Текст книги "Не судилось (панське болото)"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

ДІЯ ДРУГА

Глухе місце на березі Росі. Праворуч млин і місток до його з кручі. Ліворуч – якась пустка, руїна; за нею – темний ліс. Просто – крутий берег і кручі Росі, кущами уквітчані. Чудовий краєвид. Місячна ніч.

Вихід  І

Пашка, Параска, Пріська, 1-а, 2-а дівчина й інші.

Дівчата (сидять картинно на березі, на мостику, коло млина).

 
Ох і зійди, зійди, зіронько та вечірняя,
Ох і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!
 
 
Неподоба зірці до місяця та зіходити,
Неподоба дівці до козака та виходити.
 
 
Рада б зірка зійти, – чорна хмара заступає,
Рада б дівка вийти, – так матінка не пускає!
 
 
Ой і зійшла зірка, усе поле освітила,
Ох і вийшла дівка, козаченька звеселила.
 

Параска. Коли б сьогодні панич Михайло прийшов, та з гармонією: от би весело було! Як він гра славно!

2-а  дівчина. Е, діждешся! Уже його, може, тижнів зо два і в вічі ніхто тут не бачив.

1-а  дівчина. Чого він справді перестав ходити? То було що божого дня, а то – як одрізав.

Пріська. Чого? Хіба не знаєш? У Дзвонарівни застряв, – і днює й ночує.

Параска. Чого ж панич до неї ходить?

Пріська. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивіться, люде добрі, яка маненька, наче з капусти вискочила.

(Усі сміються.)

Не дивно, якби парубок ходив, ну – сватати дума; а паничеві – звісно чого...

Параска. Чого ж?

Пріська. Тю на тебе! Та вона – навіки дурна!

(Сміх.)

Пашка (сиділа трохи подаль, за остатніми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Від кого ти чула? Що ти знаєш?

Пріська. Аннушка казала.

Пашка. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як і ти?

Пріська. Та ти не дуже-то!

Пашка. Та й ти дивись, щоб тобі Дмитро не повернув потилиці наперед. Совісті не маєш, оббріхувати дарма бідну дівчину, та ще сироту!

Параска. Та то вона з заздрості: досадно, що за нею такий гарний панич не впада.

Пріська. Подавись ти ним тричі! (Відходить далі).

Деякі. Та годі вам сваритись!

1-а  дівчина. Про кого се річ? Про яку дівчину?

Пашка. Про Катрю Дзвонарівну. В неї, сердешної, мати слаба, так панич з лікарем Павлом навідують її і керують, а вона, з доброго дива, он як паскудить!

2-а  дівчина. Гріха не мають!

Пашка. Довго ославити! У дівки, може, тільки й посагу того, що честь.

1-а  дівчина. Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем?

Пашка. Ні, вона, певно, за його не піде.

Параска. Чому? Він такий славний!

Пашка. Мало хто не хороший? Може, іноді чоловік би себе надвоє розірвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долі, не судилося – то й ковтай тільки нишком сльози!

Вихід  II

Ті ж, Євстрат, Панас і інші парубки. Парубки виходять до дівчат, здоровкаються гуртом і попарно.

Парубки. Здорові!

Дівчата. Здорові! Чого пізно?

Другі дівчата. Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини підпираєте?

Парубки. Атож!

Деякі  парубки. Думаєте, що кращих не знайдемо?

Дівчата. Куди вам, гиряві!

Євстрат. Куриного товару кільки хоч!

Панас. Дешевий!

Дівчата. Ех, ви, голодранці!

Сміх.

Деякі паруються і одходять далі, а то на одшибі сідають на кручі; деякі на переднім кону, коло млина. Картинні грона. Ближче всіх на кону Пашка, 1-а дівчина, Панас і Євстрат.

Вихід  ІІІ

Дмитро, Панас, Євстрат, парубки і дівчата.

Дмитро (виходить тихо і озира дівчат, шукаючи когось). Нема. І сьогодні не вийшла, а обіцялась: все коло матері. Сам то з хурою, то коло буряків, мов у каторзі; прийдеш додому, ждеш тії хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб'язним словом, а тут у хаті чужі – лікар, а надто панич той... Така досада! Чорзна-які думки у голову лізуть!.. Дати їм волю – то й... Краще зараз оцю голову розбити! (Зуздрівши Пашку). Здрастуй, Параско!

Пашка (вітається). Здрастуй!

Дмитро. Не приходив сюди ще лікар?

Пашка. Ні, не було. А що?

Дмитро. Та то він обіцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдем їсть... та щось і нема.

Пашка. Може, хто задержав; коли обіцяв, то вийде.

Дмитро. А не бачила ти оце увечері Катрі?

Пашка. Бачила.

Дмитро. Не казала вона, чи вийде, чи ні?

Пашка. Казала, може, й вийде.

Дмитро. А не було ще?

Пашка. Ні.

Дмитро. Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?

Пашка. Може, коло матері...

Дмитро. Хіба погіршало?

Пашка. Боронь боже!

Дмитро. Так чого ж? Мати ж і встають уже, та й Степанида коло їх ночує; Катрі б слід і розважитись чим-небудь: аж змарніла...

Пашка. А тобі дуже шкода Катрі?

Дмитро. Атож!

Пашка. Так що, якби, крий боже, вона вмерла...

Дмитро. Господи! Хіба Катря слаба? Може, лікар казав? Не затаюй, Христа ради!

Пашка. Як ти її любиш!

Дмитро. Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!

Пашка. Заспокойся! Катря нічим не слаба, – здорова; то я так хотіла тільки спитати, чи ти б її ніколи не забув?

Дмитро. Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа мені у серце встромила та й повернула ще тричі!

1-а  дівчина (до Євстрата). Як побивається за Катрею!

Євстрат. А Катрі про його, може, й думки нема.

1-а  дівчина. Тут оце розказували... (Щось шепоче).

Євстрат (засміявся). Унадився, значить, журавель...

Дмитро (прислухався, завважив). Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?

Євстрат. А хоч би й я! Хіба вона преподобилась уже, що не можна?

Дмитро. Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!

Євстрат. Чого ти сікаєшся, чого лаєшся?

Панас. Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хіба вона заручена з тобою?

Дмитро. Хоч і не заручена – дарма! Вона – сестра мені, і рідніша за всіх вас укупі! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному! Гріха не побоюсь! (Пішов).

Євстрат. Чи він не сказився?

Панас. Цур йому! Не чіпай! (Зирнувши на гай), Гля! Чи то не пані у білому маячить? Ходімо далі!

(Ідуть назад.)

Пашка (стояла замислена). Як він її любить! (Теж, зітхнувши, пішла).

Вихід  ІV

Ті ж та Аннушка й пані.

Анна Петрівна. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сіда на колоді).

Аннушка. Не знаю, што воно білб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась...

Анна Петрівна. Тут и девки гуляют?

Аннушка. Да, девушки з кавалерами, з вечора натірально.

Анна Петрівна. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?

Аннушка. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.

Анна Петрівна. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там...

Аннушка (обходячи, набік). Сторожи! Вона тут рандєвою заніматиметься, а ти на часах стой... Ех, життьо! (Іде далі).

Анна Петрівна. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколько их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в этой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.

Парубки  і  Дівчата (стиха співають).

 
Ой місяцю, місяченьку, зайди за комору:
Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю!
 
 
Ой місяцю, місяченьку, і ти, зоре ясна.
Та світи там по подвір'ю, де дівчина красна!
 

Анна Петрівна. Поют? Где это? (Встає і прислухає).

Дівчата. Гляньте, чи не пані йде?

Парубки. Мабуть. Рушаймо!

(Розходяться парами, обнявшись, співаючи.)

 
Ой зацвіла маківочка, зачала бриніти;
Іде козак від дівчини, – починає дніти!
 

Анна Петрівна. Песни, объятия, свобода наслаждений... Ах, как это вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, – кровь даже бросилась в лицо... До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной... Что это? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?

Аннушка (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо – может, і воні.

Анна Петрівна. Пойдем навстречу.

Ідуть направо.

Вихід  V

Катря і Пашка.

Пашка. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!

Катря. Ох мені лихо, чого?

Пашка. Та так абичого... більш розсердився, що тебе не було.

Катря. Що мені в світі робити? І Дмитра шкода, і не знаю, що йому й казати!

Пашка. Хіба з Дмитром у тебе що вийшло?

Катря. Боронь боже! Тільки він за мною душі не чує, а мене... в черниці тягне.

Пашка. Та що це з тобою сталося?

Катря. Хто його зна: чи мені наврочено, чи у мій слід хто вступив? Все одно та одно на думці... не дає мені ні робити, ні спати!

Пашка. Що ж то, Катрусю?

Катря. Так... нічого... нудьга тільки... Тут нема нікого на вулиці, не приходив ніхто?

Пашка. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вічі).

Катря (похнюпилась). Так собі... про всіх, що були.

Пашка. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?

Катря. Що ти? Що ти? І не говори мені про це!

Пашка. Чому ні? Хіба гріх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запродані ще нікому! Та й, правду кажучи, хіба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!

Катря. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!

Пашка. Я? Чим?

Катря. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничів: прочувало серце погибель мою... А ти таки пристала та й пристала.

Пашка. Ну?

Катря. Я ж і послухалась, пішла... та од тієї ночі сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собі пташкою вільною, – співала, щебетала, сміялася; на всіх мені весело було дивитися, світом божим радіти; а теперечки потемрів світ мені, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навіть матері в очі важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, – а у мене в серці – тільки ворог мій, а у мене в думках – одно та одно: тільки б його побачити, тільки б його послухати... Як же ти не загубила мене, як не загубила?

Пашка. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, – то було б горе... Таке горе!.. Ох, і не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душі не чує. Може, ні, скажеш?

Катря. По чому ти знаєш, по чому?

Пашка. Шила в мішку не втаїш. Хіба ти сама не бачиш? Та й по очіх пізнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду міниться!

Катря. Ні, як йому любити мене, коли я нерівня? Він добрий, шанує нас, помагає... а мені тим ще гірше завдає жалю. То було поки не ходив він до матері, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зі мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цілком моє серце...

Пашка. Чудна ти якась: другі ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.

Катря. Що ж з того кохання? Мука одна!

Пашка. Вільному воля: і собі пригадувати муки, і коханому серце в'ялити.

Катря. Що ж би ти зробила? Що?

Пашка. Я? Кохала б, жила, землі під собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цілувала б його – до загину, до пропаду...

Катря. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такі речі? Подумай тільки, де сумління твоє!

Пашка. Ет!

Катря. А мати? А батько? А люде?

Пашка. Що мені до батька, до матері, як оддала я своє серце дружині, а вони стоять на дорозі! А люде?.. Ні, не така я! Не двічі жити, а раз!.. Ух, натішилася б вільною волею, а там... а там, хоч і поневірятися вік цілий, – принаймні знала б хоч за що?!

Катря. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може... не знаю... А як же б ти наплювала на матір, що й душі у тобі не чує? Як би ти приспала в своїм сумлінні її сльози? Ох, і подумати страшно!

Пашка. Не ронив ніхто по мені сліз, не зазнала я ласки, то й не зумію сказати, чи тяжко йти проти них, чи ні? А от як картають та волю над тобою показують, – то я добре знаю!

Катря. Та ти слухай, яка мені скрута: мати ледве одужали, слабі, безпомошні; тільки й думки у них, щоб мене швидче заміж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала... а тепер мені його тільки жалко... я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а мені немов хто за муром гомонить і не про мене. Я й ходжу, і роблю, та мов не своїми руками: усе мені здається, що я уже – не я, що я і не дома, а десь в іншому хорошому місці; тепло там, гарко, люб'язно – тільки от через річку перебрести... хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкаві речі шепоче, – і такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу... Я, певно, швидко умру!

Пашка. Крий боже, що вигадала!

Катря. Хоч би довідатись, дознатись, чи він... Господи, яка я дурна, божевільна! Чи впада ж нещасній синиці думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кінець оце мені лихо? Нудьга тільки точить моє серце, мов...

Пашка. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобі треба залишити це діло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його...

Катря. Як же його забути, коли несила моя! От третій день не бачила і не знаю, що заподію з собою!

Пашка. Ти не зоставайся сама собі на самоті з такими думками; більше в гурті бувай! От ходім зараз за млин, на Деркачівку, – там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.

Катря. В гурті ще гірше.

Пашка. Та ходім, ходім! Вдармо лихом об землю!

Виходять.

Вихід  VI

Павло, пані, а далі Аннушка. Павло виходить з панією з гущавини.

Пані. Невже ви думаєте, що я не понімаю нових ідей? Не... не... сочувствую им? Ужасно трудно.

Павло. Та ви не трудіться, пані, кажіть по-своєму: гражданку ми вчили.

Пані. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись... своїй мові...

Павло. Навіщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?

Пані. А ви б уже хотіли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та... що він і пойме!

Павло. Нічогісінько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує!

Пані. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили.

Павло (набік). От тобі й зачепив! (До неї). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора.

Пані. Ні, тривайте! То вам оддалеки здається – і село, і мужики... ідеальними, а сядьте на... собственнім хозяйстві, – не те заспіваєте!

Павло. Хранив господь: батько крав, та хоч дітям не лишив краденого.

Пані. Ви дуже... упрямі: я це по ваших чорних очах бачу... і ще... озлоблені; я понімаю вас... я вас довго із... із... ах!.. наблюдала. І знаєте, чому ви такі чорстві?

Павло. Цікаво?

Пані. От сядьмо тут на траві.

Павло. Та я й постою. (Набік). От, не здихаюсь!

Пані. Ні, сідайте тут та пильно слухайте; я вам, як си... як другу казатиму.

Павло (набік). Ну, нав'язалась потороча! (Сіда й запалює цигарку).

Пані. Ви тим так, так... мрачно на все дивитесь, що ваше серце не гріли, певно, ласкою, любовію?

Павло. Байдуже паски, аби порося!

Пані. Признайтесь, вас ніхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж дух захвативало?

Павло (набік). Куди це вона гне? (До неї). А вам навіщо?

Пані. Навіщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вік, щастя не знаючи. Оддали мене заміж молоденькою за этого старого... Що я понімала? Я так боялась перед вінчанням, а прийшлось... разочаруватись! Ви не можете повірить, яка у мене палка натура; а тут літа свої трать... в томлении...

Павло (набік). Розманіжилась баба! (До неї). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?

Пані (зляга більш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!.

Павло. Ох! Не злягайте так: бо ви, нівроку, аж плеча не чую.

Пані. Який ви грубий з женщинами! Як відром холодної води обіллє! (Дивиться у вічі).. Впрочем, мені й самій обридли лебезіння та делікатності: навіщо китайські церемонії? Нащо розвитим людям іти проти природи?

Павло. Правда... Тільки, далебі, рука отерпла, (Випручує).

Пані (розпаляючись). Я давно шукала случая... щиро, откровенно поговорить... розкрить душу... Ви, віроятно, догадались, що я...

Павло. Ні, не догадався.

Пані (набік). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До його). Ви заставляєте мене красніть... (Закривається рукавом). Ну, на чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь – я люблю тебя!

Павло. Що-о?

Пані. Люблю страстно, безумно!

Павло (піднімається). Анна Петрівна, чи ви не здуріли?

Пані (обніма його). Я вся твоя!

Павло (одхиля її і встає). Годі! Пора закінчити цю гидку сцену! Мені не пристало Іосифом бути, та й вам до Пентехріїхи далеко: не всі зуби в роті!

Пані (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!!

Павло. Не регочіться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться.

Пані. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!!

(Аннушка вбіга.)

Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме!

Павло. Дуже радий.

Аннушка (проводить паню; набік). Ну й репрьоманд!

Вихід  VII

Павло сам.

Павло. Тьху!! Мерзота яка! В матері мені годиться: син одноліток зо мною, товариш, друг... а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу од такого паскудства! Тікати з цього багна, щоб і самому не вбратись в тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не повернеться... Поїду мерщі до пана Олександра, а Михайлові одпишу, придумаю яку-небудь наглу причину...

Вихід  VIII

Павло, Дмитро, 1-й і 2-й хазяїни.

Дмитро (тихо підкрадається). Павло Платонович! То ви?

Павло. Я.

Дмитро. Тут давно прийшло кілько хазяїв, хочуть побалакати з вами.

Павло. Добре. Клич їх сюди!

Дмитро (одійшовши, маха). Ідіть!

Павло (підходить до руїни). Сюди, панове, тут безпешно.

(Люде скидають шапки.)

Здрастуйте, здрастуйте! (Подає руки). Та надівайте шапки: я не пан і не батюшка.

(Люде надівають.)

Ну, в чім же, панове, річ?

Дмитро. Та тут біда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щє силує – або кучугури на наші добрі землі зміняти, або щоб ми їх купили.

1-й хазяїн. Та ще й ціну править, як за рідного батька.

2-й хазяїн. Нема кому нас і обстоювати!

Павло. Якби ви більше дбали про громадські діла та дітей учили, то, може, і з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкіл не заводите, а де вони суть, – дітей не посилаєте!

1-й хазяїн. Бо й дома рук треба.

2-й хазяїн. Та й школи ті... вивчиться штокати, то вже на сім'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в голові! З них більше п'яниць і виходить.

1-й хазяїн. Та з чого нам ті школи заводити? Які наші достатки? Убожество.

2-й хазяїн. У нас – сьогодні Луки, ані хліба, ні муки!

Павло. Тото-бо й горе! Темність та убожество держать вас в своїх пазурах. Приніс хто з волості "Положеніє"?

2-й хазяїн (вийма з-під поли). Приніс. Писаря напоїв та й викрав.

Павло. Давайте ж, я прочитаю і розтлумачу усі вам закони.

1-й хазяїн. Велике спасибі, якщо ласка.

Павло (розгорта "Положеніє"). Так, кажете, силує кучугури на ваші добрі землі поміняти? А ось, слухайте. (Чита). "Местное положение для губерний малороссийских". – "В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела". Зрозуміли?

Всі. Зрозуміли, зрозуміли.

Павло. Отже, не сміє пан міняти ваші добрі землі на кучугури. Закон те забороняє. І за такі його намірення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати.

1-й і 2-й хазяїни. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрі люде, бо пропадете, як руді миші: ні вам до водопою, ні вам до вигону – як у мішку.

Дмитро. А я не казав вам, бреше, сучий син!

2-й хазяїн. Та й ми теє... так уже там такий галас у шинку підняли...

Павло. Навмисне намовля і підмогоричує за панські гроші. Так ось же і купувати вам тих кучугурів не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони і до водопою і до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примічанії додано (чита): "Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона". Зрозуміли?

Дмитро. Зрозуміли, зрозуміли.

1-й і 2-й хазяїни. Та й ми... воно ніби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони ні, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.

Павло. Ах, вони лиходії, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонів. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону оприділяється. Пишіть посредникові, то пан у вас, як карась на сковороді, закрутиться.

Дмитро. А так. Збирати сход.

1-й хазяїн. Щоб, бува, гірше не вийшло... Всі не підуть, побояться...

Павло. Чого?

1-й хазяїн. Та щоб пан, як розгнівається, ще більше не прикрутив...

Павло. Не прикрутить. Годі! Урвалася панам нитка.

Дмитро  т а  інші. Урвалася.

Павло. Урветься вона ще й більше. Стійте тільки горою за свої права, та гуртом, всією громадою, то ваше й буде зверху.

1-й хазяїн. Хто каже, Павло Платонович, громада – великий чоловік, та коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказі, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям і воздавати поміщикові урок і дань... Як відберуть знову землю й волю...

Павло. Ех, ви, люде, люде темні! Як будете вівцями – одберуть, а не будете – самі відберете. Та хіба все те, що пишеться в царському указі, – то вже й правда? Хіба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). "Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, – чуєте, от помещиков, – землею й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля споконвіку була – поміщицька чи людська? Що вони, ті поміщики, з іншого тіста зліплені, чи що? Якщо їхні діди, даймо, на війні билися і за те землі одержали, то ваші хіба на печі лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полі? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?

Хазяїни. Правда, правда...

Дмитро. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!

Павло. І слухайте, й самі міркуйте. Отже, не пішли за десятий сніп, мусив пристати на ваше.

Всі. Та спасибі ж вам, спасибі, ви й напутили!

Павло. Слухайте ж далі... Скликайте сход... Та пам'ятайте, – для того щоб жалоба мала законність, треба мати дві третини голосів.

Всі. Так, так...

Павло. Тож дивіться! Щоб не підмогоричили в корчмі з панської намови...

Всі. Атож, атож!..

Павло. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає! [32]32
  – Вскурати – зважитись.


[Закрыть] Відділить прогони. Глядіть ще й того, щоб шляхів не врізував, не заорював. Десять сажнів завширшки битий шлях...

Всі. Знаємо, знаємо.

Дмитро. Тільки ось що, Павло Платонович, напишіть ви вже нам самі жалобу. Ходімо до моєї хати.

Всі. Та вичитаєте нам усі закони.

Павло. Гаразд, ходім, поміркуємо. Пам'ятайте тільки добре мої слова: може, не ми, а діти наші чи внуки, а таки землю всю по правді поділять.

Всі. Дай боже, дай боже!

Павло. Ох, люде, люде! Все сподіваєтесь, – як бог дасть, то й у вікно подасть. Шкода! Самі дбайте та добрий розум майте...

Голоси. Та хіба ми що... аби хто почав...

Павло. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, і батька бити добре...

Дмитро. Авжеж, віддячити батькові треба і за хліб, і за сіль, і за добру ласку...

Всі. Правда, правда...

1-й хазяїн. Тихо; щось наче йде... чи не панський підглядач?

Дмитро. Ходім, Павло Платонович, ходім, люде добрі, до моєї хати.

Всі. Ходім! (Пішли).

Вихід  IX

Михайло сам.

Михайло (виходить по стежці з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: ні спати, ні читати не можу; серце щемить. Хочу робити що – руки опадають, хочу думати – думки розбігаються; тільки одна про Катрю й панує: куди я не піду, її образ слідкує за мною, лагідно сяє тихими очима, манить дитячою ухмілкою, тягне, порива мою душу, і я, як безнадійно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годі! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим і гори на плечі підняти? Давно здавалось мені, що нема такої сили на світі, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на які муки піду, а того світла народного не випущу з рук і ціле життя своє зложу на боротьбу за його? І що ж? Досить було дівочого погляду, шовкових брівок – і я вже розкис... Чи у нас, справді, за гріхи батьків наших, якісь ледачі, непотрібні нерви – чулі, м'які, а до загарту нездатні?

(Сіда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тільки щастя; але сила його така, що поглине інчі поривання". Чи не справдовується це й на мені? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловіка. Мене не кохання гризе, а непевність, розрада. Коли я звірюсь, то чому з тим коханням не піти мені поруч? Тільки нерівня... по розуму, по розвитку; чи порозуміємось душею? А рід мій... прийшлося б навіки порвати... Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустріч вона спалахне вогнем, потупить очі, і голосок тремтить... Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього – раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тікай!

(Чути з-за млина пісню; Михайло схоплюється.)

Катря (за коном).

 
Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається!
 

Михайло. Боже мій! Пісня ця рве серце! Це її голос, – вона тут! Куди вже мені тікати? Та я ж люблю її, кохаю цілим життям моїм; вона мені наймиліща, найлюбіща!.. Та я оддав би всі розкоші, всі утіхи на світі, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зіроньки-оченята!

Вихід  Х

Михайло   й  Катря.

Катря (йде з того боку по мосту і зупиняється коло млина).

 
А ще тяжче, хто з ким розстається,
Ох, і муки-горя набереться!
 

Михайло (хутко йде через міст до млина). Ні, треба це покінчити: пан або пропав! (До Катрі). Катрусю, здорова була! (Подає руку).

Катря (аж затремтіла). Здрастуйте!

Михайло. Яку смутну пісню співала ти, аж за серце бере!

Катря. Так собі... Чого ви довго не були?

Михайло. Нездужалось. А що? Матері хіба гірше?

Катря. Ні, хвалити бога, матері краще... а так...

Михайло. Так ти і без матері згадала мене? Спасибі! (Бере її за руку).

Катря. Кого ж і згадувати? Я, може, і вдень і вночі молюсь за вашу ласку, за добрість.

Михайло. Спасибі; ти щира душа. Тільки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.

Катря. Ні, не всякий.

Михайло. Далебі, всякий; більше для себе і робиш! (Придивляється). А чого ти так зблідла? Може, слаба?

Катря. Ні, нічого.

(Сідають під млином.)

А ви швидко звідсіль поїдете?

Михайло. Через місяць.

Катря. Так швидко уже!.. А там довго будете?

Михайло. Цілу зиму, аж до весни.

Катря. Господи, як довго! (Зітха).

Михайло. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, заміж виходиш?

Катря. Хто вам казав?

Михайло. Мати казала про Ковбаня, і Аннушка.

Катря (палко). Не вірте їм! Я заміж нжоли не піду.

Михайло. Чом?

Катря. За нелюба – зроду!

Михайло (радо). Хіба ти не любиш Дмитра?

(Катря мовчить.)

Ти мені вибач, Катрусю, що я про такі речі питаюсь; це з приязні тільки – вір мені!

Катря. Або що? Чого мені перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.

Михайло. Так ти ще нікого не кохала і не кохаєш?

Катря. Хто його зна...

Михайло (гладить обидві руки у Катрі). Слухай, Катре! Ти віриш усьому тому, що я говорю тобі? Не вважаєш мене за брехуна?

Катря. Що ви? Борони боже!

Михайло. Так і вір же, що я, поки на світі живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобі – то від щирого серця, з душі! Знаєш... я люблю тебе... з кожним днем ти мені дорожча становишся...

Катря (спалахнула). Ви смієтесь...

Михайло. Нехай наді мною посміється так лихо! Серце моє, рибонько, зіронько ясна вечірня, чи любий я тобі хоч капелиночку?

(Катря потупилась з сорому.)

Скажи мені щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?

(Катря схиляється на груди до Михайла і почина ридати.)

Михайло. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?

Катря (схлипуючи). Ви такі... мені... я б не знаю що...

Михайло (цілує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мій!

Катря (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цілувати?!

Михайло. Ти – цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на світі віддам! Не плач же, усміхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її і цілує то в одно око, то в друге).

(Катря обійма його, хутко цілує, а далі, засоромившись, закрива вид рукавом.)

Михайло (гладить по голівці і цілує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обійма мене радість, яке огорта мене щастя! Такого раювання і на тім світі немає, вір мені! Глянь, он місяць задивився на нас, зорі миготять радісно нашому щастю; а ніч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрісно, як наші серденька б'ються укупі... б'ються і будуть битись, і ніхто, ніяка сила не розлучить їх!

(Катря крадькома цілує руку у Михайла; Михайло вириває і обніма її палко. )

Катря (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?

Михайло. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Підеш за мене?

Катря (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!

Михайло. Як так?

Катря. Не буде, не буде! Що ви тільки кажете? Я й подумати не посмію: хто я? І мізинця вашого не стою!

Михайло (цілує її). Стоїш, перлино моя дорога! Більше мене варт!

Катря. Ні, ні! Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і бог скарає: паруються тільки рівні. Не за нас це сталося, не за нас і перестане!

Михайло. Не плещи, моя лебідочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усі рівні; він кожному дав серце, і у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою підемо поруч чесно по новому шляху, і ти мені станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрії – і засвітиться твій розум новим променем, і осяє мою душу тихим, радісним світом!

Катря. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темріє! Не можу я, бідна, і зрозуміти такого щастя,.. тільки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?

Михайло. Та як же інако я й думати міг? За кого ти мене маєш? Хіба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твій вік молодий та й кинути на посміх?

Катря. Ні, я такого зроду і в думку не клала. Ви як батько рідний до мене були... я не знаю, як і шаную вас, і люблю... Господи, сказати не вмію!

(Припада).

Михайло. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, – то звірся на мене: дай мені свою рученьку, і нехай бог благословить нашу долю!

Катря. Я як п'яна: все в мене в голові коломутиться... Страшно тільки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матір, пани всі... Як мені і стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти...

Михайло. Ти знову за своє. Та розумієш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу... що мені без тебе один шлях – отуди, під лотоки!

Катря. А мені хіба ні?

Михайло. Так і не мучся ж, і не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?