Текст книги "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

Автор книги: Мария Матиос

Соавторы: Юрій Винничук,Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Лариса Денисенко,Софія Андрухович,Наталка Сняданко,Андрій Бондар,Таня Малярчук,Ирена Карпа
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

100 ТИСЯЧ СЛІВ ПРО ЛЮБОВ, ВКЛЮЧАЮЧИ ВИГУКИ
Антологія

Юрій АНДРУХОВИЧ
ЧУВИРЛА І ЧУДОВИСЬКО

1

Чоловік, якого звали Богдан Сташинський, має всі підстави претендувати на цілком помітне місце в Борхесовій «Всесвітній історії безчестя». У своєму житті він декілька разів свідомо і холоднокровно переступав межі, за якими вже не прощають. Тому і слово «герой» у стосунку до нього може видаватися вкрай ризикованим. І все ж саме він, а не його жертва Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму. При цьому моїм головним виправданням хай буде те, що я ніколи цього фільму не реалізую. Мені залишаються наївні спроби хоч якось описати його словами і реченнями – так у дитинстві я любив переказувати однокласникам фільми, що насправді ніколи не існували.

Невідомий мені Джон Стіл, дописувач американського журналу «Life», у своєму нарисі про Сташинського називає його «чудовиськом у людській подобі». Якщо вірити Інтернетові, Джон Стіл опублікував свій нарис у вересні 1962 року, тобто за цілком гарячими слідами тих подій. У будь-якому разі саме ця розвідка на розвідницьку тему невідомого Джона Стіла слугує мені синопсисом. Іншими словами – вона не полишає мене у спокої вже протягом кількох тижнів; я бачу свій фільм цілими шматками й окремими кадрами, і він мені подобається.

Але як мені переказати його? Почну з сякої-такої експозиції.

Отже, «чудовисько у людській подобі» і «робот-убивця». Саме таким чином характеризує Сташинського Джон Стіл. Щиро кажучи, такі характеристики ще треба заслужити. Визначальним тут швидше за все є той безвідмовний і фактично бездоганний автоматизм, з яким Сташинський готував і здійснював свої спеціальні завдання. Висловлюючись по-шпигунськи, він діяв чисто, себто досконало – ніщо людське не давало в ньому збою, жодних сентиментальних зривів чи психо-невротичних ескапад. Геніальність його як убивці полягала в тому, що ми б і до сьогодні не знали, хто саме і за яких обставин прикінчив Ребета і Бандеру, якби одного вечора Богдан Сташинський, він же Йозеф Леман, не зустрів на танцях такої собі Інґе Поль, німкені, 21-річної перукарки. І не зважився відпровадити її після танців додому.

Так народилося почуття, що призвело до найгучнішого в минулому столітті шпигунського скандалу і потягло за собою жорстокий кар’єрний крах цілих сімнадцяти найвищих офіцерів кагебе, а весь західний світ ще раз утвердило в загалом нехитрій думці про кримінально-асасинський характер більшовицької системи. У цьому сенсі Сташинський виступає ще й каральним знаряддям історії з усією її іронією: таємне він робить очевидним. Якось мені навіть доводилося читати про те, що Берлінський мур, зведений за одну ніч з 12 на 13 серпня 1961 року, насправді будувався з єдиною метою – відгородити Сташинському всі можливі лазівки для втечі. Це припущення, попри всю свою видиму претензійність, може, втім, видаватися цілком слушним у символічному розумінні. Таким чином кохання українського зрадника і радянського шпигуна до простої німецької перукарки набуває значення, без перебільшення, геополітичного.

Про Сташинського, точніше, за його участі один фільм уже знято. Щоправда, сюжетна лінія цього героя в ньому видається мені, як і, зрештою, увесь фільм, надто спрощеною і підкреслено плакатною. Можливо, створення саме такого фільму-плаката і ставили собі за мету його автори, вважаючи це тоді, на початку 90-х, необхідним і достатнім першим кроком. От тільки чомусь наші перші кроки в усьому так і залишаються першими, але це принагідно. У тому фільмі бачимо зразково-показового Степана Бандеру, наділеного, крім усіх невід’ємних від політичної ікони чеснот, ще й деякими суто позитивними приватними рисами, передусім відмінного сім’янина, який у жодному разі не може (й головне – боронь Боже не повинен!) мати, скажімо, коханки. Його вбивця Богдан Сташинський відповідно – слабкодухий пристосуванець, тварь дрожащая і явно виражена паршива вівця в героїчному українському стаді.

Насправді Сташинський – потвора, але з тих, яким чомусь дано врятуватися. І саме тому він, а не Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму, що його мені, на щастя, не доведеться знімати ніколи.

Однак я можу його уявляти. У цьому фільмі мало б ітися передусім про хаос історії та кров. Наприклад, про кров на костюмі Провідника, що його досі демонструють у музеї. Але – що для мене значно цікавіше – це міг би бути фільм про бунт і опір. Його герой Богдан Сташинський зненацька бунтує проти своїх роботодавців і благодійників, він рішуче виходить (ну, гаразд – він гадом вислизає!) із Системи, попри те, що вона пов’язала його всіма своїми можливими обіймами і ласками включно з тією ж кров’ю. Як і попри те, що від неї йде цілком недвозначна, ба навіть ґарантована загроза його нікчемному паршиво-овечому життю.

Не дивлячись на абсурдність альтернативи – блискуче продовження приголомшливо-успішної шпигунської кар’єри чи безнадія втечі в любов, він, потвора Сташинський, «чудовисько в людській подобі» та «робот-убивця», вибирає друге. Таке враження, наче він не досвідчений і цинічний галицький перевертень, а просто лопухатий хлопчисько, що, розпустивши соплі від яких-небудь Веаtles, фанатично повірив, ніби Аll You Need Is Love.

2

Викладена в найзагальніших деталях і прокреслена пунктиром, його життєва лінія виглядає приблизно так.

Певного дня на зламі 40-х і 50-х він, тоді ще старшокласник, був затриманий за безквитковий проїзд у приміському потязі між Львовом і рідними Борщовичами. Яким чином і чому заледве повнолітній пасажир з рук залізничної міліції передається у значно турботливіші руки, вже, певно, залишиться нез’ясованим. Невже тогочасні спецслужби прагнули завербувати кожного пійманого контролерами «зайця»? Якщо так, то страшно навіть уявляти собі справжню кількість їхніх добровільних помічників. Але, швидше за все, за Сташинським уже щось тягнулося, і затримання в потязі було прологом до певного сценарію.

Хлопчина погодився на співпрацю порівняно легко. Можливо, він і сам чекав такої нагоди, можливо, потайки мріяв про неї. Пролізши за наказом гебе у структури підпілля, він, що називається, здає людей цілими боївками. Операції, проведені за його участю, до певної міри нагадують постановки тодішніх провінційних театрів. Джон Стіл пише про «калюжі курячої крові», використовувані чекістами в тих інсценівках. Про іншу кров, не курячу, – ту, котра пов’язує нерозривними путами і змушує до цілковитої відданості, можемо лише здогадуватися.

Старанність і успішність юного провокатора не лишилися без уваги. Уже в 52-му році його відряджають до Києва, де він проходить вишкіл на дворічних курсах розвідників. Суперінтенсивне вивчення ворожих мов доповнюється політінформаціями, а також заняттями зі стрільби, самбо і якого-небудь отрутознавства. Приблизно посередині того золотого відтинка епохи помирає Сталін, а найофіційніший поет України публікує чергову збірку «Могутність нам дана». Щодо могутності Сташинський не може з ним не погоджуватися. На честь бездоганно складених Сташинським випускних іспитів керівництво влаштовує могутній банкет. У моєму фільмі цей епізод мав би стати особливою цезурою – увесь той довжелезний стіл з коньяками, винятково вірменськими, шампанським, сардинами, крабами, м’ясивом дванадцяти сортів, помаранчами і рябчиками неминуче засоціювався б зі сталінською «Книгою про смачну і здорову їжу», особливо на тлі загальнонародного хронічного недоїдання перших і всіх подальших післявоєнних років.

Невдовзі Сташинський опиняється в НДР, де його починають перевіряти всілякими рутинними дрібницями. Його вже звати Йозеф Леман, і німецькою він розмовляє так, наче все попереднє життя прожив у Рурському басейні (Коhlenpott-Dіаlеkt) – і це невипадково, бо згідно з легендою він начебто походить з околиць Ессена. Утім, певний час він змушений всього лише подавати м’ячі (ні, навіть не каштани з вогню!) і якщо деколи й потрапляє до Західної Німеччини, то тільки для виконання всіляких сміховинних завдань на зразок вештання Мюнхеном і занотовування номерів військових машин. Джон Стіл не забуває згадати про це, але він нічого не пише про внутрішні бурі і глибоко затаєні терзання – як і про нервову гру вилицями. Богдан Сташинський вірить у те, що він діамант, використовуваний далеко не за призначенням. Але така доля шпигуна – чекати. Шпигунська робота на 99 відсотків складається з чекання. Простір шпигунства – це холодна і нудна почекальня, навіть не приймальний покій.

І ось тут вона, доля, розвертається до нього зовсім неочікуваним боком – жіночими грудьми. І він уперше в житті так приторкується до них усім собою – на танцях у Східному Берліні, в один з незліченних вільних вечорів. Про Інґе Поль, в яку Сташинський тут-таки, під час першого ж танцю, негайно й беззастережно закохується, Джон Стіл пише таке: «Зовнішність у неї була найзвичайнісінька, часом навіть неохайна. За столом вона поводилася, ніби вовк. Інтелектуальними потребами не відзначалася. Тим не менше вона була щиро віддана своєму другові, який без пам’яті закохався в неї». Найцікавіше тут, звісно, порівняння: ніби вовк. От тільки що б воно означало? Поводилася дико? аґресивно? жадібно поїдала все м’ясо? Нам не дано почути відповіді. Але й Джонові Стілу не дано знати про тисячу інших можливих «тим не менше». Як, наприклад, про її манеру розсипати по плечах рудувате волосся, плавно звільняючи його від заколки. Або про запах її зовсім не вишуканих перукарських (та ще й ендеерівських!) парфумів, що доводив до солодкого запаморочення раніше нецілованого борщовицького аса розвідки. Або про те, як вагонні двері останнього ес-бану на Карлгорст щоразу відтинають її від нього, таку беззахисну. Або, зрештою, про те, як невимовно довго і пристрасно вміє вона кінчати – всією собою, вся здіймаючись хвилею і вдячно схлипуючи.

Цікаво, що про свій роман Сташинський дисципліновано доповів керівництву. Дивно, що його зверхники прореаґували на цю новину радше толерантно. Дивно, бо жоден попереджувальний сигнал не спрацював і система не заблокувалася сама собою.

Ні, навпаки – в його житті все нарешті зрушило з місця, і йому було доручено два великі вбивства. У жовтні 1957 року в Мюнхені він здійснив перше з них – Лева Ребета. Але перш ніж він вистежить його, перейде йому дорогу і випустить в обличчя струмінь отруйної рідини з алюмінієвої циліндричної стрілялки, в моєму фільмі мусив би з’явитися пес. Це було випробування отрути. Пса прив’язали до дерева, і Сташинський наблизився до нього в оточенні кількох, як називає їх Джон Стіл, колеґ. Чи подивилися вони один одному в очі – Сташинський і пес? Чи не було в руки Сташинського найменшого шансу здригнутися? Чи не було в самого Сташинського найменшого шансу не стріляти? «Бризнув струмінь, і пес умить повалився на землю, не видавши ані звуку, – пише Джон Стіл. – Однак він ще з три хвилини смикався в агонії».

Агонія Ребета тривала навіть не три хвилини.

Убивши його, Сташинський ще того ж дня втік до Франкфурта-на-Майні, де переночував у готелі «Інтернаціональ». Як минула та його ніч? Невже він і справді заснув? Та ще й, може, як прийнято писати у таких випадках, щойно голова торкнулася подушки? Невідомо, хоч майже на сто відсотків ясно, що до Східного Берліна він повернувся з переможним відчуттям блискуче виконаного завдання. З цієї нагоди колеґи з розвідувальної бази у Карлгорсті знову накривають на столи – це другий банкет Сташинського і друга цезура у фільмі. Цього разу з пивом і шнапсом, копченими вугрями й червоним та чорним кав’яром у срібних і порцелянових саксонських трофейних полумисках. А також піснями з усе ще модного кінофільму «Кубанські козаки», що їх усі намагаються заводити під розладнане піаніно та спершу повільне, але дедалі швидше і хамське впивання. Не обходиться й без цінного подарунка (за вбивство) – від імені найвищого керівництва Сташинського нагороджують фотоапаратом «Контакс». Яка чудова нагода вихопити кохану з вічності – на тлі паркових дерев, мостів, палацових брам, під аркою, під новою парасолькою, в окулярах від сонця! Вони люблять одне одного, наче ангели – з тією лише різницею, що в ангелів не буває плоті.

3

Степан Бандера, що його Сташинський убив приблизно через два роки, безумовно, подобався жінкам. «Подобався» – загалом навіть не те слово, насправді він (харизматичний, містичний, революційний, безжальний) умів доводити їх до тихого й потаємного шалу. Від нього віяло владністю, а це, кажуть, сексі. Саме тому він так часто обводив круг пальця власних охоронців, зникаючи на довгі години в невідомості. Звичайно, він був цілком свідомий того, що в розстрільному списку радянських спецслужб незмінно лідирує з великим відривом від найближчих конкурентів. На ділі це означало неперервну смертельну загрозу – щохвилинну, двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, без вихідних і святкових.

Але він робив усе для того, щоб якомога менше часу бувати під охороною. Не кажучи про те, щоб засісти в якому-небудь сильно засекреченому сховищі, залягти на дно і не висовуватися. Такий варіант був би для нього навіть не смертю, а гірше за смерть. Тож він висовувався і час до часу лишав з носом власних охоронців.

Чекісти чудово знали про цю його слабкість. Саме на ній вони наголошували у своїх інструкціях Сташинському, відправляючи його на вистежування ворога номер один. Попри те історія цього вистежування є страшенно довгою та плутаною. У ній є свій власний пунктир, означений кількома цілком тривіальними предметами на зразок мюнхенського телефонного довідника (ну чому, чому прізвище настільки законспірованого діяча, навіть і змінене, обов’язково мусило фігурувати на його сторінках разом із дійсною адресою проживання?!) або спершу зламаного, а потім щасливо підібраного ключа до вхідних дверей будинку за тією ж адресою.

Убивати своїх ворогів у під’їздах, на сходових клітках або в ліфтах будинків, у яких вони проживають, є до значної міри фірмовим стилем. Тому Сташинському так важливо було потрапити до того під’їзду і підстерегти Бандеру в ньому.

Дня 15 жовтня 1959 року, близько першої, вони на мить перетнулися всередині, у дверях вестибулю (ти туди? – а я звідти!), і навіть зустрілися поглядами, жертва і її жертва, Степан Бандера і Богдан Сташинський, СБ і БС – наче в дзеркалі, 50-літній чоловік і 28-літній молодик. Другий не вагаючись виконав головну службову заповідь «убий!» – і пустився навтьоки. Перший звалився з ніг щойно між третім і четвертим поверхами, при цьому так і не випустивши з рук торбини зі щойно накупленими продуктами та навіть нічого з них не розсипавши.

До кінця виконував свій обов’язок?

4

Третій банкет Богдана Сташинського – з тих, які підтверджують магізм числа три. Це початок кінця. Сташинського офіційно визнано героєм і відзначено орденом Червоного Прапора. На столах цього разу, за свідченням винятково добре обізнаного Джона Стіла, «неймовірна кількість страв і напоїв». Не хочу вдаватись у фантазми з печеними фазанами і столітніми кримськими портвейнами – ваша уява й без мене домалює сама цю неронівську учту і розвезені підошвами чобіт по ідеально блискучій паркетній поверхні рештки паштету із солов’їних язичків. Натомість я хочу виразно почути ту розмову – з неї й починається кінець. Вона вкрай довірлива і загалом інтимна – так уміють лише розвідники. Ось генеральська рука лягає на плече новоспеченого героя: «То що, які в нас тепер плани на жизню, арьол маладой?». Арьол розправляє плечі і голосно втягує повітря ніздрями. «Та от, знаєте, таріщ генерал, ми з подругою вирішили побратися, її звати Інґе Поль, я про неї доповідав». Ці його слова чомусь чує все товариство. Западає тиша – така, про яку кажуть гнітюча.

Як вони могли це прошляпити? Виявляється, він ще досі плутається з тією пласкозадою чувирлою! І не просто плутається. Цей герой просто так, за здорово живьош, стає впоперек власного зростання, кретин! Але не це тепер уже головне, а – що з цим робити?

Безумовно, вони аналізували й обговорювали. З одного боку, Сташинський був надто далеко просунутий службово, заглибоко посвячений у цілком таємне, щоби просто звільнити його з органів на всі чотири сторони і під чесне слово. З іншого боку, його шлюб із представницею ворожих нації та класу не допускав жодного продовження кар’єри. Був ще й третій бік – їм надзвичайно шкода було втрачати настільки кваліфікованого й бездоганного вбивцю. Було ще багато інших боків, усе це слід було ретельно обмізкувати, а його самого як-небудь розвести. «Слухай, – казав йому тодішній шеф кагебе Шелепін, – якщо тобі справді треба подругу, то женися краще на якійсь нашій співробітниці». Він мав на увазі не тільки куховарство, прання і прибирання, але й т. зв. статеву функцію. Але не мав на увазі любові. Та й не міг мати.

Усе, що трапилося далі, повинно б за часом становити добру третину мого уявного фільму: скрегітливу згоду начальства на їхнє одруження, заманювання молодої пари до Москви, стеження, прослушку, перлюстрацію, дедалі задушливіше кільце уваги та недовірливості. Потім вони вимагали, щоб Інґе зробила аборт, але Сташинський – от він, початок бунту! – заявив, що цього не буде. Потім вони відпустили її до Берліна народжувати, але його лишили в Москві – схоже на те, що в заручниках. Вони розлучали й розводили їх як могли. Йому, що недавно врятував майбутнього сина від аборту, так і не судилося побачити його живим. До Берліна йому дозволили злітати лише на кілька днів у серпні 61-го – на похорон малюка. Той захлинувся на руках у сусідів, карма вбивці не дрімала.

Напередодні похорону Богдан та Інґе скористалися тимчасовим послабленням пильності своїх опікунів і вислизнули дворами з її батьківського дому. Мабуть, чекісти були певні, що вони нікуди не дінуться, не дочекавшись похорону. Їхня втеча поночі через Східний Берлін ес-баном до Західного – це остання з успішних операцій шпигуна Сташинського. Увечері 12 серпня 1961 року він здався західноберлінській поліції, котра у свою чергу передала його американцям. На ранок він почав розповідати все.

Джон Стіл закінчує свій нарис цілком промовисто: «Коли Богдан та Інґе Сташинські входили до поліційного приміщення, в Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна».

5

Любов – це людське. Любов – це той щем, без якого нас немає.

Одного разу нас, солдатів першого періоду служби, вишикували перед казармою для зачитування наказу командира дивізії. Йшлося про те, що військовослужбовець такий-то з військової частини номер такий-то минулої ночі застрелився на посту. Історія типова: йому начебто стало відомо, що його покинула кохана дівчина. Замполітам усіх частин дивізії наказувалося провести виховні бесіди з особовим складом. «Подумайте тільки, – промовляв до нас замполіт, – цьому йолопові не було й 19-ти, все життя попереду, а він узяв і відібрав його собі – і все через якийсь там кусок пизди!». Ми бравурно заклекотали смішком на таке дотепне формулювання – справжні мачо, обсмалені в боях зарізяки.

Коли зверхники Сташинського запропонували йому підшукати собі який-небудь інший кусок пизди, він збунтувався. За всієї своєї демонічної проникливості в секрети психіки, кагебе недооцінило в ньому людське. Недооцінило, бо володіло секретами, а не таємницею. Зважити на терезах свого аналізу ще й таку невагому ефемериду, як любов, воно не спромоглося. Та й не могло за визначенням.

Бо якими одиницями виміряти той особливий щем, коли все інше втрачає сенс і АLL YOU NEED IS LOVE?

6

Сліди Богдана та Інґе Сташинських губляться в тумані століття. Відомо, що за скоєні злочини його було засуджено до восьми років (багато це? мало?). Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири і був достроково звільнений. Це мало статися десь у 1965 чи 1966 році. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом? І чому б не припустити, що надалі він став одним з популярних дописувачів журналу «Life»?

Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Швидше за все він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди, проте, не висовуючись. Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґе. Але не повинні б – з огляду на гіркий досвід своїх візаві.

Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара втікачів і перебіжчиків, вона і він, негарна жінка і закривавлене чудовисько, захекано перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними. Головне для них зараз – ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого.