Текст книги "Не судилось (панське болото)"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Високоповажному артистові

Миколі Карповичу Садовському

присвячує автор

ДІЙОВІ ЛЮДЕ:

Іван Андрійович Ляшенко – 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; іначе говорить не може, як по-українськи.

Анна Петрівна – 40 літ, його жінка; закида часом по-українськи, моди ради.

Николай Степанович Бєлохвостов – кузен Ляшенчихи, З0 літ; фатуватий.

Зізі – дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ.

Михайло – син їх, 22-х літ, студент; чистюк і джигун.

Павло Чубань – його товариш, 25 літ; уже лікар. Бідна одіж.

Жозефіна – швейцарка, учителька.

Катря Дзвонарівна – дівчина молода, селянка.

Горпина  Дзвонариха – її мати, недужа й слаба.

Дмитро  Ковбань – парубок, годованець Дзвонарів.

Пашка – подруга Катрі.

Степанида – покритка, п'яничка й плетуха.

Шльома – жид, орендар.

Харлампій – старий лакей.

Аннушка – покоївка; вертка на всі заставки.

Селяне, соцькі, парубки, дівчата, дворові.

Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років.

Між 1-ю і 2-ю дією мина два тижні; між 2-ю і 3-ю – місяць; між 3-ю і 4-ю – два місяці.

ДІЯ ПЕРША

Панський садок. Наліво від слухачів – стіна офіцини; вікна й двері з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвірткою; за барканом – вулиця. Просто – доріжки, луговина, дерева; між дерев далі блищить став, а з-за його визира панський будинок.

Вихід  І

Михайло, розкішне по-українськи одягнений, лежить без жупана; далі на луговині Жозефіна і Зізі гуляють в м'яча.

Михайло (курить сигару). Славно покачатись на траві після купання і затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лінощі обсіли: сьогодні уже й до школи не пішов. (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись... тільки Павло й зможе!

Голоси (за вікном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!

Павло (за вікном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.

Голоси (за вікном). Оса! Роса! Коса! Носа!

Михайло. Товчи, товчи! А я полежу та поніжусь: тут у холодку так славно! Вітрець подиха; пахощами якимись тягне, – здається, липа розцвіла. Читати навіть не хочеться: отак би лежав, затопивши очі у те сине море блакиті, та зорив би за хмариною.

Зізі (здалека). Тібора! Тібора! Піль!!

Жозефіна. Ту-бо! Ту-бо! Laissez non mouchojr. [1]1
  – Лишіть мою хустку (франц.).


[Закрыть] Ві не карош!

Зізі. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!

Жозефіна. Ві не рві!

Михайло. Не руш собаки! Лиши мені зараз!

Зізі. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Біга, тріпле платок, а собака рве).

Михайло. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!

Зізі. Попробуй! Я маме скажу! Мужик!

Михайло. Чекай же! (Устає).

(Зізі тіка; за нею спішить Жозефіна.)

Як розпустилась! Ну, я з матір'ю побалакаю про тебе! (Знов лягає).

Павло (з-за вікна). А це коло бича – обід, бачите? То вимовляється – р-р-р-р! Кажіть!

Голоси. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!

Михайло. І не обридне йому? Уже я б такий, щоб і обідати, а він таки працює. Усе за ділом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографії ради... А яка хороша Катря Дзвонарівна, таки просто і між паннами красунею була б, та й годі! Очі – карі, але глибокі, темні; а погляд – такий милий, лагідний, любий, що аж пронизує душу тихим променем... Тільки між брівок рисочка; вона надає і якусь думність личеньку, і якусь силу вдачі. Щось оце не було її; треба б довідатись через Пашку.

Вихід  II

Анна Петрівна під руку з Бєлохвостовим.

Анна Петрівна (до Бєлохвостова). Я тебя непременно с ним познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из зтих новых.

Бєлохвостов. Ну, уволь, ma chere; [2]2
  – Моя люба (франц.).


[Закрыть] я этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй возражать – сейчас подлецом выругает.

