля перелазу, вискочив з подвір'я і прихапком зашумів снігами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред біло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в піжмурки: зиркне собі на нього ― і сховається за хмару, і знову зирк ― ага, не знайшов мене! "Стук-стук-стук"!..
Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червоній шапочці. Він, трудяга, вчепився ніжками в нашу стару грушу і так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики і осипає на землю, на дятла і на його шапочку волохату паморозь.
Чи ж знаєте ви, що наша груша ― не просто собі груша, а шматочок історії? Це так вирішили в школі всі вчителі, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє із них навіть у газеті друкуються: той, що підписується вигаданим прізвищем, ― пише весело, а той, що під своїм, ― тільки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. І тепер я теж іншими очима дивлюся на неї, і на її цвіт, і на плід і навіть люблю інколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться під нею сік і недалека минувшина, що найбільше стоїть мені в очах червоним козацтвом...
Хіба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червоній пшениці зчепилися смерть і життя! Тут у передостанніх корчах шматок старого, прибулого з Європи, світу стявся з червоними козаками. Над клубками коней і людських тіл висвистували, злітали шаблі, біля сердець і в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалічені коні, стогнали, кликали матерів і найгіршими словами лаяли матерів поранені, і під копитами хрустіли кості.
З гарячих соняшників, з рожевих гречок і червоних пшениць бій перекинувся в село, корчами людських тіл вклублювався у вулиці й вулички. І тут, коло тинів, коло білих хаток, побіля вуликів і вишень, заточуючись, падала, підіймалась і знову падала Антанта.
Біля нашої груші припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили вогнем по захаращеній чужими мундирами вулиці, і, розповзаючись, вогнем відповіла їм вулиця. Кулі, на щастя, оминули червоних козаків, та не оминули нашу грушу...
Я не раз придивлявся до її обідраного, свинцем начиненого стовбура. І не раз я зустрічався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони приголубили моє дитинство, під їхнім прапором, умліваючи од радості, я колись виїхав за село... І все життя я відчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора.
І, напевне, до останньої хвилини мені в очах будуть стояти оці розколихані блакитні світи, якими пролетіли на конях червоні козаки, пролетіли, наче з легенди, й увійшли в легенду.
Я й досі пам'ятаю, як у моїх рідних Дяківцях після бою плакали осиротілі коні: вони раніше дізнавалися і раніше оплакували убитих, аніж матері й дружини...
І хай мою і дитячу, і довічну любов приймуть оті лицарі революції, які шаблями видобували новий світ, щоб ми стояли посеред дня!
І хай простять мені деякі скептики пристрасть до коней, бо так склалося моє дитинство: на їхні сльози відповідали мої, дитячі, сльози...
Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання машталірського дзвоника. Я оглядаюсь ― і вірю й не вірю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вітроногі лошата, паморозь накинула на них заволохачені скатерті, а за ними на крильчастих санках, учепившись у віжки, стоїть розпашілий і гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всі боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмішку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тінь, сидить тітка Ликерія, а за нею весело, немов м'яч, підскакує мій ровесник Іван.
Значить, у дядьковій калитці висвистівся вітер, і дядько зібрався на лошата. Я високо підіймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, і я верхом і низом вітаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, він осаджує біля мене лошат і киває на них бровами й вусищами.
– Ну, як?
– Змії! ― кажу лише одне слово.
Моя відповідь медом маже дядька Миколу.
– Змії! ― задерикувато округлює рота, а далі так ляскає батогом, ніби когось підсікає: ― Хай собі Антанта аж піниться, а хлібороб жити буде!
Ми з Іваном значущо ззирнулися, але засміятися побоялись, щоб не розгнівити веселуна. Це коли в нашому селі не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець різних міжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозуміле слово.
