Текст книги "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки"

Автор книги: Мария Матиос

Соавторы: Юрій Винничук,Сергій Жадан,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Лариса Денисенко,Софія Андрухович,Наталка Сняданко,Андрій Бондар,Таня Малярчук,Ирена Карпа
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Ірена КАРПА
LOVE TIMING

Місце й час:

Місто Київ. 21 січня 2008 року. Понеділок. 23.40.

Подія:

ДТП.

Опис:

Чорний порш-каєн на швидкості 180 км/год вилетів на зустрічну смугу Московського мосту і врізався в маршрутне таксі, що везло трьох пасажирів з Правого на Лівий берег.

Загальна кількість жертв: 5.

Стисле досьє і вирок жертв:

Святослав, 36 років, високий, крупний, з модною бородою, сірими очима, здатністю красиво носити піджаки за три тисячі доларів, із тонкими, дещо жіночими литками, котрі він зовсім не приховує, власник успішної рекламної агенції, автор найкращого вітчизняного підручника з маркетингу.

Отримує 9 днів (стандарт). Бо саме на стільки днів його самозакоханість і звичка брати все, що смачно пахне, пройшовши біль повного й холодного відторгнення об’єктом, перетворилися власне на кохання. На щось більш-менш подібне на почуття, а не на бажання переможного сексу, обожнювання з Її боку, хвастання такою розкішною-власністю на світських вечірках та по дорогих ресторанах. Бо дівчинка, завдяки котрій він отримав ті свої дев’ять, днів, далеко не була предметом розкоші. Вона була звичайною журналісткою-розпиздяйкою, слухала дивну музику й повсякчас доводила його пуританську домогосподарку до тихого відчаю своїми дикими безпорядками. Чому вона раптом опинилася в його, як він вважав, розкішній квартирі з панорамою найліпшої частини Києва? Чому вона шкодувала його, коли він був втомлений, і гладила лисіючу голову, поки він не задрімає? Чому вона відмовлялася від дорогих (і несмачних!) ресторанів і готувала йому гриби в сметані, хоча сама ніколи не їла грибів? Чому вона так довго відпиралася від сексу з ним і однієї ночі у Флоренції таки здалася, бо її огида до його огрядного тіла перетворилася у втому від супротиву тваринній природі? Тоді-то він, очевидно, й вирішив, що вона ідеально підходить на роль матері його безцінних дітей – такий хороший в тебе генофонд, любив повторювати він.

Але дівчинка цю роль на себе приміряти явно не збиралася. Все просто – їй завжди подобалися худенькі хлопчики-підлітки. Єдина проблема – в такому хлопчику вона рідко могла відшукати дорослого, самостійного чоловіка здатного прийняти відповідальність за її ненормоване життя. Однієї доста гидкої ночі вона когось зустріла, і – бабах! – за місяць вже скаже цьому комусь, що то було кохання з першого погляду. Все. Гейм овер, Святослав. І вона доста чесно написала тобі листа про те, що вибач, не кохаю, хоча ти і прекрасний друг, і коханець, і такий уважний, і бла-бла… Але ж кохання – штука трансцендентна, і її так просто з себе не витиснеш, як гівно з дупи.

Тоді він і збагнув, що жити без неї не може. Не може їсти, не може спати, готовий пробачити їй секс на стороні й кохання до інших, тільки б вона не зникала. Але ж вона зникла. І він напивався, курив велетенські косяки, писав їй жалібні SMS-и про своє хворе серце, про потребу психоаналітика і біль, котрий вона йому принесла. Біль не минув, але з нього, як із потрісканого яйця, вродилося хворе кохання. Скільки воно встигло прожити, горопашне, він сказати не міг. Кинув пити і плакатися, зайнявся спортом і дуже схуд, одного дня він покаже цій дурнуватій суці, кого вона втратила! Ейфорія не забезпечує твою машину здатністю літати, друже. 9 днів. Правда, не повних.

Одна з останніх дій: купив у кіоску на Пушкінській єдиний більш-менш розумний чоловічий журнал.

Ольга Василівна, фарбована білявка, 48 років, у «молодіжних» джинсах зі стразами, в рожевій вітрівці, з великою попою й дивовижно тонкою талією, мрійлива й начитана російськими детективами, остання робота – продавець кіоску «Союз Друк».

Отримує 25 років, бо саме стільки була закохана у свого чоловіка, що був колись у неї першим, відтак пив, бив, крав із дому гроші, йшов із дому, але завжди повертався, бо вона прощала його. І не тому, що боялася не знайти іншого, не тому, що їй було його шкода, а через його щоку під лівим оком. Коли він просив пробачення чи казав, що любить її, не дивлячись ні на що, щока смикалася в нервовому тику. І Ольга згадувала слова покійної бабці: «Ось вона, твоя доля. Твоя дьоргана любов». Двох своїх дітей, хлопчика і дівчинку, чи то пак, юнака і дівчину, двадцяти двох і вісімнадцяти років, вона не любила ніколи. І тільки й чекала на те, що вони вже нарешті поодружуються, поїдуть до Москви на заробітки чи проваляться крізь землю – байдуже. Вона хотіла бути з ним, зі своїм чоловіком, і з його дьорганою щокою. За це їй і дістанеться цей термін.

Одна з останніх дій: телефонувала подружці Жанні уточнити рецепт випікання яблучного штруделя, відтак обидві дійшли висновку, що празький торт – він і простіший; і поживніший.

Марта – 24 роки, висока білявка, у вузьких джинсах і нових чоботах на підборах, ресторанна розводилка-початківець, з татуюванням-метеликом на куприку (кагда цвєтноє – ета сексі), з уперше в житті закачаним силіконом (ха-ха! Тепер вона вже не одна з полку жопастих і безцицькових тьолок!), плаче від пісень Енріке Іглесіаса і не дуже любить заходити в гості до старенької мами на восьмий поверх дев’ятиповерхівки в районі Софіївської Борщагівки, кінчає тільки від сексу з жінками, мріє стати популярною співачкою чи дружиною дипломата.

Отримає 2 роки. Бо саме стільки вона була закохана у свою партнерку (конкурентку?) чорняву Аліну, в комплекті з котрою їх називали просто Марталіна, в комплекті з котрою вони й розводили тих нещасних, багатих, опецькуватих мужиків. Познайомилися ще на останньому курсі інституту культури. Аліна вчилася на телеведучу, Марта – на менеджера шоу-бізнесу. Обидві опинилися не на ТБ, а в саунах, зате ж із кредо «не дай задешево». Ресторанна розводка – це так, початок, аби перебитися. Потім буде далі. Так любили мріяти Марта з Аліною, лежачи по чужих джакузі, п’ючи шаровий Moёt й висмоктуючи устриць. І одна одну. Таке ставалося, але ставалося й інше. Наприклад, коли вони напивали й наїдали купу всього в якому-небудь Латіно-клабі, відтак бізюки казали їм: «Ну што, паєхалі, малишкі?» А малишкі: «Нє, ми нікуда нє єдєм, мальчікі, нє сєводня!» Ну раз не сєводня, башляйте за себе самі. «Мальчікі» встають і йдуть. Над головою Марталіни нависли грозовими хмарами офіціанти: «Не їбе, хто замовляв, платіть давайте, дєвушкі». У Марталіни паніка й гарячка: ми щось придумаємо, щось придумаємо… Ручки трусяться, мобілочка не ловить, мені Сhivas! – добродушному бармену. Добродушний бармен впевненою рукою наливає їй Red Label.

Одна з останніх дій: прийшовши до нового закритого ресторану зі страшенно наївним водооким німецьким ковбасником, відкрила інкрустоване сріблом меню і томно махнула віями в бік офіціанта: «Што у вас здєсь самає дарагоє? Мнє єво!»

Свєта Банько – 37 років, руде волосся з хімією, зелені лінзи (десь вона вичитала, що саме такою має бути справжня бестія чи стерва), заміжня, повна, в блакитному спортивному костюмі й кросівках, їде з аеропорту, треба бути «спартівнай і штоби аттєнялся загар», любить японські кросворди і тонкі жіночі журнали, сидить на дієтах і купує пристрої для тренування м’язів без фізичного навантаження, має власний бізнес – продає турецьке золото на Троєщинському ринку.

Отримає 2 місяці. Саме стільки вона була закохана в чоловіка сусідки Люськи, навіть сміття намагаючись виносити в той час, коли він повертався додому зі своєї лікарні. Він був гінекологом, вона мріяла потрапити до нього на прийом, але встидалася цих мрій і так і не пішла, зате сходила до ворожки, щоби відбити цього сусідського Сергія Олександровича, але ворожка сказала, що щастя їй з того не буде, і Свєта з розбитим серцем повернулася до своїх кросвордів, а гінеколог так ніколи й не дізнався про її почуття. І вона поїхала з чоловіком до Єгипту («все за 300 баксів»), щоби розвіятися і поїсти в «ультра-ол-інклюзіві». А ще позайматися в басейні з аніматорами: «Бай-бай-це-лю-літ!»

Одна з останніх дій: перед самим відльотом із Шарм-Ель-Шайху, ошалівши від останньої можливості шопінгу верещала з арабської крамнички: «Льоня! Льонь, іді сюда!!! Тут Луі Вьютон за пєдєсят баксов! Бєрьом, Льоня!!!»

Антон, 23 роки, яскравий хлопець з дико вистриженим волоссям і низько спущеними джинсами, у футболці з малюнком інкарнації свині в сосиску, дизайнер одягу стріт-фешн, що мусить підпрацьовувати веб-дизайнером у конторі Святослава. Не любить свою роботу, бо треба вставати за будильником, а не спати до четвертої дня, як він звик. Любить мультики і арт-хаусне кіно. Мріє накопити доста грошей, щоби поїхати з коханою дівчиною в Індію і на Кубу.

Отримає 3 роки, якось зовсім мало, але ж ясно – життя зовсім юне. Саме три роки пройшло з часу української Революції, під час котрої, кутаючись у спальник і поправляючи карімат, він і познайомився з Нею. «Ти забереш мене від батьків?» – спитала з надією вона. «Заберу!» – впевнено сказав він. З того дня вони стали сквотерами й ні на мить не розлучалися. Захоплювали розкішні квартири з вікнами на садибу Філарета, захоплювали квартири простіші й у підвалах, але завжди в центрі, в дореволюційних будинках з високими стелями – бо де ж іще жити справжнім панкам?! Де їм ще тримати свої суперкруті макінтоші, свою бібліотеку, свій склад божевільного одягу і гніздити своє кохання? Де ще смажити рис із морепродуктами, пити добре вино, привезене старшою подругою з нескінченних закордонних мандрівок, придумувати нові фішки і ховатися від батьків, що просовують утіклим дітиськам сосиски й картоплю через вікна? Олю він любив більше за життя. І одного разу, коли вона, творча натура (також дизайнер), чомусь засумувала і не хотіла йти додому й сама десь гуляла ввечері, гірко плакав, бо боявся, що вона від нього піде. А вона просто про все завжди думала і все глибоко проживала – навіщо їй від нього йти?

Одна з останніх дій: купив у молочному кіоску глазурованих сирочків для неї і, дивлячись в очі продавщиці (чому не на дату виготовлення?), подумав: «Хоч би цього разу не скислі були…»

Не знаю, як вам, а мені завжди було цікаво, що поєднує людей, котрі буцімто випадково опинилися в якихось незвичайних обставинах. Хай навіть таких трагічних, як це ДТП 21-го січня о 23.40. Коли весь бік перевернутої білої маршрутки було пофарбовано червоною людською кров’ю випадкових нібито супутників. Чому вони сіли саме в це авто, а не в авто перед ним? Чому водій і власник щойно купленого порша потягнувся до дзеркала над пасажирським сидінням, аби витягти те дзеркало до дідьчої матері, бо в нього так любила кривлятися Дівчинка, що принесла біль? Ніколи не фарбувала вії, курва, а тільки кривлялася і сама сміялася зі своїх мультяшних пичок? Він потягнувся за дзеркалом, живіт крутнув руль вправо, ліва рука, щоби вирівняти кермо, крутнула його вліво, але в цей же момент діставалося блядське дзеркало, тож ліва рука крутнула дещо забагато, і порш вилетів на зустрічну, з розгону трахнувши бетонний парканчик. Авто розкрутилося, як фігурист під час виконання «пістолетика», і влетіло в боковину нічної маршрутки, забивши всіх пасажирів, але не ушкодивши водія (що скажуть йому родичі загиблих?)

Ну ОК. Що ж їх поєднувало? Припустімо, Святослав і Антон. Вони вдвох були в порші. Святослав – тимчасовий роботодавець Антона. І це, курва, Дівчинка влаштувала свого приятеля на халтурку в рекламній агенції. Антон того вечора показував Святославу якісь особливі графіті в індустріальній зоні на Лівому березі. А Святослав, біґ бос, він ніколи не був на короткій нозі зі своїми підлеглими, але цього разу він так хотів довести їй, цій Дівчинці, що він такий крутий і молодий, і легкий, і демократичний, що всі її друзі запросто стануть і його друзями, ба навіть просто перейдуть на його бік, а вона залишиться зі своїм сука-блядь-мачо нікому не потрібною, і стане товстою домогосподаркою, і срака їй прийде, і… Одним словом, із незавершених справ у Святослава завалялися помста і щойно оплачений абонемент спорткомплексу на Софіївській. Ні грама кохання, між іншим. А тільки так – кіношне бажання «самовдосконалитися і показати цій суці».

Антон уже сам шкодував, що потягнув Святослава в цю промзону – потрібні графіті якісь мудаки замалювали сірою фарбою (гармонія щоб була – бетонні стіни мають бути кольору бетону!), територія охоронялася блудними собаками, котрих, як виявилося, Святослав панічно боявся. Прогулянка затяглася і ні до чого не призвела. Хіба що до чергового вибуху Святославових звинувачень у бік Дівчинки. Є чогось така тенденція в людей – розійшовшись із коханцями, вони щосили заходяться поливати їх брудом в очах друзів тих же коханців. Антону було скучно це слухати. «Розбирайтеся самі!» – хотів весь час сказати він, але ж тут все-таки бос… Тож робив вигляд, що слухає його, і нічим не виказував, що знає історію з іншого боку, й непогано собі був погигикав у компанії з Олькою, коли Дівчинка клеїла дурня, зображаючи кінець цієї патетичної історії в ролях. Весь час Антон просто хотів якомога швидше трапити додому, до Ольки, на смажений із креветками рис і піно гріджіо, тим паче, в наплічнику в нього ось уже з кілька годин маринувалися глазуровані сирочки Ольці до чаю. А раптом йому так пощастить, що вони лишаться свіжими?

Ольга Василівна того вечора продала журнал «Timing» саме Святославу – взагалі такий дорогий журнал у неї купляли не часто. Бозна-чого вона затрималася так довго на роботі 21-го січня. Аж до восьмої тридцять сиділа, читала позичений у Жанни роман про прекрасну любов. У самої Ольги Василівни такої любові – з яхтами, інтригами, діамантами, отрутами і викраденими немовлятами – ніколи не було, але ніхто, чуєте, ніхто не має права заборонити їй мріяти! Відтак зайшла Жанна. Не за книжкою зайшла, а так – витягти Оліньку на пивко чи на коньячок. Ну бо сколька же можна, Олєнька? Нє лошаді же… Жанна працювала в цілодобовій касі продажу авіаквитків, і сьогодні її зміна кінчалася трохи раніше. Жанна мала свіжу філіровку і свіжий манікюр на кривуватих, та все ж випещених пальцях – це треба було відсвяткувати шоколадом з коньяком. Вибрали якусь підвальну кафешку. Там було дещо забагато довговолосих незрозумілих людей (наркомани!) у плетених светрах, але ціни і музика були нічо так, і поговорити про чоловіків можна було спокійно. І як кого хто задовбав. І скільки крові випив. І скільки разів на тиждень у них це саме. І як зробити, щоб це саме було довше і частіше, що головне. І як Жаннина свекруха не хоче віддати їм гараж, бо в них нема машини. Ну і що, що нема – Жанна все вже взнала про кредит. А Ольга Василівна і про кредит нічого не хоче знати, і про машину – вона у своїх глянцевих журналах у кіоску вичитала, що машин у Києві вже стільки, що через пару місяців усі виїдуть з дому і стануть у пробку, де й стоятимуть мертво, без руху. І як із цим боротися, журнали й самі не знають. А Ольга Василівна не знає, як їй боротися з ненавистю до власних дітей.

– Ну скажи, скажи, Жанночка, коли вони вже підуть і ми хоч трохи поживемо для себе, га? Ми вже з моїм і в Турцію збирались, але шось всьо пішло, як пішло… як всігда.

Ольга Василівна досьорбнула свій шоколад, а Жанночка заходилася давати одну з тисячі своїх безкорисних порад, що, відповідно, жодної користі не давали. Ольга Василівна думала про своє. Вона раптом відчула, що безкінечно втомилася і, можливо, візьме відпустку. Тільки це ще не точно. Трохи згодом вона вже передумала й, сидячи на зупинці в нерухомій поки маршрутці, набрала Жанночку (безкоштовний зв’язок із двома з половиною абонентами!) і спитала в неї рецепт її знаменитого штруделя. Раптом якось приготує, вона ще не знає. Але сірий з фіолетовим блокнотик і нова капілярна ручка в Ольги Василівни завжди з собою. Зі старих студентських часів. Напровсяк.

Марта ще з кулька казала всім, що ненавидить понеділки. Не рибні якісь дні. От і сьогодні, хоч і вдалося розвести німця на якесь хитрозамучене м’ясо – що толку? Кому впало це галіме м’ясо, хоч воно там з малайських дітей хай буде? В животі важко, в голові каша. Якого хєра я їду на цій галімій маршрутці, хоча всі суки з їх короткими ногами і без цицьок давно вже на лєксусах? Блядь, врємя – дєньгі. І врємя це уйобує шо піздєц. Фу, Марта, ну в тебе й думки. Будь вище. Ти королева, ти ще всім покажеш. Він найде тебе, твій Принц. На порші (як у Святослава, котрого вона бачила на одній вечірці, але ще не познайомилася) чи на ягуарі (як у ще кількох сотень чуваків цього міста, зрештою) – похуй. І повезе на Балі. Чи на Мальдіви. І тобі не доведеться більше розводити лохів на шуби і брильянти. (Насправді в Марти шуба була одна, і був усього один перстеник із півкаратиком діаманта, але Марта навмисне вживала множину, за принципом саянтологів: повірив – збулося). Так от. Він, Принц, купить їй самій спортивний порш, і вона на ньому буде їздити, і посадить поряд із собою Аліну, і порш цей буде кабріолетом, і вони цілуватимуться в кожній пробці, і мужики в ахуї будуть врізатися один в одного, а вони реготатимуть і додаватимуть газу на під’їзді до щойно відкритого пафосного клубу… Одним словом, Марта рятувалася від маршруткової реальності поршевими мріями. Нічого нового – вона так частенько робила. І не тільки в понеділок. Із недороблених справ – корекція гелевого нігтя. Дуже важлива, до речі, справа.

Свєта Банько мала до всіх них найменш прямий стосунок. У великому супермаркеті вона, перед тим відправивши чоловіка з дорожніми торбами прямо додому, обмацувала апельсини. Щоби зайти до подружки Людочки на Сирець і похвалитися, як козирно вони з чоловіком відпочили в Єгипті і як їй тепер наплювати на сусідського Сергія Олександровича, пішов він сама знаєш куди. А ось тобі, Людочка, фрукти – везла з Єгипту, а шо? Наклейки віддерти, і Людочка поведеться. Можна буде довго й задушевно про щось говорити, викликаючи в Людочки то зойки жаху, то іскорки захоплення, то спазмики заздрощів. Особливо якщо ненав’язливо розшпилити олімпійку й показати новий золотий ланцюжок на 25 грамів з кулончиком. Ех, Людочка, коли в тебе день народження? З мене хрестик з камушком… А як тобі мій Луї Вьютон? За безплатно щітай купила. А японцям – прикинь – їм у Франції не дають купляти цей Луї Вьютон. Ага. Щоби в Японії купляли втридорога. Бо у Франції – тільки по дві сумки в руки. Представляєш, дарагая?! По дві сумки! Ужас. І штамп в паспорт ставлять. Там же, в магазіні. Так ті японці знаєш шо придумали? Вони беруть скуповують по дві сумки, а тоді французів просять, із вулиці – купіть нам, ось вам гроші. Бідняжки… На цій сльозливій ноті Свєта Банько так міцно стискає апельсинку в лотку, що, будь вона омріяними яйцями Сергія Олександровича, бідолашний гінеколог записався би в постійні клієнти свого колеги-уролога. Втім, саме цю апельсинку вона чомусь відкинула й поклала собі в пакет іншу – саме ту, котру сьогодні, в силу дивного збігу обставин, уже мацали Святослав і Марта, обоє в різний час купуючи якісь дрібнички в цьому магазині. З недовершених справ Свєта Банько мала сьогодні перегляд знятих цифровою мильницею єгипетських красот і переперегляд плодів свого шопінгу перед сном. На роботу вона завтра не піде – треба себе любити. Буде сидіти вдома, рішати кросворди і пити фруктовий чайок. Мммм… Ну, або піде – щоби всі побачили її свіжий загарчик. І буде сидіти там над своїм золотом, пити фруктовий чайок і рішати кросворди. А ввечері підгадати час повернення з роботи Сергія Олександровича, привітатися з ним, примружити зелені очі й фиркнути. Як справжня бестія, мгм.

Нотатки слідчого (не для протоколу).

…Коли ти малий і бездомний, ходиш спальними районами чужого міста й дивишся у вікна, де світять світло, тобі уявляються сотні щасливих людей з їхнім затишком, гарячою вечерею, ввімкненим телевізором, мріями, переживаннями, запахами, страхами і комплексами. І стає шкода, що ти не один з них. Коли ти вже дорослий і розглядаєш не так Ціле, подрібнене на деталі, як кожну окрему деталь, щоби потім вивести якусь закономірність, тобі стає страшно. Бо ти дивишся, приміром, на трьох окремих пасажирів нічного маршрутного таксі й розумієш, як тупо кожен з них пройобує своє життя, живучи явно не тими речами, для котрих цю людинку було народжено. І закономірність в тому, що з такої от полови життя, власне, і складається. That’s it. Хіба лише з єдиною похибкою – невловимою і нестійкою, та все ж такою, що унеможливлює існування константи. Похибкою на час кохання. Треш і розкіш, доступна кожному. М?..

Один мій знайомий містик якось сказав мені, що після смерті майже всі потрапляють до раю. Тільки от кожен має там стільки часу, скільки часу на Землі він був закоханий.

Отож,

Всього, згідно Love Timing від 00.00.00:

1. Антон – 3 роки.

2. Марта – 2 роки.

3. Ольга Василівна – 25 років.

4. Свєта Банько – 2 місяці.

5. Святослав – 9 днів.

Слідчий витер піт з чола і вирішив, що навіть у такій канцелярії, як їхня, виконавцям треба інколи спати. Метафізичні істоти так само ненавидять метафізику, як токар ненавидить свій верстат, – це нормально. Кохання, смерть, взаємозв’язки і райські терміни – ех, нудьга і бюрократія. Він позіхає і вже збирається закрити досьє «Понеділок 21.01.08», як раптом помічає навпроти номера Першого в заключному списку червоний кружечок. Ой, вічно там у вас сім п’ятниць, бурчить слідчий на адресу когось невидимого за стінкою, розкриває досьє ще раз і трохи тупо дивиться на слово «Антон». Хм, три роки. Які, в сраку, три роки, друже, – все не так просто. Лишайся поки там, звідки йшов. Чи, може, все і просто – сирочки ж твої не прокисли.

28.01.08. Гоа, Індія.