Текст книги "Не судилось (панське болото)"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

Катря (хова свій вид у Михайла на грудях). Аби ви тільки були щасливі!

Михайло (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!

Вихід  XI

Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро і другі.

Пашка (гука з-за млина). Катре! Катре, – гу!! Де ти заховалася?

Михайло (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; іде сюди... Прощай, моє сонце, до завтрього! Звірся на мене! (Обійма з притиском). Приходь! У садку краще: ніхто не мішатиме. Не знаю, як і доживу до завтрішнього вечора... Прийдеш?

Катря (палко). Прийду, прийду, мій соколе, моя доле!

(Михайло хутко іде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнім.)

Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того місця, куди зник Михайло.

Павло. Так так же і робіть.

1-й і 2-й хазяїни. Будемо, будемо, спасибі вам.

Павло. Прощавайте!

1-й і 2-й хазяїни.. Щасти вам, боже!

Павло іде в один бік, люде – у другий.

Пашка (підбігає). Катре! Ти осьде?

Катря (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!!

Дмитро, завваживши це слово, скам'янів на місці.

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Картина 1

Глухе місце в лісі коло криниці; ранок.

Вихід  І

Михайло сам.

Михайло (при рушниці; сидить на поваленому дереві). Не видко нікого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криниці, вийшов. Що за таїна? Місяць тому назад Павло утік несподівано, навіть не попрощався ні з батьками, ні зі мною, – аж збентежило всіх. Одного листа тільки й одібрав; пише, щоб я не дивувався і не допитувався, бо так треба; де діло, мовляв, кличе, там і я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа і пробігає). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людські душі, яким бракує тільки живущої води... Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, міркуємо – може, до чогось і доміркуємось. Умовились з ним завести і спільну позичкову касу, і училище, а не забавку-школу, і больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звідци. Приїзди сюди швидче; годі тобі там одгодовуватись да ласувати поезією: тут здоровіще". Золоте серце: сам нічого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душі... Тільки, брате мій, друже мій, у мене тепер на самому споді душі завівся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який і не признаюсь й не шепітну навіть... (Запалює цигарку і ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все мені усміхається; на серці якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям [33]33
  – Заласся -насолода, захоплення.


[Закрыть] і втіхою... Отак би, не дбаючи про буденні справи, не ламаючи нічого, вік пити повну чашу поезії... Катрусю, моя зірко! Коли я упився твоєю красою, – ти ще миліща моєму серцеві! (Згодом). Яка тільки вона дитина душею; вся мов потонула в коханні, а соромиться його проявити, ховає первоцвіт жаги... Іноді таке простувате сплете щось, що знехотя засмієшся і поцілунком затушиш досаду; а то – дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освітити... так не до книжок тепер... після уже краще! От коли б тільки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щирості так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепані, жорсткі... І кільки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, – так ні! Правда, їй поки працювати треба... От оці каторжні, невладовані питання отруюють тільки щастя і встають якимись страшидлами!

Вихід  ІІ

Михайло і Павло.

Павло (з-за кону). Агов! Де ти там?

Михайло (схоплюється). Павло? – Тут, тут!

Павло (виходить). Здоров, друже!

Михайло (кидається, обійма). Голубчику!.. Як же ти мене потішив несподівано! То несподівано кинув було утеком, а то... (Знов обніма). Спасибі, серце! Я такий радий тебе бачити; далебі, занудився. Ну, ходімо ж мерщі до нас...

Павло (перебива). Ні, до вас я не маю часу. Сідаймо тут та побалакаємо...

Михайло. Невже до нас і не зайдеш?

Павло. Кажу ж – і хвилини нема... До вельми тяжкого слабого хапаюсь...

(Кладе руку Михайлові на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що наробив? Розцвівся, пишаєш красою, як майський крин душистий, прекрасний?

Михайло. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цілує Павла).

Павло. Ні, без жартів; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у твоїх очіх і ласощі, й радощі аж грають, – певно, їх повно на серці?

Михайло (трохи соромлячись). Журби не маю... тобі зрадів.

Павло. Справді? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?

Михайло. Чому? (Потупив очі і почав крутити цигарку).

Павло (б'є його ласкаво по коліні). Ну, ну, нехай і так! Гаразд поки!.. Кланявся тобі дуже дядько твій, пан Олександер; ремствує, що ти не хочеш до його і в хату плюнути!

Михайло. Я сам би радніший; та, знаєш, рід у сварці, то й мені вихоплюватись раз по раз якось ніяково...

