Текст книги "Не судилось (панське болото)"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Катря. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло... Тільки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...

Михайло. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде...

Катря. Ні, ні, то він з одчаю! Він не зачепить...

Михайло. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!

Катря. Він і без того більше не прийде: я йому призналась.

Михайло. Розумна! Сама пускаєш славу?

Катря. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що мені до слави, аби ти при мені... От тільки за матір боюсь, як дійде – не переживуть вони!

Михайло. Правда, за матір – погано.

Катря. Що мені робити, порадь, мій соболю?

Михайло. Хіба, може б, тебе одвезти до дядька на хутір?

Катря. Як, щоб я маму кинула?

Михайло. Ну, то вдвох?

Катря. Ні, ні! Як таке їй і сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, ніж пішла б на публіку! [39]39
  – Публіка – сором, ганьба.


[Закрыть]

Михайло. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матір'ю, присягнусь їй за тебе, – то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, ніж од других...

Катря (сумне і чуло). І не знаю вже й як... аж серце окипа крів'ю, як подумаю! Любила ж мене, цілий вік поневірялась за мене...

Михайло. Та угамуйся, не забігай лиха! От, може, і в мене з старими швидко владнається справа, то тоді безпешно! Прийде день – потурбуємось, а нічка – наша!

Катря (ламаючи руки). Коли б мені мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!

Михайло. Годі-бо, Катре! Ходім у садок: час гине...

Катря безнадійно сплеснула руками.

Завіса тихо спада

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Широкий рундук з ганком у панськім будинку. Навкруг квітки, клумби, луговина; далі – розкішний садок. Вікна деякі одчинені на рундук; на рундуці – стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.

Вихід  І

Харлампій, а далі Аннушка.

Харлампій (ставить на стіл чайні причандали; потім підміта). Ач, знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая, – так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказаніє! Хіба це моя обов'язаность підмітати, примірно сказать, всяку погань? Це козачків діло, чи там служок яких, а не моє; моє діло за ними доглядать та давать запотилишників... А от, Харлампіє Григоровичу, довелося і вам щітку до рук узяти та підмітати собственно підлоги! Ох-ох-ох! (Спирається на щітку). Не ті теперечки часи, доложу вам, – сумнительні! Гай-гай! Де те вельможне панство дівалося? І знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, приміром кажучи, мужику волю дали, ну й посіда, або ще – жидова та! Ну, які вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано – одно боже попущеніє, скусительство! Наші теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми опиняться... А через кого все прахом іде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела нові моди, – покойовок, лакеїв... Ми вже, значить, стали невгодні, неодуковані! А сама повіялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорів отих – по дві пари держала... їй-богу! Ну і додержалась! (Підходить до столу, поправля масло, сметану, сухарі й цукерки). Такі завели заведенія за приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, – кінець світа: з ким тільки кумпанію водять? Тьпху! – та й годі! Тепер, приміром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить... Страмовище одно! Не зна того, як в старовину... От хоч би, значить, нащот женського полу – як було благородно, прекрасно! Звеліли кого привели... та й кінець... І делікатно, і поштительно! А тепер?.. Ех, гріхи наші, гріхи! Отаким шелихвісткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацідив! (Дивиться у кухлик). А сметанка яка? Хіба така при покойному панові була? Хоч ножа стромляй! А то! (Нахильцем п'є).

Аннушка (зазира в одчинене вікно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо? Бариня сердяться!

Харлампій. Ти ще мені, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки ціла!

Аннушка. Што ви себе воображеніє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили?

Харлампій. Хто випив?

Аннушка. Нехто!

Харлампій. Хто випив? (Наступає).

Аннушка. Хтокало!

Харлампій (яро). Бачила?

Аннушка. От тілько троньте, я такого шкандаля зделаю!

Харлампій. Так ти бачила?

Аннушка. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей).

Харлампій (змішавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш мені звідціля! (Іде в двері).

Аннушка (тіка на рундук). Ругателі!! Будете знать! Постойте, я вас всєх на чистую воду! – І ви, паничу Михайло Іванович, почешетесь! У мене письмо од дядиньки: я його викрала... Будет і бариня знати! Проміняли меня на ту шльондру, – і я ж потешусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть меня всі, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, іде далі).

Вихід  ІІ

Анна Петрівна і Михайло.

Анна Петрівна виходить разом з Михайлом з парку, у неї в руках картонка.

Анна Петрівна. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно ехатіь, то уж верно нужно.

Михайло. Та я в ділах не знаюся!

Анна Петрівна. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, – научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon genre! [40]40
  – Найвищий шик, гарний тон (франц.).


[Закрыть] Потом дядя: шансы-то какие! Ведь это черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в Петербург, освежилась бы хоть немного...

Михайло (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте таких, що тільки плечима здвигнеш! Я з вами хотів би побалакати...

Анна Петрівна. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела...

Михайло. Дуже швидко.

Анна Петрівна. Это уж мое дело... Ты пойми, что дядя сам намекает в письме...

Михайло. Та яке ж мені діло до його превосходительства...

Анна Петрівна. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли?

Михайло. Мамо, я хотів би побалакати...

Анна Петрівна. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям – за их любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!

Михайло. Мама! Да выслушайте же меня!

Анна Петрівна. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями этого пария! [41]41
  – Парія – безправний, зневажений.


[Закрыть]

Михайло. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог!

Анна Петрівна. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро добьете!

(Іде хутко на рундук).

Вихід  ІІІ

Михайло сам.

Михайло. Ну й добалакався! Два місяці чекав случаю, годив, думав натрапити на щасливу хвилину, коли матір весела, – от тобі й натрапив! З нею, значить, – годі: цей проклятий дядьків лист усе попсував... Хіба до батька удатись? Просто і думок не зберу... у такі нетрі та болота зайшов, що з кожним кроком тільки грузнеш більше та глибше.

Вихід  IV

Михайло і Пашка.

Пашка (тихо підкрадаючись). То ви, Михайло Івановичу?

Михайло. Пашка! Чого ти?

Пашка. Вийдіть зараз до млина: там Катря дожидається.

Михайло. А що там?

Пашка. Як що? Цілий тиждень не бачили її, та й жалощів нема? Ви ж би подивились, що там у неї дома коїться. Мати знов занедужала; та то ще й слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! І без того догадується вже, картає...

Михайло. А мені хіба легче? Он зараз з матір'ю мав яку бучу!

Пашка. Хіба довідались?

Михайло. Та ще ні... я ж оце збирався поговорити з мамою, попрохати... а тут до Петербурга притьмом кажуть їхати: пильне діло.

Пашка. Нещасна Катря! Невже ви її так кинете?

Михайло. Хто ж тобі каже, що кину? Я ж за неї і розпинаюсь тут!

Пашка. Хоч би ж навідували її, а то все рідче та рідче почали ходити, мов цураєтесь! Вона ж такі за вас муки прийма – господи! Мов з хреста знята!

Михайло. А ти думаєш, мені легко? Тут і дома не знаєш на яку й ступить, – і так і сяк підходиш, щоб прихилити своїх... і такі й сякі думки не дають спокою; а там прибіжиш до неї, щоб одвести хоч трохи душу, а вона зітхає, часом плаче... Така нудьга візьме, що й на світ би не дивився!

Пашка. Диво, що плаче! Вона більше й побивається, помічаючи, що ви не такі вже стали...

Михайло. Я такий самий, а радощі-то не такі, яких чекалось.

Пашка. Чим же Катря винна? Хіба ж не бачите, що вона божеволіє, гине за вами?

Михайло. А в мене, Парасю, хіба не плаче все у нутрі? Тим-то і тяжко йти на ті сльози...

Пашка. І як-таки вам рівняти себе до неї? У вас – і достатки, і розкоші, а у неї, бідної, часу нема і на своє горе: роби і на себе, і на свою матір слабу... А тут ще Дмитро скаженіє, всякі похвалки чинить! А ви хочете, щоб вона була весела.

Михайло. Мало ще скрути – Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не торохнув! Просто хоч пропадай! Адже я її хотів поки що одвезти до дядька чи саму, чи з матір'ю, – не хоче; хотів і її матір заспокоїти – боїться; що ж я маю чинити?

Пашка. Ну, а що ж і їй робить? Ідіть, голубчику, зараз, прошу вас, бо дівка просто не при собі...

Михайло. Та ходім! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька, послати мерщі... Так затяглеся вузлом, що й не розв'яжеш. (До Пашки). Почекай мене за хвірткою у садку, я тільки листа напишу та зараз і вийду! (Іде направо).

Пашка (проводжаючи його очима). Паничу! Здається, ти дбаєш тільки про свою шкуру! (Пішла).

Вихід  V

Зізі і Харлампій.

Зізі (вбіга і бере до кишені цукор; потім дзвонить). Харлампий! Харлампий! И где зта скотина шляется?

(Харлампій показується в саду.)

Харлампий! Давай самовар да подмети балкон, – мама велела, тут мы играть будем... Да иди же скорей; только даром кормят!

Харлампій. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на мене лаять.

Зізі. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Іде).

Харлампій (прибира). Тьпху! Прости господи! Од такого блазня терпіти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе, та задрав би плахіття, та випарив би лозою по місцю, звідкіля ноги ростуть, щоб ані сіла, ані почесала!

(Чути за коном голос Анни Петрівни: "Позовите скорей пана! Воды! Скорее! Дурно!")

Харлампій. О, вже пустила лотоки! Реве, аки лев рикающий! (Іде).

Вихід  VI

Анна Петрівна і Аннушка, потім Іван Андрійович.

Анна Петрівна. (бліда, плаче; Аннушка піддержує). Ах! Ах!! Они меня дорежут! Воды! Дай скорее: душит! (Дзвонить).

Аннушка. Не беспокойтесь, бариня. (Подає воду).

Анна Петрівна. Ах! Эту мерзавку чтоб сейчас... раскатать!.. Чтоб духу ее не было! Где пан? (Дзвонить). Дурно, ах! Капель скорей! Виски три!

(Аннушка біжить до дверей, стикається з Харлампієм, що несе свічку; вирива у його свічку.)

Аннушка. Бариня казала, чтоб барина звали, бо у барині до барина очинно... у барині голова...

Харлампій. Тьпху! (Пішов).

Анна Петрівна. Спирту! Спирту! Виски три! Дурно!..

Аннушка. Ах, боже мой! Хоч би барин!

Іван Андрійович (підтюпцем). Що там таке?

Анна Петрівна (зуздрівши). Ах! Умираю! (Зомліла).

Іван Андрійович. Анюточко! Анюточко! Що з нею?

Аннушка. Потрьовожились од сюприманду.

Іван Андрійович. Анюточко! Зомліла? Ох, господи! (Біга, хапа крило, що з столу підмітати, смалить на свічці й тика під носа пани).

Анна Петрівна. Ай! Что это? (Схоплюється). фу!! Мужик!

Іван Андрійович. Нічого, нічого! Смалятиною найлучче! Постой, ще!

(Смалить крило і хоче знов під носа).

Анна Петрівна. Ай!.. Оставьте!.. Изверг!

Іван Андрійович. Що з вами?

Анна Петрівна. Ах, виски... тик, тик! Полюбуйтесь вашим сынком!

Іван Андрійович. Що там? Не натягуйте-бо тетиви!

Анна Петрівна. Зарезал... Женится на простой девке, на твари женится, ваш братец – подлец – устраивает свадьбу!

Іван Андрійович. Чи ви в умі, що ви мелете?

Анна Петрівна (кида зім'ятого листа). Прочитайте, что братец пишет! У них уже все улажено... Ох, уморят, уморят; я слабонервная, чувствительная! Вот й разгадка, почему в Петербург не хочется ехать! Выкормили сокровище... утешайтесь! Ох, виски! виски! виски!

(Аннушка тре виски, Іван Андрійович пробіга листа.)

Зізі (вбіга і кидається до матері). Маman, неужели Місhel с простой дрянью повенчался?

Анна Петрівна. Отстань! Убирайся! Уведите ее!!

Аннушка бере за руку; Зізі б'є її по руці.

Зізі. Не тронь, сволочь!!

Виходять.

Анна Петрівна. Ах! Он погибнет, погибнет?!

Іван Андрійович. Господи! От горе! Може, ще пособити можна? Та не лементуйтесь, не ділайте бешкету! Це не іграшки! Начхав я на все інче, а за сина – ні! Не перебивайте... слухайте: прикажіть, щоб там ні Аннушка і ніхто – ані писнули, що ми знаємо, бо я кишки випущу!

Анна Петрівна. Ах, боже мой! За что я страдаю, за что?

Іван Андрійович. Анно Петрівно! Не натягуйте, кажу, тетиви, даби не лопнула! Треба спасать сина, а не телесуваться. [42]42
  – Телесуватися – кидатися в усі боки.


[Закрыть]

Анна Петрівна. Кто ж спасет? Он погибнет, погибнет; это все братец!

Іван Андрійович. Конешно, подлець; но не ділайте публіки, прошу вас.

Анна Петрівна. Хоть этой шлюхе задам! О-ох!

Іван Андрійович. Не про неї річ. Коли буде тихо і Михайло нічого не провіда, то я одведу йому очі і мерщі виряджу до Петербурга; хоч і ви його проводіть... А там уже ту спровадимо: окручу з першим парубком, дам придане та й витурю...

Анна Петрівна. Да денег же нет?

Іван Андрійович. Дістану у Шльоми: ми тут гешефта зробили.

Анна Петрівна. Неужели? Ах, матерь божия, сжалься!

Іван Андрійович. Коли кажу, то вірно. Тільки ж слухайте, щоб ніхто мені нічичирк, та й ви знаку не покажіть Михайлові!

Анна Петрівна (веселіше). Хорошо, хорошо! Это ты отлично придумал: именно только Петербург нас спасет!

Вихід  VII

Ті ж і Харлампій.

Харлампій. Миколай Степанович Бєлохвостов зволили приїхать.

Іван Андрійович. Слава богу: от хто нам поможе укоськати Михайла.

Анна Петрівна. Как я рада! Соusin такой умница; он наверно подействует... даже голова отошла. (До Харлампія). Ступай, проси барина в мою гостиную.

Харлампій пішов.

Іван Андрійович. Тільки ж я вас прошу, пожалуста, не лопотіть язиком багато, бо спортите діло.

Анна Петрівна. Ах, мой создатель, да говори сам; лишь бы только поскорее выехать из этого болота! Я пойду гардеробом распорядиться...

Харлампій (знову ввіходить). Зволили піти.

Анна Петрівна і Іван Андрійович виходять.

Вихід  VIII

Харлампій і Пашка.

Пашка (ввіходить хутко, збентежена). Харлампіє Григоровичу!

Харлампій. Га? А тобі що?

Пашка. Не бачили панича Михайла Йвановича? Може, в горницях?

Харлампій. А тобі нащо?

Пашка. Пильно треба.

Харлампій. Нащо, кажу? Глуха!

Пашка. Щоб зараз ішли! Нагло треба!

Харлампій. Куди?

Пашка. Вони знають!

Харлампій. Що це ви, шелихвістки, собі в моду взяли? Так і преться, каторжна! Я тобі дам панича!!

Пашка. Чого ж ви лаєтесь?

Харлампій. Брись мені зараз!

(Пашка тіка.)

Розпустились, бач, до чого? Так прямо і кличе, – без сорому казка! Тьпху! (Іде).

Вихід  IX

Михайло сам.

Михайло (виходить з садка, замислений, читаючи свій лист). Треба, треба уже це покінчити! Пишу до дядька, щоб приїхав сюди мені раду дати... або я до його; тільки спробую ще раз перебалакати з батьком та й поїду. Так оце й Катрі скажу. Далі тягти – уже несила! Не знаю вже, чи й є з цього провалля стежка? Батьків кинути, розплюватись – безчоловічно: вигодували ж, випестили! Та й куди без них удатись! Легко сказать тільки – порви! Але й Катрю кинути на поталу, на горе – теж безчоловічно, подло! Що ж його чинити?(Шарпа руками волосся). Та виміркуй же, хоч що-небудь, мозку безсилий, ледачий!! О, будь ти проклята та година, що завела мене у кохання! Як здавалось, що тому раєві кінця не буде, а от тобі й кінець, та ще який гидкий, пекучий!.. Павло правий був, ох правий; болізно щемить у моєму серці його гірке слово: "Не вистачить у тебе сили на боротьбу, а на гірше що – вистачить!" Так, вистачило! Павло уже два місяці й не пише, розплювався... і всі плюнуть... чесне товариство одвернеться... навіть святі думки і заміри, що освітили мою душу новою вірою, стануть передо мною грізними суддями... і я сам розплююсь з собою! (Безсило опуска голову й руки).

Вихід  Х

Михайло і Бєлохвостов.

Бєлохвостов. Где ж он?

Іван Андрійович (з-за дверей). Вірно, в саду. Ти ж, гляди, прикинься, ніби од Олександра. (Зачиня двері).

Бєлохвостов. Понимаю, понимаю, дядюшка! Разыграем в первом сорте. Ба! Да он здесь! (До Михайла). Здравствуй, Миша! О чем это призадумался?

Михайло. Здрастуй! (Сходе на рундук і обнімається).

Бєлохвостов. Что ты, в самом деле, похудел? Болен?

Михайло. Ні, так собі.

Бєлохвостов. На тебе лица нет. Что за причина? Мне тебя жаль, Миша.

Михайло. Спасибі.

Бєлохвостов. Ведь я тебя люблю; не веришь?

Михайло. Чому ні? Вірю.

Бєлохвостов. Послушай, у тебя на душе завелось какое-то горе. Поделись со мною; ведь мы товарищи, des garcons? [43]43
  – Хлопці (франц.


[Закрыть]

Михайло. Так, значить, при сій вірній оказії, вийми душу та й поклади!

Бєлохвостов. Бог з тобою, коли не нуждаешься.

Михайло. Та в чім же?

Бєлохвостов. Так не в чем?

Михайло. Авжеж.

Бєлохвостов. Vous mentez, mon cher cousin. [44]44
  – Ви брешете, мій любий кузене (франц.).


[Закрыть]

Михайло. С'еst trop rude! [45]45
  – Це занадто! (Франц.).


[Закрыть]

Бєлохвостов. Раrdon! [46]46
  – Вибач (франц.).


[Закрыть] Послушай, чего же ты скрываешь? Ведь я должен быть твоим соnfident. [47]47
  – Вірником (франц.).


[Закрыть]

Михайло. Яким соnfident?

Бєлохвостов. Да ведь пойми ты, голова, что я все знаю и послан к тебе тайным послом! Аs tu compis? [48]48
  – Ти зрозумів? (Франц.).


[Закрыть]

Михайло. Від кого послан?

Бєлохвостов. От дяди, Александра Андреевича.

Михайло (збентежено). Слухай! Ти не брешеш? Говори правду!

Бєлохвостов. Чтобы тебя заверить, я сообщу и по какому вопросу приехал (озираeться): устроить твой брак с Катрею!

Михайло. Тсс! Бога ради! Невже ти за мене руку тягнеш?

Бєлохвостов. За кого ж ты меня принимал? Неужели ты думаешь, что если мы с тобою тогда поспорили, так ты мне и не дорог? Ошибаешься! Убеждений твоих я могу и не понимать, а сердечные дела – понимаю: с'еst une musique a bruler le cerveau... [49]49
  – рід такої музики памороки заб'є (франц.).


[Закрыть]

Михайло (кидається і обніма). Спасибі тобі щире; ти для мене, як зірка, блиснув серед темряви.

Бєлохвостов. Слушай, друг мой Миша! Брось ты этот натянутый диалект, да поговорим по душе: ведь дело серьезное!

Михайло. Ну, ну!

Бєлохвостов. Как ты решил, поедешь ли завтра со мною?

Михайло. Видишь ли, какого рода обстоятельство... я просто с ума схожу, – посоветуй, голубчик! Батько требует, чтобы я послезавтра в Петербург ехал.

Бєлохвостов. Почему? Узнал разве?

Михайло. Нет, дело в сенате: говорят – все состояние на карте.

Бєлохвостов. А, помню, с Александровичами!.. Серьезнейшее дело.

Михайло. Ну, что мне, по-твоєму, ехать?

Бєлохвостов. Ехать, конечно.

Михайло. А Катря как?

Бєлохвостов. Надеюсь, что ты в Петербурге век не останешься, не изменишь своей chere Katerine! [50]50
  – Любій Катрі (франц.).


[Закрыть]

Михайло. Об этом й речи нет; я Катрю страшно люблю!

Бєлохвостов. Ну, через месяц воротишься, – и я к твоим услугам всегда.

Михайло. Но как же Катря останется?

Бєлохвостов. Да ведь ты, верно, ее материально устроил, обеспечил существование?

Михайло (змішавшись). Как же я мог? Ты знаешь – у меня пишних средств нет; просить у отца на сей предмет невозможно...

Бєлохвостов. Та-та-та! Это серьезный вопрос. Тут не бог знает какая и сумма нужна, – четыре, пять радужных [51]51
  – 25-карбованцева асигнація.


[Закрыть] могут озолотить их жизнь...

Михайло. Да она бы денег не взяла: это бы оскорбило смертельно ее чувство; она им не торговала за деньги!

Бєлохвостов. Какое сентиментальничанье! Это зависит от формы предложения. Ты ломаешься над решением тонких вопросов, – шокирует ли предложение материальных средств чувства милой? А самую милую заставляешь терпеть...

Михайло. Да, это меня постоянно мучило... вот что она на работах й что этот грубый труд убивает, понимаешь, красоту... Да я не находил пока выхода; но согласись с тем, что обеспечивать окончательно может лишь брак...

Бєлохвостов. Это еще вопрос, что важнее – реальное ли довольство, или формальное, условное право? Возьмем, например, твоє положение. Не задумывай ты брака, а взгляни на дело практически, соmme tout le monde, [52]52
  – Як усі (франц.).


[Закрыть] – тебе бы не только не помешал батько, да не пожалел бы денег отлично устроить судьбу твоей милой, – клянусь тебе! – и она бы зажила счастливо, припеваючи, услаждая свободные твои часы пасторальной идиллией; а вот задуманный тобою брак сразу тебя самого лишит средств, оторвет от родных, и ты пойдешь скитаться по свету, проклиная свою судьбу й заедая чужой век.

Михайло. Можно й трудом зарабатывать. Я хотел поступить сельским учителем... слиться с народом, послужить ему...

Бєлохвостов. То есть нищенствовать, зависеть от пьяного писаря, старшины, дьячка... Хорошо народное служение! Разменяться на жалкое ничтожество! Да ты если народовец, то во имя своих же дорогих идей добивайся карьеры, чтобы приобресть силу влиять на народ... участвовать, так сказать, в том горниле, где куется его судьба!

Михайло. Можно и в маленькой норке приносить пользу.

Бєлохвостов. Да какая это польза? Посмешищем стать у самого народа! Да наконец главное, ей-то, коханке, какую ты готовишь участь?

Михайло. Но и то, что ты предлагаешь, – тоже позор, только для другого лица; ведь ты ей даешь роль содержанки?

Бєлохвостов. Да не в словах, mon cher, [53]53
  – Мій дорогий (франц.).


[Закрыть] смысл жизни, не в этом пустом звуке! Оставь метафизику, а взгляни на дело серьезнее и увидишь, что я прав. Какое главное твое стремление? Доставить дорогому тебе существу счастье, покой, свободу, – не так ли?

Михайло. Конечно.

Бєлохвостов. Ну-с, так вот, при браке ты лишаешь себя всяких средств кидаешься, не закалившись сызмала в отчаянную борьбу с чудовищными социальными врагами; на тебя восстанут все, понимаешь – все... и ты, после первой схватки, если не угодишь к Макару, то сделаешься Дон-Кихотом. Обаяние героизма и страсти пройдет, и останется на душе разочарование, злоба... и за все это ответит твоя милая: начнутся, с одной стороны, упреки, укоры; с другой – безответные слезы, дети, голод... Да вы исстрадаетесь, тут и до преступления недалеко.

Михайло. Миколо, как я несчастлив, как меня все это терзает! Ведь я люблю ее, страшно люблю, а мне самому больно, что и теперь уже вместо радостей дарят меня или немым страданием, или слезами.

Бєлохвостов. Понятно, совершенно понятно; нужда, мать, рискованное положение, постоянный страх... все это гнетет. Ты идешь за поэтическими мгновениями, а ее изломало всю на поле, а дома изгрызло горе... Воображаю, какие у вас любовные tete-a-tete. [54]54
  – Побачення (франц.).


[Закрыть]

Михайло. Да, тяжело. Но что же делать?

Бєлохвостов. Взглянуть на вещи просто и вместо ада устроить маленький рай. Послушай меня, – я тебе говорю искренно: не делай необдуманного скачка, который бы сломал вам шеи! Первое дело, помни, что, женившись на ней, ты ее же сделаешь несчастною...

Михайло. Но, понимаешь, я ее люблю и должен венчаться...

Бєлохвостов. Это все пустое.

Михайло. Как пустое? Разбить чужое сердце?

Бєлохвостов. И сердца не разобьешь! Да давай пари, что если ее хорошо обеспечить, то она с большею радостью выйдет замуж за какого-либо парубка.

Михайло (гаряче). Никогда, никогда в свете! Она меня страшно любит! Ты не знаешь ее – это поэтическая, глубокая натура!

Бєлохвостов. Не горячись; я огорчать тебя не желаю, а клянусь все-таки, что я прав.

Михайло. Как? Чтоб она променяла меня сразу на парубка?

Бєлохвостов. Так-таки променяет. И понятно – с ним она будет гораздо счастливее: и по развитию, и по всему сойдется... А прошлый роман с паничом, если он принес материальное довольство, не возму-тит их покоя, а будет служить лишь приятным воспоминанием. На селе тоже такой закон: заброшенная, нищая панская любовница – позор и мишень для всевозможных оскорблений, а обеспеченная, покровительствуемая любовница – сила, которой все кланяются!

Михайло. Не может быть! Чтобы она меня променяла? Чтобы успокоилась только приданым! Это ложь! Это было бы чудовищно!

Бєлохвостов. Тебя не переспоришь; но так или иначе, а все же мое предложение в обоих случаях полезно. Ты поезжай в Петербург; за Катрю я похлопочу сейчас у твоего батька, и даю слово, что он без пререканий обеспечит ее и мать отлично и даже возьмет под свое покровительство. А потом уже как знаешь...

Михайло. Неужели ты уломаешь батька, и он все даст, согласится без скандала? И ее тут никто не обидит без меня?

Бєлохвостов. Ручаюсь. Parole d'honneur, [55]55
  – Слово честі (франц.).


[Закрыть] что сию минуту улажу! Только матери – ни гугу; ведь женщина все испортит... нерви, понимаешь...

Михайло. А я матери хотел было признаться, а батьку и язык не поворачивался...

Бєлохвостов. Хорош бы ты был! Только скандал бы устроил! Нет, от матери – строжайший секрет.

Михайло. Так ты уладишь все?

Бєлохвостов. Да улажу же, верь!

Михайло (кидається на шию). Голубчик, друг мой! Как я тебе благодарен! Ты меня просто воскресил.

Бєлохвостов. Ну, рад, рад! (Обніма). А чтобы доказать не на словах, а на деле мою дружбу, – сейчас же устремлюсь к родителю твоему и прямо врасплох на абордаж! Ну, adieu. [56]56
  – Прощай! (Франц.)


[Закрыть] (Жме руку й виходить).

Вихід  XI

Михайло сам.

Михайло (ходить по рундуці стривожений). Який Микола щирий та добрий; я й не вважав його за такого, та то більше проти його Павло настроював!.. Павло уже надто гострий, а Микола практичним своїм розумом ясно, логічно дивиться на все... Правда-таки, щоб послужити народові, треба собі здобути сили... От про Катрю тільки, щоб вона мене проміняла, – бреше, не повірю!.. А проте, може, вона зі мною й не буде щасливою? Коли б хоч на світ мене вивів! Коли б тільки у батька вдалась справа! Серце тріпочеться так, що аж у висках стука... Страшно чогось... А як вихлопоче і уладнає все? Господи, і не знаю я, на якому вже небі й опинюся!.. Зараз побіжу порадувати Катрусю. Миколо, брате мій, якщо вирятуєш мене із виру, де я потопаю, то станеш мені за батька!.. Поможи, господи, мати божа! (Ходить по кону і часами, стуля руки). Коли б же тільки мати не провідала! Борони боже, як треба таїтись!.. Коли б хто не наплів, храни господи! (Ходить з тривогою і прислухається до дверей).

Вихід  ХII

Михайло і Катря.

Катря йде з садка, нап'ята платком, бліда, стривожена.

Михайло (зуздрівши Катрю, аж затрусився). Катря? Тут? Пропав я! (Збіга хутко по сходах з рундука і мерщі до Котрі; одводить її на передкін). Катре! Бога ради, чого ти сюди прийшла?

Катря (припада). Скучила, занудилась, Михайло!

Михайло. Що ти здумала?

Катря. Ох, несила моя... нудьга мене точить... тебе не бачила... мати картають...

Михайло. Христа ради! Іди звідси!

Катря. Постой! Я щось мала тобі сказати...

Михайло. Що там? Кажи швидче!

Катря. Ох, не згадаю, – памороки забило.

Михайло. А! Боже мій!! Їди-бо, Катрусю, мерщі: застукають, – то ми пропали! (Відводить за рукав).

Катря. Не жени мене, не випихай мене! Дай хоч гляну на тебе, – вимучилась, так вимучилась!..

Михайло. Зарізать мене хочеш? Тікай-бо, серце, кажу, – я мерщі вибіжу за садок!

Катря. А! Згадала! Не йди, борони боже, не йди! Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку, – хоче вбити! (Хапає руками Михайла і не пуска). Не йди! Я за тим і прибігла! Він уб'є... страшний такий, очі горять...

Михайло. Що ж ти зі мною робиш? Мало мені й без того напасті, що й очей не знаю куди дівати, батька і матері цураюсь, а тут іще розбишака? В Сибір його!

Катря. Він не винен: така вже йому кара... Любить без душі, серця свого не переробе, божеволіє...

Михайло, О-ох! Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв'язався з божевільними! Спокою ні вдень ні вночі – і все через тебе...

Катря. Михайло! Ти мені дорікаєш? О, краще б ножем ти мене вдарив у груди, ніж почуть оте слово! Мати божа, чим же я винна? (Плаче). Що ж я учинила? Душу і тіло оддала... (Рида).

Михайло. Коли оддала по любові, то чого ж по них тужиш? Та перестань, будь ласка, – мені твої сльози в печінках уже сидять!

Катря. В печінках? Більше не будуть: це вже остатні, – мабуть, з крів'ю ринули! Ї де вже вони взялися?.. Здається, лились, лились, як той дощ осінній, – і по матері, і по долі своїй щербатій, і по віку своєму молодому... та ще ось кілька крапель видавилось... Більше вже нема: там, мабуть, усе перетліло!

Аннушка (одчиня вікно і придивляється). З кєм то панич? З Катрею? Єй-богу, Катря Дзвонарівна!

Михайло. Катре! Заспокойся, серце! Ходім звідси: у мене душі нема, щоб хто не здибав... Я тобі розкажу: все уладнається, – тільки ходім!

Катря. Боїтесь? Як побачать – сорому завдам!

Михайло. Я не за себе боюсь, а за тебе...

Аннушка. Побіжу сю минуту, одлепортую барині, – пущай полюбуються на рандеву!

Катря. Мені тепер однаково... Я як прочула, що Дмитро наміряється, то й не стямилась, кинулась мерщі... У саме б пекло кинулась, ніякі б муки не спинили мене!

Михайло (лама руки). Боже мій! Час біжить... кожна хвилина мордує... от-от застукають...

Катря. Прощайте, більше не буду стояти... достоялась уже, доходилась до краю! В печінках не буду! Гріх тільки вам, Михайло, за мене, ох, який гріх!

Вихід  ХIII

Ті ж і Анна Петрівна.

Анна Петрівна (бліда, злютована, прожогом біжить до Катрі). Как? Сюда осмелилась прийти? Где эга шлюха?

Михайло (з розпуки). Мама! Пропало все!! Катря, як скам'яніла, дивиться на паню.

Анна Петрівна. А!! Мерзавкаї Потаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына? Я тебя собственными руками разорву! (Сікається до Катрі).

Катря (закрива руками голову). Ой!! Не бийте мене! Не бийте!!

Михайло (кидається до матері). Мамо! Не троньте ее, бога ради! Не оскорбляйте!

Анна Петрівна. Вон!! Раскатать ее!.. Эй, люди!! Кто там?

Михайло (хапа матір за руки). Мамо! Ради бога, не делайте скандала! Ради всего святого, пощадите меня!

Анна Петрівна. Нет!.. Нет! Такая дерзость... Я эту подлячку проучу! Михайло хапає матір за руки і не допуска до Катрі.

Катря (тільки несамовито тремтить і шепоче). Не бийте мене! Не бийте!!

Вихід  XIV

Ті ж та Іван Андрійович, Бєлохвостов, Харлампій, Аннушка і дворові.

Бєлохвостов (показується на рундуці; за ним Іван Андрійович). Боже мой, ma cousine [57]57
  – Моя кузина (франц.)


[Закрыть] все дело испортит! Накрыла их... Скандал!!

Іван Андрійович. Я ж просив, я ж молив її не мішаться! Ї хто ту впустив?

Обидва хутко збігають до Анни Петрівни.

Всі разом:

Анна Петрівна. Эй, люди!

Іван Андрійович. Нюточко! Перестань бога ради! Їди звідціль!

Бєлохвостов. Кузина, ради бога, уйдите! Пожалейте Мишеля... Все дело погубите!

Анна Петрівна. Не могу!.. Убили!! Эй, люди!

Михайло. Что же это? Насилие!

Катря (несамовито). Михайло! Рятуйте!!

Михайло (кидається, ламаючи руки, то до Бєло-хвостова, то до матері, то до батька). Миколо, спаси! Мамо... тату!.. Не руште її... Я не знаю, що з собою зроблю! Не оскорбляйте ее – я все сделаю, что вы хотите! Пальцем ніхто не коснись!! Я все зроблю... Простите ее!

Анна Петрівна. За нее заступаешься! За мерзавку?

Бєлохвостов. Что вы? Ради бога, уйдите!

Анна Петрівна (скажено). Отстаньте! Затронули чувство матери, и я, как тигрица, ее растерзаю! Позовите ее мать сюда, эту старую сводню! Тащите ее сюда за косы!! Пусть полюбуется!

Зам'ятня. Надбіга Харлампій, Аннушка, ще кілька дворових.

Катря (несамовито). Матір кличуть? Ї її катуватимуть? Зводниця, кажуть?! (Скида платок і, мов не при собі, виступа наперед). За що знущаєтесь? Що я вам учинила? Кого я занапастила? Мене оганьбили, мене обікрали, а тепер привселюдно топчете у болото, як остатню падлюку! Топчіть! Регочіть з дурної!! Плюйте! Кличте всіх!! Мамо!! Йди сюди! Дивись, любуй, на яку публіку поставили твою дочку єдину!!