Текст книги "Ти чуєш, Марго"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– Я не сплю... – із заплющеними очима казала Марго.

А стара пані натхненно продовжувала:

– Чоловіки – це слабкодухі істоти, які на волі почувають себе беззахисними. Саме тому творять не-волю – державу,.щоб почуватися там, як у первісному раю. А що вони зробили з Богом? Вони зробили з нього монстра – жорстокого, нещадного, караючого. Цей Бог не допускає жінки до свого статусу – божого статусу. Але людство саме визнало божий статус Богоматері. Чоловіки спотворили божу історію, і не дали жінці панувати в раю, хай навіть нарівні з чоловіком. Саме тому Божа Матір стала панувати на землі – над душами і розумом людей. Насправді ж – жінка, що народила Бога, має божественну суть не меншу, аніж Богочоловік.

Маленька Марго вже крізь сон чула останні слова.

* * *

Божевільня була в далекому селі Обертениці, що розташувалося навколо високого пагорба, а може навіть і гори, на вершині якої височів напів-зруйнований монастир. Саме його й було облаштовано під лікарню. Гора була скеляста й обкидана колючими висохлими кущами. Дорога до колишнього монастиря -була викладена, очевидно, тоді, коли він будувався. І мур навколо монастиря, і всі будови за муром були вкриті рудою черепицею.

Монастир колись був водночас фортецею, а тепер нагадував лише зламаний зуб у беззубому роті. Коли дивишся на нього, стає трохи моторошно.

В усякому разі оптимізм, з яким їхали виручати шефа, дещо пригас.

– Щось він мені нагадує... – замислено сказала Марго. – Щось дуже знайоме і близьке. Ба, навіть рідне...

Вона перевела погляд на колег, і її осяйнула думка:

– Так це ж...

– Наша фортеця, замок і монастир... – голосом ігумені Ісидори сказав Сидоренко і перелякано закрив собі рота.

– Цигельдорф, – сказав Андибер.

На нього всі звернули здивовані погляди.

– Цигельдорф – у перекладі з німецької: поселення під черепицею.

Свєтці стало погано. Вона закотила очі під лоба і заголосила: "Блаженна ти єси, королево... Ноги тобі омиватимуть і воду питимуть, спасителько..."

''Це мене стосується?" – спитала себе подумки Марго і додала: "'Щось зі мною теж діється не те... Мене магнітом тягне до гори".

Здається, те саме відбувалося з Андибером. Він крутився на місці, як породистий кінь, якого стримує вершник. Леська також зигзицею рвалася до монастиря.

Найрозумніше в цій ситуації вчинив Вася. Він силою запхав усіх в мікроавтобус і помчав геть від злощасного місця.

За селом усі відчули полегшення, їм немов полуда впала з очей.

Що це було? – тримаючись за скроні, спитала Леська.

Ми були біля самого отвору в інший вимір, – сказав Вася. – Зверніть увагу: це я вас усіх звідтіля витяг!

– Що ж робити далі? Може, плюнути на все і махнути додому? Бог дасть, шеф і без нас звідтам вибереться, – сказала Марго. – Не будемо туди пхатися!

– Будемо! – похмуро сказала Свєтка. Побачивши на собі здивовані погляди, вона стала виправдовуватися: – Це не я кажу, це в мені юродива промовляє. – І почервоніла.

– Не червоній, Свєтко, ми всі тут юродиві, -мирно сказала Леся.

– Давайте почекаємо до ранку, – запропонувала Марго. – Переночуємо з нашою проблемою. А там... будемо "дослухатися до свого серця".

На цьому й порішили.

Друзі надибали на трасі симпатичний мотель і зупинилися там на ніч.

Мотель був розташований біля болота, де романтично кумкали жаби. У квітнику запаморочливо пахли матіоли. Десь поряд дзюрчав потічок чи гірська річечка. У великій клітці кричали павичі. Об ноги терся безшерстий кіт.

Друзі повечеряли на свіжому повітрі свіжою форелькою і стали насолоджуватися літньою українською ніччю.

Офіціант (а він виявився ще й господарем ресторану) – дуже жвавий і запопадливий малий – закидав їх анекдотами і повчальними історіями. Відвідувачів не було взагалі, тож дуже скоро він пив з ними пиво.

– Ми в своїй "Королеві Марго" – справжні гурмани! – облизуючи пальці, гордо говорив директор.

– У чому-чому? – перепитали усі.

– В "Королеві Марго", – намагаючись чітко вимовляти всі букви, сказав сп'янілий господар. -А що?

Та тут у нас є ще одна "королева Марго''! Марго піднялася і церемонно вклонилася.

– Це ви? – відразу ж протверезів директор. -Вибачте! Я відразу не впізнав.

Усі розреготалися, як від гарного жарту. Але директор, здається, не жартував. Він рвонувся прожогом на кухню, і за п'ять хвилин увесь розбурканий зі сну персонал став носити на стіл різні страви.

– Усе за рахунок закладу. – запобігливо цокотів директор. – Як ся маєте, пані?

Та нічого.

– Ви до Обертениці? Так. а звідки ви знаєте?

– Та ми тут в усій околиці все про вас знаємо! Марго перелякалася. Що саме?

Нарешті ви приїхали! – бігав круг столу зворушений директор. – Яка радість! Яка честь! Я знав, що ви саме до мене завітаєте! Я завжди знав! Саме тому я й назвав свій ресторанчик вашим іменем! Тепер я розбагатію! Йой! Матка Боска!

Марго розгубилася. Вона не любила, коли її приймають не за ту.

– Пан, певно, помиляється. Мене просто зваги Марго. Це ви-пад-ко-во!

Так, пані, випадково. Так і легенда каже.

– Яка легенда?

– Йой! Пані, певно, жартує! Легенда про визволення бунтівного духа Ахмета.

З мене досить, – сказала Свєтка, встала і пішла геть.

Чим я панночку образив? – перелякався директор.

– Не хвилюйся, вона все така прикра, – заспокоїв його Андибер. – То що там легенда каже?

– Над усією нашою округою лежить прокляття. А все через дух Ахмета, що бродить у підземеллі монастиря в Обертениці. Раз на рік він виходить на верхівку гори і починає нестримно вити. І від того виття всі жінки округи слабнуть, слабнуть і хворіють по півроку. Ось і чекає вся округа повернення королеви на ймення Марго, яка колись закляла той дух і яка випустить його на волю й подарує всій окрузі спокій.

– Здрастє, я ваша тьотя, я приїхала з Києва, буду жить у вас... – іронічно прокоментувала легенду Марго. – Я цього не витримаю! Я йду спати!

– Не поспішайте, пані! А десерт? Я маю чудовий десерт!

– Від солодкого жінки тупіють і стають безвольними рабинями чоловіків!

– Е ні, пані, наш десерт є особливий! Він має пікантний смак. Його колись придумала власниця замку в Обертениці.

"Тобто я", – подумала собі Марго і байдужим голосом промовила:

– Добре. Вмовили! Несіть!

Тим часом Андибер намагався добитися подробиць легенди, тож активно розпитував директора:

– А чому всі жінки Обертениці й усієї округи не їдуть геть із цього заклятого місця?

Та ж не можуть!

– Як не можуть?

– Хто їде, той помирає. А ті, що лишаються, як причинні з нетерпінням очікують нової появи Ахмета. Щоб знову на півроку заслабнути.

– А за що я його покарала? – ляпнула Марго. – Тьху! Тобто королева... За що вона його покарала?

– Розумієте, пані, ви, тобто, та королева забороняла многоженство. А Ахмет був бусурманином... Вона кілька разів його попереджала... Однак коли він звів її улюблену племінницю, їй урвався терпець. Вона й заточила його в підземелля, а всі виходи закляла...

– Господи, я просто фатальна женщина... -хитаючи головою, сказала вона. – Давайте десерт, і я піду спати.

– Садюга... – додала з повним ротом Леська.

– А по-моєму, дуже мило, – зазначив Андибер.

– Я згоден, – вставив і свої п'ять копійок Вася. – Многоженство шкодить здоров'ю. – І заснув, так і не дочекавшись десерту.

Коли гості побачили десерт, очі в них полізли на лоба.

– Що це? – спитала Марго.

Господар устав, виструнчився й урочисто оголосив:

– Десерт а-ля Марго!

На величезній кришталевій тарілці, наповненій жовтогарячою рідиною, очевидно соком, плавали запалені свічки, королівські креветки, маслини і шматочки льоду.

Леська зригнула:

– Ну й смак у тебе, Марго!

– Фірма! – з гордістю промовила вона. А директор урочисто проголошував:

Свіжовичавлений з апельсину, ананасу і манго сік з найчистішою горілкою!

– А свічки їстівні? – поцікавилася Марго.

– На жаль, ні, вельмишановна пані, – знітився кухар. – Пані має рацію, колись у цій страві і свічки були їстівні. Однак із часом секрет приготування свічок загубився.

– І слава Богу! – зазначила Леська.

– А як його їсти? – непевно спитав Сидоренко.

Гостям передбачливо принесли піали і десертні ложечки.

Марго була достатньо п'яна, щоб почати свої чорні жарти:

– Пане... як вас там?

– Василь.

– Пане Василю! А креветочки-то повинні бути живенькі! Повинні ворушитися!

Той зблід.

– Я не знав, чесне слово, не знав! У старовинному рецепті було вказано, що тільки устриці повинні бути живі! І повинні пищати від лимонного соку, яким скроплюють їх перед тим, як кинути до готової страви. Прислухайтесь, вони й досі пищать!

Сидоренко, затуливши рота, побіг до туалету.

Гості розгублено дивилися на недоїдений десерт і вагалися: чи ризикнути доїсти, чи ні? Вирішивши, що не варто ображати гостинність господаря ресторану й особисто Марго, все доїли. Тим більше, що це було не так уже й погано. Ба, навіть дуже пікантно.

У ту мить, коли вони вже вирішили розпрощатися з гостинним господарем, до них підійшов маленький чоловік дивної зовнішності:

– Вам потрібен провідник в Обертеницю? – не ворушачи губами, наче черевомовець, спитав він.

Соціологи дивилися на маленького кривоногого чоловічка невизначеного віку яскраво вираженого монголоїдного антропологічного типу і не могли втямити: що він від них хоче.

– Я – провідник, прошпана.

– А без провідника ми не пройдемо?

– Не пройдете.

– Дурниці! Краще сідайте до пива!

Чоловічок сів.

Андибер замовив йому кухоль пива і спитав:

– Як тебе звати?

– Ахмет, – не змигнувши оком, сказав він.

– Як Ахмет?

– Так, Ахмет. Дід мій був Ахметом. І прадід. І прапрадід.

Ти з Обертениці? Так.

– І все життя там?

– Усе життя.

– А що, у вас там усі такі?

– Які?

– Вузькоокі?

– Всі пастухи.

– Відколи?

– Одвіку.

Більше Ахмет не хотів нічого розповідати. Він випив кухоль пива і пішов геть.

– Це не нащадок Ахмета ібн Гриця ібн шефа ібн Камікадзе? – пожартувала Марго і розсміялася, їй було добре в цьому місці. Від незвички вона швидко сп'яніла. – Може, й твій, Лесько, нащадок! Ти придивись до нього! Правда, наш шеф високий, а цей якийсь дрібний. Виродження.

Леська спершу скривилася, але потім і сам розсміялася. Дурносміх охопив усіх.

Коли розійшлися спати, Марго опинилася з шдибером у номері. Все логічно: номери в мотелі на двох осіб. Свєтка з Леською, Вася з Сидоренком. Марго з Андибером. На цей раз вона зовсім не відчувала незручності, неначе вони проводили ніч удвох не вперше. Марго прийняла душ і стала вмощуватися в ліжко.

– Слухай, Андибере, – спитала вона. – Ти за мною ув’язався, чи це мені здається?

– Ув'язався.

– А скажи мені, навіщо тобі це? Андибер мовчав. Він повільно роздягався.

– Кажи, – наполягала Марго.

– Тобі це може не сподобатися.

– Я все одно маю знати.

Андибер сів на своє ліжко в розстебнутій сорочці і, трохи повагавшись, сказав:

– Моя мама – українка – вийшла заміж за австрійця, коли мені було десять років. Мій вітчим – батька свого я не знав – був старший від мами на двадцять років. Він дав мені чудову освіту. У свої двадцять вісім я зробив блискучу кар'єру. Я був молодий, красивий і багатий. Мав красуню-дружину, але хворого сина. Можна сказати, що в моєму житті було всього: і хорошого, і поганого. Не було тільки тебе.

– Господи, – сказала Марго. – Я не хочу цьоп чути. Терпіти не можу слізливих історій. Не требі продовжувати...

Насправді вона любила мелодраматичні історії, та тільки в кіноваріанті. В житті – вона вважа ла – вони приносять лише зло. Будь-які стосунки які починалися в житті Марго дуже романтично, закінчувалися гірким розчаруванням. Та й узагалі, в її віці треба дуже тверезо ставитися до життя.

Ти не пам'ятаєш мене? Марго здивовано на нього подивилася.

Ти не пригадуєш нашу першу зустріч? Марго нічого не пам'ятала.

Згадай: Австрія... маленький затишний готель у горах... п'ять років тому... Невже ти так і не пригадала?

Марго мовчала.

– Пригадуєш, учасникам конференції в перший день організували екскурсію старим абатством? Я на тебе відразу звернув увагу: ти була красива і горда. Ти весь час ходила з рудою британкою... Коли підійшли до виставленої королівської корони, всипаної різним дорогоцінним камінням, ти пожартувала: а можна поміряти? І тоді я вперше собі сказав: "Моя королево..." Сказав і злякався своїх слів.

Марго вперто мовчала, її як заціпило.

– Я приїхав на конференцію з дружиною і своїм хлопчиком. Він був величенький, але не міг ходити. Дружина соромилася його і здебільшого я возив його у візочку. Я вже був звик до того, що люди, побачивши його, відводили очі. А в них проглядало, в кращому випадку, співчуття, а в основному, це були страх і огида... А він же все розумів... Одна ти щоранку віталася з ним, як з рівнею, брала його за маленьку ручку і, погладжуючи її, казала: "Пливіт! Як сплави?" А потім весело щебетала: "Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив'яже...". Мій хлопчик страшенно радів. Ну що, згадала?

– Ти був тоді в окулярах... – захриплим голосом сказала Марго.

– А одного разу йому стало погано... Він кричав, плакав, махав руками і не міг заспокоїтися... Дружина втекла... Вона не любила ці сцени... Я лишився з малим і не знав, що робити. А ти підійшла, взяла його за ручку і стала перебирати його зціплені пальчики, гладити їх, гладити ручки, ніжки і говорити: "Сорока-ворона діткам кашку варила..." Він заспокоївся і засміявся...

Марго важко зітхнула.

– А наступного ранку в басейні я побачив, що ти вагітна... Я не міг відвести від тебе очей... Ти була просто прекрасна... Я навіть не знав твого імені...

Вони мовчали.

– Моє життя змінилося. Через рік я приїхав в Україну... Мені мама казала: там усі красуні. Поїдь – заспокоїшся. Поїхав просто подивитися на батьківщину... Не заспокоївся... Став тебе шукати. Було мало часу – не знайшов. Повернувся до Відня. Справи йшли успішно. Але вони мене не тішили. Ми з дружиною стали чужими... Ми й завжди були чужими, тільки я цього не розумів. Я намагався .проводити весь вільний час із малим. Навчився від мами дитячих забавлянок... І мавпував тебе... Ще через рік я знову приїхав в Україну. І знайшов тебе. В один і той самий час ти виходила на вулицю з візочком і гнала по магазинах... Я – за тобою. Я вже знав, що ти маєш трьох дітей, що ти любиш оливки, що ти завжди зупиняєшся біля красивих троянд, що ти мало спиш, багато переш, любиш чистоту, любиш зайти в ювелірний магазин і уважно роздивлятися прилавки, що ти дуже втомлюєшся і любиш помріяти...

– Господи... – зітхнула Марго.

– Я повернувся до Відня якийсь умиротворений. Ти вже була зі мною... А коли не стало малого, я вирішив їхати до Києва назавжди... Знайшов Гриця і влаштувався на роботу...

– Отже, шеф був у курсі?

– Так. До речі, через нього я тебе й знайшов.

– Ну й жуки! – сердито і водночас жартома сказала Марго.

– Ось і все.

Надворі сюрчали коники. Була глупа ніч. Марго довго не могла заснути. Тепер для неї світ перевернувся. Вона зрозуміла, як усе серйозно.

Уранці Марго прокинулася першою. Вона сіла на своє ліжко і стала роздивлятися Андибера. Він спав на животі, обхопивши подушку руками. Крізь простирадло проступали обриси його тіла. Вона думала, що їй робити. Вона була не готова до перемін у житті і водночас розуміла, що не зможе жити по-старому. Це її нервувало і хвилювало.

Вона пішла скупалася в гірському потоці, помилувалася краєвидом і повернулася до мотелю цілком спокійна. Вона вирішила не поспішати. Чомусь видавалося життєво важливим відвідати старий монастир в Обертениці.

Колеги зустрілися за сніданком. Настрій був у всіх приблизно однаковий: всі були спокійні, врівноважені і настроєні їхати в Обертеницю.

Наближаючись до Обертениці, вони відчули внутрішні зміни, подібні до вчорашніх. Але вже не опиралися їм.

Зробивши коло навколо гори, знайшли дорогу до монастиря. Колючі чагарники агресивно охопили машину зусібіч, і вони їхали, неначе у вузькому тунелі. Дорога то підіймалася вгору, то опускалася донизу, то йшла прямо, то звивалася. Нарешті вони дісталися до якогось роздоріжжя і вирішили зупинитися. Вийшли з машини і, прорубавши в чагарях віконце, поглянули на Обертеницю звисока. Витрачений час і витрачений бензин не відповідали висоті, на якій вони перебували. Тобто, було зрозуміло, що вони подолали дуже малий шлях. Село мало цікаву форму: воно немовби обвивало гору геометрично рівними кругами, прорізаними на бездоганно рівні сектори. Зліва височіла церква дивної форми: неначе перероблена з мечеті. Праворуч стояла башта з великим годинником.

– Котра година? – майже одночасно промовили мандрівники.

– Тут часу немає, – сказала Свєтка, і ніхто не заперечував.

їсти не хотілося. Сіли в машину і поїхали тією дорогою, що йшла вгору.

Знову довгий тунель у колючому чагарнику. Трясучка. Говориш не хотілося. Кожен був серйозний і дуже зосереджений на своєму внутрішньому стані.

їхали довго. Дуже довго. Нарешті побачили вдалині ще одне роздоріжжя. Зупинилися і по вирубаному чагарнику зрозуміли, що вони повернулися на попереднє місце.

Це нікого не приголомшило. Вони вийшли з машини. Хто – "в кущики", хто закурив. Марго поглянула у вирубане в чагарнику "вікно" і зазначила:

– Церква була ліворуч?

– Ага!

– А тепер праворуч. А ліворуч з'явилася пожежна вежа.

– Може, це інше роздоріжжя?

– Я думаю, це село обертається, – спокійно сказала Марго. – Тому й Обертеницею називається.

Знову ж таки ніхто не здивувався.

Ясно було, що зараз поїдуть тією дорогою, що веде вниз. Однак, здається, вже ніхто не сумнівався, що вона теж нікуди не веде.

Покружлявши машиною ще кілька годин, вони опинилися біля підніжжя гори.

Вечоріло. Втомлені і мовчазні мандрівники рушили в сусіднє село в той самий мотель.

На вечері, так само пишній, як учора, до них підійшов кривоногий Ахмет і спитав:

– Провідника треба?

– Треба, – сказав Андибер.

– Зустрічаємося завтра о п'ятій, – сказав Ахмет, випив кухоль пива і зник.

Настало завтра. Ранок був гостро прохолодний. Ахмет уже стояв у бурках, шапці з вовчого хутра і вивернутому кожусі.

До Обертениці їхали машиною. Перед селом спинилися. Загнали машину в лісок і пішли пішки.

Ахмет вивів їх на вулицю, що, очевидно, становила зовнішнє коло у плані Обертениці, і повів їх вулицею у напрямі проти годинникової стрілки. Було дуже дивно: наче вони топчуться на місці, а назустріч їм напливають будинки. Вірніше, рухалися лише огорожі, великі кам'яні огорожі, за якими не було видно будинків. Але Марго собі добре уявляла, що було за огорожами: дворик з вимурованим долом, з фонтанчиком і гарним квітничком, кам'яні хатки з балкончиками, також обсадженими квітками, і тихі акуратні господині в довгих '"рябих" ситцевих спідницях, білосніжних сорочках і фартушках з нагрудниками. Фартушки були різні і вказували на характер господині: картаті "шотландки", з яскравими рожами, в дрібний чи великий горошок, у маленькі квіточки, однотонні...

Попереду з'явилася висока будова. Вона все наближалася і наближалася, і нарешті Марго впізнали в ній годинникову башту. Вона була викладена з великого нешліфованого каменю і була дуже високою. Марго знала, що було всередині. Вона там зробила щось на кшталт сучасного етнографічного музею: там у численних залах були розміщені всі ті заморські подарунки, які вона отримувала від іноземних послів, а також її власні придбання, які вона нажила, подорожуючи світом.

Біля башти мандрівники повернули у вуличку, яка, за логікою, мала б виводити з села. Але насправді вони вийшли на іншу вуличку, внутрішню. Обертениця мала свою логіку. І за цією логікою, ця, друга, вуличка була меншим колом у плані цього села.

І знову вони тупцяли на місці, а назустріч пливли муровані паркани... Ось господині прокинулися і відкрили віконниці. Солодко позіхнули і вийшли на подвір'я. Вони випустили чорних курочок на високих ногах – породу, яку розвела в себе Марго, привізши з далеких індійських берегів. На ранковому сонечку вилежували безшерсті коти, подвір'ям бродили химерні собаки. Господині йшли до своїх корівників і гладили своїх корів. Ті терлися теплими мордами об господинь. Господині сідали на маленькі стільчики і починали доїти корів... З хати виходив заспаний господар у червоних штанях, позіхав, потягувався і біг підтюпцем на город, а прибігав з пучечком кропу, петрушки і свіжими пухирчастими огірками.

Будинки в Обертениці мали такий вигляд: муровані стовпи, на них перший поверх і мансарди під дахом. Під стовпами була літня кухня: кам'яна піч. стіл і обов'язково ящички з квітами. Чоловіки в червоних штанях поралися біля печі, поки господиня доїла корову.

Поступово з дворів стали виганяти корів. Біля кожної хвіртки стояла карликова корівка, схожа на поні, проте з вим'ям, як у звичайної корови. Це також була гордість Марго, привезена з диких африканських саван.

Ось почулося гейкання пастуха, і вулицею поволі посунула череда, за нею їхав верхи у вовчій шапці і вивернутому кожусі пастух. Господині біля хвірток низько вклонялися групі мандрівників, що прямувала до монастиря. Пастух на коні привітав їх радісними гелґотливими вигуками. Він був з Ах-метового племені.

Мандрівники не зупинялися. Це коло, яке мало бути коротшим від першого, тобто ця друга вуличка, насправді було довшим. Нарешті мур закінчився, і перед .ними виросла церква з куполом, схожим на мечеть. Замість мінарета був дзвін. Ой, як довго довелося Марго толерувати різновірців. їй ще й погрожували: переріжуть одне одного. Ач, не перерізали. Досі моляться всі в одному святому місці. Одні вважали грішним мати зображення святих у святому місці, інші вважали грішним їх не мати. Святих лишили тільки на тому місці, де був вівтар, та й то вони мали не лише європеоїдний, а й монголоїдний антропологічний типи. Натомість усі стіни були в голубих візерунках, а підлога – в килимах.

Біля церкви-мечеті повернули знов у вуличку праворуч: наче назовні, а насправді – всередину. Третє внутрішнє коло, що мало бути меншим від другого, виявилося ще довшим. Хвіртки позамикалися, і вулиця спорожніла. Ахмет-поводир прискорив ходу.

Стало прохолодніше. На цій вулиці завжди було прохолодно. Тут вирощували лам і плели чудові вовняні речі. Жінки тут ходили у вовняних шкарпетках і вовняних камізельках, що вбиралися на рябу спідницю і білосніжну блузу з рукавом три чверті. На голові в них були чорні з білим або сірим хустки із найтоншої вовняної нитки. Білосніжна блуза була обов'язковим атрибутом жінки в Обертениці.

Першим законом, який Марго прийняла, був закон про білі блузи й ідеально чисті клозети.

Повіяв різкий холодний вітер. Ахмет-провідник накинув на Марго накидку із тонкої вовни лами. Накидка була ніжно-сірого кольору з геометричним візерунком на кінцях.

"Коли вже та пожежна вежа?" – подумала Марго, і моментально вона з'явилася: із суцільного дерева, з оглядовим майданчиком і масивними дзвонами. На вежі ходив іще один Ахмет у вовчій шапці і вивернутому кожусі.

Мандрівники звернули праворуч і потрапили на вуличку, де жили Ахмети. Ці вирощували коней, ходили у вивернутих кожухах і вовчих шапках. На цій вулиці відгонило конячим послідом, сіном і печеним надворі м'ясом. М'ясо тут готували божественно: щось середнє між англійським стейком з кров'ю і карським шашликом. Головною приправою до нього було "чарівне слово", яке передавалося з покоління в покоління в суворій таємниці і не виходило за межі вулиці. Жінки на цій вулиці були чудові наїзниці, набагато кращі від чоловіків. І жінки на цій вулиці найлегше народжували і мали найбільше дітей.

Нарешті за поворотом мандрівники побачили величезне крислате дерево. Наблизившись, помітили зав'язані на його гілках різнокольорові стрічки, золоті й срібні ланцюжки з хрестиками й образочками, коралі з дукатами, намиста. Прикраси були і почорнілі від часу, і цілком сучасного вигляду. "'Моя липа", – з ніжністю погладила стовбур Марго і пригадала, як власноруч посадила її на цьому місці.

За липою відкривався найкращий вид на Лису гору. Так, це була справді "лиса гора" спочатку. Але Марго наказала засадити її колючим терням. Терня не приймалося дуже довго...

Ахмет спинився. За ним решта. Ахмет оголив груди, поцілував талісман, що висів на червоній мотузочці на шиї, упав на коліна, дивним чином помолився, перевернувся через голову, поклонився на чотири боки і почав уважно обстежувати чагарник. Мандрівники йшли за ним назирці.

Ахмет-провідник прорубував кривим ятаганом чагарник, немов шукаючи якийсь хід. Попереду з'явилася відома вже всім кам'яниста дорога вгору, однак той не звернув на неї жодної уваги, а йшов далі, по колу. Щось у нього не виходило: він спинявся кілька разів і проробляв ритуальну процедуру: спершу цілував талісман на шиї, потім молився, падав на коліна, перевертався через голову і кланявся на чотири боки.

Нарешті він знайшов те, що шукав. Він махнув рукою: мовляв, "гайда за мною", і хробаком поліз у кущі. Всі, обдираючи руки й одяг, полізли за ним. Там, за кущами, виявилася ледь помітна стежка, яка йшла не вгору, а вниз. Вони довго пробиралися колючим тунелем, поки не опинилися біля отвору чи то в стіні, ачи в горі.

"Знову печери!" – важко зітхнули мандрівники подумки і зібралися з силами, щоб подолати цю перешкоду.

Однак перед отвором Ахмет-провідник зупинив їх помахом руки. Коли всі скупчилися навколо отвору, він приліг на землю і випустив зі свого горла дивний гортанний звук, подібний на тірольські переспіви: "О-го-ло-гу-гу!" Луна понесла цей звук печерами і повернула його назад, тільки в іншій, значно вищій, тональності. Ахмет похитав головою і хутко повів мандрівників стежкою назад. Назад було йти значно складніше: стежка вилася вгору.

Вилізши з кущів, вони стали шукати іншої стежки. Ахмет додав до своїх ритуальних дій ще й якийсь химерний танок на одній нозі, аби прискорити пошуки. Однак у нього нічого не виходило. Він був майже у відчаї. Хапався за голову і хитався, як китайський болванчик.

Щось підштовхнуло Марго зробити рішучий крок:

– Ахмете, дай я! Хоч ви і вважаєтеся найкращими провідниками, але це моє місце. Я, щоправда, дещо призабула, однак колись я його знала найкраще.

Марго придивилася до кущів. Щось це все мало означати. Вона повільно пішла кругом, пильно до них придивляючись. Здається, садили кущі не хаотично, а за якимось принципом. Яким же? Вона спостерегла закономірність: кущі були одного сорту, однак мали різний біологічний цикл: одні з них плодоносили, другі всихали, а інші лише викидали пуп'янки. Треба шукати під квітучими чи плодоносними? Що потужніше? Ні, стоп. Тут усе навпаки. Тут треба шукати мертві кущі. Здається, Ахмет такі й шукав. Ось один. Але це випадковий. Ось другий, а поряд третій і четвертий. Ось він: знак.

Марго інтуїтивно відчула: сюди!

Ахмет хутко прорубав отвір і ящіркою проповз туди. Мандрівники повторили знову свій шлях: непевною стежкою вниз крізь чагарник. І ось він, новий отвір. "О-го-ло-гу-гу!" Луна понесла цей вигук і не повернула.

Ахмет обкрутився на одній нозі і зник в отворі. Перехрестившись, за ним ступила матінка Ісидора. Далі Марго, Леська, Свєтка біснувата і завершав вервечку Андибер.

''Васю загубили", – подумала Марго.

У печері було прохолодно і тихо. Це відчуття було дуже знайомим – і не дивно: недавно вони вже подорожували у підземеллі. І не раз! Ахмет-провідник, точнісінько, як колись їхній шеф, ішов попереду і ніс у руках щось на зразок гасової лампи, яка давала набагато кращий ефект, аніж електричний ліхтарик. Світло поширювалося рівномірно і не засліплювало очі, а останньому у вервечці було видно не набагато гірше, аніж першому.

Ахмет зупинився. За ним зупинилися і всі решта. Те, що вони побачили, дуже їх потішило. Усім стало легко й весело. Вони зустріли свого давнього приятеля – козака Хведора Полохливця, що втік п поля бою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду. Зраділи йому, як рідному.

– Слава Ісусу Христу, Хведоре, як ся маєш? -спитала Марго.

– Слава навіки, вельмишановна пані, та ось, як бачите... – відмовив він хрипким голосом і закашлявся.

Ахмет закурив і дав йому затягтися. Той вдихнув і задоволене всміхнувся.

– Може, Хведоре, тебе розмурувати? Підеш ч нами!

– А вельмишановна пані мене простила? Та давно вже – скільки води збігло... Та я задля пані життя оддам...

– Ой-ой-ой! "Бреху-бреху!" – як казала моя бабця Варка. Андибере, довбню!

Ніхто навіть не здивувався, коли Андибер став лупати "сю скалу", як мужній франківський каменяр.

– Обережно: лице! – кричав Хведір, дуже хвилюючись за своє обличчя.

– Ну й замурував ти себе, – розсміявся Андибер, – на віки вічні!

– Файна робота! – оцінив Ахмет-провідник.

– Слухай, Хведоре, а як ти теє... – зам'явся Андибер. Очевидно, він хотів був спитати, як той відправляв свої фізіологічні потреби.

– А я не теє... – відмовив той. – Безперервний цикл, утямив? Обережно: лице!

Зробивши справу, зграйка рушила далі. Стало якось веселіше і затишніше. Все видавалося таким близьким і рідним.

Нарешті Ахмет знову спинився й освітив стіну. Всі почервоніли. На них були вишкрябані, виколупані, виписані, викарбувані їхні гріхи. "Я многоженець!"; "Грішу з одруженим"; "Хочу грішної любові"; "Порушив заповідь: не забажай жони ближнього"; "Обожнюю збочення!"; "Я, здається, хочу мужчину".

– Господи! – сказала Марго. – Ходімо далі. Тепер усі йшли мовчки, бо, запам'ятавши записані гріхи, намагалися вирахувати: де чий.

– Так ішли довго, поки не почала сміятися Леська. За нею вибухнули Марго й Андибер. А потім і всі покотилися від сміху. Сміялися до сліз. Написані гріхи ніяк не збігалися з тим, що вони уявляли одне про одного. Нічого собі!

Ахмет знову зупинився. За ним і решта. З глибини почулися тихі кроки. До них наблизилася ще одна рідна душа: Стефко Нечемний. Його вітали ще радісніше. Адже з ним було пов'язане приємно шарудіння папірців.

– Приєднуйся до нас, Стефку!

– Тільки йдіть помалу, ребро болить! Мандрівники у часі пішли далі.

Нарешті вдалині вони побачили світло. Прохід став звужуватися, і з отвору вони вилізли навкарачки.

Світло засліпило Марго. Вона довго звикала до нього.

Було сонячно і тепло.

Марго з насолодою вдихала це знайоме повітря. Його не можна порівняти ні з чим. Це запах екологічно чистого місця впереміш із запахом свободи.

Вона розправила плечі, як крила, й абсолютно несподівано для столичної Марго заґелґотала:

– О-го-ло-гу-гу!

– О-го-ло-гу-гу! – тисячами голосів відгукнулося їй.

Марго здригнулася і побачила величезний натовп людей. Вона уважно оглянула свою паству і задоволено відзначила: всі! Вони скупчилися навколо акуратно доглянутого англійського газону шириною в футбольне поле, в центрі якого стояла вона.

– Пугу-пугу! – крикнула вона.

– Козак з лугу! – хором відгукнувся натовп. "Боже, що я морозю! – подумала Марго.