355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Марк Твен » Принц і злидар » Текст книги (страница 7)
Принц і злидар
  • Текст добавлен: 3 октября 2016, 18:51

Текст книги "Принц і злидар"


Автор книги: Марк Твен



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

ФУ-ФУ ПЕРШИЙ

Майлз Гендон швидко йшов по мосту на Саутверкський берег. Він пильно вдивлявся в кожного незнайомця, сподіваючись знайти тих, кого шукав. Та все було марно. Розпитуючи прохожих, він деякий час ішов по Саутверку тією ж дорогою, що й втікачі, але раптом сліди їх обірвалися. Проте аж до самого вечора він докладав усіх зусиль, щоб знайти їх. Ніч застала його стомленим, голодним і розчарованим. Він повечеряв у гостиниці Табарда й ліг спати з тим, щоб зранку ж знову піти на розвідки й винишпорити все місто. Він лежав і думав: «Хлопець при першій змозі втече від негідника, що видає себе за його батька. А чи повернеться він до Лондона в своє старе житло? Ні, нізащо; він побоїться знов потрапити у пастку. Що ж він робитиме? В цілому світі у нього немає жодного захисника, крім Майлза Гендона, і, безперечно, він спробує розшукати свого друга. Тільки повертатися до Лондона йому небезпечно, і, знаючи, що Майлз. Гендон збирається додому, він зразу подасться до Гендонського замка. Так, мені все ясно: треба не гаючи часу в Саутверку, рушати через Кент до Монск-Голма, а по дорозі шукати в лісах й розпитувати подорожніх».

Тепер вернімося до зниклого маленького короля.

Страшний, наче розбійник, чоловік, який, за словами трактирного слуги, приєднався на мосту до парубка й обдуреного хлопчика, насправді не підходив до них, а мовчки йшов слідом. Ліва рука в нього була на перев'язі, а на одному оці красувався зелений пластир, він трохи шкутильгав і спирався на дубову палицю. Парубок вів короля по Саутверку різними завулками; і нарешті вони вийшли на великий шлях.

Тут король не на жарт розсердився і сказав, що далі не піде, що не він повинен іти до Гендона, а Гендон до нього. Він не попустить такого зухвальства. Він лишиться тут.

Тоді парубок сказав:

– Ти лишишся тут, коли твій друг лежить поранений у лісі? Ну що ж, лишайсь.

Король одразу змінив тон.

– Поранений? – скрикнув він. – Хто посмів його поранити? А втім, тепер це вже однаково. Веди ж мене до нього! Мерщій, мерщій! Та що в тебе свинцем налиті ноги? його поранено! Хто б не був той лиходійник – хай навіть син герцога – він за це поплатиться.

До лісу було ще далеко, але вони швидко пройшли цю відстань. Парубок озирнувся, знайшов устромлену в землю гілку, до якої був прив'язаний, клаптик ганчірки, і повів короля в ліс.

Де-не-де він знов натрапляв на такі самі гілки, що, певне, вказували йому дорогу. Нарешті вони вийшли на поляну, де стояли обгорілі останки ферми й напівзруйнована клуня. Ніде не видно було ніяких ознак життя… Навколо панувала мертва тиша. Парубок увійшов у клуню, король і собі вбіг слідом за ним. Тут теж не було ні душі. Король підозріло глянув на парубка і сказав:

– Де це ми?

У відповідь почувся глузливий регіт. Король скипів, схопив поліно й кинувся на парубка, але раптом позад нього ще хтось зареготав.

То був кульгавий бродяга, що йшов слідом за ними. Король повернувся до нього й гнівно крикнув:

– Хто ти такий? Чого тобі тут треба?

– Годі вже вдавати дурня! – сказав бродяга. – Перерядився я не так уже хитро, щоб ти не міг пізнати рідного батька.

– Ти мені не батько. Я не знаю тебе. Я король. Якщо ти десь сховав мого слугу, віддай його мені, а то гірко заплатиш за це.

Джон Кенті відповів, суворо відрубуючи кожне слово:

– Я бачу, що ти звихнувся з розуму, і бити тебе нема охоти. Але як урветься терпець, то доведеться. Тут, хоча б ти й ляпав язиком, то байдуже, бо ніхто на тебе не зверне уваги. Але краще привчайся до розумніших балачок, щоб не нашкодити мені в новому місці. Я вбив людину і не можу лишатись там, де жив раніш, а тебе теж візьму з собою, бо ти мені потрібний. З деяких міркувань я змінив ім'я – тепер мене звуть Джон Гобз, а тебе Джек. Гляди ж, не забувай! Ну, а тепер кажи: де твоя мати? Де сестри? Вони не прийшли на умовлене місце – ти знаєш, де вони?

Король похмуро сказав:

– Дай мені спокій із своїми загадками. Мати моя вмерла, сестри в палаці.

Парубок мало не пирснув зо сміху, і король, певне, знов кинувся б на нього з кулаками, але Кенті, чи то пак, Гобз стримав свого товариша:

– Не дражни його, Гуго. Він і так не сповна розуму, а ти ще його дратуєш. Сідай, Джек, заспокойся. Зараз я дам тобі їсти.

Гобз і Гуго почали про щось тихенько розмовляти, а юний король, щоб спекатися їхнього неприємного товариства, відійшов у найдальший куток клуні. Тут було темно і на землі товстим шаром була настелена солома. Він ліг, укрився соломою й поринув у думи. У нього було багато турбот, але всі вони потонули й забулися в одному великому горі – втраті батька. При імені Генріха VIII трепетав увесь світ. Для кожного це була страшна потвора, з ніздрів якої вилітає гаряче полум'я, рука якої сіє кару й смерть. Але в хлопчика це ім'я викликало лише приємні почуття, і образ, що виринав у пам'яті, дихав любов'ю й ласкою. Він пригадував душевні розмови з батьком, з ніжністю продумував кожне його слово, і нестримні сльози, що котились у нього по щоках, свідчили про глибину й щирість його смутку. Було вже надвечір, коли хлопець змучений всіма тривогами, поринув, нарешті, в здоровий, спокійний сон.

Через деякий час – він не міг би сказати як скоро – у ньому помалу почала прокидатися свідомість. Лежачи з закритими очима, він спросоння питав себе, де він і що з ним, як раптом почув якісь одноманітні тужливі звуки – то стукотів по даху дощ. Йому враз стало хороше й затишно, але це відрадне почуття вмить грубо порушив огидливий людський галас і непристойний регіт. Неприємно вражений, він підвів голову й побачив страшну, огидливу картину. У протилежному кутку клуні на землі яскраво горіло вогнище, а навколо нього в зловісному червоному світлі розляглася різнорідна компанія обшарпаних бродяг. Таких гидких чоловіків та жінок він навіть уві сні не бачив. Тут були здоровенні, дужі чоловіки, загорілі, довговолосі, вдягнені в фантастичне лахміття, тут були підлітки з жорстокими обличчями, в такому самому дранті, сліпці-монахи з зав'язаними або заліпленими пластиром очима, каліки на милицях та дерев'янках, хворі з гнійними болячками, що світилися крізь рам'я; був тут підозрілий на вигляд рознощик із крамом, точильник, мідник і цирульник, кожен із своїм інструментом. Серед жінок були ще зовсім молоденькі дівчатка, були й дорослі в розквіті літ, були й старі зморшкуваті відьми. Але всі вони голосно кричали й безсоромно лаялися, всі були брудні й неохайні. Було тут і троє золотушних немовлят, була й пара голодних псів з мотузками на шиї – вони водили сліпців.

Настала ніч. Почалась гульня. Кухоль з горілкою переходив із рук у руки. Пролунав дружний крик:

– Пісню! Гей, Кажан, кульгавий Дот! Співайте!

Один із сліпців підвівся, позривав пластирі, що закривали його здорові очі, і скинув з своїх грудей зворушливу відозву, яка розповідала про причину його нещастя. Кульгавий Дот теж звільнився від своєї дерев'янки і став поруч товариша на здорові, дужі ноги. Обидва загорлали веселу пісню, а вся ватага нескладним хором підхоплювала приспів. Коли скінчили останній куплет, п'яна компанія так розійшлася, що всі як один повторили пісню з самого початку, сповнюючи клуню такими оглушливими звуками, що аж балки тремтіли.

Потім пішла розмова, але не злодійським жаргоном, яким співали пісню, бо цієї мови вживають лише тоді, коли побоюються ворожих вух. Між іншим, виявилося, що Джон Гобз не був новаком, а й раніш водився з цією зграєю. Зажадали, щоб він розповів про свої останні пригоди, і коли він сказав, що «випадково» вбив людину, бродяги заплескали в долоні й змусили його з кожним випити. Давні знайомі бурхливо привітали його, нові були раді потиснути йому руку, його спитали, де це він так довго пропадав. Він відповів:

– Останнім часом, коли закони стали такі суворі і скрізь їх так ретельно прикладають, у Лондоні краще, ніж по селах, і безпечніше. Якби не цей випадок, я б там і лишився. Я хотів був уже кинути блукати, але так уже вийшло.

Він поцікавився, скільки тепер чоловік у зграї. Отаман, відомий під прізвиськом Буян, відповів:

– Двадцять п'ять верстатів, напилків, кулаків, разом з дівками, старими бабами та іншою шушваллю [11]11
  Злодійські наймення для різних категорій злодіїв, старців та бродяг.


[Закрыть]
. Більшість тут, а решта подалась на схід зимовою дорогою. На світанку вирушимо й ми.

– Серед чесної компанії я щось не бачу Гургулі. Де він?

– Бідолаха вже лиже в пеклі гарячі сковороди, які, мабуть, йому не до смаку. Його впорали під час бійки.

– Шкода! Гургуля був бравий хлопчина і відважний.

– Та то правда. Чорна Бесс, його подружка, все ще з нами. Вона теж пішла на схід. Гарна дівка, добронравна і скромна – ніхто не бачив її п'яною частіш як тричі на тиждень.

– Аякже, вона завжди була чесних правил. Справді, спритна дівчина й цілком достойна шани. Мати в неї була далеко не така порядна й трималася гірше. Уїдлива, злюща баба, хоч напрочуд розумна.

– Через свій розум вона й загинула. Вона так чудово ворожила й провіщала майбутнє, що прославилась як відьма. Я аж розчулився, побачивши, як мужньо зустріла вона свою долю. До останньої хвилини вона лаяла й кляла юрбу, що дивилася на неї. Вже вогняні язики лизали їй обличчя, вже тріщали її ріденькі сиві патли, а вона все сипала прокльони. Та ще які! Тисячу років проживеш на світі й не почуєш такої дотепної лайки. Гай-гай, її майстерність вмерла разом з нею. Лишилися тільки нікчемні, жалюгідні силкування, а справжньої мистецької лайки немає.

Буян зітхнув. Співчутливо зітхнули і його товариші. Вся компанія на мить затужила, бо навіть у таких закоренілих негідників є іскра почуття, і зрідка, при особливих обставинах, їх оповиває хвилинний жаль і смуток, як, наприклад, у цьому випадку, коли загинув неабиякий талант, не перейшовши ні до кого в спадщину. Але добра кругова чара швидко розвіяла їх журбу.

– А хто ще з наших попався?

– Та кілька чоловік. Здебільше новаки, дрібні фермери, в яких казна забрала ферми та вівчарні. Залишившись без пристановища й без хліба, вони пішли з торбами, їх упіймали, прив'язали до воза і, знявши сорочки, били батогами до крові. Потім забили в колодки і знов сікли. Вони вдруге пішли просити милостиню, їм знов дали канчуків і відрізали вуха. Коли ж вони втретє почали жебрувати – що ж бідолахам лишалося робити? – їх затаврували розпеченим залізом і продали в неволю; вони втекли, але їх впіймали й повісили. От і все, коротка казка. Ще деякі наші товариші зазнали лиха, тільки не такого страшного. Ану, Йокел, Бернз, Годж, покажіть свої прикраси!

На цей заклик встало троє бродяг. Постягавши з себе лахміття, вони оголили спини, посмуговані старими рубцями від нагаїв. Один з них відкинув волосся і показав шрам на місці вуха; другий теж показав понівечене вухо і випечену на плечі літеру X; третій сказав:

– Мене звуть Йокел. Колись я був заможним фермером, мав люблячу дружину й дітей. Тепер у мене змінилося й ім'я і становище; дружина й діти вмерли. Може, вони в раю, може, десь в іншому місці, але, дяка богові, не в Англії. Моя добра, чесна старенька мати заробляла собі на хліб, доглядаючи хворих. Один з тих хворих помер, лікарі не знали з чого, і мою матір спалили як відьму, а діти мої дивились і плакали. Англійський закон! Підійміть чарки! Вип'ємо за милосердний англійський закон, Що визволив її з англійського пекла. Спасибі, друзі. Ми з дружиною почали просити милостині й ходили з хати в хату, тягаючи за собою голодну дітвору; але в Англії голодувати – злочин, і нас схопили, роздягли й погнали нагаями крізь три міста. Вип'ємо ще раз за милосердний англійський закон! Нагаї висмоктали кров з моєї Мері й наблизили щасливий день її визволення. Вона лежить в землі, не знаючи ні горя, ні турбот. А діти… звичайно, поки мене ганяли з міста до міста, померли з голоду. Вип'ємо, друзі, хоч один ковток за бідних маляток, які нікому не зробили шкоди.

Я знов почав ходити з довгою рукою, вимолюючи скоринку хліба, і мене забили в колодки й відтяли вухо – бачите рубець? Я знов став жебрувати, і мене продали в рабство – от на щоці, якщо змити оцю пляму, ви побачите випалену розжареним залізом літеру Р. Раб! Чи розумієте ви, що це значить? Англійський раб! От вія стоїть перед вами. Я втік від свого господаря і тільки-но мене впіймають, – хай буде проклята країна, де панує такий закон! – поведуть на шибеницю.

У темряві пролунав дзвінкий голос:

– Ні, тебе не поведуть на шибеницю! Віднині цей закон скасовано!

Всі обернулись і побачили химерну постать маленького короля, що швиденько наближався до бродяг. Коли він виринув на світло, з усіх боків почулися запитання:

– Що воно таке? Хто це? Хто ти, хлопчику?

Хлопець нітрохи не збентежившись під перехресним огнем здивованих, цікавих поглядів, відповів з королівською гідністю:

– Я Едуард, король Англії.

Бродяги дико зареготали, напівглузливо, напівзахоплено, бо відповідь хлопця здалася їм чудовим жартом. Короля це боляче вразило. Він різко сказав:

– Ех, ви, темні пройдисвіти! Отак ви дякуєте за королівську ласку, яку я обіцяв вам?

Він докоряв їм гнівно і схвильовано, але слова його тонули серед реготу й насмішкуватих вигуків. Джон Гобз силкувався перекричати своїх товаришів, і, нарешті, це йому вдалося.

– Друзі! – гукнув він. – Це мій син. Він мрійник, дурень, зовсім божевільний. Не звертайте на нього уваги. Він уявляє себе королем.

– Я справді король, – промовив Едуард, – і ти в свій час переконаєшся в цьому. Ти признався, що вбив людину, – тебе за це повісять.

– А! Ти викажеш мене? Ти! Та я своїми руками задушу тебе…

– Ну-ну! – застережливо крикнув силач Буян і, вчасно кинувшись на поміч королеві, одним ударом збив Гобза на землю. – Ти вже, здається, не шануєш ні королів, ні отаманів? Якщо ти дозволиш собі ще раз так забутися передо мною, я сам тебе повішу. – Потім він звернувся до його величності:

– А ти, хлопче, не загрожуй своїм товаришам, держи язик за зубами й не розпускай про нас поганої слави. Будь собі королем, якщо тобі так закортіло, але щоб від цього не було нікому шкоди. Та ще не називай себе королем Англії – це зрада. Може, ми й погані люди, але жоден з нас не зрадить свого короля. Тут уже всі ми чесні й вірні. Зараз побачиш, що я кажу правду. Ану, всі разом! Хай живе Едуард, король Англії!

– Хай живе Едуард, король Англії!

Клич обідранців прогримів з такою силою, що старенька клуня аж здригнулась. Обличчя маленького короля на мить освітилося радістю, і, злегка нахиливши голову, в він мовив з величавою простотою:

– Дякую тобі, мій добрий народе.

Ця несподівана відповідь викликала нестримний вибух сміху. Коли гамір трохи вщух, Буян сказав добродушно, але твердо:

– Кинь це, хлопче, це нерозумно й небезпечно. Химеруй як знаєш, тільки вибери собі якийсь інший титул.

– Фу-Фу Перший, король дурнів! – гукнув мідник.

Цей титул одразу сподобався, і всі зареготали:

– Хай живе Фу-Фу Перший, король дурнів!

Бродяги гигикали, нявчали й несамовито реготали.

– Тягніть його й коронуйте!

– Надіньте йому мантію!

– Дайте йому скіпетр!

– На трон його!

Такі вигуки сипались дощем, і не встиг сердега звести дух, як його коронували бляшаною мискою, загорнули, неначе в мантію, у драну ковдру, посадили на бочку, а в руки замість скіпетра дали паяльник. Потім усі кинулись перед ним на коліна з глузливим голосінням і образливими проханнями, витираючи начебто заплакані очі засмальцьованими рукавами й фартухами.

– Зглянься над нами, наймилостивіший королю!

– Не топчіть стопами своїх нікчемних червів, ваша величність!

– Змилуйся над своїми рабами й потіш їх королівським стусаном.

– Приголуб і пригрій нас промінням: свого, милосердя, ясне наше сонечко!

– Освяти землю дотиком своєї ноги, щоб ми могли з'їсти прах її і стати благородними.

– Зволь плюнути на нас, володарю, щоб діти наших дітей розповідали потомкам про твою королівську ласку й пишалися нею.

Але всіх перевершив своєю вигадливістю дотепний мідник: він підповз на колінах до короля й удав, ніби цілує йому ноги. Той гнівно відштовхнув його. Тоді мідник почав просити у всіх ганчірку, щоб зав'язати місце, якого торкнулася нога його величності. Він запевняв, що, сподобившись такої честі, він захищатиме вшановану щоку від впливу грубого повітря і незабаром збагатіє, показуючи її за сто шилінгів. Ця його витівка була така смішна, що вся ватага задихалась від захоплення й заздрості.

В очах маленького монарха бриніли сльози сорому й гніву. «Коли б я їх тяжко образив, – думав він, – вони не могли б відплатити мені гірше. А я ж обіцяв їм велику ласку, і от як вони поводяться зі мною».


ПРИНЦ СЕРЕД БРОДЯГ

Вся ватага бродяг встала ще вдосвіта й рушила в путь. Над головою нависли важкі хмари, під ногами було слизько, в повітрі віяло зимовим холодом. Зграя занепала духом. Одні були понурі й мовчазні, інші сердиті й роздратовані; всі були в поганому настрої, кожному хотілося похмелитись.

Буян віддав Джека на піклування Гуго, а Джонові Кенті велів не підходити до хлопця й дати йому спокій. До того ж він заборонив Гуго грубо поводитися з хлопцем.

Згодом надворі потепліло і хмари трохи розвіялися. Бродяги вже не трусилися від холоду, і настрій в них покращав. Помалу вони розвеселилися, почали насміхатися один з одного й зачіпати прохожих. Це вже показувало, що вони знов цінують радощі життя. Їх, очевидно, боялися: всі давали їм дорогу й терпляче зносили їхні образи, не зважуючись навіть огризнутися. Вони зривали з огорожі розвішану білизну на очах її власників, які не тільки не заперечували, а, здавалось, були навіть вдячні, що грабіжники лишали цілими хоч огорожі.

Нарешті вони вдерлися гуртом у невеличку ферму й розташувалися там як вдома, поки господар і його домашні, тремтячи з переляку, опорожняли свою комору, щоб приготувати сніданок непроханим гостям. Бродяги гладили по підборіддю фермершу іі її дочок, коли ті підносили їм страви, і з грубим, схожим на іржання, реготом ображали їх непристойними жартами. Вони шпурляли в фермера і його синів кістками й овочами, змушуючи їх раз у раз обертатися й присідати, і несамовито плескали в долоні, коли кому-небудь щастило влучити. Кінець кінцем, вони вимазали маслом голову одній з фермерових дочок, яка обурилася проти їхнього зухвальства. На прощання вони пригрозили спалити будинок разом з господарями, якщо ті здумають донести на них властям.

Десь опівдні, після довгої втомної путі, ватага зробила привал під тином на околиці великого села. Відпочивши з годину, всі розбрелися, щоб увійти в село з різних кінців і кожному взятися до свого ремесла. Джека послали з Гуго. Вони довгенько тинялися по вулиці, і, нарешті, Гуго, не знайшовши собі діла, сказав:

– Ну й убоге ж сільце. Тут нічого і вкрасти. Доведеться нам просити милостиню.

– Нам? Ні, ти проси, це твоє ремесло, а я не буду,

– Ти не будеш просити милостині? – вигукнув Гуго, витріщивши очі на короля. – Відколи це ти так змінив свої звички?

– Що ти хочеш сказати?

– Як що? Ти ж усе життя жебрував по лондонських вулицях.

– Я? Ти ідіот!

– Прибережи свої люб'язності – на довше вистачить. Твій батько каже, що ти змалку ходив по милостиню. Може, він збрехав, але невже ти насмілишся сказати, що твій тато бреше? – поглузував Гуго.

– Той, кого ти звеш моїм батьком, бреше.

– Ну, годі вже тобі вдавати божевільного. Бався так, щоб не було від цього шкоди. От як скажу йому, він тобі всипле.

– Не турбуйся. Я сам йому скажу.

– Слово честі, мені подобається твоя сміливість. От тільки мені не по душі твоя дурість. У житті й так занадто багато стусанів та прочуханок, щоб самому на них напрошуватися. Але годі про це. Я вірю твоєму батькові. Я не маю сумніву, що він може збрехати, я навіть певний, що він бреше, коли треба. Всі, навіть найкращі з нас, так роблять. Але тут нема потреби брехати. Розумні люди не брешуть на вітер. Ну, ходім. Коли ти більше вже не хочеш жебрувати, що ж ми робитимемо? Підем обкрадати кухні?

– Дай мені спокій із своїми дурницями. Ти мені набрид! – нетерпляче вигукнув король.

– Ну, от що, голубе, – розсердився Гуго. – Ні красти, ні жебрати ти не хочеш. Хай буде так. Але все ж я дам тобі роботу. Ти заманюй прохожих, а я буду просити милостиню. Посмій тільки відмовитися!

Король зневажливо глянув на Нього й хотів був щось сказати, але Гуго перебив його.

– Тсс! Он іде якийсь чоловік. На вигляд він добрий. Зараз я впаду на землю, наче причинний. Як тільки він підійде до мене, ти падай на коліна і плач. Кричи так, наче в тебе в череві засіло сто чортів, і кажи: «О сер! Це мій сердешний, безталанний брат. У нас нема нікого в світі. Ради господа згляньтеся над нещасним, покинутим хворим бідняком. Будь ласка, подаруйте з ваших багатств однісінький пенні скривдженій богом, пропащій людині». Тільки ж гляди, вий і голоси, аж поки ми не видуримо в нього пенні. А то я покажу тобі!

Гуго заохкав, застогнав, закотив під лоба очі й закрутився на місці. А коли прохожий був уже близько, він, дико скрикнувши, упав на землю і затіпався, немов у корчах.

– Ах, сердега, – вигукнув жалісливий незнайомець. – Бідний, як він мучиться! Дай я допоможу тобі.

– Ні, не треба, ваша милость, – хай благословить вас бог! – мені страшенно боляче, коли мене хтось торкається під час припадку. От мій брат розкаже вашій милості, як я страждаю, коли мене починає корчити. Дайте пенні на шматок хліба, і облиште мене з моїм лихом.

– Один пенні! Та я дам тобі й три, сердешний мученику, – і, нервово покопавшися в кишені, незнайомець простяг Гуго гроші. – От, візьми їх на здоров'я, голубчику. А ти, хлопче, поможи мені перенести твого нещасного брата он до того будинку, де…

– Він зовсім не брат мені! – перебив його король.

– Як? Не брат?

– От бачите! – скрикнув Гуго, скрегочучи зубами. – Він зрікається рідного брата, який уже й так на краю могили!

– Справді, хлопче, в тебе жорстоке серце. Як тобі не соромно! Адже ж він не може ворухнути ні руками, ні ногами. Якщо він не брат твій, то хто ж він такий?

– Жебрак і злодій! Він узяв у вас милостиню й заразом заліз вам у кишеню. Якщо хочете зцілити його чудом, дайте йому палицею по шиї.

Але Гуго не став чекати чуда. Він умить схопився на ноги і помчав, як вітер. Обдурений прохожий, репетуючи на все горло, погнався слідом за ним. А король, палко дякуючи небу за своє визволення, побіг у другий бік і не перепочив ні на хвилину, аж поки не опинився в безпечному місці.

Він повернув у перший завулок, що трапився йому, і село лишилося далеко позаду. Кілька годин він летів чимдуж уперед, раз у раз тривожно озираючись, чи не женуться за ним. Нарешті, страх його минув, і його огорнуло приємне почуття спокою. Тут тільки він відчув голод і втому. Він постукав був у найближчу ферму, але його не схотіли слухати й грубо прогнали, його одяг не викликав довіри.

Розгніваний і ображений, він подався далі, вирішивши, що не стане більше так себе принижувати. Та голод покорив його гордість, і надвечір король ще раз спробував знайти собі притулок в одній фермі. На цей раз його прийняли ще гірше: вилаяли й пригрозили заарештувати як бродягу, коли він зараз же не забереться геть.

Настала темна непроглядна ніч. А маленький зморений монарх поволі плівся далі. Він мусив іти далі, бо щоразу, як він сідав перепочити, холод пронизував його до кісток. Він пробирався крізь густий нескінченний морок, і всі відчуття його були нові й чудні. Часом до нього долітали якісь голоси, наближалися, звучали все ясніше й раптом завмирали. Він не бачив самих людей, а тільки якісь безформні, примарні тіні, і здригався з остраху. Іноді блимав огник, далеко-далеко, наче в іншому світі; зрідка чулося дзеленькання дзвоників овечої отари – глухе, невиразне, ледве вловиме; мукання корів, що долинало з нічним вітром, нагонило тугу; час од часу незримі польові та лісові простори розтинало жалібне собаче виття; всі звуки долинали з далини, і маленький король почував себе відірваним від життя, самотнім і загубленим серед безмежної пустелі.

Спотикаючись, він ішов уперед, зачарований силою нових вражень, раз у раз здригаючись від шелесту сухого листя на деревах; йому здавалося, що це шепочуть люди. Ішов він, ішов і несподівано побачив перед собою тьмяне світло бляшаного ліхтаря. Він ступив у тінь і став чекати. Ліхтар стояв коло відчиненої клуні. Король постояв трохи – тиша, ніщо не ворухнулось. Стоячи на місці, він дуже змерз, а привітна клуня так вабила до себе, що він вирішив увійти всередину. Він швидко й нечутно прокрався до дверей і тільки-но переступив поріг, як ззаду почулися голоси. Він прожогом кинувся за бочку, що стояла в клуні, і присів навпочіпки. Ввійшло двоє робітників з ферми і, балакаючи між собою, взялися до роботи. Поки вони ходили туди й сюди з ліхтарем, король розглядів у дальньому кутку клуні щось ніби стійло і вирішив пробратися туди, коли лишиться сам. Крім того, він помітив там же поблизу купу попон і подумав, що цієї ночі й вони згодяться на благо англійській короні.

Робітники управились і пішли з ліхтарем, зачинивши за собою двері. Король, тремтячи від холоду, добрався до попон, забрав їх і рушив у пітьмі до стійла. З двох попон він зробив собі постіль, а іншими двома укрився.

Король був цілком задоволений, хоч старі ріденькі попони не дуже гріли, а до того ще й задушливо смерділи гострим кінським потом.

Хоч він дуже змерз і страшенно хотів їсти, але так утомився, що незабаром забувся в легкій дрімоті. Але в ту хвилину, коли він уже зовсім засинав, хтось доторкнувся до нього. Він зразу прокинувся й заціпенів. Таємничий дотик у пітьмі скував його таким льодовим жахом, що в нього спинилося серце. Він лежав нерухомо, ледве дихаючи, і прислухався. Але не вловив ні поруху, ні звуку. Він довго чекав, напружуючи слух, та все було тихо. Він знов поринув у дрімоту і знов відчув таємний дотик. Як страшно, коли в пітьмі тебе легенько торкається щось нечутне й незриме. Хлопець перелякався на смерть. Що йому робити? Покинути цю досить зручну постіль і втекти від невідомого страхіття? Але куди тікати? Вибратися з зачиненої клуні він однаково не міг. Блукати в темряві з кутка в куток у чотирьох стінах, коли за тобою літає якась примара й щохвилини торкається то до щоки, то до плеча – нестерпно. А хіба лежати так всю ніч, завмираючи від страху, краще? Ні! Що ж робити? Лишалося одно – він добре це знав – простягти руку й довідатися, що воно таке.

Це легко було вирішити, але дуже важко зробити. Він тричі обережно простягав у темряві руку й одразу ж відсмикував назад, не тому, що натрапляв на щось, а тому, що боявся от-от на щось натрапити. Але в четвертий раз він простяг руку трохи далі й наткнувся на щось м'яке й тепле. Він закам'янів від жаху – йому здалося, що це мрець, який не встиг ще захолонути. Він подумав, що краще вмерти, ніж торкнутися його вдруге. Та він помилився, бо не знав ще непереможної сили людської цікавості. Трохи згодом проти його волі, наперекір його бажанню – рука його знов потяглася в той самий бік. Він помацав пасмо довгого волосся. Здригнувся, але все ж провів рукою по волоссю й натрапив на якийсь теплий мотуз. Провів рукою по мотузу й намацав невинне теля! Мотуз був зовсім не мотуз, а телячий хвіст.

Королеві стало дуже соромно за себе, що він натерпівся таких страхів і мук через якесь сонне теля. Але йому нічого було соромитися, бо ж він злякався не теляти, а чогось страшного неіснуючого, що ввижалося йому замість теляти. У ті далекі забобонні часи всякий інший хлопець злякався б не менше.

Король був у захваті не тільки тому, що невідоме страховище несподівано виявилося звичайнісіньким телям, а й тому, що в нього знайшовся товариш. Він почував себе таким самотнім і покинутим, що навіть близькість лагідної тварини була йому приємна. Люди так знущалися з нього, так жорстоко з ним поводилися, що він був радий опинитися в товаристві створіння хоч і не дуже розумного, та зате добросердного й лагідного. Отже він зважився забути свій високий сан і здружитися з телям.

Погладжуючи теляті теплу, шовковисту спину – бо воно лежало зовсім близько – король міркував, що теля може стати йому у великій пригоді. Тому він послав собі постіль на землі поруч теляти, згорнувся клубком, уткнувшись головою йому в спину, закутав попоною себе й свого друга, і за хвилину йому вже було так тепло й зручно, як на пуховиках у королівському палаці.

І враз напливли приємні думки; життя здалося прекрасним. Він скинув пута рабства й злочину, визволився з товариства підлих, жорстоких бродяг, йому було тепло й затишно, він був щасливий. Знявся нічний вітер. Він налітав буйними поривами, від яких здригалась і тріщала стара клуня. Часом вітер ущухав і завивав по кутках. Але королеві тепер було так добре, що це здавалось йому музикою. Хай дме й лютує вітер, хай стогне й завиває – йому це байдуже, ба навіть приємно.

Він лише щільніше пригорнувся до свого друга, насолоджуючись теплом, і непомітно поринув у блаженний, безмрійний сон, ясний і мирний. Десь вили собаки, жалісно мукали корови, бушував вітер, дощ люто стукотів по даху, а його величність монарх Англії безтурботно спав. Поруч нього спало теля, нехитре створіння, якому не заважали ні буря, ні сусідство короля.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю