Текст книги "Зроби крок до пригод (СИ)"

Автор книги: Мар'яна Гаврилюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

– Агов Саро! – вигукнула Меліса помахуючи рукою перед її очима.

– Що?

– Про що задумалася.

– Та, так ні про що.

– І це ні про що це – Ерік.

– Ні.. – заперечила вона.

– Не прикидайся, я все знаю.

– Так-так, а з цього місця докладніше, – проказала я.

– Сарі…– почала Меліса.

– Мелісо замовкни! Негайно.

Сара почала закривати рота Мелісі, а Меліса з усіх сил пручалася, і з рота в неї вилітали лишень шматочки слів. Ви тільки уявіть цю картину дорослі двадцятирічні дівчата поводяться, як малюки, намагаючись закрити рота один одному, щоб не виказати таємницю.

– Так, все слухай поки я тримаю її, Сарі подобається…

– Не смій… – виривається з полону Меліси Сара і намагається, щось заперечити.

– Сарі подибається Ерік! Хух, – докінчивши речення промовила Меліса.

– Все я з тобою не розмовляю, – ніби образившись промовляє Сара.

– Погляньте хто образився, ну Саро…

– Не чіпай мене! – вигукує вона.

– Так, це ж чудова новина! – усміхаюся я.

– Справді? – з сумом проказує Сара,– але як не старайся все марно.

– Що? Чому, – здивовано питаю я.

– Я йому навіть не подобаюся.

– Звідки ти це знаєш? Може він закоханий в тебе, а ти цього не помічаєш.

– Якщо так, то чому він поводиться зі мною як із своїм другом.

– Ну-ну Саро…

– От тобі добре, в тебе є Адам.

– Ха-ха Адам. В нього музика на першому місті, – відповідаю я.

– Не правда, він говорив, що ти йому дуже подобаєшся. Лише поглянь як він поводиться із тобою. Та він закохався в тебе по вуха.

– Це справді так, – підтвердила Меліса, – ти просто не звертаєш уваги.

– Ага… – хотіла Сара ще щось добавити як тут нашу розмову перервав голос Еріка.

– Ось де ви, ходімо вже все готово, можемо репетирувати.

Ми попрямували назад до клубу. Поки група репетирувала я тим часом прогулювалася з Бальтазаром по місту, височенні будинки і просторі парки оточували нас. Людей на вулиці було мало.

Грозові хмари ще не добралися до міста, тому погода була гарною. На дворі було тепло і навіть вітру не було. Бальтазар непохитно сидів в мене на руках спостерігаючи за всім що відбувається навкруги. Потім наче куля він вислизнув у мене з рук і кудись побіг. По шкірі пробіглися мурахи.

– Куди ти побіг, стій. – гукаю я.

Ось я бачу як пухнастий клубок вповільнюється, підбігши до нього я міцно схоплюю його.

– Спіймався!

Піднявши голову я побачила до чого він так відчайдушно біг. Перед нами постала будка із гарячими ход догами.

Зрозумівши що він не здирався тікати він мене, а просто хотів їсти я взяла два ход доги один собі, а один йому. Він приємно замурчав і швидко з апетитом ласував гарячий ход дог.

Розділ 16

Підходячи до клубу я побачила, що натовп вже зібрався біля входу і чекає коли ж їх впустять. Я попрямувала з Бальтазаром на руках всередину. Мене зупинив той самий касир який раніше так люб’язно привітав нас.

– Кудись зібралися? Пропускати будуть вже через декілька хвилин. Зачекайте тут.

– Я хотіла взяти ключі від фургона в друга щоб залишити цього красунчика там, – промовила я показуючи на кота, – вони виступають сьогодні тут.

– Всі так кажуть, але на жаль я не можу вас пропустити.

– Ви що мене не пам’ятаєте, я ж сьогодні тут…

В цей момент до нас підійшов Шон.

– Генрі пропусти цю дівчину в середину, – єхидно усміхаючись промовив він.

– А…але ж…

– Вона приїхала з однією із груп.

Генрі послухався наказу свого боса і впустив мене.

– Вибач за це не порозуміння.

– Та нічого.

