Текст книги "Щедрий вечір"
Автор книги: Михайло Стельмах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)
– Не хочу.
– І чим тебе частувати?
– Нічим.
– Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?
– Є чим журитись людині, ― спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.
– Що ж у тебе, Михайлику? ― одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.
– Ет, і говорити не хочеться.
– А ти скажи, ― може, полегшає.
– Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, ― повторюю мамині слова. ― Перша журба ― нема людської хати, друга ― стоїть наша земелька перед торгом, а третя ― лежить невідома дорога, мов горе.
– Невідома дорога? ― зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. ― Куди ж вона лежить, Михайлику?
– Далеко-далеко.
– Далі Вінниці?
– Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.
– Ой, лишенько! ― аж скрикнула дівчина. ― Як же там люди без лісів живуть?
– Живуть, позвикали.
– А чим вони палять?
– Кураєм, соломою.
– І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
– Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.
– Попроси гарненько його.
– Мама вже й сльозами просила.
– А батько що?
– Сердиться.
– Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?
– Чого?
– Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, ― засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.
Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.
– Михайлику, а в степах і суниць не буде? ― охопивши руками коліна, запитала Люба.
– Ні.
– А що ж там буде?
– Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.
– То вже байка.
– Сам тато казав.
Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
– Поїж, Михайлику.
– Не хочу.
– Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, ― поклала руку на шматочок сонця.
– Точнісінько так і мама каже.
Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:
– Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.
– Це забудеться.
– От і не забудеться, ― зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.
– То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.
– Нічого ти не знаєш, ― правдиво подивилась на мене Люба. ― І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.
– Це вже як тато закомандують.
– Отак і в нас ― тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?
– Не знаю, як воно випаде.
– Я все буду дивитись на дорогу.
Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.
Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.
Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
– До вас можна? ― застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.
– Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, ― неласкаве обізвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.
– Чогось ви ніколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, ― солодкомовно заговорив дядечко і цим немало здивував нас усіх.
Батько спідлоба глянув на нього:
– А звідки ви знаєте, що буде дощ?
– Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота ― чекай непогоду. Добрий вечір вам.
– Добрий вечір. Вас, бачу, груша приворожила?
– От і не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дінеться? Ви спочатку нагнівались на мене, а потім самі втямили, що вона моя. Як то кажуть, і просо моє, і горобці мої.
– Не ваше просо і не ваші горобці, ― одразу розсердився тато.
– І між святими буває сварка, ― не гнівається дядечко. ― Послухаємо, що скажуть про це люди.
– Ви вже маєте свідків?
– Підбираю, підбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навіть копійчане, пропадало, бо за копійкою і карбованця попустиш. Ось так, а не інакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш цар-государ зібрав за гряницею аж мільйон армії?
– Давно вже ваш цар-государ лежить у землі.
– Е, не кажіть, у землі лежить його двійник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.
– Це ви мене лякати прийшли? ― батько зловтішне підсік дядечка.
– Та що ви, Панасе? ― розвів руки дебеляк. ― Нащо мені когось лякати, коли сам у революцію був ляканий. Я до вас по ділах кумерції.
– Кумерції?!
– Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвості принесла, що ви збираєтесь переселятись.
– Сорока ваша не збрехала.
Мати і я зітхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалі й бадьоро продовжував:
– Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
– Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
– Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, ― хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну. ― Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
– Ви, доки не згудите, доти не купите? ― заступається мати за нашу десятину.
– Хіба я неправду кажу? ― косує дядечко на матірі, торкнувшись рукою кишені, запитує батька: ― Як ви на сеє, коли я теє?
– Хіба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою, розхристану?
– Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглі числа. Навіть жінку брав тільки з круглим числом ― шістнадцятку. Було б їй сімнадцять років ― не одружився б, ― і дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.
Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без'язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зволив. Ось як кумерція розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, і тітка Марійка позаздрила б.
Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю.
– Там середняку нарізають навіть по двадцять ― двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сіяти, коли нема чого орати.
– Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? ― обізвалася крізь сльози мама.
– Мені? ― отетерів дядечко. ― Як це? І чого це мені? Що ми ― гірші за людей! ― але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. ― Я, жінко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздів, до своїх десятинок. Це не та розкіш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хліба не зводить. То будемо сватами?
– Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, ― в'їв батько.
– Для вас витрушу останнє, ― розщедрився дядечко. ― Чого не дотрушу-позичу, на чийсь білий папір усю душу закладу. Яку ж ціну правите за свою десятинку?
– Сто двадцять карбованців золотом.