Павло. Так і у такій пустій справі рід твій стоїть на перепоні?

Михайло. Не то, що мені можуть заборонити з дядьком бачитися, – та я й не послухаюсь; а то, що якби наші бували, то малося б більше оказії...

Павло. Славний він, брате, чолов'яга; поневірявся на віку, бився з родом, з панами, а таки переміг, не дав чужої душі на поталу і спорудив своє чесне гніздо!

Михайло. Я дуже люблю і поважаю дядька.

Павло. І він тебе любить, та жалкує, що ти з твоїм чесним напрямком і таланом по багнищах валасаєшся... [34]34
  – Валасатися – блукати, волочитися.


[Закрыть]

(Дивиться пильно йому у вічі). Слухай, я до тебе забіг по важному ділу, – скажеш правду? Не збрешеш?

Михайло (змішавшись). Що це за допит? Я – не брехун.

Павло. Не те... можна іноді в таке влізти... Скажи мені щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею?

Михайло (спалахнув). Відкіля ти взяв?

Павло. Чутка пройшла; та іначе й бути не могло: певні скутки! [35]35
  – Скутки – наслідки (з польськ.).


[Закрыть]

Михайло. Якісь падлюки плетуть, а ти за ними!

Павло. Ну, глянь у вічі, скажи щиро!

Михайло. Є такі речі, до котрих з голими руками не доторкуються...

Павло. Щоб не вразити дворянської совісті?

Михайло. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панські звички; але не чіпай моєї честі, бо я за неї сам себе перерву, а глузувати не дам!

Павло. Я не чіпаю твоєї честі, а волаю до неї.

Михайло. У кожного є у серці своя святиня, у якій він не дасть другому полоскатись!

Павло. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу – байдуже? У Катрі хіба, по-твоєму, нема своєї святині? А в їй уже полощеться ціле село!

Михайло. Не може бути, щоб хто смів! Це вигадки!

Павло. Та бачиш же, що аж до мене дійшло.

Михайло. Я заціплю їм писка усім, уріжу кожному язика!

Павло. Єсть на те один тільки спосіб.

Михайло. Знаю і повінчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посміх? Не буде цього!

Павло. Як я про тебе думаю? Поки не зовсім іще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж... ти закінчив... по-панськи... а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тієї культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, продряпай трішки, – то такі ж жироїди у грунті!

Михайло. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобі не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, і кохаю на ціле життя, чесно! Я не побоюся перед цілим світом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям, – і назову, і повінчаюсь!

Павло. Гаразд. А коли це буде?

Михайло. Коли? Та незабаром... Треба уладнати діла, я з тобою хотів порадитись... Тільки ти був завжди проти шлюбів формальних?

Павло. Гай-гай! Куди стріляєш! Якраз до ладу приміряти сюди теорію рівноправних станів! А які ж тут права у цієї бідарки-рабині? Приймати од кожного, хто не схоче, – і регіт, і глум, і зневагу, і бійку навіть, – так, бійку, бо по закону і в волості можуть одпарити! Дочекатись, щоб на смітнику косу обрізали та дьогтем голову вимазали! Піти попідтинню на знущання за куском хліба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязі? Ні, паничу, тут не до теорії, бо тут ставиться на пробу цілком людина, все життя її: тут виходить – "котові смішки, а мишці слізки", та ще які? – не елегічні, а мужичі, криваві, після яких одна дорога – в ополонку!

Михайло. Правда, конечне тра повінчатись; та у мене і в думці другого не було!

Павло. Іначе – було б шельмовство! І без того у нашої селянської дівчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатні однімеш! Тоді її вся ота темна сила просто-таки задавить, – я вже й не кажу про власні муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортмає?

Михайло. За що ти печеш мене? За віщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й наміряєш шпигнути. Стидно, брате!

Павло. Вибачай! Ти знаєш, як гірко у мене на душі, то й на язиці перга! [36]36
  – Перга – квітковий гіркий пил, що його бджоли переносять разом з медом.


[Закрыть] Ну, поговоримо ж любенько: треба повінчатись і найхутче, – це раз...

Михайло. Та як же його зразу укоськати моїх батьків? Трудна річ, тут треба поволі.

Павло. Що? Ти сподіваєшся ще на згоду з своїми?

Михайло. Атож!

Павло. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долоні волосся виросте, ніж це станеться; і в думку собі не клади!

Михайло. Чого ти так думаєш? Тепер не ті часи, щоб вони мою волю захотіли в'язати, та й люблять, – не чужий же я?

Павло. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".

Михайло. А як я не схочу їхнього рятунку?

Павло. Проклянуть. Тут уже так і клади: прийдеться з родом поламати навіки!

Михайло. А далі що?

Павло. Жити своїми руками і завойовувати невпинною працею собі щастя.

Михайло. Трудне щастя...

Павло. Звісно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вір!

Михайло. Знаєш, і піп не повінча без согласія батьків...

Павло. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; він домовить і попа!

Михайло. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тільки почекай!

Павло. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош і придоб? [37]37
  – Придоба – зручність.


[Закрыть]

Михайло. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх і випрошу згоду? Батько мій чоловік простий і не надто уже лихий; мати драматургію нехай і зробить, але...

Павло. Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь оті проби, їдьмо мерщі з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!

Михайло. Як же його так зразу? Та от візьми, щоб поїхати повінчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обійдусь без батька?

Павло. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тітка і по духовній одписала тисячу карбованців; вони там мені й прислані опекою. Візьми їх, серце!

Михайло. Спасибі, друже! Але остатніх твоїх  грошей не візьму: коли я і чим їх віддам?

Павло. Не плети абичого, тут діло іде про чоловічу жизнь, а ти будеш у якісь гонори грати! Хіба лишень для того, аби крутить!

Михайло (чуло). Друже мій, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душі, закинути ласощі ради? Невже ти мені більше не ймеш віри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну підлость вчинив? Чого ти мене кривдиш – що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю...

Павло. Угамуйся, друже! Вибач мені: може, справді у мою голову одне погане лізе? (Пригорта його). Тільки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дійде чутка до двору, то сяк чи так, – а замордують твою милу.

Михайло. Я сьогодні конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщі – до вас.

Павло. Ну, як знаєш; тільки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари діла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й гроші твої лежатимуть.

Михайло. Не вимагай мене, серце, за гроші: вони тобі знадобляться на чорний день.

Павло (устає). Ти знов своє? Твоє діло та Катрине і є той чорний день: мені ваше діло дороге; то не смій мені й писнути, бо, їй-богу, ще поб'ю!

(Михайло, усміхаючись, обніма Павла.)

А мені на чорта вони, оті гроші! Поки оці мозольні руки не одсохли, – працюватимуть; та чи багато мені й треба!.. На діло – друга річ, а для мене самого...

Михайло. Поки самого, а – усміхнеться доля, то й власного щастя заманеться...

Павло. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пішли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у тумані гойдається на гілці... Ну, прощай! Не дбай же тільки про себе самого, а пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обніма і виходить).

Михайло проводжа.

Вихід  ІІІ

Михайло сам; вертається з рушницею.

Михайло. От тобі і щастя! Швидко минув чарівний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, – і сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грізно стала перед очима... (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зірочку! Треба рішатись батьку сказати. Тільки як його підійти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цієї думки... А може, матері перше сказати, попросити? Просто голова туманіє... А треба, треба! (Замислившись, іде).

Декорація хутко міняється.

Картина 2

Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сінешні двері; за хатою садок. Ліворуч – тин і причілок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто – повітка й ворота; за ними йде вулиця. По той бік мріють городи, а над заленочком садків здаля сяє хрест і баня церковна. Вечір. Спочатку ясно, а під кінець сонце заходить і сутеніє потроху.

Вихід  І

Дзвонариха стара і Катря.

Дзвонариха (виходить, обпершись на Катрю, і сіда на призьбі). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, і не гадала, і не сподівалася уже більше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь і привів.

Катря. Я така рада, така рада!

Дзвонариха.І я рада, доню: раз за тебе, а друге, що мені дано ще пільги спокутувати гріхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свіжим повітрям; дух який іде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне... Дихала б і не надихалась!..

Катря. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогодні і паніматка в церкві питались про вас і проскурку ото дали.

Дзвонариха. Спасибі їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лікареві та паничеві, отим спасенним душам?!

Катря. Молитвою хіба однією.

Дзвонариха. Без їхньої добрості пропала б я... А що з тобою, сиротою, було б, – то й подумати страшно! Що вже лікар добрий, а що панич Михайло, – то такого й не бачила: щодня навідував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хіба в дядька?

Катря. У якого, мамо?

Дзвонариха. У пана Олександра, брата нашого пана. Наші пани з ним у сварці з того часу ще, як він оженився з простою дівчиною, кріпачкою.

Катря. Як? З простою?

Дзвонариха. Еге, з Мотрею Пальоною.

Катря. Хіба бува, що пани беруть селянок?

Дзвонариха. Рідко, але трапляється.

Катря. Ну, а покійні старі пани? Дозволили?

Дзвонариха. Прокляли були. Стара пані трохи не вмерла; по лікарів аж до Києва посилали... Уже перед смертію тільки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску [38]38
  – Приск – жар.


[Закрыть] підсипав, і до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша пані: не дозволю, каже, мужичці переступити порога свого!

Катря. Так наші пани такі немилосердні? Господи!

Дзвонариха. А ти ж думала?

Катря. Лихо тяжке!

Дзвонариха. А тобі що?

Катря. Так... (Зітхає). А як же пан Олександер живе?

Дзвонариха. Нічого... Чула, – гаразд! Тільки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись...

Катря. Так-так, – одцураються... всі одцураються... що мужичку ввів до панського роду!.. Бідний він! (Зітха і сидить мовчкщ перебираючи кісниками).

Дзвонариха (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворі, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цілує її). От якби покійний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привів господь, а любив він тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?

Катря. Пам'ятаю: вуса були сиві, довгі; співали в церкві, мене з собою брали. Навіть на одчитування до мерців ходила була з татом. Спочатку боялася покійників, а далі привикла... Я й тепера їх не боюсь!

Дзвонариха. Живі, доню, страшніші! Тепер у мене тільки й думки, тільки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привів би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тоді й очі закрити безпешно.

Катря. Мамо, годі про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!

Дзвонариха. То вже божа воля.

Катря. Ні, я не про смерть кажу, одведи господи...

Дзвонариха. А про що ж?

Катря. Так, про всякі пригоди.

Дзвонариха (цілує її). Сумна ти чогось: все зі мною та зі мною, то й занудилась; не знать що в голову лізе. Ти б пішла до подружок абощо... а то подивись, як ти змарніла, мов зів'яла...

Катря (з сльозами прилада до матері). Зів'яла, мамо!

Дзвонариха. Дитино моя люба! Що з тобою?

Катря (утира хутко сльози). Нічого, мамо... вас шкода!

Дзвонариха. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час і про себе думати...

Катря. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!

Дзвонариха. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду і до нас, сиріт, лине, бо й сам сирота...

Вихід  ІІ

Ті ж і Дмитро.

Дмитро. Здорові були, мамо, з неділею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!

Катря. Здрастуй!

Дзвонариха. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час і за діло братися.

(Катря одходить і почина дещо прибирати; здійма глечики з тину і зносить до хати тощо.)

Дмитро. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!

Дзвонариха. І то вже належалася; заїла багато чужої праці. От і ти, – не знаю, чим уже й одслужу, – оплів, охаїв наш дворик і всім нам, сиротам, допомагаєш.

Дмитро. Яка там поміч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не куповані.

Дзвонариха. Хоч і не куповані, так здалися б на своє діло, а не на чуже.

Дмитро. Не яке воно й чуже! Мені, може, ваша сорочка ближче до тіла, ніж своя. Що я? Один собі, як палець, – бурлака, та й годі! Багато мені треба? Заробив що чи де заробив – не велика журба. А от вам – друге діло: ви слабі, а Катря молода; і коло вас, і коло господарства сама побивається... Як же не пособити? Такій молодій дівчині і надірватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!

Дзвонариха. Нехай уже тобі за твою добрість господь оддячить!

Дмитро. Мені, може, – коли ви оце слабі були, – серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тінь яка ходить! Я б, може, радніший був свої руки підложити, а не те що зробити яку мализну...

Дзвонариха. Та бачу, бачу, козаче, що тобі дочки жалкіше, ніж старої...

Дмитро. Ні, крий боже! І вас я вважаю за матір: рідних пак не згадаю ні батька, ні матері. Чоловік ваш покійний, царство йому небесне, виховав мене, зберіг сироті і батьківщину, і хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довів, – так як же мені не любити вас? З Катрею зросли ми укупі...

Катря (надходить). Я, мамо, розпалю у комині, кулешика вам зварю на вечерю.

Дзвонариха. Не треба, доню. (Гладить по голові її). Славна у мене, Дмитре, дочка: і хороша, і моторна, і упадлива.

Дмитро. Що й казати? Нема, може, в світі за Катрю!

Катря (гірко). Не хваліть, мамо!

Дзвонариха. Запишаєшся? А тебе таки справді, кралечко, гедзь з одного боку напав.

Катря (перебиваючи). Он дивіться, як сонце сідає червоно; певно, вітер буде на завтра. Треба буде однести до млина мірочки зо дві пшениці, бо в нас уже борошна обмаль.

