Текст книги "Принц і злидар"
Автор книги: Марк Твен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)
ДЕНЬ КОРОНАЦІЇ
Вернімося трохи назад і увійдімо о четвертій годині ранку пам'ятного дня коронації у Вестмінстерське абатство. Ми тут не самі: хоч надворі ще ніч, але освітлені факелами хори вже повні людей, які ладні просидіти на місці і сім і вісім годин, аби тільки узріти видовище, яке рідко доводилося бачити двічі в житті – коронування короля. Так, Лондон і Вестмінстер піднялися ще з третьої години, коли ревнули перші гармати, і вже цілі юрми неродовитих багачів, що купили собі право пройти на хори, тіснилися коло входів, призначених для громадян їхнього стану.
Години тягнуться повільно й тоскно. Метушня стихла, бо хори давно були переповнені. Ми теж можемо сісти, обдивитися й поміркувати на дозвіллі. Переповнені людом галереї й балкони то вимальовуються в тьмяних сутінках, то ховаються за колонами й виступами. Нам добре видно усю величезну північну частину хрещатого собору, порожню, бо найвища аристократія ще не прибула. Ми бачимо також широкий, вистелений багатими тканинами поміст, де на підвищенні стоїть трон. Біля сидіння трону вправлено плоский, нетесаний камінь (Сконський камінь, на якому колись вінчалося на царство багато поколінь шотландських королів, а згодом стали коронуватися й англійські монархи); трон і підніжжя вкрито золотою парчею.
Навколо панує тиша; сумно блимають факели; години ліниво повзуть. Аж от, нарешті, зазоріло, факели погашено, по всьому собору розливається м'яке світло. Помалу вимальовуються всі обриси грандіозної будівлі, але якось тьмяно й таємниче, бо сонце повите хмарами.
О сьомій годині сонне чекання порушується. З останнім ударом годинника в північній частині собору з'являється перша переса [16]16
Переса– дружина пера.
[Закрыть]вбрана з пишністю царя Соломона. Пишно одягнений розпорядник веде її на призначене місце, а другий, теж виряджений наче пава, несе довжелезний шлейф леді, і коли леді сідає в своє крісло, укладає шлейф у неї на колінах. Потім він ставить їй під ноги ослінчик і кладе її коронку так, щоб вона була під рукою, коли настане час надіти її на голову.
Переси пливуть одна за одною блискучим потоком, тут і там мигтять барвисті розпорядники, розсаджуючи дам і дбаючи про те, щоб їм було якнайзручніше. У соборі стало веселіше: грає життя, і рух, і барви. Потім знов настає тиша, бо всі переси вже прийшли, всі розсілися по місцях, утворивши живий райдужний квітник, усіяний брильянтовими іскрами, немов Молочний Шлях! Тут є жовті, зморщені, зовсім посивілі вдови, що пам'ятають ще коронацію Річарда III і його неспокійні, давно забуті часи; є і вродливі літні леді, і чарівні молоді жінки, і ніжні гарненькі дівчата з блискучими очима й свіжим рум'янцем на щоках; легко може статися, що вони навіть не зуміють як слід надіти свої коронки, коли настане урочиста хвилина, бо для них це річ незвичайна, і вони будуть дуже хвилюватися. А втім, це ніяк не може трапитися, бо в усіх перес зачіски зроблені так, щоб можна було на перший знак швидко й безпомилково посадити коронку як слід.
Ми уже бачили, що всі ці леді засипані брильянтами, ми милувалися їхньою красою, але далі нас чекає щось справді надзвичайне. О дев'ятій годині хмари на небі зненацька розходяться, в собор вдираються потоки сонячного світла і заливають ряди прекрасних дам; кожен ряд спалахує сліпучими вогнями, і раптова яскравість цього видовища проймає нас, мов електричний струм. Але от, замикаючи похід чужоземних гостей, у пасмо світла вступає посол з якогось далекого східного краю, і нам аж дух зайнявся – такий блиск розливає він навколо себе; бо з голови до ніг він весь іскриться самоцвітами і шлях свій щедро засипає променисто золотим дощем.
Час минав; спливла година, друга, третя; гримнули гармати, сповіщаючи про прибуття королівської процесії. Радість охопила стомлених чеканням людей. Всі знали, що доведеться ще пождати трохи, бо король мусить одягтися й підготуватися до урочистої церемонії, але поки що можна було приємно розважитися розгляданням перів королівства, що з'являлися один по одному в своїх розкішних мантіях. Кожного пера шанобливо вели на його місце і клали перед ним його корону. Глядачі на хорах з щирою цікавістю дивилися на все; більшість з них уперше бачила герцогів, графів та баронів, імена яких славилися в історії вже п'ять віків. Коли, нарешті, всі пери посідали, з хорів відкрилося пишне видовище, яке назавжди лишилося в пам'яті всіх присутніх.
На поміст зійшли епіскопи в парадних ризах та митрах і зайняли призначені місця; за ними рушив лорд-протектор та інші вельможі, потім закуті в сталь гвардійці.
Настала хвилина напруженого чекання. Гримнула урочиста музика, і Том Кенті в довгій парчевій мантії з'явився в дверях. Всі повставали, і почалось коронування.
Абатство сповнилося звуками урочистого гімна, і Тома підвели до трону. Один по одному відбувалися освячені старовиною ритуали, пишні й величні. Але що ближче надходив кінець церемонії, то блідішим ставав Том Кенті і дедалі страшніший розпач стискав його сповнену каяттям душу.
Аж от архієпіскоп Кентерберійський взяв з подушки корону Англії і підняв над головою тремтячого Тома. В ту мить в північній частині собору спалахнула наче райдуга, бо всі пери й переси разом, як одна людина, узяли свої коронки, піднесли їх угору і завмерли.
По собору прокотився глухий гомін. У цю урочисту хвилину перед очима глядачів з'явилася раптом нова дійова особа, якої раніш ніхто не помічав. То був хлопець з непокритою головою, у стареньких черевиках і в простенькій та ще й подертій одежі. Величним рухом, який ніяк не пасував до його убогого вигляду, він зняв угору руку й владно мовив:
– Забороняю класти корону Англії на голову цього злочинця! Я – король!
Вмить хлопця схопило кілька рук. Але Том Кенті, в королівській мантії, кинувся вперед і дзвінко крикнув:
– Пустіть його! Він справді король!
Присутніх охопила паніка. Всі попідводилися з місць і спантеличено дивилися один на одного та на головних осіб цієї вистави, не тямлячи, чи наяву вони це бачать, чи у сні. Лорд-протектор був приголомшений так само, як і інші, але швидко опанував себе і твердо промовив:
– Не зважайте на слова його величності! Його знов посіла недуга. Схопіть бродягу!
Його б послухалися, але Том тупнув ногою й вигукнув:
– Під загрозою смерті забороняю вам торкатися його! Він – король!
Руки придворних опустилися. Усі заціпеніли. Ніхто не рухався, ніхто не говорив. Власне, ніхто не знав, що треба робити в таких нечуваних випадках. А поки всі силкувались дати собі раду, маленький обірванець з гордою поставою і ясним чолом сміливо йшов уперед і за якусь хвилину опинився на помості. Том радісно кинувся йому назустріч і, упавши на коліна, вигукнув:
– О найясніший мій королю! Дозволь бідному Тому Кенті першому присягнути тобі на вірність і сказати: поклади на себе корону і вступи в свої права.
Лорд-протектор суворо глянув в обличчя зухвалому обірванцеві, але раптом суворість згасла в його очах і натомість в них засвітилося безмірне здивування. Те ж саме сталося і з усіма сановниками. Вони перезирнулися і мимовільно разом відступили. «Яка дивна схожість!» подумав кожен з них.
Лорд-протектор поміркував з хвилину, потім промовив з шанобливою поважністю:
– З вашого дозволу, сер, я хотів би задати вам кілька питань, які…
– Я відповім на них, мілорде.
Герцог став розпитувати хлопця про королівський двір, про покійного короля, про принца та принцес, і той відповідав на все, не запинаючись, цілком правильно. Він точно описав парадні покої в палаці, апартаменти покійного короля й принца Уельського.
Це було дивно, неймовірно, і всі присутні були вражені вкрай. Том Кенті почув, як до нього вертається щастя, і окрилився надією, але лорд-протектор похитав головою й сказав:
– Усе це справді гідне подиву, але таку ж блискучу відповідь дав би. нам і наш найясніший король.
Том засмутився – його все ще називали королем! – і всі надії його враз потьмарились.
– Це ще не докази, – додав протектор.
Зрадливі хвилі щастя пливли швидко-швидко, але вони лишили Тома Кенті на троні, а справжнього короля понесли у відкрите море! Лорд-протектор, похитуючи сумно головою, казав собі: «І для держави, і для всіх нас небезпечно розв'язувати таку страшну загадку. Це посіє нелад у народі й підірве нерушимість престолу». Він повернувся і сказав:
– Сер Томас, арештуйте цього… ні, чекайте! – Обличчя в герцога раптом проясніло, і він спитав обірваного претендента на престол:
– Де лежить велика державна печатка? Відповідай, і загадка буде розгадана; бо це може знати тільки принц Уельський. От від якої дрібниці залежить тепер доля трону й династії!
То була щаслива думка, мудра думка. Її одностайно привітали всі державні мужі Англії безмовною ухвалою, що раптом засвітилася у них в очах. Так! Тільки справжній принц міг розв'язати таємницю зниклої печатки. Маленький самозванець добре вивчив свій урок, але тут він спіткнеться, бо навіть той, хто навчив його, і сам не міг би відповісти на це запитання. Добре, дуже добре! Тепер уже скоро можна буде покласти край цій клопіткій і небезпечній справі. Вельможі ледве помітно кивали головами і потай посміхалися, від задоволення, певні, що зухвалий хлопець заніміє з сорому. Але, на превелике їх здивування, хлопець відповів спокійно й твердо:
– В цій загадці немає нічого хитрого.
І, ні в кого не питаючи дозволу, він повернувся й дав наказ з такою легкістю і простотою, неначе зроду звик наказувати:
– Мілорд Сент-Джон, піди до мого кабінету, – ти ж знаєш його краще, ніж хто інший, – і там у лівому кутку, найдальшому від дверей з передпокою ти знайдеш у стіні, майже коло самої підлоги, мідний цвях; натисни його, і тоді відкриється маленька потайна схованка, про яку навіть ти не знаєш, та й взагалі ніхто на світі не знає, крім мене й надійного майстра, що зробив її для мене. Перше, що впаде тобі в око, буде велика державна печатка. Принеси її сюди!
Всіх здивували ці слова, а особливо кожного вразило те, що з-поміж усіх вельмож маленький бідняк, не вагаючись, вибрав саме лорда Сент-Джона й назвав його на ймення так упевнено й спокійно, немов знав його все життя. Той мало не кинувся виконувати його наказ, але одразу ж схаменувся і трохи почервонів. Том Кенті повернувся до нього і різко мовив:
– Чого ж ти гаєш час? Хіба ти не чув королівського наказу? Йди!
Лорд Сент-Джон вклонився низенько, але вельми обережно, віддавши поклін не комусь з королів, а обом ураз, тобто пустому місцю між ними – і вийшов.
Серед придворних почався ледве помітний рух, повільний, але безперервний – наче в калейдоскопі, коли частинки одної кольористої фігури відпадають і прилучаються до другої: помалу блискуча юрба, що оточувала Тома Кенті, перемістилася ближче до прибулого. Коло Тома майже нікого не лишилося. Настала хвилина напруженого чекання, протягом якої і та невеличка решта легкодухих, що ще стояли коло Тома, набралася відваги й потихеньку приєдналася до більшості. І тепер Том Кенті в королівських шатах і коштовних самоцвітах стояв сам-самісінький серед красномовної порожнечі.
Аж от коло входу показався лорд Сент-Джон. Гомін враз ущух, і в соборі запанувала глибока тиша; лише кроки його лунали під високим склепінням. Всі, затаївши подих, пильно стежили за кожним його рухом. Він зійшов на поміст, спинився «а хвилину, потім наблизився до Тома Кенті і, вклонившись, мовив:
– Ваша величність, печатки там немає.
Якби серед вуличного натовпу раптом з'явився зачумлений, люди б шарахнулись від нього далеко не з такою швидкістю, як гурт пополотнілих, зляканих на смерть придворних відлинув від маленького злидаря, що домагався англійської корони. Мить – і він стояв один, без друзів і захисників, під перехресним огнем презирливих і грізних поглядів. Лорд-протектор люто крикнув:
– Викиньте це старченя на вулицю і проженіть по всьому місту канчуками. Негідник кращого не заслуговує.
Охоронники кинулись виконувати наказ, але Том Кенті владно спинив їх.
– Назад! – гукнув він. – Хто його торкнеться, заплатить головою!
Лорд-протектор розгубився вкрай.
– Чи добре ви шукали? – спитав він лорда Джона. – А втім, не варто й питати. Адже ж це просто неймовірно! Нема нічого дивного, коли пропадає якась дрібниця. Але як могла загубитися така велика річ, як державна печатка Англії, масивне золоте кружало…
Том Кенті, сяючи очима, крикнув:
– Чекайте! Яка вона? Кругла? І важка? І на ній вирізьблені якісь літери? Так? Ну, тепер я знаю, що це за велика печатка, яка завдала вам стільки клопоту й мороки. Якби ви раніш сказали мені, що воно таке, то одержали б її ще три тижні тому. Я знаю, де вона лежить, тільки не я перший поклав її туди.
– А хто ж, ваша величність?
– Той, хто стоїть перед вами, – законний король Англії. І він сам скаже, де вона лежить, тоді ви повірите, що він знав це давно. Подумай, мій королю, напруж свою пам'ять! Це було останнє, що ти зробив, перш ніж вибіг у моєму дранті з палацу, щоб покарати солдата, який мене образив.
Запанувала гробова тиша. Всі втупили очі в невідомого хлопця. А він стояв нахмурений, з похиленою головою. Він рився в пам'яті і серед безлічі нікчемних споминів силкувався вловити одну важливу дрібницю, в; д якої залежало все його життя: згадає – сяде на престол, а ні – то лишиться назавжди злидарем, покидьком… Летіла мить за миттю, пливли хвилини, а хлопець усе думав і мовчав. Аж от, важко зітхнувши, він повільно похитав головою і вимовив розпачливо, тремтячими губами:
– Я пригадав увесь той день, але, де подів печатку, не знаю.
Він помовчав трохи, потім підвів очі і сказав з лагідною гідністю:
– Мілорди і джентльмени! Якщо ви хочете позбавити прав свого законного, монарха тільки тому, що він не може дати вам зараз цього доказу, то хай буде по-вашому. Я тут безсилий. Але…
– Та це ж безумство! – скрикнув Том Кенті, охоплений жахом. – Почекай! Подумай! Не здавайся! Ще не все пропало! Слухай, що я тобі казатиму, стеж за кожним словом. Я нагадаю тобі все, що. сталося того ранку, все як було. Ми розмовляли, я розповідав тобі про своїх сестер – Нен і Бет – ну от, пригадуєш? Гаразд! І про свою бабу і про те, як граються хлопці з Смітного двору, – ти й це не забув? Чудово! Ти тільки слухай і помалу все згадаєш. Ти дав мені їсти й пити і з королівською делікатністю відіслав слуг, щоб мені не соромно було перед ними за свої манери – ага, ти й це пам'ятаєш!
Поки Том перелічував усі ці подробиці, а другий хлопець на знак згоди кивав головою, присутні остовпіло дивилися на них. Усе це було так схоже на правду, але як могла зав'язатися ця неймовірна дружба між принцом і злидарем? Ніколи ще люди не були такі розгублені, приголомшені й зацікавлені, як зараз.
– Ради забави, ми помінялись одягом. Потім стали перед дзеркалом і враз помітили, що ми так схожі один на одного, наче й не переодягалися… ну, пам'ятаєш? Потім ти помітив, що солдат ушкодив мені руку – дивись, я й досі не можу писати нею, пальці не згинаються. Тоді ти схопився і, поклявшись помститися за мене, побіг до дверей; та штука, що ви її звете печаткою, лежала на столі, – ти схопив її по дорозі і, шукаючи, де б її покласти, побачив…
– Стривай! Годі! Я згадав! – схвильовано вигукнув маленький обірванець. – Йди, мій добрий Сент-Джон, у рукавиці міланського панцира, що висить на стіні, ти знайдеш печатку!
– Так, ваша величність, так! – вигукнув Том Кенті. – Тепер корона Англії твоя, і тому, хто здумає змагатися з тобою за неї, краще б родитися німим. Мерщій, мілорд Сект-Джон! Лети на крилах!
Усі посхоплювались на ноги, не тямлячи себе від хвилювання. Внизу і на помості стояв такий страшенний гамір, що ніхто нічогісінько не чув, крім того, що кричав йому на вухо сусід або що він сам кричав сусідові. Час летів непомітно. Нарешті по собору прокотився шепіт, і на помості з'явився лорд Сент-Джон, тримаючи високо над головою велику державну печатку. Розлігся оглушливий крик:
– Хай живе справжній король!
Кілька хвилин собор дрижав від привітальних криків і громової музики; в повітрі знявся вихор білих хусточок. А обірваний хлопець – віднині перша особа в Англії – стояв посеред помосту, гордий і щасливий, оточений васалами, що опустились перед ним на коліна.
Потім усі попідводилися, і Том Кенті вигукнув:
– А тепер, мій королю, візьми назад свої королівські шати і віддай бідному Томові, покірному слузі твоєму, його лахміття!
Лорд-протектор сказав:
– Хай малого негідника роздягнуть і кинуть у Тауер.
Але новий, справжній король промовив:
– Ні, цього я не дозволю. Якби не він, я не одержав би свою корону. Ніхто не сміє його кривдити. А тобі, мій любий дядю, лорд-протектор, соромно бути таким несправедливим до цього бідного хлопця – адже ж я чув, що він зробив тебе герцогом (тут лорд-протектор спалахнув). А що він не був справжнім королем, то й гучний титул твій нічогісінько не вартий. Завтра ти проситимеш у мене через його посередництво ствердити тебе в цім званні, а інакше лишишся простим графом, а не герцогом.
Після такої догани його світлість герцог Сомерсетський вирішив, що краще відійти трохи назад. А король повернувся до Тома і сказав йому ласково:
– Мій бідний хлопчику, як це ти згадав, куди я сховав печатку, коли я й сам про це забув?
– Ах, мій королю, це було легко, бо я не раз її вживав.
– Вживав її і не міг сказати, де вона?
– Та я не знав, чого вони шукають, ваша величність. Вони мені не казали, яка вона на вигляд.
– А для чого ж ти її вживав?
Щоки в Тома густо почервоніли; він опустив очі додолу і мовчав.
– Та ну, кажи ж, голубчику, не бійся! – заспокоював його король. – Для чого вживав ти державну печатку Англії?
Том вагався з хвилину і, нарешті, сконфужено промовив:
– Я розбивав нею горіхи.
Бідне хлоп'я! Навколо розлігся такий вибух реготу, що воно ледве встояло на ногах. І якщо в кого ще лишалася непевність у тому, що Том Кенті не був монархом Англії, то ця відповідь розвіяла всі сумніви.
З Тома зняли розкішну мантію й накинули її на плечі королеві, прикривши його лахміття. Справжнього короля помазали миром і на голову йому поклали корону. Потім звістка про все облетіла місто, і весь Лондон, здавалось, розривався від привітальних вигуків.
ЕДУАРД – КОРОЛЬ
Майлз Гендон і без того впадав прохожим з око, а коли він, весь пошматований, вирвався з дикої юрби на Лондонському мосту, вигляд у нього був навдивовижу мальовничий. Грошей у нього й раніш було обмаль, а тепер і зовсім нічого не лишилося: злодюжки геть вичистили йому кишені.
Та те йому було байдуже, аби тільки знайти свого хлопчика. Як справжній воїн, він ніколи не робив нічого навмання, а завжди складав собі план дій.
Що насамперед міг розпочати хлопець? Куди він міг податися? Ну, звісно, – думав Майлз, – його потягне на старі місця, де він жив колись. Так буває з усіма бездомними й нещасними, однаково – здорові вони чи не сповна розуму. Ну, а де ж міг він жити? Його лахміття і зв'язок з бродягою, який, видно, добре знав його і навіть називав своїм сином, свідчать про те, що він жив в одному з найбідніших кварталів Лондона. Чи довго доведеться його шукати? Ні, Майлз знайде його дуже скоро. Він глядітиме не хлопця, а юрби і рано чи пізно знайде свого маленького друга посеред якого-небудь вуличного зборища, що знущатиметься з бідолахи, бо він, як звичайно, буде проголошувати себе королем. Тоді Майлз Гендон розправиться з тими тварюками по-своєму, забере свого улюбленця, потішить його, приголубить, і більше вже вони ніколи не розлучаться.
Цілими годинами блукав Майлз по брудних задвірках Лондона. Помічаючи якесь зборище чи то просто гурт людей, він мчав туди чимдуж, але хлопця ніде не було. Це дуже дивувало Майлза, але він не журився. На його думку, план його був бездоганний; от тільки він гадав, що йому зразу пощастить, а справа трохи затяглася.
До світанку він виходив багато миль, виглядів чимала людських стовпищ, але, кінець кінцем, лише втомився й зголоднів, йому дуже хотілося спати, ще більше снідати, та не було за що. Просити милостиню йому й на думку не спадало; заставити шпагу – це значило розлучитися з честю; можна було б продати щось з одежі; але шукати покупців на такий мотлох було однаково, що торгувати болячками.
Опівдні він був ще на ногах – уже блукаючи серед юрби, що проводжала королівський похід, бо він гадав, що його божевільного хлопчика теж привабить це пишне видовище. Він пройшов слідом за процесією весь її звивистий шлях аж геть до Вестмінстерського абатства; довго блукав серед натовпу, що оточував собор, і, кінець кінцем, розгублений і розчарований, пішов собі геть, силкуючись добрати якогось нового, кращого плану. Коли він, нарешті, отямився з задуми, то побачив, що місто лишилося далеко позаду і надворі вже сутеніло. Він опинився коло ріки, поблизу розкішних садиб, де таких обірванців, як він, приймали не дуже гостинно.
Погода була тепла, і він розлігся на землі під огорожею спочити трохи та поміркувати. Незабаром його огорнула дрімота; він почув глухий, далекий гуркіт гарматних пострілів і, пробурмотівши «короля вже короновано», вмить заснув. Перед тим він пробув на ногах більше як тридцять годин і прокинувся тільки другого ранку, коли надворі вже стояв білий день.
Він устав розбитий, закляклий, голодний, умився у ріці, підкріпив свій шлунок, вщерть наповнивши його водою, і поплівся до Вестмінстера, лаючи себе, що прогаяв стільки часу. Голод навіяв йому новий план; насамперед добратися до старого Гемфрі Марлоу й позичити в нього трохи грошей, а потім… ну, та потім буде видно, а поки що треба зробити хоч це.
Десь об одинадцятій годині він підійшов до палацу і, хоч кругом було багато народу, він, завдяки своєму костюмові, не лишився непоміченим. Він пильно вдивлявся в кожне обличчя, сподіваючись знайти хоч одну добру душу, що згодиться доповісти про нього старому Марлоу; про те, щоб пробратися самому в палац, звичайно, нічого було й думати.
Аж от повз нього пройшов паж для биття; побачивши Майлза, він обернувся і гарненько придивився до нього. «Якщо це не той самий бродяга, про якого так турбується його величність, то я безмозкий осел – хоч я, здається, завжди був ослом. Приміти всі збігаються. Навряд чи бог створив одразу два таких опудала! Яка б тоді була ціна дивам, якби господь отак їх марнотратив. Треба щось придумати, щоб заговорити до нього».
Але тут сам Майлз Гендон допоміг йому. Відчувши, що на нього ззаду хтось пильно дивиться, він обернувся і помітив в очах хлопця зацікавленість. Тоді він підійшов до нього і спитав:
– Ви тільки-но вийшли з палацу? Ви з придворних?
– Так, ваша милость.
– А чи знаєте ви сера Гемфрі Марлоу?
Хлопець здригнувся з несподіванки. «Він питає про покійного батька!» подумав він про себе, а вголос сказав:
– Добре знаю, ваша милость.
– Він там?
– Там, – відповів хлопець і додав про себе: «в могилі».
– Чи не будете ви такі ласкаві доповісти йому про мене й передати, що мені треба сказати йому по секрету кілька слів.
– Залюбки, сер.
– Тоді скажіть йому, що його питає Майлз Гендон, син сера Річарда. Я буду вам дуже вдячний.
«Король щось не так називав його, – розчаровано подумав хлопець, – ну, та однаково. Це, певне, його рідний брат, і він зможе дати відомості його величності про того дивака». І він сказав Майлзові:
– Почекайте мене там, сер, поки я принесу вам відповідь.
Гендон підійшов до вказаного місця. То була ніша в палацовій стіні з кам'яною лавочкою, де в погану погоду ховались вартові. Тільки-но він сів, як мимо пройшов загін алебардників під командою офіцера. Офіцер, побачивши чужу людину, спинив своїх солдатів і велів Гендонові вийти з ніші. Той послухався і негайно був заарештований, як підозріла особа, що вешталася коло палацу. Справа повертала на лихе. Бідний Майлз хотів був вияснити непорозуміння, але офіцер грубо наказав йому замовкнути й велів своїм людям роззброїти його та обшукати.
«Невже їм пощастить щось знайти, – подумав Майлз. – Мені он як треба було, і то нічого не знайшов»..
І справді в нього нічого не знайшли, крім запечатаного листа. Офіцер розірвав конверт, і Гендон посміхнувся, пізнавши «карлючки», надряпані його маленьким другом зловісного дня в Гендонському замку. Коли офіцер прочитав уголос англійський текст послання, він аж побагровів, а Гендон, навпаки, пополотнів.
– Ще новий претендент на престол! – вигукнув офіцер. – Останнім часом їх розвелося, як кролів. Схопіть негідника і як слід пильнуйте, поки я віднесу цей документ його величності королю:
І він пішов до палацу, лишивши Гендона в міцних руках алебардників.
– Ну, тепер уже кінець усім моїм злигодням, – пробурмотів Майлз. – Напевне, буду теліпатися на мотузі, бо те писання так не минеться. А що ж тепер станеться з моїм нещасним хлопчиком!
Незабаром він побачив офіцера, що поспішно наближався до нього, і зібрав усю свою мужність, щоб зустріти неминучу долю, як годиться справжньому солдатові. Офіцер велів алебардникам звільнити заарештованого й повернути йому шпагу; потім він шанобливо вклонився і сказав:
– Прошу, сер, іти за мною.
«Якби я зараз не йшов на вірну смерть і не боявся збільшити свої гріхи, я б задушив цього мерзотника за його глумливу чемність», подумав Гендон, ідучи за офіцером.
Вони пройшли через людний палацовий двір до головного входу, і там офіцер з новим поклоном передав Гендона блискучому придворному. Той теж почтиво вклонився йому й повів через великий коридор між двома рядами пишно вбраних палацових лакеїв (які низько кланялися «величавому опудалу», а за спиною в нього нишком надривалися зо сміху), потім по широких сходах, що аж кишіли царедворцями, і нарешті ввів його до величезного залу, повного англійської аристократії. Він провів Майлза вперед, ще раз вклонився йому, нагадав, що треба зняти капелюх, і лишив його посеред кімнати. Всі пильно дивилися на нього; хто гнівно хмурився, а хто глумливо усміхався.
Майлз Гендон прикипів на місці. За кілька кроків від нього, під розкішним балдахіном, сидів молодий король; трохи одвернувшись і схиливши голову, він розмовляв з райським птахом в образі людини – мабуть, з якимсь герцогом. Гендон стояв і думав, що й без того гірко умирати в розквіті сил, а тут ще доводиться терпіти таке приниження. Йому хотілося, щоб король швидше вирішив його долю – дуже вже образливо дивилися на нього деякі вельможі. Аж от король підвів голову, і Гендон побачив його обличчя, йому аж дух зайнявся! Як зачарований, дивився він на юне прекрасне личко і, нарешті, вигукнув:
– Як, володар царства Мрій і Тіней на троні!
Не відриваючи здивованих очей від короля, він бурмотів щось невиразне. Потім озирнувся навколо, пильно оглядаючи блискучу юрбу й розкішний зал, і стиха мовив:
– Але це ж правда, це не сон, а дійсність!
Він знов глянув на короля й подумав: «Сниться це мені… Чи він справді володар Англії, а не бездомний, божевільний сирота? Хто розгадає мені цю загадку?»
Раптом у нього в голові майнула блискуча думка. Він підійшов до стіни, взяв стілець і сів посеред залу.
Прокотився гнівний шепіт. Хтось обурено схопив його за плече; чийсь голос вигукнув:
– Встань, блазню нерозумний! Як смієш ти сидіти перед королем?
Гомін привернув увагу короля; він простяг руку й крикнув:
– Облиште його, він має на це право!
Вражена юрба придворних відлинула назад. А король казав далі:
– Знайте, леді, лорди й джентельмени, що це мій вірний і улюблений слуга, Майлз Гендон. Своєю славною шпагою він врятував мене від ран, а може, й від смерті, і за це волею короля його посвячено в рицарі. Знайте також, що він вчинив ще вищий подвиг, визволив свого короля від канчуків та ганьби, взявши їх на себе, і за це його піднесено до гідності пера Англії, графа Кентського, й наділено золотом і землями. Крім того, привілей, яким він зараз скористався, даровано йому самим королем, і з моєї волі віднині й довіку всі старші в його роду матимуть право сидіти в присутності англійських королів, аж поки існуватиме престол.
За п'ять хвилин до того в зал увійшли дві особи, що спізнилися на коронацію і прибули з провінції лише сьогодні вранці. Вони слухали короля в німому зачудованні, остовпіло поглядаючи то на нього, то на «опудало». То були сер Г'ю і леді Едіт. Але новий пер Англії, граф Кентський, не помічав їх. Він усе ще дивився на короля й бурмотів:
– Це мій маленький злидар! Мій божевільний хлопчик! Це гой, кого я хотів вразити розкішшю, здивувати замком на сімдесят кімнат! Це той, кого я жалів за те, що він ніколи не знав ніякої одежі, крім лахміття, ніякої ласки, крім стусанів, ніякої їжі, крім недоїдків. Це той, кого я взяв у годованці і мріяв вивести в люди. Хай би я краще провалився з сорому!
Але раптом він опам'ятався, став на коліна і, поклавши руки в долоні королеві, заприсягнув йому на вірність і подякував за титули та маєтки. Потім він підвівся й шанобливо відійшов убік. І знов усі втупили в нього очі, та тільки вже не з насмішкою, а з заздрістю.
Тимчасом король помітив сера Г'ю і, блиснувши очима, гнівно вигукнув:
– Позбавити цього розбійника вкрадених титулів та маєтностей і ув'язнити аж до моїх розпоряджень.
Колишнього сера Г'ю забрали.
Аж от на другому кінці залу зчинивсь якийсь рух. Придворні розступилися, і між двома живими стінами пройшов Том Кенті в химерному, але багатому вбранні. Він наблизився до короля і став перед ним на коліна.
– Я дізнався, – мовив король, – про все, що ти робив ці кілька тижнів, і дуже задоволений. Ти правив державою лагідно й милосердно. Ну, що, знайшов ти свою матір і сестер? Чудово! Ми подбаємо про них. А батька твого ми присудимо до шибениці, якщо ти побажаєш цього і якщо дозволить закон. Знайте ви всі, що віднині всі діти, які виховуються на королівський рахунок, матимуть не тільки тілесну, а й духовну їжу. Цей хлопець теж там житиме й посяде почесне місце серед вихователів. А що він був королем, йому належить особлива шана. Зверніть увагу на його вбрання: воно присвоєне лише йому, і ніхто не сміє носити таке саме. По цій одежі його всі пізнаватимуть і, пам'ятаючи, що він був королем, віддаватимуть йому належні почесті. Він перебуває під особливим захистом англійської корони і йому дарується почесний титул королівського вихованця.
Сповнений щастя й гордості, Том Кенті поцілував руку короля, і йому дозволено було піти. Не гаючи часу, він побіг до своєї матері, щоб розповісти їй і сестрам усе, що трапилося, й поділитися з ними своєю великою радістю.