― Що-що?! ― вдавано не дочув дядечко і повернув до батька хащувате вухо.
– Сто двадцять кажу.
– Сто двадцять! ― жахнувся дядечко, став вислогубим і вибалушив очі на тата. ― Бійтесь, Панасе, бога і людей. Красна їй ціна ― шістдесят карбованців, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрість.
– Хіба ви колись не розминулись із нею?
– Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмішечки хоч на кінчику язика... То за сімдесят віддасте? У мене ж п'ятірки, як зорі в жнива, ― з самого місяця відлиті.
– І де вони взялись у вас?
– Де? ― спохватився дядечко. ― Це довга казка. То давайте свою руку ― позолочу її. Де вже моє не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
Батько поволі спускався згори, а дядечко ще повільніше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях і далі ― ні тпру ні ну.
– От усі на небі святі бачать, що переплачую! ― добрався -таки дядечко до неба та й вийняв з кишені заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, і жаднюга, як музику, вловив той дзенькіт, посмутнів, чуючи розлуку з ним. ― Так дев'яносто карбованців?
– Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
– Сам бог-отець видить ― від душі одриваю! ― Аж руки простягнув угору, потім засоромився, бо негоже піднімати їх до всевишнього з гаманцем.
Батько похитав головою:
– Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство і грошолюбство вас не до бога, а в сліди безп'ятого.
– Яке там грошолюбство! Чужі гроші й дурень лічить у снах, ― розгнівався дядечко, і очі його зачерепіли.
Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, і я несподівано для себе і всіх вскочив у торг:
– Дядьку Володимире, і нащо так торгуватись, коли ви гроші мірками міряєте?
В хаті одразу стало так тихо, що пісня цвіркунів гримнула, як весільна музика.
– Що це?! Що?! ― сторопів, розгубився, вирячився і почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.
Я принишк, з опаскою придивляючись, як злість скаче по дядьковому обличчі.
– Що це? ― іще раз повторив дядечко і, хитаючись, підвівся з ослона.
– Нічого, Володимире. Ну, ляпнуло собі щось перед сном оце дрімайло. Хіба воно, дурненьке, щось тямкує? ― примирливо сказав батько.
– Е, ні, ні! Не дуріть мою голову: я теж розум не в решеті ношу. Це ваш дурноколінний глум, усі ваші баляндраси та пересмішки обізвалися в ньому! ― виснув гість. ― Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. І хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. ― дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню і, захлинаючись од обурення й образи, вилетів із хатинки.
– Оце сторгувались, оце випав скупецький вечір, ― сказав спересердя сам собі тато й зміряв мене тими очима, в яких і сліду не залишилось од бісиків. ― Ну?
Я знітився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", і міркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.
– У тебе, збитошнику, очі не попеклися од сорому?
Кліпнув я повіками раз, кліпнув удруге ― переконався, що очі не попеклися, і далі анітелень.
Тим часом із клуні ввійшла мати, стала біля печі, не то посміхаючись, не то кривлячись.
– Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? ― строго допитується тато. ― Витрутив дядька і мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!
– А що ж мені казати? ― знизую плечима і знов кліпаю повіками ― ні, очі таки не попеклись.
– Звідки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко гроші мірками міряє? Ти в нього, може, спільником при цьому був?
– Ні.
– Значить, не був спільником, ― встановлює батько істину. ― То де викопав отаке?
– Як скажу, ви ще більше гніватись будете.
– Куди вже більше. Не мни своє слово ― кажи!
– То ви ж самі це казали про дядька Володимира.
– Я? ― здивувався, нахмурився батько і несподівано посміхнувся. ― Таки говорив! І хоч ти, заводіяко, маєш вуха, як розварені вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?
– Я ж, тату, хотів допомогти вам, ― мимоволі торкнувся руками до своїх зобиджених вух.
– Дочекались помічника! От нема кому хворостити босонога! ― батько посварився на мене пальцем, а далі зирнув на маму. ― Це не ти його настренчила?
– І таке ви скажете? ― неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що мені сьогодні не перепаде по зашийках. ― Хіба ж я не знаю, як у нас міряють гроші?
– А як? ― зітхнувши, поцікавився батько.
– У нас чиїсь гроші міряють, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками...
– Ох, і мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не відповідала вона: лихо завжди за розумних чіпляється. ― І вже з усмішкою звернувся до матері: ― А бачила, як цей засядько дременув із хатини?
– Та бачила, ― зітхнула мати, постелила мені постіль і, зажурено посміхнувшись, сказала: ― Спи, дитино, хай твоя доля росте...
Як гарно забриніли мені ці слова, наблизили до нашої хати-клуні долю, оту відлюдкувату жінку, що не дуже поспішає зустрітися із людьми.
Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, і в свій сон захопив материні сльози. Вони спочатку ніби падали на землю, а далі знялися вгору і змішалися із зоряним пилом... Хіба так може бути? Поки подумав над цим, переді мною розступилася хата, село, і я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втікати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи, вигинається, сивіє і отемнюється тирса, а до неї синім цвітом прибивається море.
Потім сон переносив та й переносив мене і до похилого жита біля вітряків, і до якимівської загорожі, біля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, і до того лісу, де вже мене чекали засмучені, мов діти, красноголовці. Враз вони заговорили людською мовою:
"Михайлику, не їдь у степи..."
"Хіба ж я хочу їхати?" ― кажу до красноголовців ― і вони розуміють мене, з співчуттям похитують своїми шапками.
І в цей час хтось трусонув моє плече.
– Михайлику, Михайлику!
Я прокидаюсь і в дрімотному місячному сяйві бачу прихиленого до мене батька.
– Чого вам? ― підводжуся з тапчанчика. ― Іще ж зовсім рано.
– Еге ж, рано, дитино, ― погоджується батько. ― Ти не знаєш, де мама?
– Мама? ― одразу ж зіскакую на долівку.
– Еге ж, ― сумно-сумно дивиться тато у вікно. ― Прокинувся, а її нема.
– Де ж вона може бути? ― жахаюсь я.
– Чи не пішла прощатися із десятиною? Ну, спи, спи, ― тато заспокійливо кладе руку на мою голову і виходить із хатини.
Скрипнула хвіртка, а далі забриніли ворота ― батько пішов у поле. Переляканий і розтривожений, я вискакую в затоплений місячною повінню двір.
Над городами, журавлями і підсиненими оселями маревом тремтів тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. І тільки на невидимій леваді не спав деркач. На мураві, підпливаючи тінню, лежала Обмінна. Вона поглянула на мене, зітхнула, а в її оці блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподіваючись на чудо, я в думці запитую її: "Де ж моя мама?" Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь вік.
Тоді я вирішую теж податися в поле. Спросоння загуділи ворота, і я спиняюсь на вулиці під тінями наших ясенів і вишень тітки Дарки. Тут я одразу став меншим, а світ ― більшим, і місячний туманець проростав із нього і плив по ньому, чіпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулиці забовваніла постать батька. Я хотів скрикнути, кинутись навздогін за ним, та саме щось зашамотіло у підтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась їжачиха, в роті вона тримала маленького їжачка. Прислухаючись до світу, їжачиха зупинилась, повела головою, а далі перебігла вулицю, зашаруділа в бур'яні й перебралась у наш город.
Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услід, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестіло в закуті садочка; звідти, з тіней, поволі-поволі, похитуючись, вийшла мати. Ось вона підійшла до яблука, притулилася руками і обличчям до нього й щось зашепотіла, перемішуючи слова і зітхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповідала йому свою печаль? Далі, наче сновида, мати пішла на город і зупинилася біля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а він мовчки похитував головою, ніби і йому була зрозуміла людська печаль.
І мені здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усміхнувся світу, дідусеві-місяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Він так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увійшла мати, як укропом, соняшником і росою запахли її одіж і руки, що легко війнули над моїми видіннями.
Через отой неспокій уночі я прокинувся раніше звичайного і став прислухатися до світанку.
Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досі стрічаюся з сонцем у полі, в лісах чи на річці і привчаю до цього своїх дітей...
У хату входять батьки і мовчки дивуються, що я вже встав. У міжбрів'ї батька зібрався клопіт, а материні очі, видно, й сьогодні купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думці, надворі обізвалась качка: "Так-так-так".
– Кого б це так рано? ― поглянув батько на матір ― видко, йому хотілося, щоб вона заговорила до нього.
І мати, заглядаючи в піч, сумно сказала до вогню:
– Хто його знає? Може, Дарка.
Але це ішла не тітка Дарка, бо в двері хтось тихенько постукав.
– Заходьте, заходьте, ― мати вихопила з вогню коцюбу і поставила в куток.
Двері відчинились, і ми всі з подивом побачили на порозі зніяковілу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.
– Добрий ранок вам, ― вклонилася Люба.
– Добрий ранок, дівчинятко. Ти чия? ― здивувалася мати.
