Текст книги "Щедрий вечір"
Автор книги: Михайло Стельмах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)
– Як сказано: хлібороб платить за землю, гончар за глину! ― У Юхрима знов округлились і очі, і нулі на щоках.
– Чого мовчиш, Себастіяне?
– А що мені казати? Гріх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то і ми подрібнішаєм. Я не знаю, хто придумав гірку приказку: бог для бідних сотворив вербу і картоплю. А коли людина на бідарській картоплі творить красу, то ми повинні похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу, покажіть свої фантазії.
– Та нащо? ― безнадійно махнув рукою гончар. ― Вже маю собі з повіту прибідок, то не хочу мати самої біди.
– Чуєте, чуєте, Василю Івановичу, що, натурально, говорять усякі підозрілі про повіт! І це при голові вищезгаданого повіту! От яку вони красу творять! Отак і контрреволюцію створять! До них дивись, придивляйся і на замітку бери!
– Ну, про контрреволюцію ти вже, чоловіче, загнув!
– Ні, не догнув! А щоб повірили, ― демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфіскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесість фігури, модель голови й округлість обох щік були зовсім схожі на мене. Покупці дивилися на чорта, а насміхалися з мене, про що можуть сказати записані в мою книжечку свідки. Ось таким способом цей індивідум може дискредитувати не тільки мене, а й керівництво всього нашого повіту. Я прогресивно наперед заглядаю!
– Дивився біс у воду і тільки чорта бачив, ― хмикнув дядько Стратон.
– Показуйте, чоловіче, свої фантазії! ― звернувся до гончаря Василь Іванович.
Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зітхнув і запитав голови:
– А які ж вам показувати фантазії? Возможні і невозможні, як говорить фінінспектор, чи тільки возможні?
Юхрима аж залихоманило:
– У вас знов об'явились невозможні?
Демко Петрович невинно відповів:
– І на них вистачило глини.
Юхрим всвердлив очі в гончаря:
– Не трусіть біду ― обтрусите горе!
Майстер обурився, скинув старість із спини, випростався:
– Чого ти мене, копійчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пішло, перелякаю тебе! ― він поліз до мішка і почав розкладати свої вироби на лаві. Ось у його руці з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закільцювавши себе хвостом, він тримав у руці його кінець, що завершувався дулею.
Глянув Юхрим на чорта ― позеленів, обурено тицьнув на нього пальцем і сказав: "О!"
Всі, крім голови повітвиконкому, засміялися.
– Юхриме, це ж зовсім твоя парсуна! ― регочучи, схопився руками за живіт Себастіянів батько. ― От аби тобі насправді випала така дуля!
Гончар намірився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Іванович.
– Заждіть, хай люди подивляться.
– А податку на чортів не буде?
– Вас не податок, а, натурально, кримінал чекає! От не я буду! ― шаленів Юхрим і все більше ставав схожим на ліпленого чорта.
Василь Іванович відмахнувся від погроз і прикипів до кахлини з качкою. Він довго-довго розглядав вироби старого майстра, потім щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:
– То хто контрреволюцію творить: він чи ти?
– Подумайте, подумайте, Василю Івановичу, що ви при масах кажете! ― розколовся на дві половини голос Юхрима ― перша тихо загула, а друга закипіла, підстрибнула вгору. І навіть очі фінінспектора підвернулись, стали навскіс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмішка. ― Василю Івановичу, дорогенький, хіба ж ви не знаєте мене?
– Від сьогодні не знаю і знати не хочу!
– І ви за таку дрібницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловіка?
– А де ти навчився так зобиджати і применшувати людей?
– Ну, ви ще не знаєте мене, ― сумно похитав головою Юхрим.
– Іще раз скажу: і знати не хочу тебе.
– То чого так швидко? ― Юхрим схрестив руки на грудях і посміхнувся, мов змія. Тепер він уже не боявся нікого. ― Я, натурально, розумію: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рішення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глині, ― вона слизька, ― тицьнув пальцем на кахлину з качкою.
– Іди, слизький, звідси! ― бліднучи, стишив голос Василь Іванович. ― Завтра ж передаси свої справи.
– Не маєте права! Я, натурально, державну копійку оберігаю! ― вискнув Юхрим.
– А нам треба оберігати державу від таких бовдурів!
– Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!
– Відчиняй двері! ― підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.
– Оце кому-кому, а мені дістанеться, ― зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.
– За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей! ― чаркується з гончарем Василь Іванович.
– Спасибі.
– Христино, бери чарку! ― наказав дядько Себастіян.
– Маю клопоту й без неї.
– Чого це не повну налили їй?
– Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, ― тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.
– За твоє здоров'я, Христе.
– За ваше, люди добрі, ― і молодиця втерла очі.
– Ти чого?
Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:
– Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..
– І де мої очі були, як ти дівувала? ― тихо спитав себе дядько Себастіян.
– Ой! ― тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: ― В лісах тоді були твої очі.
– І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..
Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:
– Ет, не будем про це... Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір... Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..
Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
― А що це за хлопчак у тебе? ― зиркнув на мене Василь Іванович.
– Михайлик! ― одним словом відповів дядько Себастіян.
– Це часом не той, що космографію читав? ― примружився голова повітвиконкому.
– Він самий!
– То он який ти? ― дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей. ― Дуже кортить читати?
– Дуже, ― ніяково кажу я.
– А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?
– І посередині трошки, ― хитаю головою і не журюся.
– І що тепер читаєш?
– Ет!
– То чого запишався?
– О! Таке скажете, ― починаю пекти раків.
– Як ця книжка зветься?
– "Арабська земля і Магометова віра".
– А це тобі доконче треба знати? ― і сміх закружляв навколо мене, мов танець.
То що мені залишилося робити? Теж сміятися.
– І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, ― обізвався дядько Стратон.
– Біда? ― співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.
– Не так біда, як прибідок, ― одходячи, відповідаю йому.
– А читати ж хочеться?
– Аж душа болить.
– От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, ― і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна. ― Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський [3]3
Тепер Майдан-Курилівський, Хмельницького району, Вінницької області
[Закрыть]― там тепер найкраща бібліотека.
– Оце діло! ― схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене. ― Там книжок ― море!
– Ой! ― несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.
А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.
Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!
– Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! ― націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну. ― Вчися, виходь у люди!
Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони нахиляють до мене осміхнені, розквітлі очі. І тільки Себастіянів батько чогось зітхає.
А в цей час під вікнами загупали кроки, засвітилось, закружляло мальоване в образі дівчини сонце, і вечір забринів молодими голосами:
То не з моря тумани,
То із коней пара...
Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?!
І колядки, і тихий Дунай, що виплив із них, і вершники над Дунаєм, і пара з коней, і струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гості, коли дядько Себастіян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою...
Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобіт і чудернацький сміх. Коли я розплющив очі, біля порога рівно стояла немолода засмучена жінка, а коло неї висяював хромовими чобітьми веселолиций міліціонер, до якого прилипло дивовижне прізвисько ― Хвірточка, і тільки через те, що він навчився гримати на людей: "Закрий мені хвірточку" або "Відкрий мені хвірточку".
З його рота зараз виривався клекіт, хрип і щось подібне на шипіння гусака, ― все це йому разом заміняло сміх.
– Сідайте, тітко Марино. Що там скоїлося? ― заговорив до жінки дядько Себастіян.
– Ет, хай він говорить... навчився ж. ― Тітка Марина ображено стулила темні зморшкуваті уста, сіла на лаву й хрестом поклала на коліна важкі землисті руки.
– Розказуй, Василю!
Зіпсований грамофон знову захрипів у грудях міліціонера, і знову ― сміху не вийшло, але це нічутінку не збентежило Василя, ― все його обличчя сяяло радістю, а очі набухали веселими сльозами.
