Текст книги "Щедрий вечір"

Автор книги: Михайло Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

– Везе ж людям! ― кажу я, а Люба починає сміятись. ― І що ти тому головному співала?

– Журливої: "Ой під яром-яром пшениченька яра, в долині овес". І веснянки співала, теж сумні. А він сказав, що в них живуть голоси якихось предків. Такий уже розумний чоловік, що й половини слів його не второпаєш. Він і моєму татові сказав, що я голос.

– Що ж на це тато?

– Розгладив вуса і сказав: раз таке врем'я, то він купить мені нові чобітки, і я почну їх носити ще до снігу, щоб не застудити голосу, ― розгойдувалась і радісно лебеділа дівчинка. ― Тато в мене такий смішний, а хто не знає його, думає, що він дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпасті, норовисті і залазять, куди хочуть, навіть до рота. Ходімо до куреня.

– А що в тебе в торбинці?

– Хіба не бачиш? Липовий цвіт.

– На чай збираєш?

– Ні, наша кооперація приймає його на ліки. От я і зароблю собі на зошити. Назбираю цвіту аж на цілий срібний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитів. Давай разом збирати цвіт. У мене в курені і посушимо, бо на сонці не можна. Як ти?

– Можна і разом.

– То спершу ходімо їсти мед.

І в цей час біля нас ворухнулася чиясь тінь. Я оглянувся. Біля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергій ― отой, що донедавна ховався у різних криївках од революції. Він втупив у мене важкі зимні очі й насмішкувато запитав Любу:

– Кого це ти, дівко, хочеш медом частувати?

– Добрий день, дядьку, ― з гідністю відповіла Люба.

– Не дуже він і добрий: усе міняється тепер. То кого ж маєш медом пришанувати?

– Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.

– Зараз не те що малі, навіть старі подуріли: усі чогось грамотіями хочуть стати. А хто ж буде свині пасти?.. ― Дядько Сергій зневажливо повів на мене берданкою. ― Чий він?

Люба сказала. У мисливця одразу позимніли не тільки очі, а й усе вузькувате обличчя. Він презирливо обдивляється мене з голови до ніг і починає жувати губи:

– Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях і все щось має проти мене? Га?

Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця і розсміялась.

– Ти чого? ― дядько Сергій підкинув чорні дужки брів.

– Ви і про дядька Миколу говорили, що він має щось проти вас.

– І це правда.

– І мій батько теж щось має проти вас.

Тепер уже розгубився дядько Сергій, кліпнув раз і вдруге чорними нерівними віями, сплюнув:

– Хоч від дітей дізнаєшся, що думає про тебе рідня. Ох, недарма я так упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дівко, підгодовуй, підгодовуй злиднів медом, а вони твого дядька візьмуть за жабри, ― і мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. ― Але чого я тобі кажу? Це не твого розуму діло. Скажи, он там борсук ще живе? ― і дядько Сергій націлився берданкою на нору звірка.

– Що ви, дядьку, робите?! ― злякано скрикнула Люба.

На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмішка:

– Не бійся, дівко, він мені тепер не потрібний. От коли нагуляє жиру, я таки доберуся до нього. Тут якоїсь кізочки або зайця не бачила?

– Нема тут ні кізочки, ні зайця.

Дядько Сергій хмикнув:

– Та невже нема? Так я і повірю тобі!

– А ви хіба хоч кому-небудь вірили?

– Царю вірив, і то даремно ― прогадав! ― позлішало обличчя і вся постать дядька Сергія. Він ще щось хотів сказати, але передумав, крутнувся і, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пішов у глибінь притихлого лісу.

– Попрощається сьогодні з життям якийсь звір чи птах. Не доведи господи мати такого родича, ― сказала Люба чиїмись словами. ― Тато говорить, що в нього затверділа совість.

– А в твого дядька справді є жабри?

Люба пирхнула:

– Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходімо ж до куреня.

Але після мови дядька Сергія мені навіть меду не захотілося.

– Краще спочатку нарвемо липового цвіту.

– То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на півлісу. Мабуть, її цвіт найбільш цілющий. Правда ж, гарно буде, коли він допоможе якійсь добрій людині ― візьме й підведе її на ноги?

– Ге. А далеко ця липа?

– Аж біля яру. От зараз розстелю цвіт у курені, та й побіжимо собі.

Я поглянув на Обмінну, на небо, яке обкладали неспокійні грізно-фіалкові хмари, а Люба тим часом уже вискочила зі свого лісового житла, і ми побігли до тієї липи, що мала пособити добрим людям. Струнка, мов тополя, вона трохи навскіс стояла над яром, натрушувала і на ліс, і на яр свої пахощі, навколо неї живою сіткою ворушилися бджоли. Коли я виліз на дерево, за яром обізвався грім, а Люба налякано скрикнула.

– Чого ти, дівко?

– Боюся грому, ― щиро призналася дівчинка. ― Може, повернемось назад?

– Пусте. Нарвемо цвіту і повернемось.

– Добре тобі казати: нарвемо! У мене вже і руки, й душа тремтять.

– А як же твій карбованець на зошити?

– Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову загриміло, синім коренем вималювалась блискавка, розкрила шматок другого неба і згасла у хмарі.

– Ти не бійся, ― заспокоював я Любу, ― то Ілля калачі розкидає.

– Аби ж калачі, а то громи і блискавки. Он уже й ліс перелякався грози, ― заскімлила дівчинка.

Справді, під темним небом затривожився, загудів ліс, закипіло листя на ньому, деревам чогось захотілося бігти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всі боки. Знову мигнула блискавка раз і вдруге, ліс і зверху, і зсередини просвітився недобрим блакитнавим огнем, а грім, як навіжений, лупнув у кілька ціпів, неначе хотів обмолотити землю. І вона під ударами грози почала злякано кренитись у безвість. Тепер і мені стало лячно.

– Михайлику, зараз же злазь! ― уже внизу обізвалася Люба сльозами.

І тільки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стіною обвалилася злива. Одразу невидимим став ліс, тільки стогін його охоплював, затискав і перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину лісу, і він засвітився величезним фіалковим ліхтарем. А коли блискавка згасла, ми побачили інший огонь ― біля самого яру, заломивши руки, горіло скалічене дерево.

– Михайлику, нам треба сховатись.

– Куди ж ми сховаємось?

– Я знаю таке дупло в дубі ― велике-велике. Там ми обоє вмістимось, ― сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.

І я, пуста голова, навіть не подумав, яке лихо могло спіткати того дуба, і побіг за Любою. Хустина спала їй на плечі, навколо її голови, стікаючи струмками, затанцювали коси і кісники, а дівчинка шматувала сизу пелену дощу, зникала в ній і знову з'являлась, мов тінь. Грім кидав її на землю, вона падала, підводилась і бігла вперед.

– Отак і голосу можна позбутися, ― хотів я пожартувати, але Люба і вухом не повела.

Ми сполохано металися між громами і блискавками, а дощ, як хотів, прав і виполіскував нас.

– Ось тут! ― дівчинка раптом зупинилась перед старим гіллястим дубом. При його корені темніло нерівне присмалене провалля.

"Дубе, дубе, хто тобі душу виїв? ― у думках запитав я дерева і сам відповів: ― Літа мені виїли серцевину і душу".

І питання, і відповідь мені дуже сподобались, я хотів було запишатись, але передумав ― це, певне, десь таке вичитав.

– Михайлику, сюди лізь!

Я увійшов у дупло, мов у комірчину. Тут було темно і майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку і трохи заспокоїтись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грім, дуб заскрипів усіма своїми кісточками, і лісовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала:

– Правда ж, тут не так лячно?

– Авжеж, ― відповів я, зовсім забувши, як небезпечно в грозу сусідувати з великим деревом. Воно скрипіло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти своєї зітлілої серцевини.

– Михайлику, може, ти казку розкажеш?

– Та від неї тобі ще страшніше буде.

– І це правда, ― зітхнула дівчинка, притихла на якийсь час і раптом перелякано ойкнула.

– Ти чого?

– Ой Михайлику, я зовсім забула за куріпку! Що тепер буде з нею, з її дітками?

– А що має бути з ними?

– Ти нічого не знаєш! У неї тільки-тільки вивелись дітки, вони зовсім безпорадні. Це ж вода потопить усіх. Біжімо рятувати їх. Все одно мокрішими, чим є, не будемо. ― І Люба першою вискочила з дупла, зіщулилась, глянула поверх дерев і полегшено зітхнула: ― О, вже небо вивиднюється. Біжімо.

– І що це в тебе за куріпка?

– Я її на узліссі в заростях терну побачила, коли вона саме сиділа на яєчках. І я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її діток.

Розбризкуючи калюжі, ми побігли на узлісся. Від нас уже відкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а під нами вигиналися, щасно плакали трави і цвіт. І пахло суницею, грибами, розіпрілим хмелем і тією житньою свіжістю, яку приносять тільки петрівчанські пучки блискавиць. Немало накидав їх сьогодні Ілля і в ліс, і поза ліс, вибиваючи нечисту силу.

Ми пробігли чиюсь загороду, в якій стояли високі дуплянки, обминули озерце червоного проса, перехопились через струмок, що став тепер річкою, і опинилися на зарослому терном узліссі. За ним узке стояли поколошкані зливою жита й пшениці.

– Обережно, Михайлику, ― тут подряпатись можна, ― розводячи обома руками цупкі гілки, Люба зайшла в терник. Ось вона зупинилась, пригнулася до землі й тихенько скрикнула.

– Що там у тебе?

– Ось подивись, ― дівчинка підвелася, простягнула до мене човником складені долоні. На них безпомічною сірою грудочкою лежало пташеня, завбільшки з волоський горіх. Воно навіть не могло підвестися на ноги. ― І що мені робити з тобою? ― жалісно запитала його.

Але пташеня і не поворухнулося.

– Замерзло, охляло, ― пояснила дівчинка і обережно поклала свою знахідку в пазуху. ― Ось іще одненьке!

Я теж нахилився до трави і побачив біля якоїсь трухлятини заболочене, з підвернутою голівкою пташеня. В руці воно й не писнуло, тільки болісно глянуло на мене затуманеним оком.

– А де ж куріпка? Чого вона покинула їх? ― запитав я в Люби, яка й моє пташеня поклала собі в пазуху.

– Хто його знає? Може, грім наполохав і розігнав її діток, а вона тепер збирає їх докупи. А може, ще гірше щось сталося. Хіба мало ворогів у пташини? Почекаємо її.

– А як вона не прийде?

– То заберемо діток, і я доглядатиму їх сама. ― Люба, прислухаючись до себе, неждано усміхнулась: ― Вони вже дряпають мене ніжками. От дурненькі!

Ми винишпорили усю тернину і знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала їх у пазуху, а сама неспокійно позирала на всі боки, визираючи матір куріпку.

Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золоті коси на поля, і вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсім зігрілися і, попискуючи, бешкетували в Любиній пазусі.

– На волю просяться. Що мені робити з вами? ― Та ось дівчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потім біля куща вовчого лика з'явилася куріпка, її мокрі крила аж черкали землю, а побіля матері вовтузилося кілька пташенят. Ось куріпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала діток. Птиця побачила людину.

– Красунечко моя, ― тихо сказала Люба, полізла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.

Куріпка щось скрикнула на своїй пташиній мові, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись і крильцями, і всім тілом, так поспішала-заточувалась до матері, що аж падала з ніг. Люба випустила усіх пташенят, з утіхою поглянула на них, шепнула мені:

– Ходімо, Михайлику, не будемо тривожити ні красунечки, ні й діток. Хай вони теж мають своє щастя.

І ми тихенько-тихенько почали вибиратися із чагарів. На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а з самим сонцем зустрівся. Це ж і мати зрадіє, що ми допомогли бідолашній пташині.

Мокрі, стомлені, але радісно осміхнені, ми входимо в ліс, бредемо струмком і вражено зупиняємось прямо в розбурханій воді: навпроти нас, за галявиною веселка порозвішувала усі свої стрічки, і в їхнім одсвіті діброва стала такою гарною, якою вона може тільки наснитися.

Люба засміялась:

– Михайлику, ходімо собі до веселки.

– А чого ж, це нам по дорозі, ― кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина ніяк не може дійти.

– Михайлику, а куди веселка дівається взимку?

– Напевне, забирається у якусь оселю на небі і там зимує собі, як твій борсук у землі.

– Ой, тримайте мене, бо впаду, ― захиталася Люба від сміху. ― Ти довго думав, поки таке зморозив?

– Ні, це я не думавши.

– Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмінна робить?

– Мабуть, забралася в шкоду, як тільки вона уміє, ― спохмурнів я.

– То мерщій біжімо до неї! Капосна-таки твоя Обмінна.

Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тінню майнула кізочка. Я навіть помітив її велике перелякане око. І в цей час гримнув постріл. Кізочка, надломлена, повалилася на землю.

– Ой, мені страшної ― зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.

Я нічим не міг утішити дівчинку, ― мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобииі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві ― кізочка була матір'ю.

– Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! ― боляче і гнівно скрикнула Люба.

Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:

– М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини ― приходь на вечерю до нас, заманеться солонини ― через місяць заглянь. Я не скупар, ― розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.

– Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому...

Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:

– Ти що варнякаєш?!

– Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!

– Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! ― Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. ― Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.

– Не треба мені ваших грошей!

– Треба, треба. Хіба ж я не знаю? ― і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. ― Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!

На обличчі Люби спалахнули червоні плями.

– Хай він пропаде вам! ― дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.

– От забісована порода! ― вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.

Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.

Розділ третій

Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: "Спать підем, спать підем..."

О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.

Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..

Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.

Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?

Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:

– Добрий вечір вам.

– І тобі вечір добрий, Одарко, ― статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну. ― Пізненько повертаєшся з поля.

– Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, ― підходить жінка до самого воза.

– І як воно?

– Моє в долинці ― ще зелене.

– А ми своє завтра почнемо жати.

"Спать підем, спать підем..."

– І женця молодого взяли з собою? ― вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.

– Та й женця взяли з собою.

І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян ― вода. А от чи годен буду жито жати?

"Спать підем, спать підем..."

– А свого серпа маєш, дитино?― вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.

– Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.

– То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, ― ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.

– Спасибі вам.

"Спать підем, спать підем..."

– Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці? ― звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає ― жаліє бідну пташину.

– Ти теж, як перепілка, живеш, ― з сумом і співчуттям говорить тато. ― Як діти?

– Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. ― І вдова піднесла руку до очей.

– Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.

– Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.

– Життя... ― зажурено каже тато своє улюблене слово.

– Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?

Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.

– Ти ж тільки обережненько жни ― серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.

– От і не рано. Самі побачите, ― боронюся я.

Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:

– Бувайте здорові.

– Ходи здорова, жінко добра.

"Спать підем, спать підем..."

– Як розспівався, ― кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.

Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.

– Чуєш, як запахло кулешем? ― каже тато, путаючи Обмінну. ― Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?

– Де скажете.

– Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.

– Краще кладіть на стіжок.

– Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?

– Тоді кладіть під стіжок.

– Тобі сіна всмикати?

– Я сам.

– Хазяйська дитина, ― підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного. ― У тебе й справді ноги ― мов деревляччя.

– Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, ― повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.

Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..

– Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, ― нам нічого не залишиться.

І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.

– Лягайте і ви.

– Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.

– І я з вами.

– Не виспишся, причепо.

– Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.

– То ходім, ― тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.

– Е, та це дід Корній! ― зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас. ― Добрий вечір, діду Корнію!

– Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.

– Я тільки сина догадався взяти.

– Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив. ― У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.

– Як вам, діду, живеться?

– Часом з квасом, порою з водою. ― Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. ― Вже маєш, Панасе, помічника?

– Вважайте, дочекався женця.

– Он як?! ― дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча. ― Невже ти, Пшеничне, вмієш жати?

– Трохи вмію, ― ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.

Дід Корній похитав головою:

– Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.

– Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?

– Та хоча б і я, ― зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах. ― Уже серп став мені заважким, випадає з руки, ― і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.

– А що лікарі кажуть?

– Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п'ять років? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров'я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.

– І ви ж, діду, бомби возили, ― щось згадавши, засміявся тато.

– Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, ― уже й серп випадає з руки.

– Діду, ви насправді були на війні? ― зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.

– Та ні, то мене впхнули у війну, ― неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш. ― Пшоно вже розімліло.

– Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, ― зжаліснів мій голос.

– Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, ― насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. ― Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.

– Ми вже вечеряли, діду.

– Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.

– Ой! Справді сам Котовський їв? ― завмираю, мов заворожений. ― То ви його бачили?

– Навіть фотографію з нас обох робили.

– Розкажіть, діду!

– А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався.

Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.

А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.

– Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?

– Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, ― змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. ― Все, Пшеничний, хочеться знати?

– Ой, хочеться! Це ж так цікаво!

– Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. ― Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. ― Вас же і в газеті друкували.

– Та друкували, і не самого, а з волами.

– З волами?! ― аж підскакую я.

– З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?

Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Ось і зараз... Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:

– То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?

– Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.

– Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?

– От розкажіть, як воювали.

Дід Корній сумно похитав головою.

– То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін ― привіз у ліси заховану зброю.

"Як же її через денікінців переправити? ― питаюся посланця. ― Може, голубами?"

А той, рудий чорт, тільки посміхається:

"Та ні ― волами".

"Волами? А як?"

"У вас, діду, в коморі лежить труна?"

"Та лежить, засипав її житом".

"Для чого ж це?"

"Для того, щоб мені житечко і на цьому, і на тому світі пахло".

"То ми, діду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собі, посвистуючи",

Йому ще тоді про свист думалось... І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю ― бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я іду біля волів, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбі, шапкою очі витирає, наче й справді когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз'їзд.

"Що везеш, діду?!"

Стою на дорозі, мовчу, ― якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мій рудий дідько і плаче такими правдивими сльозами, що навіть роз'їзд подобрішав. Так ми й проїхали повз нього. Тоді я й питаю посланця:

"Як же ти, безсовісний, так зумів чисті сльози розпустити?"

"А в мене очі від природи на мокрому місці, ― відповідає він і сміється. ― Бувало, мама ще не встигне заміритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збігається".

"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?"

А він відповідає:

"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!"

Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.

"Як же тебе звати?" ― питаю.

"Себастіяном".

– Ой! Це не дядько Себастіян з нашого села?! ― аж скрикнув я.

– Та він же! ― відповів дід Корній.

– Життя... ― сказав тато, і, здається, я вперше почав розуміти, як багато криється за цим словом...

– Привезли ми ту зброю гарненько в ліс. Ото радості було! Підіймали мене партизани на "ура" і все, що в дідовій торбі лежало, поїли: голодні були ― страх! Погомонів я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.

"Ви ж, тату, домовину викиньте", ― каже мені, прощаючись.

"А ти її робив, щоб я викидав?"

"Хоч і не робив, та подумайте, хто вас буде зустрічати".

"Я її краще десь сховаю, щоб ніякий дідько не знайшов".

Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав ― і пожалів кидати труну. В'їду в село іншою дорогою, та й годі. Під'їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. Я тільки побачив, як блиснули шаблі, як розкраялось сонце на них, і закрив голову руками. А що вже далі було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денікінці в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. "То це ще не гірше, ― думаю собі, ― значить, у рай душа йде, ― і розплющую очі.

А в моїй хаті і за столом, і на лавах, і на порозі, і на припічку сидить розчервоніла рідня і жалісно виводить:

 
Та забіліли сніги,
Забіліли білі,
Ще й дібровонька,
Та заболіло тіло,
Бурлацькеє біле,
Ще й головонька...
 

"Безсовісні, ― кажу їм стиха. ― Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли".

І, думаєте, усовістив їх? Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж.

– І ви тоді випили, діду? ― засміявся тато.

– А що мав робити? Випив, але не закушував і попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене під грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... І все було б нічого, якби костоправи краще руку склали ― випадає з неї серп, хоч що роби.

– Діду, а як ваш син тепер поживає?

– Та поживає: у Харкові в начальстві ходить, телеграми діду б'є, а в село рідко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.

– Поїдете?

– Та, мабуть, як обсіюсь, поїду. Внука ж маю там, невістку. Людей лікує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлібороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє ― більш за мене жне, ще й хитрує.

– Як це вона хитрує у вас? ― недовірливо засміявся тато.

– Знає мою гордість, то крадькома свої снопи на мою загінку переносить. Хіба ж це діло? ― і старий поворушив посивіле багаття.

З нього посипались іскри, їх стало багато-багато ― і в очах, і коло дідового воза, і по всій долинці, і чогось небо наблизилось до землі. Потім хтось підхопив мене на руки і почав гойдати, наче в колисці, а поперед мене з'явилися воли діда Корнія, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: "Спать підем, спать підем..."

Ще сонце тільки-тільки підвело свій вінець, ще сизо і синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.

– Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.

– Я зараз. А де ж дід Корній?

– Він уже, мабуть, перший сніп зв'язав.

– Чого ж ви мене раніше не збудили? Я б йому спасибі сказав.

Тато сумно усміхнувся:

– Жалів, дитино, бо хто тебе потім, як одкотишся од нас, пожаліє у світі?

– Ой таточку...

– Біжи, біжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде.

Ми приїхали на свою десятину трохи пізніше за матір. Вона з вузликом у руці, з серпами на плечі вже стояла біля жита й виглядала нас.

– Гарних маю собі женців, ― наче докірливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пілочку. ― Бери, Михайлику, свого. І радість і острах знову охоплюють мене.

– Поглянь на схід сонця і починай на щастя жати.

Ось я набираю повні очі сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом ― і кладу на рів.