Текст книги "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"
Автор книги: Мария Матиос
Соавторы: Юрій Винничук,Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Лариса Денисенко,Софія Андрухович,Наталка Сняданко,Андрій Бондар,Таня Малярчук,Ирена Карпа
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)
Андрей КУРКОВ
ЛЮБОВЬ. ДАЛЕКАЯ И БЛИЗКАЯ[13]13
Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 29 (3245) від 18 лютого 2008 р. (Прим. верстальника)
[Закрыть]
Хорошо бы сидеть в барокамере с повышенным содержанием кислорода и с четырьмя голографическими окнами, в которых можно видеть только отражения собственного воображения. Сидеть в такой барокамере и писать о любви, возвышая и одухотворяя ее. Любовь невозможно преувеличить, она легко выходит за рамки слов, способных ее описать.
А описание любви, нет, не любовные романы о медсестрах и врачах, а реальные истории, в которых любовь побеждает все, в том числе и политику, и экономику? Почему эти истории не преподаются в школе наравне с историей козацтва и Триполья? Разве серьезные историки не занимаются любовью? Уверен, что именно сейчас вы меня неправильно поняли! Год назад я прочитал книгу молодого английского историка Орландо Файгса «Wisperers» («Шептуны»). 800 страниц книги посвящены истории советской семьи во времена сталинского террора. Там рассказано множество случав спасения от эпохи через любовь.
Одну из них – историю Игнатия и Марии Максимовых – по своему эмоциональному заряду можно сравнить с историей героев романа «Доктор Живаго». Игнатий и Мария были влюблены друг в друга с детства. Они жили в селе Дуброво, в Валдайском районе Новгородской области. Как только Марии исполнилось 16 лет, они поженились. Было это в 1924 году. До 1927 года оба работали на ферме, принадлежавшей родителям Игнатия. Потом переехали в Ленинград, где Игнатий нашел работу столяра. В октябре 1929 года, пять месяцев спустя после рождения их дочери Надежды, Игнатия арестовали, припомнив ему участие в крестьянском бунте в 1919 году. Сначала его отправили в Соловецкий лагерь, а потом перевели на северный сектор строительства Беломорканала – гигантской стройки Сталина, на которой работали сотни тысяч арестованных «врагов народа». Марию с ребенком сразу же после ареста мужа выселили из их комнаты в Ленинграде. Она решила вернуться в родную деревню. Но, приехав в Дуброво, обнаружила развалины отцовского дома и узнала, что ее семью сослали в Сибирь. Соседи посоветовали ей как можно быстрее покинуть деревню, чтобы тоже не арестовали. Она пошла пешком в соседнюю Тверскую область, и в первой же деревне постучалась в двери первого попавшегося ей на пути дома. Опустилась на колени перед открывшей ей двери парочкой старичков и стала умолять их взять к себе на время свою дочку Надежду. Пожилые супруги сжалилась над Марией. Они взяли в дом ребенка, а Мария вернулась в Ленинград и устроилась поваром на поезд, ходивший по маршруту Ленинград – Мурманск. Железная дорога проходила вдоль северного сектора строительства Беломорканала. Сначала Мария не знала, что где-то там, среди сотен тысяч арестантов, находится и ее муж. Но в 1932 году она случайно встретилась с вышедшим на волю мужчиной, который припомнил, что работал на канале вместе с Игнатием. После этого она стала писать десятки записок Игнатию со своим новым адресом и принялась выбрасывать их из окна вагона-ресторана, когда поезд проезжал в районе строительства мимо канала. В конце концов одна из этих записок чудом попала к Игнатию, и он ответил жене. В конце 1932 года его освободили из лагеря и отправили в ссылку в Архангельск. Мария забрала дочку у пожилой пары и переехала с ней к нему. Так спустя три с половиной года семья воссоединилась.
Во времена террора любовь к близким становится реальной спасительной силой. Во времена демократии она часто превращается в гламурный масс-медийный товар, новое издание Камасутры, игру для не желающих взрослеть людей.
Я вспоминаю свои юношеские влюбленности, вспоминаю собственные «темные аллеи», вспоминаю странное чувство, как будто по телу, внутри, бродит горячая ртуть, то ударяя в голову, то переливаясь в кончики пальцев и делая их удивительно тяжелыми и жаждущими прикосновений к любимому человеку. Юношеской любви не нужна стабильность, ей нужны эмоции, резкость чувств, порыв. Думаю, осознанно или бессознательно, но многие люди, достигнув спокойствия и стабильности, тоскуют по этой порывистой жизни. А потому иногда пробуют нырнуть, хотя бы на время, в параллельный поток эмоциональной жизни шестнадцатилетних-двадцатилетних. Кому-то из них удается омолодиться и вынырнуть, кто-то, перепугавшись уже давно забытой скорости и интенсивности отношений, быстро «гребет к привычному берегу».
А я сейчас, пока писал все это, вспомнил о записке, найденной в кармане своего плаща в девятом или десятом классе. Округлым и аккуратным девичьим почерком там было написано: «Я тебя люблю!» – и никакой подписи. Я так и не знаю, кто меня тогда любил.
Лада ЛУЗИНА
ЛЮБОВЬ ПО-ЖЕНСКИ[14]14
Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 43 (3259) від 7 березня 2008 р. (Прим. верстальника)
[Закрыть]
«Любовь зла. Любовь слепа. Любовь обманчива» – голосят народные истины. В общем, репутация у нее – хуже некуда. Так стоит ли связываться с этой вредной и лживой калекой? – периодически задумываемся мы.
Вопрос, к сожалению, риторический. Ответ – «да» или «нет» – ничего не меняет. Результат один. Неожиданно ты с треском влюбляешься в какой-нибудь самый неподходящий объект. Дальнейшая схема проста и предсказуема. Любовь сродни глобальному алкогольному опьянению. Сначала тихо хмелеешь, потом громко поешь от счастья, затем буянишь, после – мучаешься тяжелым похмельем. Казалось бы, сомнительное удовольствие! Однако отучить народ от потребления спиртных напитков не удалось еще ни одному правительству никакими жесткими мерами.
Так уж странно устроен человек: пить и любить он будет даже под угрозой смертной казни. Причем если сильная половина человечества предпочитает первое, прекрасная имеет столь же непреодолимое влечение ко второму.
Любая барышня влюблена в любовь задолго до встречи со своим первым мужчиной. Она мечтает не о нем, а о ней. Он лишь способ, она – результат. Рано или поздно мы способны прийти к выводу, что можем быть счастливы без Коли, Вити, Димы… Но убедить нормальную женщину, что она может счастливо жить без любви, – это, пардон, из области фантастики. Сколько бы «Минздрав ни предупреждал», любовь столь же опасна для женского здоровья, как алкоголизм для джентльменского, ибо грозит полной потерей своего «Я».
В одно прекрасное утро кто-то насмешливо интересуется: «Что, влюбилась?» – «Как ты догадался?» – «У тебя удивительно глупое выражение лица!» Это первый симптом. От любви мы дурнеем. В обоих смыслах слова. И соображаем плохо, и выглядим подозрительно. Тщательно сформированный облик несгибаемой деловой леди, гордой пожирательницы сердец, нежной «Весны» Боттичелли тает, словно мороженое на блюдечке. Физиономия становится ошалевше-блудливой, губы расплывшимися, глаза невидящими. Общее состояние – нелогично восторженное. «Он испортит тебе жизнь!» – грозно предупреждает подруга. «Правда? – радостно вскрикиваешь ты. – А как?»
Симптом второй не заставляет себя долго ждать. У тебя появляется непреодолимое желание: «Сделать ВСЕ ради него!»
Что все и ради чего, собственно, – ты уже не задумываешься. (Нечем – ведь ты от него без ума!) Но к осуществлению этого намерения приступаешь незамедлительно, начиная радостно ломать себя, подстраиваясь под мужской идеал. Даже если предпочтения кавалера идут вразрез со всеми мировыми тенденциями и уродуют тебя до неузнаваемости. За год жизни с любимым женщина способна мимикрировать в полную свою противоположность. Из Джен Эйр – в Клеопатру, из Клеопатры – в Лолиту. Ее природные данные при этом совершенно не учитываются. Знавала я одну роковую брюнетку чистой воды, которая, отправляясь на свидание, надевала белый парик и обряжалась пасторальной пастушкой.
«Мне нравится…» – капризно роняет он. И ты покорно стрижешь длинные ногти, бросаешь курить и учишься готовить пудинг. Меняешь спортивную обувь на шпильки, если ненаглядный любит femme fatale, и кружевное белье на байковую ночную рубашку с оборочками, если единственный относится к категории «папочек». Если возлюбленный ханжа – стахановскими методами превращаешься в бледную моль, если страдает «комплексом любви к проститутке» – носишь кричащие вещи, которые раньше могла надеть на себя только под общим наркозом. «Отныне и навеки» одежду и косметику, постельное белье и зубную щетку ты покупаешь в рассчете исключительно на его вкус. Хотя он обычно намного хуже, чем у тебя! (Может, природа и создавала великих дизайнеров и кутюрье мужского пола, но в основном голубых. А романы, согласитесь, мы крутим отнюдь не с ними.)
Порчей вкуса дело не ограничится. Благополучно разделавшись с «Я» персональным, любовь вступает в конфликт с «Я» социальным и портит тебе характер, манеры, карьеру, аппетит и всю жизнь в придачу. Ты (три года на зависть всем соблюдавшая тибетскую диету!) либо вообще ничего не ешь, либо на нервной почве ежевечерне опустошаешь холодильник и уже через месяц не помещаешься ни в одни брюки. Или напротив: худеешь, как скелет, зеленеешь и спадаешь с лица. Пропадая ночами, постоянно забываешь покормить любимую кошку (кошка тоже худеет и звереет). Неделями «не успеваешь» отвезти передачу бабушке и проведать больную подругу (обе обижаются насмерть).
Сдержанная, вежливая, честная, обязательная, ты неожиданно превращаешься в резкую, вспыльчивую, непунктуальную и совершенно безалаберную. Лжешь, выдумывая несусветные оправдания, и дерзишь начальству. Срываешься и плачешь по пустякам. (Вчера он сказал «Я тебя люблю» совсем в иной тональности!) Отправляясь в кино, портишь удовольствие зрителям, потому что единственная в зале не можешь выключить свой мобильный. (А вдруг он позвонит?) Приглашаешь делового партнера в ресторан и убегаешь в самый ответственный момент (он таки позвонил!), махнув хвостом. А потом отключаешь телефон на весь рабочий день, прекрасно зная, что твой вконец разъяренный шеф сходит с ума, пытаясь до тебя достучаться.
Влюбленная женщина – элемент антиобщественный. Абсолютно профнепригодная хозяйка, друг, подчиненная, член общества и несостоятельная «красная шапочка». Любовь, как птенец кукушки, подкинутый в ее сознание, начинает безжалостно выбрасывать из гнезда все иные ценности. Это чувство кажется ей ужасно огромным, а все остальное – несущественно маленьким. Мужчина обычно солидарен с ней. Но только первые два месяца романа. На большее его романтизма не хватает. И тогда конфликт с внешним миром перерастает в конфликт с самим предметом любви.
Какие друзья, работа, родители, пробки на дорогах, преферанс по пятницам? Разве это может служить хоть сколь-нибудь серьезным оправданием его отсутствия? С какой стати он вероломно пытается сохранить все прошлые привязанности, в то время как ты горишь желанием отказаться ради него от всего и вся?
Тут следует зачесть небольшой оправдательный приговор. Мы, женщины, ни в чем не виноваты. Мудрый Господь Бог собственноручно втиснул в наш мозг парадоксальный алгоритм «любовь – жертва». Иначе как бы он заставил нас жертвовать фигурой, здоровьем, работой, временем ради продолжения человеческого рода? Полное самоотречение компенсируется столь же полной зависимостью твоего чада. Этот же принцип отношений женщина подсознательно пытается навязать возлюбленному. Классическая мечта влюбленной дамы: «Пусть он очень тяжело заболеет, а я буду преданно за ним ухаживать!» Избавленные от великой миссии деторождения, мужчины столь абсурдную причинно-следственную связь не понимают. И зачастую испуганно рвутся прочь из «капкана»…
Но еще чаще от нас сбегает сама любовь. Самое ужасное из всех ее качеств состоит в том, что она оканчивается. Уходит без предупреждения и «заявления об уходе». Испаряется в самый неподходящий миг, когда он путем титанических воспитательных усилий уже отучен от преферанса, приучен приходить на встречи вовремя, дозрел до предложения и купил кольцо.
Твоя протянутая рука с «великой жертвой» на ладони недоуменно зависает в воздухе. Ты вдруг прозреваешь и пораженно вскрикиваешь: «О боже! Кто это рядом со мной? У него же низкий рост, круглый животик и явные залысины. Амбиций на миллион, а денег намного меньше. Да и в постели далеко не бог. Не Рокфеллер, не Спиноза и совсем не Ди Каприо. И это ради него я собиралась пожертвовать всем?! О, ужас, ужас! Где же были мои глазки?»
Ты безжалостно выключаешь телефон (пусть звонит хоть до второго пришествия!) и удивленно оглядываешь погром от любовного нашествия. Масштаб его обычно зависит от глубины и долготы дезертировавшего чувства. Не исключено, что вся твоя квартира уже оклеена ненавистными депрессивно-желтыми обоями, в гардеробе нет ни одной вещи «к лицу», лица на тебе тоже нет, друзья забыли, как тебя зовут, кошка сбежала, с работы давно уволили. И сама ты очень плохо помнишь, кто ты такая и чего хочешь в этой жизни.
Ничего. Ты соберешь себя по крохам, реставрируешь по памяти, подштопаешь, залатаешь, обновишь и воскреснешь из пепла. И еще десять раз подумаешь, когда злая, слепая, обманная любовь вновь поскребется в твою дверь: впускать ее или не впускать?
Хотя вопрос, к сожалению, чисто риторический. А дальнейшая схема проста и предсказуема…
Во всяком случае, мы с моим многострадальным «Я» ходим по этому замкнутому кругу уже много лет.
Таня МАЛЯРЧУК
LOVE IS…
Колись, в часи мого світлого пострадянського дитинства, були такі турецькі жуйки «LOVE IS…». Поряд із «Дональдом Даком» і «Турбо» вони не витримували ніякої конкуренції. Звичайна гума, симптоматично ароматизована полуничкою. Мене нудило вже на першій хвилині спринтерського жування. Але виробникам «ловеїзок» йшлося, вочевидь, не про смак і запах. Своєю, на перший погляд, непотрібною й непомітною діяльністю вони навертали здеморалізоване суспільство у лоно вічних духовних цінностей. Обгортки, заради яких, врешті, і купувалися «ловеїзки», складали величезну колекцію визначень любові. Простенький коміксоподібний малюнок з хлопчиком і дівчинкою у різних ситуаціях і – не побоюся цього слова – позах. А далі універсальна істина на зразок: любов – це коли щось заважає тобі сконцентруватися; любов – це коли хтось несе твої лижі; любов – це серце одне на двох; любов – це причина нашої присутності на землі…
Всі мої друзі, особливо хлопці, носилися з «ловеїзками», ніби з «Камасутрою» чи журналом «Плейбой». На перервах між уроками у школі найбільші фанати збиралися разом, аби почитати одне одному свої визначення любові. На одну «ловеїзку» можна було виміняти, наприклад, бутерброд з ковбасою або два яблука, однак ті, що піддавалися голодній спокусі, потім тяжко про це шкодували.
Уявіть собі щасливе покоління українських дітей, які не здогадувалися про існування апельсинів і комп’ютерів, але знали, ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ.
Я, як завжди, все пропустила. Жуйки «LOVE IS…» раптово зникли, і в мене не залишилося жодного екземпляра, їм на зміну прийшов більш модерний варіант – «Hate is…», який, у принципі, логічно продовжував обрану тему. Ті самі хлопчик і дівчинка. Внизу обгортки вердикт: ненависть – це коли ти не можеш дивитися на неї без оптичного прицілу.
Я пам’ятаю одного не надто старого діда, який п’яним лежав на лавці у центрі крихітного західноукраїнського містечка і кричав: «Де любов?! Де любов?!».
Ціле містечко зійшлося дивитися на концерт. Дід виступав кілька днів. Лежав на лавці не просихаючи (не уявляю, як він поповнював запаси алкоголю в крові), безперервно повторював одне і те ж: «Де любов?!». Праведні жіночки товпилися біля діда, і кожна по-своєму відповідали на його запитання:
– У сраці.
– В Америці твоя любов.
– Нащо вона тобі взагалі здалася?
– Такий старий, а ще любові хоче…
Маленькі діти кидали у діда яблуками і камінням. Бігали довкола, як чортенята, тикали пальцем, зривали черевики і картуз з голови. Сцена, гідна великих режисерів.
Насамкінець дід трохи змінив репертуар. Останні його слова, які я пам’ятаю, були приблизно такими: «Де любов?! Де житє?!».
Я вже була майже забула цю історію. Тепер та, що виховувалася на жуйках «LOVE IS…», услід за пропитим волоцюгою повторює: і де вона, справді, де? Де любов, до якої нас змалечку готували і яку на кожному кроці обіцяють?!
Покажіть мені хоч одну людину, яка дійсно любить. Покажіть мені хоч одну людину, яку дійсно люблять.
Ні кроку за межі жанру. Є двоє закоханих – він і вона, є альтернативний фактор, який загрожує їхньому спільному щастю, є драматична ситуація, безпощадний конфлікт, що наростає до кульмінації, і катарсис зі сльозами і трупами. Закохані мусять діяти, мусять боротися, вони повинні поводитися так, як поводяться герої, бо інакше їхня любов і їхня майбутня жертва нікому не будуть цікаві.
А нецікавого навкруги предостатньо. Наші знайомі, невдахи і слабаки, тільки те й роблять, що закохуються, тільки те й роблять, що програють. Все відбувається тихо і без бою. Дійові особи, не наважившись на вчинок, приречено сидять одне коло одного і мляво імітують шалену пристрасть. Їхній ромеоджульєттівський діалог можна передати двома фразами: «Я тебе люблю» – «Я тебе теж ні». Це не любов. Ми так не домовлялися, Боженько.
Я вже кілька днів морочуся з тим, аби пригадати якусь реальну любовну історію. Так, щоб сильно, правдиво і до кінця. Так, щоб мати хоч одну і розповідати її направо і наліво, дітям і внукам. І не можу. Боюся, любов – це спільний проект Шекспіра і голлівудських продюсерів. Те, що ми думаємо, є любов, насправді – всього лиш банальний страх залишитися самотнім.
Хоча іноді все виглядає значно простіше. Можливо, ми любимо і продовжуємо любити з жалю до себе.
Якось я була свідком вуличної бійки. Врешті, не стільки бійки, скільки побиття. Він – курдупель, маленький самовпевнений індик – бив її – вродливішу і вищу за себе на дві голови. Дівчина дивилася у мініатюрне кишенькове дзеркальце. Індика це не на жарт роздратувало. Він ударив її, вона похитнулась, і дзеркальце випало з рук на газон. Врешті, не стільки випало, скільки відлетіло метрів на десять. Дівчина заплакала. Індик роздратувався ще більше.
Я стояла поруч і за всім спостерігала. Поводилася дуже необережно, бо маленький, але задиристий мужчинка міг віддухопелити заразом і мене.
Я думала собі: ну все, на цьому їхні ніжні стосунки скінчилися. Кінець любові. Дивно, що вони взагалі так довго протримались – красуня і чудовисько.
Дівчина мені подобалася. Була в ній якась приваблива смиренна вищість. Поряд із нею її кавалер виглядав нікчемним черв’яком.
Він кричав: «Чого ти ревеш?! Піди і підніми дзеркало!»
І це було занадто. Такого карамазовського знущання я не сподівалася навіть від черв’яка. Думала: зараз вона дасть йому здачі. Вона не витримає. Мусить. Розтрощить дзеркало у нього на голові.
Кілька хвилин вони стояли одне навпроти одного і мовчали. Змагалися поглядами. Його погляд наказував підняти кляте дзеркало. Її погляд вишукував у маленькому тільці коханого щось, що одні називають серцем, а інші – душею.
Ну, вдар його, благала я. Ти ж можеш! Ти ж вища за нього на дві голови. Прикінчи його, як блоху на гребінці.
Ти така гарна. Знайдеш собі іншого, більшого кавалера. Від більшого кавалера і дістати не соромно.
Вони дивилися одне на одного, а я дивилася на них. І чим, ви думаєте, закінчився поєдинок? Правильно.
Вона підняла дзеркальце з газону, повитирала сльози і разом з індиком попід руку зникла у невідомому напрямку. А я ще довго стовбичила на тому самому місці, захлинаючись від образи і безсилля.
Забігаючи наперед, скажу, що мене одного разу, значно пізніше, теж так ударили. І я повелася нічим не ліпше. Повитирала сльози і все забула. Але того моменту було так неймовірно себе шкода. Було так неймовірно приємно себе шкодувати.
Любов – сцена для егоїзму. Ти танцюєш на цій сцені якусь, перепрошую, ламбаду, а тебе безперервно хвалять. Хвалять не тому, що твоя ламбада – вершина ламбадного мистецтва, а тому, що люблять тебе і не хочуть засмучувати. А однак тобі добре. Ти поважаєш себе. Нікого зі сцени не бачиш, бо прожектори засліплюють очі. Обожнюєш себе і тільки себе.
Вперше я закохалася в дитсадку. Мала років п’ять або менше. Класичний варіант – це була моя вихователька. Я безперервно крутилася довкола неї, вимагала її уваги, ранкову гімнастику робила так совісно, що мало не ламала собі руки і ноги.
Хто краще за всіх уміє розглядати у книжках малюнки – я! Хто краще за всіх ліпить у пісочниці фортеці і парканчики – я! Хто найголосніше співає на уроках музики – я! Хто знає найбільше анекдотів – я! Хто наймудріший – я!
Вихователька безперервно повинна була мене хвалити, тримати мене за руку, думати тільки про мене, словом, – любити мене. І так деякий час справді було. Медовий місяць у дитячому садку (непогана назва для добротного порнографічного фільму).
А якось вихователька мене образила. У суперечці з кимсь із дітей не стала на мій бік. Я вибігла на вулицю і цілий день, вперта і горда, чекала, коли вихователька прийде по мене, вибачиться, скаже, що помилилася, що скучила за мною. Минула година, друга, а вихователька не з’являлася. Думаю, вона гарячково перечитувала педагогіку Макаренка, бо не знала, як правильно зі мною чинити. Але тоді я була ладна вбити її – свою любов, яка так жорстоко зі мною обійшлась. Зрадила мене. Залишила. Висміяла. В одну мить з наймудрішої я стала цілковитою дурепою. Забула всі анекдоти. Втратила голос. Сцена, на якій я танцювала свою ламбаду, провалилася, і я з розгону бебехнулася вниз, на саме дно ганьби і самозневаги.
З того часу, перед тим як зійти на сцену, я спершу перевіряю, чи вона надійна. Впевнююсь, що це взагалі сцена, а не вправно замаскована вигрібна яма.
Якби я була законодавцем любові, то залишила б у ній все, як є. Нехай любов і далі буде такою: несподіваною, невзаємною, нещасною, підлою, мучителькою, злою.
Не влаштовують мене лише дві речі, і перше – це те, що любов робить людей надокучливими дітьми, які в іграшковому магазині канючать купити їм ведмедика. Без ведмедика вони не уявляють, як житимуть далі. Конче треба мати ведмедика. Щоб було кого любити. Щоб було кому щовечора перед сном у любові зізнаватися.
Відразу уявляю собі російську акторку Фаїну Раневську – найкращу у світі Бабу-Ягу – на Арбаті з Пушкіним.
У якихсь мемуарах Раневської я прочитала, що вона ціле життя любила Пушкіна. Любила так сильно, що той аж почав їй снитися. А один сон виглядав приблизно так: Пушкін, старенький, з паличкою, шкандибає Арбатом. Фаїна Раневська бачить Пушкіна, і її серце завмирає від неймовірної радості. Ось він! Сам! У плоті і крові! Мій! Пушкін!
Вона біжить назустріч Олександру Сергійовичу і щосили кричить: «Я така рада тут Вас зустріти! Така рада! Я давно хотіла Вам сказати! Якби Ви тільки знали, як сильно я Вас люблю!».
Пушкін, старенький, з паличкою, на хвильку зупиняється. Такий увесь сивий і зморшкуватий. Повертається до захеканої Фаїни Раневської і спокійно відповідає: «Фаїно, шльондра стара, та відчепися ти від мене зі своєю любов’ю».
Друге, що мені принципово не подобається в любові, – це те, що вона минає.
Дуже не подобається.
Зрештою, я майже не вірю у минущість любові. Її або ніколи не було, або вона є назавжди. Інакше як виправдати смертність людської істоти? Смертна людина мусить мати хоча б щось вічне. Їй необхідно за щось триматися. Забутися, аби не просидіти відведені шістдесят-сімдесят років у психіатричній лікарні зі словами: нащо жити, якщо все одно вмру? А любов – найкраща форма забуття. Любов не вмирає.
Підозрюю, мене попросту в черговий раз обдурили. І знову у всьому винна ця літературна халтура. Пам’ятаєте, як Рет Батлер за сторінку до закінчення роману «Звіяні вітром» заявив Скарлет О’Хара: «Вибач, дорога, але я тебе більше не люблю». Пам’ятаєте?
Я перечитувала той абзац мільйон разів. Я не сподівалася такого. Не могла повірити, навіть більше, – не могла зрозуміти. Як це «не люблю»? Що значить «не люблю»? І ти кажеш це тепер, за сторінку до кінця, коли Скарлет така самотня і нещасна? Та подивися на неї – вона покаялася! Вона стала мудрішою! Вона любить тебе і завжди любила, просто народилася трохи тупенька і тому не завжди ясно усвідомлювала, чого хоче! Ти не можеш отак взяти і розлюбити її! Хіба можна розлюбити таку жінку?!
Якщо мої діти і діти моїх знайомих коли-небудь захочуть прочитати «Звіяні вітром», я вирву з книжки останню сторінку або перепишу її наново. Щоб не множити і без того доволі розповсюджену єресь.
Нічого не бійтеся. Любов безсмертна. Вам буде добре, коли полюбите. Тільки любіть.
У світі її так мало, а так багато про неї розмов, що втрачаєш здатність відрізняти свої почуття від нав’язаних.
У телевізорі говорять про любов, у книжках і газетах говорять про любов, у церквах, на пленарних засіданнях Верховної Ради, на заняттях з йоги, у громадському транспорті і в громадських туалетах. Нас напихають любовними історіями, ніби консервантами, проводять такі собі пропедевтичні курси, щоб ми знали, як усе відбувається, як любов виглядає, яка любов буває, і що, власне, краще не любити, але воно як сніг на голову – ти не матимеш сили протистояти. Терпітимеш – і це прекрасно. Задовго до повноліття ми стаємо справжніми професіоналами. Маємо точне уявлення всіх можливих любовних інтриг і перипетій, а коли раптом Вона приходить, ми кажемо собі: ого-го, здається, любов. Ура.
І мене це страшенно нервує. Бо любов нізвідки не приходить. Любов взагалі не вміє ходити. Любов сидить у кожній людині від самого народження. Людина – це любов.
Все решта не має ніякого значення.
