Текст книги "Принц і злидар"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

ЖЕРТВА

Тимчасом Майлзові набридло ув'язнення і бездіяльність. Коли, нарешті, настав день суду, він був дуже задоволений і сказав, що радий буде всякому вирокові, аби тільки не сидіти більше в тюрмі. Але він помилився. Коли його визнали за «буйного бродягу» і присудили виставити на дві години до ганебного стовпа за напад на господаря Гендонського замка, він мало не збожеволів від люті. На його заяву, що він рідний брат обвинувача і законний спадкоємець титулів і маєтностей сера Річарда, суд не звернув ніякої уваги, наче ця справа недостойна була й розгляду.

По дорозі на майдан, де Гендон мав відбути кару, він лаявся й грозився, але ніщо не помогло. Поліцаї силоміць тягли його, та ще й частували стусанами за непокірливість.

Король не міг пробратися крізь натовп і змушений був іти далеко позаду, відірваний від свого доброго друга. Самого короля теж мало не присудили забити в колодки за приятелювання з підозрілою особою, але, зваживши на його літа, відпустили, обмежившись лише доганою та застереженням. Коли юрба, нарешті, спинилася, він гарячково заметушився, силкуючись продертися вперед, і після довгих спроб це йому вдалося. Коло ганебного стовпа, під градом насмішок та знущань жорстокої юрби, сидів у колодках його нещасний рицар – вірний охоронник короля Англії! Едуард чув, коли читали присуд, але й наполовину не зрозумів тоді його значення. В міру того, як він усвідомлював всю глибину цієї нової образи, заподіяної його королівському санові, у ньому розгорався гнів. Раптом у повітрі пролетіло яйце й розбилось об щоку Гендона; юрба зареготала. Тоді, не тямлячи себе від люті, король підскочив до стовпа й накинувся на чергового поліцая.

– Яка ганьба! – гукнув він. – Це мій слуга – негайно відпустили його на волю. Ти знаєш, хто я? Я …

– Мовчи, мовчи! – злякано крикнув Гендон. – Ти погубиш себе! Не слухайте його, він божевільний!

– Заспокойся, чоловіче, я й не думав слухати його; та от провчити його трохи не вадить, – відповів поліцай і, повернувшись до свого помічника, сказав: – Дай он тому малому дурневі разок покуштувати канчука, щоб знав надалі, як себе тримати.

– А ще краще всипати півдюжини, – порадив сер Г'ю, під'їхавши подивитись на муки брата.

Короля схопили. Він навіть не опирався, паралізований думкою про нечувану образу, яка загрожувала його священній особі. Історія Англії вже була заплямована повістю про те, як одного з її королів били батогами, і Едуарда пойняв нестерпний жах, що і про нього впишуть літописці таку ганебну сторінку. Він потрапив у тенета, і порятунку не було. Доводилося або знести кару, або благати визволення. Ні, краще вже король стерпить удари, ніж проситиме пощади.

Але Майлз Гендон виручив його.

– Пустіть дитину! – скрикнув він. – Звірі ви, а не люди! Хіба ви не бачите, який він маленький і кволий? Пустіть його – я беру на себе його кару.

– От спасибі! Чудово придумано! – вигукнув сер Г'ю і злісно посміхнувся. – Пустіть старченя, а цьому молодцю дайте замість нього дюжину, тільки ж дивіться, гарненьких.

Король палко запротестував був, але сер Г'ю одразу вгамував його:

– Кажи, кажи, не бійся! Кажи все, що в тебе на душі. Тільки пам'ятай, що за кожне твоє слово він матиме на шість ударів більше.

Гендона вийняли з колодок і оголили йому спину; і коли по ній заходив канчук, бідний маленький король одвернувся й більше вже не стримував сліз, дарма, що вони зовсім не личили його королівському санові.

«Відважне, вірне серце! – казав він сам собі. – Його благородний вчинок ніколи не зітреться в мене з пам'яті. Я цього ніколи не забуду, та й їм пригадаю!» гнівно додав він.

Великодушність Гендона з кожною хвилиною росла в його очах, а заразом і вдячність до нього.

«Той, хто рятує свого короля від ран і смерті, – а він це зробив для мене – робить йому велику послугу, – думав король, – але це ніщо проти сьогоднішнього його подвигу. Адже ж він урятував свого короля від ганьби!»

Гендон без стогону, без крику, з мужністю справжнього воїна, зносив удари. Його стійкість і те, що він визволив хлопця від кари, взявши її на себе, викликало пошану навіть у темної юрби, що зібралася навколо нього. Насмішки й грубі жарти змовкли; чути було тільки, як свистить канчук. Коли Гендона знов забили в колодки, навколо панувала мертва тиша; навіть не вірилося, що недавно тут стояв глумливий крик.

Король тихенько підійшов до Гендона й шепнув йому на вухо:

– Не в силі короля зробити тебе благороднішим, добра, велика душа, бо ти й так благородний. Але король може звеличити тебе перед людьми.

Він підняв з землі канчук і, легенько торкнувшись ним закривавленого плеча Гендона, сказав:

– Едуард, король Англії, надає тобі гідність графа.

Гендон був зворушений. Сльози навернулися йому на очі, але заразом він так гостро почував увесь гіркий комізм свого становища, що ледве стримав посмішку, йому, голому й закривавленому, піднестися одразу від ганебного стовпа на надхмарну височінь графської гідності – що може бути смішніше!

«Я весь залитий блиском величі! – казав він собі. – Примарний рицар з царства Мрій і Тіней став примарним графом! Запаморочливий зліт для безперих крил! Якщо так ітиме й далі, то скоро я, наче «травнева жердина», буду весь обвішаний усякими прикрасами. Але хоча самі ці ознаки гідності й не мають ціни, я все ж цінуватиму в них любов, з якою їх мені дарують. Ці смішні мнимі титули, що їх мені дають від щирого серця й чистою рукою, далеко кращі, ніж справжні, куповані принизливою запобігливістю в корисливих владарів».

Грізний сер Г'ю круто повернув коня, жива стіна безмовно розступилася перед ним і так само безмовно зімкнулася. Ніхто не зважувався висловити скатованому своє співчуття або схвалення; але сама тиша була достатньою ознакою шани. Якийсь глядач, що спізнився, не знаючи, що тут було до нього, здумав познущатися з «самозванця» й шпурнути в нього дохлою кішкою; але його зразу збили з ніг і відіпхнули, не кажучи ні слова. Потім знов настала глибока тиша.

ДО ЛОНДОНА!

Після двох годин Гендона звільнили від ганебного стовпа і наказали назавжди покинути той край. Шпагу йому віддали, а також вернули мула й ослика. Коли він з королем вирушив у путь, юрба шанобливо розступилася, щоб дати їм дорогу, а зразу ж після того розійшлась.

Гендон їхав мовчки, поринувши в свої думки. А йому таки було про що подумати. Що робити? Куди податися? Треба шукати допомоги в якої-небудь знатної особи, бо інакше доведеться відмовитися від спадщини, та ще й ганебно признати себе самозванцем. Але де ж знайти таку допомогу? Де? От питання! У нього промайнула думка, яка раптом виросла в надію, дуже маленьку й мало здійсненну, але, не маючи нічого кращого, він радий був і їй. Він пригадав, як старий Ендрус розповідав про доброту юного короля і про його заступництво за всіх скривджених і знедолених. Чому б не спробувати пробратися до нього – і попросити правосуддя? Гай-гай! Хіба такого бідняка допустять перед ясні очі монарха? Ну, там видно буде. Нічого сушити собі голову завчасно. Йому доводилося бувати в бувальцях і братися не раз на всякі хитрощі. Безперечно, він і тут дасть собі раду. Так, він поїде до столиці. Може, йому допоможе старий друг його батька, сер Гемфрі Марлоу, що був за старшого на кухні в покійного короля чи то в конюшні. Тепер, коли перед Майлзом Гендоном з'явилася якась мета, коли він знав, куди прикласти свої сили й енергію, журба та відчай, що затуманювали його душу, вмить розвіялися. Наш рицар зразу випростався й озирнувся. Він навіть здивувався, побачивши, як далеко вони від'їхали.

Король, понуривши голову, трусився на ослику позаду. У нього теж роїлися думки й плани. Раптовий сумнів затьмарив радісний настрій Гендона; чи схоче хлопець знов повернутися до міста, де за свій коротенький вік він не знав нічого, крім голоду, побоїв та нужди? Треба зараз же спитати його. Однаково це доведеться зробити. Гендон придержав мула й гукнув:

– Я забув спитати, куди їхати. Наказуйте, ваша величність.

– До Лондона!

Гендон рушив далі, дуже задоволений такою відповіддю, хоч і здивований.

Вся їх подорож минула спокійно, без ніяких пригод, але під кінець їм таки не пощастило. Дев'ятнадцятого лютого, десь о десятій годині вечора, вони в'їхали у ворота Лондонського мосту і опинилися серед величезного тиску. Юрба вила й кричала «ура»; веселі, збуджені від пива обличчя аж лисніли в сяйві незчисленних факелів. Раптом з воріт звалилася мертва голова якогось страченого герцога, а може графа, вдарилась об лікоть Гендона й покотилася під ноги юрбі. Які недовгочасні діла рук людських! Минуло якихось три тижні з дня смерті старого короля і не пройшло трьох діб, як його поховали, а вишукані оздоби, що він їх так дбайливо вибирав для свого пишного мосту з-поміж найзнатніших людей Англії, вже почали опадати. Якийсь громадянин спіткнувся об мертву голову і штовхнув у спину сусіда: той раптом обернувся і вдарив першого, хто трапився йому під руку, а приятель безвинно ураженого збив з ніг напасника. Час для бійки саме наспів, бо народ уже заздалегідь почав святкувати завтрашній день – день коронації, і від вина та вірнопідданських почуттів у всіх зашуміло в голові. Хвилин через п'ять у бійці взяло участь вже чимало охочих, а через десять або п'ятнадцять хвилин вона розрослась у загальне бойовище. Гендона раптом відтіснили від короля, і обидва вони загубилися серед галасливого людського стовпища. Тут ми й покинемо їх.

УСПІХИ ТОМА

Поки справжній король, одягнений у дрантя, напівголодний, зацькований геть усіма, як божевільний і обманщик, блукав по країні, поки він зносив знущання й глум бродяг, поки сидів разом із злодіями та вбивцями в тюрмі, мнимий король Том Кенті втішався зовсім іншим життям.

Коли ми бачили його востаннє, він тільки-но почав знаходити принаду в королівській владі. З кожним днем принада ця ставала яскравіша, і кінець кінцем усе життя його стало приємним і осяйним, як сонячне проміння. Страхи його минули; сумніви розвіялися; ніяковість зникла й натомість прийшла спокійна впевненість. Паж для биття був йому невичерпним джерелом корисних відомостей.

Коли йому хотілося погратися чи поговорити, він запрошував до себе леді Елізабет та леді Джен Грей, а коли їх товариство набридало йому, він відпускав їх з таким виглядом, наче для нього це була цілком звичайна річ. Він навіть анітрохи не соромився, коли принцеси на прощання цілували йому руку.

Тепер йому подобалося, що його з такими церемоніями укладають спати, подобався складний і врочистий ритуал ранішнього одягання. Він почував горде задоволення, коли йшов обідати в супроводі блискучих сановників та охоронників; він так пишався своєю почесною охороною, що навіть наказав подвоїти її, тобто збільшити до ста чоловік, йому любо було прислухатися, як по довгих коридорах лунали сурми й вигуки герольдів: «Дорогу королеві!»

Він навіть набрав смаку до засідань ради в тронному залі і здавався собі чимсь більшим, ніж звичайний автомат, що повторював слова лорда-протектора. Він полюбив приймати знатних послів з їх пишними почтами й вислухувати дружні привітання від могутніх монархів, які називали його «братом». О, Том Кенті з Смітного двору, який та щасливець!

Він захоплювався своєю розкішною одежею й замовляв ще нову. Він знайшов, що чотирьохсот слуг для нього мало, і потроїв їх число. Лестощі упадливих придворних були милі для його слуху, як солодка музика. Він лишився добрим і лагідним заступником усіх пригноблених і нещадно боровся проти жорстоких законів; але, відчувши себе ображеним, умів обдарувати якого-небудь графа, ба. навіть герцога, таким поглядом, що в того аж кололо в п'ятах. Одного разу, коли його «сестра», люта святоша Мері, здумала доводити, що він робить нерозумно, милуючи стільки людей, яких слід було б кинути в тюрму, повісити або спалити, і нагадала, що при їхньому найяснішому покійному батькові у тюрмах іноді сиділо зразу понад шістдесят тисяч ув'язнених і що за його славне королювання скарано на смерть сімдесят дві тисячі злодіїв та розбійників, – хлопець спалахнув величним гнівом і повелів їй іти до своїх покоїв та молити бога, щоб він вийняв у неї з грудей камінь і вложив туди людське серце.

Але невже Том Кенті ніколи не турбувався про нещасного маленького принца, який поставився до нього так лагідно і з таким запалом кинувся до палацової брами помститись за нього над зухвалим вартовим? Звісно, турбувався, його перші дні й ночі в палаці були отруєні болісними думками про зниклого принца; він тоді щиро бажав, щоб принц повернувся й відновив себе в законних своїх правах. Але час минав, принц не повертався; Том дедалі більше піддавався чарам свого нового життя і помалу образ зниклого безвісти маленького монарха стирався з його свідомості. А коли іноді принц і випливав у нього в пам'яті, то тільки як небажаний привид, бо Томові тоді ставало ніяково й соромно.

Про свою нещасну матір та сестер Том теж забув. Спочатку він сумував за ними, тужив, дуже хотів їх бачити, а потім якось заспокоївся й на саму думку, що вони колись з'являться до нього, обідрані й брудні, зрадять його своїми поцілунками й потягнуть з трону знов назад у нужденну діру, на голод і злидні, він аж холонув з жаху. Кінець кінцем вони зовсім перестали бентежити його, і він був дуже радий, бо коли перед очима в нього ставали їхні скорботні, повні німого докору обличчя, він здавався собі мерзеннішим за все на світі.

Опівночі дев'ятнадцятого лютого Том Кенті мирно заснув у розкішному ліжку в палаці, серед королівської пишноти, під охороною вірних васалів, почуваючи себе цілком щасливим хлопцем, бо завтра його мали урочисто коронувати на короля Англії. А з ту саму годину справжній король, Едуард, голодний, стомлений, змучений довгою подорожжю, в подертій під час вуличного бойовища одежі, стояв затиснутий у юрбі народу, що з гострою цікавістю стежила за метушнею робітників, які поралися коло Вестмінстерського абатства, закінчуючи готування до коронації.

КОРОНАЦІЙНИЙ ПОХІД

Коли другого ранку Том Кенті прокинувся, навкруги так гуло, що аж луна йшла. Томові цей громовий гуркіт здався музикою, бо він сповіщав, що весь англійський народ висипав на вільне повітря, дружно вітаючи великий день.

Том знов зайняв почесне місце в дивному плавучому параді на Темзі, бо за старовинними звичаями коронаційний похід мав пройти через увесь Лондон, починаючи від Тауера.

Коли Том прибув до Тауера, стіни стародавньої фортеці неначе раптом тріснули в тисячі місцях, і з кожної розколини вирвався червоний вогняний язик і білий клуб диму. Розлігся оглушливий вибух, в якому потонули радісні крихи юрби; земля двигтіла. Раз у раз шугали снопи полум'я, клубився дим і гриміли постріли, і все це відбувалося так швидко, що старий Тауер вмить затягся чорною заслоною. Тільки шпиль Білої башти, прикрашений прапорами, височів над морем диму, як гірська вершина над пасмом хмар.

Том Кенті, одягнений у розкішні шати, сів на чудового бойового скакуна в багатій попоні, що спадала аж до самої землі, його «дядько», лорд-протектор, герцог Сомерсетський, теж верхи на коні, рушив слідом за ним. Обабіч вишикувалась королівська гвардія в блискучих панцирах. За протектором потяглася нескінченна низка пишних вельмож із своїми васалами. За ними йшов лорд-мер і альдермани [15]15
  Альдермани– члени міського управління в Англії.


[Закрыть]в малинових бархатних мантіях, з золотими ланцюжками на грудях; далі депутації всіх лондонських гільдій, багато вбрані, з барвистими знаменами різних корпорацій. Похід замикала старовинна почесна артилерійська рота, яка існувала вже більше як три століття і була єдиною військовою частиною в Англії, шо користувалася правом (це право існує й тепер) не підлягати розпорядженням парламенту. Ця блискуча процесія величаво прокладала собі шлях серед незчисленних юрм народу. От що розповідає про це літописець:

«При в'їзді в місто народ зустрів короля привітальними криками, молитвами, ласкавими словами і всіма знаками щирої любові. А король, звернувши до юрби своє ясне обличчя і милостиво розмовляючи з усіма, хто був близько до його світлості, виявив не меншу приязнь до народу. На вигуки «Хай живе його величність!» він відповідав: «Хай живе мій народ!» і «Дякую від щирого серця!» Народ був у захваті від ласкавих слів свого короля».

На розі Фенчерч-Стріт, на високому помості, стояла гарненька дитина в чудовому вбранні і при наближені короля привітала його такими віршами:

 
Привіт тобі, королю! – виспівують серця.
Привіт тобі! – уста всі промовляють.
Нехай живе король! Хай править без кінця!
Хай дням його ясним не буде краю!
 

Юрба у захваті одностайно підхопила слова дитини. Том Кенті глянув на бурхливе море сяючих облич, і серце в нього радісно забилося.

Раптом він побачив віддалік двох колишніх своїх товаришів, обірванців з Тельбухового провулка. Один з них був лордом-адміралом при його потішному дворі, а другий першим лордом королівської опочивальні. Томові аж захопило дух від гордості. От якби вони його впізнали! Яке б то було несказанне щастя, якби вони впізнали його зараз, якби побачили, що нікчемний, засміяний король брудних завулків став справжнім королем, що коло нього упадають герцоги і принци, що до ніг його схиляється вся Англія! Але він мусив зректися самого себе і стримати палке бажання, бо така радість коштувала б йому надто дорого. Том одвернувся, а замурзані хлопчаки весело горлали йому вслід, не маючи й гадки, кого вони так щиро вітають.

Народ раз у раз кричав: «Милості! Милості!», і Том кидав у юрбу цілі жмені новеньких блискучих монет.

Літописець розповідає: «В кінці Грейсчерч-Стріт місто спорудило грандіозну арку, під якою з одного боку вулиці на другий простягнувся поміст. На помості були виставлені зображення найближчих предків короля. Там сиділа Елізабет Йоркська посеред величезної білої троянди, що кучеряво обгортала її своїми пелюстками: поруч неї в червоній троянді сидів Генріх VII; руки вінценосного подружжя були з'єднані, і на них красувалися виставлені напоказ шлюбні обручки. Від цих троянд тяглося стебло до другого помосту, де вже в червоно-білій троянді сидів Генріх VIII, а коло нього Джен Сеймур – мати нового короля. Від цієї пари знов ішов паросток до третього помосту, де було зображення самого Едуарда VI на троні, у всій його королівській величі. Усі помости були заквітчані гірляндами з червоних та білих троянд».

Ця надзвичайно гарна портретна галерея викликала таке бурхливе захоплення в народі, що його крики заглушили тоненький голосок дитини, яка мала пояснювати в хвальних віршах зміст цього видовища. Але Том Кенті не жалів, бо вірнопідданський рев юрби був йому миліший за найкращі вірші. Коли Том повернув до юрби своє юне щасливе обличчя, народ помітив дивну схожість його з зображенням, і знов знялася буря хвальби та оплесків.

Урочиста процесія посувалася вперед, переходячи з-під одної тріумфальної арки до другої, мимо незчисленної низки символічних картин, що прославляли чесноти, таланти й заслуги юного короля. По всьому Чіпсайду, з кожного вікна звисали прапори й знамена, розкішні килими, дорогі тканини, бархат і парча – всі скарби, що звичайно лежать сховані по скринях. Так само багато були прикрашені й інші вулиці, а деякі навіть пишніше.

«І всі ці дива, всі ці розкоші виставлені ради мене, ради мене!» бурмотів Том Кенті.

Щоки мнимого короля пашіли від хвилювання, очі іскрилися, вік упивався своїм щастям. І несподівано, саме в ту хвилину, як він підняв руку, щоб кинути народові жменю монет, він угледів серед юрби. бліде, здивоване обличчя, що пильно дивилося на нього широко розкритими очима, йому аж світ запаморочився – то була його мати! – і мимовільним, звичним змалку порухом руки (долонею наверх) він затулив обличчя. За якусь мить жінка пробилася крізь натовп, повз вартових вперед і опинилась коло нього. Вона обхопила його ногу, вкрила її поцілунками і, примовляючи: «Сину мій, любий мій!» підняла до нього осяяне любов'ю й радістю обличчя. У ту ж секунду один з королівських охоронників з прокльоном відтяг її геть і дужою рукою відкинув назад у натовп. Слова: «Я не знаю тебе, жінко» вже зірвалися з уст Тома, але, побачивши, як грубо й жорстоко обійшлися з його матір'ю, він аж скривився з болю. Коли ж вона обернулася, щоб востаннє глянути на свого сина, поки юрба не сховала його від її очей, у неї був такий засмучений, такий нещасний вигляд, що Томові враз стало соромно за себе. І цей сором спопелив його гордість, висушив усю радість краденої могутності, його велич здалась йому нікчемною; вона спала з нього, мов зотліле лахміття.

А процесія йшла і йшла. Оздоблення вулиць ставало дедалі багатше, і все гучніше лунали народні вітання. Але Томові Кенті до всього було байдуже. Він нічого не чув і нічого не бачив. Королівська влада втратила для нього всю принаду, в навколишній пишноті йому вчувався докір. Його гризло сумління. «Хоч би вже вирватися з полону», казав він собі, несвідомо повторюючи ті самі слова, що й в перші дні свого мимовільного звеличення.

Блискуча процесія звивалася, немов яскрава, нескінченна змія по кривих вулицях старого міста, і народ усе вітав її вигуками. Але король їхав з похиленою головою й відсутнім поглядом, нічого небачачи перед собою, крім скорботного обличчя матері.

– Милості! Милості! – розлягалися крики, але до короля вони не долинали.

– Хай живе Едуард, король Англії!

Здавалося, земля двигтіла від гуркоту вітань, але король не чув їх. До нього вони долинали, як плеск далекого прибою, бо їх заглушав потужний голос його душі, його совісті, що раз у раз повторював ганебні слова: «Я не знаю тебе, жінко!»

Ці слова краяли серце королеві, як жалібний дзвін крає серце людині на похороні друга, якого вона при житті підступно зраджувала.

На кожному повороті його чекали нові почесті, нові розкоші слалися перед очима, лунали нові вибухи гармат, нові палкі вітання. Але король ні словом, ні жестом не відповідав на них; він чув лише невблаганний суворий голос свого безутішного серця.

Помалу на обличчях його вірних підданців радість стала в'янути і натомість з'явилася якась тривога; навіть привітальні крики звучали не так гучно. Лорд-протектор помітив це і зразу догадався про причину. Він порівнявся з королем, низько вклонився йому в сідлі й промовив:

– Ваша величність, тепер не час замислюватись. Народ дивиться на твою похилену голову, на твоє захмарене чоло і вбачає в цьому недобрий знак. Послухайся мене: дай знов засяяти сонцю королівської величі, дай розсіяти йому тривожні сумніви твоїх підданців. Підведи голову, кинь промінь усмішки на свій народ!

Сказавши це, герцог сипнув направо й наліво по жмені монет і вернувся на своє місце. Мнимий король машинально зробив те, про що його просили. В його усмішці не було душі, але мало хто мав досить гострі очі, щоб це помітити. Він так мило й граціозно кивав головою юрбі, так щедро засипав її блискучими монетами, що тривога народу розвіялася і вітання вибухли з новою силою.

Але коли процесія вже наближалася до Вестмінстерського абатства, герцогові довелося ще раз наблизитися до короля і зробити йому зауваження.

– О великий володарю мій! – шепнув він. – Розвій свій згубний сум! На тебе дивиться весь світ! – Із серцем додав: – Щоб вона згинула, ця злиденна жебрачка! Це вона засмутила вашу величність.

Осипаний самоцвітами хлопець глянув на герцога погаслими очима й глухо мовив:

– То була моя мати.

– Боже мій! – простогнав лорд-протектор, осаджуючи коня. – Недобрий знак був віщий. Він знов збожеволів!