Текст книги "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"
Автор книги: Мария Матиос
Соавторы: Юрій Винничук,Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Лариса Денисенко,Софія Андрухович,Наталка Сняданко,Андрій Бондар,Таня Малярчук,Ирена Карпа
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)
Софія АНДРУХОВИЧ
ЯЙЦЕ ПРО ЛЮБОВ…
Коли йдеться про саму любов, я б сказала, що її не існує. Ні, ви неправильно зрозуміли: це не цинічне твердження з метою продемонструвати тверезий розум та холодне серце; це не крик розчарованої стражденної душі, обдуреної та покинутої; і це – хоч я знаю, повірити важко – не така вже й безпросвітна банальність. Твердження «любові не існує» означає лише те, що казати «любов є всюди» було б ще гірше.
Я навіть не уявляю, як могло з’явитися настільки порожнє і водночас таке універсальне поняття, хто міг доплюнути аж до такої крайньої точки абстракції: простежити за усіма гормональними змінами, фізіологічними процесами організму, інстинктами, психічними травмами, родинними історіями, соціальними статусами, матеріальними можливостями, збігами обставин, особливостями характерів, смаками, впливами, прихованими та явними мотивами, погодними умовами, почутими словами, вивести з усього цього якусь вірогідну формулу чи закономірність – і після знака «дорівнює» або на перетині ліній графіка добути величину чи знайти точку, що позначатиме самі знаєте що.
Ви вірите, ніби щось таке реально зробити? Я вам заздрю, у мене проблеми з математикою.
З іншого боку, ще сміхотворніше плести про щось на кшталт «прекрасної таїни», «містичної казки» чи «незбагненного плоду печалі та розлуки». Я розумію, що це пісні для двох сердець, і що від любові до ненависті один крок, і що за крок від ніжності народжується ніж, і що так ніхто не кохав, і що десь на дні мого серця заплела дивну казку любов, і що є тільки вічна загадка Любові, і що любити треба й мою парасольку, і що полюбиш і козла. Але ж це маячня, ви усвідомлюєте? Це просто соромно, таке городити, усім нам мусить бути соромно. Це порожні слова, нічим не підкріплені, дурні й безпідставні, і нескінченно неправдоподібні. Просто люди – ліниві, перелякані і схильні до надмірної чуттєвості істоти, тому їм простіше повірити, що «берег любові – в далекім тумані», і зовсім не брати до уваги несподівано вдалого для кишечника дня, образи на родичів і мигцем зауваженого відображення свого, такого, виявляється, різьбленого профілю у вітрині взуттєвого магазину.
Можливо, любов удалося б відстежити, якби існувало щось типу борхесівського «Алефа». Ви розумієте, про що я? Про те, що краще вже сказати «любові не існує», ніж «любов є всюди», бо, хоча обидва твердження тотожні, перше все-таки чесніше і точніше.
Далі я спробую показати вам усю марність та розмитість цього діла. Бо писати про любов дуже просто, одне задоволення, раз плюнути. Для письменника немає простішої та благодатнішої теми – ніхто ніколи не скаже: «Неправда! Це він не про любов написав! Любов не така!», бо хто його зна: любов – вона ж усюди, вона ж усіляка. Тільки щоб у кишечника був вдалий день і щоб рівень гормонів у організмі не зашкалював і не падав нижче допустимої норми.
Есеї, вони, зазвичай, у нас пишуться як: автор розповідає історію, або й кілька, про щось пережите ним, щоб бути реалістом і наголосити на власному життєвому досвіді та вмінні глибоко відчувати життя кожною клітиною свого тіла, або почуте від якогось знайомого, чи підслухане, чи побачене, одним словом, якусь просту, але виразну історію, а потім починає її, цю історію, розмусолювати, вибудовувати навколо неї логічно-парадоксальні конструкції, виводити мораль, простежувати закономірності, ставити запитання, на які не існує відповідей, – і тут же ці відповіді давати, розпачливо щось вигукувати, когось або щось викривати, журитися, розпачати, розводити або сплескувати руками – ну, ви розумієте.
У випадку з есеєм про любов письменник отримує таку нескінченну кількість можливостей, що його це може на деякий час перелякати і відлякати. Але стримати себе він усе одно не здатен – надто велика спокуса, надто вагомий шанс.
Бо ти пишеш про любов, водночас пишучи про: смерть, народження дітей, святковий обід, урочистий вальс, осінній день, зморшки на обличчі і шиї, домашніх тварин, новий костюм та краватку, про ліжко, ремонт, наркотики, телефонну розмову, повішення, сварку, сраку, зливу, зачаття, приготування борщу, розстріл, інфаркт.
Бо любити можна кота, машину, дачу, дерева, пообіддя, віщі сни, свіжі газети, Інтернет, серіали, французьких романістів, іспанських конкістадорів, ситні сніданки, дорогі сукні, родичів, секс, малину, підводне плавання.
І коли ти когось не любиш – це любов. І коли ти дослухаєшся до запису власного голосу – це любов. І коли йдеш до лікаря – теж. І коли за когось хвилюєшся, комусь щось забороняєш, обманюєш, зраджуєш, ображаєш, знущаєшся, б’єш, принижуєш, калічиш, плекаєш – усе це любов.
Ви розумієте, нарешті, чому я стверджую, що любові не існує?
Як можна допускати до цього письменників?
Далі все залежить від того, якої письменникові захочеться читацької реакції. Хоче він дивувати, бентежити, злити – чи просто вкотре викликати захоплення й замилування читачів добре відомими прийомами.
Глибокі й тонкі колоті рани залишаються від родинних історій, виконаних у форматі старих фотографій, сепією, рівним меланхолійним тоном, з вкрапленнями побутових подробиць, можна з ухилом у бік політики та історії, а на першому плані – людська історія, проста, звичайна, та неймовірно жива і пронизлива.
Наприклад, про те, як на початку сорокових мій кільканадцятирічний дід сидів над Чорним Черемошем у Яблуниці, на камені, схожому на великий череп бика, і, час від часу забуваючись і задивляючись у вир під тонкою провислою кладкою, намагався вирізьбити ножем з кістяним руків’ям обличчя дерев’яної ляльки Наталки.
Лялька робилася для молодшої сестри Радусі, яка, не дочекавшись, коли у цурпалка з’являться очі і ніс, дала йому ім’я і придумала кілька строїв – той, у якому їздити до подруг, і в якому ходити до церкви, і поратись біля хати.
Зараз Радуся з сусідкою бовталися у воді, течія огортала бульбашками і лоскотала їхні засмаглі тонкі тільця. Вони вже так довго сиділи у крижаній воді, що губи їхні стали фіолетовими, зуби дрібно цокотіли, а пучки пальців поморщились. Дід думав про щось своє, серйозний і зосереджений, уже такий дорослий, кільканадцятирічний, час від часу згрібаючи з чола оберемок хвилястого русявого волосся.
Над смереками нависла смужка напівпрозорого легкого диму. Дівчата реготали, захлинаючись, і тремтіли від збудження і холоду.
А потім – зовсім невідомо, як і коли це сталося, – дід похолов від Радусиного вереску. Нажахані очі малої сусідки, її витягнуті руки у самому вирі під кладкою, там, де вода найглибша, там, де найгостріші камені на дні, там, де щороку хтось обов’язково гинув, – і Радусине світле волосся, худенькі плечі, білі п’яти.
Дід скаче з каменя на камінь, послизається, ледве втримує рівновагу, ось він уже у воді, боляче б’ється ногами, летить, захлинається, гребе. Йому здається, що течія починає пливти в протилежний бік, так повільно він наближається до виру, а дівчат уже і не видно, він тільки встигає вхопити котрусь за руку, а інша хапає його за волосся, і ось він уже під водою, отримує чимось гострим у щелепу, заковтує воду, починає втрачати свідомість, але знає, що мусить витягнути їх на берег, що інакше не можна – і таки тягне, тягне, вода й сама виштовхує його назовні, і він намацує ступнями камені, і чіпляється за них, і виносить на собі сусідську дівчинку, яка блює водою і кашляє і в якої червоні очі і бліде обличчя.
Дід знову кидається в ріку – але вже пізно. Тіло Радусі і так прибило течією до берега, і кучері її плещуться в піні, і руки безвольно звисають вздовж тіла. У неї заплющені очі і дуже спокійне личко, вона навіть трохи посміхається, хоча губи вже не фіолетові, просто білі-білі.
І дорослий, кільканадцятирічний дід кричить і плаче, реве, ридає, стогне, тре кулаком щоки і ніс, задихається, не випускаючи Радусю з обіймів.
Йому здається, що зусиллям волі він зараз – але тільки зараз, у цей самий момент – може повернути час назад, коли вирізав на круглому пустому ляльчиному личку очі і коли дівчата верещали у воді, захлинаючись від захоплення. Ось-ось, ще трохи, зовсім трохи – йому вже майже вдається це зробити.
До моменту Радусиної смерті у них була зворушлива, ніжна любов між старшим братом і молодшою сестрою. Вони сварились і боляче смикали одне одного за волосся, ділились солодощами, розповідали таємниці, шукали скарби, грались, допомагали мамі, слухали страшні історії, смішили одне одного і отримували однакові покарання від батьків-учителів, коли були однаково винними.
Але потім любов стала іншою. Думати про Радусю було боляче, а думалось про неї завжди, і тому боляче було завжди, і коли згадувався її сміх, і кучері, і долоні, і те, як вона просила показати їй осине гніздо, і як налякалась сови, і як придумувала строї для ляльки: їздити до подруг, ходити до церкви, поратись біля хати.
З кожним роком ці подробиці дедалі більше затиралися, натомість спогади про Радусю дедалі більше нагадували життєпис святої. Її кучері зробились лілейно-білими, вона світилася чистим сяйвом, поглядом уміла лікувати від найстрашніших хвороб, ніхто ніколи не чув від неї ні плачу, ні злого слова, вона пригорталась до тебе, як кошеня, і відразу на серці ставало легко і світло. Вона вміла викликати сонце взимку, а в засуху – дощ, вона найкраще співала і віддавала останнє.
Безперечно, Радуся повинна була так рано померти – такі довго не живуть. Але дідове відчуття провини від цього не зменшувалось.
Ось вам любов-провина, любов-обожнювання, любов на все життя, яка з часом стає тільки міцнішою, любов-надумування, реальніша за багато інших видів любові. Найпостійніша любов: до того, кого немає.
Розумієте, чому я кажу, що любові не існує?
Родинна історія – це інтимно, щиро і довірливо. Письменник показує своє слабке місце, пускає сльозу, витискає сльозу з читача. Він ранимий, відвертий і незахищений. Так, він заслуговує любові.
А можна виступити стриманіше, натомість, крім людяності, ненав’язливо продемонструвати власну начитаність та ерудицію. Вміння бачити в історичних персонажах живих людей, перевтілюватись і співпереживати, і відтворювати час, і розуміти епоху, і пробачати слабкість, розуміти і співчувати.
Співчувати, наприклад, Гітлерові та його трепетній любові дядька до племінниці, Ґелі Раубаль. Розуміти, чому він ховав її у просторому й світлому помешканні на Принцреґентштрассе в Мюнхені, дратуючись іноді через те, що вона заважала йому працювати, виспівуючи високим голосом оперні арії у напівпорожніх кімнатах з високими стелями і холодними диванами. Уявляти, як він шукає нервовим собачим поглядом її світлу акуратну голівку у натовпі – десь на мітингу, конференції, в кав’ярні або в театрі, як він боїться її втратити, як непокоїться, що у неї таки є щось з Емілем Морісом.
Або відчувати гіркуватий присмак у роті Інґеборґ Бахман – присмак від сигарет чи від того, що Фріш таки написав про неї, а вона навіть не мала права просити його не робити цього, чи від того, що Целян перед смертю наковтався брудних вод Сени, чи просто від римського повітря, хоча домішки кокаїну й марихуани в ньому знайдуть щойно через сорок років.
Чи вірити, що Андрій Головко, хрестоматійний радянський письменник, вчинив таки правильно, застреливши дочку і дружину. Тому що любов виправдовує все, а він же любив їх по-справжньому. Те, що він їх застрелив, – найкраще того свідчення. Адже міг повернутись до Школи червоних старшин – а Тетяна привела б іншого, і той інший називав би її «косулею» і гладив дочку по голові.
Любов розкошує, коли навколо багато крові, ран, диму і отрути. Якщо скоритись її бажанням, згодом вона може й винагородити: наприклад, подарувати дитину від санітарки у психіатричній лікарні.
Любов добре фарширувати містикою, пророцтвами і знаками. Вона чудово себе почуває серед ненависті, помсти і жорстокості.
Чесний письменник не прикрашатиме любов кремовими трояндами. Він напише: «Чоловік тети Стефи приходив з роботи п’яний, бив її залізним ланцом і лягав спати, виставивши ноги в шкарпетках, подертих на великих пальцях. Тета Стефа смажила йому деруни і набирала великою кохлею компот з аґресту». Чесний письменник то хоче показати весь трагізм та марність любові й життя взагалі, то натякає, що побут не здатен знищити любов.
