355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Марк Твен » Принц і злидар » Текст книги (страница 2)
Принц і злидар
  • Текст добавлен: 3 октября 2016, 18:51

Текст книги "Принц і злидар"


Автор книги: Марк Твен



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

ТОМ – ПРИНЦ

Лишившись на самоті в кабінеті принца, Том Кенті швиденько скористався з щасливої нагоди. Він довго крутився перед дзеркалом, милуючись своїм розкішним убранням; потім пройшовся по кімнаті, удаючи величну поставу принца і поглядаючи на себе в трюмо. Далі він витяг із піхов чудову шпагу, і, вклонившись, поцілуваз лезо й притулив його до грудей. Кілька тижнів тому у нього на очах якийсь благородний рицар так привітав коменданта Тауера, здаючи йому для ув'язнення знатних лордів Норфолька й Серрі. Том погрався обсипаним самоцвітами кинджалом, що висів у нього за поясом; оглянув дороге, вишукане оздоблення світлиці, посидів на кожному м'якому кріслі і подумав, який би він був гордий, коли б його компанія з Смітного двору могла хоч краєчком ока побачити його в усій пишноті. І тут же він спитав себе: чи повірять хлопці його оповіданню про чудесні пригоди, коли він повернеться додому, чи тільки сумно похитають головою і скажуть, що через буйну свою уяву він таки звихнувся з розуму.

Через півгодини йому раптом спало на думку, що принц щось довго не. вертається. І зразу він почув себе самотнім. Він почав жадібно прислухатись і перестав бавитися гарненькими речами, що були навколо нього. Він почув себе якось неспокійно, потім почав турбуватися не на жарт і, нарешті, впав у розпач. Що як хто-небудь увійде, застукає його в убранні принца, а самого принца не буде, щоб пояснити, як це трапилося? А що як його зразу повісять, а тоді вже розбиратимуть справу? Кажуть, вельможні пани не дуже-то морочаться з усякою голотою. Йому ставало все страшніше. Тремтячи від хвилювання, він тихенько відхилив двері до передпокою, вирішивши втекти й шукати принца, щоб той захистив його і порятував. Шестеро блискучих слуг і двоє знатних, пишно вбраних, як метелики, пажів, умить посхоплювалися на ноги і низько вклонилися йому. Він зразу ж відсахнувся й причинив двері.

– Вони сміються з мене, – шепотів він. – Вони зараз підуть і все розкажуть. Чого прийшов я сюди на свою погибель?

Він заходив по світлиці, охоплений несказанним жахом, прислухаючись, здригаючись від найменшого шелесту. Раптом двері відчинилися, і обтягнутий шовками паж доповів:

– Леді Джен Грей.

Двері зачинилися, і до Тома підбігла гарненька, багато вбрана дівчинка. Але вона враз спинилась і стурбовано спитала:

– Що з тобою, мілорд?

Томові захопило дух, але він переміг себе й пробурмотів:

– Ах, змилуйтеся надо мною! Я не лорд, я бідний хлопець Том Кенті з Смітного двору. Будь ласка, відведіть мене до принца, він віддасть мені моє лахміття й випустить на волю. Згляньтеся, врятуйте мене!

Том кинувся навколішки, з мольбою дивлячись на дівчинку й простягаючи до неї руки. Дівчинка злякано скрикнула:

– О мілорд, ти на колінах? Передо мною!

Вона вибігла з кімнати, а Том у розпачі впав на підлогу, шепочучи:

– Нема ніякої надії, я пропав. Зараз прийдуть і заберуть мене.

Поки він лежав, завмираючи з жаху, по палацу рознеслася страшна вість. Її передавали пошепки, бо в палаці завжди шепочуться, і вона переходила від слуги до служниці, від лорда до леді, вздовж усіх коридорів, з поверху на поверх, із залу в зал: «Принц збожеволів, принц збожеволів». Незабаром у кожному салоні, в кожній мармуровій галереї почали збиратись гуртки блискучих дам і кавалерів та невеличкі купки дрібніших царедворців. Усі вони стурбовано шепталися, всі були вкрай збентежені. І раптом до цих груп почав підходити королівський камергер, урочисто проголошуючи:

– Ім'ям короля! Під загрозою смертної кари забороняється слухати ці неправдиві, безглузді чутки, обговорювати їх і поширювати. Ім'ям короля!

І вмить шепотіння урвалося, неначе всі одразу поніміли.

Згодом по коридорах пронеслося гудіння: «Дивіться, принц іде! Принц іде!»

Бідолашний Том поволі йшов повз придворних, що низько схилялися перед ним, і намагався відповідати на їх поклони. Він боязко озирався навколо, і в очах його світилася розгубленість та безпорадність. З обох боків його піддержували двоє знатних лордів, а ззаду йшли королівські лікарі та кілька слуг.

Раптом Том опинився в розкішному покої і почув, як за ним зачинили двері. Люди, що привели його сюди, стали навколо нього. Перед ним лежав здоровенний і дуже гладкий чоловік з широким одутлим обличчям і суворим поглядом. Велика голова його вже зовсім посивіла, та й баки, що облямовували його обличчя, теж були сиві. Вбрання на ньому було багате, але старе і де-не-де трохи потерте. Одна з його опухлих ніг була забинтована й лежала на подушці. У покої панувало мовчання. Всі, крім цього чоловіка, почтиво схилили голови. Ця похмура хвора людина і був грізний Генріх VIII. Він почав говорити, і очі в нього стали ласкавими:

– Що це ти вигадав, мілорд Едуард, мій принце? Що це ти здумав так жорстоко жартувати з свого батька, доброго короля, який любить тебе й жаліє?

Нещасний Том, напружуючи запаморочений, розум, прислухався до слів старого, але, почувши «доброго короля», враз пополотнів і, як підстрелений, упав на коліна. Простягаючи з благанням руки, він скрикнув:

– Ти – король? Ну, я пропав!

Король був вражений. Погляд його безцільно блукав по обличчях придворних і з подивом спинився на хлопчику, що лежав у нього в ногах. Він сумно промовив:

– Я думав, що чутки перебільшені. Але боюся, що помилився.

Він тяжко зітхнув і лагідно додав:

– Підійди до свого батька, сину мій. Ти щось занедужав:

Томові допомогли підвестися, і він покірно, тремтячи від страху, наблизився до монарха Англії. Король узяв у долоні перелякане дитяче личко і якусь хвилину з любов'ю вдивлявся в нього, немов шукаючи там проблиску розуму, потім пригорнув до грудей кучеряву голівку й ніжно погладив її.

– Невже ти не пізнаєш свого батька, сину мій? Не розбивай мого старого серця, скажи, що знаєш мене. Ти знаєш, хто я, правда ж?

– Так, ти наш могутній король.

– Так, так. Ну, от і добре. Та заспокойся ж, не тремти. Тут ніхто тебе не скривдить: усі ми любимо тебе. Ну от, тобі вже краще. Лихий твій сон минув, правда ж? І ти вже знаєш, хто ти. Тепер ти більше вже не називатимеш себе чужим ім'ям?

– Благаю тебе, найясніший повелителю, повір мені! – скрикнув Том. – Я кажу щиру правду. Я наймізерніший з твоїх підданців, я народився злидарем, і тільки злощасний випадок привів мене сюди. Я ні в чім не винен. Я ще такий молодий, я не хочу вмирати. Одне твоє слово, і я буду. врятований. Скажи ж це слово.

– Умирати? Не говори так, мій любий принце. Хай заспокоїться твоя засмучена душа. Ти не вмреш!

Том упав на коліна з радісним криком:

– Дякую тобі, милостивий королю! Хай дні твої будуть довгі й ясні на благо країни!

Потім він схопився на ноги, і, повернувшись до лордів, що привели його до короля, захоплено вигукнув:

– Ви чули? Я не вмру. Сам король сказав це!

Усі шанобливо схилилися перед ним, але ніхто не ворухнувся, ніхто не вимовив й слова.

Том зніяковів і, помовчавши з хвилину, несміливо спитав короля:

– Мені вже можна йти?

– Йти? Звичайно, можна. Але чому б тобі не побути ще трохи зі мною? Куди ти хочеш іти?

Том опустив очі й смиренно відповів.

– Мабуть, я не так зрозумів тебе. Я думав, що я вільний, і хотів знов. повернутися в убогу хатину, де народився. Я там виріс у злиднях, але то моя рідна домівка, там моя мати й сестри, а до цієї пишноти й розкошів я не звик. Благаю, відпусти мене!

Король мовчав у глибокій задумі. На обличчя йому хмарою лягла гірка скорбота. Раптом він заговорив, і в голосі його забриніла тінь надії:

– Може, розум його помутився тільки на одній цій думці, а взагалі здоровий і ясний. Дай-то боже! Ми зараз це перевіримо.

Він щось спитав у Тома по-латині, і хлопець так-сяк відповів йому тією ж мовою. Король просвітлів. Лорди й лікарі теж виявили задоволення. Король сказав:

– Звичайно, з його знаннями й здібностями він мусив би дати далеко кращу відповідь, але й така показує, що розум його лише потьмарений, але не вражений. Що ви скажете, сер?

Лікар, до якого звернувся король, низько вклонився й відказав:

– Я тієї ж думки, що й ваша величність.

Король дуже зрадів, що його здогад підтвердила така компетентна особа, і сказав уже трохи веселіше:

– Ну, слухайте! Ми зробимо ще одну спробу.

Він задав Томові питання по-французькому. Том з хвилину мовчав, зніяковілий під пильним поглядом усіх присутніх, потім промовив соромливо:

– Даруйте, ваша величність, я не знаю цієї мови.

Король безсило впав на подушки. Придворні кинулись йому на допомогу, але він відсторонив їх і сказав:

– Нічого, мені просто стало трохи млосно. Підніміть мене. Отак, досить. Йди сюди, сину мій. Поклади на груди батькові свою бідну зажурену голівку й заспокойся: Ти скоро видужаєш. Ця лиха омана швидко минеться. Не бійся, ти знов будеш здоровий.

Потім він повернувся до присутніх. Лагідність зникла з його очей, і в них блиснули вогники.

– Слухайте ви всі! Мій син збожеволів, але це минеться. Це трапилось тому, що він перевтомив себе наукою і занадто мало гуляв. Геть книжки та вчителів! Розважайте його іграми на свіжому повітрі та здоровими забавами, щоб він якнайшвидше видужав. – Король випростався і палко говорив далі: – Так, він божевільний, але він мій син, наступник англійського престолу. Чи сповна розуму, чи ні, він буде королем. Слухайте і об'явіть усім: кожен, хто хоч слово вимовить про недугу мого сина, піде на шибеницю як ворог ладу і спокою в державі!.. Дайте води… пече вогнем… горе підточує останні мої сили… заберіть кубок… піддержте мене. Так, добре. Він божевільний? Ну, що ж! Хай божеволіє він тисячу разів, а все ж він Уельський, і я, король, стверджую його права. Завтра ж привселюдно за стародавнім звичаєм ми піднесемо його до королівської гідності. Негайно віддайте наказ, лорд Гертфорд.

Один з вельмож став на коліна перед королем і мовив:

– Вашій королівській величності відомо, що спадковий великий маршал Англії у Тауері. Не годиться ж в'язневі…

– Мовчи! Не ображай мій слух ненависним ім'ям. Невже цей чоловік довіку житиме? Хіба щось може стати на заваді моїй волі? Хіба в державі не знайдеться маршала, не заплямованого зрадою, який би міг покласти на принца Уельського ознаки його сану? Попередь парламент, щоб до сходу сонця Норфолькові був ухвалений смертний присуд. За непослух вони гірко поплатяться.

Лорд Гертфорд сказав:

– Воля короля – закон.

І, підвівшись, він став на своє місце. Поступово гнів згас на обличчі старого короля, і він промовив:

– Поцілуй мене, мій сину. Отак… Чого це ти боїшся свого батька? Хіба я не люблю тебе?

– Ти ласкавий до мене, недостойного, мій найясніший повелителю, – відповів Том. – Але… але… мене гнітить думка про того, хто мусить умерти…

– Пізнаю тебе, сину мій, пізнаю. Бачу, що серце з тебе лишилось незаймане, дарма, що розум уражений. Ти завжди був великодушний. Але цей герцог заважає нам віддати тобі належну шану. На його місце я призначу іншого, який не заплямує зрадою свого високого звання. Заспокойся, мій принце, не завдавай клопоту своїй бідній голівці.

– Але це ж я прискорюю його смерть. Може б він ще довго жив, якби не я.

– Не думай про нього, мій сину, він цього не вартий. Поцілуй мене ще раз і йди погуляй та розважся. Неміч моя замучила мене. Стомився я і хочу відпочити. Йди з дядьком Гертфордом і знов приходь, коли мені полегшає.

З важким серцем вийшов Том з королівського покою, бо останні слова старого розвіяли його надію на визволення. І знов почув він шепіт тихих голосів: «Принц! Принц іде!»

Коли він проходив між блискучими рядами застиглих у шанобливому поклоні царедворців, його все більше огортала туга. Він знав, що потрапив у неволю і назавжди може лишитися у цій золотій клітці нещасним, самотнім принцом.

І куди б він не глянув, скрізь йому ввижалася відтята голова герцога Норфолькського з очима, повними німого докору.

Які чудові були його недавні мрії! І як жахливо вони збулися!


ТОМ СКОРЯЄТЬСЯ ВЕЛІННЮ КОРОЛЯ

Тома привели до головної зали в апартаментах принца і запросили сісти, йому страшенно незручно було сидіти при літніх та ще знатних людях. Він попросив їх теж сісти, але вони тільки вклонилися йому на знак подяки. Том почав був умовляти їх, але його «дядько», граф Гертфорд шепнув йому на вухо:

– Будь ласка, мілорд, не просіть їх, вони не мають права при вас сидіти.

Доповіли про прихід лорда Сент-Джона. Він увійшов і, вклонившись Томові, промовив:

– Я прийшов з дорученням короля в одній важливій, секретній справі. Прошу вашу високість відіслати всіх присутніх, крім мілорда графа Гертфорда.

Побачивши, що Том не знає, як це зробити, лорд Гертфорд шепнув йому, що треба лише подати знак рукою. Коли почет вийшов, лорд Сент-Джон сказав:

– Його величність наказує, щоб ради державних інтересів його світлість, принц, по змозі таїв від людей свою хворобу, аж поки вона зовсім не минеться, його світлість не повинен заперечувати, що він справжній принц і наступник англійського престолу. Він мусить оберігати свою королівську гідність і без ніякого протесту приймати від придворних шану, яка належить йому поправу й звичаю. Він не повинен говорити про своє нібито низьке походження й злиденне життя, бо це є хворобливий витвір перевтомленої уяви. Він мусить докладати всіх зусиль, щоб поновити в пам'яті знайомі обличчя, а, не впізнавши когось, лишатися спокійним і нічим не виявляти своєї забутливості. Коли ж під час церемоніалів ваша світлість не знатиме, що треба робити и говорити, то, не виказуючи своєї розгубленості перед Цікавими, він повинен порадитися з лордом Гертфордом або з вашим покірним слугою, його величність доручає Ме»і виконувати цей обов'язок аж до скасування цього наказу. Така воля його величності. Його величність передає вашій милості своє ласкаве привітання і молить господа бога, щоб він якнайшвидше послав вам зцілення й охороняв вас віднині й довіку.

Лорд Сент-Джон вклонився і відійшов убік. Том смиренно відповів:

– Така воля короля, і ніхто не сміє її переступити. Веління короля буде виконано.

Лорд Гертфорд промовив:

– Зважаючи на те, що його величність не дозволив обтяжувати вас книжками та наукою, може б ви, ваша високість, розважилися трохи якою-небудь легкою забавою, щоб не втомитися перед бенкетом та не пошкодити своєму здоров'ю.

У Тома на обличчі відбилося щире здивування. Він почервонів, відчувши на собі сумний погляд лорда Сент-Джона. Той сказав:

– Пам'ять усе ще зраджує тебе, та не турбуйся, бо все це минеться разом з твоєю недугою. Мілорд Гертфорд каже про бенкет у місті. Два місяці тому його величність обіцяли, що ваша милость теж візьме участь у цім святі. Тепер пригадуєте?

– Соромно признатися, але я справді-таки забув про це, – запинаючись, промовив Том і знов зашарівся.

В ту хвилину доповіли про леді Елізабет та леді Джен Грей. Обидва лорди значуще переглянулися, і лорд Гертфорд швидко рушив до дверей. Коли дівчата проходили повз нього, він тихенько сказав їм:

– Прошу, міледі, удавайте, що не помічаєте в ньому нічого чудного і не виказуйте здивування, коли він щось забуде. Ви з сумом побачите, що це з ним трапляється раз у раз.

Тимчасом лорд Сент-Джон шептав на вухо Томові:

– Будьте ласкаві, сер, пам'ятайте бажання його величності. Пригадуйте все, що можете, або принаймні удавайте, що нічого не забули. Не показуйте їм, як ви з радістю на це погодився, і тільки по личку леді Джен майнула тінь розчарування, коли вона почула, що блискучому кавалерові відмовлено в прийомі.

Запанувала мовчанка. Не розуміючи, чого це. всі чекають, Том запитливо глянув на лорда Гертфорда. Той подав якийсь знак, але Том і тут не догадався, що то значить. Тоді на виручку поспішила догадлива принцеса Елізабет. Вона зробила реверанс і промовила:

– Може, його світлість принц, дозволить нам покинути його?

І Том відповів:

– Звичайно, міледі, для мене святе кожне ваше бажання. Але мені легше було б віддати вам усе, що тільки в моїй власті, ніж позбутися щастя й радості бачити вас. Прощайте і хай благословить вас бог!

Він посміхнувся про себе й подумав: «А я таки непогано зачитувався книжками про принців, навіть навчився трохи їхньої пишної мови».

Коли вельможні панни вийшли, Том стомлено сказав своїм опікунам:

– Дозвольте мені, мілорди, сісти десь у куточку й трохи відпочити.

Лорд Гертфорд відповів:

– Як бажано вашій високості. Ви нам наказуєте, а ми вас слухаємо. Вам справді треба добре відпочити, бо незабаром доведеться їхати до міста.

Він подзвонив. Увійшов паж, і лорд Гертфорд велів йому запросити сера Вільяма Герберта. Той умить з'явився і повів Тома у внутрішні покої. Том простяг був руку, щоб напитися води, але вдягнений у бархат і шовки слуга схопив кубок і, схиливши одне коліно, підніс його Томові на золотому блюді.

Далі, зморившись, полонений сів ї хотів був зняти з себе черевики, боязким поглядом прохаючи дозволу, але тут ще один розфранчений мучитель став перед ним навколішки й роззув його. Том почав був роздягатися далі, але слуги попереджали кожен його намір і, кінець кінцем, зітхнувши, він їм скорився. «Дивно, як вони ще не беруться дихати за мене!» пробурмотів він.

Закутаний у дорогий халат, він міг, нарешті, відпочити. Але заснути не міг, бо в голові роїлися думки, а в кімнаті було повно людей. Думок своїх спекатися він не мав сили, а відіслати слуг не зважився, не знаючи, як це зробити. Тож вони зосталися біля нього на превеликий жаль Тома і їх самих.

Коли Том вийшов, його вельможні опікуни лишилися самі. З хвилину вони мовчали, в задумі похитували головами, ходячи по кімнаті, потім лорд Сент-Джон промовив:

– Скажи одверто, що ти про все це думаєш?

– Одверто? От що. Король незабаром помре, а мій племінник збожеволів, божевільним зійде на престол і божевільним лишиться назавжди. Хай бог захистить Англію, бо їй незабаром потрібна буде поміч.

– Та, може, воно й так… але у тебе немає ніякого сумніву щодо…

Лорд Сент-Джон запнувся й змовк. Видно йому ніяково було висловити свою думку. Лорд Гертфорд підійшов до нього, глянув йому у вічі ясним, щирим поглядом і сказав:

– Кажи. Тут ніхто не почує, крім мене. Сумніву в чому?

– Мені й так дуже тяжко говорити про те, що спало мені на думку, а ти ще такий близький йому родич. Будь ласка, вибач, коли це образа, але чи не здається тобі дивним, що божевілля так змінило його поставу й манери? Вони й тепер величні й достойні принца, але в кожній дрібниці відчувається щось нове, не схоже на колишнє. А хіба не дивно, що божевілля стерло з його пам'яті обличчя рідного батька? Що він забув усі знайомі-звичаї й ознаки шани, які повинні віддавати йому придворні? Що, пам'ятаючи латинську мову, він не згадав ні слова з грецької й французької? Не гнівайся, мілорд, але розвій мою тривогу. Мені спокою не дають його слова, що він не принц і…

– Мовчи! Те, що ти кажеш – зрада! Хіба ти забув наказ короля? Пам'ятай, що, слухаючи тебе, я теж беру участь у злочині.

Лорд Сент-Джон пополотнів і поспішно сказав:

– Я винен, каюсь. Зглянься надо мною, не виказуй королеві, а я віднині й думати про це не буду. Пожалій мене, сер, не губи.

– Я задоволений, мілорд. Якщо ти ніколи ні мені, ні іншим не говоритимеш про свої сумніви, я все прощу, наче ти нічого й не казав. Але твої підозріння безглузді. Адже ж він син моєї рідної сестри. Я ще з колиски знаю його голос, обличчя, кожну рису. А божевільні часом гнуть і не такі химери, як його світлість принц. Хіба ти вже забув, як старий барон Марлі, збожеволівши, забув своє обличчя, яке він знав шістдесят років, і воно здавалося йому чужим? Він навіть називав себе сином Марії Магдаліни і запевняв, що голова його зроблена з іспанського скла. Бідолаха нікому не давав торкатися її, усе боявся, що вона от-от розіб'ється. Покинь свої підозріння, мілорд. Це справжній принц – я добре його знаю – і незабаром він буде твоїм королем. Тобі б не завадило як слід подумати про це.

Лорд Сент-Джон докладав усіх зусиль, щоб як-небудь загладити свою вину, і без кінця повторював, що сумніви його тепер уже розвіялися назавжди. Далі лорд Гертфорд відпустив його, а сам лишився оберігати спокій принца. Він глибоко замислився і чим довше думав, тим більше хвилювався. Нарешті він почав ходити по кімнаті, бурмочучи про себе:

– Він муситьбути принцом! В усій країні не знайдеться смільчака, який узявся б запевняти, що між двома хлопцями різної крові й роду може бути така Дивна схожість. Ну, а припустимо, що це так… то як би могли вони помінятися місцями? Ні, це безглуздя, безглуздя, безглуздя! А згодом він додав:

– Якби це був самозванець і величав себе принцом Уельським, це було б природно й зрозуміло. Але хіба це самозванець, коли його визнає принцом сам король І всі придворні, а він зрікається свого сану й відмовляється від почестей. Ні, клянуся, це справді принц, тільки божевільний.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю