Текст книги "Принц і злидар"
Автор книги: Марк Твен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)
ПРИНЦ У СЕЛЯН
Прокинувшись рано-вранці, король побачив у себе на грудях м'якого щура, який вночі знайшов собі тут затишний притулок. Коли король ворухнувся, щур утік. Хлопець посміхнувся і сказав:
– Дурненький, чого ти боїшся? Я такий же бездомний, як і ти. Соромно мені кривдити безпорадного, коли я сам такий безпорадний. Я вдячний тобі за добру, призвістку; раз уже король дійшов до того, що навіть щури безцеремонно сплять у нього на грудях, значить, щастя скоро знов повернеться до нього, бо нижче занепасти вже не можна.
Він підвівся, вийшов із стійла і в ту ж хвилину почув дитячі голоси. Двері клуні відчинилися і ввійшли дві маленькі дівчинки. Побачивши хлопця, вони замовкли й стали як укопані, видивляючись на нього з одвертаю цікавістю. Вони почали перешіптуватися, підійшли трохи ближче, глянули на хлопця і знов зашепотіли. Потроху вони набралися смілості і стали вголос говорити про нього.
– А в нього гарненьке личко, – сказала одна.
– І кучеряве волосся, – додала друга.
– Тільки він погано вдягнений.
– І якийсь заморений.
Вони ступили ще кілька кроків уперед, соромливо обійшли навколо хлопця, пильно розглядаючи його з усіх боків, неначе це був якийсь дивовижний звір. Вони стежили за ним, немов боячись, що той звір може їх часом вкусити. Нарешті вони стали перед хлопцем і, з обачності держачись за руки, простодушно дивились на нього. Потім старша, зібравши всю свою мужність, спитала просто:
– Хто ти такий?
– Я король, – поважно відповів хлопець.
Дівчатка злегка відсахнулися, широко розплющивши очі, і на хвилину заніміли. Але цікавість перемогла мовчанку:
– Король? Який король?
– Король Англії.
Діти глянули здивовано й збентежено одне на одного, потім на хлопця, і знов одне на одного. Нарешті молодша сказала:
– Ти чула, Мерджері? Він каже, що він король. Це правда?
– Як же це може бути неправдою, Пріссі! Хіба він стане брехати? Бачиш, Пріссі, коли він каже неправду, значить, бреше. Ну, подумай сама. Усе, що неправда, те брехня, інакше й бути не може.
Довід був такий ясний і незаперечний, що у Пріссі геть розвіялися всі сумніви. Вона поміркувала з хвилину і, покладаючись на чесність короля, сказала просто:
– Якщо ти справді король, я тобі вірю.
– Я справді король.
Отак усе й влаштувалось. Королівський сан його величності був визнаний без зайвих слів, і дівчатка почали розпитувати його, як він сюди потрапив, чому він не по-королівському одягнений, куди він іде і що думає робити. Король і сам був радий спочити душею й поділитися своїми болями з кимсь, хто не глумився б над ним і вірив би йому. Отже він з запалом розповів усю свою історію, забувши на час навіть про голод; і маленькі, добрі, дівчатка вислухали його з глибоким, щирим співчуттям. Але коли він дійшов до останніх своїх пригод іі його нові друзі дізнались, що він довго нічого не їв, вони перебили його на півслові й потягли додому, щоб чим-небудь нагодувати.
Король повеселішав і почував себе щасливим. «Коли я знов вернуся додому й буду королем, я завжди ущедрятиму ласкою малих дітей. Ці дівчатка зразу повірили мені й пожаліли мене в нещасті, тимчасом як дорослі, отже й розумніші люди, тільки знущалися з мене, вважаючи за брехуна».
Мати дівчаток прийняла короля ласкаво й щиро пожаліла, її м'яке жіноче серце було зворушене гіркою долею бездомного і, як їй здавалося, душевно хворого хлопчика.
Вона була вдова й дуже небагата. На своєму віку вона немало натерпілась горя і співчувала всім нещасним. Вона подумала, що божевільний хлопчик утік з дому, і все допитувалася, звідки він прийшов, щоб повернути його близьким. Вона заводила розмову про сусідні міста й села, але все дарма. З обличчя хлопця і з його відповідей видно було, що йому незнайоме те, про що вона говорить. Він дуже просто й з охотою розповідав про придворні звичаї, впадав у розпач, коли згадував про свого батька, покійного короля, але тільки-но розмова переходила на щось буденне, враз ставав байдужий і змовкав.
Жінка була збита з пантелику, але не здавалася. Готуючи обід, вона пускалася на всякі хитрощі, щоб вивідати в хлопця, хто він такий. Вона заговорила з ним про корів – він не зацікавився цією темою; зняла мову про овець – теж нічого не вийшло. Отже її гадка, що, може, він пастух, була помилкова. Тоді вона заговорила про млини, про ткачів, мідників, шевців, про всякі інші ремесла; потім про божевільні, тюрми, притулки – але нічого не добилася. А втім у неї промайнув ще один здогад – може, він слуга. Так, вона була певна, що потрапила на вірний слід – безперечно, він служив у якому-небудь домі. І вона завела розмову про хатнє господарство. Але й на цей раз їй довелося розчаруватися. Питання про те, як краще підмітати підлогу, нагонило на нього нудьгу. Опалення печей не викликало ніякого інтересу, миття та чищення посуду теж не справило ніякого враження. Добра жінка уже втратила надію;.і тільки, щоб очистити сумління, закинула кілька слів про куховарство. На превелике її здивування й радість, обличчя хлопця враз просяяло. Ага, нарешті вона таки добилася свого! Вона була горда своєю кмітливістю й дотепністю. Її стомлений язик, нарешті, міг спочити.
Король, натхнений. пекучим голодом і ароматним запахом, що йшов від паруючих горщиків, та каструль, враз. пожвавішав а почав так красномовно; описувати всякі смачні страви, що;. через три хвилини-жінка впевнено, сказала собі: «Я таки вгадала – він пособляв на кухні!» Король називав усе нові й нові страви і говорив про них з таким запалом і знанням справи, що його співбесідниця була вкрай вражена. «Звідки він знає стільки страв, та ще таких добірних? – дивувалася вона. – Адже ж їх подають на стіл тільки у вельмож та багачів. Ага, розумію? Мабуть, він, перш ніж звихнутися з розуму, служив у палаці; так, так, він, певне, прислуговував на кухні в самого короля! Треба зробити спробу». Палаючи бажанням якнайшвидше перевірити свій здогад, вона веліла королеві приглянути за обідом, натякнувши, що він може й сам, коли є охота, покуховарити й додати ще одну-дві страви. Потім вона зробила знак дівчаткам і вийшла разом з ними з хати. Король пробурмотів: «Колись таке саме доручення було дано одному англійському королеві; немає нічого принизливого для моєї гідності взятися до справи, яку виконував сам Альфред Великий. Але я постараюся краще за нього виконати свій обов'язок, бо в нього пироги погоріли».
Намір був добрий, але марний. Бо й цей король, так само, як його далекий предок, поринув у глибокі думи, і наслідком трапилася біда – страви підгоріли. Жінка повернулася вчасно, щоб врятувати сніданок від остаточної загибелі, і швидко вивела короля з задуми, гарненько вилаявши його. Але, побачивши, що він і сам щиро засмучений тим, що не виправдав довір'я, вона пом'якшала і знов стала доброю й ласкавою.
Хлопець смачно й добре наївся і зразу підбадьорився. Ця трапеза була цікава тим, що і гість і господиня, кожен з висоти свого становища, вшанували одне одного великою ласкою, але ніхто з них не усвідомив цієї ласки. Добра жінка хотіла було нагодувати хлопця недоїдками десь у кутку, як годують бродяг або собак; але вона дуже шкодувала, що вилаяла бідолаху, і, щоб чим-небудь загладити свою суворість, посадила його за один стіл з собою і своїми дітьми, неначе він був їм рівня. Короля ж мучила совість, що він не виправдав довір'я сім'ї, яка була така добра до нього, і він змусив себе спокутувати свою провину, дозволивши жінці й дітям їсти разом з ним, замість стояти й прислуговувати, поки він сам сидітиме за їхнім столом, як личить його санові й походженню. Кожному з нас не вадить іноді дозволити собі деяку вільність. Добра жінка цілий день почувала себе щасливою, вихваляючи себе за великодушне поводження з бродягою, а король теж був задоволений своєю смиренністю й милостивим ставленням до простої селянки.
Після сніданку фермерша веліла королеві помити посуд. Цей наказ спочатку трохи збентежив його, і він мало не обурився, але потім сказав собі: «Альфред Великий приглядав за пирогами. Безперечно, він згодився б і мити посуд. Ану спробую».
Спроба була невдала. На його здивування виявилося, що вимити дерев'яні ложки й миски нелегка справа. Це була нудна й морочлива робота, але все ж він, кінець кінцем, скінчив її. Йому вже хотілося якнайшвидше рушити в путь, але визволитися від хазяйновитої фермерші було не так просто. Вона доручала йому всяку дрібну роботу, і всі її завдання він виконував сумлінно й успішно. Потім вона посадила його разом з дівчатками чистити яблука; але це в нього ніяк не виходило, і вона дала йому нагострити кухонний ніж. Далі вона веліла йому розчісувати вовну, після чого він вирішив, що затьмив навіть славного короля Альфреда геройськими подвигами в галузі хатнього господарства, які здаються такими привабливими в історичних романах, і що з нього вже досить. Тому коли по обіді фермерша дала йому кошик з кошенятами й веліла потопити їх, він відмовився. Принаймні він збирався відмовитися, бо це була найслушніша нагода, але йому перешкодили. Він побачив Джона Кенті з коробом рознощика за плечима й Гуго.
Негідники наближалися до воріт, але король угледів їх, перш ніж вони його помітили. Не сказавши ні слова, він узяв кошик з кошенятами й тихенько вийшов через задні двері. Кошенят він залишив у сінях, а сам пустився бігти по вузькому провулку.
ПРИНЦ І ПУСТЕЛЬНИК
За високою огорожею його не видно було з будинку фермерші. Охоплений смертельним жахом, він напружив усі сили й помчав до лісу, що виднівся вдалині. Він ні разу не обернувся, аж поки не сховався за деревами. Тоді він виглянув назад і побачив віддалік дві постаті. Цього було досить; він не став їх розглядати, а побіг далі. Він біг і біг, аж поки опинився в похмурому лісі. Тут він спинився, почувши себе в безпеці. Він уважно прислухався, але навколо панувала глибока жахлива тиша. Зрідка його напружений слух ловив якісь звуки, але такі віддалені, глухі й таємничі, наче це був стогін духів. Ці звуки були страшніші, ніж сама грізна тиша.
Спочатку він думав лишитися тут до кінця дня. Але незабаром холод пройняв його розігріте від бігу тіло, і він змушений був рушити далі, щоб зігрітися. Він подався навпростець через ліс, сподіваючись вийти на дорогу. Він усе йшов і йшов, та ліс ставав усе густіший. Почало смеркати, і король зрозумів, що наближається ніч. Він аж здригнувся від думки, що доведеться ночувати в такому жахливому місці. Він прискорив ходу, але від того просувався наперед ще повільніше, бо в сутінках раз у раз спотикався об коріння й плутався в чагарнику.
Як він зрадів, коли побачив, нарешті, невиразний вогник! Він обережно пішов на світло, раз у раз спиняючись, озираючись навколо й прислухаючись. Вогник блимав у віконці без шибок убогої маленької хатинки. Він почув якийсь голос і в першу хвилину хотів утекти і сховатися, але роздумав, бо зрозумів, що це хтось молився.
Він підкрався до віконця, став навшпиньки й зазирнув усередину Хата була маленька з утоптаною долівкою. У кутку було настелено ліжко з трави, накрите подертою ковдрою. Тут же стояло відро, кухоль, миска й кілька горщиків, а поруч невелика лавка й табурет на трьох ніжках.
В печі курився хмиз. Перед розп'яттям, освітленим одною лише свічкою, стояв навколішках старий чоловік, а коло нього на дерев'яній скрині, поруч людського черепа, лежала розгорнута книжка. Чоловік був високий на зріст і ширококостий. Волосся й борода в нього були дуже довгі й білі, як сніг. Одягнений він був у овечі шкури, що спадали від шиї до п'ят.
– Святий пустельник! – сказав собі король. – На цей раз мені пощастило.
Пустельник підвівся з колін. Король постукав у двері. Низький голос відповів:
– Ввійди, але залиш гріхи свої за порогом, бо земля, на яку ти ступиш, священна.
Король увійшов і став біля порога. Пустельник втупив у нього блискучі, неспокійні очі і промовив:
– Хто ти такий?
– Я король, – спокійно й просто відповів хлопець.
– Привіт тобі, королю! – в захваті вигукнув пустельник.
Він гарячково заметушився і, безнастанно повторюючи «Привіт тобі, привіт!», присунув лавку до вогнища, посадив на неї короля, підкинув у вогонь хмизу і схвильовано забігав по хаті…
– Привіт тобі! Багато хто шукав притулку в цьому святому місці, та всі вони були недостойні, і їх вигнано звідси. Але король, що зрікся корони й марного блиску, що одягнувся в лахміття, щоб присвятити своє життя благочестю й умертвінню плоті, – він достойний, він тут бажаний! Він житиме тут до кінця днів своїх.
Король спробував перебити пустельника і все пояснити, але той не слухав йото, бо навіть не чув. Він говорив далі все голосніше, все з більшим запалом:
– Тут ти знайдеш спокій душі. Ніхто не відшукає тебе в цьому захистку, ніхто не потурбує закликом вернутися до пустого, безглуздого життя, яке господь допоміг тобі покинути. Тут ти молитимешся, тут вивчатимеш святе письмо. Тут міркуватимеш про безумства цього світу і про вічне блаженство майбутнього життя. Ти їстимеш сухарі й трави й щодня мордуватимеш своє тіло, щоб очистити душу. Ти носитимеш волосяницю й питимеш саму лише воду. Тут знайдеш ти мир і спокій, так, повний мир і спокій, бо всякий, хто прийде по тебе, повернеться назад ні з чим. Ніхто не знайде тебе, ніхто не збентежить.
Старий все ще бігав з кутка в куток, тільки говорив уже не вголос, а стиха бурмотів. Король скористався з нагоди, щоб розповісти йому про свої нещастя. Під впливом тривоги й страху він говорив дуже красномовно.
Але пустельник щось бубонів собі і не звертав на нього уваги. Він наблизився до короля й багатозначно промовив:
– Тсс! Я відкрию тобі таємницю!
Він нагнувся до хлопця, але враз відсахнувся від нього й прислухався. Хвилини через дві він підійшов навшпиньках до вікна, висунув голову, вдивляючись у. пітьму, потім так само навшпиньках повернувся й, нахилившись до обличчя короля, прошепотів:
– Я архангел!
Король здригнувся і мимоволі подумав: «Краще б мені знов потрапити до бродяг, ніж у полон до божевільного!»
Його страх посилився й відбився на обличчі. А пустельник сказав тихим схвильованим голосом:
– Я бачу, ти почуваєш мою святість. В очах твоїх, побожний страх. Моя святість так вражає всякого, бо це святість небесна, Я здіймаюсь на небо і за мить повертаюсь назад. П'ять років тому послані богом ангели на цьому самому місці піднесли мене до гідності архангела. Вони випромінювали сліпуче світло. І вони схилились передо мною на коліна, королю! Так, схилились передо мною, бо я вищий від них. Я гуляв по небесних садах ї розмовляв з патріархами. Дай мені руку, – не бійся, – дай мені руку. Знай, що ти торкаєшся руки, яку потискали Авраам, Ісаак, Іаков. Я був у золотих чертогах і лицезрів самого господа!
Він помовчав для більшого враження. Але враз обличчя його змінилося, він схопився на ноги й сердито вигукнув:
– Так, я архангел, лише архангел! А я міг би стати папою. Це щира правда! Мені сказав це голос з неба у сні, двадцять років тому. Так, я мав стати папою. І я був би папою, бо така була воля неба. Але король закрив мій монастир, і я, бідний, безвісний монах, не маючи нікого в світі, лишився без притулку, назавжди позбавлений сили, яку призначило мені небо!
Тут він знов забубонів, б'ючи себе кулаком по лобі в безсилій люті. Зрідка бурмотів прокляття, вигукуючи:
– От чому я тільки архангел, коли мені призначено бути папою!
Так він біснувався цілу годину, а маленький король сидів і мучився. Раптом старий заспокоївся і став дуже лагідний. Голос у нього пом'якшав, він спустився з хмар на землю й почав говорити так просто й добродушно, що незабаром зовсім скорив серце короля. Старий посадив хлопця ближче до вогню, силкуючись влаштувати його якнайзручніше; умілою й ласкавою рукою полікував його виразки; потім заходився готувати вечерю, весело балакаючи й гладячи хлопця то по щоці, то по голові так ніжно й пестливо, що весь страх і відраза, навіяні архангелом, скоро перейшли в прихильність і пошану.
В такому щасливому настрої минула й вечеря. Потім, помолившись перед розп'яттям, пустельник поклав хлопця спати в маленькій сусідній комірчині, закутавши його так дбайливо й любовно, наче мати. Приголубивши його на прощання, він сів коло вогнища, в задумі перегортаючи жар. Раптом він випростався й постукав по лобі, неначе силкувався щось згадати. Потім схопився, ввійшов у кімнату гостя й спитав:
– Ти король?
– Так, – крізь сон відповів хлопець.
– Який король?
– Англійський.
– Англійський? Значить, Генріх умер?
– Так, на жаль, він умер. Я його син.
На обличчя пустельника набігла чорна тінь, і він люто стиснув свої кістляві руки. Він постояв трохи, важко дихаючи й ковтаючи слину, потім прохрипів:
– Ти знаєш, що це він зробив нас бездомними й беззахисними?
Відповіді не було. Старий нахилився, вдивляючись у спокійне обличчя хлопця й прислухаючись до його рівного дихання.
– Спить, міцно спить, – прошепотів він, і обличчя його освітилося зловтішністю. – Серце його повне щастя, – сказав він і відвернувся.
Пустельник нечутно ходив по кімнаті, чогось шукаючи. Він то спинявся, прислухаючись, то озирався й кидав погляд на хлопця; і все бурмотів собі під ніс. Нарешті він знайшов те, чого шукав – старий, заржавілий кухонний ніж і брусок. Він присів коло вогню й почав тихенько гострити ніж, то щось бурмочучи, то вигукуючи вголос. Вітер завивав навколо самотньої халупки, звідкілясь доносилися таємничі нічні голоси, з усіх щілин дивились на старого блискучі оченята відважних мишей та щурів, але він так захопився своїм ділом, що нічого не помічав.
Час од часу проводив великим пальцем по лезу ножа й задоволено кивав головою.
– Ага, вже гостріше, – казав він, – куди гостріше.
Він не помічав, як летить час, і спокійно працював, поринувши в свої думки, які часом висловлював уголос.
– Його батько вчинив нам лихо, вкрай розорив нас, і тепер горітиме в пеклі на вічному вогні! Так, горітиме на вічному вогні. Він уникнув нашої помсти, на те була воля божа, так, воля божа, і ми не сміємо нарікати. Але він не уникнув невблаганного пекельного вогню, що горітиме довіку.
Він усе гострив і гострив, то щось бурмочучи, то стиха хихикаючи, то знов вигукуючи вголос:
– Все це накоїв його батько. Тепер я тільки архангел, а якби не він, я став би папою!
Король ворухнувся у сні. Пустельник нечутно підскочив до його постелі, став на коліна й заніс над хлопцем ніж. Той знов поворухнувся й розплющив очі; але в них не було й проблиску свідомості, вони нічого не бачили. За мить його рівне дихання сповістило, що він знов міцно заснув.
З хвилину пустельник нерухомо прислухався, затаївши дух. Потім поволі опустив руку й нечутно відійшов.
– Уже далеко за північ, – промимрив він. – Не дай бог закричить, а хтось випадково почує.
Він бродив по своїй норі, підбираючи ганчірки й обривки мотузків. Потім знов підкрався до хлопця й обережно, щоб не розбудити, зв'язав йому ноги. Він хотів зв'язати й руки; кілька разів він пробував схрестити їх, але хлопець виривав у сні то одну руку, то другу. Нарешті, коли «архангел» уже впав у розпач, хлопець сам схрестив руки на грудях, і вмить вони були зв'язані. Далі пустельник просунув йому пов'язку під підборіддя і стягнув її вузлом на голові – так тихо, так обережно й спритно, що хлопець не прокинувся і навіть не ворухнувся.
ГЕНДОН ПОСПІШАЄ НА ПОМІЧ
Старий нечутно, наче кішка, відійшов від хлопця і, принісши низенький ослінчик, сів. На половину його тіла падало тьмяне світло, а друга була в тіні. Не зводячи жадібних очей з хлопця, він терпляче чекав, тихенько гострив ніж і не помічав, як минають години. Він був схожий на сірого страховинного павука, який от-от проковтне безпорадну комаху, що заплуталася в його тенетах.
Минуло багато часу. Старий, який все ще дивився перед собою, але, замріявшись, нічого не бачив, раптом помітив, що очі в хлопця розплющені, широко розплющені й дивляться, дивляться, ціпеніючи з жаху, на ніж.
На обличчі старого спалахнула жорстока, диявольська радість і, не припиняючи своєї роботи, він сказав:
– Син Генріха VIII, чи ти помолився?
Хлопець безсило запручався в своїх путах, і крізь міцно стиснуті щелепи в нього вихопився якийсь невиразний звук. Пустельник зрозумів це, як ствердну відповідь на його запитання.
– Ну, помолися ще раз, – сказав він. – Читай молитву на відхід душі.
Дрож пробігла по тілу хлопця, і він пополотнів. Він знов запручався на постелі, намагаючись визволитися – крутився й обертався на всі боки, несамовито, як безумний, кидався, марно силкуючись порвати свої кайдани. А старий лиходій усміхався, хитав головою, і спокійно гострив свій ніж, бурмочучи:
– Прийшов твій останній час. Кожна хвилина дорога. Читай відхідну молитву.
Хлопець розпачливо застогнав і застиг. Він задихався. По щоках його крапля за краплею котилися сльози. Але це не викликало й іскри жалю в запеклій душі скаженого діда.
Займалося на світ. Пустельник помітив це й схвильовано, наче пойнятий раптовим страхом, заговорив:
– Я не смію далі втішатися своїм щастям. Ніч минула. Минула, як хвилина, як одна хвилина, а я хотів би, щоб вона тривала рік. Ну, виплодок губителя святої церкви, заплющ очі, коли боїшся дивитися…
Далі слова старого перейшли в безладне бурмотіння. Він став на коліна з ножем у руці і нахилився над переляканим хлопцем.
Що це? Коло халупи почулися голоси. Ніж так і випав з рук пустельника. Він накинув на хлопця овечу шкуру і, тремтячи, схопився на ноги. Гамір посилювався, голоси ставали грізніші. Хтось крикнув «рятуйте!», потім хтось швидко побіг геть. І враз у двері халупи посипалися громові удари, і хтось гукнув:
– Гей! Відчиняй! Та швидше, хай тобі біс!
У вухах короля ця лайка прозвучала, як найсолодша музика, – то був голос Майлза Гендона!
Пустельник, скрегочучи зубами в безсилій люті, вислизнув з опочивальні, причинивши за собою двері. І король почув розмову, що відбувалася в другій кімнаті.
– Привіт тобі, преподобний отче! А де ж мій хлопець?
– Який хлопець, друже?
– Який хлопець! Ти, отче, краще не бреши й не дури мені голову, бо мені зараз зовсім не до жартів. Недалеко звідси я впіймав двох негідників, які вкрали його в мене, і змусив їх признатися. Вони сказали, що він утік і що вони простежили його до твоїх дверей. Навіть показали мені його сліди. Ну, не викручуйся. Гляди, святий отче, якщо не віддаси його мені… Де хлопець?
– О шановний добродію, ви, певне, кажете про обідраного бродягу царського роду, який перебув тут ніч. Якщо такий пан, як ви, може цікавитися такими, як він, то знайте, що я послав його з дорученням. Він скоро вернеться.
– Скоро вернеться? Коли? Кажи, не гай часу. Може, я дожену його? Коли він вернеться?
– Не турбуйтеся, він скоро вже прийде.
– Ну, гаразд. Спробую почекати. Але стривай! Ти послав його з дорученням, ти? Це вже брехня – він не пішов би. Він вирвав би тобі всю бороду, якби ти дозволив собі таке зухвальство. Ти брешеш, друже, напевне брешеш. Він не побіг би ні для тебе, ні для якої іншої людини.
– Для людини, може, й не побіг би. Але я не людина.
– Господи помилуй, хто ж ти?
– Це таємниця – нікому не кажи. Я – архангел.
Майлз Гендон вигукнув щось страшне й не дуже благочестиве, а тоді додав:
– Ну, цим і пояснюється його ласкавість до тебе. Ні для кого з простих смертних він би й пучкою не кивнув. Але й король мусить коритися велінням архангела. Цсс! Щось наче стогне.
Увесь час маленький король тремтів то від страху, то від надії. Він силкувався стогнати якнайголосніше, сподіваючись, що Гендон його почує, але той, видно, не чув його стогону, бо не придав цьому ваги. Тому останні слова Гендона були для короля, як свіжий подих полів для вмираючого. Він зібрав останні сили й ще раз простогнав.
– Стогне? – перепитав монах. – То, мабуть, вітер.
– Може й вітер. Так, звичайно, вітер. Я весь час чую невиразний стогін… От, знов! Ні, це не вітер! Який чудний звук! Ходім, подивимося, що воно таке.
Король не тямив себе з радості. Його стомлені легені напружувалися щосили, але затиснуті щелепи й накинута на хлопця овеча шкура заглушали його крики. У бідолахи так і впало серце, коли він почув слова пустельника:
– Та це надворі, он у тих кущах. Ходім, я проведу тебе.
Король чув, як вони, розмовляючи, вийшли з хати, чув, як завмерли їхні кроки, і він лишився сам серед жахливої, зловісної тиші. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж знов почулися кроки й голоси, і на цей раз до короля долинув ще й новий звук – неначе стукіт копит. Потім він почув, як Гендон сказав:
– Я більше не буду чекати. Не можу більше чекати. Мабуть, він заблудився в лісі. В який бік він пішов? Швидше покажи.
– Він… чекай, я піду з тобою.
– Добре, добре. Та ти кращий, ніж здаєшся. Навряд чи знайдеться на світі ще один архангел з таким добрим серцем. Може, поїдеш верхи? Бери ослика, якого я придбав для свого хлопця, або приборкай своїми святими ногами цього клятого мула, якого я купив для себе. Мене здорово одурили! Він не вартий і щербатої копійки…
– Ні, сідай уже сам на свого мула, а осла веди за повід. Я краще піду пішки.
– Тоді, будь ласка, придерж оцю малу тварину, поки я, наражаючись життям, спробую злізти на велику.
Почулися удари, стусани, брикання й стукіт копит, і все це під добірну, громоподібну лайку. Далі посипалися гіркі докори, що, очевидно, вплинули на совість мула, бо незабаром боротьба припинилася.
У невимовній тузі прислухався маленький в'язень до голосів і кроків, що помалу завмирали вдалині. Надія покинула його, і тупий відчай стиснув серце.
– Єдиного мого друга обдурили й спровадили звідси, – сказав він. – Пустельник вернеться і…
Йому перехопило дух, і в розпачі він так шалено запручався, рвучись з своїх пут, що скинув з себе овечу шкуру.
Раптом король почув, як відчинилися двері. Він так охолов, неначе його горла торкнувся ніж. З остраху він заплющив очі, з остраху розкрив їх – перед ним стояв Джон Кенті й Гуго.
Якби в хлопця рот не був зав'язаний, він би вигукнув: «Дяка богові!» Хвилини через дві руки й ноги в короля були вільні, і його вороги, підхопивши його під руки, чимдуж побігли в ліс.