– Щоб такого більше не трапилося, ось надягни це.

Шон подав мені пропускний білет, я надягнула його на шию.

– Ти дуже гарна, – промовляє він. Його рука тягнеться до моєї і він ніжно схоплює її

– Спасибі, – пробурмотіла я, – я б з радістю з вами потеревенила але мушу йти.

– Та невже, – ніби вдаючи здивованість каже він.

В цей момент відчувши небезпеку Бальтазар весь з’їжився і почав шипіти. Шон нервово хихикнув і відстрибнув у бік. Скориставшись можливістю я вислизаю і швидко крокую до зали де вже зібралося повно народу. Зайшовши туди я очима шукаю Адама і решту. Ерік стояв біля сцени решти я не побачила. Напевно вони за кулісами.

– Привіт Еріку, – підходячи до нього промовляю я, – а де решта?

– За лаштунками, проходь, – промовив Ерік і провів мене за лаштунки.

– Привіт народ, – привіталася я з рештою, – Я от що хотіла, дайте будь ласка ключі від фургона. Потрібно цього рятівника вкласти спати.

– Привіт, так от тримай, – промовляє Адам, – Цього рятівника? Не зрозумів.

– Спасибі Адам. А, це довга історія.

– Ану розповідай, мені вже цікаво. Все одно ми виступаємо майже останні, – з цікавістю на обличчі прохає Сара.

Я розповіла друзям, як Бальтазар героїчно врятував мене він рук підлого хвалька.

– От же ж гадюка, – промовляє Адам, – з тобою все гаразд? – Я кивнула.

– Я ж…– починає Ерік але його зупиняє Адам.

– Навіть не думай казати, я ж казав, – тикнувши пальцем в обличчя Еріка сказав Адам.

– Все мовчу, мовчу – переможно промовляє Ерік.

– Я знала що не варто йому довіряти, – промовила Сара, – в нього якась підла усмішка.

– Поки ми тут, то маємо миритися із його не простою натурою, – почав Адам, – Але якщо він ще до когось із вас буде чіплятися, кличте мене із Еріком. Ми йому надеремо його самовдоволений зад.

Заспокоївшись я пішла до фургона. Шона ніде не було видно. Я видихнула з полегшенням вклала Бальтазара і повернулася в зал.

– І ще раз привіт! – промовила я.

– Привіт, ну що вклала Бальтазара спати? – поцікавилася Меліса.

– Так, – усміхнулася я.

– Ну що ви готові?! – запитав Адам, – через хвилину наш вихід.

– Так, але мені щось страшнувато. Так багато народу зібралося, ми ще не виступали на такій публіці.

– Заспокойся Денні все буде добре, – після цього я його обійняла, не встигла я розірвати наші обійми, як Сара, Меліса, Адам і Ерік приєдналися до нас. Теплі обійми тривали секунд п’ятнадцять.

Нарешті ведучий оголошує ім’я наступної групи.

– Ну все, нехай щастить, – промовляю я.

– Спасибі Мері, – усміхнулася Сара.

– Дякую сестричко.

– Так чи інакше! Ми порвемо цей зал, – намагаючись підтримати командний дух, проказує Ерік.

Група почала виходити на сцену, але Адам не поспішав він підійшов до мене і ще раз поцілував.

У всіх був войовничий настрій, вони були неперевершеними, я ще раз переконалася в цьому. В той момент я забула про все, про родину, про школу і друзів в думках у мене линуло лишень одне «Вперед! Дорога це наше життя, а музика наш вірний друг!»

Я слідкувала за концертом із-за лаштунків, натовпу сподобалися Sweet Poison, вони навіжено кричати побачивши їх, а потім за мить в залі стало тихо всі слухали приємний голос Адама і Меліси, соло Дена і Еріка, ритмічність Сари. Всі були в захоплені від них. Коли нарешті вони закінчили виступати зал із сумом зітхнув.

– Так! Ми зробили це, – вриваючись прокричав Адам.

– Ви бачили це, ми їм сподобалися! – вимовляє Сара.

– Так. Я в захваті, – сміється Меліса.

– Ще раз вітаю! – вигукую я.