Дмитро. Я завтра зайду й однесу.

Дзвонариха. Та то борошно борошном, а ти таки...

Катря (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось іде до нас; може, лікар?

(Біжить з тривогою; дивиться за ворота).

Дзвонариха. Може, справді. Він того тижня заїздив, то обіцявся, що ще заверне.

Дмитро. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б і ходити йому чи паничеві?

Дзвонариха. Та лікаря уже більш місяця і в селі нема.

Дмитро. А паничеві б чого? Хіба й він лікар?

Дзвонариха. Не знаю; тільки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!

Дмитро. Себто вас жалував так?

Дзвонариха. Господь його святий зна, – чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?

Дмитро (зітхнувши). Може.

Катря (вертаючись). Ні, то не він; хтось у хустці. Позношу лишень я на ніч полотна в комору.

Дмитро (ідучи за Катрею). Я тобі поможу.

Катря. Та я й сама зберу – не важкі. (Іде до тину і збира полотно, що на йому розвішане).

Дмитро (підходячи до тину). Катрусю! Я хотів би з тобою побалакати...

Катря. Об чім? (Потупилась).

Дмитро (мне шапку). Сама знаєш, об чім... тільки й думки, тільки й гадки!

Дзвонариха. Піду вже я: і пізно, та й молодята нехай собі поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.

Дмитро. Зараз, мамо!

Пішли.

Вихід  ІІІ

Катря сама.

Катря. Боже мій! У які тенета я вплуталась – і думок не зберу. Чого ти раділо, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! І Михайла уже третій день немає; то було й вечора не пропустить, а на цім тижні тільки раз ускочив на час, та й на досі... Може, не вільно... Тільки як же мені нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, – гріх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матері ще дійде... хоч би од цього хранив господь!

Степанида (за ворітьми). На! З'їж!

Катря (здригнувшись). Хто це? Степанида?

Вихід  IV

Степанида і Катря.

Степанида (ввіходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волі, дрантя, чуєш? Не по своїй волі!.. А ти – по своїй, повіє!.. Дівуєш? І я навчуся по сьомій дитині так дівувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну – випила на свої, а не на крадені, злодюго, чуєш?

Катря. Тітко, кого це ви так лаєте?

Степанида. А ту шелихвістку бісову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахіття, бендерська чума, та й зачіпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як візьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш!

Катря. Охота вам, тітко.

Степанида. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самісінького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються і батько її, і дядько, і тітка, і дядина! Е! Мене не чіпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серці полегшало; зайшла до шинку та й випила...

Катря. Та бачу, бачу.

Степанида. Що ж, Катре? На свої, на зароблені...

Катря. Та й на свої не гаразд пити.

Степанида. Розкажи своєму батькові, голубко моя... Тільки тепер і мого!

(Співа й пританцьовує).

 
Коли б мені, господи,
Неділі діждати!
 
 
Сюди, туди, он куди -
Неділі діждати!
 
 
То й пішла б я
До роду гуляти!
 
 
Сюди, туди он куди -
До роду гуляти!
 
 
Там мене будуть
Часто частувати!
 
 
Сюди, туди, он куди -
Часто частувати!
 

Катря. Та вже ж, хвалити бога, неділі діждались, начастувалися..

Степанида. О?! Уже?! Моя перепілочко! (Приспівує).

 
А в перепілки та головка болить;
Тут була, тут, перепілочка,
Тут була, тут, сизопірочкаї!
 

Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцілую... от шкода тільки, що горілки не п'єш!

Катря. Недоставало!

Степанида. Дай поцілую... а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела... похваляється покрити...

Катря. Що ви кажете?

Степанида. Похваляйся, похваляйся, повіє! Думаєш, що так на твоїх панів і поласились?.. А, нехай вони тобі виздихають!.. Та в нас і кращі є!!

Катря. Господи! За що вона обносить мене?

Степанида (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо... і мати казала, що весілля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну підківками!.. (Пританцьовує).

 
Унадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель:
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле!
А я ж тому журавлю, журавлю...
 

Ходім-бо, Катрусю, до шинку!

Катря (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять... наступає вже...

Степанида (весело). Коли не хочеш, то я й сама піду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Іде за ворота, хитається; трохи не впала).

 
Очеретом качки гнала,
Спіткнулася та й упала...
 

(Іде, співаючи).

Вихід  V

Катря сама.

Катря (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От і заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить! Михайло! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені і страждати не тяжко... все оддала, то що мені люде? От матір тільки... Ох, і не знаю, що з мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу взяла, – все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).

Вихід  VI

Катря і Дмитро.

Дмитро (підходить тихо; Катря не чує). Катре!

Катря (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.

Дмитро. Коли ж сватів присилати до матері?

Катря (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?

Дмитро. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?

Катря. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.

Дмитро. Що з тобою? Скажи мені щиро!

Катря. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!

Дмитро. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, – от що! То було стрінеш, аж у очіх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною і словом одним на самоті перекинутись... Запропастила ти мою голову!

Катря. Дмитре! Пожальсь наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... Тільки я не знаю, що зі мною сталось?

Дмитро. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу – легше буде!

Катря. Не муч мене!

Дмитро. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалась; він тебе звів!

Катря. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!

Дмитро. Він, він – і не кажи! Не обманюй мене!!

Катря. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...

Дмитро (ухопившись за серце), О-о! Спасибі хоч за правду... і хотілось її, і надія якась ще тліла... а тепер уже край!

Катря. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!

Дмитро. Не твоя, нещасна, – так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!

Катря. Цить! Цього не буде: не звір же він?!

Дмитро. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі! Увесь світ би зажерли, – та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, однімають остатню радість, остатнє щастя!

Катря (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками!! За віщо ж би так насміятись?

Дмитро (обніма Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши берега, мушу топитись...

Катря (ридаючи, обніма Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!

Дмитро (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося...

Катря. Ні, Дмитре! Несила моя...

Дмитро. Значить, годі! Ну, що ж – радощів не зазнали, з лихом – приятелі... горювати – не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!

Катря. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидів мене – легше було б!

Дмитро. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!

Катря. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!

Дмитро. І, вже! Дай боже... щоб хоч тобі щастя, то хай уже тішиться ворог мій... а мені (махнув рукою) – утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, – то не сховається він від мене ніде: на краю світа знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... І тоді вже з паничем побалакаю!

Катря (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!

Дмитро. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обніма Катрю). Прощай! А!! Не мені, злиденному, – щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Іде).

Катря. Дмитре! Не побивайся!!

Дмитро. Пропадай усе!! (Іде хутко).

Катря, ламаючи руки, біжить до воріт і схиляється до них, від несили.

Вихід  VII

Катря і Михайло.

Михайло (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!

Катря (уздрівши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!

Михайло (обніма). Не кричи, серце, так, бо почують!

Катря. Зраділа!.. Боже як! Третій вечір не бачила.

Михайло. Ну, все ж обачніше треба.

Катря. Не буду, не буду, любий мій, хороший; тільки не сердься!

Михайло. На тебе трудно й сердитись. (Цілує).

Катря (обніма). Господи, як я рада! Нічого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був?

Михайло. Не можна ж мені щодня ходити, щоб не завважили... Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати...

Катря. Господи, що то буде?

Михайло. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада...

Катря (зітха). Ох! Не випада... і не випаде!

Михайло. Не сумуй, зірко: ми таки свого діждемось... Зразу, звичайно, ніяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може, через маму...

Катря. Ой ні, ні! Пані такі страшні, сердиті... вони з'їдять мене!

Михайло. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?

Катря. Боюсь, голубе, і душі у мене нема!

Михайло (пригорта і лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брівочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обійми палко, та пригорнися шпарко!

(Катря через силу усміхнулась і поцілувала.)

Михайло. Не так, не так, а отак! (Обніма). Ходім звідси, щоб хто не здибав.

Катря (журно), І-і, вже! Нема чого й критись...

Михайло (звонтпивши). Як нема чого?

Катря. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида оце була, каже – Аннушка похваляється... плеще на мене...

Михайло. От каторжна! Я їй утну язика!

Катря. Не втнеш, ще більше здратуєш! Де вже там те шило в мішку утаїти! Пізно.

Михайло. Ти жалкуєш?

Катря. Борони боже! Своєю волею покохала, – аж згоріла у тім коханні! Все без жалю віддала тобі; за тебе і муки прийму... Не зраджуй тільки мене, соколе мій, доле моя! (Припада до Михайла).

Михайло (цілує). Що тобі завжди в голову лізе, моя дурнесенька ?

Катря. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тільки лякав Дмитро? Правда? (Припада до Михайла).

Михайло. Як Дмитро! І він сюди лізе?

Катря. Він нещасний, бідний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!..

Михайло. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про Дмитра! Не поминай мені про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, – а ти мені вкинеш приску за пазуху.