Текст книги "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"
Автор книги: Мария Матиос
Соавторы: Юрій Винничук,Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Лариса Денисенко,Софія Андрухович,Наталка Сняданко,Андрій Бондар,Таня Малярчук,Ирена Карпа
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)
А можливо, цей Хтось виявився би ще розумнішим і не навів би саме цей приклад. Тому що жодного разу тут не зустрічається слово «любов». Нема чого переосмислювати.
Як можна переосмислювати те, чого нема? В категорії людських понять я маю на увазі.
Тому НЕ залишайтеся з нами, дорогі читачі, телеглядачі і радіослухачі, – вам тут нема чого ловити: автор сам ні фіга не знає і вам нічого не розповість. Шановний автор навіть не стане вам напарювати повчальні і сентиментальні історії з власного життя. І вже точно не розкриє власних альковних секретів. Якщо авторові треба випрати і спарувати розпаровані шкарпетки, бо інакше вони самі почнуть паруватися, плодитися і розмножуватися у батареях, то краще вже автор любитиме це робити, принаймні на момент дії. Якщо автор не може скасувати мороз і наказати листю буяти, то краще автор милуватиметься з вікна засніженими деревами. Краще, простіше, коли тобі насправді по фіг, байдуже, по цимбалах, і ця повсякденна луска безглуздого, але невпинного вибору між і між злущується, сходить на пси, зникає. Тоді ти можеш годинами спостерігати, як з личинки вивільняється бабка, і не думати, красиво це чи ні, важливо чи ні, подобається це тобі чи не подобається – просто, нічого не оцінюючи, завмерти, пронизаній світом, бути світлом і знати: є тільки Любов. Свобода від висловлювань і пояснень. Просто свобода.
І ти ніколи не зможеш описати це словами, бо, на щастя, не все в цьому світі вигадане людьми.
Юрко ПОКАЛЬЧУК
ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ…
1
«Любов рухає сонцем і планетами», – сказав Данте. «Любов – це Бог, а Бог – це Любов», – пишеться в Біблії. На жаль, ми часто так легко і бездумно кажемо: «Я тебе люблю», – хоч за цими словами бездонний зміст, і кожен тлумачить його по-своєму.
Людвіг Вітгентштейн наголосив, що будь-яке поняття в нашій уяві і психіці не тотожне аналогічному в іншої людини. Що таке, наприклад, чашка? Кожен має про неї в своїй уяві геть індивідуальний образ. А що таке Любов? У кількох мовах існують два словесних означення цього явища – любити і кохати (наприклад, в іспанській – аmar і querer). І в українській так само – любити собаку можна, і друга теж, а от кохати собаку якось… не виходить, а якщо кохати друга, то… так отож. В російській мові просто люблять усе. І друга, і собаку, і маму, і кохану жінку. А де ж відтінки?
Насправді в житті все залежить не від кольорів, а від відтінків.
У давньогрецькій традиції любов мала шість градацій – Ерос (романтично-чуттєва любов), Маніа (хвороблива любов, у якій занижено самооцінку закоханого), Агапе (неегоїстична, саможертовна любов), Сторж (любов-дружба), Людус (любов-гра) і Прагма (реалістична любов, з практичним баченням наслідків).
Любовні взаємини можуть тривати довго, якщо погляди обох партнерів на любов схожі. Є думка, що чоловіки більше схильні до любовної гри, натомість жінки – до прагматичного або ж до саможертовного розуміння любові.
Що ж до манії, то вона може часом виникати, зокрема у юнацькому віці, при першому коханні. Вона продукує такі суттєві хімічні зміни в організмі, що підліток не може ні на чому іншому концентруватись і думати про щось інше. Це, однак, здебільшого з віком проходить.
Романтичне кохання далеко не завжди передбачає продовження зв’язку, бо часом закоханий витворює в своїй уяві такий образ своєї обраниці, що не має нічого спільного з її реальною особистістю. За якихось інших умов ці люди навіть не змогли б приятелювати.
Ідеал романтичного кохання загалом є винаходом сучасного світу. Молоді люди, як правило, не дослухаються порад батьків і одружуються з кохання, аби робити власні помилки. З практичного боку, тепер хіба що шлюбні агенції можуть дещо допомогти в будуванні стійких шлюбів.
У Біблії визначено три види любові – Ерос, Агапе і Філія.
Ерос – творча сила, Філія – дружба, Агапе – любов, спрямована на творення добра для інших.
Христос любить усіх любов’ю Агапе (безумовною любов’ю, яка не чекає віддачі).
Врешті, Любов або існує в людині, або ж відсутня в ній, хоча, виявляється, все-таки краще, якщо людина когось або щось любить, бо тоді її життя сповнюється сенсом.
Але ж Любов і Кохання пересічний бездумний індивід (будь-якої статі) на загал доволі часто ототожнює винятково із сексуальним потягом.
«Займатися коханням» для багатьох сьогодні банальний евфемізм статевого акту.
Насправді ж Любов – це щось зовсім інше.
Це стається з людиною одного разу, і світ набуває для неї барв і звуків, яких раніше не мав.
Чому вона? Чому він? І взагалі що це?
Чи це справді лише інстинкт продовження роду, і старий Фройд мав рацію, коли оголосив, що всі ми – заручники наших статевих функцій?
Чи все ж таки у заманливій темряві сексуального світу є тунель, в кінці якого видно світло, і почуття спираються не лише на «я хочу» і «ти повинна любити мене, бо я тебе люблю», а й на високий злет, коли мpiєш якнайбільше зробити для людини, яку любиш. Віддавати, нічого не вимагаючи взамін, радіти з можливості самопосвяти, підноситися духом від власної некорисливості.
Якщо вас люблять, то люблять.
А якщо ні, то ні.
Якщо треба пояснювати, то пояснювати не треба.
Нічого ніколи не поясниш, якщо інша сторона не захоче почути, не захоче зрозуміти…
Нам не дано передбачити, де, в кому і як одізветься наше слово, сказав Поет, але саме співчуття нам дається, як благодать Божа.
Чого найбільше ми прагнемо – щоби нас вибирали з-поміж інших, щоби ми були найкращі саме для тих, кого любимо, щоби ми подобались, щоби ми…
Колись я був юний батяр, і в мене була коханка, значно старша за мене, яка навчила мене всіх премудростей сексу. Вона була супер, вона могла все і робила це зі смаком і гідністю.
Але з часом ми розійшлися. У неї було своє життя, а в мене молоде своє. Та одного разу для мене прийшла біда. З часом розумієш, що то була звичайна любовна драма. Але тоді мені здавалося, що я помру від образи і безсилля подолати провалля, що утворилося в душі після зради.
І от коли мені було найгірше, я зателефонував до тієї давньої своєї подруги, і вона приїхала до мене, і лишилась зі мною. Вона відігріла мене. Я підкорявся її рукам, майже нічого не відчуваючи, а вона продовжувала ніжно масувати й обціловувати моє тіло, ніби витягаючи з мене усі нервові згустки, і врешті усе це змусило мене заснути.
Коли я прокинувся наступного ранку, відчувши в собі нарешті снагу до життя, її не було поруч. Лише записка: тримайся, у тебе буде все гаразд.
Я ожив тоді в її руках, і я завжди буду їй вдячний, хоч ми з нею знову розійшлися і вже дуже давно не бачились. Та я тепер знаю, що таке Любов-Агапе, і ця жінка – мій друг назавжди, хоч ми й живемо зараз у різних світах.
2
Знаходимо, помиляємось, розходимось і знову шукаємо. Довго, і не раз, і намарне.
Не силою краси чи міццю м’язів найбільше зваблює жінку чоловік, хоч це також спочатку захоплює й вабить, так само як чоловіка – жіноча врода, чудова фігура, гарне волосся…
Але ж потім, зовсім скоро, якщо ви справді прагнете глибини, то неодмінно запитаєте себе: чи відкриті ми добру насправді, чи спроможні на Любов із вектором «на», а не «дай»?
І кожен має спитати себе сам: якщо я хочу, щоби мене любили, чи спроможний я сам на справжні почуття? Чи не «розлюблю» я через деякий час? Чи зможу віддати все і не вимагати негайно віддачі – дай за дай?
А насправді, коли ми спимо поруч із кимось, запитаймо себе – чи ми тягнемо кожен ковдру на себе, чи накриваємо того, хто спить поруч, і чи він накриває нас – підсвідомо, у напівсні, але насамперед кохану людину, а потім себе!
Ніби так просто, але це і є спрощена формула любові – ковдра насамперед для коханої людини, а вже потім собі!
І далі питання: ви дістаєте задоволення, коли відчуваєте, що когось любите? Чи коли вас люблять? Чи тільки тоді, коли займаєтесь сексом, і це і є для вас Любов?
Спитайте себе і побачите – чи ви шукаєте собі егоїстичного задоволення, чи ваша душа наповнена світлом і ви щасливі насамперед від цього.
Пізнати іншу людину – це насамперед навчитися бачити її без маски.
Задоволення від сексуального акту може нічого спільного з Любов’ю (а надто з Коханням) не мати.
Американський антрополог Десмонд Морріс визначив у своїй книжці «Людський зоопарк» кілька різних типів людських сексуальних взаємин, відмінних від тваринного світу, де все відбувається за природним потягом.
1. Секс для заспокоєння.
Уявімо собі – важкий, нервовий день на роботі; статевий акт дає релаксацію, приносить забуття і, врешті, полегшення: голова – порожня, нерви – вгамовані.
2. Секс для самоствердження.
Не тільки підлітки, але й дорослі, що, втім, так і залишилися підлітками, добиваються від когось згоди на секс й відчувають неймовірне задоволення не так від нього самого, як від факту перемоги й власної крутизни. Стать тут значення не має, жінки також кайфують від таких завоювань.
3. Секс з обов’язку.
Це така рутинна робота, яку подружжя обов’язково повинне виконувати.
4. Прокреаційний секс.
Мета єдина – дитина. Головне, аби дама завагітніла. Решта не має значення.
5. Секс, що зміцнює соціальний статус.
Шеф трахає секретарку, бо він шеф – і це його вивищує. Може і ще когось з підлеглих трахнути або принаймні взути. Він шеф, і йому важко відмовити. А чутки тільки утверджують його як крутого шефа.
6. Дослідницький секс.
Цікаво, як вона (він) це робить, можна освоїти нові пози чи способи…
7. Секс знічев’я.
Треба чимось зайнятися в неділю. Може, знайти когось і потрахатись?
Напевно, існують й інші варіанти. Але шокує, що люди часом, зближуючись фізично, запломбовують свої душі.
Адже які взаємини між партнерами, такий, зрештою, й характер інтимного зв’язку між ними.
Коли це Ромео і Джульєтта, то вони як підлітки, що вперше пізнають пристрасть, віддаються їй несамовито. І увесь світ для них ніщо у порівнянні з єднанням з коханою істотою.
А коли дорослі усвідомлюють, що в коханні головне «на», а не «дай», і сповнені цього лягають разом, то вже самий дотик до коханого тіла породжує бурю щасливих емоцій в людині, і далі інтимний акт стає просто вінцем справді високого і зрілого почуття.
Кохання вимагає праці, дбання і обережного, чутливого ставлення до себе, і тоді воно здатне породити в серці благо.
Певною мірою сама енергія любові витворює дива. Звісно, вона здатна водночас породжувати війни й руйнувати держави. Якщо покопатися в біографіях великих людей, можна дізнатися, що світові катаклізми часто спричинялися любовними драмами того чи іншого монарха чи політика.
Стан закоханості в його метафізичному сенсі виступає сильнішим за всі цінності – соціальні, матеріальні, звичаєві і побутові. Навіть вищим за саме буття.
Енергія любові витворила мистецтво у всіх його видах, вона є рушійною силою людини і світу. Намагання проникнути в іншу людину, пізнати її духовний світ, відчути, що вона думає, злитися з нею в одне ціле – все це нагадує міф про двостатевих андрогенів, які колись мали по дві голови і чотири руки і ноги, а потім Бог розділив їх, і тепер усе життя кожен шукає свою справжню половину. А ще кажуть, що ім’я коханої людини написане на спині, і сам його побачити ніхто не може. Написане воно таємними знаками, і коли ти знайдеш свою людину, то воно проявиться.
3
І наостанок – як все-таки витримати це почуття безмежної закоханості, коли людина мучиться від кохання, не спить, хвилюється через те, як вона виглядає в очах свого обранця, сумнівається в собі, лякається обманутися, зазнати розчарування.
І треба вже стати дорослим і мудрим, щоби, кохаючи, все ж спиратися на приказку – «полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас будь-хто полюбить».
Але який насправді стає бляклий, сірий та нецікавий світ, коли цього почуття зовсім немає.
І стан закоханості не обов’язково має закінчитися щасливим єднанням закоханих. І просто любити – це теж щастя. Це стається одного разу, коли, насправді, ти цього зовсім не чекаєш, або давно, не чекаєш, або навіть уже боїшся якогось нового початку, бо минуле давно болить тобі шрамами й опіками, та ще осколками і наконечниками стріл, яких так і не вдалося позбутися, витягнути з душі. Та от зовсім несподівано ти раптом помічаєш когось, і так собі, між іншим, починаєш дивитися на це обличчя, і обманюєш себе, що твоя цікавість – випадкова, але раз по раз, гейби несамохіть, знову позираєш туди і десь підсвідомо розумієш, що це лиш мить, бо так не буває, не може бути, не треба, я й сам нічого не хочу, то таке собі…
Іскри таких думок стрімко пролітають, і ти вже збираєшся йти, ти вже пішов, тебе нема тут, і раптом твої очі зустрічаються з її очима, і ось вона тут, ось вона поряд. Незграбний несвідомий рух – щось віддати від себе, якось зв’язати, нехай на мить, але лишити спогад – і в собі, і в ній.
До побачення.
Це звучить майже правдиво, хоч раптом ти усвідомлюєш, що хочеш знову її побачити. Просто побачити, просто якось побалакати про щось, і знаходиш тисячу варіантів, і один якийсь спрацьовує, і все добре, і посиділи-побалакали, і просто зашибісь усе, аж тут летить стріла – і вражає тебе просто в душу, і ти здригаєшся, стає страшно і радісно, бо ти відчуваєш, що стріла отого малого засранця Амура чи Купідона зачепила й її теж, невідомо наскільки, невідомо, як і що вона почуває насправді, але зачепила, і коротка мить незграбних дотиків, і питання – чи я тобі справді потрібен? І чому я, і чому, і чому, і чому… І що робити далі?
Бо так не можна, бо не прийнято, бо що це таке насправді.
Старшому легше і гірше – все вже було, вже не раз битий, вже знаєш, як може обернутися, як може тобі раптом заболіти, як, щойно дозволиш собі, навіть лише собі вимовити оте слово, ти вже сам себе загнав у кут, у полон, у рабство. Бо ти ще нічого не знаєш насправді, бо все може бути, бо непевність часто перемагає в молодій людині природний відрух, як от те, що ніби зараз струмить від неї до тебе, і вона може раптом тебе сахнутися, бо…
І ти кажеш собі: заспокойся, не роби зайвих рухів, не метушись, нічого ще нема, це все ти сам собі вигадав – і за себе, і за неї, і твоя «несамовита» енергія і фантазія може знову завести тебе кудись на слизьке, і знову розіб’єш собі лоба або ще щось.
А зсередини рветься давно загнане в підпілля почуття – я хочу любити, я хочу жити, бо я живу тоді, коли люблю, і любов – це, власне, і є життя.
Як прекрасно мати когось – нехай спершу далеко, нехай навіть не часто бачитись, але отак от просто з неба повірити – і мати когось в собі і себе в ньому.
Щастя – просто аби вона була десь отут; і коли вона сідає поруч – довкола гомінка компанія, і ти відчуваєш, як по твоєму тілу йде тепла хвиля від неї, і ти говориш з іншими, і жартуєш, і смієшся, і тобі весело, і компанії також – але все це правда і ні, бо найголовніше – оця тепла хвиля, оці майже мурашки по тілу і майже забутий, хоч завжди очікуваний стан внутрішнього розпруження – ось є поруч людина, яка тобі з кожною хвилиною стає ближчою…
Треба їхати, бігти виконувати завдання, здавати екзамени, виступати по радіо, йти в гості до родичів, забігти до лікаря, пити каву, залізти у ванну, сісти за комп’ютер – все робиш, як в тумані, бо всередині лиш одне… Ні, ніхто ще нікуди не пішов, усе може бути інакше, все ще нічого не значить – розум твій з останніх сил переконує тебе зупинитися, але тобі все вже по барабану, ти вже сказав собі це слово, і далі ти сам ним живеш, воно проростає в тобі, хоч як ти не намагався б його не пам’ятати.
Дивишся в дзеркало, сам собі ти рідко коли подобаєшся, один з найбільших твоїх недоліків – не зовсім молодий вік – після кількаденної п’янки дається взнаки, але все зауважуєш між іншим, ти ледве стримуєш себе, аби не визнати, що в тебе зараз усмішка ідіота, якому й так все кайф, і що ти не можеш не думати про неї, і тебе жене думка – щось їй подарувати, кудись її повезти, поїхати з нею в далекі країни…
– Ну досить, – подумки кричиш ти собі, – хоч поцікався, що там у політиці… Змушуєш себе сісти за комп’ютер, але краще би писати їй листа, два листи, сто листів, сто тисяч листів…
І знайдуться слова і думки…
Це вже як наркотик, приємно – хочу ще!
Але, як на фотоплівці, поступово проявляється всередині тебе її образ, і все те, що, може, навіть їй самій в собі не подобається, тобі стає надзвичайно близьким – і не найгарніші зуби, і кирпатий носик, і потерті джинси, і коротка зачіска, і кросівки, і… Насправді все геть байдуже – скажімо, як вона жила досі. Якою вона є в деталях і рисах – не важить, бо не з обличчя це прийшло, а з того згустку енергії, саме з цього поєднання різних струмів, кольорів і нот, які витворили її такою, і тому вона тобі раптом близька, тому вона твоя, попри різницю у всьому, ні, вона може бути твоєю, ні, ти хочеш, щоб вона була твоєю… Яка не є, мене влаштовує все, якщо вона йде мені назустріч, далі – разом нас вже багато і нас не подолати, бо удвох значно більше, ніж один… Один плюс один – ти не один…
Але що там з того боку ріки?
Чи не надто швидко я біжу?
Де в неї візьметься право і сила перебороти межу – любити старшого за неї; не так любити, як люблять ровесника, ні, зовсім інакше – але ж!!!
Її майже босяцьке життя – ти це вгадуєш – випинає з неї в її хлопчакуватості, в її одязі, в окремих рухах – ти, заплющивши очі, можеш вже вирахувати дуже багато. Вона переступала кордони не раз і чинила те, що мама не веліла, а дядя міліціонер – тим більше.
Але ж то там, то інакше, то…
Ні, не інакше, ні, не там, усюди в людини є право на власний вибір, її право на відмову через страх і задкування до звичайного порядку речей…
Вона така молода, у неї все попереду… Що? Що там такого цікавого і важливого може бути попереду, якщо без тебе?
А в тебе без неї?
А якщо разом, якщо вдасться, то і її життя піде зовсім іншим річищем, і твоє також.
Хоч яким би не було минуле, тут значно більше правди.
Ну, але якщо доля звела вас накоротко…
Ні, майже істерично кричить щось всередині тебе, розум вимагає осмислення, адже все ще може статися. Та ні, неправда, в неї очі такі, як у тебе, – і в очах було те, от те, от те…
Ну, а якщо ні…
Ні, зупинись! Бо всіх інших у тебе давно багато, але в серці може жити тільки одна людина, один образ.
Зараз у тебе – це вона.
І скільки б не були ви разом, все одно прекрасно, що це відбулося, і ти зміг знову відчути щастя когось любити, чекати можливого і сподіваючись на неможливе разом.
А ще лишається…
Вже лишається як наслідок – цей текст.
Игорь ПОМЕРАНЦЕВ
ШАРОВЫЕ И ЛИНЕЙНЫЕ[15]15
Відсутній текст подано в редакції газети «Хрещатик» № 49 (3265) від 19 березня 2008 р. (Прим. верстальника)
[Закрыть]
В середине девяностых прошлого века я написал и опубликовал в одном толстом журнале рассказ «Шаровая молния». Это рассказ о чувстве, которое принято называть «первая любовь». Одних это чувство почти не затрагивает и быстро выветривается, других преследует до конца жизни. Пятнадцатилетние герои моего рассказа понимают, что влюблены друг в друга благодаря шаровой молнии. Происходит это летом на веранде, где они прячутся от грозы. Приведу короткую цитату из рассказа.
«Гроза началась поздно, в начале десятого. Они сидели на веранде, взъерошенные и мокрые. Гена принёс яблоки. Сидеть на соломенных креслах было неудобно. Внезапно в щель между балкой и крышей протиснулся светящийся предмет, напоминающий penis. На глазах он обрёл очертания шара величиной с детский мячик и устремился к полу. Роза и Гена оцепенели, словно кто-то сказал им „замри“. Шар порозовел и поплыл по веранде без видимой цели. Гена услышал потрескивание, но не сразу догадался, что это трещат их волосы. Тем временем шар будто налился кровью и пустился в пляс. Но плясал недолго. Врезавшись в бронзовый подсвечник с огарком, шар лопнул. Что произошло дальше, Роза и Гена не помнили. Они очнулись от боли. Пахло гарью. На его руке, которая в момент взрыва лежала на плече Розы, алел ожог. Плечо Розы тоже обожгло. Белым осталось лишь то место, где лежала Генина ладонь».
Впоследствии моих героев раскидало по разным странам: Роза оказалась в Израиле, Гена – в Германии. Сорок лет спустя Гена пытается найти первую любовь. Он даёт объявления в русские газеты Израиля и Америки, что ищет подругу с отпечатком ладони на правом плече. Героиню я назвал Розой Вайс. Мне казалось, что это имя – Белая Роза – звучит драматично в контексте рассказа. Через десять лет после публикации «Шаровой молнии» я получил по электронной почте письмо, подписанное Розой Вайсблиц. Это имя было мне знакомо.
Дорогой Гена!
Сколько лет тебя не видела, не слышала о тебе. Да и по-русски не писала уже лет тридцать! Думала, не сумею, а смотрю – получается. Мой сын услышал твоё имя от меня и на всякий случай поискал тебя в Интернете. Нашёл! Отпечатал для меня книгу рассказов «Георг Вильгельм Рихман» и книгу стихов «Libri fulgurales». Благодаря аннотациям я кое-что узнала о тебе. Вот пишу, а на душе тепло. Не верится, что мне пятьдесят шесть лет. В Израиле я три года доучивалась на зубного врача. После работала в челюстно-лицевой хирургии. Потом открыла свою клинику. С первым мужем разошлась после двадцати лет совместной жизни. Три года была одна. Потом мои пациенты познакомили с Бараком. Мы попробовали, и вот уже пятнадцать лет вместе. Барак работает на заводе, ой, как это перевести? Они выращивают птицу и поставляют на продажу. Мне кажется, это называется по-английски «менеджер». У нас красивый большой дом. Приезжай в гости. Гена – ты моя первая любовь. И эта любовь осталась свежей, потому что она оборвалась. Такая любовь оставляет свежий запах. Ты – последний пузель из моего детства. Смотрю на твои фотографии в Интернете: лоб и губы – твои, но борода, очки, взгляд? Ты ли это?
Роза.
Дорогой Гена!
Мы с Бараком ездили на Мёртвое море. Были в отеле «Лот». Много танцевали. Ты помнишь, что я выросла без отца. Да? Для него я даже не числилась в графе «дети». Познакомилась с отцом, когда пришлось ехать к нему в лагерь. Люди, покидающие СССР, должны были в те времена получить разрешение на выезд от оставшихся родителей. И вот я нашла его в зоне. Он отбывал второй срок за педофилию. Прошла через шмон, допрос, провела с подлецом ночь в комнате свиданий, выбила подпись. Срок он отбывал рядом с какой-то деревней под Карагандой. Первый раз рассказываю об этом. Прямо комок в горле. Теперь понимаешь, почему тебя нашла? Поплакаться хорошему папе, а плохой, слава Богу, давно в земле. Ты прости, что без твоего согласия превратила тебя в папочку, но хорошего, и исповедуюсь. Мой отец тоже был интеллектуал, пуп земли, душа компании, а исподволь выискивал жертву. Мама поначалу терпела. Но когда вынудил мою сестру – ей было три года – делать себе оральный секс, мать его выгнала. Я об этом узнала в пятьдесят четыре года. В Кёльн к тебе, мой добрый папочка, я не приеду. Это твоя территория. Ты на ней сильней меня.
Видишь, нашла тебе роль то ли пастора, то ли рабби. А согласен ли – даже не спрашиваю. Как твоя мама, Светлана Ивановна? С тобой? Помнишь, как она всадила мне укол толстой иглой? Поменять забыла. У тебя выступили слёзы, а я обрадовалась. Ещё помню, как давился розой, что Светлана Ивановна принесла для меня, а ты предпочёл её съесть. Глядя, как ты давишься, я больше не хотела быть Розой. Хотела стать деревом, цветущим розовосиреневыми цветами – такие есть в Израиле, – чтоб не съел меня, поперхнулся. Вот так всегда: понимаю себя через тебя. Во время войн я работаю в армии. Нет, зубы не лечу. У израильских солдат зубы крепкие. Но когда их убивают, взрывают, сжигают, я по зубам идентифицирую трупы. Что-то подобное и в нашей переписке. Ты – мой труп! И я делаю невозможное: силой разжимаю твой рот, и если челюсти стиснуты – смертельный trismus, – я полосую скальпелем от угла рта к щеке и ввожу в рот полароидную камеру с зеркалом. Вспышка – и снимок готов. Твой язык, твоя речь – как на ладони. Так я проявляю твою прозу и стихи. Чувствуешь? В письмах ты такой сдержанный, робкий. А в прозе – сама свобода. И любовь. Ко мне. Не трусь. Так и скажи: «Роза, я тебя люблю. Всю жизнь любил и искал». Вот и хорошо, молодец, нашёл. Но скажи об этом вслух. А то «волнуешь», «трогаешь», «сантименты». Аморфно. Ей-богу. Иначе другого отца выберу. А в юности обо мне писать не хотел. Повеяло землёй сырой, так сразу написал. Отвечай! Ты сейчас на службе. Я же знаю. Не будь живым трупом. Что, дрожишь? Не робей. Израильтяне наглые, иначе не выжили б. Целую в рот. Умираю по тебе.
Роза.
Гена!
Возвращаю твои слова: «Я пишу тебе ясными, прямыми, электронными словами: я тебя не люблю». Гена, не ври себе и мне. Ладно, будь со всеми на «Вы», прячься в своей башенке. Что за этим? Страх, желание скрыть, что ты не perfect. Стоматолог лезет в рот, а рот – часть черепа. А душа где? В черепе. Ты понял, что ты теперь мой отец? Отец – не работа, не профессия: сменить нельзя. Второй раз я не смогу не простить отцу. Ты в стихах тепло говоришь о детдомовцах и красиво любишь женщин. Ты поймал меня в капкан. Больше писать тебе не буду. Зачем на первое письмо моё ответил сердечно, проникновенно? Это что, опыт над кроликом с кормом и электричеством? Вылезай, трус, из своей стеклянной башни! Разбей стекло! Ты же не психопат! Да, истории с шаровой молнией не было. Но всё остальное было! И веранда, и твоя рука на моём плече. Оно горит! Оно обожжено! Забыл, как одёрнул руку, когда вошла Светлана Ивановна, а я сидела как голая, но стыдно мне не было. Я сейчас ещё красивей, в цвету, просто жемчужина. А ты – чувствительный инвалид. Только в книгах летаешь, а в жизни бредёшь, ногами шаркаешь. То кнутом грозишь, то пряником манишь. А я люблю инжир, мёд, гранаты. Если б встретила отца, изрешетила б: не из «узи», а из «калашникова». Подонков – уничтожать. Так прежде думала. А благодаря тебе простила обоих: и его, и тебя. Мысли разбежались. Раньше писала в охотку (твоё слово), а теперь одни страдания. Сегодня пятница. Ты уходишь со службы, так и не ответив. Уик-энд без тебя. От твоей доброй воли завишу, а её у тебя нет. Сколько можно терпеть мою наглость: унижать, просить прощения и снова унижать. Сожалею. Сворачиваюсь. Каюсь. Ой, мои письма вернулись. Посылаю снова. Получилось! Вечером приедут дети с внуками. Поставила песочный торт с абрикосами в духовку. Заморожу к нему лимонный парфэ. В жару – приятно. Запекаю на одноразовых круглых противнях, раскладываю половинки слив срезами наверх, посыпаю ванильным сахаром, корицей. Утром заметила, что птички просыпаются в 6.30, на полтора часа позже. Это птички-зебры, с открытым в полёте веером на голове, а как сядут на провод, веер смыкается вроде сабельки. И такие серьёзные. Всё, мой серо-перламутровый. Устала тук-тукать. Ответь что-то смешное. Говорю: га-у-гуа. По-русски – это язык гусей. А на иврите: тоска, сосание под ложечкой. Днём плавала в море, как дельфин, а вернулась домой и – га-у-гуа. Не хочу быть литературным образом. Вычеркни меня из рассказа. Хоть имя другое дай! Одни плевки от тебя. Пойду-ка в душ. Не люблю хитрованов-манипуляторов. Люблю прямых, отважных. Может, любовь моя клейкая, нудная? Тебе что, жалко двух-трёх строк? Я на тебя слёз не жалею. Наши электронные свидания у меня в печёнках. По радио играют «Лунную сонату». Начали! Поплыли, разъехались, опять встретились. Прыжок! Легко подбрось меня, только точно, чтобы мягко приледенилась на остриё конька и закружилась, как юла. Незаметно пальчиком покажу: отлично, молодец. Не обращай внимания на мою болтовню о сексе. Наверное, я не из благородных, кровь у меня не синяя. Или надо сказать «голубая»? Ну что ты молчишь? Злишься? Не надо. Я – хорошая. Хочу подлизываться. Злость прошла. Здесь говорят, что у русских и марокканцев горячая кровь. Да, опечатка вышла смешная. Честно, я не знала слова «эпистолярный» и по испорченности написала «эписторальный». Я же стоматолог. Вчера в бассейне такое случилось! Я плавать умею, но боюсь и плаваю поперёк. А тут решилась, разжала колени, мяч выскользнул, и пошла, пошла. После нырнула, нашла мяч, сжала его коленями, и все принялись хлопать. Инструкторша сказала: «Ну вот, подружилась с водой». А я подумала, что в первый раз решилась нырнуть благодаря тебе. Гена, дорогой, твои подозрения обоснованы: нет у меня толкового словаря, а в Интернет не знаю, как войти, какой-то гуголь-муголь нужен. Но ты хитёр: нарочно вставил «эпистолярный», чтоб вглядеться в корень. А английский словарь у меня под рукой. Слово «lovable» можно перевести по-разному: во-первых, «симпатичный», «приятный»; во-вторых, «достойный уважения, любви». Ты что имел в виду? Я человек чувствительный, могу возомнить. Внеси ясность…
Гена!
Три часа ночи. Пришла обвинять. А ты молчи: привык. Да, переписку начала я. Отправила наивное письмо о первой любви к призраку, а призрак заварил такую кашу, что полгода её расхлёбываю. Какого… прислал мне нежное, грустное письмо? Твою мать! (Светлана Ивановна здесь ни при чём). Кмату не привык? Я – ведьма, дрянь, б… и умею оччень хорошо материться. А рассказик твой – фантазия, вымысел, но слова такие нежные, завораживающие. Ты хотел, чтобы я прочла этот рассказ. Силки плёл. Да я же пень: в поэзии ни бельмеса, всё за чистую монету принимаю. И теперь – банкрот. Как ловлю тебя за штаны, так дружба. ПОРЯДОЧНО? Себе ври сколько хочешь. Но та, которую в стихах и прозе любил, – это я!
Твоя Стерва.
Гена!
В конце сентября я загляну в Кёльн. Встретимся на полчаса. Выпьем кофе. Мучит меня грусть увяданья. Довольно глупостей. От тебя веет холодом, и я могу подцепить пневмонию. Кто будет выхаживать? Барак? Я совсем не обиделась. Психиатр сказал, что обидчивость – тупик. Одно разрушение. Как тебе удаётся обижать меня? А ты дождись, веди правильный образ жизни: без алкоголя (да, подозреваю тебя), без… Ты мне не нужен: хоть и умён, а недоразвит. Я от тебя окончательно освободилась, а заодно от папочки. Депрессий не было и не будет: не потакаю себе, не алкоголичка, не курю, не б… так, лёгкие отклонения, но в пределах нормы. В этом августе мало тараканов, зато полно муравьёв, но они не противные. Сидела в туалете, наблюдала, даже засиделась. Туалет между кухней и гостиной на первом этаже – их перевалочный пункт. Тут они встречаются, тыкаются мордочками, расползаются, а есть забавные: ползут друг за другом, один чуть впереди, а другой позади – наверное, запах подошёл. Я всё-таки, мой сероперламутровый, окрепла. Твоя заслуга. Сама не верю, что выкарабкалась. Глубоко нырнула. Вот дура! Бранила его, кляла. Балда Ивановна! А ты испугался? Какой ты мужественный, открытый, и в книгах, и в жизни. Всюду – от первого лица. А мне придумай другое имя. Пожалуйста. Ездила на море. Одна. Не люблю с подругами. Они мешают думать. У тебя тоже скоро отпуск. Поплаваешь? Почему Кавказ? Пишешь, что тянет туда, где воюют. Тебе что, меня мало? На берегу лежала на животе, читала, облокотившись на сильные руки. Облака не давили, сходились, сливались нежно. У них был женский профиль, длинные светлые волосы. А вечером встретились: семь девчонок из Черновцов. В самом конце Бэтя сказала: «Помнишь, у тебя были соседи, два брата, один на Дальний Восток уехал, а другой в Германии, писатель. Как их фамилия?» Никто не заметил, что у меня перехватило дыхание. Что за жизнь? С двумя мужчинами живу. Один рядом, греет по ночам. Они всё прохладней, а я животное без меха, мне тепло подавай, физическое. И словесное. Вот поэтому – два мужичка. Хоть и целуешь по-дружески, всё равно чувствую твои руки, губы, и нет у тебя власти запретить это! Сам задыхайся! При чём здесь Кавказ? Америка не рекомендует своим гражданам туда ездить. Зачем тебе это пекло? Пишешь рассказ о войне? Тебе что, воображения не хватает? Придумал же шаровую молнию, или у тебя всерьёз рука в ожогах? У нас ночами ветер с моря пополам с песком, а машины больше туда не ходят: две-три в день. Я не жалею, что так и останусь твоей соседкой. Я тебе так же чужда, как и моя страна. Что-то тебя влечёт издали, запах корицы, средиземноморский ветер, а вблизи – коробит. Западное Средиземноморье тебе родней. Твоё право. Издали буду тебя любить, секс не нужен, он может разочаровать, а я хочу… Ты ни с кем не создал дома: вечно тебя где-то носит, меняешь страны, дома, женщин. Знаю красивые пары. Они вкладывают не на сторону. На стороне – легче, не надо вкладывать. Мне тебя жаль. Вместо секса – реву. Ты назвал меня «Дельфинчиком». Почему? Потому что услышала твой зов о помощи и приплыла? Как хорошо, что ты уезжаешь. Мне не нужна зависимость от тебя. Мне нужна глубина. Я хочу действовать с позиции тишины. И пока ты на Кавказе, у меня будет месяц. Уходим в отпуск – друг от друга. Мы и тогда с тобой не прощались. Я просто боюсь стареть, вот и придумала себе надежду. Чем-то да займусь: пластикой (восстановительные пломбы), рисунком (вскрытие десны), красками (протезы, коронки). Всё равно мы уже вместе. Навсегда. Ну что ты молчишь!? Притаился? Повторяй за мной: «Я тебя люблю». В угол забился? В рот воды набрал? Знаешь писателя Рушди? Так вот, ты – мой персональный Рушди, а я – твой аятолла. Приговариваю тебя к каре господней. Жди. Это случится на улице в Кёльне. К тебе на шею бросится женщина. Ты не успеешь её разглядеть. Ты услышишь взрыв, и вы вместе взлетите в воздух. Вместе. Навсегда.
Роза.
Я часто думаю о происхождении и природе молний. Считать ли шаровую молнию духом? Есть ли у неё тело? Те, кто видел её, утверждают, что она не переливается через край, не даёт течи. Тогда, может быть, она состоит из газа? Но газы, как правило, компенсируют свою невидимость запахом. Шаровая же молния ничем не пахнет, правда, и невидимой её не назовёшь, скорее прозрачной. Да, она определённо не твёрдая и не жидкая, но что-то не позволяет назвать её газообразной. Линейную молнию знают все, а вот шаровую – единицы. Таких людей ещё меньше, чем наблюдавших НЛО. Оказывается, метеорологам известна особая разновидность людей и дельфинов, которые чувствуют возникновение напряженного поля между землёй и тучами, предшествующего зарождению молнии. Линейный разряд, который мы видим в предгрозовом и грозовом небе, – это лишь обрывок гигантского провода, натянутого между небом и землёй. В редких случаях можно наблюдать распад молниевидного стержня на яркие горошины. У подобной молнии тоже есть название – четочная, но на самом деле она лишь вариант линейной.
