Текст книги "Зроби крок до пригод (СИ)"

Автор книги: Мар'яна Гаврилюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

P.s Сподіваюся в тебе з Нілом все вийде. Люблю тебе. До зустрічі, ми обов’язково зустрінемося».

На прощання я поцілувала маму і лоб коли вона ще спала і рушила геть. Швидким кроком я попрямувала до лісу. Сподіваюся вони ще там. Була десь шоста ранку на дворі стало ще прохолодніше, холодна роса неприємно стікала по взутті і ногах, мої джинси всі намокли поки я йшла високими травами. Нарешті знайшовши дорогу я швиденько побігла до місця де мав бути фургон. Адам казав, що вони вирушатимуть вранці. Дорогою якою я зараз йшла, як раз вела до наступного штату. Сподіваюся я не спізнилася. Наближаючись до місця призначення я помітила якусь яскраво розфарбовану річ. Я швидко впізнала її, то був їх фургончик, підійшовши ще ближче я побачила, що на даху сидить якийсь хлопець, зробивши ще кілька кроків вперед я впізнала його, то був Деніал. Він сидів на даху і спостерігав за сходом сонця. Навкруги було тихо.

– Любиш дивитися на схід сонця? – від несподіванки він підскочив і повернув голову в мій бік. Побачивши мене він здивувався.

– М…Мері!

– Привіт, може допоможеш мені? – кивнувши на великий рюкзак, що красувався позаду мене промовила я.

– Що ти тут робиш?! – він швиденько зліз із даху і попрямував до мене міцно обійняв, і допоміг мені з сумкою.

– А хіба не видно, що я тут роблю?

– Ти…ти що зібралася їхати з нами?

– Так.

– Це що жарт такий, – здивувався він.

– Ні я серйозно.

– Це ж чудово! – вигукнув він.

– Тихо, не кричи розбудиш всіх.

– Їх і так потрібно будити, а то просплять все найцікавіше! А ще їм потрібно розповісти прекрасну новину! – Ден відчинив дверцята фургона і почав всіх будити. Я стояла з боку і спостерігала за цим веселив видовищем.

– Прокидайтеся ліниві зади, в мене чудова новина для вас!

– Ще п’ять хвилин мамусю, – пробурмотів Ерік.

– Прикидайся!

– Яка ще чудова новина Курт Кобейн живий?! – підскочивши промовила Меліса.

Всі повільно почали виходити із фургона протираючи очі і позіхаючи. Помітивши мене вони здивовано вирячилися на мій силует, ніби перед ними й справді постав Курт Кобейн.

– Мері!? – здивовано вигукнув Адам.

– Мері! – скрикнула Меліса.

– Це що сон, я не зрозумів? – промовив Ерік.

– Привіт, народ, – привіталася я.

– Це не сон, – пробурмотів Ерік.

– Ну як вам моя новина, – хихикнув Деніал.

– Чудова, просто прекрасна новина! – промовила з усмішкою на обличчі Сара.

– Що…що ти тут робиш? – поцікавився Адам.

– Моє життя відстій. Мати злиться на мене, в школі мене хочуть вбити в мене вже немає друзів, тому що мені заборонили з ними бачитися. Так що народ, я з вами!

– Що-що я не розчув? Це не жарт? – від несподіванки очі Еріка стали ще більшими.

– Ти їдеш з нами? – промовила Меліса.

– Так! – стримуючи сміх від їх виразів облич сказала я.

– Овва! – голосно скрикнув Ерік, від несподіванки я підскочила.

– Вітаю в нашій родині сестричко, – промовила Меліса.

– Так, відаємо сестричко, – промовив Деніал.

– Спасибі, братику.

Вони насправді були раді тому, що я вже ж таки вирішила приєднатися до їх компанії. Всі вже прокинулися і ми почали збиратися в путь. Але перед цим ми поснідали.

– Якщо ти тепер в нашій команді маєш дещо знати, – почала Меліса, – Ерік і Адам геї.

– Що?! – від такої новини в мене очі на лоб вилізли.

Запанувала тиша. А потім всі вибухнули сміхом.

– Бачила б ти своє обличчя!

– То це був жарт?

– Ну звісно ж. Ніякі вони не геї на їх фоні навіть вокаліст групи Кісс виглядає більш по гейскі ніж вони.

– Це зовсім не смішно! – обурилася я.

– Та годі тобі, не ображайся, – промовила Меліса, – я не витримала, вибачне мене хлопці.

– Ах ти ж стерво, – хихикнув Ерік.

– Впевнена цей жарт увійде в історію, – захихотіла Сара.

Відійшовши він шоку я теж вже сміялася.

– Тепер і для тебе потрібно шукати місце у фургончику, – сказав Ерік.

– Так. Я багато місця не займаю, – хихикнула я.

– Боже, я такий радий що ти з нами, – вимовив Адам.

– Всі ми раді цьому Адаме, – промовив Ерік.

– Так. – відповів Ден.

Закінчивши збирати речі ми нарешті поволі вирушали в дорогу.

– Так, народ підняли свої гарні зади і вирушаємо в путь, поки ще заторів немає, – скомандував Адам.

– О’кей бос, слухаємося.

Сонце вже зійшло, на дворі потеплішало, роса потроху спадала. Поклавши в фургон свої речі я побачила, що це дійсно дім на колесах, в задньому відділені стояли два надувних ліжка також там було безліч поличок, так щоб всі речі могли поміститися. В середині було надзвичайно затишно, а на одному із ліжок я помітила дещо, невеличкий котик згорнувшись в клубок міцно спав.

– А це ще хто у нас? – поцікавилася я.

– Його звуть Бальтазар він наш талісман, – відповіла мені Сара, – ми його знайшли на вулиці, і приютили.

– Гарний.

– Так. Але ще й той пустун.

– А чому я його раніше не бачила.

– Він майже весь час спить, треба було його назвати Хропко, а не Бальтазар.

– Друзі, вже зібралися? – поцікавився блакитноокий.

– Так Адаме готові, чого розкомандувався, – дожовуючи крекер промовив Ден.

– Розсідайтеся вирушаємо в путь.

Розділ 13

Незважаючи на те що фургончик був старим, він швидко розганявся і вже через годину ми були в Норфолку. Я була втомлена і хотіла спати тому прилягла, мені на душі стало спокійніше, погані думки вже не турбували мою пам’ять. Розуміючи, що я вже далеко від всіх цих проблем я міцно заснула. Через годину мене розбудили, ми вже були в Річмонді і вирішили зупинитися щоб перекусити.

– Мері прокидайся чую я чийсь голос, – то був Деніал.

– І довго я спала?

– Годину.

– А де всі?

– На вулиці, – піднявши голову з колін Деніала, на яких, чомусь я опинилася, коли прокинулася, я побачила що решта сиділи і про щось говорили. Ми припаркувались десь біля торговельного центру в Річмонді. Він був величезний. Яскраві вогні сяяли довкола будівлі нагадуючи Різдвяні прикраси.

Я піднялася і попрямувала на двір. Вийшовши з фургона я здригнулася на дворі було холодно.

– О, погляньте хто прокинувся, – помітивши мене промовив Ерік.

– Ну і вигляд у тебе, як в зомбі, – відказала Меліса.

– Ну спасибі тобі, – вигляд в мене й справді був як у зомбі, розкуйовджене волосся, мішки під очима, сонний втомлений погляд.

Я повернулася назад в фургон щоб взяти щось тепліше і привести себе в порядок, інші вже пішли розглядати місто зі мною залишився тільки Адам.

– Як спалося.

– Супер, – промовляю я.

– Доведеться сьогодні залишитися тут.

– Ми що не вирушимо далі?

– Ні, потрібно фургон відвести на ремонт, щось мені не подобається звук двигуна. Тому на сьогодні ми застряли тут.

– От халепа.

– Та ні, це місто досить гарне і розваг тут багато. Вже готова?

– Зачекай трішки.

Я ще декілька хвилин приводила себе в порядок, а потім ми вирушили.

– А Бальтазара тут залишимо?

– Так, нехай спить. Ходімо.

Ми попрямували до торговельного центру. Зайшовши всередину я здивувалася від його величини, здавалося що це невеличке місто. Там було все, і кафе, і магазини, і більярд, і різні розваги для дітей, і навіть невеличкий стадіон для ігор, всередині було гамірно і багато людей, всі кудись поспішали. Мої очі розбігалися від побаченого, я роздивлялася це все, як маленька дівчинка, котра вперше потрапила в незнайоме місце. Хоч в моєму місті теж були торговельні центри, але такого я ще не бачила. І як тут можна було знайти один одного. Ми прогулювалися по цьому величезному приміщені, а я все ще дивувалася від його розмірів.

– Ось Ерік ходімо, – Адам взяв мене за руку і потягнув за собою, – нарешті ми знайшли вас, ну як все необхідне купили?

– Так, все, – я побачила як Сара й Меліса разом із Деніалом наближаються до нас, в руках в них були великі пакети.

– Нам сьогодні доведеться переночувати в місті, Ден ти знайшов нам підходяще місце для ночівлі?

– Так, авжеж. Тут неподалік є дешеві хостели, вони досить непогані.

– Добре нам підходить.

– Сподіваюся там є душ, – промовила Сара.

– Там все є повір.

– Гаразд, народ зустрічаємося через пів години біля фургона.

– О’кей, – відказав Ерік.

– Зрозуміло, – промовила Сара.

– Слухаюсь бос, – проказав Ден.

Ми разом із Адамом ще трішки прогулялися центру, потім ми вийшли на вулицю і попрямували до фургона. Погода стала ще похмурою почався дрібненький дощ. Бальтазар вже прокинувся і нетерпляче виглядав із вікна чекаючи на нас. Побачивши, що ми наближаємося він зрадів, і щойно Адам відчинив дверцята він стрибнув прямо йому в руки.

– Хи-хи, і частенько він таке виробляє?

– Так, завжди. Що скучив за нами? – Адам взяв кота на руки і почав гладити його і чесати животик, від цього він тихенько замурчав.

Як по графіку всі прийшли рівно через пів години, поклали придбані речі у фургон. За хвилину ми вже вирушали в хостел, який на цю ніч мав замінити нам дім. Приїхали ми досить швидко як і казав Ден він знаходився досить близько біля центру. Невелика але акуратно прибрана вулиця вела до нього, ще одним плюсом для нас було те, що біля хостелу знаходилася авто майстерня. Приїхавши туди ми замовили один багатомісний номер, це – було й дешевше й веселіше.

Зайшовши в середину нашого номера ми здивувалися. В середині було досить гарно і прибрано, кімната за розмірами була досить простора, ніяких двоповерхових ліжок, все сяяло чистотою. Ми забрали свої речі з фургона і пішли назад в середину до свого номера. Місця вистачило всім, навіть одне ліжко було вільне, саме там ми поскидали свої речі.

– Гаразд, ви тут розкладайтеся, а я віджену фургон до майстерні. Мері!

– Що Адаме?

– Візьми цього красунчика з собою і погодуйте його, – Адам відав мені на руки нашого талісмана, а сам пішов геть.

Нагодувавши нашого талісмана я почала теж розкладати свої речі, мені тут сподобалося єдиним мінусом було те, що душ був спільний і щоб його прийняти довелося трохи почекати.

– Я перший в душ! – вигукнув Ден.

– Розмріявся, ти приймеш його тільки після мене, – відповідь Сара.

– Чому ми сперечаємося? – хихикнув Деніал, – в мене з’явилася ідея давай підемо разом крихітко?

– Ха-ха смішно, навіть і не мрій любий. Ти виграв, іди першим.

– Як малі діти, – розкладаючи речі промовив Ерік хихикаючи.

Дощ посилювався тому вийти гуляти ми не могли, довелося залишитися всередині. Адам повернувся через декілька хвилин весь мокрий від дощу.

– Жах, на дворі така злива.

– Та ми й самі бачимо, сеньйоре калюжка, – промовила Меліса.

– Бррр, хто там у душі?

– Деніал, – незадоволено промовила Сара.

– І довго він там?

– Кілька хвилин.

– Гаразд наступний я.

– Ей! А мене що не існує, – ще більш не задоволеніше промовила Сара.

– Притримай коней, тебе що не вчили дівчат пропускати першими. – проказала Меліса.

– Гаразд-гаразд. Вперед дівчатка. Все одно ми застрягли тут на цілий день.

Дощ то ставав то посилювався але остаточно припинятися він не збирався. Нарешті майже всі прийняли душ, я вирішила прийняти його останньою. Ось і моя черга я взяла рушник змінний одяг і попрямувала в душ. Теплі краплі води приємно стікали тілом, м’язи поволі почали розслаблятися.

Я поволі вийшла з душа витерла тіло від вологи одягнулася і покрокувала вперед. В кімнаті панувала тиша, Ерік і Ден витягнувши гітари про щось сперечалися.

– Highway To Hell! – вигукнув Ден, – вона весела і настрій підійме.

– Ні давай щось спокійніше, – відповів йому блондин.

– Ви що тут збираєтеся влаштувати концерт? – заходячи всередину здивовано питаю я.

– Ага, – промовляє Адам.

– Все одно нічого робити, і щоб не було нудно ми вирішили трішки розважитися, – продовжив Ерік.

– Давай з нами, – запропонував мені Ден, – я впевнений ти знаєш слова до пісні Highway To Hell.

– Ні, ви що, в мене жахливий голос.

– Та годі тобі тут всі свої. Не соромся, – продовжив Деніал.

– Ну давай, а то я ображуся, – промовив Адам.

– Ні, вибачте, – завагалася я.

–Я теж не вмію співати, будемо разом вити як тюлені, – хихикнула Сара.

– А хіба тюлені виють?

– Ще й як, ти що мені не віриш?

Після цих слів ми розсміялися.

– Ну гаразд вмовили, – промовляю я, – вперед тюлені.

– І так 3..2..1. – Ерік з Деніалом почали грати.

Спочатку я вагалася, а потім все ж наважилася промовити слова пісні. Ми разом синхронно почали співати, хтось голосніше хтось тихіше. Всі сміялися і підспівували, а коли останній куплет закінчилася Ерік запропонував заспівати і ще одну пісню, яку всі також добре знали 21 Guns Green Day, гарна спокійна пісня, одна з моїх улюблених. Співаючи, я поволі поринала в той день. Знову згадала Джека з Євою, які ж вони були щасливі того дня. Як їх очі сяяли від щастя.

– Стоп! – несподівано вигукнув Адам, всі затихли.

– Що таке? Адаме, – поцікавився Ерік.

– Ви це чули?

– Що? – поцікавився блондин.

– Мері, невже ти не помічаєш, як добре в тебе виходить співати.

– Я? ти не помилився, – здивувалася я, – Ви знущайтеся? Я жахливо співаю.

– Та ні, зовсім ні ти чудово співаєш, – підтвердила Меліса.

– Так, Меліса права, – погодилася Сара.

– Здається в нас з’явився новий вокаліст, – усміхнувшись промовила Меліса.

– Еріку давай ще разок! Але тепер всі замовкли я хочу чути тільки її, – наказав Адам, – починаємо з приспіву.

– Що? Ні-ні. Я не можу.

– Так-так сестричко, не соромся, – підбадьорив мене Деніал.

– Ну гаразд.

Ерік знову програє приспів, всі замокли і тільки мій голос було чутно. Не знаю що вони там задумали, але як на мене я співала не дуже гарно. Я проспівала куплет всі дивилися з захопленням на мене. Запанувала тиша

– Вау-у-у круто, – тишу порушив голос Меліси.

– От бачити, я ж казав, в тобі є прихований талант Мері.

– В мені? Ха-ха не смішіть мене.

– Не хочеш з нами виступати? – поцікавився Ерік.

– Ні, ви що я боюся публіки.

– Та чого їх боятися. Вони такі ж самі люди як і ми з вами, – промовив Ден.

– Ну може й колись ти заспіваєш разом з нами, – сказав Адам.

– Так, може колись, – відповіла я.

– Ну що друзі, яка наступна пісня?

– Може досить, погляньте на вулицю, – почала Сара, – дощ майже перестав, ходімо перекусимо і погуляємо по місту.

– То чого ми чекаємо ходімо! – підбадьорливо відказала я.

– Так, вперед, – погодилася Меліса, – не хочеться тут цілий день простояти.

– Ходімо дівчата, потрібно трішки змінити імідж, – хихикнула Сара.

– Знову? – пробурмотів Ерік.

– Так, а що, ти проти? – грайливо відповіла Сара.

– Та ні, не проти. Вперед дівчатка.

– Мері, ходімо.

– Вперед, – промовила я.

– Отже хлопчики в один бік, а дівчатка в інший, домовилися?

– Так, зустрінемося в кафе на розі 21 Б і 30-ої . Це тут неподалік. Думаю ви знайдете.

– О’кей Еріку, – промовила Сара, і попрямувала вперед.

Дощ вже зовсім перестав йти але похмурі хмари ще кружляли над містом.

Розділ 14

Річмонд насправді був гарним містом, річка Джеймс протікала майже посередині міста переділяючи його на дві частини, а велетенський міст з’єднував їх.

Зібравшись ми першим ділом попрямували до перукарні, Сарі як за її словами набрид її імідж і вона вирішила перефарбуватися в інший колір.

Коли ми прийшли в перукарню черги не було, але все ж ця процедура вимагала багато часу. Нам з Мелісою стало нудно вже через десять хвилин перебування там, і ми вирішили прогулятися.

– То як тобі наша компанія? – поцікавилася вона.

– Мені дуже весело з вами. За цей час ви для мене стали родиною.

– Я теж дуже рада, що ти з нами. Ти приємна людина і співрозмовник.

– Спасибі ти теж?

– Ось що я тобі скажу подорожі не для слабаків, бували й дні що ми не мали що їсти.

– Невже!

– Так-так, бувало таке, а взимку ми взагалі не подорожуємо, ми зупиняємося в якомусь місті, шукаємо тимчасову роботу і живемо там доки не потеплішає, ми це називаємо зимні канікули.

– Цікаво, але все одно тобі не вдасться мене залякати, я з вами назавжди, – хихикнула я, – ну може й не назавжди але точно надовго.

– А я так сподівалася... – я вирячилася на неї. Меліса хихикнула і продовжила, – Не треба так здивовано дивитися на мене, я ж жартую.

– Знову твої жарти. Я вже налякалася що ти хочеш мене позбутися.

– Та жартую я, нікого виганяти ми не збираємося. А ти чому так кардинально змінила своє рішення? І чому тебе в школі хочуть вбити.

– Я дещо зробила дуже впливовим людям в школі, і вони вирішили помститися. Але мушу визнати це було правильне рішення, вони цього заслужили.

– І що ти їм такого зробила?

Я розповіла їй про наші пригоди з Джеком, по її виразу обличчя можна було сказати, що вона була здивована, і після моєї розповіді вона сказала лишень одне.

– Здається я тебе не до оцінила.

– Ага, – хихикнула я.

– Цікаво Сара ще довго, – ми підійшли до перукарні, щоб поглянути чи ще довго вона там.

– Ще хвилин десять, – повідомила нам перукар.

Ми вийшли й покрокували вперед, раптом Меліса зупинилася.

– Ти не хочеш зробити тату? – поцікавилася червоно волоска.

– Ти це серйозно?

– Авжеж. Ходімо.

– Ну гаразд.

Ми попрямували вперед, через дорогу знаходився тату салон. Сама назва говорила за себе. Він був невеликим за розмірами, оточений з двох боків магазином і кафе. В середині він був розписаний різними настінними малюнками в тому числі і зразками тату. В середині грав важкий метал, придаючи ще більшої моторошності цьому закладу. Ми вмостилися на досить зручних стільцях і почали вибирати ескізи для майбутнього тату.

– Ну що Мері вже вибрала?

– Так. напевно.

– І що це?

– Ось. – я показала Мелісі ескіз малюнка, невеличке тату птахів на зап’ясті.

– Чудовий вибір.

– А ти що?

– Ось, хочу цього красунчика собі на шию, – показуючи малюнок скорпіона промовила вона.

– Круто.

– Ага.

– Наступний, – промовляє працівник тату салону.

– Ну все наш час настав. Ти перша пропускаю тебе, – промовила Меліса.

Декілька хвилин я вагалася але потім вже ж наважилася і попрямувала до спеціально оснащеного робочого місця майстра. Присівши на м’яке крісло я слухняно чекала на появу тату майстра. Коли він постав перед моїми очима я злякалася і вже пожалкувала про те, що погодилася на це безумство. На вигляд цей тип був схожий на холоднокровного маніяка, але щойно він відкрив рота всі здогадки розвіялися, на душі стало спокійніше.

– Ви вперше робите тату? – усміхнувшись поцікавився він.

– Так, – відповіла я незнайомцю.

– Не хвилюйтеся, я професіонал свого діла. Постараюся бути ніжним.

Щойно голка торкнулася мого тіла я відчула неприємний пронизливий біль: «тримайся Мері ти зможеш» підбадьорювала я себе думками. Це продовжувалося хвилин десять я думала, що вже не витримаю і втрачу свідомість, на очах наверталися сльози. Десь в кімнаті задзвонив телефон. Я на хвилину відволіклася і повернулася на звук. Меліса кваплячись взяла трубку. З розмови я зрозуміла що телефонувала Сара, після закінчення розмови Меліса поклала трубку і вийшла на вулицю. Я відчуваю як біль припиняється. Нарешті мою тату було зроблено. Працівник обережно витер залишки чорнила і загорнув мою руку харчовою плівкою. Я обережно піднялася із крісла і побачила що і Сара і Меліса вже тут, новий образ Сари дуже підходив їй. Тепер вона була коротко підстрижена, фіолетовий змінився на світло русявий.

– Вау-у тобі личить, – промовила я.

– Спасибі Мері.

– Ну що зробила тату? – поцікавилася Меліса.

– Так, – я показала їм свою руку.

– Таке маленьке, але тобі личить. – промовила Сара.

– Ага, а тепер моя черга, – зіскочивши з місця сказала Меліса.

Оглянувши це місце знову, я почувалася комфортніше, рука все ще поболювала, здавалося що по ній стікає гаряча лава. Десь через хвилин п'ятнадцять тату Меліси також було готове.

– Все, дівчата ходімо, напевно хлопці вже хвилюються, – підходячи до нас сказала Меліса.

Розплатившись ми попрямували до кафе, на дворі знову почав йти невеличкий дощ…

***

– Привіт скучили за нами? – почала Сара.

– Так дуже, вау Саро тобі личить.

– Спасибі Еріку, – хихикнула дівчина.

Ми вмостилися, зробили замовлення і коли його нам принесли ми накинулися на їжу наче звірі.

– До речі класні тату, – промовив Адам, – от пам’ятаю як я зробив своє перше тату, мені було років п’ятнадцять, мати як побачила такий скандал влаштувала.

– Покажеш? – поцікавилася я. Адам розстібнув сорочку і показав на грудях своє перше тату.

– Ось воно. – на грудях в нього було зображено дракона, воно водночас було і простим і гарним.

Пообідавши ми повернулися в хостел. Адам з Еріком пішли дізнатися, як там наш фургон, а ми попрямували в середину, і вже підходячи туди ми почули жалісний звук, то був Бальтазар ми про нього зовсім забули. Сара відчинили двері і не встигли ми увійти, як Бальтазар кулею вибіг на двір, Ден побіг за ним. Через кілька хвилин в кімнату увійшов Ден, а за ним ішов задоволено Бальтазар.

– Я ледь встиг прослідкувати за ним.

– Потрібно було взяти його з собою.

– Ти права Мері наступного разу візьмемо, він бідолаха мабуть голодний, піду погодую його.

Ден разом із Бальтазаром попрямував на кухню, яка знаходилася на першому поверсі. Через кілька хвилин всередину зайшли Адам з Еріком.

– Чудова новина вже завтра з ранку можна буде забрати фургон, – повідомив нам Ерік.

– І ще одна чудова новина, якщо ми вчасно доберемося до Вашингтона округ Колублія то зможемо виступити там завтра ввечері, – відказав Адам.

– Супер! – Вигукнула Сара.

– Чудово, – промовила Меліса

– Вітаю, – приєдналася я

– Там має відбутися один весняний фестиваль, але одна група не змогла приїхати і тому нас запросили, – повідомив Ерік.

– Так, за нашими підрахунками, якщо ми прокинемося рано десь о п’ятій чи шостій ранку то цілком можливо що встигнемо до початку. І ще залишиться часу прогулятися містом, – продовжив Адам.

– Скажіть мені одне, ви так завжди рано прокидайтеся? – поцікавилася я.

– Інколи, якщо є важливі справи ось як тепер. Нам випала така нагода, виступити в самому Вашингтоні на грандіозному фестивалі.

– Більше людей більше фанатів, – відповів Адам.

Наступні три години група репетирувала виступ, а я просто сиділа і насолоджувалася цим. Після репетиції Сара і Ерік пішли взяти нам щось перекусити після того, як всі повечеряли ми солодко заснули, адже завтра потрібно бути бадьорими.

Розділ 15

Крізь сон я чую гучну знайому мелодію пісні, від цього я розплющую очі піднімаюся з ліжка і бачу таку картину – Ерік з Деніалом в самій білизні грають соло на гітарі намагаючись розбудити всіх. Ледь стримуючи сміх, я дивлюся на годинник. Той показував п’яту ранку

– Ви що з глузду з’їхали всього лише п’ята ранку! – із суворою гримасою вигукує Сара.

Ерік і Ден припиняють грати.

– Так! Табір юних рокерів прокидайтеся, попереду в нас довга дорога, – з посмішкою на обличчі промовляє Ерік.

– Еріку хворий ти маніяк, дай поспати ще хвилин десять, – сонним голосом промовляє Меліса.

– Не можу люба вставай, бо я пристосую до тебе і всіх хто не слухається важку артилерію.

– Ха-ха, налякав.

Після цих слів Ерік підбігає до ліжка Меліси і починає лоскотати її, вона вмить підводиться і біжить геть, наступною жертвою Еріка була я.

– Еріку не треба я не відповідаю за свої дії…Еріку ні! – він стрибає на мене зверху і починає лоскотати, я пручаюся намагаюся вирватися але все марно.

– Так, з тебе досить, – після цих слів Ерік підбігає до ліжка Сари і робить те саме.

Нарешті всі ліниво піднялися з ліжка. Я помітила що Адама ніде немає.

– А де Адам?

– Він біля фургону, ходімо поснідаємо тут кафе неподалік, – промовляє Ерік.

Прокинувшись і одягнувшись я вийшла на подвір’я. Яскраве сонце то світило то зникало за хмарами. Інші теж попрямували вслід за мною.

– Добрий ранок всім, – наближаючись до нас на фургоні вигукує Адам, – немає часу ходити по кафе збирайтеся ми вирушаємо, поснідаємо в дорозі.

Через пів години ми зібрали речі і вирушили в дорогу, але перед цим ще заїхали в одне придорожнє кафе і замовили трішки їжі в дорогу. У фургончику смачно пахло гарячою кавою, смажено. картоплею і шоколадними тістечками.

– Народ ви тільки уявіть, яка нам випала нагода. Це один із най масштабніших концертів, – тишу порушує Адам який в цей час був за кермом.

– Так, це неймовірно все ж таки ми щасливчики. – промовляє Денні

– Ага, – погоджується Ерік.

У Вашингтоні ми мали бути о шостій вечора, саме в такій годині мав розпочатися концерт. Ми їхали по шоссе 95, надзвичайна природа міста оточувало нас. За вікном пропливали дерева і житлові райони. О третій ми нарешті добралися до Округу Колумбія, ми не планували тут залишатися на довго, виступивши ми мали поїхати далі.

– Ось ми на місці, – припакрувавши машину промовляє Адам.

– І це той заклад де ми маємо виступати? – поцікавилася Сара.

– Так, той самий заклад.

Перед нами бовваніла велика споруда розтягаючись десь метрів на тридцять, вона була двохповерхова з незвичайним дизайном все нагадувало 80-ті роки. Великі панорамні вікна, стіни із цегли, великі сходи з мармуру які наче запрошуючи гостей в середину простягалися перед входом.

– Ого, а вона й справді велика. – зауважила я виходячи з фургона.

– Так. – підтвердив Адам, і обійняв мене.

Ми рушили вперед.

– Ну що підемо туди чи як? – промовив Ерік.

– Так ходімо, – відповів Адам.

Вся наша компанія покрокувала в середину. Із середини ця будівля здавалася ще більш красивою ніж ззовні. Високі панорамні вікна відкривали гарний вид на вулицю, в приміщені було прохолодно і пахло сирістю, на стінах поряд із вікнами висіли якісь яскраві сучасні сюрреалістичні картини, із залу лунали звуки. Якась команда працівників востаннє перевіряла все перед концертом. На вході нас зустрів касир. Такий собі непримітний. Він був невисоким, худим з чорнявим волоссям і сірими очима, на вигляд йому було років тридцять.

– Можу я чимось вам допомогти? – поцікавився він.

– Так, я хочу поговорити з адміністратором, він сказав що ми можемо замінити одну із груп яка не прийшла.

– Так звичайно, як вас відрекомендувати? – він взяв телефон що лежав в нього на столі і приклав його до вуха.

– Група Sweet Poison.

– Гаразд. Доброго дня тут прийшла група Sweet Poison, вони хотіли поговорити…так…гаразд. Добре, – поклавши трубку він продовжив, – через хвилину він прийде, попросив вас зачекати тут, можете присісти.

– Так, дякую, – сказав Ерік.

Ми попрямували до диванів, які красувалися під високими стінами будівлі. Сівши ми всі замовкли слухняно чекаючи доки до нас прийде адміністратор, лише Меліса з Деном про щось розмовляли.

– Подобається? – від несподіванки я підскочила.

Перед нами постав невисокий блондин в діловому костюмі.

– Так, – промовила я.

– Привіт Адаме, Еріку радий вас бачити, – промовив він.

– Привіт Шоне і я радий бачити тебе.

– Ви що знайомі? – поцікавилася я.

– Так, чи ти думаєш, що незнайомий дядько просто зателефонував нам і попросив виступити, – хихикнув Адам.

– Ми з Адамом знайомі вже багато років, пам’ятаю як ви вперше виступали в мене в клубі.

– Так, то був невеличкий клуб в цьому окрузі. Ти лишень починав свою кар’єру, – промовив Ерік, по його виразу обличчя було видно що він не дуже радий бачити Шона.

– Так, і ось я піднявся. А це все я успадкував від батька, ходімо я вам все покажу, – промовив Шон жестом запрошуючи нас, – Це було старе занедбане казино, – продовжив він, – мій батько успадкував його від свого батька, його мало не знесли рік тому, але я запевнив батька що не варто. Довелося багато повозитися з його реконструкцією, але результат того вартий.

– Так справді вартий! – голосно промовив Ерік.

– Еріку ти що, досі злишся на мене, та забудь ти її. Це було давно.

– Так давно, але образа досі залишилася, – гаркнув він.

– А що сталося? – тихенько запитала я.

– Я тобі розповім, – промовила Меліса збавляючи темп. Так щоб ніхто нас не почув, – Ерік, – продовжила вона, – був закоханий в одну дівчину, яка працювала в колишньому клубі Шона.

– Не просто дівчину, а Лору Робертсон, – підхопила розмову Сара.

– Так от, коли ми приїхали сюди на осінь, – пробурмотіла Меліса.

– Так захотів Адам, він хотів відпочити трішки від подорожей, – продовжила Сара.

– Так, дуже добре що ти підказуєш, але я тут розповідаю.

– Гаразд мовчу-мовчу.

– Так от, коли ми приїхали сюди він якось одного дня зустрів її і потім марив нею цілий тиждень. А Адам як раз домовився з Шоном про виступ, щоб заробити трішки грошей. З Адамом він подружився, а то з Еріком ні. Ми виступили і коли після нашого виступу ми відпочивали, Ерік побачив її, вона працювала там офіціантом.

– І щойно він побачив цю дівчину, його накрило з головою.

– Саро!

– Все мовчу.

– Він почав зустрічатися з нею, все було б добре, як би одного теплого вечора після закриття клубу Ерік не застукав їх за цим самим ділом.

– Було це, не уявляєш де…

– Саро! – Сара замовкла, – Вони займалися цим на барній стійкі в середині клубу. Після цього вони не бачилися.

– Жах…

– Вони розійшлися з великим скандалом, а бідолаха стерво, поїхала до рідного міста і більше не поверталася сюди.

– Дівчатка не відставайте, бо ще загубитися. – люб’язно звернувся до нас Шон.

– Не хвилюйся не загубимося, – з фальшивою усмішкою промовила Сара.

– Який же він хвалько все ж таки, – підходячи до нас промовив Ден.

– Ага, не те слово, – відповіла Сара.

– Вибачте але я піду на вулицю, – промовила я.

– Я з тобою.

– І я.

– Мері, Саро, Мелісо зачекайте на мене я теж з вами, – поспішаючи за нами проказав Ден.

Ми вийшли на вулицю подалі він цього хвалька Шона.

– Цей заклад гарний, уявіть лишень скільки сюди прийдуть людей, ми станемо знамениті.

– Так, Саро сподіваємося саме на це, – промовила Меліса.

– Потрібно підготуватися, зробити репетицію, якщо чесно я хвилююся, – говорить Ден.

З середини виходять Ерік і Адам. На їх обличчях застигла серйозність.

– Ну не знаю Адаме може не варто? – завагався Ерік.

– Ще й як варто, – мовив Адам.

– Не подобається він мені, і цей заклад.

– Заспокойся, забудь старі образи і просто виступай на публіку. Чим більше людей дізнаються про нас тим краще. Зроби це для мене, всього лише один раз. Обіцяю більше ти цього лицеміра не побачиш.

– Ну гаразд…

– Все в порядку хлопці? – поцікавилася Сара.

– Так, не переймайтеся.

– Все одно не подобається мені цей тип.

Хлопці відчинили задні дверцята фургона і почали виносити інструменти; гітари, барабанну установку Сари, підсилювачі звуку.

– Барабани там для всіх одні, тому не варто брати їх. – повідомив нам Адам.

– Так. Дівчата, а ви поки що погуляйте тут неподалік, – запропонував нам Ден – поки ми тут розберемося з інструментами.

– Гаразд.

Ми відійшли, від будівлі простягалася вузенька стежина, котра вела нас на задній двір. Там було щось на кшталт невеличкого парку, ми присіли на одну з лавок. Невеличкий фонтан що хвилини випльовував воду, над ним звисали гілки берези, а далі стежка вела до пташиної купальні і вглиб парку.

– Ну що Мері не сумуєш за домом, родиною?

– Ні, Мелісо не сумую, ви моя родина, – збрехала я.

– Приємно це чути.

– Я вже так звикла до вас що не уявляю життя без вас.

В цей момент Меліса обняла мене, а Сара про щось замислилася вона сиділа нерухомо дивлячись кудись в даль.