Текст книги "Щедрий вечір"
Автор книги: Михайло Стельмах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)
Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в'їжджаємо на шкільне подвір'я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір'ї зараз тихо (школярі пороз'їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.
З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п'ястуком.
– Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. Куди там попівській бібліотеці! Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою.
– Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, ― знайомить мене голова комнезаму.
– Спасибі, ― невпопад кажу я і так виминаю шапку в руках, що з неї летить шерсть.
Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:
– Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?
– Я сам, ― прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палітурках.
– Випишіть, коли можна, її.
Дмитро Онисимович, осміхаючись, подає мені п'єси Шекспіра й каже:
– Тобі ще ранувато братися за цю книгу, хоч і написав її найкращий драматург світу.
– Чого ранувато? ― бурмочу собі під ніс. ― Я дуже люблю читати п'єси.
– Воно й добре; в мене таких читачів небагато. Але ці п'єси будеш вчити років через шість-сім.
– А в них срілянина є?
– Що-що? ― округлюються сірі очі вчителя.
– Питаюся, чи б'ються, чи стріляють у цих п'єсах?
– Ага! ― зрозумів нарешті мене Дмитро Онисимович і пустив посмішку по вусах і в окуляри. ― Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стріляють, ― тоді ще наче й пороху не було.
– То я візьму її, ― люблю, коли б'ються, ― ніяково виправдуюсь перед учителем.
– Ну, коли так наполягаєш, бери! ― вручає мені товстелезну книгу Дмитро Онисимович. ― Тільки одна умова: потім розкажеш, про що тут пишеться.
– Згода.
– Яку ж тобі ще підібрати? Чи не цю? ― показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палітурках. По всьому видно було, що він одразу збагнув мій смак.
– Можна й цю, ― беру в руки твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги, правда, не такі грубі, як я. Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже;
– Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.
– Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, ― вклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіками...
Як радісно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальці, і королі, й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут, у снігах, де пахла примерзла калина, де вітряки билися з присмерком і кликали до себе добрих людей молоти на хліб.
– Михайлику, очі попсуєш! ― гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.
І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір.
― Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті і нам... ― жебонить жіночий голос.
А он біля ставу заспівали самі дівчата:
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка...
Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:
– Любо, не застуди голос!
Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту і чимдуж мете до нас.
– Михайлику, пиріжка хочеш? ― висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.
– А я тобі калини привіз, бери.
– Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.
– Коли теплий, то що ж... ― напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. А Люба вже весело стрекоче мені:
– Михайлику, а дядько Микола і твій тато вже повернулись додому!
– І щось уловили?
– Кілька щук і цілісіньку торбу в'юнів. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули і ніяк не могли витягнути вдвох одну щуку, ― така велика попалась. Очі в неї були, мов горнята, а луска ― як срібні карбованці.
І нам усім навіть чогось стає дуже смішно. Тим часом нас наздоганяють легенькі санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується і тихенько щось наспівує дитині молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повіяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:
– Мар'яно!
– Ой! Михайлику! ― сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: ― Це ти?
– Авжеж, Мар'яно! ― зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.
– Ой! Михайлику! Як ти виріс! ― Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. ― А ми їдемо до вас на щедрий вечір.
– Справді?
– Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?
– Та головую.
– І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.
Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:
– А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?
– Та... таке й скажете, ― засоромилася Мар'яна.
– Говори, говори.
– Зове ж... коли треба піддобритися, ― закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.
– Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? ― вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.
– Хлопчик... ― і так гарно сказала, нахиляючись до нього: ― Росте собі дитя!
– Їдемо ж до нас! ― запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. ― У нас і риба свіжа є!
– Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, ― весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.
І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір...
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...
Київ ― Ірпень ― Дяківці, 1966
