Текст книги "Зроби крок до пригод (СИ)"

Автор книги: Мар'яна Гаврилюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

– Тоді змиваємося звідси як найшвидше.

– Здається, все чисто, – пробурмотіла я.

– Вперед.

В будинку лунала музина, яку добре було чутно аж на подвір’я. Всі веселилися, пили коктейлі, танцювали лишень ми з Джеком, як ті злодюжки оглядалися навкруги, наближаючись до машини нашої наступної жертви. Джек витягнув з кишені якийсь клаптик паперу в йому було щось загорнуто, то були щітки для фарбування.

– Ну що подруго, розважимося? Я знаю ти любиш малювати.

– Так, – вигукнула я.

Джек відкрив коробку з фарбою і ми взялися за роботу, звісно ми не збиралися перефарбовувати всю машину та й фарби нам не вистачило, натомість ми почали малювати чудернацькі символи і незрозумілі слова. Закінчивши наше діло ми позбулися доказів і хутко забралися з місця злочину. Наступною зупинкою, як повідомив мені Джек мав бути будинок Джоша, для нього він приготував особливий подарунок.

– Ти можеш в це повірити, нарешті ми це зробили, ми помстилися!

– Не спіши з висновками, в нас попереду ще чотири пункти призначення.

– І як ти до такого додумався.

– Завдяки тобі, ти підштовхнула мені цю ідею. Ну і Джон Грін.

– То тепер виявляється я підбурювач злодюжка?

– Ха-ха, Ти? Ні-і-і.

Погода що раз погіршувалася, нам потрібно було поспішати поки дощ не почався. Ми миттю доїхали до будинку Джоша, адже його дім знаходився за три квартали від будинку Елісон. Цього разу я вже не боялася, я миттю вийшла з машини знаючи, що не можна втрачати, а ні хвилини. Джек також вийшов ми оглянулись навкруги, перевіряючи чи нікого немає. Здається чисто. Джек впевнено поспішив до будинку Джоша. Добре що його кімната знаходилася на першому поверсі і до неї було легко добратися.

– Що, вже цього разу ти без своїх супер коробок з сюрпризами? – пошепки промовила я до Джека.

– Ні без них в мене є для нього особливий подарунок, – витягнувши з кишені джинсів якийсь пакуночок Джек протягає його мені.

– Візьми.

– Порошок для свербіння.

– Так, – я з усмішкою на обличчі ледь стримуючи сміх покрокувала за ним. Нам пощастило вікно в кімнату Джоша було відчиненим, ми без проблем забралися в нього. Джек розправляє ліжко Джоша зриває наліпку і висипає весь порошок туди, всі три упаковки, я теж слідую за ним.

– Солодких снів Джош, – регочучи промовляє Джек.

І з цими словами ми біжимо до авто, Джек заводить мотор і ми вмить опиняємося вже далеко від дому.

– Три вже є, ще три і наша місія виконана.

– А-ха-ха-ха,– нарешті я наважуюся засміятися, – це геніально, ні ну дійсно порошок для свербіння.

– Зачекай ти ще не бачила, що я підготував для наших милих дам. Бачиш той зелений контейнер, візьми його сюди, це для Тайри, – я послухалася і взяла його.

– Ого, це що шершні.

– Ага.

– В Тайри на них алергія.

– Ага.

– Ти божевільний.

– Ага.

– Ти щось можеш відповісти крім ага?

– Ага.

– Джеку…а скільки їх тут?

– Всього-на-всього два, більше не міг знайти.

Ось ми вже приїхали до нашого наступного пункту.

– А от тут буде складніше, її кімната знаходиться на другому поверсі, – промовляю я дивлячись на будинок.

– Я знаю, саме тому ти залишишся на дворі і будеш стерегти чи ніхто не йде, а я тим часом залізу у вікно і зроблю все.

– Гаразд я згідна.

Джек як справжній скелелаз видирається на веранду і з легкістю пробирається до вікна Тайри, нам пощастило що це вікно теж було відчинене, Джек обережно відкриває вікно потім контейнер і випускає наших милих друзів у кімнату.

– Все, я спускаюся.

– Джек! Ні не роби цього тут якась машина під’їхала.

– Що? Мері тікай звідси.

– А ти? Я тебе не покину.

– Якщо я не прийду через п’ять хвилин заводь мотор і тікай.

– Джеку.

– Швидко поки тебе не помітили, – я послухалася Джека швидко добігла до машини і чекала його там.

Виявляється то була машина якогось хлопця, який привіз Тайру додому, вони не довго сиділи назовні, от я бачу як Тайра виходить з машини і прямує до будинку. Невже вона не помітила комах? Джека досі не було, через хвилину у кімнаті Тайри загорілося світло, вона щось там шукала, а тим часом Джек пригнувшись під її вікном намагався бути непомітним. І тут, так само швидко світло погасло Тайра вибігла на двір до машини і вони помчали геть.

– Це було близько, – промовляючи вривається в машину Джек, від несподіванки я здригнулася.

– Джеку! Ти живий, – вигукнула я і обійняла його.

– Так…обережно задушиш.

– Ой, вибач.

– Їдемо до наступної цілі?

Наступною ціллю був будинок Белли і Лори, добре що вони жили по сусідству, але до них потрібно було далеченько добиратися.

– Здається зараз дощ почнеться. Небо зовсім почорніло.

– Ні, не потрібно нам дощу. Він же нам завдання ускладнить.

– Ага…

– О! я дещо вигадав, якщо ти звісно погодишся.

– І що?

– Не будемо втрачати дорогоцінного часу. Давай ти прокрадешся до будинку Лори, а я до Белли.

– Ти з глузду з’їхав? А якщо я провалю завдання і мене спіймають на гарячому?

– Не хвилюйся.

– Ні, Джеку я не згодна.

– Ну гаразд. Добре. Підемо разом.

Хмари весело пливли по небу десь в далечі пролунав грім, вітер посилився. Ми нарешті доїхали до будинку Белли і Лори.

– Ну що, ти готова до останньої місії.

– Так, що ти приготував для них, – Джек повертається і забирає із заднього сидіння останні дві коробки.

– Ну що вибирай мурахи чи жаби.

– Ха-ха мурахи ти серйозно, я чекала на щось грандіозніше.

– Не поспішай з висновками, це не просто мурахи. Це мурахи– терміти.

– Овва, і для кого ж вони?

– Для нашої стерви Белли. Може після цього її перехочеться знущатися з інших. І це ще не все.

Джек витягує із бардачка авто ще одну невеличку коробку.

– Стривай! А, це що?

– Ще один сюрприз для Белли. Чи ти гадала, що вона одними лише комахами відбудеться? То що видираєш? Жаб чи мурах?

– Ти вмієш тримати інтригу до кінця. Ти часом не родич Дена Брауна?

– Ха-ха, та напевно ні.

– Ти знаєш я ненавиджу жаб, тому візьму цих милих комах.

– Гаразд, – ми виходимо з машини знову оглядаємося навкруги ні кого. Швидко прямуємо до будинку.

– Джек, а можна питання?

– Так питай.

– Ну шершнів ти зловив сам, щурів тобі дав знайомий, фарбу і сверблячий порошок можна купити будь де, а звідки мурахи-терміти і жаби скакуни.

– Я взяв їх з кабінету біології, я дружу там з одним ботаном, жабів і мурах все одно тримали для експериментів. От я і попросив його він погодився.

– Ха-ха.

От ми пробираємося в будинок Лори. Беллу ми залишили на десерт.

– Швидше.

– Іду, – хоч і кімната Лори знаходилася на другому поверсі, але до неї було легко добратися, ми залізли по аварійній драбині.

– Не відчиняється, – промовив брюнет.

– Що?! Спробуй сильніше.

– Намагаюся.

– Дай я тобі допоможу, – нарешті ми із спільними зусиллями відчинили вікно, і пробралися до кімнати.

– Ну що випускай їх Мері.

– Ні-ні краще ти.

– Боягузка.

– Хочеш ще один синець під око?

– Гаразд-гаразд спокійно, – поки Джек випускай жаб я обдивлялася її кімнату і помітила дещо цікаве, повно старих платівок, я вирішила поглянути і здивувалася.

– Джек!

– Що?

– Поглянь.

– Ого, скільки старих платівок.

– Вона теж слухає рок!

– Не сміши.

– Я не…сам поглянь, от платівка Бітлз, а от Металіки, Стікс, Кісс.

– Та невже аж не віриться. Вона?!

– Гаразд подивилися, час забираємося звідси поки нас не помітили, – і раптом ми чуємо шум, невже Лора повернулася так швидко, повільні кроки наближалися до кімнати.

– Що робити Джек, – пошепки запитую я.

– Не панікуй, під ліжко.

– Що?

– Давай швидше, – я послухалася, ми залізли під ліжко і намагалися сидіти там тихо. Двері кімнати відчинилися в кімнату хтось зайшов, я почала нестримно хвилюватися здавалося серце от-от вискочить із грудей.

– Лора люба це ти? – чуємо ми голос, то була мами Лори, ввімкнувши світло вона оглянула кімнату, а потім переконавшись що нікого немає вимкнула світло і зачинила двері, і тут би все було добре як би не це.

– Джек! По мені щось слизьке лазить…О, боже, це ж жаби!

– Ні тільки не це, – я вже хотіла закричати аж раптом відчуваю, як щось важке закриває мені рот. Джекова рука.

– Мері…Мері тільки не кричи прошу, я їх зніму з тебе, – Джек швидко знімає з мене цих слизьких потвор. Через секунду я, як навіжена вибігаю із під ліжка.

– Фу-у-у, вони такі слизькі, тепер це буде снитися мені в кошмарах.

– Все змиваємося звідси, – нарешті ми вийшли з будинку, і ось остання ціль Белла.

На годиннику була третя, нам потрібно було поспішати, тому що будь якої миті Белла могла повернутися. Ми швиденько, як справжні професіональні злодюжки, непомітно пробралися до вікна Белли, її кімната знаходилася на першому поверсі, а поряд була кімната її батьків. Тому ми із крайньою обережністю пробралися до вікна.

– Так-так, а яке із вікон веде до кімнати Белли? – поцікавився хлопець.

– Ти не знаєш? – розлючено промовила я.

– Ну вибач я ніколи не бував в неї в дома.

– Спробуй це. Воно здається прочинене.

Джек послухав мене і першим поліз в середину, а потім різко зупинився.

– Помилка, це кімната її батьків, – промовив він повертаючись назад.

– Спускайся.

– Вже, – зістрибнувши із вікна він обережно прямує до іншого.

– Отже, – промовляю я, – то була кімната її батьків.

– Ага.

Ми наблизилися до сусіднього вікна. Джек намагається відчинити його.

– Не відчиняється.

– Спробуй сильніше смикнути.

– Замкнено.

– Та невже?

– Ну що ж доведеться лізти назад в кімнату її батьків, а вже звідти якось пробратися в кімнату Белли.

– Не думаю, що це хороша ідея. Давай відступимо.

– Заспокойся це був жарт. У мене в машині є дещо. Спеціально для таких ситуацій. Зачекай мене тут гаразд.

– Не залишай мене!

– Все буде добре я швидко.

– Добре, – Джек вмить побіг до машини, але не побачивши під ногами гілку спіткнувся і впав на землю.

– А-а-а-а…чорт, – голосно промовив він.

– Джек з тобою все гаразд? – поцікавилася я.

– Так, все нормально, залишайся там, – піднявшись він продовжив свій путь цього разу повільніше. Взявши з машини все, що було потрібно брюнет поспіхом помчав до мене, вже цього разу оминаючи те місце де він спіткнувся.

– Ти швидко.

– Як і обіцяв.

– Що це…це що лом?? Ми що будемо проламуватися в її будинок.

– Саме так, нічого страшного я тільки постараюся підняти вікно це не буде так помітно, – вмить брюнет приступив до роботи хвилин дві він копирсався поки вікно не піддалося йому і нарешті відчинилося.

– Ну що ходімо.

– Так. Сподіваюся нас не почують.

– Тільки після вас мадам.

– Ой який джентльмен, – ми пробралися в кімнату Белли і здавалося, що ми потрапили на звалище непотрібних речей, або на якийсь ринок. Скрізь валялися, розкидані речі одяг, взуття, підручники.

– Овва, ну і безлад в мене і то чистіше в кімнаті, – промовив хлопець.

– Точно, тут не те що мурахи заведуться, – хихикнула я, – в такому безладі і жуки можуть завестися.

– Ха-ха, так, не те слово.

– Ну давай, випускай.

Хлопець відчинив контейнер з мурахами і впустив їх в середину. Потім витяг з кишені інший, котрий до цього спокійно лежав в бардачку машини і відкрив його. На зовню виповзла слизька невеличка тварюка. Змія. Я охнула.

– Не хвилюйся вона не отруйна, це маленький пітон.

– То це і є твоїм особливим подарунком?

– Так.

Джек перший вийшов на вулицю, потім як справжній джентельнем подав мені руку. Ми швидко забралися звідти.

– Ну ось остання місія виконана, треба її відсвяткувати.

– Так, але не забувай, що я все ще під домашнім арештом.

– А я хотів піти з тобою на один концерт. Вони завтра будуть тут виступати.

– Це часом не Sweet Poison.

– Так саме вони, ти що їх знаєш.

– Можна і так сказати.

Ми сіли в машину і помчали геть, погода зовсім зіпсувалася, вітер посилювався і почав йти невеличкий дощик.

– То звідки ти їх знаєш? – поцікавився Джек.

– Це довга історія.

– Ну гаразд, не хочеш не розповідай. Але ми підемо так?

– Ну не знаю.

– Ну Мері-і-і будь ласка.

– Гаразд, і не дивися на мене своїми щенячими очима, йдемо.

– Ура, я тебе люблю.

– І не потрібно цих телячих ніжностей.

– Все чекатиму тебе завтра, о тій же порі що й сьогодні.

Ми швидко доїхали до мого дому, Джек усміхнувся мені і обійняв на прощання.

– Ну бувай зустрінемося завтра.

– Так до завтра. В них там барабанщиця гарна, ти мене з нею часом не познайомиш?

– Добраніч!

– А ще з гітаристкою.

– Добраніч Джеку, – зачинивши двері від авто промовила я. Попрощавшись з Джеком я попрямувала додому, тихо відчинила двері і як справжній професіонал-злодюжка без жодного звуку пішла до своєї кімнати, ця ніч мене дуже втомила, я без вагань заснула.

Розділ 11

Ранок. Я ледь прокинулася під очима виднілися двоє гарних мішків від недосипання. Очі так і злипалися.

– Мам я не піду на перший урок сьогодні, – спустившись повідомляю я.

– Чому?

– Мені щось не добре.

– Овва, та ти вся бліда. Ну гаразд я зателефоную директору скажу що тобі зле, а якщо не стане краще то залишайся вдома гаразд.

– Добре.

– Може мені залишитися вдома з тобою?

– Ні, не варто.

– Точно.

– Так.

– Ну гаразд, але все одно я зателефоную тобі.

– Гаразд.

– Все я запізнююся на роботу, бувай.

– Удачі там на роботі, – Так! Мій мозок все ж таки геніальний, ура ще годину можна поспати.

Я так і зробила попрямувала до кімнати і солодко заснула під шум дощу. Мене розбудив телефонний дзвінок, телефонував Джек.

– Привіт Мері, – чую я задоволені голоси Єви та Джека, – ми хвилюємося, чому ти сьогодні до школи не прийшла?

– Привіт народ, зараз буду просто зранку погано себе почувала і тому не прийшла на перший урок.

– І на другий запізнишся.

– Ні, я ще можу встигнути.

– Ні, він вже почався.

– Чорт. Стривайте. А ви чому не на уроці?

– В нас філософія, вирішили прогуляти, зараз ми в Black Road сьогодні в них день класичного року.

– Круто.

– Тож збирайся, ми чекатимемо тебе тут.

– Вже біжу… – я швиденько одягаюся збираю речі і вирушаю в школу, дощ вже перестав іти. В мене були два варіанти, або йти на зупинку до якої хвилин п’ятнадцять, або ж викликати таксі, я обрала друге порившись в маминих документах які лежали на столі я все ж знайшла візитну карточку служби таксі і викликала його. Трішки почекавши я побачила перед домом жовте авто? Переконавшись в тому, що це саме моє таксі я вирушила до школи. Доїхали ми туди за хвилин десять в два рази швидше ніж на шкільному автобусі.

– Привіт народ! – заходячи в кафе привіталася я.

– О, Мері ти так швидко?

– Привіт, – привіталася Єва.

– День класичного року, говорите?

– Ага.

– Класно.

– Ага.

– Джеку ти знову за своє.

– Ага.

– Годі.

– Це ви про що? – поцікавилася Єва.

– Ті ні про що, не звертай увагу, – відказав хлопець.

– О, моя улюблена пісня, – вигукнула Єва.

– Я теж її люблю.

То була пісня мабуть всім відома AC/DC Back in Black, запальна і весела. Ми просиділи там весь наступний урок, а потім все ж таки вирішили повернутися до школи. Наступні уроки ми просиділи разом. Джоша так і не було в школі його батьки вирішили, що в нього алергія, і відвезли його до лікарні на щастя нікого не підозрювали. Тайра також не з’явилася.

Ось вже лунає останній дзвінок, всі швидко почали виходили з кабінету поспішаючи додому. Дощу не було, але по небу подекуди лунали звуки грому і щоб не намокнути я поспішила на зупинку де мав зупинитися шкільний автобус, мама сьогодні мене не забиратиме зі школи вона повідомила, що сьогодні в неї багато роботи. Хоча ми вийшли разом але Єви та Джека ніде не було видно. Я впевнено крокувала до зупинки і здригнулася він того, що хтось схопив мене за руку. То був Саймон, повернувшись, перед собою я побачила всю компанію еліти ну майже всю не було Тайри й Джоша.

– Привіт Мері! – почав Саймон.

– Привіт.

– Ах ти ж мерзенна істота.

– Що? Я нічого вам не зробила. Відпустіть мене!

– Не удавай ніби нічого не знаєш!

– Про що це ти Саймоне?

– Він намагається донести до твого нікчемного мозку, те що ти зробила, – зухвало продовжив Марк.

– Не варто було тобі зв’язуватися з нами, – продовжив Саймон.

– Я не розумію? – хоча я давно все зрозуміла. Але я не хотіла цього показувати і тому поводила себе так, ніби ні про що не догадуюся.

– Освіжу твою пам’ять, вчора на вечірці у Елісон хтось розфарбував машину Марка і впустив в машину Саймона щурів! – промовила Белла.

– Ха-ха, то ще є люди які вас ненавидять.

– Не прикидайся Мері! – штовхнувши мене, промовив Марк.

– Свідки бачили, як якась дівчина дуже схожа на тебе вибігала звідти, – продовжив Саймон.

– Ви що…вважаєте, що це я могла таке зробити?

– А хто ж іще.

– По-перше, як я могла бути там, якщо я під домашнім арештом. Крім школи і дому мене більше нікуди не відпускають, по-друге, як я могла непомітно запустити щурів в машину, так щоб сигналізація не спрацювала?

– Це логічно. Але наші свідки надійні і не могли помилитися, – втрутилася в розмову одна із дівчат.

– Хочеш війни буде тобі війна! – після цих слів вони синхронно повернулися і пішли геть. Автобус вже чекав на зупинці, а я ще й досі сиділа завмерши, на очах почали з’являтися сльози. Що далі буде? Тепер мені точно не дожити до випускного.

– Дівчино ви заходите чи ні! Мені ще тут довго стояти? – звернувся до мене водій автобуса.

– Так-так я іду, – я зайшла в автобус, Джека там не було. Вже від’їдаючи від школи я побачила машину місіс Річерсон, яка їхала в напрямку школи. А раптом вони і Джека помітили разом зі мною. А якщо вони йому теж погрожували, сльози так і наверталися від цих думок. І я вирішила зателефонувати йому і поцікавитися що з ним, вже вийшовши з автобуса я хотіла набрати номер, але дощ не давав мені цього зробити, я швиденько побігла додому, відчинила двері стягнула мокрий одяг приготувала гарячий шоколад і тоді зателефонувала Джеку. Джек досить довгий час не брав трубку, жахливі думки знову пролітали в мене в голові. Після довгого очікування я чую сонний голос Джека.

– Алло.

– Привіт, друже. Все гаразд?

– Так.

– Чому ти не їхав на автобусі?

– Я…я взяв машину у батьків. А ти звідки знаєш. Ти ж з мамою їхати мала.

– Мала, але в неї купа роботи сьогодні і я поїхала на автобусі.

– Чому не сказала мені, я міг тебе підкинути.

– А що в тебе з голосом, щось сталося?

– Та ні я просто заснув, стомлений від наших нічних пригод. А чому ти так хвилюєшся за мене, в тебе все гаразд.

– Так, – збрехала я і поклала трубку.

Я так рада що з ним все гаразд, марно хвилювалася. А що мені робити я так і не вигадала. Мої думки перебив телефонний дзвінок то знову був Джек.

– Я от що хотів запитати, наша домовленість ще в силі?

– Так звісно. Сьогодні о дванадцятій біля мене…

Розділ 12

Я була стомлена, але спати не могла погані думки так і лізли в голову, і щоб якось відволіктися я вирішила приготувати вечерю, смажена картопля, єдина річ що в мене виходила бездоганно. Тому я вирішила приготувати саме її.

Під час приготування вечері я й сама захотіла їсти, потрібно скуштувати всій шедевр, поклавши в тарілку порцію картоплі я прийнялася їсти, «Хм непогано-непогано» – подумала я.

– М-м-м що так смачно пахне? – входячи в дім поцікавилася мати, – ти сама готувала?

– Привіт мам. Так, смажена картопля єдина річ, що мені добре виходить. Роздягайся і також приєднуйся.

– Гаразд люба вже йду, ледь звільнилася від роботи стільки справ навалилося за останній час.

Мама переодягнулася і ми разом повечеряли. Потім я піднялася до кімнати і почала дивитися серіали, щоб не заснути. Одна серія за іншою час нестерпно повільно проминав, я вже відволіклася від думки про те, що завтра мені в школі настане кінець і просто насолоджувалася серіало-переглядом. Паралельно згадуючи той день коли я зустрілася з групою Sweet Poison. І тут мене повертає до реальності телефонний дзвінок.

– Алло, – відповідаю я.

– І не говори, що ти знову заснула.

– Ні, я серіал дивлюся.

– Ну що готова?

– Авжеж.

– І мені не доведеться тебе чекати?

– Ні, зараз виходжу.

– Добре швиденько, – я як і попереднього разу безшумно пробралася на двір і швидким кроком попрямувала до машини Джека.

– Ну що поїхали? – поцікавився брюнет.

– Так бос.

– Отже, ти познайомиш мене з барабанщицею??

– Ну добре познайомлю.

– Ура! Я люблю тебе.

– Ти це вже казав.

–Я знаю.

До вечора погода налагодилася вітер розвіяв всі грозові хмари але все одно ніч була прохолодною. Ми швидко доїхали до бару де мали виступати Адам із групою. Джек припаркував машину і я вийшла на вулицю, голосну музику чітко було чути аж на двір На стоянці я побачила і їх розфарбований фургончик його важко було сплутати з іншими авто.

– Ось поглянь, а от і їх фургончик.

– Звідки ти це знаєш. Ну колись ти змушена будеш розповісти мені як познайомилася з ними.

– Може колись, – з усмішкою на обличчі промовила я.

Ми попрямували в бар, це була невеличка за розмірами будівля більше схожа на міні маркер або на придорожнє кафе на вході нас зустрів охоронець він був величезний, своїм тілом він закривав весь прохід.

– Ваші білети будь ласка.

– Ось, – показавши білети промовив Джек.

Охоронець уважно розглянув їх, а потім додав.

– Проходьте.

В середині панувала спокійна атмосфера інді року, невеличкі столики простягалися вздовж кімнати, тим самим звільняючи місце для танців. Людей було багато, як для такого маленького приміщення крім, Адама і його групи ще виступали двоє якихось не місцевих груп. Ми з Джеком покрокували вперед, щоб розгледіти групи. Одна вже закінчила свій виступ і повільно йшла геть зі сцени. Інша вже виходила на сцену, і я впізнала знайомі обличчя, так, то був Ерік, а за ним йшов Ден. Побачивши їх в мене на обличчі вмить з’явилася усмішка. А от і на сцену виходить Адам. Весь серйозний, в чорній шкіряній куртці, джинсах і білих кедах із зображенням на них черепами.

– А ось і вони, – промовив Джек

– Так, я бачу.

– Підійдемо ближче?

– Гаразд.

Побачивши мене Адам всміхнувся. Концерт розпочався, і натовп почав енергійно підспівувати. Здається їх тут знали набагато краще ніж я очікувала. Раніше я не чула співу Адама, але щойно він відкрив рота я збагнула, ось він талант. Ледь хрипкий приємний голос. В ньому я впізнала голос відомого співака із групи Lifehouse Джейсона Вейда. Я просто стояла там і насолоджувався його чарівним приємним співом, що бринів від кожної взятої ним ноти. І засмутилася коли вони закінчили свій виступ. Після цього ми з Джеком відійшли до барної стійки.

– Щось будете замовляти? – поцікавився офіціант.

– Ні спасибі, – промовила я.

Після того як вони закінчили грати і спустилися зі сцени Адам, Ден і решта підійшли до нас привітатися.

– Привіт! – привітався Адам.

– Привіт, – відповіла я.

– Які люди, – здивовано промовив Ден.

– Так, я вирішила все ж таки прийти.

– Як вам нас виступ? – поцікавилася Сара.

– Дивовижно! – вимовляю я.

– Радий, що тобі сподобалося, – каже Адам і обіймає мене.

– Е-м-м-м…Мері! – легенько штовхнувши мене в плече промовляє Джек.

– О, так. Познайомтеся. Це – мій друг Джек.

– Дуже приємно, мене звуть Сара.

– Ще й як приємно. Привіт, – відповідає Джек.

– Привіт, а я Деніал.

– Привіт і тобі.

– А де Ерік? – поцікавилася я.

– Складає обладнання, зараз підійде, – промовив Деніал.

Не пройшло й хвилини, як Ерік вже спускався до нас.

– А, ось і він! – продовжив Деніал.

– Мері привіт! – привітався Ерік.

– Привіт Еріку.

– Я радий, що ти вже ж вирішила прийти.

– То може сядемо за якийсь із вільних столиків? – запропонувала Меліса.

– Так з радістю! – вигукнула я.

– А це хто? – запитав Ерік поки ми крокували до стола

– Це мій найкращий друг…

– Джек…мене звуть Джек, – відрекомендувався він.

– Привіт Джеку. Ну як сподобався нас виступ?

– Так, я і сам граю на гітарі але не так професійно як ви.

– Тут що одні гітаристи зібралися? – поцікавився Адам.

– Це він про що? – запитав Джек.

– Мері ж також грає на гітарі, – відповідає Адам.

– Так, я й забув.

– Саме Джек мене навчив грати, – кажу я.

Ми розсілися по місцях, Адам присів біля мене, Джек біля Сари з Мелісою.

– Ви щось будете пити, – поцікавився Джек.

– Я ні, спасибі.

– Точно Мері?

– Так, Джеку.

– Та не соромтеся, я пригощаю в честь знайомства, – промовив голосно Джек.

– Джеку ти що робиш, грошей вистачить? – шепнула я йому на вухо.

– Так, не хвилюйся. Недавно я пограбував банк, – хихикнув він.

– Ну якщо мій любий друг пригощає, я буду безалкогольне мохіто.

– О’кей, всі замовлення виконаємо, ще хтось чогось хоче?

– Так, я буду коктель Блакитна лагуна, – промовила Сара.

– А я хочу чашку гарячої кави, – усміхнувшись промовила Меліса.

Поки Джек захоплено розмовляв із іншими нам вже принесли замовлення. Я пильно спостерігала за Джеком. Здається, йому також сподобалася ця божевільна компанія. Адамова рука обережно наштовхується на мою і він лагідно обіймає її. Джек із захопленням розповідає цікаві історії, всі уважно його слухають. Раптом на душі стало так тепло і приємно.

– Ходімо, – промовляє Адам.

– Що? Куди, – запитую я його.

– Побачиш.

Ми піднялися з крісел і попрямували геть. Інші навіть не помітили нашої відсутності. Ось ми йдемо, оминаючи натовп кудись в даль приміщення. Адам все ще не відпускає мою руку.

– Куди це ти ведеш мене?

– Сюрприз!

Ми підіймаємося сходами кудись вгору. Попереду темрява, нарешті Адам зупиняється, щось важке глухо заскреготало. Я здогадалася що то були важкі металеві двері. Двері повільно відчиняються і ми опиняємося на даху будівлі.

– Овва, яка краса! – здивовано промовляю я.

– Так, я знаю.

– Як прекрасно.

Адам показує на невеличку лавку і ми ідемо туди. Місяць у повні так яскраво світить, що на дворі наче в день світло. Яскраві зорі розкинулися по небу, здавалося весь космос перед нами. Після дощу на дворі було холодно, але це не заважало нам насолоджуватися цим видовищем, казковим видовищем.

– Краса правда ж?

– Так.

– Я знав, що тобі сподобається.

– Ти не помилився, це прекрасно. До речі, ти дуже гарно співаєш.

– Спасибі.

– І ще ти дуже схожий на Алекса Гаскарта із групи All time low.

– Ха-ха справді?

– Ну так, така ж зачіска, тільки волосся темніше. Ти часом не його брат?

– Ні. Не схоже.

– Шкода.

– Я простий співак-мандрівник. Моя мрія – побувати в Нью-Йорку і подорожувати по всій Землі.

– Ви що там ні разу не бували?

– Ні, не доводилося. Але цього року ми вирішили це зробити.

– Справді?

– Так вирушаємо завтра вранці. Наш шлях буде простягатися, по штатах. Від Вірджинії до Меріленда, потім до Пенсільванії і до Нью-Йорку, хочу побачити статую Свободи і пройтися Бруклінським мостом.

– Круто я б теж хотіла з вами поїхати.

– То їдьмо! В чому проблема?

– Школа, родина, друзі – згадавши про те що мене завтра чекає в школі мій настрій вмить зійшов нанівець

– Так, мабуть тобі складно покинути рідне місто і це все.

– Тут холодно давай підемо всередину?

– Гаразд, але перед цим мені дещо потрібно зробити, – я вже піднялася на ноги. Ще раз помилувалася прекрасним видом, і вже збиралася йди як раптом Адам лагідно схоплює мене за руку і цілує. Його теплі уста лагідно торкаються моїх. Від несподіванки заціпеніла на місці.

– Все тепер можемо йти, – промовляє він.

Я й досі стою шокована не здатна поворухнутися.

– Ход…імо, – це все, на що я була здатна. Після невеличкого шоку. Спустившись ми побачили, що вся наша компанія дружньо сміється. Джек виглядав задоволеним побачивши мене він підняв руку і помахав. Згодом ми приєдналися до інших.

– Де це ви були? – поцікавився Джек.

– Прогулювалися, – повідомила я.

Раптом я почула вібрацію в кишені, по мені побігли мурахи коли я побачила хто мені телефонував, то була мама. Я швидко вибігла на двір.

– Алло мам, – відповіла я.

– Алло. Знаєш що я виявила коли зайшла до твоєї кімнати. Що тебе там немає, я обшукала весь будинок і дві. Де ти вештаєшся!

– Мам, я все поясню.

– А це що, музика!

– Мам.

– Де ти, і з ким!!

– Я…я

– Правду!

– Я і Джек пішли на концерт. Тут у місті це неподалік від дому.

– Знову концерт і знову той Джек! Щоб через п’ять хвилин була вдома!

– Гаразд, – до мене підходить Адам.

– Все гаразд, ти так несподівано вибігла?

– Ні, не все. Мені потрібно йти додому, – а сльози так і наверталися на обличчя. Я швидко попрямувала до Джека схопила його за руку і відтягла надвір.

– Що таке Мері?

– Мама…вона пішла в мою кімнату і…

– Мері не хвилюйся. Я тебе відвезу. І чим я думав.

– Спасибі. Ти не винен, я сама прийшла.

– Швидше застрибуй в машину.

Ми хутко сіли в машину і помчали додому, навіть не попрощавшись із групою. Миттю ми опинилися біля мого дому. Світло в кімнаті горіло і мене очікував великий скандал.

– Вибач Мері, це я у всьому винен не потрібно було тебе вмовляти іти зі мною, – із тривогою на обличчі промовляє Джек.

– Ні, Джеку це я сама. Я так вирішила і в цьому лишень моя провина.

– Мері…

– Бувай Джеку.

Я захлопнула дверцята машини і попрямувала в дім, мама вже чекала мене біля дверей, а потім як ви вже мали здогадатися був великий скандал.

– Ти хочеш моєї смерті!? Я так хвилювалася не знала де ти, що з тобою!

– Вибач мам.

– Вибач…більше щоб я не бачила тебе поруч із цим Джеком, все вашій дружбі настав кінець.

– Як і з Євою? Джек був правий ви схожі з місіс Річерсон.

– Що…

– Ти не знаєш! – вибухнула я, – невже твоя подруга не сказала тобі, що вигнала мене і заборонила спілкуватися з Євою. Тепер я не можу навіть прийти до них, інакше місіс Річерсон прикінчить мене. Вона вважає, що я погано впливаю на її доньку. А тепер і ще й це, ти відбираєш в мене єдиного друга?

Із сльозами на очах я побігла до своєї кімнати. Мама декілька хвилин намагалася поговорити зі мною і переконати щоб я вийшла. Але побачивши що все марно відступила.

Я лежала на ліжку обличчям в подушку намагаючись стримати сльози, погані думки знову почали лізти в голову. Все, от тепер моєму веселому життю і мені настав кінець. В мене тепер немає друзів, в школі мене хочуть убити. Що далі як мені бути, що робити. І тут мене осяйнуло.

– Досить з мене цього лайна, – промовила я піднімаючись з ліжка, – до школи я точно не повернуся.

Знайшовши в шафі туристичну сумку я взялася за діло. Витягнувши з гардероба весь свій улюблений одяг я закинула його в сумку. Потім взяла пару зручних кедів і також поклала в середину. Потім порившись в столі, знайшла свої документи, витягла свою схованку із грошима, яку я збирала протягом двох років. Їх там назбиралося аж п’ять тисяч. Прекрасно. Мені висталить, витягнувши свій шкільний рюкзак я поклала гроші і документи туди. Ну все я готова. Авжеж дідько, мало не забула. Зарядка і телефон, доведеться сім картку тут залишити, я миттю вимкнула телефон витягла сім картку і поклала його теж в рюкзак.

– От тепер я буду вільна, напевно.

Із сумом я поглянула на кімнату. « А чи правильно я поступаю? Що буде з мамою коли вона дізнається, що я втекла з дому? Але з іншого боку, я ще повернуся, щойно віднайду себе в цьому світі. Щойно вже стихне і стане на свої місця».

Взявши і руки ручку я почала писати, руки тремтіли.

« Мамо коли ти читатимеш цей лист я буду вже далеко звідси. Сьогодні я збагнула чого насправді бажаю. Я зустріла одну дивовижну групу, саме на їх концерті я сьогодні й була. І хоча ми знайомі всього-на-всього декілька днів, я з впевненістю можу сказати, що б довірила їм своє життя. Вони веселі та добрі і потурбуються про мене, за це ти можеш не хвилюватися. Не намагайся знайти мене, прошу. Я обов’язково повернуся додому але не зараз. Я наважилася на цей крок, щоб нарешті відчути свободу. Передай Єві з Джеком що я їх люблю.