Анна Петрівна. Ну нет; m-eur Поль очень умный й честный, нетронутая такая натура. Michel! Где твой Павло?

Михайло (схоплюється). А, мама! Микола! (Цілує у матері руку, а з Миколою обнімається). Павло ще й досі з школярами у офіцинах там.

Анна Петрівна. Я пойду позову его. (Іде на гайок, зазира і вступа в хату).

Михайло. Ну, Миколо, давно ми з тобою бачились!

Бєлохвостов. Давно, давно. Поздравить можно с окончанием университета?

Михайло. Ще не зовсім.

Бєлохвостов. Передержка или диссертация только?

Михайло. Дисертація.

Бєлохвостов. Молодец! Ну, куда ж после направишь стопы? На коронную или на ораторскую трибуну?

Михайло. Ні туди, ні туди.

Бєлохвостов. Как так? Свободным художником? Sans profession? [3]3
  – Без певного фаху (франц.).


[Закрыть]

Михайло. Sans profession!

Бєлохвостов. Понимаю: отдохнуть желаем, пожуировать?

Михайло. Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, – на користь народові!

Бєлохвостов. А! Ты хлопоман еn forme? [4]4
  – Справжній, формений (франц.).


[Закрыть] У вас там других диалектов, кроме вашего выдуманного, не допускается?

Михайло. Видуманий? Для неука дуже легкий спосіб зрікатись: не бачив Америки – значить, нема, не чув про Канта – значить, вигадали! Розмовлять на другій мові з тобою не буду; не для того, що не вмію, бо ми руську літературу незгірш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурати твоїй писі! Живеш в Україні, то знай її й мову!

Бєлохвостов. Очень укорительно, но не вразумительно. Рremierement, [5]5
  – По-перше (франц.).


[Закрыть] с пейзанами в философские дебаты я не вступаю; лексикон с ними очень короток: личные объяснения все исчерпываются лишь просьбою об отмене штрафов. Secondement: [6]6
  – По-друге (франц.).


[Закрыть] кормление от земли не обязывает меня, надеюсь, обратиться в дохристианского дикаря для поклонения ей, как богине. И, наконец, в-трєгьих, я – за культуру. Циви-ли-за-ция, civilisation, mon cher, [7]7
  – Цивілізація, мій любий (франц.).


[Закрыть] приводит все языки к одному знаменателю, то есть к такому, в котором все остальные будут содержаться. А ваш украинофильский идеал подходит, кажется, к идеалу рака. С'еst le mot! [8]8
  – Оце слушний вираз (франц.).


[Закрыть]

Михайло. Стара байка! Хто тобі казав, що ми бажаємо вернутись назад? Брехня, ваше-ці, проше: я стою більш за просвіту, ніж ти! У вас тільки накрадено високих слів: "цивилизация", "культура", "общечеловеческие интересы"! Ти за цівілізацію – на словах, а в серці її ненавидиш, бо з нею непевні будуть штрапи! Чи буде колись одна мова, чи ні – про те не нам знати, а от, що всякий примус, всяке руйнування природи ради переробу її під один аршин – вадить і кравцеві, і сукні, – то це кожному звісно. Кожному народові бажається виробити собі такі форми, у яких йому найпридобніше. Кожному народові у своїй власній одежі найвільніше, найзручніше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом; а ми стоїмо за освіту меншого брата, за народне щастя, за правду!

Бєлохвостов. Однако ты красноречив. Je te feliete [9]9
  – Я тебе вітаю (франц.).


[Закрыть] – прелестный будешь адвокат, хотя я и не все понимаю в твоей тираде.

Михайло. Ви всі вихваляєтесь любовію до всього люду, – брехня це, лукава брехня. Ви й отечества не любите, коли не можете любити своєї родини! Тільки себе самих любите, а одбріхуєтесь, що – цілий світ.

Анна Петрівна (виходить з офіцини; до Павла). Кінчайте-бо швидче з дітьми та йдіть до йас!

Бєлохвостов. Ну, мой друг, ты уж очень горячишься; так мы, пожалуй, и поругаемся после долгой разлуки!

Анна Петрівна. О чем это у вас тут спор?

Бєлохвостов. Об украинофильстве. Знаете, Місhel обнаруживает положительные ораторские способности; только горяч, горяч: нужно еще школы.

Анна Петрівна. Миша мой молодец! (Цілує його). Да, голубчик, пойди до батька и припиши непременно к дяде; зтим пренебрегать нельзя.

Михайло. Для чого заставляєте ви мене підлещуватись? Я й думки не маю служити, та ще по Петербургах.

Анна Петрівна. Вот этой зксцентричности не люблю: там только й делают карьеру... да еще при таких связях, – не правда ли, Nicolas?

Бєлохвостов. Certainement. [10]10
  – Безперечно (франц.).


[Закрыть]

Михайло. Хто за кар'єрою ганяється...

Анна Петрівна. Ну, вот, вот...

Бєлохвостов. Да вы, сherе soeur, [11]11
  – Люба сестро (франц.).


[Закрыть] не наседайте! Уляжется!

Михайло. По собі судиш?

Бєлохвостов. Ну, полно дуться; я нарочно подразнил. (Обніма його). Мы еще с тобою на зти темы почешем языки. Вот костюм этот в деревне – одобряю.

Анна Петрівна. Тоut a fait charmant! [12]12
  – Чудово! (Франц.).


[Закрыть]

Вихід  III

Ті ж і Жозефіна й Зізі.

Жозефіна. Маdаmе! С'еst іmроssіblе аvес Zіzі! [13]13
  – Мадам, Зізі просто неможлива (франц.).


[Закрыть]

Анна Петрівна. Ах, вечно с жалобами...  Qu'est-ce qu'il y a la? [14]14
  – Що там таке? (Франц.)


[Закрыть]

Жозефіна. ЕІІе mе gгоnde, еllе mе taquіnе". [15]15
  – Вона мене лає, вона мене дражнить (франц.)


[Закрыть]

Анна Петрівна. Vous еtes trор rudе, vоus mеmе! [16]16
  – Ви самі надто суворі! (франц.)


[Закрыть]

Михайло. Ні, мамо; Зінька, як собака, лізе у вічі; до паскудства розбещена!

Анна Петрівна. Что за выражения? Зінька! Паскудство!

Бєлохвостов. Зінька? С'еst joli! [17]17
  – Чудово! (Франц.)


[Закрыть]

Михайло. Нехай буде й по-модньому – Зізі, хоч, на мене, вона більше підходить до зінського щеняти; але ви придивіться краще, що це за перекрутень? З неї вийде моральна каліка!

Бєлохвостов. С'еst trор fогt! [18]18
  – Це занадто! (Франц.)


[Закрыть] Милый, резвый ребенок, не больше!

Анна Петрівна (до Михайла). Оставь, пожалуйста! Ты доведешь меня до мигрени.

(Зізі проходить здаля.)

Зизи, Зизи! Ступай сюда!

(Зізі підходить з опущеними очима.)

Анна Петрівна. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала?

Бєлохвостов. Ах, mа соusinе, [19]19
  – Моя кузино (франц.)


[Закрыть] не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!

Зізі (підбігає до Бєлохвостова, плаксивим голосом). Она сама... воображает много! Через... этого урода достается только.

Анна Петрівна. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная – и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, – чувствую, что сейчас начнется тик... Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефіни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет... Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.

(Жозефіна сумна; Зізі пересміюється з Бєлохвостовим і йдуть далі.)

Михайло. Ne vous chagrinez pas! [20]20
  – Не сумуйте! (Франц.)


[Закрыть]

Анна Петрівна. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная... (Виходить).

(Михайло підходить до Жозефіни й потіша її, проводячи по дорозі.)

Павло (за вікном). Ну, тепер – годі! Рушайте додому! Спасибі за увагу й слухняність!

Вихід  IV

Пашка і Михайло.

З школи виходять діти з книжками, кунштуками; [21]21
  – Кунштуки – малюнки. Тут – абетка з кольоровими малюнками.


