Текст книги "Принц і злидар"
Автор книги: Марк Твен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)
ЖЕРТВА ВІРОЛОМСТВА
Знов почалися сумні блукання короля Фу-Фу Першого з бродягами та злочинцями: знов довелося йому терпіти зухвалі насмішки, безглузді жарти та лихі витівки Кенті й Гуго за спиною в отамана. Тільки Кенті й Гуго ненавиділи хлопця. Інші захоплювалися його розумом і відвагою, а деякі навіть любили його. Три дні поспіль Гуго, під доглядом якого був король, нишком мучив його і не давав йому просвітку, а ночами, коли починалася, гульня, він потішав компанію, допікаючи хлопцеві – наче ненавмисно – всякими дрібними капостями. Двічі він наступав на ногу королеві – теж випадково! І король, як личило його королівському санові, поставився до цього з презирливою байдужістю, неначе нічого не помічав. Коли ж Гуго втретє зробив те саме, король схопив дрючок і одним рухом збив мерзотника на землю – на превелике задоволення всієї ватаги. Гуго, не тямлячи себе від сорому й злоби, скочив на ноги, теж схопив дрючок і люто кинувся на свого маленького ворога. Бродяги оточили супротивників кільцем, підбадьорювали їх схвальними вигуками, бились об заклад. Але бідному Гуго не щастило. Його шалений незграбний напад вмить був відбитий спритною рукою, яку найкращі майстри Європи навчили всіх тонкощів фехтувального мистецтва. Маленький король стояв у спокійній позі, відбиваючи удари з такою певністю й легкістю, що юрба аж вила з захвату. Щоразу, коли він досвідченим оком помічав помилку супротивника й блискавичним рухом бив його по голові, здіймалася оглушлива буря реготу й крику. Хвилин через п'ятнадцять Гуго, побитий, весь у синцях, під безжальний глум товаришів, утік з поля бою; а неушкодженого переможця юрба весело підхопила на плечі й понесла на почесне місце поруч отамана. Там його з пишними церемоніями піднесли до гідності «короля бойових півнів», а його колишній принизливий титул був урочисто скасований і заборонений під загрозою вигнання із зграї.
Усі спроби змусити короля давати якусь користь зграї були марні. Він уперто відмовлявся слухатися і весь час шукав нагоди втекти. Першого ж дня його вкинули у незачинену кухню, але він не тільки нічого не вкрав там, але ще й почав гукати хазяїв. Тоді йому наказали допомагати мідникові. Але він нічого не хотів робити і навіть замахнувся на мідника його паяльною трубкою. Нарешті Гуго і міднику довелось тільки про те й дбати, щоб не дати хлопцеві утекти. Він метав громи свого королівського гніву на всякого, хто зазіхав на його волю й незалежність, його послали під наглядом Гуго жебрувати разом з обідраною неохайною жінкою й хворою дитиною, але й тут нічого не вийшло. Він не схотів просити милостиню ні для них, ні для себе.
Минуло кілька днів. Бродяче життя з усіма його поневіряннями, таке мерзенне, гидке й ганебне, ставало нестерпним, і маленькому в'язневі уже здавалося, що врятування од ножа пустельника було лише тимчасовим віддаленням смерті.
Уночі, уві сні, все це забувалося, і він сидів на троні й правив королівством. Зате як страшно було прокидатися! Відколи він знов потрапив у неволю до бродяг, кожен ранок приносив йому дедалі більше горя й муки.
Другого дня після поєдинку з королем Гуго прокинувся, палаючи жадобою помсти. Він надумав два способи: насамперед якнайтяжче образити гордість свого переможця і його «вигадану» королівську гідність; а якщо це не вдасться, то накинути на хлопця який-небудь злочин і віддати його в руки невблаганного правосуддя.
Він вирішив зробити штучну рану на нозі короля, справедливо гадаючи, що це страшенно вразить його; а коли рана буде готова, з допомогою Кенті примусити хлопця сісти на шляху й просити милостиню. Звичайно рану робили так: брали мішанину з негашеного вапна, мила й іржі заліза, накладали її на ремінь і туго обв'язували ним ногу. Це роз'їдало шкіру, і вигляд оголеного м'яса був жахливий. Далі ногу натирали кров'ю, яка, висихаючи, набирала темного, гидкого кольору. Болячку обв'язували брудними ганчірками, але так хитро, щоб вона виднілася й викликала жаль у прохожих.
Гуго змовився з мідником, якого король побив паяльником. Вони повели хлопця начебто на роботу, а як тільки відійшли від табору, повалили його на землю. Мідник держав його, а Гуго міцно прив'язував йому на ногу вапняну припарку.
Король лютував, погрожував, що повісить обох, як тільки верне собі корону. Але негідники міцно держали хлопця, втішалися його безсилою люттю й сміялися з його загроз. Тимчасом мазь почала діяти, і мерзотники таки зробили б своє діло, якби їм не перешкодили. В ту хвилину де не взявся «раб», який з таким запалом кляв англійські закони; він враз припинив знущання і зірвав з ноги хлопця пов'язку.
Король хотів узяти в свого визволителя палицю і тут же на місці розправитись з негідниками, але той не дозволив йому здіймати бучу, а порадив почекати до вечора, коли вся зграя збереться докупи і ніхто з чужих не посміє втрутитися. Він повів усіх трьох до табору й там розповів усе Буянові. Отаман вислухав, подумав і сказав, що короля не слід більше примушувати просити милостиню, що він здатний на щось вище й краще, і тут же підніс його із жебраків у злодії.
Гуго був у захваті. Він не раз посилав короля красти, але нічого з того не виходило; тепер же все буде гаразд, бо не посміє ж король не послухатися самого отамана. Отже він вирішив того самого дня вчинити крадіжку й видати короля поліції, але зробити це так хитро, ніби все трапилося випадково, бо король став загальним улюбленцем, і бродяги не дуже б церемонилися з якимсь із своїх сіреньких товаришів, якби той підстроїв хлопцеві таку лиху штуку й віроломно віддав його в лабети їхнього спільного ворога – закону.
І от, вибравши слушний час, Гуго привів свою жертву до сусіднього села. Обидва повільно ходили по вулицях; один з них шукав нагоди здійснити свій підступний намір, а другий утекти й назавжди визволитися з ганебного рабства.
Кожен з них пропустив кілька більш-менш вдалих нагод, бо обидва потай вирішили на цей раз діяти напевно і не хотіли рискувати.
Гуго пощастило першому. Він побачив, що назустріч їм іде жінка з великим вузлом у кошику. У Гуго злорадно блиснули очі, і він сказав собі:
– Тут уже я враз зверну все на нього, і хай милує тебе господь!
Він пождав – на вигляд спокійний, але в душі хвилюючись, – поки жінка пройде мимо; потім шепнув королеві:
– Почекай тут, я зараз вернусь! – і тихенько рушив слідом за жінкою.
Серце короля забилося з радості. Тепер, якщо Гуго відійде далеко, можна буде втекти.
Але надія його не справдилася Гуго підкрався до жінки, вихопив із кошика вузол і побіг назад, по дорозі загорнувши свою здобич у шмат старої ковдри, що висів у нього на руці. Жінка вмить зняла страшенний галас, вона не бачила, як зник вузол, але почула, що кошик її раптом став легенький. Гуго, не зупиняючись, сунув вузол в руки королеві й шепнув:
– Біжи за мною і гукай: «Лови його, лови!» та, гляди, збий їх із сліду.
Гуго швиденько завернув за ріг і чимдуж помчав, по крученій вулиці, а ще через хвилину знов опинився недалеко і з невинним, байдужим виглядом почав спостерігати, що воно буде далі.
Обурений король кинув вузол на землю, і ковдра розгорнулася; саме в ту хвилину підбігла жінка, а за нею ціла юрба народу. Жінка схопила одною рукою короля, а другою свій вузол і почала завзято обкладати лайкою бідолашного хлопця, який даремно силкувався вирватись.
Гуго надивився всмак – його ворог впійманий і не уникне кари. Радісно хихикаючи, він подався до табору, роздумуючи, як розповісти про цю подію Буянові, щоб вона здалася йому правдивою.
Тимчасом король шалено рвався з рук жінки і гнівно кричав:
– Пусти мене, дурна голово! Це не я забрав твої злиденні пожитки.
Їх тісно оточила юрба, осипаючи короля загрозами й прокльонами. Закоптілий коваль у шкіряному фартуху і з засуканими по лікоть рукавами замахнувся на хлопця, гукаючи, що його треба як слід провчити; але в ту саму мить у повітрі блиснула довжелезна шпага і плазом упала на руку коваля.
– Тихше, тихше, люди добрі! – доброзичливо промовив власник шпаги. – Треба все робити спокійно, а не злобою й лайкою. Такі справи не нам з вами розбирати, а наглядачам закону. Пусти-но хлопця, голубонько.
Коваль зміряв поглядом ставного воїна і, пробурчавши щось собі під ніс, відійшов набік, потираючи забиту руку. Жінка неохоче випустила короля. Юрба неприязно косилася на незнайомця, але з обачності мовчала.
Король, в якого від щастя паленіли щоки й сяяли очі, кинувся до свого визволителя.
– Ти довго десь барився, сер Майлз, але прийшов вчасно. Посічи на капусту цю негідь!
ПРИНЦА ЗААРЕШТОВАНО
Гендон стримав посмішку і, нахилившись до короля, шепнув йому на вухо:
– Тихше, тихше, мій принце. Не кажи зайвого, а ще краще зовсім помовч. Звірся на мене, і все буде гаразд.
А сам подумав: «Сер Майлз! Їй-богу, я зовсім забув, що мене посвячено в рицарі! Дивно, як держаться у нього в пам'яті всі його химери! Хоч моє звання – пустий звук, все ж я радий, що заслужив його. Бо більше честі бути примарним рицарем у царстві Мрій і Тіней, ніж плазуванням здобути собі титул графа в якому-не-будь справжньому королівстві».
Юрба розступилася, щоб пропустити поліцая. Той підійшов і взяв короля за плече. Але Гендон сказав йому:
– Стій, друже, не займай його. Він і так піде, я за це ручаюся, йди сам вперед, а ми за тобою.
Полісмен і покривджена жінка рушили вперед, Майлз і король ішли ззаду, а за ними цікава юрба. Король почав був опиратися, але Гендон тихенько сказав йому:
– Подумайте, ваша величність, ваші закони – це прояв вашої королівської влади. Якщо той, хто видав закони, не додержує їх, як же можна вимагати, щоб їх шанували інші? Адже ж зараз один з цих законів порушено. Коли король знов зійде на трон, хіба не приємно йому буде згадати, як, опинившись мимоволі у становищі простого смертного, він, незважаючи на свій королівський сан, вчинив, як личить вірному громадянинові, і скорився законові.
– Твоя правда, не треба більше слів. Раз король змушує своїх підданців терпіти такі закони, він і сам, опинившись у становищі підданця, терпітиме їх.
У мирового судді жінка потвердила під присягою, що маленький арештант і є той. самий негідник, який обікрав її. Ніхто не міг спростувати її свідчення, і провина короля була ясна. Розв'язали вузол і коли побачили там жирне засмажене порося, суддя захвилювався, а Гендон зблід і затремтів; тільки король в щасливому невіданні нітрохи нё збентежився. Суддя помовчав серед зловісної тиші і звернувся до жінки з запитанням:
– Яку ж ціну визначаєш ти за свою власність?
Жінка вклонилася й відповіла:
– Три шилінги вісім пенсів, ваша милость. Це справжня ціна, і я не можу збавити ні пенні.
Суддя покосився на людей, що сиділи в суді, кивнув полісменові й сказав:
– Звільнити зал і зачинити двері.
Наказ був виконаний. У суді лишились тільки двоє поліцаїв, обвинувачений, обвинувачка і Майлз Гендон. Майлз стояв нерухомий і блідий, як полотно; на лобі в нього виступили великі краплі холодного поту і, зливаючись у струмки, текли по обличчю. Суддя знов звернувся до жінки і сказав:
– Це бідний темний хлопець, та ще й, мабуть, голодний, бо зараз такі тяжкі часи для бідняків. Глянь, обличчя в нього чесне, але коли дошкуляє голод… Чи відомо тобі, добра жінко, що всякий, хто вкраде річ, яка коштує більше ніж тринадцять пенсів, мусить за законом піти на шибеницю?
Маленький король здригнувся і від жаху широко розплющив очі, але стримав себе і лишився спокійний. А жінка схопилася на ноги, трясучись від страху, і скрикнула:
– Ой лишенько, що ж я наробила? Боже милосердний, та я ж зовсім не хочу, щоб через мене бідолаху повісили! Поможіть мені, ваша милость! Що мені робити? Чи можна щось зробити?
Суддя, зберігаючи на виду непорушний спокій вершителя закону, просто відповів:
– Безперечно, можна зменшити ціну, поки її ще не внесено до протоколу.
– Ради бога, запишіть, що порося коштує тільки вісім пенсів. Слава тобі господи, що не дав прийняти на душу такий страшний гріх!
Гендон з радощів забув про етикет і дуже здивував короля, навіть вразив його королівську гідність, пригорнувши його до грудей. Жінка подякувала і, забравши порося, пішла собі. Полісмен, відчинивши їй двері, вийшов слідом за нею. Поки суддя писав протокол, Гендон, завжди сторожкий і чуйний, вирішив розвідати, чого полісмен пішов за жінкою. Він тихенько вислизнув у темний коридор і почув таку розмову:
– Жирне порося й, мабуть, дуже смачне. Я куплю його в тебе. Ось тобі вісім пенсів.
– Вісім пенсів! Ач який! Та я сама дала за нього три шилінги вісім пенсів, справжніми монетами минулого царювання, що їх старий покійний Генріх не встиг загарбати собі. Дулю я тобі дам за твої вісім пенсів!
– А ти он як! Ти ж під присягою посвідчила, що порося коштує лише вісім пенсів. Значить, ти її порушила, збрехала? Ану, йди назад до його милості – відповідати за свій злочин! А хлопця повісять…
– Ну, ну, голубчику, мовчи, я згодна. Давай уже вісім пенсів, та тільки нікому не кажи.
І жінка пішла, заливаючись слізьми. Гендон шмигнув назад у судовий зал, а незабаром увійшов туди й поліцай, сховавши в безпечному куточку свою поживу. Кінчивши писати, суддя прочитав королеві ласкаве й мудре повчання й присудив його до короткочасного ув'язнення в загальній тюрмі, а після того до прилюдного биття різками. Вражений король відкрив уже рот і, мабуть, дав би наказ тут же на місці відтяти голову доброму судді, але Гендон знаком застеріг його, і хлопець вчасно стримався. Гендон узяв його за руку, вклонився судді, і обидва, під охороною поліцая, пішли до тюрми. Коли вони вийшли на вулицю, розлючений монарх спинився, вирвав руку й вигукнув:
– Дурню, невже ти думаєш, що я ввійду в загальну тюрму живим?
Гендон нахилився до нього й промовив досить суворо:
– Чи будеш ти мені вірити? Мовчи й не накликай на нас ще гіршої біди необережним словом. Що буде, те й буде. Ти не можеш ні прискорити цього, ні віддалити. Чекай терпляче. Ще буде час побавитися або радіти, коли станеться те, що судилося.
УТЕЧА
Короткий зимовий день вже закінчувався. Вулиці були безлюдні. Зрідка траплялися прохожі, та й ті заклопотано бігли своєю дорогою, наче хотіли якнайшвидше покінчити з справами і сховатися в затишку теплих домів від холодного вітру й пітьми. Вони не дивилися ні вправо, ні вліво, й не звертали уваги на наших друзів, бо навіть не дивились на них. Едуард VI питав себе, чи траплялось коли-небудь, щоб на короля, який прямував до тюрми, народ дивився з такою дивовижною байдужістю. Нарешті поліцай дійшов до пустого базарного майдану й попростував на другий бік. Коли він дійшов до середини, Гендон поклав на плече йому руку і стиха промовив:
– Почекай хвилинку, голубчику. Нас ніхто не чує. Мені треба сказати тобі кілька слів.
– Мій обов'язок забороняє мені говорити з вами, сер. Прошу, не затримуйте мене, бо скоро ніч.
– А все ж почекай, бо справа стосується тебе особисто. Одвернись на хвилину й удай, що нічого не бачиш; дай нещасному хлопчикові втекти.
– Як ви смієте мені таке пропонувати, сер? Арештую вас ім'ям…
– Та ти не дуже квапся. Краще подумай, щоб не накоїти дурниць.
Тут Гендон притишив голос і шепнув на вухо поліцаєві:
– Порося, куплене за вісім пенсів, може коштувати тобі голови.
Бідний поліцай, застуканий зненацька, спочатку занімів, а потім почав голосно лаятись і погрожувати. Гендон спокійно й терпляче пождав, поки той вилається, а тоді сказав:
– Ти мені подобаєшся, друже, і мені б дуже не хотілося, щоб ти ускочив у біду. Знай тільки, що я все чув, і навіть можу це довести.
І він слово в слово повторив усю розмову поліцая з жінкою.
– Ну, що, хіба не так було? І хіба я не зможу так само розповісти все судді?
У першу хвилину поліцай остовпів з переляку й розпачу; потім опам'ятався і сказав з удаваною розв'язністю:
– І що вам за охота робити з мухи слона? Я просто трохи подражнив тітку ради забави.
– А порося в неї забрав теж ради забави?
– Ну, звісно, – роздратовано відповів поліцай. – Кажу ж вам, це був тільки жарт.
– Я починаю тобі вірити, – сказав Гендон, чи то серйозно, чи то на сміх. – Ти почекай тут трохи, а я побіжу спитаю його милость суддю – адже ж він добре знається і на законах і на жартах…
Він повернувся й пішов назад, договоривши останні слова вже на ходу. Поліцай подумав, пом'явся трохи, разів зо два смачно вилаявся й нарешті гукнув:
– Почекайте, сер, будь ласка, почекайте! Суддя! Та він так само любить жарти, як покійник. Ідіть-но сюди, побалакаємо… От нещастя! Здається, я таки вклепався в біду, і все через якийсь невинний легковажний жарт. Я чоловік сімейний, у мене жінка, діти. Ну, скажіть, ваша милость, чого вам від мене треба?
– Щоб ти осліп, оглух, щоб тебе розбив параліч, поки я повільно лічитиму до ста, – відповів Гендон таким тоном, ніби просив дрібної послуги.
– Та я ж тоді пропав, – розпачливо вигукнув поліцай. – Ну, будьте ж справедливі, сер. Розгляньте діло з усіх боків, і ви побачите, що це був тільки жарт. Це ж ясно. А коли б навіть це був і не жарт, то найбільше, що мені загрожує за таку малу провину, – це догана й застереження від його милості судді.
Гендон відповів з льодовою врочистістю:
– Такий жарт у кодексі законів має спеціальну назву – знаєш яку?
– Ні, не знаю. Я таки зробив дурницю. Я й гадки не мав, що це має назву. Я ж думав, що це я сам вигадав такий жарт.
– Так, це має назву. У кодексі законів цей злочин зветься – «Non compos mentis lex talionis sic transit gloria Mundi» [12]12
Тут Гендон, щоб налякати поліцая, говорить по-латині нісенітницю.
[Закрыть].
– Ой, боже ж мій!
– І кара за нього – смертна!
– Господи, помилуй мене, грішного!
– Скориставшися з своєї влади над людиною, яка в хвилину небезпеки зробила помилку, ти захопив за безцінь чужу власність вартістю понад тринадцять пенсів. А це в очах закону є свідома несумлінність, віроломство, зловживання на посаді, ad hominem expurgatнs in statu guo, і карається цей злочин шибеницею – без викупу й відпущення гріхів.
– Ой, держіть мене, сер, у мене ноги підтинаються! Згляньтеся на мене, не дайте загинути! Я стану до вас спиною і нічого не буду бачити.
– Гаразд! Нарешті ти порозумнішав. А порося віддаси тій жінці?
– Віддам, віддам, неодмінно віддам. І ніколи вже не торкнуся поросяти, хоча б сам архангел приніс мені його з небес. Ідіть собі, заради вас я осліп, я нічого не бачу. Я скажу, що ви вдерлися в тюрму і силоміць вирвали в мене в'язня. Двері там поганенькі, старі, я сам їх виламаю вночі.
– Ламай, голубчику, від того нікому не буде шкоди. Суддя й сам жаліє сердешне хлоп'я. Він не буде лити сльози або перебивати тобі ребра за його втечу.
ГЕНДОНСЬКИЙ ЗАМОК
Тільки-но Гендон і король зникли з очей поліцая, рицар попросив його величність іти за село і там в умовленому місці чекати, поки він збігає на заїжджий двір і розрахується. Через півгодини двоє друзів уже весело їхали на шкапах Гендона, прямуючи на схід.
Королеві було тепло й зручно, бо він скинув з себе лахміття й одягнувся в приношений костюм, куплений для нього Гендоном на Лондонському мосту.
Гендон боявся перевтомити хлопця. Він гадав, що важка подорож, нерегулярне харчування й недостатній сон шкідливо впливатимуть на його хворий мозок, тим часом як спокій, нормальне життя й свіже повітря, безперечно, прискорять його видужання. Він від душі хотів, щоб його маленький друг прийшов до розуму, щоб його бідну голівку не мучили страшні примари. Тому, незважаючи на своє бажання швидше добратися до рідного замка, де він не був стільки років, замість того, щоб скакати туди день і ніч, він їхав помалу.
Проїхавши миль з десять, наші подорожні добралися до великого сада й спинилися там на ніч у доброму заїзді. І тут усе пішло по-старому. Під час вечері Гендон стояв за стільцем короля й прислужував йому; потім роздяг його й поклав у ліжко, а сам ліг спати на підлозі коло дверей, загорнувшись в укривало.
Другого й третього дня вони поволі посувалися вперед і з великою охотою розмовляли про свої пригоди після розлуки. Гендон докладно розповів, як він скрізь шукав короля, як «архангел» водив його, мов дурня, по всьому лісу і кінець кінцем, втративши надію спекатися його, привів назад до хатини. Старий пішов у спальню, – розказував Гендон, – і вийшов звідти, хитаючись з горя, бо він, мовляв, сподівався застати хлопчика вже дома і в постелі, а його не було. Гендон цілий день просидів у халупі, сподіваючись, що король от-от повернеться, але не діждався і знов пішов його шукати.
– А старий святенник справді був дуже засмучений, що ваша величність не вернулися до нього, – сказав Гендон. – Це видно було з його обличчя.
– Ще б пак! – відповів хлопець і розказав усе, що з ним було.
Вислухавши короля, Гендон пожалів, що не вбив «архангела».
В останній день їхньої подорожі в Гендона був дуже піднесений настрій. Він говорив без упину. Говорив про свого старого батька, про брата Артура, про те, які вони великодушні й благородні; з любов'ю й захватом розповідав про свою Едіт і так розчулився, що навіть за підступного. Г'ю по-братерському озвався добрим словом. Він уголос мріяв, як він зустрінеться з своїми, яка це буде несподіванка для всіх і як вони радітимуть.
Вони їхали по чудовій місцевості, усіяній гарненькими будинками й фруктовими садами. Дорога йшла через широкі пасовища, що бігли вдалину хвилястими, наче море, просторами. Після полудня Гендон раз у раз ухилявся від прямого шляху і, вилізши на який-небудь горбок, силкувався розглядіти в далечині дах рідної домівки. Нарешті він побачив його і схвильовано скрикнув:
– Он село, мій принце, а он і замок! Звідси видно башти. А он багато дерев – це парк мого батька. Тепер ти побачиш, що таке знатність і розкіш! У замку сімдесят кімнат – подумай тільки! – і двадцять сім слуг. Це не погано для таких, як ми з тобою, правда ж? Ну, мерщій, я аж горю з нетерпіння.
Хоч вони й дуже поспішали, але добралися до замку тільки після третьої години. Поки вони скакали по головній вулиці, Гендон не змовкав ні на хвилину. «Он церква, обвита тим самим плющем. Нічого в ній не змінилось. Он заїзд «Рудий Лев», а от базарний майдан. От «травнева жердина» [13]13
В середні віки в Англії був звичай святкувати в лісі «маївку». Повернувшися з гуляння, городяни встановляли на майдані «травневу жердину», обвішану гірляндами й стрічками.
[Закрыть], а он водокачка – ніщо не змінилося. Ніщо, крім людей, бо за десять років люди дуже міняються. Декого я пізнаю, а мене не пізнає ніхто».
Незабаром вони опинились на краю села і звернули на вузеньку, покручену дорогу, обнесену високою огорожею. Вони швидко проскакали по ній з півмилі і через пишну браму з ліпними гербами на височенних кам'яних колонах в'їхали в сад. Перед ними виріс великий замок.
– Милості просимо до Гендонського замка, мій королю! – вигукнув Майлз. – Який сьогодні великий день! Батько, Артур і леді Едіт, мабуть, збожеволіють з радості і в першу хвилину не помічатимуть нікого, крім мене. Тобі, напевно здається, що вони приймають тебе холодно; але ти не ображайся. Коли я скажу їм, що ти мій вихованець і що я безмежно люблю тебе, вони пригорнуть тебе до грудей ради Майлза Гендона, і завжди знайдеться для тебе тепле місце в їхньому домі і в їх серцях.
Перед під'їздом Гендон скочив на землю, допоміг зійти з осла королеві і, взявши його за руку, рушив до дверей. Вони опинились у просторому покої. Гендон, поспішаючи, не дуже ввічливо підсунув королеві крісло й підбіг до молодого чоловіка, що сидів коло письмового столу проти каміна, де весело палав огонь.
– Обійми мене, Г'ю! – вигукнув він. – Скажи, що радий мене знову бачити! Швидше поклич батька, бо рідний дім не дім, поки я не торкнусь його руки, не гляну йому в вічі, не почую його голосу.
Але Г'ю, здивувавшись на хвилину, відкинувся назад і пильно глянув на Майлза Гендона. У його погляді спочатку світилася ображена гідність, а потім під впливом якоїсь тайної думки, відбилася цікавість, змішана з жалем. Він сказав лагідним голосом:
– У тебе, видно, з розумом не все гаразд, нещасний. З обличчя й одягу твого помітно, що ти багато натерпівся горя й нужди. За кого ти мене вважаєш?
– Як за кого? За того, хто ти є. Я вважаю тебе за Г'ю Гендона, – різко відповів Майлз.
– А ким ти себе уявляєш?
– При чому тут уява! Нащо ти удаєш, що не пізнав свого брата, Майлза Гендона.
Радісне здивування промайнуло на обличчі Г'ю.
– Як, ти не жартуєш? – вигукнув він. – Хіба мертві оживають? Дай боже, щоб це було так. Невже мій бідний пропащий брат після жорстокої розлуки знов вернувся в мої обійми? Ах, це занадто велике щастя, щоб бути правдою. Благаю, зглянься, не жартуй зі мною! Мерщій ходім на світло – дай розглянути тебе гарненько!
Схопивши Майлза за руку, він потяг його до вікна й почав жадібно розглядати його з голови до ніг, повертаючи на всі боки. А Майлз, сяючи з радості, весело посміхався і, киваючи головою, промовляв:
– Дивись, дивись, брате, не бійся! Ти не знайдеш жодної риси, яка не витримала б іспиту. Розглядай мене, скільки хочеш, мій любий Г'ю. Я справді колишній Майлз, твій Майлз, твій старший брат. Ах, сьогодні великий день – я ж казав, що це великий день! Дай мені руку, дай я поцілую тебе! Боже мій, я умру від щастя!
Він кинувся на груди братові, але Г'ю відвів його обійми й, понуро опустивши голову, сказав:
– Боже милосердний, дай мені сили перенести це тяжке розчарування!
Вражений Майлз в першу хвилину не міг вимовити ні слова. Нарешті він опам'ятався й вигукнув:
– Яке розчарування! Хіба я не брат тобі?
Г'ю сумно похитав головою й відповів:
– Молю небо, щоб це було так, щоб інші знайшли схожість, якої я не бачу. Боюся, що лист той був правдивий.
– Який лист?
– Одержаний із заморських країв років шість-сім тому. Там було сказано, що мій брат загинув у бою.
– Це брехня! Поклич батька – він мене пізнає.
– Мертвого не покличеш.
– Мертвого? – глухо промовив Майлз, і губи в нього затремтіли. – Мій батько помер! Яка жахлива вість! Радість моя отруєна. Ну, проведи мене до Артура. Він мене пізнає і потішить.
– Він теж умер.
– Боже, зглянься на мене, нещасного! Вмерли, обидва вмерли! Достойні вмерли, а я, недостойний, лишився жити! Благаю, не кажи, що й леді Едіт…
– Вмерла? Ні, вона жива.
– Ну, дяка богові! Знов моє серце сповнилося радості. Мерщій поклич її сюди. Якщо й вона скаже, що я не я… Ні, ні, вона цього не скаже, вона мене признає. Я здурів, що на хвилину піддався сумнівам. Поклич її, поклич і старих слуг. Вони теж пізнають мене.
– Всі вони повмирали, крім Пітера, Гелсі, Девіда, Бернарда й Маргарет.
По цих словах Г'ю вийшов з кімнати. Майлз з хвилину постояв у задумі й почав ходити з кутка в куток, бурмочучи про себе:
– Дивна річ, що п'ятеро нечуваних мерзотників живуть, а двадцять два чесних слуги померли.
Майлз все ходив взад та вперед і розмовляв сам з собою. Він зовсім забув про короля. Нарешті його величність серйозно й співчутливо вимовив слова, які могли здатися насмішкою:
– Не журися, що тобі не пощастило, добрий чоловіче. На світі є ще багато таких, як ти, чию особу ніхто не визнає й чиї права висміюють. Ти не один.
– Ах, мій королю, – вигукнув Гендон, злегка почервонівши. – Не суди хоч ти мене! Почекай і ти побачиш. Я не брехун, вона сама це скаже; ти почуєш це з найчарівніших уст. Я брехун? Та я ж знаю цей старий зал, знаю портрети своїх прадідів і всі ці речі, як мале хлоп'я знає свою дитячу світлицю. Тут я народився й виріс, мілорде. Я кажу правду. Я не став би обдурювати тебе. Якщо ніхто мені не повірить, то ти все ж вір, благаю тебе. А то я не знесу цього.
– Я тобі вірю, – сказав король з дитячою простотою.
– Дякую тобі від щирого серця! – палко вигукнув зворушений Гендон.
А король додав так само просто:
– Ти ж мені віриш.
Гендон зніяковів, почувши себе винуватим, і радий був, що на його щастя з'явився Г'ю і можна було не відповідати на запитання хлопця.
Слідом за Г'ю увійшла красива й пишно вбрана леді, а за нею кілька слуг у лівреях. Леді йшла повільно, опустивши додолу очі. Обличчя в неї було повите невимовним сумом. Майлз Гендон кинувся до неї з радісним привітом:
– О, моя Едіт, моя люба!..
Але Г'ю суворо відсторонив його і спитав леді:
– Гляньте на нього. Ви його знаєте?
Ще за мить до того, почувши голос Майлза, красуня стрепенулася, і на щоках у неї спалахнув рум'янець. Тепер же вона вся тремтіла. Кілька секунд вона стояла нерухомо; потім поволі підвела голову й глянула в вічі Гендонові зляканим, закам'янілим поглядом. Крапля за краплею вся кров відлинула від її щік, і вони вкрилися смертельною блідістю. Нарешті вона мовила мертвим, як і її обличчя, голосом:
– Я не знаю його.
Потім повернулася і, стримуючи ридання, вийшла, хитаючись, з кімнати.
Майлз Гендон, як підкошений, упав у крісло й затулив обличчя руками. Після короткого мовчання брат його звернувся до слуг:
– Ви вже розгляділи цього чоловіка. Він вам відомий?
Слуги похитали головами. Тоді господар їхній сказав:
– Слуги вас не знають. Це якесь непорозуміння. Ви ж бачили, дружина моя теж не знає вас.
– Твоя дружина! – вмить Майлз притиснув Г'ю до стінки й залізною рукою схопив його за горло. – Ах ти, нещасний раб з лисячим серцем! Тепер я все розумію! Ти сам написав того брехливого листа, щоб украсти в мене наречену й спадщину! Геть з очей моїх, поки я не заплямив своєї чесної солдатської руки убивством такої гадини!
Г'ю, весь червоний, задихаючись, ледве добрався до стільця і наказав слугам зв'язати розбійника. Ті вагались, і один з них сказав:
– Він же озброєний, сер Г'ю, а в нас немає нічого.
– Озброєний! Що з того, адже він один, а вас багато. В'яжіть його, кажу вам!
Але Майлз порадив їм не підступатися до нього й додав:
– Ви мене добре знаєте. Я такий, як і був раніше. Тільки-но підійдіть!
Це не додало відваги слугам. Вони аж відсахнулися.
– Забирайтеся звідси, кляті боягузи, озбройтеся й охороняйте виходи, поки я пошлю по стражників, – сказав Г'ю.
На дорозі він обернувся до Майлза й додав:
– А вам я раджу не погіршувати свого становища марними спробами втекти.
– Втекти? Не турбуйся! Майлз Гендон господар у Гендонському замку і в усіх його угіддях. Він тут залишиться, будь певний.