– От і не повірите, що я сьогодні на контрреволюцію наскочив! Тримаю її, понятно, у кулаці! ― переможно сказав, а тітка Марина зітхнула.
– На яку це контрреволюцію ти наскочив? ― недовірливо запитав дядько Себастіян. ― Може, на тітку Марину?
– На неї ж! Ніколи б і сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.
– Розказуй, як умієш, ― нахмарився і зажурився дядько Себастіян.
– Сьогодні ранесенько поїхав я до Якова підкувати коня. Заходжу собі тихенько у двір, іду до хати, а вухом чую, що в кузні сичить ковальський міх. Це на різдво! ― знову зашипів, заклекотав міліціонер, витер рукою сльозу. ― Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й підходжу до кузні. І що я тільки бачу?! Бісів коваль роздмухує вогонь, а на вогні, як на картині, стоїть цілісінький кулемет. Тоді, я, понятно, револьвера в руку, а ногою ― в двері і до Якова: "Руки вгору!"
А він на мене, понятно, ніякого вніманія.
"Пішов ти, ― каже, ― Хвірточко, під три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший".
"Я стріляти буду!" ― гримаю на коваля.
А йому й за вухом не свербить.
"Стріляй, ― каже, ― собі в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти нажабився? Кулемета ніколи не бачив?"
"За цей кулемет судити будем!"
"За що ж мене судити? ― розсердився коваль. ― За те, що я смерть перековую на леміш?"
"Ви мені лемешем баки не забивайте, а фактично скажіть, де дістали цю смерть?" ― припираю його до стінки револьвером, параграфами і навіть строгістю закону.
М'явся, крутився, викручувався чоловік, та мусив признатися, що дістав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами і зітхає, наче цей кулемет не був її собственістю.
– Тітко Марино, це правда?! ― не віриться дядькові Себастіяну.
– Та правда ж, ― похитала головою тітка Марина.
– І ви продали кулемет Якову?
– Ось це вже неправда: не продала його, а обміняла.
– Що ж це за обмін?
– Я йому віддала кулемета, а він мені кочергу, бо моя саме переломилась.
– Так і Яків сказав! ― підтвердив міліціонер. ― Тоді я бігцем на вулицю, скочив у сани ― й на хутір до тітки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
– Як людину ж, ― стиха обізвалася тітка Марина.
"Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" ― одразу нагнав їй страху.
"Нащо вони тобі, Василю?" ― не дивується, не лякається, а виказує, що іще має зброю.
"В міліцію треба здати!"
"Дурно чи щось заплатять мені?"
"За це діло тюрмою заплатимо!" ― кажу їй.
А вона до мене:
"Хвірточкою ти був, Хвірточкою й залишився, хоч і взувся в золоті чоботи".
Розсердився я і почав робити обшук. Сопротівлєнія з боку тітки Марини не було. І знайшов я у засторонку, ― от ніхто не повірить, ― іще чотири кулемети і п'ять німецьких і австрійських рушниць.
Дядько Себастіян зблід і отетеріло поглянув на тітку Марину:
– Невже це правда?
– Та правда, чого ж...
– От який вискіпався іще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повісив я пломбу на її двері і до вас: як не є ― це ж далека ваша рідня.
– Тітко Марино, де ви цієї бісової зброї набрали? ― з жалем запитав дядько Себастіян.
– Бандити, хто ж інакше, мали в неї свою схованку! ― тримався свого міліціонер.
Тітка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:
– Пломба ти, та й більш нічого. Ось ти над цією зброєю тільки зараз затрусився, а я всю війну трусилась. Оце ж, Себастіяне, дорогенький, як убили на війні сина, то мій Іван із журби почав, де міг, красти оружіє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розікрасти рушниці, кулемети та іншу погань, що стріляє, то не буде чим воювати і менше зів'яне людей на війні. От і крав чоловік, що міг, крав і в німців, і в денікінців, і в петлюрівців. На цьому ділі попався та й пішов спати в могилу. А Хвірточка вже мене до бандитів приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має він совість чи в нього її розклювали кури?
Після цієї мови дядько Себастіян розпогодився, а міліціонер, що весь час то обурювався, то недовірливо хмикав, то кусав губи, зашипів, заклекотав, захрипотів, тернув рукою по очах і сказав:
– Правильно. Ой, не було цього ранку в мене ні совісті, ні клепки в голові! ― Він пригнувся до тітки Марини, поцілував її в прив'ялу щоку, а потім зажурився: ― Воно-то так. А що тепер з бісовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по інстанціях, та почнуть сумніватись, та допитуватись, та протоколи писати і всяку всячину. От вскочили в халепу на самісіньке різдво. Тепер і чарки не вип'єш, а скачи в повіт на зламану голову.
– Василю, а не краще буде, щоб Яків без зайвого клопоту забрав собі ці кулемети ― і на вогонь? ― довірливо запитала тітка Марина. ― Він мені за них зробить і чаплію, і рогачі, і лопату, бо тепер такий сутуж на залізо...
– Ет, сільська наївність! ― безнадійно махнув рукою міліціонер і зажурено звернувся до дядька Себастіяна: ― І яку тут придумати резолюцію?..
Розділ дев'ятий
Воно, звісно, дурниця, писати п'єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною ― вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.
Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:
– Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!
– І багато її? ― завмираю од радості.
– В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!
– Оце п'єса! ― тішуся я.
А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, ― такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, ― він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:
– А стрілянина є в них?
– Є, і навіть багато!
– Оце й добре, ― схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині...
Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, ― сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.
– Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, ― несе йому посмішку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:
– Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру.
Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?
– Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? ― прядучи пряжу, допитується мати.
– Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, ― тато знову зиркнув на мене. ― Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!
Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:
– І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.
– Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?
– Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?
– Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю ― посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?
– Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, ― кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа.
Мати враз накрила батька мокрим рядном:
– Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.
– Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.
– Тату, і справді вчителька сказала, що... того, поставлять? ― забринів надією мій голос.
– Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, ― приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. ― Пустиш нас із мамою в тіятри?
– Ой таточку!.. ― Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.
– То чого ж так застидався? ― знову смикає тато мене за чуба. ― Може, й справді з нас щось буде?
А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
– О, і ви знаєте, ― скривився я.
– Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?
Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:
– Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?
– Як це ― роздобути? ― недовірливо косує на нього батько. ― У воді чи в крамниці?
– На дурничку! У воді з-під криги.
– Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? ― підсміюється тато.
– Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає ― на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.
– Скільки ж береш із собою мішків?
– Чотири і торбу про запас, ― не моргнувши оком, відповів дядько Микола.
Мати затряслась од реготу:
– Чого ж так мало?
– Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо ― на сани вкинемо, ― навіть не посміхнеться дядько Микола. ― То поїдемо, Панасе?
– Можна й поїхати, ― погодився тато. ― Готуй, жінко, мішки!
– І на рибу, і на в'юни, ― додає дядько Микола. ― Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.
"Що там у тебе?"
"Ой, подивись на долівку, ― аж тіпається вона, ― хтось вужів повну хату напустив!"
Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, ― чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.
Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
– Тату, візьміть і мене в Щедрову! ― прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить мені казкою.
– Обійдемось без тебе, ― відмахнувся тато рукою.
– Візьміть, таточку.
– Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.
– А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!
Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
– Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.
– Хай привчається до всякого ділечка.
– Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! ― гримнув тато.
Мене з печі як вітром здуло, ― босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
– А хто там?! ― гукаю баском.
– Це я, Михайлику, ― чую знайомий голос. ― Пустиш до хати?
– Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! ― Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.
– От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! ― весело вітає гостя дядько Микола.
– Про ваші внутреності вам лікар розкаже, ― сміється дядько Себастіян.
– То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
– Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.
– А як же без приросту обійтись? ― шельмувато дивується дядько Микола, ― На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.
– Ваш навряд чи зноситься ― не ті ковалі його кували, ― дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: ― А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.
– Хто це ― ми? ― насторожується батько.
– Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.
– Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, ― насупились брови у тата.
– Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! ― каже дядько Себастіян.
– Чого ж це мушу?
– Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам ― недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?
– Не хочу.
– Боїшся? ― в'їв тата дядько Себастіян.
– Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! ― блиснули завзяттям батькові очі. ― Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.
– А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.
– Коли тобі це подобається, ― топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.
– Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!
– Ой! ― зажурилася мати.
– Громадою просимо, берися за це діло.
– Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, ― зітхнув тато...
І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
– То що тобі, Панасе, треба на початок? ― повеселішав дядько Себастіян.
– З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.
– Нащо так багато?
– Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.
– Тобі ще цього лиха треба, ― згаснула мати. ― Нащо ото з Яковом заїдатись?
– Хай не забуває, що в нього є брат, ― відрізав тато. ― Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.
– То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, ― погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. ― Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.
– Завтра? ― аж не віриться мені.
– Атож. Одягайся тепліше.
–Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.
– Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!
– Як хочеш, діло хазяйське, ― сказав тато.
Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.
Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, ― одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.
– Чим це ти напакував торбу?
– Варениками ― і для вас, і для мене. Покуштуйте.
– А ти куштував?
– Ще ні.
– То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?
– Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?
– Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.
– Не так-то й скоро.
– Та вже циган продав кожуха, ― сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.
З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.
Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.
– Михайлику, хочеш побачити диво? ― обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.
– Хочу!
– Тоді візьмемо ліворуч.
Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з саней і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як мальовані, виділялися грона.
– Гарно, Михайлику? ― змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.
– Ой, гарно як! ― щипаю кілька промерзлих кетягів калини. ― І де її стільки взялося?
– Де? ― задумався, спохмурнів дядько Себастіян. ― Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата ― у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов поміж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кінь, за ним дріботів невисокий чоловічок з великим мішком за плечима; його сіре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Він з опаскою подивився на нас, покліпав рідкими віями й спитав у дядька Себастіяна:
– І ви, значиться, приїхали ламати калину?
– А ви її ламаєте?
– Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.
– Простуду лікуєте нею?
– Ні, я її, голубоньку, в місто вожу, на продаж, значиться. Городські мають дурні гроші ― навіть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.
Дядько Себастіян заглянув у мішок плескатолицього, витягнув покалічений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
– Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
– Руки? ― здивувався, хихикнув плескатолиций і подивився на дядька Себастіяна, як на дивака.
– Ти не хихикай, розуме недоспілий; бо покладу на санки і в повіт завезу!
– Великий крик за малий пшик! ― ображено заметались вузькі, присмоктані уста. ― За що мені така сіпанина?
– Не каліч дерево! Воно сім років після твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?
– Маю.
– Зараз же зачисть усі поламини, не будь ординцем серед такої краси!
– А мені, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальстві ходите?
– Хіба ж не видно?!
– Та видно. З Літина чи Вінниці?
― З Вінниці.
– Значиться, такий є приказ, ― дивується чоловік. ― Діждалась і калина приказу. То я зараз же зачищу свої сліди. ― Він вийняв ножа і зник за тими деревцями, яких і досі за їхню красу нівечать люди...
Поміж розкішними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далі на дорогу ― і вперед, уперед, а сполохані думки ширяють через темінь віків, і в очах мені стоять оті перехоплені ординськими вогнями дівчата, з яких проросла калина. Ось я навіть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Ні, то стугонів над річкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а він робив своє діло, наче людина, і стогнав, наче людина.
– Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
– Не замерз.
– Все одно трохи пробіжімося.
І ми бігли наввипередки з дядьком Себастіяном, він перехоплював мене, підкидав угору і ловив, як м'яча, а розумний кінь скоса поглядав осміхненим оком і сам доганяв нас.