[Закрыть] жарти і сміх стиха. Позаду кілька дорослих. Наостанці Пашка.

Старші. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!

(Пашка входить і озирається кругом.)

Михайло (повернувся назад). Бідна оця Жозефіна! Поневіряється на чужині, без язика, без мови. Всяке аж сікається принизити, осміяти; а заступитись нема кому. І все ото гонить бідність та доля щербата! А матір яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрів Пашку й хутко підходить). А! Здрастуй, Пашко! І ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).

Пашка. А вчитись до школи.

Михайло. Хіба?

Пашка. Авжеж! Думаєте – стара?

Михайло. Куди там! А тільки здивувало мене, що ти нічого перше не казала, а це здумала.

Пашка. А що ж? Захотілось вивчитись на гулянках читати, щоб і самій можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такі занятні та втішні!

Михайло. Добре, добре єси задумала. І вивчишся?

Пашка. А чому ж ні? Аби хіть.

Михайло. А трудно здалося?

Пашка. Не так трудно, а якось ніяково з малими сидіти. От Варка Горбанівна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.

Михайло. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати... А Катря де? Може, тут?

Пашка. Ні, вона дома; у неї мати чогось слабує, то ні на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, – ще за батька почала.

Михайло. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом і вчилися.

Пашка. Добре. А що, вам подобається?

Михайло. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брівоньки – в світі нема!

Пашка. Чи ба, як у око впала! А от ви стережіться залицятись до неї.

Михайло. Або що? Хіба не можна любувати красою, тішить серце розмовонькою дівочою?

Пашка. Та то, що у неї Дмитро є.

Михайло. Хто ж це?

Пашка. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зітхає).

Михайло. Ну, то й щасти боже; а мені що до того?

Пашка. А то, що Дмитро дуже заздрісний, завзятий і Катрю коха без душі. (Зітхає).

Михайло. Про мене, Семене, аби я Йван!

Пашка. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.

Михайло. Овва! Злякались!

Пашка. Ні, далебі, – він страшний!

Михайло. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тільки постояти з дівчиною, побалакати, – то вже й язики чешете. Хіба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотів? Хіба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощі замішати?

Пашка. Розказуйте, розказуйте! Так і повірили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тільки, аби час пробавити, а щоб про інше й на думці не мав?! Ще парубок – може, а що пан – зроду!

Михайло. Та я за панів не обстоюю!.. Але, здається, я нічим не образив нікого, а зо всіма вами щиро, як з рівними.

Пашка. Крий боже! За вас всі чисто... і Катря так, – боже! Питала навіть, чого пана Михайла третій день не видко?

Михайло. Невже питала?

Пашка. І не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всі дівчата за вами аж-аж-аж! А Катрі й надто сподобались. Тільки й мови, що про вас...

Михайло. Брешеш!

Пашка. Далебі!.. Ага!.. А чого почервоніли? А тільки що казали! (Сміється).

Михайло. Де там почервонів? Пустуєш! То у мене звичка така... Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворі та вмісті гралися, то було цукеру тобі вкраду, та зараз і піймаюся: спитають тільки, а я й спалахнув!

Пашка. Пам'ятаю, пам'ятаю – ви добрі були. Ну, прощавайте ж!

Михайло. А ти куди тепер?

Пашка. Піду до Катрі; може, витягну.

Михайло. Піди, голубко, та виклич гуляти. Сьогодні ж неділя.

Пашка. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).

Михайло. Будь ласка!

Вихід  V

Михайло  і Павло.

Михайло (до себе). Жартівлива, але щира. Тільки, що вона постерега? І чого я почервонів, справді? Чого я зрадів так?

Павло (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?

Михайло. Спізнився купанням, а тут перебили ще наші: кузен Білохвост приїхав.

Павло. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!

Михайло. Може, сигари хочеш? Добрі.

Павло. Цур їм, то панські витребеньки! А мені не лишень міцного; якби махорки, то ще лучче!

Михайло. А сигари – ласощі? (Подає тютюн).

Павло. Атож! Мені от треба затягтись міцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братові, білоручці, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собі заласні картини та мрії.

Михайло. По-твоєму – кожна приятність, кожна втіха, то трохи чи не карна провинність? Аж досадно, їй-богу!

Павло (закурює). А ти, мій голубе, розкинь розумом, що кожна така приятність для одного коштує неприятності для багатьох.

Михайло. А! La proprilete c'est le volt? [22]22
  – Власність – це крадіжка (Прудон) (франц.).


[Закрыть] Чули! Не згоден: довго ще вона світ підпиратиме, та й хто його віда, коли її знищать? Егоїзм – підвалина усьому; треба його тільки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу – любов!

Павло. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сів на кохання?

Михайло. А що? Може, зречешся од ції сили?

Павло. Хто каже? Тільки у здорових людей вона єсть присмака до приязні, до спілки, що зв'язує людей ради вищих пориваннів, ради діла, а ви, пани, покладаєте на це діло життя, і як не заноситесь в хмари – своїми ідеями, своїми замірами народові послужити, а все оте зложите перед першою спідницею.

Михайло. Ти дуже гостро судиш: не всіх же рівняти до розбещених лодарів, золотих ласунів? Так би прийшлось і віру в чоловіка згубити!

Павло. Та от... вибач на слові, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю?

Михайло (змішавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобі, Павло, не дав приводу мене кривдити.

Павло. І в думці не маю, а все ж таки я б обачніш поступовувавсь...

Михайло. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навіть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографії ради...

Павло. Яка там етнографія! Чого лукавиш? Спіднички тягнуть... Ти ж мені недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!

Михайло. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!

Павло. Не за бидло... а тільки я добре знаю ваші ледачі нерви: отак вразить яке-небудь свіже личико – ви зараз і ну упадати, залицятись – така вже ваша вдача... Панича ж порива поезія, примха, а дівча молоде, дивись, – і підбите навіки.

Михайло. Тільки подлячі ледаща здатні на те! Павло, не зневажай мене; я б себе сам зненавидів, коли б таку думку мав!

Павло. Вірно: навмисно ти паскудства не зробиш; але, запалившись, стратиш розум в загарі... [23]23
  – Загар, загара – запал, пристрасть.


[Закрыть]

Михайло. Ніколи в світі! Будь я проклят всіма, хто мені дорогий!

Павло. Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не дратуй ні своїх, ні чужих нервів... щоб, бува, несподівано не закінчити своєї справи мерзотою...

Михайло (ображено). Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною ти на мене дивишся! Спасибі!!

Павло (тисне руку Михайлу). Не сердься, друже: я тебе люблю за твоє серце чуле та добре; але воно й надто м'яке. Для того-то й кажу: стережись!

Вихід  VI

Ті ж і Аннушка.

Аннушка (вбіга). Павло Платонович! Гдьо ви? (Побачивши Михайла). Ах, як я спужалась!

Михайло. А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було.

Аннушка. Надсмєшники!

Павло. Чого там мене треба?

Аннушка. В барине тік. Просють, щоб сю минуту прийшли.

Михайло. Що се ти вигадала "тік"?

Аннушка. Звьосно: галава балить.

Павло. А! Не люблю я з цими слабими паніями возжатись!

Аннушка. Просють очінно, штоб зараз, пущай безпрімьонно.

Павло (з досадою). Та піду вже! (Іде).

Михайло. Не ламай, будь ласка, хоч при мені язика по-собачому!

Аннушка. Я не виноватая, што міньо по-благородному грамоті вивчено. З міньо так требують... Ви мене вчіть (маніриться), то я вже буду як слід, по-мужичому, коли вам хочеться...

Михайло. Хочеться? Цигане, цигане, якої ти віри? А якої тобі треба?

Аннушка. На вас не догодиш.

Михайло. А ти лучче і не догоджай всякому.

Аннушка. Не всякому, а вам тольки. (Наближається, заграє). Забули?

Михайло. Ну, про мене і далі посунеш: минулося! Мене нудить од таких лакузованих перевертнів.

Аннушка (образилась). Куди ж нам? Певно, з мужичкою якою знюхались! (Іде).

Посмотримо!!

Михайло. От, освіта лакейська яких покручів робить! З якого боку не глянь – паскудство. Але й Павло крайній песиміст! У всякій мализні бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Піти ще приготувати набої: може, качок на Росі здибаю. (Іде до офіцини).

Вихід  VII

Іван Андрійович і Шльома входять з бокової доріжки.

Іван Андрійович (в халаті, з люлькою, все пихтить). Так трудно, кажеш, віддати пшеницю за десятий?

Шльома. Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер народ, такий!.. Тільки плюнеш – далебі, так!

Іван Андрійович. Що ж вони, каторжні, кажуть?

Шльома. Та кажуть, – пан з нас із жили тягне, а йому ще хоцетьця олію видушити! Гвульт! Не підемо, та й уже! У нас, спасибі богові та цареві, свої наділи єсть, буде коло цого поратись, а пан нехай свого сам жне! Минулись ті роки, що розпирали боки!

Іван Андрійович. Ач, гадюки! Це бунт! От випустили на волю гайдамак! Ти мені приготуй кілька свідків, то я до станового бумагу: покажу їм, скручу!

Шльома. Щоб гірше не вийшло! Жнаєте шьо, вельможний пане? Краще їх прикрутіть ж толокою. Якшьо пан заборонить проганяти товар через скарбове толока, то їм нікуди буде й ж хати випхнутись.

Іван Андрійович. А що думаєш? Нехай пасуть, прокляті, по своїй пшениці!

Шльома. А пан тоді що скаже, то й мусять. Поки, вельможний пане, отого хлопа не взяв у лещатах, то він, вибачайте, як швиню борсається; а як його з чуприном тримаєсь, то воно робиться, жвиняйте, таке мняке, як віск; хоч до рани клади!

Іван Андрійович. Добре, добре, Шльомо! Перекажеш від мене це Степану. О, ти в мене добрий зух!

Шльома. Жартує пан. А я таки, правду казати, жнаю, як того хлопа обійти; раз у раз ж ним у корчма гешефти ружні веду; то треба – хитро. От я вельможному пану скажу, що як їх прикрутити добре штрапами та толокою, то можна буде оті кучугури з піском їм слічно [24]24
  – Слічно – гарно (польськ.).


[Закрыть] продати, взяти гіт [25]25
  – Гіт – хороші (евр. з нім.).


[Закрыть] гроші! Хе-хе-хе!

ІІван Андрійович. О? Оце б штука була дуже ползительна. Ти, Шльомо, розкинь тут своїм жидівським розумом, то будеш мати десять процентів.

Шльома. Цц-цц-цц! Далібуг, антик буде! Тільки, пане, коли б нам не пошкодив навчитель.

Іван Андрійович. Який? Оцей кудлатий Павло?

Шльома. Він. Часом бачу – на вулиці шепоче, а то й коло корчма... Воно розтлумаче, то й буде ферфал міт ганцен [26]26
  – Ферфал міт ганцен – пропала вся... (євр. з нім.).


[Закрыть] постройка.

Іван Андрійович. Доброго гостя привезла нам пані! Одгодували, а він так дякує! От якби накрити, велике б спасибі було! Безштанько чортовий! Се він, се його діло і за жнива; люде були як люде, а тут, дивись, – сколотились!

Шльома. Шьо мужик? – клямка, кавалок жалізо, а його вчать!

Іван Андрійович. Треба цій школі кінець положити: годі іграшок!.. А що, як нащот грошей?

Шльома. Ох, таке тепер на світі, цур йому! Ніхто нікому не віре... цц-цц-цц! Далібуг!

Пані з Павлом проходять мляво через кін. Іван Андрійович з Шльомою одходять далі і жваво балакають.

Вихід  VIII

Іван Андрійович, Анна Петрівна, Павло і Жозефіна.

Анна Петрівна. Така тоска, нудота... нерви розбиті. Тільки ви мені хоч трохи помагаєте; хоч почитаєте, слово розумне почую...

Павло. Вам би краще було тільки перележати в покої, а ви шпаціруєте.

Анна Петрівна. Чисте повітря... Там от в холодку приляжу. Прочитайте що-небудь! Взяли Авдєева "Подводный камень"?

Павло. Та взяв. (Набік). От причепилась потороча!

Проходять далі.

Іван Андрійович (до Шльоми). Так поїдь-таки, поїдь, розстарайся, бо мені аж-аж треба!

Шльома. Слухаю, пане! (Пішов).

Жозефіна виходить з другого боку, смутна.

Іван Андрійович (зуздрівши). А! Мамзель! Мамзель!

Жозефіна. Ах, се фі сама!.. Я шкаль madamе.

Іван Андрійович. Чого ви такі смутні? Ходіть побалакаємо!

Жозефіна. Qu'est-ce-que c'est! [27]27
  – Що означає (франц.)


[Закрыть] баляка?

Іван Андрійович. Хе-хе-хе! Парле... парле...

Жозефіна. Оuі? Баляке?

Іван Андрійович. Та йдіть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько і поговоримо.

Жозефіна. Мне не мошна... очень трудно, bien difficile... [28]28
  – Дуже важко (франц.).


[Закрыть]

Іван Андрійович. Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку...

Жозефіна. Нет трошка... моя трошка не може.

Іван Андрійович. О, бодай вас!.. А як же? Ось сідайте!

(Сідають на дереві.)

Які в вас славні ручки!

(Входить Харлампій і крадеться тихо.)

Жозефіна (не дає руки). М-eur, vous mе faites des compliments? [29]29
  – Пане, ви кажете мені компліменти? (Франц.).


[Закрыть]

Іван Андрійович. І очки славні... чим ви їх закаляли?

Жозефіна. Соmment? [30]30
  – Як? (Франц.).


[Закрыть]

Іван Андрійович. А подивіться, які чорні! (Хоче обняти).

(Харлампій кашляв.)

Жозефіна (встає). Я так не хотіль! Lissez moi franquille! [31]31
  – Дайте мені спокій (франц.).


[Закрыть]

Вихід  IX

Ті ж і Харлампій.

Іван Андрійович (з досадою). Чого тобі треба?

Жозефіна хутко пішла.

Харлампій. Та там, вельможний пане, люде прийшли.

Іван Андрійович. А чого їм?

Харлампій. Загнали на спашу гусей, чи що.

Іван Андрійович. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики!

Пішли.

Вихід  Х

Пашка і Катря виходять з кінця кону по той бік баркану.

Катря (зупинившись коло хвіртки). Ну, іди ж ти, а я тут почекаю.

Пашка. Ходім разом.

Катря. Не піду.

Пашка. Чому? Туди всі ходять; он до того будинку: там і школа.

Катря. Я й тут постою.

Пашка. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш і за матір – чим і як слаба.

Катря. Та про це діло, то, може б, до знахарки краще...

Пашка. То таки лікар, вчений, а то... Он і люде всі дякують, що пособля.

Катря. Та я тим тебе і послухала, що ти про матір нагадала, а сама б зроду не насмілилась...

Пашка. То й добре: от і за матір порадимось, і прогуляємось до Росі, бо ти все дома та дома, – аж заниділа.

Катря. Гуляти – то дарма; а от лікар чи й піде? Ми бідні...

Пашка. Що ти? Він такий добрий; до самого найбіднішого піде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, – то й вилає добре!

Катря. Він сам тут сидить? Чи й...

Пашка (підморгує). Там і панич.

Катря. Геть!

Пашка. Та ну, справді, ходім! Адже ти хотіла й до школи ходити і про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!

Катря. Та ти мене й тоді на вулицю потягла і тепер...

Пашка. А може, скажеш, Михайло не гарний?

Катря. То що?

Пашка. Як одягне жупан, та дорогим поясом підпережеться, та сиву шапку набакир, – і очі б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид біленький, вус чорненький, брови на шнурочку!

Катря (засоромившись). Та годі вже! Чи так закохалася!

Пашка. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!

Катря. Отакої!

Пашка. Такої ж! А як загра на гармоніку, то аж душу тягне: часом і плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!

Катря. Він і співа славно, голосно так та чуло; та все наших пісень, тільки таких, що я й не знаю... слухала б і не наслухалась!

Пашка. Бач, для тебе й співав!

Катря. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше і слово промовити з паничем, а він – нічого, зовсім простий, ласкавий: розказує таке все цікаве, а часом смішне, і так звичайно, з великою шаною... Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.

Пашка. Чого? Ото дурна! (Засміялась).

Катря. Е, тобі смішки, нічого, бо змалку до панів призвичаєна, – у дворі була.

Пашка. Такі ж люде. Ну, ходім же, ходім! Чого ми будемо тини підпирати, коло хвіртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).

Катря (озираючись). Як тут славно! Квітки які хороші, дух такий...

Пашка. Хіба ти ніколи не була?

Катря. Ні, вперше. А то куди оті широкі стежечки?

Пашка. До горниць, до ставка. Хочеш – я тебе кругом обведу?

Катря. Ні, ні, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав... неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защеміло всередині... Ходім звідси мерщі, бо мене чогось і сум, і страх огорта... краще другим разом.

Пашка. Вигадай ще!

Вихід  XI

Михайло, Катря і Пашка.

Михайло (виходить з рушницею на гонок). Тібора!! Тібора!! Ісі! І де вона забігла? Зіпсують чисто собаку! (Зуздрівши дівчат). А!! Здоровенькі! (Підходить, подає руки). Спасибі, що прийшли.

Пашка. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.

Катря. Ви не слухайте її, то вона жартує.

Пашка. Далебі! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала і про кого?

Катря (сіпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її... вона такого...

Михайло. Та чи я ж повірю? Хіба я не знаю Пашкиних пустот!

Катря. Не вірте, будь ласка...

Пашка. Ні, ні! Не бійся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матір слабує.

Михайло. О? Давно? Що ж такого?

Катря. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гірше сталося: сказать би, натрудились, – так я вже ж і до хазяйства нікуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тільки й на світі: ото вся моя й родина!

Михайло. Не тривожся, голубко; я з Павлом навідаюсь. Де ваша хата?

Катря. На Горбанівці; зараз за цвинтарем, коло тополі.

Пашка. Та от ми підемо з Катрею до Росі нарвати квіток та зілля; то, назад вертаючись, і вас проведемо.

Михайло. Або краще – я Павлові скажу та сам до вас на Рось вийду, а звідти укупі й підемо.

Катря. Спасибі вам. Коли б помогли мамі!

Михайло. Не бійся, серце: Павло добрий лікар. Нічого не пожалієм, вирятуємо.

Пашка. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогодні вийдете?

Михайло. А ви будете обидві?

Пашка. Авжеж!

Катря (до Пашки). А мати як?

Пашка. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивіться, й гармонію принесіть.

Михайло. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матері оце зайдемо, дамо лікарства, – то чого ж?

Пашка. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобі треба і розважити себе, провітритись.

Катря. То й прийду уже.

Пашка. Ну, ходім же до Росі. Ми там коло млина будемо.

Михайло. Добре, добре.

Катря. Прощавайте, спасибі вам.

Пашка (за хвірткою). Так прийдете?

Тихо пішли.

Михайло. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю).

Вихід  ХІІ

Михайло сам.

Михайло. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд... такий уже лагідний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сімісінька. Хоч би матері її пособити! Так просила, аж слізки бриніли на оченятах... Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, і проти них воювати годі! Та на біса б і колотивсь цілий вік чоловік, якби не загорював якої втіхи? Навіщо б поневірятись і лити кривавий піт над працею, коли б не мати таких одрадісних хвилин у житті? Чого тікати від краси? Який там гріх – одволожити поезією душу?

Буду, конечне буду!

Завіса