– Я, тіточко, Люба, ― несміливо сказала дівчинка і хитнулась, як очеретинка.
– А-а! ― одразу ж догадалася мати. ― Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?
– Ні, тіточко, я до вас.
– У тебе до нас є діло? ― здивувався тато і грізно поглянув на мене. ― Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремінь.
– От вічно ви на мене! ― образився я.
– Що ж у тебе, моргухо, до нас? ― підійшов тато до Люби і з цікавістю подивився на її свіжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетені кіски і оті окостенілі гудзики на блузці, що чогось ображено понадимали щічки.
Люба підвела голову і сумно подивилась на батька.
– Михайло мені сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсім немає лісів, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, ― простягла батькові глечика і вже зовсім тихенько прошепотіла: ― А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.
– Ти дивись, ― розгублено сказав батько і навіть закліпав повіками. Він поставив глечик на стіл і однією рукою пригорнув Любу до себе.
Біля печі схлипнула мати й намірилась вийти в клуню.
– Почекай, Ганю, ― лагідно зупинив її батько. ― Чи не бачиш, що тепер малі починають учити старших?
– Може, послухаємо їх, Панасе?
– Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, ― погодився батько.
– Ой, спасибі, дядечку... Іще раз спасибі, ― сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. ― Я вам два рази сказала спасибі, а далі не знаю, як уже треба дякувати...
– Спасибі, донечко, і тобі і за суниці, і за те, що прийшла до нас, ― сердечне сказав тато.
А Люба радісно подивилася на мене і вперше посміхнулася в нашій хаті, і посміхнулися всі її насурмонені гудзики...
Розділ другий
Цієї ночі я в усіх снах плив на човні ― плив по воді, по росі, по траві і навіть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. І з напівзабуття теж випливав, мов на човні.
Ще не розтуляючи очей, я всім тілом відчуваю злагоду в нашій хатині, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батьків голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печі, як вужем сичить на нього окріп, як пахуче метляється по долівці полиновий віник. І в моїх вухах аж забриніли-затанцювали весільні співи:
До нас, невістко, до нас,
А у нас усе гаразд:
Сама піч хліб пече,
Віник хату мете.
Я одразу заплющеними очима бачу цю весільну піч із позагнічуваними хлібинами і веселішаю.
– І чого воно ще посміхається собі? ― журно говорить мати, думаючи, що я сплю.
– Мабуть, і в снах читає якусь книжку, ― лагідно відповідає тато,
– Ноги он потріскались на росі, немов деревляччя.
– На росі потріскались, на росі і вигояться.
– Хоч би на які постоли розжитись йому, ― жаліє мене мати.
– Хай ногами чує землю, ― так скоріше і танцюристом, і людиною. стане.
На батькові слова я кажу: "Ги", розплющую очі й одразу ж підводжуся з тапчана. Тато глипнув на мене, здивувався, звузив одне око на кпини й ніби з великим пошанівком спитав:
– Чи добре спали, чи сухими встали?
Я знову кажу: "Ги" ― І сміюся. А тато, заховавши насмішку під укорочені вуса, вже заходить з іншого боку ― починає мене підхвалювати :
– Що то хазяйська дитина у нас: як спить, то не їсть, а як їсть ― не дрімає.
– А чого ж дрімати біля миски? ― безтурботно відповідаю і, скільки можу, висовуюсь у вікно, бо за ним уже починають світлішати порічки.
– Кортить зеленухами оскому набити? ― розгадує тато мій намір.
– Дуже вони мені потрібні! ― і я починаю дивитися поверх куща порічок, буцімто він зовсім не цікавить мене.
На городах ще вилежується туман, десь біля бондарської криниці його розкльовують півні, а за півнями косар клепає косу, а за косарем на леваді озивається деркач, а за ним з самої дороги виходить сонце, і придорожня верба розкошує у його короні.
А ось на вулиці з'являється з граблями на плечі насурмонений дядечко Володимир, який втупив погляд на свої ноги. Ось він побачив біля них наших курей, вхопився обома руками за граблисько, махнув своєю зброєю, і кури, гублячи пір'я, зметнулись вище тинів.
– А щоб ви йому виздихали ще до вечора! ― каже їм навздогін дядечко Володимир, потім крадькома оглядається на нашу клуню, помічає мене, одразу хекає і швидко зникає за хатами. А мені знову стає весело.
Дядько Володимир ще з березня ворогує з нашими курми, а заодно і з дядьком Миколою. І за що б? Коли навесні мати підсипала квочку, в нас гостював дядько Микола. Він одразу своїм хитруватим оком учепився у решето, в якому лежали одні кругленькі яйця.
– А чому ви, Ганю, довгоносими не підсипаєте? ― аж присів біля решета, на яке вже мостилася квочка.
– Та, ― відмахнулася мати рукою.
– Е, ні, скажіть, Ганю, що ви нахитрували, бо я й з вашої хати не піду.
– Що там казати? Помітила собі, що з довгоносих крашанок найбільше вилуплюються півники.
– Та що ви?! ― здивувався дядько Микола. ― Вік учись, а й у курях не розберешся. Ось тепер і піду з вашої хати.
І, напевне, щоб перевірити мамині слова, чоловік одразу ж подався до дядька Володимира та й по секрету нараяв йому підсипати квочку лише довгоносими яйцями, бо, мовляв, з них виходять самі курочки. Дядько Володимир і тітка Марійка послухалися лукавого порадника, і вивелось у них з двадцяти крашанок аж дев'ятнадцять півнів і одна курочка, а в нас навпаки. Ох, і лютував тоді дядько Володимир і все обіцяв комусь вкоротити і язик, і день. Ось через цю дивоглядію і досі вогнем дише Володимир на наших курей і на дядька Миколу.
Але це нам не вдивовижу: на кого тільки не гнівається і кому тільки не заздрить дядько Володимир? Коли послухати його, то нема в нашому селі, нема і на всьому білому світі жодної доброї людини. Особливо ж ненавидить він тих, що мають у руках чи в голові більше розуму за нього. Чийсь розум дядечко вважав своєю особистою образою. Колись він умів гнути чи пригинати добрих майстрів і розумників, а тепер доводилося задовольнятися тим, що їхню славу квацяв дьогтем і не помічав, що всі свої роки, увесь вік по багнюці проволік.
Не догодила дядечку й нова влада. Це ж раніше були і царі, і князі, і графи, і аж барони, а тепер усі стали товаришами. То хіба це порядок? І за чим тільки дивиться загряниця? А коли Літинський фінвідділ не прийняв у нього податку ні золотом, ні сріблом царської чеканки, він спочатку оторопів, далі обурився, а потім скумекав, що й до чого, вибіг на вулицю, скочив на свого воза і погнав додому волів, наче коней. Щоб вони ще скоріше бігли, не тільки батожив їх, а й всю дорогу дзижчав, неначе гедзь. І нерозумна худоба бігла мов навіжена. Йому так нетерпеливилося, що він уночі обійшов своїх однодумців і, хекаючи й відхекуючись, сипав і сипав у їхні вуха політику. Дядечко вже точно знав, що нова влада зависла на одній волосинці, бо в неї навіть золота-срібла не приймає загряниця.
Відтоді хитромудрий політик почав ждати загряниці і ліпити перед богами тоненькі саморобні свічечки. Навіть свої золоті надії дядечко оплачував скупими шелягами. Недарма казали люди, що він, поки попрощається з копійкою, двадцять разів оберне її у жмені...
Сьогодні і небу, і сонцю млостилося, нездужалось, і далечінь стояла така, ніби на ній хтось перелопачував сонячне проміння із місячним. І ліс, і птиця в ньому чогось притихли, а дзюркотливе джерельце співало й співало свою пісеньку ще й на дурничку підгойдувало розмите коріння.
Ось я прямо з Обмінної бачу під осикою близнюків-красноголовців. Вони зовсім схожі на тих, які прохали мене у сні, щоб я не їхав у Херсонські степи. Я придивляюся, чи немає в них ротиків, прислухаюсь, чи не обізвуться вони, але красноголовці, хизуючись червоними шапками, мовчать. То, видко, лише у сні приходить голос до них. Я зіскакую з Обмінної, обнишпорюю поглядом ліс. От по всьому відчувається, що тут іще повинні бути гриби, але вони так заховалися, що й сонце їх не знайде. Чогось завжди отак виходить: гарного гриба ніяк не знайдеш, а поганка сама в очі лізе. А це що?! Прямо від окоренка берези відхилився товстенний-претовстенний боровик. Дерево йому прим'яло з одного краю капелюха, а з нього ще проростає грибеня-малятко. Така знахідка навіть Любу порадує!
Тепер уже на Обмінну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкірить на мене зуби й хвицається, мов хто найняв її на таке діло. Ще добре, що я повода не випустив з руки. Отож з грибами в одній руці, а з поводом у другій поволеньки доходжу до якимівської загорожі, де зараз трава аж куриться пахощами й прив'яленим сонцем. Отут, при дорозі, путаю наше лукавооке тягло і з грибами поспішаю до куреня. Але ні в курені, ні на пасіці Люби нема. То що мені робити? Я кладу на видноті гриби, кажу, щоб вони нікуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати красноголовців. Там є таке місце!
Біля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи він у темені прочавкає і проспить усе життя?
Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того місця, під яким повинен вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то піді мною, чи за мною зашаруділо. Напевне, заворушилася борсукова сімейка. Може, вона саме засіла за стіл і орудує біля миски? Я починаю усміхатися, в думці уже всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює сміх:
– Може, тобі й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!
Я відриваю голову од землі, а біля мене аж перехитується од сміху Люба, у її руці погойдується чимсь напакована торбинка, і дівчинка кладе її на те саме місце, до якого тиснулось моє вухо.
– І чого б ото я одразу всі зуби продавав? ― кажу трохи невдоволено.
– Бо зраділа, що тебе побачила, ― мов очеретинка, розгойдується Люба. ― Я так і знала: ти приїдеш сьогодні.
– Звідки ж таке знаття?
– І сама не знаю звідки, ― звела угору худеньке плече. ― То ви вже не поїдете у степи?
– Не поїдемо. Ти пособила нам.
– То так вийшло, ― радіє дівчинка. ― А ти щось привіз мені?
– А що ж тобі треба було привезти?
– Ніби й не догадуєшся? Якусь книжку.
– Привіз казки страшні-страшні.
– Про відьом і чортів? ― одразу ж скривилась і нахмурилась дівчинка.
– Про них.
– Я цих і слухати не хочу.
– Чого?
– Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самій у лісі. ― І дівчинка боязко озирнулася назад, ніби там, за деревами, коловоротилась різна погань.
– А от мені й зовсім не страшно, ― відчайдушне брешу, а сам згадую, як мені колись уночі чорні дідові штани здалися чортом.
– Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечисті. Мій тато каже, щоб і я нічого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
– І чого ж ти боїшся?
– Грому, різної погані і сови.
– Сови?
– Еге. Вона увечері так моторошно кричить, що волосся саме їжаком підіймається. І очі її страшно світяться уночі. Тоді я забиваюсь у курені татові під руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвіта! Будять мене то соловей, то зозуля, то іволга, то одуди, а то й роса. Ти щільникового меду хочеш?
І хоч мені дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так віднікуюсь, наче щодня маю мед у своїй хаті.
– І даремно, ― каже чиїмись словами Люба. ― Мед ― це здоров'я.
– Ну, коли здоров'я, то попробую.
– От і добре, ― показує рідкі зуби Люба. ― А може, тобі і чумацької юшки зварити?
– Та ні, мабуть, не треба.
– От я усе набиваюсь, а ти все віднікуешся і віднікуєшся. Гордий чогось став... Михайлику, а я тобі щось хочу сказати. ― І дівчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене. ― Сказати чи ні?
Я теж чогось ніяковію і теж озираюся довкола.
– Кажи, як маєш щось...
– Ось дай відсапну. Тільки ти нікому нічичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тітки Василини був аж з Вінниці якийсь головний над співаками. Він такий патлатий і смішний-смішний! Як заспіває, то в нього рот стає пащекою ― ціле горня влізло б туди. Він привіз тітці якісь ноти...
– І що?
– То тітка Василина візьми та й похвались йому, що я теж гарно співаю і виводжу підголоском. От йому й захотілося послухати мене. А я все соромилась і соромилась перед городським. Тоді моя тітка сказала, щоб ми разом заспівали. І ми заспівали разом, бо так і легше, і не соромно.
– І що далі?
Люба кумедно відкопилила губи, сторчма поставила очі, як той головний над співаками, і посміхнулась.
– А далі цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцілував у кіску, потім потягнув її і сказав, що я голос!
– А ти йому що?
– А я тихенько сказала: "Спасибі, дядьку". І йому це дуже сподобалось, бо він розсміявся і ще раз поцілував мене.
– От молодець! ― радісно вихопилось у мене.
– Він чи я? ― довірливо запитала Люба.
– Обоє.
На це Люба розважливо відповіла:
– Отак живе людина і не знає, що вона ― голос. Головний над співаками обіцяв якось і мене, і тітку Василину викликати у Вінницю. Тоді я там і театр, і трамвай побачу.