Письменник з психологічним ухилом шукатиме травми, пояснення та найтонші зв’язки. Він зробить із любові психологічний трилер, історію хвороби, вразивши читача відкриттями настільки очевидними, що на них неможливо звернути увагу.
Батько гамселить усю сім’ю, перші дитячі спогади – його люте ревіння, синці, плями крові, потрощені меблі, сонні сусіди приймають їх до себе на ніч. У мами вибиті зуби, поламані руки, підбите око. Вона посміхається і мовчить – мовчить ось уже двадцять років.
Дівчинка якомога швидше виходить заміж, за першого-ліпшого, він виявляється не таким уже й поганим, робить надійні рами для натюрмортів, накопичує побутову техніку.
Хлопчик багато часу проводить невідомо де, невідомо з ким, не приходить ночувати, встряє у бійки, колекціонує ножі, не вміє дивитись в очі, говорить, опустивши голову, ковтає половину звуків.
Років десять брат і сестра уникають батьків і одне одного. Мама вже в інвалідному кріслі, батько не припиняє її бити. Сестра тихо живе зі своїм чоловіком, вони їздять на пікніки і на море, проводять час зі спільними друзями, накопичують побутову техніку. Брат експериментує з наркотиками і алкоголем, ніяк не може знайти роботу, кілька разів потрапляє в аварії на мотоциклі і раз зривається з балкона дев’ятого поверху. Попри це йому вдається одружитись: дружина балакуча і гарна, у неї свої травми і причини такого шлюбу. Тим не менше, вони видаються хорошою парою, і їм добре разом.
Несподівано, так і не заговоривши, помирає мама. Сестра виганяє чоловіка, за допомогою адвоката відібравши у нього всю їхню спільно нажиту побутову техніку. Батько тяжко побивається, днями й ночами плаче, перебирає фотографії, возить квіти на цвинтар, ходить до священика.
Сестра бере батька жити до себе. Тоді виганяє братову дружину і бере до себе жити ще й брата.
«Зараз ми повинні триматися разом. Ми одна сім’я… Тільки разом ми виживемо», – повторює сестра своє заклинання. Вони разом перебирають фотографії, колекціонують ножі і побутову техніку. І хто їх за це засудить?
А ось, скажімо, ще любовна історія з життя. Я півтора року не їла м’яса. Коли ж із задоволенням до нього повернулась, червона риба (точніше, сьомга) мені помстилась, виявившись несвіжою. Я три дні пролежала в реанімації, і навколо мене кружляли десятки переляканих лікарів. Перелякані лікарі – ось вам доказ чиєїсь пристрасної, власницької любові.
Ну що ж, здається, мені вдалося схематично зобразити всю необов’язковість та натягнутість будь-яких розмов про любов. Хоча перерахувати всі можливі письменницькі ходи не під силу нікому, ви ж розумієте.
І все ж таки – повторюсь – із особливим задоволенням я написала б текст, виводячи в ньому бездоганно логічну теорему чи формулу, з розрахунками, сталими величинами і графіками. Або хоча б невелику статтю про гормональні дисбаланси.
На жаль, ми уже з’ясували, що зробити це неможливо. Звідки візьметься логіка там, де всі дані – випадкові, а результату не існує?
Востаннє я їздила на велосипеді наприкінці весни минулого року. Ми, здається, насмажили кружальця кабачків, до яких на краплю майонезу і дрібку часнику чіплялися плястерки свіжих помідорів, і позав’язували на голови хустки. Готувались, як до серйозної виправи.
Стояла вже ненормальна літня спека, ми бадьоро зрізали навскоси березовий гай, спотикаючись об нарости коренів, оминули блакитний корпус санаторію «Україна», виїхали за Ворзель, в’їхали в Рубежівку, повз церкву, бар, школу із забитими навхрест вікнами і дверима – і далі опинилися на вузькій піщаній стежці посеред поля. На небі ні хмаринки, шкварить сонце, шовкова хустка кожних кілька хвилин зіслизає з волосся і птахою спурхує до фантомних гнізд у пшениці. Шини тяжко грузнуть у піску, рівновагу тримати майже неможливо, їзда вимагає максимального напруження м’язів, ми залишаємо по собі сліди гігантських колорадських жуків – і все одно доводиться час від часу вести ровер поруч, бо колеса розвертаються у протилежні боки і ліниво запорпуються в розпечений пісок.
Ми обливаємось потом, на обрії видно одне-єдине покручене дерево в ореолі напівпрозорого мерехтіння розплавленого повітря. «Це Індія, це справжня Індія», – не втомлюючись повторює Андрій, хоча на Індію не видно навіть натяку.
До химерного металевого бряжчання і туркотіння несподівано додаються ще й візуальні ефекти: гігантські водяні дуги, що крають небо на нерівні площини. Новий вигадливий злам стежки – і раптом на полі виростають залізні дракони, кожен завбільшки з добрячого слона (ось вам Індія, прошу), рухомі напівзаіржавілі конструкції, які повільно випростують крила, риплять суглобами і, повертаючи голови плазунів на довгих вигнутих шиях, вивергають потоки води. Тут росте картопля, це піддослідні землі Інституту картоплярства, вони не можуть допускати надмірних тріщин у ґрунті та спаленого листя.
Збурюючи пісок на кількадесят метрів і розповсюджуючи смердючі клуби чорних вихлопів, стежкою проповзає саморобна баржа, перевантажена мовчазними й нерухомими селянами. Вони дивляться на нас не кліпаючи, без злості, ніби не бачать – і водночас дуже пильно, просвердлюючи наскрізь.
Потім їдемо поміж вілл із червоної цегли, поміж дач, тоді між озер (вода брижиться, і в неї хочеться впасти в одязі і з гелікоптера), а тоді, проминувши ще кілька маєтків, самі лише мури навколо яких коштують багатьох сотень і тисяч людських життів, заглиблюємося в ліс. Тут кусаються комарі, я кілька разів добряче гепаюсь об землю з ровера, забивши всі без винятку придатні для цього частини тіла. Стежка дарує безліч несподіванок: яри, пагорби, камені, гілки, корені, шишки, струмки, пляшки, пеньки, черевики, мною теліпає, як сільничкою, і я намагаюсь не доторкатися до сідла, щоб не завдавати собі зайвого болю.
Повертаємось іншим шляхом. Сонце грає в шибах будинків. Повітря стає раптом зовсім іншим на смак, а вітер – рвучкішим. «Так набагато приємніше», – кажу я про вітер, і в голові вибухає злість. Я вихлюпую її на педалі і розганяю велосипед до доступного мені максимуму, позаду чую, що мене кличуть, але тільки ще більше лютую, очі застилає пелена, я нічого не бачу і несуся, несуся вперед, не шкодуючи більше ні ровера, ні свого заду, підлітаю на нерівностях дороги, виїжджаю на зустрічну смугу, переганяю людей на підводах, скутерах, автобусах і машинах, вони сигналять, кричать щось навздогін, погрожують кулаками, крутять пальцями біля скронь. Далі я опиняюсь на узбіччі і довго-довго приходжу до тями. Ще сорок хвилин чекаю решту. Всі вже посварені, і мені соромно. Я ламаю окуляри, кидаю велосипедом об асфальт – і тут починається злива, навіть не злива: ми просто опиняємось у товщі води, не розрізняємо облич одне одного, гримить грім, боляче лупить град, вітер не дає ступити і кроку.
Через сім з половиною хвилин знову світитиме сонце і назустріч нам трасою котитиме хвилі ріка. Наступного ранку я довідаюсь, що від любові, виявляється, бувають діти.
Хоча насправді знаю про це вже зараз, під сільським магазином, куди ми добрели, щоб хоч трохи сховатись від натиску стихії. Це нею, цією любов’ю, мене так довбонуло по голові. Це вона в мені вибухнула своїми гормонами, клітинами, кров’яними тільцями.
А так все спокійно починалося: кружальця смажених кабачків, крапелька майонезу, дрібка часнику, плястерки свіжих помідорів.
Є такий тест для жінок, які хочуть зрозуміти, чи готові вони виносити, народити і дбати про власну дитину: цілий день носити при собі в кишені звичайне куряче яйце. Провести день як звичайно, але постійно пам’ятати про нього і зберегти неушкодженим. Не запитуючи себе, навіщо і чому, і як надовго, і коли буде відпочинок. Знаючи, що назавжди. Найбільше на світі бажаючи зберегти яйце цілим, без подряпини.
І знаєте, що найдивовижніше? Коли відчуваєш, що носити яйце в кишені тобі страшенно подобається, що це захоплює, дарує стільки нових сенсів і, в принципі, не потребує жодних пояснень, сатисфакцій чи винагород. Що з цим яйцем усе навколо стає раптом просто і зрозуміло, і особливо, і завжди цікаво, і самодостатньо.
Але найголовніше те, що я знаю тепер відповідь на запитання: що було раніше – курка чи яйце?
