Текст книги "Зроби крок до пригод (СИ)"

Автор книги: Мар'яна Гаврилюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

– Я б з радістю, але тут є одна проблема.

– Яка?

– Я покарана на місяць, мене не пускають гуляти навіть з друзями.

– Ого, що сталося? Що ти вже накоїла? Вбила людину? Пограбувала банк?

– Не смішно… Це довга історія.

– Ну гаразд, може колись захочеш і розкажеш.

– Так, авжеж.

– Ну от ми і прийшли.

Це була невеличка поляна недалеко від дороги вздовж ріки. На вулиці я побачила лишень одного хлопця, який копирсався біля багаття намагаючись його розвести. Він не був схожий на хіпі, а навпаки відрізнявся, коротке біле волосся яке завивалося в кучері, біла футболка з символікою якоїсь рок-групи чорні джинси і кеди. Поруч із ним стояв фургон. Їх фургончик нагадував галерею вуличних артів або графіті, він був яскраво розфарбований і справді нагадував хіппі-мобіль.

– Привіт народ, як справи, – привітався Адам, – от познайомтеся з нашою гостею.

– О, привіт, – промовив незнайомець, потім його погляд ковзнув на мене і він продовжив, – і тобі привіт красуне, мене звуть Ерік.

– Привіт Еріку, а мене Мері.

– Дуже приємно.

– Тебе всього-на-всього не було декілька хвилин, а ти вже знайшов собі дівчину, магія якась, – чую я жіночий голос який лунає з фургона.

Наступної митті я бачу силуети трьох людей, які повільно виходять із машини. Дві дівчини і хлопець, їх зовнішність відрізнялася від інших в однієї колір волосся був фіолетовий, а в іншої червоний. Вони були стрункі і гарні. Одягнені – одна в джинси і сорочку в клітинку, а інша в футболку і шорти. Хлопець був високим із темно коричневим волоссям. Одягнений в чорні джинси і сорочку, на руці був браслет з шипами, а на іншій тату, на губі у нього був пірсинг.

– О, нарешті повилазили зі своїх нір. Може допоможете мені з цим багаттям? Я його вже декілька хвилин намагаюся розвести, – звернувся до них Ерік.

– Ха-ха йому не можна нічого довірити, – промовила до нього дівчина із червоним волоссям.

– Так це точно, – хихикнувши відповіла інша.

– Привіт, мене звуть Меліса, – промовила червоно волоска.

– А мене Сара, а це наш емо-бой Ден.

– Денні, Деніал або просто Ден. Привіт.

– Привіт, дуже приємно познайомитися з вами всіма, – усміхнувшись сказала я.

– Нам теж, – промовив Ден, і усміхнувся.

– Ден, – почав Адам, – у нас новенький лише рік з нами, але ми встигли подружитися.

– Так, вони дали мені нове життя, і переконали, що я особливий. І що я чогось вартий в цьому житті, до цього я просто вештався вулицями у пошуках власного я. Грав на вулицях міста.

– Так, я пам`ятаю.

– Саме Адам з Еріком побачили в мені іскру і переконали подорожувати разом з ними.

– Так-так пам`ятаю, як ми вперше зустрілися я ще подумав цей хлопець дивовижний, а його гра на гітарі просто неймовірна. Не місце йому на вулиці, того ж дня я запропонував приєднатися йому до нас.

– І я погодився, подумав мені нічого втрачати, чому б ні.

– Цікаво. А як ви зібрали команду?

–Я і Ерік з дитинства мріяли подорожувати, і після школи вирішили здійснити нашу мрію, зібрали речі і поїхали. А ідея зробити групу нам прийшла, коли до нас приєдналися Сара і Меліса.

– А як же батьки. Що вони сказали, не були проти?

– Я і Ерік…ми з не дуже благополучних сімей. Моїм батькам було наплювати на мене. Вони поводилися так наче я для них чужий, зовсім не цікавилися моїм життям навіть на випускний не прийшли. В них було дещо важливіші справи ніж я, наркотики і випивка, ось що вони насправді любили. Мені це набридло, я заробив трішки грошей, відремонтував цього фургона і вирушив в дорогу.

– Ой, вибач.

– Та нічого, це життя, воно інколи жорстоке.

– А як ви зустріли Мелісу і Сару.

– Ми приїхали на один концерт, місцевої групи, щоб трішки відпочити від дороги і зустріли їх там, познайомилися і розповіли нашу історію, їм це сподобалося і вони захотіли приєднатися і подорожувати разом з нами. Я трішки здивувався дізнавшись що вони вміють грати на музичних інструментах. Ось так почалася наша історія.

