355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Марк Твен » Принц і злидар » Текст книги (страница 1)
Принц і злидар
  • Текст добавлен: 3 октября 2016, 18:51

Текст книги "Принц і злидар"


Автор книги: Марк Твен



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Марк Твен
ПРИНЦ І ЗЛИДАР



Малюнки М. ШТАЄРМАНА





ВІД АВТОРА

Я перекажу вам одну повість точнісінько так, як мені оповідав чоловік, що чув її від свого батька, а батько знав її із слів діда і так далі. Більше як триста років батьки розповідали цю історію своїм дітям, і так вона дійшла до нас. Може це правда, а може тільки легенда, казка. Може все це справді трапилось, а може й ні. Але насправді таке могло бути. Хто знає, можливо, в ті далекі часи цьому вірили і мудрі, вчені люди, а може лише неуки та простаки.


НАРОДЖЕННЯ ПРИНЦА І ЗЛИДАРЯ

Це було в першій половині шістнадцятого століття. Одного осіннього дня в стародавньому Лондоні в убогій сім'ї Кенті народився хлопчик, якому ніхто не зрадів. Того ж самого дня в королівській сім'ї Тюдорів теж народився хлопчик, дорогий і бажаний. Вся Англія жадала його народження. Англія так довго чекала його, так надіялась на нього, що коли він, нарешті, з'явився на світ, народ не тямив себе з радощів. Майже незнайомі люди кидалися одне одному в обійми, цілувалися й плакали. Цю подію святкували всі: вельможне панство й простолюддя, і багачі; і бідняки, – всі співали, танцювали й пили доп'яну. Кілька днів гуляли від зорі до зорі.

Удень на Лондон було любо подивитися: на всіх балконах та дахах маяли яскраві прапори, по вулицях ішли пишні процесії. Уночі Лондон був ще прекрасніший: на кожному розі палали святкові вогнища. По всій Англії тільки й розмови було, що про новонародженого хлопчика, Едуарда Тюдора, принца Уельського [1]1
  Принц Уельський– наступник англійського престолу, пізніше король Едуард VI.


[Закрыть]
. А він лежав собі, повитий у шовки, байдужий до всього, не відаючи, якої метушні наробив він своєю появою на світ, не знаючи, що поважні лорди й леді піклуються про нього. А про народження другого хлопчика, Тома Кенті, загорнутого в нужденне лахміття, ніхто й не знав, крім його вбогих батьків, для яких з його появою прийшли ще нові турботи.


ДИТИНСТВО ТОМА

Минуло кілька років.

Лондон існував уже п'ятнадцять віків і як на ті часи був великим містом. У ньому жило сто тисяч мешканців, деякі вважають, що вдвоє більше. Вулиці були вузенькі, криві й брудні, особливо там, де жив Том Кенті, поблизу Лондонського мосту. Будинки були дерев'яні, і в кожному з них другий поверх виступав над першим, а третій – над другим; чим вище здіймався будинок, тим ширший був він угорі. Будували їх з товстих навхрест складених колод, а проміжки замазували й штукатурили. Колоди фарбували в червоний, синій або чорний колір – як кому більше подобалося – і будинки мали дуже мальовничий вигляд. Вікна були маленькі, з багатьма крихітними шибками і відчинялися надвір, як двері.

Батько Тома жив за Тельбуховим провулком у смердючому закутку, що звався Смітний двір. Це був невеличкий старий покривлений будинок, повнісінько напханий нещасною біднотою. Сім'я Кенті жила в одній кімнаті на третьому поверсі. Батько з матір'ю мали в кутку щось ніби ліжко, а Том, його баба й сестри, Бет і Нен, могли спати де завгодно – до їхніх послуг була геть уся підлога. Були в них іще якісь залишки ковдр і кілька оберемків старої брудної соломи, та хіба ж можна назвати це постелями? На день усе це складалося в одну купу, а на ніч кожен брав звідти що трапиться.