– Ти бачила це Мері! Вони просто замовкли і слухали нас.

– Так Саро, я все бачила.

– Це нереально круто! – вигукнула Меліса.

– Як що чесно, то я думав що вони закидають нас бляшанками.

– Ти помилився Ден, ми їм сподобалися, – тріумфально промовляє Сара.

– Так! – усміхається Ден.

Ведучий оголосив наступних учасників, група поволі відходила від приємного відчуття перемоги.

– То коли ми вирушаємо? – поцікавився Ерік.

– Не поспішай друже. Я ще хочу трішки залишитися тут.

– Ну гаразд Адаме але не довго, – проказав Ерік, – Ходімо хоч інструменти поскладаємо. Мері ключі в тебе?

– Так, – витягнувши із кишені ключ простягаю я йому, – ось тримай Еріку.

Адам, Ерік і Меліса попрямували до фургона, а ми залишилися спостерігати за концертом і новими учасниками.

– Я відійду на хвилинку, гаразд, – промовила Сара.

– Так, – відповіла я.

– Буду біля чорного входу, якщо хтось захоче приєднатися.

– Гаразд.

Сара пішла ми з Денні присіли і далі спостерігали за концертом. Зі сцени лунав ритмічний панк рок, натовп шаленів. Я відчула легку втому і сонливість.

– Щось мені не добре, піду подихаю свіжим повітрям, – промовляю я.

– Добре, але швидко повертайся, а то мені тут нудно самому і Сару прихопи.

– Добре.

Я вийшла і стояла біля чорного входу але Сари не було, я подумала що напевно, ми розминулися і вона вже повернулася в середину.

– Бу! – вигукнув хтось позаду мене, я підстрибнула.

– А-а-а! Адаме може досить мене лякати?

– Ха-ха, вибач але вираз твого обличчя мене радує. Ти чого тут, а не з іншими?

– Вирішила подихати свіжим повітрям. Десь тут би мала бути Сара, напевно розминулися.

– Сару не бачили? – підходячи до нас поцікавився Ерік.

– Ні, не бачили, – відповів Адам.

– Я іду трішки прогуляюся тут, – промовляю я.

– Тут небезпечно Мері.

Я ступила два кроки вперед від смітникових контейнерів, які закривали вид на вулицю. Пройшла ще трохи вперед. Аж раптом я почула приглушений стукіт і крики. Я скочила з місця. Пробігши кілька метрів уперед я побачила два силуети і з жаром охнула. Переді мною постала страшна картина, якийсь тип з ножем біжить від тіла Сари, яке лежало на землі.

– Сара Ні! – кричу я.

Я підбігаю до тіла Сари вона ще дихає, вслід за мною біжать Ерік і Адам їхні обличчя вмить стали блідими, в них застиг жах. Сама не тямлячи що роблю, я блискавкою, з усієї сили зриваюся з місця і біжу за тим покидьком.

Його химерне обличчя назавжди залишиться в моїй пам’яті. Я вибігаю за провулок і бачу його химерну постать, він збавив темп: «Прекрасно він втомився тепер я можу його наздогнати, тепер ти поплатишся за все» подумки промовляю я. Він повертає за ще один провулок, я все ще біжу за ним, майже наздогнала. Ще кілька кроків і він мій, я прискорюю темп і щосили вириваюся вперед всією своєю вагою я стрибаю йому на спину, наче поліцейський, що переслідує підозрюваного, тим самим збиваючи його з ніг.

– Злізь з мене стерво! – кричить він.

Потім він перевертається на спину відштовхує мене вбік. Я вдаряюся в стіну, в голові запаморочилося, але я не відступаю. На секунду я втрачаю пильність, виявилося що цього було достатньо. Він підхоплює мене і із усієї сили притискає моє тіло до холодної стіни. Я сиджу не здатна поворухнутися, в його руках той самий ніж, яким він поранив Сару з нього ще стікає свіжа не засохла кров.

– Ти зробила велику помилку дівчинко! Така гарна, а така дурна, шкода що тепер ти не побачиш свого весілля.

– Та невже! – наважуюся відповісти я.

Потім захисний рефлекс спрацьовує бездоганно. Мої руки в полоні але ноги вільні, це було його фатальною помилкою. Вже через мить він валяється на землі стогнучи від болю.

– Стерво! – волає він.

– Це тобі за Сару! – кричу я, на очах з’являться сльози, – А це тобі за стерво покидьку! – вдаряю я його ногою, прямісінько в живіт. Він ще більше скулить від болю.

Його очі палають гнівом. Позаду я чую кроки, на мить я відволікаюся, цього убивці було достатньо. Він підводиться із новою силою і схоплює мене за ногу, я падаю головою в низ, але втримуюся руками. Він знову відштовхує мене до стіни, я знову вдаряюся головою, з неї починає сочитися кров, він схоплює мене за шию прикладаючи ножа до живота, страх охопив мене, в цю мить я відчуваю якийсь пронизливий біль в животі.

– Мері! – підбігає до нас Адам, з усієї сили жбурляє злочинця до стіни той відскакує, як футбольний м’яч.

Адам на цьому не зупиняється, він раз за разом б’є його в обличчя і живіт поки той зовсім не втрачає свідомість. Я бачу обм’якле тіло вбивці, в очах починає двоїтися, а в роті я відчуваю присмак власної крові. Переконавшись в тому, що вбивця непритомний Адам віддаляється він тіла, підбігає до мене, його обличчя бліде і сповнене жаху.

– Мері…Мері! Тримайся не…– В далині чутно поліцейські сирени, які щораз гучнішають, Адам щось кричить, але його слова я вже не чую, перед очима тільки темрява.

Розділ 17

Яскраві промені світла пробуджують мене я розплющую очі перед собою я бачу білу стелю: «Де я. Я на небесах?» повертаючи голову у бік я бачу стомлене тіло Адама, воно схилилося над моїм ліжком, схоже він спить. Я намагаюся піднятися й сісти але пронизливий біль в скронях зупиняє мене, в очах починає двоїтися. Голова гуділа, а тіло наче зовсім нене не слухало. Я голосно видихнула, від цього Адам прокидається і повільно підводиться. Щойно побачивши мене на його стомленому обличчі з’являється широка посмішка.

– Ти прокинулася, – промовляє він підводиться на ноги і міцно обіймає мене.

– Боляче, – бурмочу я.

– Ой! Вибач. Потрібно покликати мед сестру, – він вибігає з палати.

Я втомлено скривившись від болю намагаюся піднятися і згадати, що сталося… «О ні! Сара» тепер все прояснилося, я все згадала. На обличчі з’явився сум. В палату повертається Адам.

– Вона зараз буде, – промовляє він.

Я з жахом дивлюся на нього.

– А…а Сара…– продовжую я.

– Сара.

– З нею все гаразд? – він нічого не промовив, лишень сумно поглянув на мене.

– Ні-ні! Лишень не кажи, що вона померла! НІ! – вигукую я, голова починає нестримно боліти, на очах з’являються сльози.

– Мері заспокойся…Сара не померла, вона ще непритомна, – заспокійливо говорить Адам.

– Слава Богу! Що з нею…з нею все гаразд?!

– Заспокойся, тобі не можна хвилюватися.

– Зі мною все гаразд! Відповідай що з нею!

– ЇЇ стан стабільний, лікарі говорять що вже скоро вона опритомніє. Вона на іншому поверсі.

– С…скільки я тут.

– День.

– Де решта?

– Із Сарою, як що хочеш я їх покличу.

– Ні, не варто. Нехай залишаються з нею.

– Добре, все буде добре.

В палату вривається мед сестра і поліцейський. За формою можна було сказати, що він криміналіст.

– Доброго дня, – привітавшись, люб’язно промовила мед сестра, – бачу стан у вас стабільний, пульс у нормі, серцебиття теж, вас щось турбує?

– Ні, нічого, лишень голова болить і живіт.

– Це не дивно вас же поранили і у вас невеличкий струс мозку, ви все пам’ятаєте.

– Так.

– Як вас звуть?

– Мері.

– Мері…

– Просто Мері.

– Ви Мері вчора потрапили, в дуже погану пригоду, я вражений вашою хоробрістю, – почав поліцейський,– але на далі я раджу вам уникати таких суперечок, залиште це поліції.

– А що з тим типом, котрий напав на нас? – поцікавилася я.

Поліцейський лагідно усміхнувся і промовив.

– Не знаю звідки такі люди деруться, як ви юна леді, – він зробив паузу, а потім продовжив, – Цей покидьок надовго застряне в тюрмі. Ми його вже тиждень намагалися зловити. На його совісті три пограбування, два вбивства і дна напади з метою пограбування і вбивства.

Я широко розплющила очі.

– Ви герой, – з гордістю вимовляє він.

Я усміхаюся.

– Ваші батьки можуть гордитися вами.

– На жаль вони не тут, – поліцейський здивовано поглянув на мене, – Я подорожую з друзями говорю я.

– Може хочете зателефонувати близьким, – поцікавилася лікарка, – в нас безкоштовна лінія.

Я нервово хихикнула і потім промовила.

– Так, авжеж. Але потім.

– Добре, – усміхнулася лікарка, – може вас є ще якісь питання.

– Лише одне, а коли мене випишуть?

– Ха-ха, яка швидка, гадаю вже через два дні цілком можливо, що вас випишуть. Але одна порада будьте дуже обережними із швами.

– Гаразд, дякую я можу провідати свою подругу?

– Так авжеж. Щось буде турбувати покличте мене, – з цими словами вона вийшла і поліцейський також.

Адам все ще стояв біля мене.

– Вас також допитували? – поцікавилася я.

– Ага, – промовив Адам, – цей поліцейський підозрілий тип.

– Поліцейські всі здаються підозрілими. Він говорив щось про суд?

– Хотів щоб ми свідчили.

– Ні, я не можу якщо це покажуть по новинах мене вмить знайдуть.

– Знаю. Саме тому ми відмовилися. Поліцейський був розлючений, але скоро заспокоївся коли дізнався, про те що камери біля клубу добре все зазняли. Він сказав, що цього цілком достатньо. Навіть без нас, цього типа посадять на дуже довгий строк. В коридорі почувся шум, я повертаю голову і бачу що до палати наближаються знайомі обличчя.

– Мері! – вриваючись в палату, вигукнула Меліса

– Привіт, я такий радий що ти жива! – вигукнув Ден.

– Привіт. Я радий що ти ціла, – стомлено але з посмішкою на обличчі промовив Ерік, – як почуваєшся?

– Нормально, жити буду.

– Бальтазар теж би радий тебе побачити, але сюди не пускають з тваринами, – намагаючись підняти настрій і розвіяти напружену атмосферу говорить Ден.

– Ви були у Сари? – питаю я.

– Так. Вона ще непритомна але вигляд має хороший.

– Я теж хочу її побачити.

– Це ми можемо влаштувати, – Меліса підходить до мене і допомагає мені підвестися.

Пронизливий біль покотився по тілу, він нього я скривилася. Голова все ще боліла, в очах двоїлося. Все пливло і було схоже на сон. «Напевно від знеболюючих» – думаю я.

– От, так потихенько, – нарешті я звелася на ноги, Адам міцно схопив мене і ми всі рушили до палати Сари.

– Все добре, ти якась бліда можемо трішки перепочити, – турботливо промовляє Адам

– Все нормально ходімо.

Адам цілує мене в щічку, і ми рушаємо далі. Побачивши нас в мед сестри очі на лоб вилізли.

– Що ви робите! Її ще не можна ходити.

– Все гаразд, – заспокоюю я її, ледь видавлюючи усмішку.

Вона відступила.

Сівши в ліфт ми відправляємося вгору до палати Сари. Велетенські білі стіни лікарні оточують мене в повітрі пахне різними ліками. По шкірі покотилися мурашки, ніколи не любила лікарні, вони чомусь мене лякають. Ось нарешті ми наближаємося до палати Сари, краєм ока через прозорі двері я бачу її, вона лежить непритомно. Відчиняються двері і ми заходимо всередину палати.

– Це ви всі до неї? – здивовано промовила мед сестра побачивши нас.

– Так. – відповідаю я їй.

– Ну гаразд, але не довго, – промовила вона і вийшла.

Хвилина, дві. Час нестерпно повільно повзе.

– Ви всі так втомлено виглядаєте, ідіть пообідайте, прогуляйтеся на свіжому повітрі, а я залишуся з нею, – промовляю я

– Ні, ми залишимося, – твердо заперечує Адам.

– Ні, справді ідіть. Не виснажуйте себе бо я впевнена, Сара захоче побачити перед собою веселі обличчя, а не зомбі подібні силуети.

– Так вона права, – погодився Ден.

– Ну гаразд, ми скоро повернемося, – промовляє Ерік.

– Я залишуся тут із тобою, – промовляє Адам, – за тобою теж потрібно доглядати.

Я залишилася з Адамом і Сарою в палаті. Вона непорушно лежала на ліжку, лишень легені то здіймалися то опускалися.

– Саро як би я могла це передбачити, то б ніколи не залишила тебе саму, – тихенько промовила я.

– Ти в цьому не винна, – промовляє Адам, – ба більше своїм вчинком ти спіймала небезпечного убивцю.

В палату заходить мед сестра.

– Я гадаю вам вже час йти, – промовляє вона, – їй потрібно відпочити.

Ми виходимо із палати, але не збираємося далеко відходити. Присівши на м’який диван на коридорі ми пильно спостерігаємо за палатою Сари. Через декілька хвилин до нас наближаються інші.

– Ну от ми й поїли, подихали свіжим повітрям тепер знову тут.

– От зовсім друге діло, ви вже виглядаєте не так стомлено, до речі а де Ден?

– Він зараз буде, прогулюється з Бальтазаром.

– Ну як вона? – поцікавився Ерік, – вона не прокидалася?

– На жаль ні.

– Вона одужає, я певна. Вона сильна, – підбадьорливо говорить Меліса.

Ми просиділи біля палати Сари, ще зо пів дня. Вже було пізно сонце сідало за горизонт, але Сара досі була непритомна.

Мед сестра яка обслуговувала мене повідомила, що головний лікар завтра випише мене. Я зраділа. Мені набридла лікарняна уніформа тому я переодягнулася в цивільне, яке принесла мені Меліса.

Щоб важко не сидіти в коридорі на дивані нам люб’язно виділили палату в лікарні де ми могли трішки відпочити.

Ніч була важкою, я майже не спала,. Біль потрохи вщухав, голова все ще гуділа але не так сильно.

***

Розбудив мене запах гарячого какао, я розплющила очі і побачила перед собою Мелісу і Адама. Вони смакували гарячу каву із булочками.

– Доброго ранку, – підводячись промовила я.

– Доброго Мері, – відповіла Меліса.

– Як спалося? – поцікавився Адам підходячи до мене.

– Недуже добре. А вам?

– Теж. Ось тримай, – промовила Меліса, простягаючи мені чашку із гарячим какао

– Какао з булочками в ліжко. Ви мене балуєте.

– Не звикай, – Адам поцілував мене в лоба, – смачного.

– Дякую вам теж.

Ми поснідали і знову попрямували до палати Сари. Ерік сидів на коридорі потираючи повіки.

– Еріку, – промовила я.

– Що?

– Ось тримай, – простягнула я йому каву, – сили знадобляться.

– О, Мері дуже дякую за каву.

– Ну як вона? – поцікавилася Меліса.

– І досі непритомна, – пробурчав він

Ранок виявився теплим на небі не було жодної хмаринки. Ми знову стиснувши кулаки сиділи біля палати Сари. Я походжала туди-сюди по коридору, голова ще поболювала але це було терпимо.

Мед сестра з усмішкою вийшла із палати, і промовила.

– Ви можете її відвідати, вона вже прокинулася.

Всі разом охнули із полегшенням і перемінялися здивованими але щасливими поглядами.

– Вона прокинулася, – ледь чутно промовила я.

Із усмішкою на обличчі я відкриваю двері всі решта крокують позаду мене.

– Саро! – вигукнула я входячи в палату, – ти жива!

Ми увірвалися в палату наче голодні звірі щойно десь почувши запах жертви. Ерік її міцно обійняв і поцілував і лоб, Ден зробив те саме, я з Адамом і Мелісою міцно обійняли її.

– Так! Ти знову з нами, – вигукнув Ден.

– Так я знову з вами, – втомлено говорить вона, – і скільки мене не було, що ви так засумували?

– Аж цілих два дні, ми так хвилювалися сестричко, – з усмішкою промовила Меліса.

– Овва. Невже так довго, – втомлено хихикнула Сара.

– Саро, – тихенько промовив Ерік, – ти пам’ятаєш що сталося?

– Т…так.

– Тепер ми не залишимо нікого ні на хвилину без нагляду, – проказав Адам.

– І навіть, будеш зі мною у туалет ходити, – хихикнула Сара. Всі разом розсміялися.

Розділ 18

Сару не поспішали виписувати. Лікар що нас доглядав виявився досить милим і турботливим. Мене на прохання мед сестри перевіряли що дня, слідкуючи за моїм одужанням і загоюванням ран. Поліцейський повідомив нас, що злочинця засадили на строк в тридцять п’ять років. Останнє що він сказав нам, так це те, щоб ми берегли себе, і побажав нам щасливої дороги. Вже через п’ять днів нас офіційно виписали із лікарні.

– Ну що ви готові попрощатися із цим моторошним місцем? – виходячи із лікарні кажу я.

– Ну Мері, чому зразу моторошним місцем? Як на мене воно досить миле, – відповів Адам.

– В якому вас мало не повбивали, – продовжую я.

– Ага, я з радістю покину його, і нізащо не хочу повертатися в нього знову! – з ентузіазмом в голосі промовила Сара.

– Тож змиваємося звідси? – проказала Меліса.

– Так, – відповіла я дивлячись в даль.

– Авжеж, – відповів Ерік.

– Помчали, – проказав Адам.

– Вперед! – вигукнув Ден.

Подякувавши лікарям які доглядали за нами весь цей час, ми швиденько покрокували до фургона і помчалися назустріч новим пригодам.

– Ну що, як гадаєте за скільки днів ми доберемося до Нью-Йорка? – завівши мотор, цікавиться Ерік.

– Без зупинок за два, а з ними десь за три чи чотири, – відповів Адам.

– Ну, то можемо десь зупинитися, щоб перепочити, – почав Ден, – Я чув що в Філадельфії проводиться щорічний рок фестиваль і якщо ми приїдемо вчасно, то можемо записатися і виступити там…

– О, н-і-і-і, – загуділи решта.

Приємний теплий вітерець пробирався у фургон через вікно, лоскочучи наші обличчя і граючись з волоссям. Ерік уважно слідкував за дорогою. Сара сиділа поряд і перемикала радіо шукаючи підходящу хвилю. Ден і Меліса смакували запашні тістечка. Я і Адам сиділи обіймаючи один одного, а на колінах солодко спав Бальтазар. Ця пригода навчила мене ще більше цінувати життя. І я вирішила щойно ми доїдемо до Нью-Йорку я зателефоную мамі.

– Я хвилювався за вас дівчата, – говорить Ерік, – ви нас так налякали.

– Але все минулося і ми живі, – відповіла Сара, і поцілувала Еріка в щічку, той здивовано вирячився на неї, а потім широко усміхнувся.

– То яке наступне місце ми відвідаємо після Нью-Йорку? – поцікавився Адам

– Може Маямі? – промовила Сара.

– А я хочу в Лос-Анджелес, – відказала я.

– Лос-Анджелес? – здивовано перепитала Сара.

– Так. Місто Янголів.

– Хороша ідея, – промовила Меліса.

– Отже, наступна зупинка після Нью-Йорку, Лос-Анджелес?

– Так! – гуртом вигукнули ми.

Спокійний вітер лоскоче обличчя, попереду нас лише дорога, нескінченна і довга. В фургоні грає приємно музика навколо панує спокій і радість. Ми мчимося до міста мрій, до міста тисячі вогнів, до міста свободи, де швидкоплинно, пропливає життя, в неспокійному ритмі шумного міста.

Відчуй свободу у серці і в душі, відчуй нове життя, борися за свої мрії.