– Дуже цікава історія, – промовляю я, – Вам є що розказати не те що мені. Моє життя надзвичайно нудне, школа, дім, прогулянки з друзями і все.

– Ти ще молода встигнеш, все попереду, – промовив Ден.

– І це сказав хлопець якому дев`ятнадцять. Ти сам ще дитина, – в розмову втрутилася Сара.

– Ха-ха…ти наче дуже доросла, – незадоволено проказав Ден.

– Мені двадцять один!

– Почувайся як в дома, а я відійду на хвилинку, – промовив Адам.

– Ерік! Ти колись розведеш це багаття, – вигукнула Меліса.

– Так! Зараз.

– Я допоможу тобі.

– Не потрібно я сам.

– Ерік!

– Не лізь до мене я сам!

– Ти впертий бовдур, через тебе ми залишимося без вогнища, сам будеш від мене комах відганяти.

– Я сам. Я зможу.

– Не зважай на Еріка з Мелісою вони завжди так, відколи я їх знаю, – промовив Ден.

– Справді, – здивовано промовила я.

– Так. А взагалі ми дружні.

– І це правда, – в розмову втрутився Адам.

На перший погляд могло здатися, що вони божевільні ну, а якщо познайомитися з ними ближче ти зрозумієш, що так воно і є. Хоча вони були трішки божевільними, але я помітила одну особливість, вони надзвичайно дружні як сім`я.

– О! Так. Я розвів це чортове багаття, – з радістю в голосі кричить Ерік.

– Та невже, нарешті, – пробурмотіла Меліса.

– Я ж казав, що я зможу.

– Молодець, за це тобі премію вручити треба.

– Хах! Так звичайно.

– Ти прямо як флеш, так швидко упорався.

– Ха-ха, твій сарказм тут недоречний.

– У-у-у… наш хлопчик образився.

– Та пішла ти.

– Я теж тебе люблю сонечко.

Після цих слів Ерік пішов у фургон. А ми просто сиділи і розмовляли, все ж я не пожалкувала, що пішла разом з Адамом. Вони справді були крутою командою. Ми розмовляли, знайомилися ці люди виявилися дуже приємними. Я не помітила навіть, як швидко проминув час, було вже пізно сонце повільно сідало за горизонт, я хотіла вже йти додому, але тут Ерік виходить з фургона з гітарою у руках. І переможно промовляє.

– Друзі! Оцініть, я нову мелодію придумав і пісню до неї.

– Та невже, а я то думала ти так сильно образився, що вже не вийдеш звідти, а ти пісню писав. Одне я можу сказати, тобі нічого не можна довірити ти все псуєш але ти класні пісні пишеш, – промовила Меліса.

– Ха! Дякую буду вважати це за комплімент.

– Схоже, ти все ж таки не бездарний.

Наступні декілька хвилин ми сиділи біля вогнища і слухали нову пісню Еріка. Вона була, як на мій погляд чудова, спокійна мелодія приємно гармоніювала з текстом. Я просиділа в компанії цих рокерів-хіппі десь дві години, було вже пізно і мені потрібно було іти додому, але так хотілося залишитися з ними, ще хоча б на хвилину але не тут то було. Я чую, як мій телефон дзвонить, це була мама, я відійшла і підняла трубку.

– Мері! – чую я сердитий голос мами, – ти де вештаєшся скільки там можна сидіти бігом додому.

– Гаразд мам я вже іду, – після цих слів я поклала трубку і повернулася до компанії, щоб попрощатися.

– Ти вже йдеш? – промовив Адам.

– Так, на жаль. Бувайте.

– Ти що вже покидаєш нас, – промовив Ерік, – ні не йди нам так весело, залишайся з нами.

– Я б з радістю залишилася але мушу йти, бо мама мене вб’є.

– Ну гаразд, бувай Мері, нам було приємно познайомитися з тобою.

– Мені теж, бувайте.

– Я тебе проведу додому, – запропонував Адам.

– Гаразд.

От ми вже на дорозі і повільно крокуємо вперед, до мого дому. Вечір був прохолодним, роса вже повільно спадала на траву подекуди ще співали птахи і нічні цвіркуни.

– Ми розмовляли про все, а я досі не знаю назву вашої групи.

– Солодка отрута (sweet poison).

– Солодка отрута?

– Так.

– Гарна назва.

– Я радий, що тобі подобається. Ти так і не розповіла, за що ти покарана. Ось ми йдемо і щоб не було нудно давай розповідай, мені цікаво.

– За те, що пропустила екзамен, а натомість пішла на концерт.

– І це твоя довга історія?

– Так, – хихикнула я.

– Ха-ха, а на який концерт?

– Green Day.

– Що справді?! Я теж там був.

– Та невже!

– Так, а я то думаю чому мені твоє обличчя здається знайомим. Це ж тебе і ще двох людей викликали на сцену. Так? Я не помиляюся.

– Саме так, а ті двоє, що були зі мною то мої друзі.

– Круто, Біллі ще так сподобався ваш плакат, що він забрав його собі, вам дуже пощастило.

– Так! Це було незабутньо. І так, нам пощастило з місцями, бо якби ми не були так близько до сцени, він би нас точно не помітив. І ми б так і стояли у натовпі.

– Можливо.

І тут я знову чую, що мій телефон дзвонить, і знову мама.

– Алло мам.

– Ти йдеш додому чи як? Що ти собі дозволяєш! Ти ж покарана.

– Я вже близько біля дому зараз буду.

– Все! Мені це набридло, завтра я відвезу тебе до школи і привезу назад, нікуди ти мені ходити не будеш.

– Ну мам.

– Щоб через п`ять хвилин була вдома! – після цих слів мама поклала трубку.

– Чорт! Везе ж мені…чому моє життя повний відстій.

– Ей! Не кажи так, в тебе ще пів життя попереду, може воно не виявиться такими відстійним.

– Спасибі втішив. Ну ось, ми прийшли. Це мій будинок.

– Гарний, і справді недалеко від лісу.

– Так. Ну що, будемо прощатися. Може ще десь зустрінемося.

– Обов`язково зустрінемося я в цьому упевнений, ну бувай.

– Бувай.

На цій ноті ми обійняли один одного і попрощалися. І от я знову вдома, мама у вітальні з Нілом дивилися якусь передачу по телевізору і щойно двері відчинилися і я увійшла, почався ще один скандал. Я була втомлена майже не чула, що говорить мені мама лишень чула обривками слова які доходили до мого втомленого мозку і тіла.

– Ти бачила котра година? Де ти була весь цей час, знову десь вешталася з цим Джеком?!

Мені ще вистачило сил відповісти мамі, я була просто розлючена але стримувала гнів.

– При чому тут Джек, я вирішила прогулятися лісом.

– Хто тобі дозволяв, я ж казала забереш записи і додому.

– Можна я вже піду у свою кімнату?

– Ні я ще не закінчила!

І знову довелося ще декілька хвилин вислуховувати маму. І ось в розмову втручається Ніл, і мама поволі заспокоюється і я нарешті іду до своєї кімнати геть від цього кошмару втомлена і щаслива. Переодягаюся і моментально засинаю.

Розділ 10

Я на диво рано прокинулася, була шоста година, а спати вже не хотілося. Погода була похмура як і мій настрій. Назнаючи що робити я пішла на кухню, заварила собі чай і пішла в кімнату ввімкнула ноутбук і зайшла на свою сторінку.

Перевірила повідомлення, ніхто крім Джека мені не написав. Він кинув посилання на сайт де був звіт про концерт різні фото і відео. Погортавши їх я нарешті натрапила на фото, там де ми красувалися на сцені, а погортавши ще вниз я знайшла дивовижну фотографію, там де ми вкінці всі обійняли Біллі, це було прекрасно я знову захотіла повернутися туди в той день. Всі фото на яких були ми, я зберегла на ноутбук, потім лягла на ліжко і просто сиділа дивлячись на стелю. Почувши що мама вже прокинулася я попрямувала на кухню за нею.

– Доброго ранку мам, – від несподіванки мама здригнулася.

– Ти чого так рано прокинулася?

– Не могла спати, я хотіла вибачитися за вчорашнє.

– Гаразд, вибачення приймаються, але більше так не роби. От мені цікаво, що ти робила в лісі аж дві години.

– Мам ти знову починаєш.

– Ні просто цікаво.

– Я просто сиділа і слухала музику.

– Весь час?

– Так. Це мене заспокоює.

– Ну гаразд, що хочеш на сніданок?

– Можна млинців?

– Так, звісно.

– Може допомогти тобі.

– Як хочеш, але це не пом`якшить твоє покарання. Наступні пів години ми з мамою готували сніданок, як же я скучила за цим, ми разом все гаразд ніхто ні на кого не злиться ми просто готуємо їсти і все.

– М-м-м… що це так гарно пахне, – підходячи промовив Ніл.

– Ніл ти вже прокинувся.

– Доброго ранку Ніле, – привіталася я.

– І тобі Мері. Що це ви готуєте.

– Млинці, я сама готувала. Мама лишень трішки допомагала.

– А я не отруюся? – із сарказмом запитав він.

– Ніл! Ти мені не довіряєш?

– Мері та годі він же жартує, – втрутилася в розмову мама.

– Так. Не ображайся, це жарт, впевнений вони дуже смачні.

Поснідавши мама відвезла мене до школи, ще два чортових тижні і я буду вільна.

Під’їхавши до школи я побачила як Джек з Євою стояли на дворі і щось обговорюють.

– Ну все мам бувай.

– Бувай я за тобою приїду.

– Гаразд.

Я піднялася із сидіння і швидким кроком попрямувала до них але зупинилася згадавши слова місіс Річерсон. І що мені тепер робити? Іти чи ні, не встигла я все обдумати, як я помітила, що Єва з Джеком самі до мене наближаються.

– Привіт! – привітався Джек.

– Привіт Мері, – Єва підійшла до мене і обійняла.

– І вам привіт, – без емоцій промовила я.

– Ти чому до мене вчора не прийшла, мама не відпустила?

Що! Невже місіс Річерсон не розповіла їй, що я вчора приходила.

– Е-м-м… ну…так.

– Ну нічого іншим разом прийдеш.

– Так…звісно.

– Що з тобою? Ти якась дивна сьогодні.

– Та я не виспалася, от і все.

– А-а-а… ну тоді зрозуміло ну все зустрінемося на перерві я побігла на історію.

– Гаразд.

– Ходімо в нас література разом.

– А що розклад поміняли?

– Так трішки, учителька англійського захворіла, тому і переміняли. А ти сьогодні дійсно дивна. Спочатку впевнено крокувала до нас, а потім різко зупинилася наче привида побачила.

– Я просто не виспалася. От і все.

– Ні не все, я ж бачу, що щось не те з тобою. Що сталося?

– Чому ти завжди все помічаєш.

– Я ж тебе знаю набагато краще, – усміхнувшись сказав хлопець.

– Я вчора ходила до Єви, а її мама вигнала мене.

– Нічого собі. Чому? Ви ж завжди так добре ладнали.

– Через концерт, вона впевнена що я погано впливаю на її доньку, і що тепер через це вона не отримає червоного диплома.

– Так, весело у вас там.

– І не кажи, а ще вона сказала щоб я не наближалася до неї і не спілкувалася, щоб я забула про нашу дружбу.

– Не переживай все буде добре, я впевнений що все налагодиться.

– Дякую за підтримку.

– Не варто я ж твій друг, а тепер ходімо на урок, дзвінок вже давно пролунав.

– Ходімо.

Ми запізнилися на урок учитель трішки був розлючений на нас. Ми вибачилися, швидко сіли на місця витягнули підручники і далі слухали промову учителя. «Як же я хотіла знову зустріти їх вони надзвичайно класні, а може і справді якось непомітно піти на їх концерт» подумки я згадувала вчорашній день.

– Мері, ти мене слухаєш?

– Так звісно, я слухаю вас містере Конрат.

– То про, що я тільки-но розповідав?

– Ну ви розповідали про життя і творчість Стівена Кінга.

– Ні, я про це розповідав на початку уроку, а тепер я розповідаю про його роман «Сяйво» слухайте, а не блукайте в своїх думках. Я знаю, що це кінець навчання і вам вже байдуже на уроки і через два тижні ви закінчити її але я прошу, зосередитися на уроках.

– Гаразд, вибачте.

– До речі, ви читали цей роман?

– Так. Досить захоплюючий роман. А деякі картини надзвичайно лякають. Він їх так детально все описує, таке враження, що він сам бував в тому готелі.

– Добре можете сідати, але в подальшому будь ласка слухайте урок.

– Гаразд.

Фух пронесло, добре що я читала цей роман, так тепер з серйозним обличчям дивимося на вчителя і слухаємо його.

Урок закінчився, пролунав дзвінок і учні повільно почали виходити з класу ми вийшли майже останніми. Ось ми ідемо по коридору і все би було добре але на зустріч нам йдуть компанія еліти.

– О ні, тільки не це.

– Що таке, – поцікавився Джек.

– Поглянь хто йде, навпроти нас.

– Не зважай на них.

Ми спокійно проходимо повз, і в цю мить Джош навмисне штовхає мене, з моїх рук випадають підручники.

– Ей! Ти що робиш, велетню. Я ж тобі нічого не зробила.

– Обережніше невдахо, – хихикнув той.

– Невдахо! Ти як мою подругу назвав кретин! – загарчав Джек.

– Джек заспокойся все нормально, – підводячись сказала я.

– Ні, не нормально.

– Ой, ти що образився Джек. Я ж ненароком.

– Може коли б ти так багато не їв, то б не наштовхувався на людей. Товстунчику?

– Джек заспокойся, – намагаючись відтягти його промовила я.

– Що! Ти назвав мене товстуном.

– Саме так, чи ти вважаєш, що це твої м`язи.

– Ах ти ж покидьок.

– Справжній покидьок тут ти!

– Джек! – стривожено вигукнула я.

Джек наче не чув мене, ситуація ставала дедалі напруженішою.

Джек відштовхує його геть, Джош не відступає. І тут починається, Джош першим вдаряє Джека, той у відповідь теж вдаряє його по обличчю. Вони починають битися. Інші учні починають оточувати їх, декілька сміливців навіть витягли телефони і почали знімати все на відео. В коридорі панує галас, кожен вболіває за свого улюбленця. Я волаю крізь шум, щоб вони припинили, навкруги гамір, крики, незрозумілий хаос. Якийсь черговий учень, що чергував на поверсі моментально зривається з місця і зникає в натовпі. Через хвилину з`являється директор школи, і мені на душі стає вже спокійніше.

– Ви двоє припиніть, негайно!

Учні з футбольної шкільної команди, нарешті розбороняють їх. Через декілька хвилин все скінчилося.

– Мері, Джек, Джош до мене в кабінет негайно!

– А чому я? – поцікавилася я.

– Без питань. Бачу ти теж до цього причетна. Бігом в кабінет.

І от ми всі троє крокуємо до кабінету директора. Інші з подивом дивляться на нас. Звісно, ми ж зірки сьогоднішнього дня. І ось ми заходимо до кабінету директора. Він вже чекає на нас. Щойно ми зайшли всередину нас зустрів сердитий погляд його сірих очей, наче сканером він проводить ними кожного із нас.

– Ви що собі дозволяєте?!

– Він перший почав! – вигукнула я.

– Мері замовкни, – промовив Джош з насмішкою.

– Як ти смієш так розмовляти з моєю подругою!

– Так, авжеж. Ще тут влаштуйте бійку! – в розмову втрутився директор.

– Вибачте, – тихо пробурмотіла я.

– Ви двоє тихо, заспокойтеся! Говоріть по черзі, Мері що сталося?

– Ми з Джеком спокійно йшли по коридору, а він мене штовхнув.

– Я не бачив тебе ти така непомітна, – хихикнув Джош.

– Це все через твоє пузо! Може схуднеш трішки і тоді щось будеш бачити, товстунчику.

– Як ти мене назвав!

– Джек, Джош! Припиніть, як малі діти! Ви що і тижня спокійно без пригод прожити не можете!? – і тут погляд директора падає на мене, – спочатку концерт, так-так Мері я про вас з Джеком кажу, а тепер це. А що далі ви влаштуєте! – він замовк, а потім продовжив, – І що потім сталося?

– Він обізвав Мері невдахою, а потім я назвав його товстуном і він вдарив мене.

– Це правда Джош? – погляд директора перекинувся на товстуна.

– Так, але…

– Мері, Джек я попереджаю вас. Ще одна така витівка і я вас вижену незважаючи на те, що це майже кінець навчального року. Ви вільні ідіть звідси.

– А…а я.

– А ти залишайся.

– Але чому….

Після цих слів ми миттю вибігли з кабінету. От такої, ми виявляється ще й ті щасливчики, обійшлися лишень попередженням, але тепер потрібно бути надзвичайно обережним, бо якщо еліта дізнається про те, що нас можуть вигнати за ще одну бійку вони цим обов`язково скористаються.

– От кретин, ненавиджу його! – вигукнув Джек, і покрокував вперед.

– Я теж повір.

– Ходімо вже на урок.

Попереду ще три уроки, не знаю як я їх переживу бо мені сьогодні надзвичайно пощастило. Зараз хімія разом із Беллою, Саймоном і Тайрою.

І ось я йду до кабінету, заходжу сідаю на своє місце, як добре, що і вчитель теж вже був на своєму місці, сподіваюся вони не посміють мені заподіяти шкоди перед учителем. Цей урок пройшов спокійно без пригод Белла, Саймон і Тайра щось обговорювали і навіть не звертали увагу на мене. Щойно продзвенів дзвінок і вчитель повідомив, що можна вже йти я блискавкою рвонула із кабінету. Вийшовши на вулицю я побачила Джека, Єви не було біля нього.

– Джек, зачекай на мене, – вигукнула я вслід йому, – як ти?

– Нормально.

– Поглянь на мене Джек, – він повернувся – Нічого собі, Джек у тебе розбита губа, брова і синець під оком і ти говориш, що все нормально.

– Жити буду, ходімо в Black Road.

– Ходімо…стривай, а як же Єва?

– Єва? Вона потім підійде до нас.

– Ну гаразд.

Ми пішли до нашого улюбленого місця, до Black Road, на диво сьогодні відвідувачів було не багато, наш столик уже чикав на нас.

– Привіт народ, все як завжди.

– Привіт Джо. Так.

– О’кей виконаємо, – промовив Джо, – О-у-у…Джек що в тебе з обличчям?

– Нічого, просто невеличкий конфлікт.

– А-а-а…ну гаразд, а де Єва.

– Вона зараз підійде, її замовлення теж виконай.

– Гаразд, – промовив Джо і зник за дверима.

– Щось сьогодні народу мало, – намагаючись підтримати розмову промовила я.

– Так, дійсно, – промовив Джек.

– А от і Єва іде, – помітивши її, промовляю я.

– Привіт народ, – підходячи до нас привіталася вона, – О, боже що в тебе з обличчям?

– Це Джош постарався, – відповіла я.

– То це, ви були?

– Ага. Слухи як куля розлітаються по школі, – пробурмотів Джек.

– Про вас тепер всі говорять, тепер ви зірки школи.

– Справді? – поцікавилася я.

– Ага, Джошові теж перепало він із таким здоровенним синцем ходить.

– Це я постарався, – хихикнув хлопець, – ми тобі замовили, те що і завжди.

– О! добре спасибі.

Ми поїли і пішли назад до школи. Ще два уроки і додому добре, що ці два уроки в нас були разом і погано те, що компанія еліти теж там буде. Ми зайшли до класу учитель ще не прийшов і це було погано, невже знову доведеться вислуховувати образи від цих кретинів.

– О! погляньте хто прийшов наш герой дня.

– Замовкни Саймон а то …

– А то що, вмажеш мені як ти це зробив Джошові? Ой боюся, зараз мамці пожаліюся.

– Ти нариваєшся бовдуре, – вигукнув Джек.

– Ти кого бовдуром назвав, невдахо!

– Джек спокійно, спокійно, – намагалася заспокоїти я його.

– Мері все під контролем, – промовляє брюнет, – в цьому класі лише ти один невдаха!

– Що…– і слава богу, що в цей момент зайшов вчитель, тому що я не знаю, що б сталося, як би він не прийшов.

– Клас! що тут відбувається, що за гамір. А ну бігом посідали на місця. Я вам маю щось повідомити, учитель хімії поїхав у справах і у вас не буде останнього уроку.

– УРА-А-А! – гуртом зашумів клас.

– Ура, чи не ура, але тепер у нас урок, так що розсідайтеся пишемо нову тему!

– Успіху Джеку. Після уроків я тобі надеру зад, – пошепки промовив Саймон до Джека.

– Ми ще побачимо хто кому зад надере, – відповів той.

– Джеку, – я краєм вуха почула їх розмову, – вони не варті цього заспокойся.

– Заспокоїтися? – вже голосніше промовив Джек, – я не можу я…

– Хто там розмовляє! А ну тихо.

О, Боже, що ж це буде, вперше в житті я не хотіла щоб цей нудний урок закінчувався. Учитель щось промовляв всі записували тільки я одна сиділа, наче статуя в очікуванні дзвінка.

І ось він лунає, по шкурі пробіглися мурахи. Що ж зараз буде…. Аж раптом в мій мозок прилетіла одна ідея.

– Клас можете бути вільні, урок закінчено, – після цих слів я швидко блискавкою вхоплюю Джека за руку і вибігаю разом з ним.

– Що…що ти в біса робиш, – заволав він.

– Тихо, швидко за мною, – я швидким кроком наближаюся до виходу, а потім швидко йду намагаючись сховатися від очей цих покидьків. Єва теж йде за нами.

– Мері, Джек стривайте куди ви так поспішаєте, – вигукує в слід дівчина.

Нарешті ми зупинилися на досить людному місці, неподалік від школи на автостоянці, все тепер ми у безпеці.

– Мері! Що ти собі дозволяєш! Я б показав цим покидькам де раки зимують.

– Джек вони цього не варті. Тебе ж виженуть зі школи. Вони тільки цього і чекають.

– Джек послухай її, вона права.

– І що мені робити?

– Нічого, дожити спокійно до випускного і…– сигнал машини перервам мою промову, ми бачимо, що перед нами постала машина місіс Річерсон, вона сердито дивиться на нас з вінка автомобіля.

– Єво! Вже час додому, – гукає вона.

– Вибачте друзі мені вже потрібно йти, тепер мама щоразу буде забирати мене після школи. Бувайте, і Джек послухай Мері.

– Бувай.

– Бувай Єво.

Єва сіла в машину, а ми з Джеком залишилися на стоянці роздумуючи, що далі робити.

– Моя мама теж незабаром приїде за мною, – промовляю я.

– Ваші мами, що зговорилися?

– Не знаю, напевно.

– Що будемо робити далі з цими покидьками?

– Не знаю хоча…– і тут в мене виникла ідея, – ні не варто погана ідея.

– Що…Мері, а ну розповідай. Я знаю, що твій мозок здатний придумувати хороші ідеї.

– Ну…гаразд, я думаю нам потрібно помститися їм. Але так, щоб нас не помітили і навіть не підозрювали.

– Хм…хороша ідея, хороша ідея.

– Як в книжці, Джона Гріна «Паперові Будинки» ти напевно читав її.

– Так! – вигукнув Джек і замовк, а потім продовжив, – Мері!

– Що?

– Ти геній! – Джек поцілував мене в лоба.

– Спасибі. То що ти надумав?

– Сьогодні буде вечірка в Елісон і думаю вся компанія еліти буде там отже, їх кімнати вільні.

– Ти що хочеш прокрастися в їх будинки? – здивовано питаю я, – мушу визнати я тебе недооцінювала.

– Довірся мені я вже дещо придумав. Ти підкинула грандіозну ідею.

– І що ж це?

– Це сюрприз… – Знову засигналила якась машини, на цей раз це була моя мама, тож мені вже було потрібно йди.

– Мері, – гукає мама, – давай швидше.

– Джеку!

– Сьогодні о дванадцятій годині ночі, я приїду за тобою, чекатиму тебе на подвір`ї біля будинку. Дивися не проспи.

– Гаразд. Джеку?!

– Що?

– А як же Єва.

– Ми її не будемо в це вплутувати. Це буде нашим невеличким секретом все бувай.

– Бувай.

В невеличкому шоці я сідаю в машину.

– Привіт люба.

– Привіт мам.

– Як школа.

– Нормально.

– А, що з цим Джеком, чому в нього синець під оком і губа розбита.

– Нічого, просто в школі сьогодні був невеличкий конфлікт.

– От я говорила тобі, не вештайся з цим розбишакою.

– Ну мам він не розбишака, насправді він хороший хлопець, – «Так, авжеж не розбишака, ну що Мері готуйся до війни» подумала я, – «Час декому надерти їх неслухняні зади»

Розділ 11

Прийшовши додому я випила дві кружки кави, щоб не проспати. А щоб марно не гаяти час ввімкнула фільм і почала дивитися. Після перегляду фільму я не знала, що вже робити, ще якийсь фільм я не хотіла дивитися і щоб не заснути я знову пішла на кухню і зробила собі каву, потім повернулася до кімнати. Годиннику показував десяту, мама вже збиралася лягати спати, а я щоб не заснути ввімкнула музику. Але як мені стало відомо потім, це не допомогло бо через декілька хвилин я заснула. Мої очі повільно почали заплющуватися я здалася.

Крізь сон я чую якийсь шум вже розплющивши очі я зрозуміла, що це дзвонить мій телефон, я швидко намагаючись перебороти сон підняла трубку то був Джек.

– Мері, привіт. Ти що, забула про наш план. Вже все готово, я чекаю тебе біля будинку виходь.

– Джек, вибач я заснула вже іду.

Я швидко піднімаюся надягаю чорні джинси, чорний светр і того ж кольору кеди. Обережно спускаюся сходами намагаючись йти безшумно, і ось я нарешті надворі. Джек вже чекав мене біля машини. Я швидким кроком підбігаю до нього.

– Привіт.

– Привіт, ти чого так довго?

– Я одягалася.

– А що це за одяг на тобі, збираєшся вступити в товариство готів.

– Ні, я ніндзя, хі-йа, – вигукнула я. Джек розсміявся, – а взагалі це камуфляж, щоб мене ніхто не помітив.

– Ха-ха, ну ти й вигадала.

– Ну що…

– Та нічого залазь в машину, – сівши в машину я помітила на задньому сидінні якісь коробки й контейнери.

– Що це Джеку?

– Що саме?

– Ці коробки.

– А-а-а це? Сюрприз для наших «любих друзів».

– І що там.

– Потім побачиш, а нашою першою зупинкою буде вечірка в Елісон. Дорогі пасажири пристебніть паски безпеки ми вирушаємо.

Ніч була похмурою і здавалося що от-от піде дощ. Повівав ледь помітний теплий вітерець, ми їхали по майже пустому місту лишень подекуди з`являлися машини, людей теж майже не було. Тільки істині любителі прогулятися вночі траплялися нам на узбіччі. І от вже чутно гучну музику ми майже приїхали.

– Джеку, а ти не боїшся що нас можуть помітити, тут багато народу.

– Ні не боюся, всі розважаються і ніхто не зверне на ще одну пару, тим паче всі напевно вже п’яні, і ти ж ніндзя тебе точно не помітять.

– Ха-ха дуже смішно, заспокоїв.

– Та не хвилюйся ти, – намагаючись заспокоїти мене, промовляє спокійним тоном Джек.

Ми приїхали і справді надворі нікого не було всі танцювали в середині. Моє серцебиття пришвидшилося від хвилювання накату адреналіну. В голові пропливали думки, а якщо нас помітять що тоді нас же приб’ють, мені точно не дожити до випускного.

– Все приїхали, виходь.

– Ні, я не хочу. Я краще тут посиджу посторожу машину.

– Мері! Зберися все буде добре. З тобою ж я.

– От саме від цього, мені і страшно.

– Все ходімо, – Джек вийшов з машини відчинив задні двері і забрав деякі коробки звідти, я ще досі сиділа в машині переборюючи свій страх, зараз або ніколи давай Мері не будь боягузкою надеремо всім зад.

– Так! Надеремо всім зад, – з такими словами я вилізаю із машини.

– Мері.

– Що я вже іду!

–А обов’язково кричати? Нас можуть почути.

– Вибач. Воно якось само вирвалося. Я тут ні при чому.

– Ну ти й жартівниця. Так, гаразд допоможи мені, візьми цю коробку.

– Гаразд, е-м-м… Джеку тут щось ворушиться, що це в біса таке!

– Мері, краще тобі не знати, ти ще більше почнеш панікувати, а мені цього не потрібно. Не хвилюйся вони тебе не з’їдять.

– Не з’їдять? Вони? Та що там таке.

– Поки що не відкривай, і постарайся заспокоїтися.

– Я спокійна!

– Так я бачу, – Джек помовчав, а потім додав, – Ти десь тут бачиш машини Саймона і Марка?

– Е-м-м… ось вони, – показуючи пальцем промовила я.

– Пригнися, – вигукнув хлопець, я миттю послухалася.

– Що там.

– Хтось вийшов і йде прямо до автостоянки.

– Джек, я ж говорила, що нічого не вийде. Поки не пізно забираймося звідси.

– Тихо, – скомандував Джек, я послухалася.

Хлопець підійшов до однієї з машин завів мотор і забрався геть.

– Хух, пронесло, – з полегшенням проказала я.

– Так, ходімо ми не можемо втрачати, а ні хвилини.

Ми підійшли до машини Саймона, Джек витягнув з кишені якийсь пристрій і прикріпив його до дверець авто. Дверцята в машині вмить відчинилися.

– Звідки це у тебе.

– Думаєш ти тут одна ніндзя?

– Знову ти, зі своїми жартами.

– От тепер можеш відкривати коробку, але тільки за будь яких обставин не панікуй і не кричи.

– Гаразд постараюся, – я обережно відчинила коробку і побачивши що в коробці мало не зомліла. В коробці були щури. Їх там було багато і від того, що в коробці було мало місця вони скупчилися і повилазили один на одного. Він хвилювання я затримала подих. Тим часом Джек поклав щось на сидіння авто, – Боже, Джек звідки вони в тебе!?

– Є один знайомий, а тепер дай їх мені, – мої руки почали тремтіти, віддавши коробку Джекові я видихнула з полегшенням. Він миттю випустив їх в салон вони почали розбігатися, а почувши що десь поруч їжа побігли до шматків, які Джек туди поклав. Після цього Джек хутко закрив дверцята і ми побігли до наступної машини.

– Що на цей раз ти вигадав? – після моїх слів Джек відкрив невеличку коробочку в середині якої, була баночка з жовтою фарбою.

– Давай перефарбуємо його авто, мені ніколи не подобався цей колір.

– Мені теж. Хей, а як же сигналізація? Чи ти знову скористаєшся своїм чудо пристроєм.

– Мій чудо пристрій лише відчиняє дверцята машин, і на деякий час блокує сигналізацію ми не встигнемо.

– І що робити будемо?

– Зробимо це надзвичайно обережно, щоб сигналізація не спрацювала.

– А якщо спрацює.