Бет і Нен були близнята. Їм минув уже п'ятнадцятий рік. Це були добрі дівчатка, але неохайні, одягнені в якесь дрантя, темні й неграмотні. Така сама була і їхня мати. Але батько й баба були справжні дияволи. Вони напивалися при кожній нагоді й билися; а як хто випадком навертався їм тоді під руки, то і йому перепадало. Джон Кенті був злодій, а мати його – жебрачка. Вони й дітей привчили просити милостиню, але зробити з них злодіїв їм не вдалося. Серед злиденних мешканців того будинку жив старий пастор, вигнаний королем із служби з мізерною пенсією. Часто, потай від батьків, він забирав хлопчиків до себе і навчав їх. Він навчив Тома читати й писати та трохи розбирати латинську мову. Пастор хотів навчати і деяких дівчаток, але ті боялись, що будуть сміятись з їх недоречної вченості.

У Смітному дворі людей кишіло, як комашні. Щовечора й майже до самого ранку там пиячили, сварилися й билися. Розбиті голови були там такою ж звичайною річчю, як і голодні шлунки. Проте маленький Том не почував себе нещасним. Жилося йому кепсько, та він не розумів цього. Всім дітям у Смітному дворі жилося однаково і Том гадав, що так воно й повинно бути. Том знав, що коли він увечері повернеться додому з порожніми руками, батько лаятиме й битиме його, а після батька страшна баба каратиме його знову і ще жорстокіше. А вночі до нього крадькома підійде голодна мати й тихенько підсуне йому скоринку хліба, яку, сама не ївши, вона заховала для свого сина, дарма що часто діставалось їй за це, коли чоловік ловив її на гарячому.

Ні, Томові жилося не так уже й погано, особливо влітку. Милостині він збирав лише стільки, скільки було треба, щоб врятуватися від батькових стусанів, бо закони проти жебраків були тоді суворі. Отже, маючи багато вільного часу, він цілими годинами просиджував у старого пастора і слухав чудесні казки й легенди про фей та велетнів, про карликів і добрих духів, про зачаровані замки, про пишних королів та принців. У голові в нього снувалися всі ці дива і, лежачи в пітьмі на гидкій брудній соломі, виснажений голодом і побитий, Том давав волю фантазії й швидко забував і горе і біль, уявляючи собі розкішне життя зніженого принца в королівському палаці. І вдень і вночі його мучило одне бажання – побачити на власні очі справжнього принца. Він якось розповів про це своїм товаришам, але ті почали так насміхатися з нього, що Том вирішив надалі ні з ким не ділитися своїми мріями.

Том частенько захоплювався книжками пастора, а коли чого не розумів, просив старого пояснити. Прочитані книжки дедалі глибше впливали на уяву хлопця. Люди в його мріях були такі прекрасні, що йому ставало гірко за своє лахміття й бруд, хотілося бути охайним і чепурним. Він так само, як і раніш, охоче бавився в грязі, але тепер, купаючись у Темзі, не тільки весело хлюпався, а заодно любив уже і як слід помитися.

Том завжди міг знайти собі розвагу, гуляючи в Чіпсайді [2]2
  Чіпсайд– вулиця в Лондоні. Колись, до великої пожежі 1666 року, це був відкритий майдан, на якому влаштовували базари, ярмарки тощо.


[Закрыть]
та на ярмарках. Іноді йому, як і іншим жителям Лондона, щастило бачити військовий парад, коли якого-небудь знатного злочинця везли на човні або в кареті до Тауера [3]3
  Тауер– фортеця на північному березі Темзи, куди колись садовили державних злочинців.


[Закрыть]
. А одного разу влітку він бачив, як спалили на вогнищі бідолашну Анну Еск'ю і трьох чоловіків, і чув, як якийсь колишній епіскоп читав їм нудну проповідь. Загалом життя в Тома справді-таки було досить різноманітне й цікаве.

Том так багато читав та мріяв про життя принців, що, кінець кінцем, сам несвідомо почав удавати з себе принца на потіху й глум своїм товаришам. Манера й мова в нього зробилися такі поважні й чемні, що хлопці помирали зо сміху. Але день у день Том здобував усе більшу пошану серед товаришів, і кінець кінцем вони почали дивитися на нього з якимсь побожним здивуванням, як на вищу істоту. Він стільки знав! Умів розповідати про такі надзвичайні речі! І взагалі, він був такий розумний і вчений! Про кожне зауваження Тома, про кожний його вчинок діти розповідали батькам, і незабаром ті теж почали говорити про Тома Кенті, як про здібного й надзвичайного хлопця. Дорослі стали у скрутних випадках звертатися до Тома за порадою, і він не раз дивував їх дотепною й мудрою відповіддю. Він зробився героєм в очах усіх, хто знав його, крім його близьких, які не бачили в ньому нічого особливого.

Згодом Том завів собі справжній королівський двір. Сам він був принцом, а його найближчі друзі – охоронцями, камергерами, шталмейстерами, статс-дамами, флігель-ад'ютантами і членами королівської родини. Щодня самозваного принца зустрічали за врочистим церемоніалом, вичитаним Томом із романтичних книжок; щодня державні справи вигаданого королівства обговорювалися в королівській раді; щодня його уявна високість видавав укази своїй уявній армії, флотові і помічникам.

А потім він ішов у лахмітті просити милостиню, а повернувшись додому, їв скоринку хліба, діставав звичайну порцію лайки й стусанів і, згорнувшись на оберемку брудної соломи, відновляв свою уявлювану велич у химерних снах.

Але бажання побачити хоч раз справжнього, живого принца зростало в ньому з кожним днем, з кожним тижнем, поглинуло всі інші прагнення і стало його єдиною мрією.

Одного січневого дня Том понуро блукав по вулицях, як завжди просячи милостині. Босий, голодний, блукав він уже кілька годин недалеко від Мінсінг Лейн, зазираючи у вікна харчевень і мліючи при вигляді пирогів із свининою та інших виставлених там страв. Йому вони здавалися делікатесами, наготовленими для якихось неземних істот: судив він, правда, тільки з запаху, бо йому ні разу не доводилося їх покуштувати. Сіяв дрібний холодний дощ. День був похмурий і холодний. Надвечір Том прийшов додому такий мокрий, стомлений і голодний, що навіть батько й баба були трохи зворушені нещасним виглядом хлопця і по-своєму пожаліли його – сяк-так нашвидку побили й послали спати. Від голоду й болю та від грубої лайки, що лунала по всьому дому, він довго не міг заснути. Але, нарешті, думки його полинули в далекі казкові країни, і він, задрімавши, опинився в товаристві обсипаних самоцвітами принців. Ці принци жили в просторих палацах, оточені запобігливими слугами, що низько схилялися перед ними й на перший знак летіли виконувати їхні накази. Потім, як завжди, йому снилося, що й сам він принц.

Цілу ніч заливало його сяйво королівської пишноти. Він бачив себе серед знатних дам і кавалерів у промінні яскравого світла, вдихав тонкий аромат пахощів, упивався солодкою музикою, відповідаючи то посмішкою, то легким величним поклоном на шанобливі привітання блискучої юрби придворних, що розступалися перед ним.

А вранці, коли він розплющив очі й озирнувся навколо, злидні, серед яких він жив, здалися йому після золотого сну в тисячу разів гидкішими. Гірка туга стисла йому серце, і він залився слізьми.


ЗУСТРІЧ ТОМА З ПРИНЦОМ

Том прокинувся голодний і не ївши пішов з дому, але всі думки його були повиті примарною пишнотою нічних видінь. Він блукав по місту, не відаючи, куди йде і що робиться навколо нього. Люди штовхали його і часом лаялися, але замріяний хлопець нічого не помічав. Нарешті він опинився біля Темпл Бар [4]4
  Темпл Бар– давні міські ворота Лондона.


[Закрыть]
. Ніколи ще не заходив він так далеко. Він став і подумав з хвилину, потім знов поринув у мрії і вийшов за місто. Стренд у ті часи вже не був степовою дорогою, а вулицею, тільки дещо чудною на вигляд. По один бік майже без прогалин стояв ряд домів, а по другий лише де-не-де височіли палаци вельмож з розкішними садами, що тяглися аж до ріки. Тепер на місці тих садів тісняться потворні кам'яні й цегляні будівлі.

Том дійшов до селища Черінг і трохи відпочив коло хреста, поставленого там у давні часи якимось овдовілим королем. Потім він побрів тихою чарівною вулицею повз величний палац кардинала до ще кращого й пишнішого Вестмінстерського палацу. Том у щасливому маренні дивився на величезну муровану будівлю з широко розкинутими флігелями, на грізні бастіони та вежі, на високу кам'яну браму з позолоченими ґратами й велетенськими гранітними левами, на всі знаки й символи королівської влади. Невже, нарешті, здійсниться його завітна мрія? Це ж, безперечно, палац короля. Може, він зараз побачить принца – справжнього, живого принца?

По боках позолоченої брами стояли дві живі статуї – стрункі, непорушні й неприступні вартові, закуті з голови до п'ят у блискучі сталеві панцирі. Віддалік стояла ціла юрба селян і городян, чекаючи нагоди побачити хоч краєчком ока когось із королівської сім'ї.


То в одні, то в другі ворота в'їжджали розкішні екіпажі з пишно вбраними придворними й блискучими слугами на приступках.

Бідний маленький Том у жалюгідному лахмітті пробрався вперед і боязко рушив повз вартових. Серце з нього шалено билося, але в душі займалася надія. Раптом, глянувши крізь позолочені грати, він мало не скрикнув од радості. Там стояв гарненький хлопчик, загорілий від здорових ігор та вправ на свіжому повітрі. Вбрання на ньому було з чудового шовку й атласу, оздоблене самоцвітами. Збоку висіла невеличка, обсипана брильянтами шпага, за поясом стримів кинджал. На ногах були гарненькі черевички з червоними підборами, на голові гожа малинова шапочка з перами, пришпиленими великою блискучою шпилькою. Хлопчика оточували блискучі кавалери – певно, його слуги. О, це був принц, справжній, живий принц – тут не могло бути й тіні сумніву! Нарешті жагуча мрія хлопчика-жебрака здійснилася!

Широко розкривши повні захвату й подиву очі, Том ледве зводив дух від хвилювання. Забувши все на світі, він у ту мить жадав тільки одного – близенько підійти до принца і досхочу на нього надивитися. Не тямлячи, що робить, він жадібно припав обличчям до грат. У ту ж хвилину один з солдатів грубо схопив його і відкинув у юрбу сільських роззяв та лондонських гуляк.

– Знай своє місце, старченя! – крикнув він.

Юрба глузливо зареготала, але в ту мить до брами підбіг юний принц. Обличчя в нього палало, в очах горів величний гнів.

– Як смієш ти так кривдити бідного хлопця? – гукнув він. – Як смієш ти поводитися так, хоч би з найбіднішим підданим мого батька-короля? Відчини браму і впусти його!

Солдати віддали честь алебардами, відчинили браму і знов віддали честь, коли маленький син злиднів у розмаяному лахмітті і син безмежних розкошів потиснули один одному руку.

Едуард Тюдор сказав:

– Ти, здається, голодний і стомлений. Тебе скривдили, ходім зі мною.

Душ шість придворних слуг кинулись до Тома, мабуть, щоб не пустити його в палац. Але принц владним рухом руки відсторонив їх, і вони закам'яніли на місці, наче статуї. Едуард привів Тома в багато прибрану світлицю, яку назвав своїм кабінетом. З його наказу Томові подали чудові страви, про які той знав тільки з книжок. Принц відіслав слуг, а сам підсів до Тома і, поки той їв, повів з ним розмову.

– Як тебе звуть? – спитав він.

– Том Кенті, сер.

– Чудне ім'я. А де ти живеш?

– У місті, сер. У Смітному дворі, за Тельбуховим провулком.

– Смітний двір! Теж дивна назва. А в тебе є батьки?

– Є, сер. Батько й мати та ще бабуся, тільки б краще її не було – прости мене господи – і близнята-сестри, Нен і Бет.

– Мабуть, твоя бабуся не дуже ласкава до тебе?

– Вона ні до кого не ласкава, насмілюся доповісти вашій милості. У неї люте серце, і вона робить всім тільки зло.

– Вона кривдить тебе?

– Коли спить або – даруйте на слові – переп'ється, то не займає. А як в голові у неї трохи проясниться, то дуже б'є.

Очі маленького принца блиснули гнівом.

– Як! Вона б'є тебе?

– Б'є, сер, пробачте.

– Б'є! Такого маленького та кволого! Слухай: перш ніж настане ніч, вона сидітиме в Тауері. Король, мій батько…

– Ви забуваєте, сер, що вона простого роду. Адже ж Тауер тільки для знатних.

– Твоя правда. Я й не подумав про це. Ну, нічого, якось знайду на неї кару. А батько добрий до тебе?

– Не більше, як бабуся, сер.

– Батьки, мабуть, усі однакові. У мого теж не ангельський характер. Рука в нього важка, але мене він жалує. Зате на лайку він, сказати правду, не скупиться. А як поводиться з тобою мати?

– Вона добра, сер, і ніколи не кривдить і не б'є. Нен і Бет теж хороші.

– А скільки їм років?

– П'ятнадцять, сер.

– Леді Елізабет, моїй сестрі, чотирнадцять років, а кузині, леді Джен Грей, стільки ж, як мені. Вони ласкаві та гарненькі. А от друга сестра моя, леді Мері, та завжди похмура… Слухай, твої сестри забороняють своїм прислужницям усміхатися, щоб не вводили вони в гріх свою душу?

– Мої сестри, сер? Та хіба ви думаєте, що в них є прислужниці?

Юний принц з хвилину дивився серйозно на маленького злидаря, а потім сказав:

– А чому б ні? Хто ж помагає їм роздягатися ввечері? Хто одягає їх вранці?

– Ніхто, сер. Ви хочете, щоб вони знімали на ніч свої плаття і спали голі, як звірі?

– Та хіба в них тільки по одному платтю?

– А навіщо їм більше, ваша милость? У них же не по два тіла.

– Яка чудна й цікава думка! Вибач, я й не думав насміхатися. У твоїх милих сестер буде вдосталь і нарядів і слуг. Мій скарбник за це подбає. Ні, не дякуй мені, це пусте. А ти добре говориш: гарно й складно. Ти вчився?

– Я й сам не знаю, сер. Один добрий пастор трохи навчав мене по своїх книжках.

– А по-латині знаєш?

– Поганенько, сер.

– Ти вчи латинь. Це важко тільки спочатку. Грецька куди трудніша. Але, здається, жодна мова неважка для леді Елізабет і для моєї кузини. От якби ти їх послухав! Але розкажи мені що-небудь про Смітний двір. Тобі там весело живеться?

– Та нічого, сер, тільки коли я не голодний. У нас там по дворах показують Панча й Джуді [5]5
  Панч і Джуді– персонажі англійського народного лялькового театру.


[Закрыть]
та ще мавп – такі смішні звірята! А як чудово вбрані! Бувають ще вистави, де артисти кричать і б'ються, аж поки не повбивають одне одного на смерть. От де цікаво! І коштує якийсь фартінг [6]6
  Фартінг– найдрібніша англійська монета (чверть пенні).


[Закрыть]
, тільки роздобути фартінг не так уже легко, ваша милость.

– Розказуй далі.

– Іноді хлопці з Смітного двору б'ються на палицях.

У принца блиснули очі.

– Слово честі, це й мені б сподобалося, – сказав він. – Ну, а ще?

– Потім ми бігаємо наввипередки.

– Це й мені до душі. Розказуй далі.

– Улітку, сер, ми бродимо й плаваємо в канавах та в річці, жартома занурюємо одне одного у воду, бризкаємося, пірнаємо, перекидаємося.

– Ах, я віддав би королівство свого батька, щоб хоч раз так повеселитися. Ну, розкажи ще що-небудь.

– Ми танцюємо й співаємо на гулянках у Чіпсайді, граємося в піску і обсипаємо одне одного. А то ще ліпимо пиріжки з грязі – краще від грязі нема нічого в світі! Ми просто качаємось у грязі, вибачте, ваша милость.

– Мовчи, мовчи. Це ж чиста розкіш! Якби я тільки міг так одягнутися, як ти, і босоніж хоч раз погратися в грязі, та щоб ніхто мені не заважав і не. вичитував. Я ради цього відмовився б і від корони.

– А якби мені хоч раз випало щастя надіти таке вбрання, як у вас, ваша милость…

– Тобі хочеться цього? Ну, то скидай своє дрантя і одягай на себе мій блискучий одяг. Хоч і недовге буде наше щастя, та все ж відрадне. Ми так побавимося, поки можна, і знову переодягнемося, перш ніж хтось нас потурбує.

Через кілька хвилин принц Уельський натягав на себе Томове рам'я, а маленький принц із царства злиднів – пишні королівські шати. Обидва стали поруч перед великим дзеркалом і – о диво! – здавалося, вони й не думали мінятися одежею. Хлопці вражено поглянули один на одного, потім у дзеркало і знов один на одного. Нарешті збентежений принц промовив:

– Ну, що ти скажеш?

– Ах, ваша милость, дозвольте мені не відповідати. Такі, як я, не сміють про це говорити.

– Тоді я сам скажу. У тебе волосся, очі, голос і манери, постать, зріст і обличчя такі самі, як і в мене. Якби ми зовсім роздяглися, ніхто б не зміг пізнати, хто з нас злидар, а хто принц Уельський. Тепер, коли я надів на себе твій одяг, я ще більше розумію, що почував ти, коли негідний вартовий… Стривай, то не синець у тебе на руці?

– Так, ваша милость, але це дрібниця. Ви ж знаєте, що бідний вартовий…

– Мовчи! То було підло й жорстоко! – крикнув маленький принц, тупнувши босою ногою. – Якби король… Стій-но, не рухайся, поки я не вернуся! Я наказую тобі!

Він умить схопив зі столу якусь маленьку річ, сховав її і, вибігши з кабінету, стрімголов помчав по палацовому парку. Лахміття на ньому маяло на вітрі, обличчя палало, очі виблискували. Добігши до брами, він схопився за грати і крикнув:

– Відчиніть! Відчиніть браму!

Солдат, який так брутально обійшовся з Томом, зараз же послухався. Але тільки-но принц, задихаючись від гніву, вибіг за ворота, солдат так ударив його по вуху, що хлопець покотився на дорогу.

– От тобі, жебрачий виродок, за те, що через тебе мені дісталося від його високості! – крикнув вартовий.

Юрба зареготала. Принц підвівся з землі й обурено кинувся на солдата.

– Я принц Уельський, моя особа священна, – вигукнув він. – За те, що ти насмілився зняти на мене руку, тебе повісять.

Солдат віддав йому честь алебардою:

– Вітаю вас, ваша милость! – глузливо вигукнув він і злісно додав: – Геть звідси, скажений паскудо!

Юрба з гиканням і свистом оточила маленького принца і погнала його по дорозі, глузливо гукаючи!

– Дорогу його королівській високості! Дорогу принцові Уельському!


ЛИХІ ПРИГОДИ ПРИНЦА ПОЧИНАЮТЬСЯ

Кілька годин невгамовні переслідувачі гналися за принцом, але нарешті дали йому спокій. Поки він лютував і з царською величчю загрожував юрбі та віддавав накази, він здавався їй кумедним і смішним. Та коли бідолаха вибився із сил і змовк, мучителям його одразу стало нудно, і вони подалися шукати собі іншої розваги. Лишившись на самоті, він озирнувся навколо, але не впізнав місцевості. Побачив тільки, що він у Лондоні і пішов навмання. Незабаром будинки порідшали і прохожих ставало все менше. Принц обмив свої закривавлені ноги в струмку, що протікав по вулиці, яка тепер зветься Фаррінгдонською, трохи відпочив і рушив далі. Так він дійшов до великої безлюдної площі, де було розкидано лише кілька будинків та височіла величезна церква. Він пізнав цю церкву. Вона була в риштованні, а навколо метушилися робітники. Там ішов великий ремонт. Принц одразу повеселішав – його мукам настав кінець. «Це ж старовинна церква францісканців, – подумав він. – Король, мій батько, забрав її в монахів і перетворив на притулок для бідних сиріт. Вони радо зроблять послугу синові свого благодійника, тим більше, що я зараз так само бідний і безпорадний, як ті, що тут знайшли собі притулок».

Незабаром він опинився серед галасливого гурту хлопчаків, які бігали, стрибали, грали в м'яча, в чехарду – одним словом, бавилися. Усі вони були однаково одягнені, так, як тоді ходили слуги й підмайстри. У кожного на маківці сиділа плоска чорна шапочка, завбільшки з блюдечко, яка не захищала голови від холоду, бо була занадто маленька, і ніяк її не прикрашала. Зпід шапочки на лоб спадало волосся, рівненько підстрижене кружальцем. На шиї була пов'язка з двома кільцями, як у духовних осіб. Синя куртка, пошита по талії, доходила аж до колін. Пишні рукава і широкий пояс, яскравожовті панчохи й черевики з великими металевими пряжками доповнювали цей досить непоказний костюм.

Діти припинили гру і обступили принца.

– Скажіть вашому наставникові, – промовив він з природженою гідністю, – що Едуард, принц Уельський, бажає говорити з ним.

Хлопці зняли страшенний галас, а котрийсь з них грубо вигукнув.

– Що ж ти, нещасне старченя, посланець його високості?

Принц спалахнув од гніву і мимохіть схопився за пояс, але шпаги там не було. Хлопці зареготали, а хтось крикнув:

– Диви! Він хапається за шпагу, неначе й справді принц!

Дітвора знов зареготала. Сердешний Едуард гордо випростався і сказав:

– Так, я принц, і вам, годованцям мого милостивого батька-короля, сором так поводитися зі мною!

Це так розвеселило хлопців, що вони просто помирали від сміху. Той, що перший заговорив з принцом, гукнув своїм товаришам:

– Гей, ви, раби, нахлібники отця його високості! Схаменіться! Мерщій падайте ниць і кланяйтесь його королівській милості й величному лахміттю!

З криками і сміхом хлопці поставали навколішки і почали глузливо віддавати шану своїй жертві.

Принц відштовхнув одного з них ногою і гнівно вигукнув:

– Ось тобі до завтра, а вранці я звелю тебе повісити!

А. це вже не жарт. Тут уже зовсім не до сміху. Умить урвався регіт, і хлопців охопила лють,

– Хапайте його! – кричали вони. – У ставок його, у ставок! Де собаки? Левчук, кусі його! Сюди, Зубач!

Тут сталося щось небувале. Священну особу наступника англійського престолу грубо зневажали прості хлопчаки: його били, на нього цькували собак.

Надворі вже смеркало, коли принц опинився в густо заселеній частині міста. Тіло в нього було геть побите, руки закривавлені, лахміття в грязі. Він ішов усе далі й далі, сам не знаючи куди, і нарешті так стомився й ослаб, що ледве волік ноги. Він перестав уже звертатися до прохожих, бо замість поради, вони тільки лаяли його. Він бурмотів про себе: «Це місце зветься Смітний двір. Якщо в мене вистачить сил розшукати його, я врятований. Батьки Тома одведуть мене до палацу, скажуть, що я не з їхньої сім'ї, а справжній принц, і я знову буду серед своїх». Він ніяк не міг с:: бути, як жорстоко обійшлися з ним хлопці з притулку. «Коли я буду королем, – думав він, – я накажу, щоб їм давали не тільки хліб та захист, а й освіту. Треба, щоб вони були не тільки ситі, а мали ще й поживу для душі. Я ніколи не забуду сьогоднішнього дня й подбаю, щоб мій народ не втопав у неуцтві, бо вчення пом'якшує серце й будить доброту».

Замиготіли ліхтарі, став накрапати дощ і знявся вітер. Настала холодна, бурхлива ніч. Бездомний принц, безпритульний наступник англійського трону, все ще йшов уперед, дедалі більше заглиблюючись у лабіринт брудних завулків, де кишіли людом притулки злиднів і убозтва.

Раптом його схопив за комір якийсь здоровенний п'яний чоловік.

– Ти знов десь тинявся до пізньої ночі? – гукнув він. – І, мабуть, не приніс додому й пенні? От я тобі зараз усі ребра переламаю.

– То ви його батько? Яке щастя! Ви одведете мене додому, а його заберете.

– Його батько? Що ти верзеш? От я зараз покажу тобі, хто твій батько…

– Облиште жарти і не гайте ні хвилини! Я змучений, побитий, я вибився із сил. Відведіть мене до мого батька, короля, і в нагороду він дасть вам таке багатство, яке вам і не снилося. Повірте мені, повірте! Я кажу щиру правду! Врятуйте мене! Я справді принц Уельський!

П'яниця остовпіло глянув на хлопця, похитав головою.

– Він таки зовсім з глузду з'їхав, – промимрив, але знов схопив принца за комір і, вилаявшись, зареготав:

– Дарма, з'їхав ти з глузду чи ні. Ми з бабунею перемнемо тобі кості.

Принц пручався й виривався в нього з рук, але негідник потяг його за собою і зник в одному з дворів під сміх і гомін темного, тупого люду.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю